Українська література - Новий довідник - М. Радишевська 2008

§ 25. Роди та жанри літературних творів
Літературознавство

Ще в античні часи розрізнялися способи вираження художнього змісту — три основних роди — епос, лірика і драма. В основі епосу лежить художньо освоєна подія, в основі лірики — переживання особистості, а драми — дія (Гегель).

Драма (від грецького dramaдія; сценічний твір) — дія, спосіб відтворення взаємин між людьми, їхніх дій і вчинків не описово, а через розмови дійових осіб — їхні монологи, діалоги, полілоги.

Епос (від грецького eposслово, оповідання, епічний вірш) — розповідь, у найширшому розумінні слова це будь-яке повідомлення, будь-яка важлива інформація прозою, і не лише прозою, а й віршованим текстом.

Жанр (від французького genreрід, вид, жанр, стиль; від латинського genusрід, плем'я) — тип літературного твору. Жанр як структурний тип об’єднує в собі родові та видові якості, тематичні, пафосні, композиційні, образні, стильові ознаки.

Лірика (від грецького lyrikosліричний) — лірний, походить від назви стародавнього струнного музичного інструмента ліри, під акомпанемент якої виконувались пісні, що поклали початок ліричним віршам.

Епічні жанри

Епопея (від грецького еророііаепічна пісня) — монументальний твір епічного змісту, в якому широко й всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом багатьох народів). Як правило, це твір надзвичайно великий обсягом, з численними персонажами («Іліада» та «Одіссея» Гомера, «Війна і мир» Л. Толстого, «Волинь» У. Самчука).

Есе (від французького essai, буквальноспроба) — жанр, який лежить на межі художньої та публіцистичної творчості. Визначальні риси есе — це, як правило, невеликий обсяг, конкретна тема, подана в підкреслено вільному, суб’єктивному її тлумаченні, вільна композиція, парадоксальна манера мислити. Визначними есеїстами в літературі XX ст. стали Б. Шоу, А. Франс, Р. Роллан, Ж.-П. Сартр, А. Камю, О. Гончар, Д. Павличко.

Казка — малий епічний жанр. В основу казки покладено вигадані, фантастичні чи авантюрні події. Кінцівка є переважно оптимістичною: добро перемагає зло. Казка паралельно існує як у фольклорі, так і у формі авторської літературної творчості. Жанр фольклорної казки походить від міфу.

Легенда (від латинського legendaте, що має бути прочитане, від legoчитаю) — фольклорний або літературний твір, що містить розповідь на фантастичну тему. З усіх інших епічних жанрів легенда найближче стоїть до міфу, бо і в ній ідеться про фантастичні події, проте, на відміну від міфу, в основі легенди лежить, хоч і щедро прикрашена вигадкою, розповідь про реальні історичні події та про реальних історичних осіб, які залишилися в народній пам’яті.

Міф (від грецького mythosслово, сказання) — невеликий твір розповідного характеру, у якому віддзеркалюються уявлення колективної (переважно первісної) свідомості про навколишній світ, його походження. Міф — це вид фольклору, який за походженням є одним з найдавніших жанрів епосу. Систематизоване зібрання багатьох окремих міфів того чи іншого народу, упорядкованих у більш-менш зв’язному порядку, називають міфологією. З розвитком суспільної свідомості міфи починають сприймати як вигадані історії про богів, героїв, прадавні події. Мотиви античної та християнської міфології знайшли своє відображення у творчості письменників усього світу («Кавказ», «Марія» Т. Шевченка, «Мойсей» І. Франка).

Нарис — малий художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує справжні життєві події та факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник. Нарис дає змогу швидко відгукуватися на нові теми та проблеми. У ньому головна думка, ідея, тенденція, порушена соціальна проблема чітко підкреслені, подані більшою чи меншою мірою відкрито. Якщо в романі, повісті, оповіданні «оголеність думки» часто сприймається як вода, то в нарисі ця ж риса — немовби естетичний закон.

Новела (від італійського novella, буквально — новина) — малий епічний жанр художньої літератури. Динамічна інтрига, напружений сюжет, несподівана розв’язка — ось риси, які підкреслюють істотну різницю між оповіданням та новелою. У новелі замість колишніх описів, притаманних оповіданню, головну роль відіграють «внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи» (І. Франко).

Вершинні досягнення сучасної новели пов’язують з іменами М. Коцюбинського, В. Стефаника, Г. Косинки, М. Хвильового, Ю. Яновського, Г. Тютюнника, Ж.-П. Сартра, Ф. Кафки, Дж. Джойса.

Оповідання — невеликий за розміром епічний жанр, який зображує одну подію із життя героя. Однолінійність уважають головною ознакою жанру оповідання. В оповіданні, на відміну від новели, значну увагу приділяють зображенню подій та обставин, різним описам. Майстрами оповідного жанру виявили себе Марко Вовчок, О. Стороженко, І. Франко, А. Тесленко, А. Чехов, Г. Косинка, І. Бунін, А. Купрін, П. Меріме, О’Генрі.

Памфлет (від англійського pamphlet, від грецького panусе, phlegoпалю) — художньо-публіцистичний твір, що в гостросатиричній формі викриває злободенні явища суспільного життя. Памфлет за структурою ближчий до публіцистичної статті й відрізняється від фейлетону більшою ідеологічною різкістю (Є. Пудар).

Повість — епічний твір середньої жанрової форми. Для повісті характерна нечіткість і розмитість жанрових меж, що вказує на її проміжне становище між романом і оповіданням. Повість має чимало спільного як з романом, так і з оповіданням. У ній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю. Відмінності мають кількісні, а не якісні параметри. Жанрова еволюція повісті в українській літературі пов’язана з іменами І. Нечуя-Левицького («Микола Джеря»), І. Франка («Захар Беркут»), О. Кобилянської («Земля»), М. Хвильового («Санаторійна зона»).

Притча — короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчального характеру. Ю. Клим’юк визначає притчу як «твір з моральною настановою, що містить узагальнений життєвий досвід і покликаний допомогти кожному, незалежно од віку, засвоїти певні принципи поведінки, дати ключ до сприйняття книжної мудрості».

Роман (від французького roman, від старофранцузького romansоповідь романською мовою) — великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв’язку із суспільним розвитком.

Жанровими ознаками роману є розгалуженість фабульних ліній сюжету, детальне розкриття доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді впродовж усього життя.

Роман вимагає від митця вміння поєднувати епічні, драматичні й ліричні елементи.

XIX ст. вважають епохою розвитку роману. Класична спадщина світової літератури — романи Бальзака, Стендаля, Теккерея, Діккенса, Флобера, Золя, Тургенева, Толстого, Достоєвського, Сенкевича, Панаса Мирного.

У XX ст. роман залишається основним літературним жанром, який постійно розвивається й видозмінюється.

Фейлетон (від французького feuilleton, від feuilleлист, аркуш) — невеликий за обсягом твір художньо- публіцистичного характеру, написаний на злободенну тему, що розкривається в гумористичному плані. В українській літературі до цього жанру зверталися Остап Вишня, С. Олійник.

Ліричні жанри

Гімн (від грецького hymnosурочиста пісня) — урочистий музичний твір програмного звучання. Існують державні гімни, що поряд з гербом і прапором символізують державу і є одним з атрибутів незалежності країни.

Найпопулярнішим українським національним гімном з другої половини XIX ст. стала пісня-гімн «Ще не вмерла України...» (слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького).

Крім державного, існують гімни революційні, військові, партійні, релігійні, на честь видатних подій, героїв тощо. Відомі ще такі пісні-гімни, як «Боже великий, єдиний нам Україну храни» (слова О. Кониського, музико М. Лисенка), «Ой у лузі червона калина» (гімн Українських січових стрільців), «Заповіт» Тараса Шевченка. Ці твори виконують стоячи.

Дифірамб (від грецького dithyrambos — пісня на честь бога Діоніса) — один з різновидів давньогрецької лірики, близький до оди чи гімну. Виконувався спочатку на святі збирання винограду. У новоєвропейській літературі — вірш, позначений надмірним звеличенням певної особи або події. Тепер досить часто цей термін уживаний в іронічному значенні, коли йдеться про надмірне вихваляння когось або чогось.

Думка (дума) — жанр невеликої медитативно-елегійної (журливої) поезії, іноді баладного змісту, який був поширений у творчості українських письменників-романтиків першої половини XIX ст. та використовувалися для позначення народних пісень такого ж змісту в тогочасних фольклорних збірниках. В українській поезії жанр започаткував А. Метлинський (збірка 1839 року «Думки і пісні та ще дещо»). Відомий він також з творчості М. Петренка («Дивлюсь я на небо»), Т. Шевченка.

Елегія (від грецького elegia, від грецького elegosжалібна пісня) — вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії. У ньому часто звучать скарги на життєві незгоди, містяться гіркі роздуми про швидкоплинність людського життя.

Епіталама (від грецького epithalamiosвесільний, шлюбний) — у давньогрецькій ліриці — пісня на честь молодого подружжя, яка виконувалася після шлюбних урочистостей. У пізніші часи — будь-який твір панегіричного характеру, написаний з нагоди одруження.

Епітафія (від грецького epitaphiosнадгробне (слово)) — надмогильний напис у віршах чи прозі.

Ліричний портрет — це вірш, у якому подано характеристику реальної людини, розкрито її внутрішній світ, належність до якоїсь професії. Прикладами ліричного портрета можуть бути вірші «Шевченко», «Шопен» М. Рильського.

Медитація (від латинського meditatioроздум) — вірш філософського змісту, у якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа). Особливого поширення цей жанр набув у поезії сентименталістів і романтиків. Активно використовується він і в сучасній ліриці.

Ода (від грецького odaпісня) — первісно пісня на будь-яку тему, що виконувалася в Стародавній Греції хором під музичний супровід, пізніше — хвалебний вірш, присвячений уславленню важливих історичних подій або видатних осіб. Стиль таких творів особливо врочистий, з елементами патетики.

Панегірик (від грецького раnеgyrikos logosурочиста промова) — урочиста похвальна промова, яка виконувалася на народних зборах. Панегірик звичайно присвячувався певним видатним особам, суспільним діячам, полководцям і т. ін., вихваляв їхні діяння. Панегіриком тепер часто називають таку похвалу, яка втрачає міру об’єктивності й більше скидається на підлабузництво, ніж на справедливу оцінку.

Пісня (давньоруське співати) — вірш ліричного або ліро-епічного характеру, мелодичний за своїм інтонаційним малюнком і призначений для співу. Розрізняють два види пісень — народні та літературні. Літературні пісні часто фольклоризуються, стаючи популярними й поширюючись серед народу. Народні пісні (текст чи мелодія або й те, й інше) часто слугують основою для побудови літературно-авторських пісень.

В українській літературі цей жанр особливої популярності набуває в XIX ст. Провідне місце в ній посідають пісні «Віють вітри» І. Котляревського, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Повій, вітре, на Вкраїну» С. Руданського, «Стоїть гора високая» Л. Глібова. У сучасній ліриці популярними є пісні на слова А. Малишка, В. Симоненка, Д. Пав- личка, М. Луківа.

Послання — епістолярно-публіцистичний вірш, написаний у формі звернення до певної реальної особи (іноді до багатьох осіб). Зміст віршових послань може бути найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних декларацій, філософських узагальнень, естетичних програм. Цей жанр широко представлений в українській літературі. Класикою стали вірші Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє», «Гоголю», «Марку Вовчку», «До Основ’яненка», «М. Костомарову».

Псалми (від грецького psalmosпісня) — жанр духовної лірики. Перші псалми, зібрані в Псалтирі, приписуються біблійному цареві Давиду. В цей біблійний текст увійшло 150 псалмів. У східнослов’янських культурах Псалтир став відомим з XI ст. й використовувався для навчання: за ним учили грамоти і співам, намагалися тлумачити виражені в ньому ідеї та образи. В українській літературі цей жанр має багату історію. Він був досить поширеним у XVII-XVIII ст. у творчості «мандрівних дяків», уходив до репертуару сліпих ліриків.

Специфічним різновидом псалмів є ліричні вірші Г. Сковороди, Що ввійшли до збірки «Сад божественних пісень». Цикл творів під назвою «Давидові псалми» належить Т. Шевченкові. У літературі XX ст. до цього жанру вдавалися Є. Маланюк, Д. Павличко.

Романс (від французького romance, від romanроманський) — сольна лірична пісня, здебільшого про кохання, виконується із супроводом. Широковідомі романси на вірші російських поетів О. Пушкіна, Ф. Тютчева, А. Фета, С. Єсеніна. Розквіт цього жанру в Україні припадає на XIX - початок XX ст. (Є. Гребінка, А. Кримський, Леся Українка).

Сонет (від італійського sonetto, від латинського sonusзвук) — канонічний жанр ліричного вірша, який складається з двох катренів і двох терцетів (терцин), написаних переважно п’ятистопним ямбом. Час виникнення сонета датують XIII ст. і пов’язують з поетичними здобутками сицилійської школи. В епоху Ренесансу поширюється в Європі. Український сонет з’явився в середині XIX ст. Вагомий внесок у його розвиток зробили І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Л. Костенко, Д. Павличко.

Драматичні жанри

Водевіль (від французького vaudeville, від назви долини річки Вір у Франції, де в XV ст. вперше з’явився цей вид художньої творчості) — легка комедійна, переважно одноактна п’єса з анекдотичним сюжетом, у якій драматична дія поєднується з музикою, піснями, танцями. В Україні водевіль має свої національні джерела, передусім — інтермедії. Відомі автори водевілю І. Котляревський «Москаль-чарівник », С. Васильченко «На перші гулі». У водевілі широко використовуються фольклорні мотиви, побутові колізії. Подеколи водевіль трактується як суто розважальний жанр.

Драма (від грецького dramaдія, сценічний твір) — п’єса з гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в постійній напрузі. Героями творів, написаних у цьому жанрі, є переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, естетично дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

В українській літературі драма з’являється на початку XIX ст. («Наталка Полтавка» І. Котляревського). Кожен новий етап розвитку літератури приносить якісні зміни в жанр драми: кінець XIX ст. — з’являється соціально-психологічна драма «Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зійде» М. Кропивницького, «Житейське море» І. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка; початок XX ст. — виникла політична психологічна драма «Касандра» Лесі Українки, «Молода кров», -Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В. Винниченка, «Патетична соната», «Маклена Граса» М. Куліша .

Інтермедія (від латинського intermediusпроміжний, той, що знаходиться посередині) — жанр невеликої комічної п’єси або сцени, яку виконували між діями основної драми. Ці сцени могли бути пародією на тему основної драми або жодним чином не пов’язаними з її змістом. Інтермедія має на меті розважити стомлених глядачів. Найбільшої популярності цей жанр набув у XYII-XVIII ст. в Україні та Росії. До нашого часу збереглися по п’ять інтермедій з великодніх та різдвяних драм Митрофана Довгалевського й Григорія Косинського. Інтермедії інсценізували народні анекдоти (анонімні українські інтермедії «Продав кота в мішку», «Найкращий сон»), пародіювали образи Й повір’я (перші інтермедії до п’єс М. Довгалевського та Г. Косинського), зображали народний побут («Пиворізи»). Українська інтермедія відбилася в ляльковому театрі (вертеп), вплинула на подальше формування таких драматичних жанрів, як побутова комедія й водевіль.

Комедія (від грецьких komosвесела процесія та odeпісня) — драматичний твір, у якому висміюються негативні людські якості, потворні суспільні й побутові явища, усе відстале й мертве в житті людини та суспільства. В Україні видатними комедіями стали «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «Хазяїн», «Сто тисяч», «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Мина Мазайло» М. Куліша.

Мелодрама (від грецького melosпісня і драма) — жанр п’єси з гострою інтригою, перебільшеною емоційністю, різким протиставленням добра і зла, морально-дидактичною тенденцією. У сучасній критиці мелодрамою іронічно називають недосконалі п’єси, у яких глибина драматичних конфліктів підмінюється зіткненням банальних пристрастей.

Трагедія (від грецького — tragoidia, буквально цапина пісня) — драматичний твір, що ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об’єктивною неможливістю їх реалізувати. Конфлікти трагедії минулих століть здебільшого крилися в суспільному устрої, виникали між почуттями героїв і їхніми обов’язками перед державою, родиною. Трагічним могло бути осмислення історії, змістом романтичної трагедії стає і трагедія внутрішнього світу героя. Конфлікт античної трагедії визначався фатумом, волею богів («Едіп-цар» Софокла). У трагедіях Шекспіра «Ромео і Джульетта», «Король Лір», «Отелло», «Гамлет» герої виступають борцями проти старих, усталених звичаїв і традицій, суспільних відносин.

Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір М. Куліша «97».

Трагедія не є панівним жанром сучасної драматургії. Деякі автори взагалі відкидають саму можливість створення п’єс трагедійного жанру у XX ст.

Трагікомедія (від трагедія і комедія) — драматичний жанр, якому властиві риси одночасно і трагедії, і комедії, жанр, що є проміжним між трагедією і комедією. Персонажі трагікомедії мають такі контрастні якості, що одночасно виявляють у них і смішні риси, і безвихідну приреченість. Драматурги, що працюють у цьому жанрі й заглиблюються в проблему людського існування, і сміються з глядачами «крізь сльози». У трагікомічному жанрі творили Е. Олбі («Не боюся Вірджинії Вулф»), Ф. Дюрренматт («Візит старої дами»), М. Булгаков («Біг»), М. Куліш («Народний Малахій»).

Трагіфарс (від трагедія і від латинського farcioначиняю, наповнюю) — різновид трагікомедії, який у XX ст. перетворився на самостійний жанр. За допомогою фарсових засобів і прийомів у таких драматичних творах підкреслюється трагічний сенс існування. Специфічні ознаки трагіфарсу — спорідненість з комедією масок, використання буфонади та клоунади.

Ліро-епос та інші міжродові і суміжні жанри

Байка — один з найстаріших жанрів, походить, очевидно, від казок про тварин, від яких він поступово відокремлюється. Основоположником давньогрецької байки вважають напівлегендарного байкаря Езопа (VI ст. до н.е.). Вершин своїх творчих можливостей жанр досягає в XVII-XIX ст. у творчості Лафонтена, Лессінга, Крилова. В українській літературі жанр байки активно розвивають Г. Сковорода, Л. Боровиковський, Є. Гребінка, Л. Глібов.

Балада (від латинського ballareтанцювати). Первісно — танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією. Пізніше — це невеликий фабульний твір, в основі якого лежить певна незвичайна пригода. Тому баладу часто називають маленькою поемою. Тепер балада — це епічний жанр казкового, фантастичного чи легендарного змісту.

Улюбленою балада стала у творчості поетів-сентименталістів і романтиків (Р. Бернс, Й. Гете, Ф. Шиллер, В. Гюго, О. Пушкін, А. Міцкевич, Т. Шевченко). Українська балада розпочалася з творів П. Гулака-Артемовського («Пані Твардовська», «Рибалка»), Л. Боровиковського («Маруся»).

Билина — героїчна, інколи соціально-побутова, епічна пісня, поширена в IX—XIII ст. Термін «билина», як гадають, увів у 30-40 рр. XIX ст. І. Сахаров, який узяв його з вислову «Слова про Ігорів похід». До того часу подібні твори називали «богатирськими казками»). Основний зміст билин — розповідь про героїчні подвиги та діяння руських богатирів у боротьбі з поневолювачами рідної землі (південні кочові племена, монголо-татарська орда, різні фантастичні істоти). Усі билини діляться на дві групи — київську та новгородську (залежно від того, з якими центрами Русі співвідносяться описувані в них події). В українських казках, переказах та легендах збереглися герої билин (наприклад Ілля Муромець).

Дума — ліро-епічний, віршований твір, особливий різновид фольклорних епічних пісень, у яких оспівується героїчне історичне минуле українського народу, переважно часів визвольної боротьби. Думи виконували, як правило, співці (кобзарі) в речитативно-розповідній манері під акомпанемент кобзи або бандури.

Залежно від змісту й проблематики думу поділяють на дві основні групи: історичні («Козак Голота», «Самійло Кішка», «Плач невольників», «Втеча трьох братів з города Азова») та побутові («Удова і три сини»).

Мемуари (від французького memoiresспогади) — це суб’єктивне осмислення певних історичних подій чи життєвого шляху конкретно-історичної постаті, здійснене письменником у художній формі із залученням справжніх документів свого часу. Спогадам обов’язково притаманна суб’єктивність. Вони завжди звернені в минуле.

Найпростішою жанровою формою мемуарів є некрологи, письменницькі записки, нотатки. Складніші — щоденники, літературні портрети. Джерела української мемуаристики сягають доби Київської Русі («Повчання дітям» В. Мономаха). Мемуарна література в Україні має цікаві зразки: «Розповідь про неспокій» Ю. Смолича, «Думи і спогади» М. Бажана, «Третя рота» В. Сосюри, «Два роки в Кремлі» Б. Олійника, «Благослови, душе моя, Господа» Р. Іваничука, «Зустрічі і прощання» Г. Костюка.

Поема (від грецького роіеmастворення) — один із жанрів ліро-епосу. Це великий віршований твір, у якому порушуються важливі проблеми минулого, сучасного чи майбутнього. У поемі зливаються епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (авторські переживання, ліричні відступи, ліричний герой). Вона часто має елементи драми (наскрізна напружена дія, монологи та діалоги). Залежно від того, які елементи домінують у творі, виділяють епічну, ліричну, драматичну поему.

Жанрове розмаїття української поеми постійно збагачується, спочатку з’являється бурлескно-травестійна поема І. Котляревського «Енеїда». У творчості Т. Шевченка наявні різновиди ліро-епічної поеми: романтичні «Гайдамаки», реалістичні «Катерина», «Наймичка», сатиричні «Сон», «Кавказ». І. Франко» створив блискучі зразки психолого-філософської поеми («Іван Вишенський») та соціально-філософської («Мойсей»). Творцем драматичної поеми на початку XX ст. стала Леся Українка («Осіння казка», «В катакомбах», «Роберт Брюс»). У творах провідних ліриків XX ст. відбито драматизм, суперечності й складності історичного розвитку України, розкрито велич душі її народу, риси його національного характеру (І. Драч, Б. Олійник, Д. Павличко, Л. Костенко).

Співомовка — невеликий вірш сатиричного або гумористичного змісту, в основі якого лежить народний анекдот, приказка. Жанрові особливості твору виявляються в тому, що описується один комічний чи трагікомічний випадок, події зображуються стисло, динамічно. Героїв небагато. Кінцівка — дотепний афористичний вислів.

Своєю назвою цей суто український жанр завдячує С. Руданському, який у 50-х рр. XIX ст. підготував кілька збірок «Співомовок».

Художня біографія — це специфічне міжродове жанрове утворення. Однією з найважливіших її жанрових рис є творче змалювання життєвого шляху конкретно-історичної особи, реалізоване на основі документів і подій конкретного часу з глибоким зануренням письменника в її духовність і внутрішній світ, соціальну та психологічну природу історичних діянь. Така оповідь повинна здійснюватися в органічній єдності принципів наукового дослідження й художнього домислу. Реалізується художня біографія в найрізноманітніших жанрах: від оповідання до роману. Класиками документально-біографічної прози (художньої біографії) стали А. Моруа, І. Стоун, Р. Роллан, С. Цвейг, Ю. Тинянов, Б. Окуджава. В українській літературі помітне місце посідають художні біографії Шевченка («Тарасові шляхи» О. Іваненко, «В степу безкраїм за Уралом» З. Тулуб, «Син волі» В Шевчука), Марка Вовчка («Марія» О. Іваненко), Лесі Українки («Дочка Прометея» М. Олійника), П. Тичини («Кларнети ніжності» П. Загребельного, С Тельнюка).

Щоденники — щоденні або ж такі, що не мають певної періодичності, записи певних подій, учасником і свідком яких був їхній автор. Жанрова специфіка щоденників зумовлена тим, що в них немає єдиного сюжету, єдиного спільного ідейного задуму.

Класичними зразками цього жанру стали «Журнал» Т. Шевченка, щоденники В. Винниченка, П. Тичини, О. Довженка, Остапа Вишні, В. Стуса, Олеся Гончара.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.