Українська література - Новий довідник - М. Радишевська 2008

§ 24. Огляд розвитку літературних напрямів
Літературознавство

Акмеїзм (від грецького akme — вершина чогось) — модерністська течія в російській літературі, що об’єднала М. Гумільова, А. Ахматову, О. Мандельштама та ін.

Поезія акмеїстів переповнена різноманітними асоціаціями, перегуком з культурними епохами минулого.

Бароко (від італійського baroccoвигадливий, химерний) — художній стиль і напрям, що панував у європейському мистецтві наприкінці XVI- У XVIII ст. Найхарактерніші ознаки барокового вияву — підкреслена урочистість, пишність, примхливість, мальовничість (контрастність світла й тіні), динамічність композиції, декоративність. Усе було розраховане на те, щоб вразити уяву, викликати здивування. Поняття з’явилося в мистецтвознавстві для означення в малярстві, архітектурі й музиці, а з 20-х рр. XX ст. цей термін було перенесено й на літературу. Складна метафоричність як основна Риса стилю, алегоризм образів, прагнення вразити читача, оволодіти його почуттям і свідомістю, а звідси — схильність до пишного й барвистого Декору — специфічні особливості цієї літератури. Найяскравішими представниками бароко в словесному мистецтві стали: в Іспанії — Гонгора-і-Арготе, П. Кальдерон де ла Барка; в Італії — Т. Тассо і Д. Маріно, Д. Базіле; в Англії — Дж. Донн. В українській літературі в цьому стилі написано поезію Лазаря Барановича, Івана Величковського, Григорія Сковороди. У прозі — полеміко-богословські трактати І. Галятовського.

Риси бароко притаманні літописам Григорія Грабянки, Самійла Величка та іншим творам.

Дадаїзм (від французького dadaisme, від dadaдерев'яний коник) — авангардистська літературно-мистецька течія, прихильники якої стверджують алогізм як основу творчості. Спираючись на алогізм, безглуздий набір слів та звуків, дадаїсти створюють свій специфічний світ — світ словотворчих трюків, гри, містифікації.

Екзистенціалізм (від латинського existetiaіснування) — течія в літературі, що виникла у Франції напередодні Другої світової війни. Представники цієї течії зосереджують свою увагу на існуванні людини, що є особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Саме існування людини «наодинці» з буттям є, на думку екзистенціалістів, єдиною достовірною реальністю. У захисті свободи та самостійності людської особистості, що існує в епоху тоталітаризму й дегуманізації, полягає справжній, не абстрактний гуманізм екзистенціалістів (А. Камю, Ж.-П. Сартр, В. Підмогильний).

Еклектика, еклектизм (від грецького eklehtikosтой, що вибирає) — у широкому значенні поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, змішування суперечливих ідей, оцінок, теорій.

Експресіонізм (від латинського expressioвираження) — напрям у літературі та мистецтві, який покликаний не зображати дійсність, а виражати її сутність. Експресіоністи сприймають світ нервово й трагічно, вони користуються засобами підвищеної виразності. Риси експресіоністської поетики: свідома деформація картин дійсності, тяжіння до абстрактного узагальнення, загостреної емоційності, гротеску, фантастики (Й. Бехер, Ф. Кафка, Е. Толлер, Лесь Курбас, М. Хвильовий, О. Довженко).

Імажизм (від англійського іmаgism, від imageобраз) — школа в англійській та американській поезіях 1910-х рр. Імажисти намагаються відтворити не саму реальність, а переживання, враження, які виникають асоціативно. Звідси й тематика їхніх творів: природа, предмети, ефемерні по чуття та емоції (Т.-Є. Г’юм, Т. Еліот, Д. Лоуренс).

Імажинізм (від французького imageобраз) — напрям, що передусім заперечує футуризм. Поети-імажиністи проголошують необхідність «звільнити слово з тюрми змісту». «Музика — композиторам, ідеї — філософам, політичні питання — економістам, а поетам образи і тільки образи», — проголошується в імажиністській декларації. Риси імажинізму тією чи іншою мірою властиві творчості В. Шершневича, С. Єсеніна, В. Сосюри, Б.-І. Антонича.

Імпресіонізм (від французького impressionisme, від impressiosвраження) — художній метод, що ґрунтується на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень. Основний стильовий принцип імпресіонізму — зображення не самого предмета, а враження від нього (П. Верлен, М. Пруст, М. Коцюбинський, 0. Кобилянська, Г. Косинка).

Класицизм (від латинського classicusвзірцевий, зразковий) — художній стиль і напрям у європейському мистецтві XVII - поч. XIX ст. Однією з найважливіших його рис було звернення до античного мистецтва як до ідеального естетичного еталона. Крім орієнтації на античність, для класицизму характерний також раціоналізм, прагнення побудувати мистецтво на основі розуму, порвати з релігійною схоластикою. Естетика класицизму, що спиралася на погляди Арістотеля, чітко розмежовувала жанри, які поділялися на «високі» (трагедія, епопея, ода) й «низькі» (комедія, сатира, байка). Кожен жанр мав суворі межі й чіткі формальні ознаки; не дозволялося змішувати трагічне й комічне, героїчне й буденне. Провідним жанром була трагедія. Естетика класицизму вимагала також дотримання трьох єдностей: місця, часу і дії.

Представники класицизму протиставили бароковій пишності й химерності сувору композицію, ясність і точність мови.

У XVIII ст. класицизм став явищем загальноєвропейським. Крім П. Корнеля та Ж. Расіна, видатними представниками французького класицизму були Ж.-Б. Мольер, Н. Буало, Ж. Лафонтен; німецького — Дж. Аддісон, італійського — В. Альф’єрі; російського — О. Сумароков, М. Ломоносов, Д. Фонвізін, Г. Державін.

Риси класицизму в українській літературі виявляються в шкільних «піїтиках» XVIII ст., у шкільній літературі, у трагікомедії Ф. Прокоповича «Володимир» та ін. творах. Класицизм охопив в Україні обмежену кількість жанрів, головним чином тих, що вважалися в теорії класицизму «низькими», зокрема бурлеск. Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний. Поширюється травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка. «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» і «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівні» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка).

Літературний процес — поступальний розвиток світової літератури, зумовлений соціально-економічними причинами й внутрішніми закономірностями руху мистецтва в часі та просторі.

Літературний напрям — ідейно-естетична спільність письменників у певний період часу, що виявляється у своєрідному синтезі художнього методу та індивідуального стилю.

Модернізм (від французького modernisme, від moderneновітній, сучасний) —- термін, що позначає сукупність літературних напрямів XX ст., яким притаманна форма, творчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Новизна разом з антитрадиціоналізмом є визначальними рисами модернізму.

Літературні напрями модернізму: імажизм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм та «новий роман» і та ін.

Модернізм утверджує перевагу форми над змістом. Нерідко модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору. їхнім творам може бракувати сюжету й композиції, художнього часу та простору, персонажів і дії. Модерністи послуговуються «модерністськими» прийомами (монтаж, «потік свідомості», асоціативність), умовними засобами (гротеск, парабола, фантастика, алегорія), вдаються до міфологічних образів.

Натуралізм (від французького naturalisme, від латинського naturaприрода) — літературний напрям, що утверджується у французькій літературі в останню третину XIX ст. Характеризується прагненням до фотографічного й безпристрасного відтворення дійсності й фатальною біологічною та соціальною зумовленістю людської долі й поведінки. Термін «натуралізм» належить Емілю Золя: у передмові до другого видання свого роману «Тереза Ракен» (1868) він уперше зараховує себе до «письменників-натуралістів».

Е. Золя є також основним теоретиком напряму. Життя людини у творах натуралістів — це життя насамперед біологічного організму. У натуралістів характер людини зумовлений її фізіологічною природою, біологічними законами, спадковістю. Показовою в цьому плані є творчість В. Винниченка. Для видатного українського письменника не існувало «заборонених» тем. Біологічні та сексопатологічні мотиви зображено в романах «Чесність з собою» «Записки Кирпатого Мефістофеля» у драмах «Пригвожденні», «Базар», «Гріх». Так, саме «погана спадковість», зображена в п’єсі «Пригвожденні», підштовхує Родіона, який страждає від успадкованої психічної хвороби та не бажає «плодити дегенератів», — до самогубства.

«Новий роман» — назва школи, яка склалася в середині 50-х рр. у Франції (Наталі Саррот, Мішель Бютор, Клод Моріак, Клод Сімон). Ново- романтики оголосили традиційний «старий» роман рутинним явищем у сучасному мистецтві. Відштовхуючись від традиційних форм, вони прагнуть до оновлення, реформування роману, сміливого експерименту.

Постмодернізм — мистецький напрям останньої третини XX ст., суть якого полягає в стиранні граней між високим мистецтвом і кітчем, у переоцінюванні традицій авангардизму та модернізму, у визнанні прогресу лише у вигляді неспростовної ілюзії. Для постмодернізму характерна іронія (там, де модерністи плачуть, постмодерністи сміються), гра У текст — текст у тексті, змішування непоєднуваних стилів, закодованість тексту. Представники напряму вважають, що головне для літератури не «що», а «як» сказати. Для словесно- стильового викладу постмодеоністської прози характерний «потік свідомості». Термін «постмодернізм» застосовувався в 1950-х і 1960-х рр. у працях літературознавців Ірвіна Гава, Гаррі Левіна та Ігаба Гассана, а в 1970-х і в 1980-х він поширився в культурологічній дискусії країн Заходу.

«Постмодерністський бум» в українській літературі припав на кінець 80-х-90-ті рр. XX ст. і пов’язаний з іменами Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Євгена Пашковського, Богдана Жолдака, В’ячеслава Ведмедя. Поети «Бу-Ба-Бу» своїм універсальним, але життєрадісним скепсисом, своїми формальними іграми показують нам проект пост- модернізації.

Постмодернізм учить бути скептиками щодо авторитетності будь-яких взірців та пояснювальних систем і більш чутливими до своєрідності й індивідуальності кожної культурної формації.

Просвітницький реалізм. Реалізм XIX ст. за радянських часів прийнято було називати «критичним». Термін «критичний реалізм» належить М. Горькому, який запронував його для розмежування літератури дореволюційної доби та післяреволюційної («соціалістичний реалізм»). Однак термін цей аж ніяк не відбиває всієї складності напряму, та й критичний елемент притаманний творам усіх часів і літературних напрямів.

Реалістичний напрям виник значною мірою як заперечення художніх принципів романтизму. Як зазначає дослідник Б. Реїзов, «... це була реакція проти байронізму 30-х рр., проти «титанічних» героїв і героїнь, проти «шаленої» літератури, проти історичних тем у романі й драмі, проти символічної драми й сентиментально-філософської лірики». Вже стислий перелік розбіжностей між двома напрямами дає уявлення про основні риси реалізму. Якщо романтизм акцентував увагу на уявному, відірваному від дійсності світі, то реалізм саме дійсність робить головним предметом свого зображення. Романтизм здебільшого переносить дію своїх творів у минуле, в екзотичні країни, реалізм — зображає сучасне йому життя. Романтизм змальовує виняткового, «титанічного», таємничого героя, реалізм — «маленьку» людину, життєподібного героя. Формула романтизму: «Незвичайний герой у незвичайних обставинах», формула реалізму: «Типовий герой у типових обставинах».

Багато видатних реалістів подарувало світові XX ст. Твори французів А. Франса, Р. Ролана, англійців Дж. Голсуорсі, Б. Шоу та Г. Гріна, німецьких письменників братів Т. і Г. Маннів. Е.-М. Ремарка, американців Т. Драйзера, Е. Хемінгуея, В. Фолкнера. росіян І. Буніна, О. Купріна. М. Булгакова. А. Платонова назавжди ввійшли до скарбниці світової літератури. У розвиток реалізму XX ст. вагомий внесок зробили українські письменники С. Васильченко, О. Кобилянська, О. Гончар, П. Загребельний, М. Стельмах, В. Винниченко, У. Самчук, Є. Дрозд, М. Хвильовий, І. Багряний.

Особливістю реалістичної літератури XX ст. є її відкритість. Реалізм XX ст., на відміну від реалізму XIX ст., не протистоїть іншим літературним напрямам, а взаємодіє з ними. Скажімо, «стовпів» модерністської літератури Франца Кафку й Марселя Пруста деякі дослідники зараховують до реалістів, а творчість В. Фолкнера, Е. Хемінгуея, Т. Манна, О. Кобилянської, М. Куліша розглядають подекуди як модерністську.

Творча взаємодія реалістичних і «нереалістичних» елементів та форм — одна з головних ознак літературного процесу XX ст.

Реалізм (від французького rеаlisme, від англійськогоrealism, від латинського realisістотний, дійсний) — літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Перший, хто почав говорити про реалізм у літературі в новин час, був Д. Дідро. XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак, Г. Флобер — у Франції; Ч. Діккенс, У. Теккерей Г. Гарді, Ш. Бронте в Англії; О. Пушкін, М. Некрасов, І. Гончаров, І. Тургенев, Ф. Достоєвський, О. Островський, Л. Толстой, А. Чехов — у Росії. Серед українських реалістів — пізній Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, С. Руданський, І. Франко, М. Коцюбинський.

У системі художньої культури тієї чи іншої епохи реалізм взаємодіє з іншими напрямами та методами. Реалістичні елементи присутні вже в античній літературі, коли вона ще далека від створення послідовно реалістичної картини світу.

Романтизм (від французького — romantisme) утверджується на рубежі XVIII-XIX ст. в європейському мистецтві й літературі зокрема. Сам термін походить від слова «роман», тобто включає в себе особливе значення художньої вигадки, уяви («як у книжці (романі), а не в житті»). Для цього напряму в письменстві характерні бурхливі почуття, що долають будь-які перешкоди, гіперболізація їх (перебільшення), незвичайність в обставинах, характерах, зовнішності героя. Персонажі героїчно змагаються з природними стихіями або жахливими людськими злочинами.

Так, Чайльд-Гарольд Дж. Байрона, страждаючи від недосконалості світу, сповнений «світової туги», блукає серед скель. Він протистоїть суспільству, яке мириться зі злом.

Герої Шевченкових «Гайдамаків», що борються проти поневолення рідного краю, теж романтичні. Перед нами яскравий зразок гіперболізації: гайдамаки в крові ставили столи, Ярема Галайда ворогів «по три, по чотири так і кладе», трагедія Ґонти розгортається на тлі страшного пожарища і т. ін.

Романтичний образ борця за свободу, «незвичайний герой у незвичайних обставинах» — типовий для романтиків образ, характерні риси якого втілили О. Пушкін, М. Лєрмонтов, А. Міцкевич, Г. Гейне, В. Гюго, А. Метлинський, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров, В. Забіла, Є. Гребінка, М. Петренко та ін.

Мистецька діяльність романтиків позначена посиленим інтересом до національної минувшини, національної культури. Вони збирають фольклорні легенди, повір’я, перекази, пісні.

Романтики збагатили літературу майстерністю зображення внутрішнього світу героя, викликали в усіх країнах небувалий розквіт лірики.

Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думку й медитацію, громадянську й інтимну лірику.

Сентименталізм (від французького sentimentalisme, від sentimentпочуття) — літературний напрям другої половини XVIII - початку XIX ст., що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття до героїв у читачів.

Сентименталізм дістав назву від роману англійського письменника Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768). Найяскравішими письменниками- сентименталістами були С. Річард- сон, О. Голдсліт, Л. Стерн, Й. В. Гете, Ф. Шиллер, Жан Поль, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, М. Карамзін, О. Радищев.

В українській літературі риси сентименталізму найяскравіше виявилися в повістях Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», у п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка». Твори цих авторів протистояли шовіністичним твердженням про те, що українська мова годиться лише для грубого бурлеску.

Символізм (від французького symvolisme, від symvoleсимвол) літературний напрям кінця XIX - початку XX от. Для символістів конкретний художній образ модифікується в багатозначний символ, який стає умовним знаком (К. Бальмонт. О. Блок, П. Тичина).

Синкретизм (від грецького synkretismosоб'єднання) — змішування, неорганічне злиття різнорідних елементів, наприклад, різних релігій (релігійний синкретизм).

Еклектика та синкретизм є характерними рисами постмодернізму. Вони можуть бути властиві поглядам письменника, якомусь збірнику, альманахові.

Соціалістичний реалізм — напрям, який у СРСР уважався «основним методом радянської літератури та передової літератури світу». Соціалістичний реалізм панував з 1934 до кінця 1980-х рр. У статуті Спілки радянських письменників проголошено, що соціалістичний реалізм «потребує від митця правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвиткові. При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення має поєднуватися із завданням ідейної переробки й виховання трудівників у дусі соціалізму».

Сюрреалізм (від французького surrealisme буквальнонадреалізм) — авангардистська течія, яка базується на вірі у всемогутність сну, у ворожу будь-якому раціоналізмові гру мислення (Л. Арагон, Ф. Лорка, П. Ке- руда, Б.-І. Антонич, В. Барка, Ю. Тарновський).

«Театр абсурду» — найвизначніше явище театрального авангарду другої половини XX ст. Під назвою «театр абсурду» не існує ні організованого напряму, ні мистецької школи, він лише характеризує спільні риси творчості драматургів: нехтування драматичними канонами, застарілими театральними нормами, умовними обмеженнями. Бунт авторів «театру абсурду» — це бунт проти будь- якого регламенту, проти «здорового глузду» й нормативності. Герої їхніх драматичних творів постійно опиняються в абсурдних ситуаціях, перебувають у вічному безглуздому очікуванні, ведуть ритуальні ігри, які завершуються або «вигнанням диявола» («Не боюся Вірджинії Вулф» Е. Олбі, де подружжя грає в сина, якого нема), або ж смертю («Покоївки» Ж. Жене, де сестри-покоївки, що розігрують п’єси-ритуали, переступають межу, яка відокремлює театр від дійсності, і одна з сестер випиває справжню отруту). Глибокі інтелектуальні, філософські проблеми у творах «театру абсурду» розв’язуються в комічних, фарсових, бутафорних формах.

Футуризм (від латинського futurumмайбутнє) — авангардистська течія в літературі й мистецтві, прихильники якої проголошують перевагу форми над змістом художнього твору. Футуристи відмовляються від класичної спадщини, вважають за необхідне цілковито знищити синтаксис і пунктуацію (Ф. Марінетті, В. Маяковський, М. Семенко, Гео Шкурулій).

Досвід футуризму, його принципи та засоби переймають інші авангардистські течії.