Українська література - Новий довідник - М. Радишевська 2008
§ 5. Казки
Усна народна творчість
Казка — епічний твір народної словесності, у якому відображене уявлення первісних людей про навколишній світ. Вона має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію, в основі якої лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра.
Казка — твір, побудований на вимислі, тому вже не сприймається як дійсність.
У казці час і простір мають своєрідне відображення. Герой проводить у дорозі 3, 5, 7, 9,12 років, але додому завжди повертається таким, яким покинув свою оселю. Простір у казці теж величина умовна. Ніколи детально не описується житло, природа, оточення. У багатьох творах простір ділиться на два виміри — цей світ і той світ — реальність і «тридев’яте царство».
Казкові персонажі змальовані загальними рисами, вони ідеалізуються, звеличуються, гіперболізуються. Головні образи тут завжди антагоністичні: один уособлює добро, прекрасне, інший — втілення зла, потворного, Традиційним є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин, комах); чарівні (фантастичні); соціально-побутові (реалістичні). Найдавніші за походженням — казки про тварин.
Казки про тварин. Найпоширенішим образом у цих казках є образ Вовка, що свідчить про вшанування цього звіра у східнослов’янських народів. Бажання прадавніх людей володіти силою та спритністю свого лісового ворога, можливістю захистити себе, породило велику кількість епічних творів про вовкулаків.
Найдавнішим зразком оповіді центральним образом вовка є «Казка про вовка-колядника (щедрувальника)», який приходить на Різдво до діда й виколядовує в нього овечку, козу, коня, бабу, а потім — самого діда, відносить усе до лісу і там з’їдає. Казка збереглася в небагатьох варіантах і зафіксувала давнє ставлення людини до дикого тотема, з яким «не сила боротися», а треба задобрювати, виконуючи його волю та побажання. Проте вовк не завжди постає в казках грізним і лютим. Він не завжди панує в лісовому царстві, його неважко обдурити. Поширине звертання до вовка в казках «вовчику-братику», «вовчику-панібратику», у якому приховане бажання людини поріднитися з ним, заручитися його підтримкою й покровительством (адже брат — це «свій» — не може завдавати шкоди).
Схоже змальовано образ іншого лісового хижака — Лисиці, яку величають «лисичкою-сестричкою». Вона хитра, здатна на всілякі вигадки, тому може обдурювати сильніших за себе. У багатьох казках вовк та лисиця — спільники. Однак часто вони намагаються обдурити одне одного, Щоб забрати собі всю здобич («Про лисичку-сестричку і вовка», «Лисичка- сестричка і вовк-панібрат»).
Ведмідь, володар лісу, нерідко виступає в казках разом з вовком та лисицею. Під впливом фольклору інших народів в українській казці з’являється Лев — цар звірів.
Люди у творах цього жанру відтворили своє уявлення про життя тваринного світу, моделюючи його за зразком світу людського. Хижаки в народних казках панують над слабшими — зайцем, білкою, їжаком. Менші за допомогою хитрощів можуть обдурювати страшного й сильного ворога («Як заєць обдурив ведмедя», «Лев та заєць»).
Чарівні казки. Найбільшу групу казкового народного епосу становлять чарівні (фантастичні) казки. Незвичайність є обов’язковим елементом цього жанрового різновиду. Окрему підгрупу становлять героїчні казки. Їх називають так тому, що центральним у них є образ героя-богатиря, лицаря, доблесного, мудрого та звитяжного. Цей герой веде складну й важку боротьбу з ворогами, долаючи численні перешкоди («Кирило Кожум’яка», «Котигорошко», «Іван- богатир»). Це — богатирі, що перемагають зміїв-людожерів, Кощія Безсмертного, Бабу-Ягу, допомагають знедоленим, покривдженим, захищають їх інтереси, уміють досягти поставленої мети. їм допомагають і шапка-невидимка, і чарівний меч, і чоботи-скороходи, і килим-самоліт, а також рослини й тварини, що говорять людською мовою.
У чарівних казках центральним персонажем постає знедолена героїня, яка потрапляє, як правило, в інший світ (дивний ліс, підземне чи морське царство), і там з нею відбуваються незвичайні події («Дванадцять місяців», «Про дідову та бабину дочку», «Кривенька качечка», «Яйце-райце»).
Соціально-побутові казки виникли пізніше від інших. У них відображене розуміння правди і кривди (несправедливості), добра і зла. їхніми героями виступають прості люди: бідний селянин, наймит, солдат, ремісник. Вони чесні, працьовиті, справедливі, сміливі, розумні, уміють постояти за себе й за інших. У цих казках гнівно засуджується неправда, жорстокість, заздрість, підступність («Про Правду і Кривду», Дивна сопілка», «Мудра дівчина», «Названий батько»).
Наприклад, у казці «Мудра дівчина» розповідається про своєрідне змагання в кмітливості, тямучості між простою дівчиною і пихатим самовпевненим паном.
Проста дівчина-біднячка сміливо виходить на двобій і перемагає, засвідчивши свою моральну й розумову перевагу. Маруся глибоко шанує свого батька, бажає допомогти йому в скрутному становищі. Вона кмітлива, спостережлива, вдумлива. Казка має характерні ознаки: традиційний початок («Було собі два брати — один убогий, а другий багатий»); сюжет побудований за принципом ретардації (штучного уповільнення або затримки в розгортанні дії) — Маруся відгадує три загадки пана, виконує три завдання; у казці наявні сталі вислови («Іде додому той чоловік і знов плаче...», «Іде знов батько плачучи додому» та ін.).
Благородство й розум Марусі перемагають.
Казки, як жанр усної творчості, е невичерпним джерелом народної образності, символіки, поетики.