Українська література - Новий довідник - М. Радишевська 2008

§ 7. Героїчний ліро-епос
Усна народна творчість

Кожна нація в добу свого виникнення й становлення створювала героїчний епос, у якому увіковічнювала славні героїчні вчинки народних улюбленців-героїв. Вершинними досягненнями світової народної поезії стали високохудожні старогрецькі «Іліада» та «Одіссея», ірландські саги, давньонімецька «Пісня про Нібелунгів», французька «Пісня про Роланда» та ін.

Український народ витворив свій національний епос, що став історичним свідченням зрілості нації. До нього належать билини, думи та історичні пісні. Це — епічно-ліричні твори, переважно героїчного, рідше соціально-побутового характеру.

Билини

Билини (старини) — героїчний епос Київської Русі, який виник на основі абсолютно конкретних історичних подій. Через татаро-монгольський гніт XIII-XIV ст. скоморохи занесли ці пісні на окраїнні землі княжої держави (Новгородська земля й прилеглі території), звідки вони поширилися на Урал і в Сибір. В Україні на зміну цьому старовинному епосові прийшли козацькі думи, пісні, легенди про боротьбу з турецькими, татарськими й польськими завойовниками в XVI-XVII ст. Головні персонажі билин — Ілля Муромець, Олексій Попович, Добриня, Гліб Володієвич та інші — є історичними особами, їхні імена зафіксовані в «Повісті временних літ», інших хроніках та рукописних документах того часу. Ці ж образи побутують в інших жанрах українського фольклору (баладах, думах, легендах, казках, піснях).

Билинний епос поділяють на кілька груп, які виокремлюються на основі трьох принципів: хронологічного (час подій), географічного (місця подій) і тематичного (самі події й спосіб їх зображення).

Найвідомішим героєм київського циклу є Ілля Муромець. Його ім’я згадується і в епосі інших народів, що свідчить про популярність богатиря Іллі не тільки в межах Русі.

У билинах про Іллю Муромця чітко простежується ідея християнства. Він не був богатирем з дитинства. У билині «Ізцілення Іллі» йдеться про те, що він до 30 років «сиднем сидів» — був паралізований. Вилікували його каліки перехожі — прочани до святих місць, що володіють християнським даром чудесного зцілення. Перші діяння Іллі після видужання — селянська робота на землі, корчування лісу під поле. Так випробовується його богатирська сила, і тільки тоді він готовий до поєдинку з ворогом. У першій билині про його військові подвиги «Ілля і Соловей-розбійник» Ілля отримує від батьків наказ творити тільки добро й сам вибирає, чому присвятити своє життя: послужити князеві Володимиру вірою-правдою, постояти за віру християнську.

Композиція билин усталена. Кожна билина ділиться на три частини: зачин (заспів), виклад і кінцівку (ісход).

Зачин і кінцівка мають спеціально вироблені поетичні форми й творять певне обрамлення. Поетична мова цього жанру характеризується вживанням постійних епітетів (чисте поле, ясне сонце), порівнянь (багато з них гіперболічні, наприклад, богатир б’є ворогів, мов траву косить), метафор (заспівала тятива, розгорівся бенкет), паралелізмів (коли внутрішній світ людини порівнюється з явищами природи, як-от: «на заході красне сонечко — на відході життя дівиче»). Важливу роль відіграє гіперболізація та ідеалізація героїв,

Билинний вірш побудований за законами народного тонічного віршування. Він виконується наспівною мовою (речитативом). Билинам властиве римування, але рима часто тільки віддалено співзвучна.

У давнину билини виконували в супроводі струнного музичного інструмента (найчастіше гуслів), але з часом цей компонент утратився.

Думи

Думи — це народні епіко-ліричні пісенні твори героїчного, рідше соціально-побутового змісту. До наших днів дійшли думи XVI-XVІІІ ст. Їхня тематика зумовлена епохою безперервної всенародної боротьби з іноземними загарбниками українських земель. Думи оповідають про подвиги народу чи його окремих представників-героїв, що виступили на захист своєї Батьківщини.

У думах переважає епічний (розповідний) елемент. Про це свідчать фабульність, чітка побудова сюжету, як правило, хронологічна послідовність подій. Та оповідь майже завжди подається в ліричному освітленні, чому сприяють широкі авторські відступи, пейзажні замальовки, проникнення у внутрішній світ героїв, оспівування їхніх почуттів і переживань.

Виконувалися думи речитативом (протяжним наспівним промовлянням). Це була своєрідна форма декламації в урочистому, піднесеному стилі. Драматизм виконання підсилювався музичним супроводом на кобзі (бандурі чи лірі).

Фабули та сюжети дум, як правило, пов’язані з історичним минулим народу, описують певні події, часто конкретних осіб. Побудовані вони за схемою епічних сюжетів, де є всі складники: заспів, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка. Сюжет дум, як і в баладах, розгортається в напруженому двобої протилежних сил — добра і зла. Це, з одного боку, козаки, охоронці рідної землі, а з другого — вороги-нападники.

Для дум характерні риторичні запитання, оклики, звертання: «земле турецька», «віро бусурманська», «браття козаки запорожці», анафора (єдинопочаток), найчастіше в думах використовуються символи сокола-козака, круків-ворогів, зозулі старої матері, вдови та ін.

За змістом цей епічний жанр поділяють на:

✵ думи про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників та про турецьку неволю (XIV-XV ст. — рання козацька доба) — «Маруся Богуславка», «Утеча трьох братів з Азова», «Самійло Кішка»;

✵ думи про героїчну боротьбу українського народу проти національного поневолення (кін. XVI - поч. XVII ст. — доба Хмельниччини і Гетьманщини) — «Хмельницький і Барабаш», «Молдавський похід Хмельницького», «Смерть Богдана і вибір Юрія Хмельницького»;

✵ соціально-побутові думи (кін. XVII ст. — період Руїни) — «Удова», «Сестра і брат», «Прощання з родиною», «Поворот сина з чужини», «Дума про сон».

«Дума про Самійла Кішку» — одна з найвідоміших і найбільших українських дум (390 рядків) з широко розгорнутим епічним сюжетом. Велика галера, на якій було 700 турків, 400 яничарів і 350 козаків-невільників пливла з турецького порту Трапезунда (найбільшого невільничого ринку) до Козлова. Серед галерників був запорізький гетьман Самійло Кішка. Скориставшись випадком, коли всі турки та яничари зійшли на берег, Самійло Кішка хитрощами звільнився від кайданів, визволив усіх побратимів-невільників. Козаки вбили всіх турків, яничарів та їхнього отамана Алкан пашу, і на захопленій галері щасливо добралися до Січі. У думі оспівується сміливість і відважність Самійла Кішки, який, незважаючи на 25-річну неволю та тяжку працю галерника, залишився патріотом Батьківщини, не «побусурманився» .

Цей твір є «поетичним літописом» української історії, відомості про С. Кішку містять давні документи, козацькі літописи (Величка, Граб’янки, Самовидця).

Дума «Маруся Богуславка» описує патріотичний учинок української дівчини-полонянки, дружини турецького паші, яка за його відсутності випустила з темниці козаків-невільників, хоч і знала, що може бути за це жорстоко покарана.

Чи «дівка-бранка Маруся, попівна Богуславка» історична постать? Якщо цей образ є художнім вимислом, то він заснований на реальних фактах. У думі з історичною вірогідністю змальовано долю вродливих полонянок, які (так твердять літописи та усні перекази) часто ставали дружинами турецьких вельмож, навіть султанів (наприклад, Роксолана — галичанка з Рогатина — була дружиною Сулеймана І). Маруся Богуславка впустила в’язнів у день найбільшого християнського свята — Великодня, засвідчивши, що вона не втратила духовного зв’язку з Батьківщиною, пам’ятає звичаї своїх предків.

Сюжет думи «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі» теж не прив’язаний до якогось історичного факту. Він відображає типовий для того часу гостро драматичний епізод утечі з полону. Драматизм думи посилюється тим, що троє козаків, які втікають з полону, — рідні брати. Коней для втечі мають лише старший та середульший брати, а наймолодший — «піший пішаниця», Це і є основним конфліктом твору, у якому на передній план винесено моральний аспект. Молодший брат просить старших узяти його з собою. Середній брат і взяв би його, та жорстокий старший наказує покинути молодшого в чистому полі напризволяще. Дума має кілька варіантів. За першим, гинуть усі три брати (менший помирає з голоду, старших убиває турецька засідка). За другим —наймолодший гине, а старші брати повертаються додому. За третім гине наймолодший брат, а старшого після повернення додому громада засуджує на смерть за бездушність. Ця дума важлива не лише описом історичних подій, відображенням суспільних законів українського народу, його системи моральних цінностей.

Історичні пісні

Поширеним жанром героїчного поетичного епосу українського народу є історичні пісні — ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події, відомих історичних осіб та безіменних героїв, чиє життя й учинки пов’язані з подіями суспільно-політичного життя. В історичних піснях відтворено дух певної історичної епохи.

Виникнення історичних пісень окреслюють XV-XVI ст., пов’язуючи їх з боротьбою українського народу проти турецьких і татарських загарбників. Пісні ці, у переважній більшості, змальовують загальну картину боротьби, у них виступають збірні герої.

Зажурилась Україна,

Бо нічим прожити:

Витоптала орда кіньми

Маленькії діти,

Котрі молодії —

У полон забрато.

Пісні пізнішого походження містять більше конкретно-історичних деталей. У XVII ст. створено чимало історичних пісень про козацько-польські війни, події 1648-1654 рр. доби Хмельниччини. У них оспівано: конкретні битви під Корсунем («За світ встали козаченьки»), Збаражем («Ой що то за хижка»), під Берестечком («Висипали козаченьки високії гори»);

✵ подвиги історичних осіб, центральне місце серед яких займає постать гетьмана Хмельницького («Чи не той то хміль», «Гей не дивуйтесь, добрії люди»), а також його сподвижників Кривоноса («Ой усе лужком та все бережком»), Нечая («Ой з-за гори високої»), Богуна («Ой з-за гори чорна хмара»), Морозенка («Ой Морозе, Морозенку»). Ці пісні передають козацький дух, бажання волі й перемоги. Вони співаються переважно в ритмі маршу та є похідними піснями.

Усна народна творчість анонімна, але інколи час повертає народові ім’я автора фольклорних творів. Так сталося з напівлегендарною Марусею Чураївною, складальницею пісень з Полтави (середина XVII ст.). Уважають, що саме вона створила такі перлини, як «За світ встали козаченьки», «Он не ходи Грицю», «Віють вітри, віють буйні». Першу з них узяв Микола Лисенко до опери «Тарас Бульба», друга надихнула Михайла Старицького на створення відомої драми, а Ольгу Кобилянську — повісті «У неділю рано зілля копала», третю виконує Наталка Полтавка в однойменній п’єсі Івана Котляревського. М. Стельмах писав: «Погортайте сторінки сивих віків, вчитайтеся в прості і хвилюючі слова пісень, віднайдіть золоті ключі мелодій — і вам відкриється багато поетичних таємниць, ви почуєте голоси творців, імена яких розгубила історія, та так розгубила, що вже навряд чи й знайдемо багатьох сіячів, чия поетична нива, ставши народною, квітує й сьогодні...»

І тільки іноді, крізь тумани часу, окреслиться схожа на легенду постать творця.

Найпізніша група пісень козацького циклу віддзеркалює гноблення України московським царатом після Переяславської угоди.

До неї належать пісні:

✵ про нарікання на нерозважливий союз з Москвою, що «занапастив Польшу ще й нашу Вкраїну» («А вже років двісті»), на московських царів: Петра, «змію-Катерину», що сплюндрували козацький край, на надмірну довіру козацьких отаманів до загарбників («Ой ви хлопці-запорожці», «Гей на біду, на горе»);

✵ про московську неволю, де основними мотивами є загибель козаків у загарбницьких російських війнах чи смерть на «канальських» роботах у болотах Петербурга («У Глухові, у городі», «Ой з-за гори чорна хмара», «Од Києва до Пітера мостили мости» та ін.);

✵ про події Руїни — підступне знищення 1775 року Запорізької Січі руйнування козацької України й розсіювання козаків за Дунай, на Кубань, запровадження рекрутчини, кріпацтва («Добре було, добре було», «Вилітали орли», «Гей віють вітри» та ін.). Наприклад:

Ой Боже наш милостивий, помилуй нас з неба,

Зруйнували Запорожжя — колись буде треба,

Ой з-за низу, з-за лиману вітер повіває,

Уже москаль Запорожжя кругом облягає,

Ой облягши кругом Січі, покопали шанці,

Заплакали запорожці в неділеньку вранці

Московськії генерали церкви руйнували,

Запорожці в чистім полі, як орли, літали.

Як зазначав М. Костомаров, «У піснях про зруйнування Січі чуємо похоронні наспіви над тим староукраїнським козацтвом, яке, послуживши органом відродження Русі, тепер мусило було згаснути, як непотрібний залишок попереднього періоду народного життя. Гіркота, але без відчаю пронизує ці пісні». Іще одну тематичну групу становлять історичні пісні періоду Коліївщини та Гайдамаччини другої половини XVII—XVIII ст. На Правобережній Україні козацькі полки очолив Семен Палій, який почав виганяти магнатські родини із земель, окупованих Польщею. Так почалася народна боротьба, відома в історії під назвою гайдамацького руху.

У другій половині XVIII ст. гайдамацький рух переріс у велике народно-визвольне повстання, відоме під назвою «Коліївщина».

Цієї події торкнулися:

✵ гайдамацька пісня «Годі, коню, в стайні спати» (пісня про Семена Палія);

✵ пісні про Коліївщину («Максим козак Залізняк», «Ой наварили ляхи пива» (пісня про Івана Ґонту), «Виїхав Ґонта та із Умані», «Ой задумали та преславні хлопці» та ін.).

Гайдамацький рух мав великий вплив на національне піднесення по всій Україні. Проти польської неволі на західноукраїнських землях боролись месники-опришки. Найбільшого розмаху цей рух набув у 30-40-х рр. XVIII ст., коли його очолив Олекса Довбуш. Тому до пісень другої половини XVII-XVIII ст. належать опришківські пісні («Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький», «Течуть води Черемоша»).

Помітною сторінкою в українському фольклорі стали пісні про селянські повстання (на Поділлі — під проводом Устима Кармалюка, на Буковині — Лук’яна Кобилиці) — «За Сибіром сонце сходить», «Ой іде Кармалюк долиною», «Кармалюка я вродився», «Ой у моїм городочку копана криниця» (пісня про Лук’яна Кобилицю), «Ой шумить Черемош», «Послухайте, люди добрі», «Гей то не вітер, то не буря» та ін.

Тематично та характером зображення подій гайдамацькі, опришківські пісні, пісні про Устима Кармалюка, Лук’яна Кобилицю споріднені.

У них зроблено головний наголос на оспівуванні численних подвигів народних ватажків, рис їхнього характеру: мужності, відваги, непідкупності. Чітко виділяються в текстах легендарні епізоди з їхнього життя, як-от: утеча з полону, з в’язниці, перемога численного ворожого загону, безкорислива допомога убогим селянам. Поширеним у цих піснях є мотив загибелі народних героїв.

«Ой Морозе, Морозенку» (пісня про Морозенка). Головний герой цієї пісні — Морозенко — має свого прототипа. За походженням він не українець, а поляк, до того ж аристократ, один з найбільших магнатів Речі Посполитої, Станіслав Мрозовицький, який жив на Поділлі. Спостерігаючи за розкішною українською природою, слухаючи українські пісні, мелодійну мову, він полюбив народ цієї землі. Зрікся католицтва, усіх своїх багатств, перейшов до православ’я і в 1642 році подався на Запоріжжя, записався до Січі рядовим козаком. А коли розпочалася Визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, Морозенко (саме так він записався до курінного реєстру) швидко став улюбленцем гетьмана, дослужився до звання полковника. У битві під Збаражем (за іншими джерелами — на Савур-Могилі) він загинув смертю героя, а вдячна Україна склала дивовижну пісню про цю хоробру й справедливу людину. Згадана пісня має сорок варіантів. Образ Морозенка став узагальненим образом захисника Вітчизни. В одних варіантах пісень герой бореться з «ляхами-панами», в інших — з турками, татарами, з «турком-шведом» чи просто з лихими ворогами.

Композиційно пісня складається з трьох частин:

✵ битва Морозенка з ворогами;

✵ полон та катування героя;

✵ оплакування хороброго воїна, глибока любов до нього.

Загибель Морозенка завдала смутку не тільки матері Морозисі, а й усій Україні:

Ой Морозе, Морозенку,

Ти славний козаче,

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче.

Для цієї пісні, як узагалі для фольклору, характерна гіперболізація сили, відваги воїнів:

Бились наші козаченьки

До ночі глухої, —

Полягло наших чимало,

А татар утроє.

Шанобливе ставлення до народного героя підкреслюють епітети славний, молодий, завзятий. Пісня оспівує красу й силу улюбленого героя, його хоробрість і молодецьку відвагу:

Ой з-за гори та з-за кручі

Буйне військо виступає,

Попереду Морозенко

Сивим конем виграває.

Стрілецькі пісні. У середині XIX ст. історична пісня поступається іншим жанрам. Це сталося внаслідок занепаду національної свідомості, спричиненого чужинецьким пануванням. Росія й Польща, загарбавши українські землі, зробили все, щоб придушити самобутню культуру автохтонного населення. Тоді роль пісенно-історичного літопису стали відігравати суспільно-побутові пісні (рекрутські, наймитські, заробітчанські, емігрантські), які відтворювали загальну картину українського життя.

Але як тільки з’явилася нова надія на визволення, український народ знову творить героїчні пісні. Найбільшим спалахом національного самовияву була діяльність Українських січових стрільців. Цей етап вітчизняної історії чи не найповніше відбився в героїко-поетичному епосі Визвольних змагань першої половини XX ст. Стрілецькі пісні представлені понад 400 текстами, серед яких є твори героїко-патріотичного, баладного, жартівливого характеру. Ці пісні побутують як народні. Проте більшість з них має конкретних авторів — представників січового стрілецтва. Науковці зараховують значну частину стрілецького епосу до пісень літературного походження.

Усенародною стала, наприклад, патріотична пісня О. Косинського «Ой у лузі червона калина»:

Ой у лузі червона калина похилилася.

Чомусь наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо.

Здобула загальне визнання пісня на слова М. Вороного «О, Україно!»:

О, Україно, о люба ненько,

Тобі вірненько присягнем

Серця кров і любов —

Все тобі віддам у боротьбі.

За Україну, за її волю,

За честь, за славу, за народ!

До таких пісень можна віднести також «Луговий гімн», «Ой з-за гори чорна хмара встала» невідомих авторів. Бойового характеру пісні Л. Лепкого «Ой видно село», Р. Купчинського «Ми йдемо в бій». Маршові пісні — «Гей ви, хлопці січові» (К. Тутковського), «Січовий марш» («Гей, там на горі січ іде»), «Марш січовиків» (Гей, ізгадайте браття-вкраїнці) та ін.

Незважаючи на переслідування та заборону за радянських часів, вони збереглися в народі й побутують до сьогодні.

Найновіший шар історичної пісенності — пісні про боротьбу ОУН- УПА, або повстанські пісні, що закликають до боротьби за волю України. Наприклад, до них належить пісня «Триста літ минає»:

Триста літ, триста літ минає,

Як наш народ по тюрмах страждає

На українській землі...

Ой вставай, ой вставай, народе,

Здобувай Вкраїні свободи...

Ці пісні XX ст. ще чекають на своє дослідження.

Балади

Балада — ліро-епічний твір з гостродраматичним сюжетом, що виражає погляд народної моралі на трагічні конфлікти, породжені надзвичайними чи фантастичними подіями, учинками та фатальними збігами обставин в особистому, сімейному або суспільному житті звичайних людей.

Формою балада дуже подібна до ліричної пісні. На відміну від пісні (у якій за законами лірики передаються почуття чи переживання ліричного героя, його думки), у баладі є сюжет — епічна (розповідна) основа, що споріднює її з легендами. Іноді цей жанр називають пісенною повістю. Події, відображені в баладі, як правило, не мають національного чи загальнодержавного значення. Цим балада відрізняється від билин, дум та та історичних пісень. У баладах домінують сімейний побут і картини з особистого життя.

Усі балади трагічні. О. Дей називав баладу «епосом нещасливих людських доль».

В українській народній творчості нараховують понад 300 баладних сюжетів.

Найдетальнішу класифікацію балад в українській фольклористиці розробив О. Дей у монографії «Українська народна балада». Він уважав, що всі українські балади чітко розподіляються на три великі групи:

Про кохання та дошлюбні відносини (чарування, отруєння чарами, суперництво в коханні, втрата милого, самогубство (смерть) насильно розлучених коханих, зрада в коханні й дружбі, помста за невірність, утечі зі спокусниками і т. ін.).

• Сімейні взаємини й конфлікти (вивірення подружньої вірності, нагла смерть вірної дружини втрата доброго чоловіка, подружу зрада, знущання свекрухи з невістки, збиткування мачухи над сиротами і т. ін.).

Відгомони соціального та історичного життя (турецько-татарські напади на Україну, сутички козаків зі шляхетськими поневолювачами, чумакування, гайдамацтво, опришківство, соціальний протест проти панів і т. ін.).

Найдавніші баладні сюжети ті, у яких відображено стародавні дохристиянські вірування (міфологічні сюжети). Сюди належать балади, побудовані на прийомі метаморфози - перевтілення людини в дерево, пташку, квітку. Найпоширеніший сюжет в українській народнопоетичній творчості — перетворення ненависної свекрусі невістки на тополю. Існують різні його варіанти, але в основному всі вони зводяться до єдиної фабули: свекруха, зненавидівши невістку, відправляє сина в далеку дорогу (часто в солдати), а невістці наказує робити якусь важку роботу, через що та перетворюється на дерево:

Ой послала мати та сина в дорогу,

Молоду невістку у поле до льону,

— Ой іди, невістко, у поле до льону,

Не вибереш льону не вертай додому.

Молода невістка весь день працювала,

Льону не добрала, в полі ночувала.

Льону не добрала, в полі ночувала

І посеред поля тополею стала.

Або:

Посилала мати сина у солдати,

Молоду невістку — зелен-жито жати.

(«Ой чиє то жито, чиї то покоси»).

Часто вказується на те, що свекруха невістку «закляла»: «Бодай же ти, невістко, тополею стала!».

Коли син повертається додому, мати наказує йому зрубати тополю, але дерево розповідає правду. Сповідь невістки-тополі є кульмінацією сюжету, після якої настає розв’язка — син проклинає матір або просто застерігає дівчат не поспішати з заміжжям.

Чаклунство в усіх його виявах з описами процесу самого чаклунства і його наслідків є одним з найпоширеніших сюжетотворчих чинників баладних пісень. Часто навіть звичайне приворожування закінчується смертю одного або й двох закоханих, бо чар-зілля виявляється отрутою. Найвідоміша балада на цю тему «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», де описується отруєння невірного нареченого.

Стародавнє вірування в магічну силу рослин послужило основою для виникнення балад, об’єднаних мотивом «тройзілля» (чи «троянзілля»). Фабула цих пісень така: дівчина, розв’язуючи суперечку трьох козаків, обіцяє вийти заміж за того, хто привезе з-за моря чарівного зілля. Драматизм підсилюється казковими елементами. Козак у далеку подорож бере з собою трьох коней: на сірому доїжджає до моря, на білому перелітає через море, на вороному дістає в невідомій країні чарівну траву. Коли він копає її, до нього прилітає зозуля- віщунка й повідомляє, що його кохана виходить заміж за іншого. Козак поспішає додому й устигає на весілля до зрадливої нареченої, просить її вийти «хоть на одне слово». Коли вона виходить, він однією рукою дає заповітне зілля, а другою витягає шаблю й стинає їй голову.

До власне історичних балад належать ті, у яких ідеться про життя конкретних історичних осіб. Деякі твори цього типу є витвором народної фантазії, інші мають реальну життєву основу, як-от: балада про Байду в турецькому полоні, про поєдинок Нечая зі шляхетським загоном.

Сюжети цілої низки балад побудовані на любовних колізіях (про Довбуша і Дзвінку, Марусяку і попадю, Кармалюка і його зрадливу полюбовницю). Балади про Бондарівну і пана Коньовського, про Лимерівну породжені дійсними фактами, які були типовими для тієї доби.

У баладі «Бондарівна» змальовується непоодинокий випадок з часів панування в Україні польської шляхти.

Ой у місті Немирові

дівок танець ходить,

Молодая Бондарівна

всіх передом водить.

Ой приїхав пан Коньовський

з великого двору,

Він зліз з коня та й до корчми —

не дбає гонору.

Ой сказав він «добридень»,

ввійшовши до хати,

Та і взяв він Бондарівну

к собі пригортати.

Не дивився пан Коньовський

на всякії люди,

Поцілував Бондарівну у самії губи.

А молода ця дівчина ще жартів

не знала,

Замахнула рученькою та по лиці

втяла.

За порадою людей вона втікає додому, «а за нею та гайдуки з голими шаблями». Вони «поймали Бондарівну за білую руку і повели Бондарівну на велику муку». Пан Коньовський пропонує їй вибір:

Чи ти хочеш, Бондарівно,

меду-вина пити,

А бо хочеш, Бондарівно,

в сирій землі гнити.

Дівчина вибирає смерть, і пан зі злості вбиває її з лука, а потім справляє пишний похорон, скликаючи всю шляхетську знать. Цей сюжет споріднений із сюжетом про нескорену полонянку в турецькій неволі.

Сюжет балади пізнішого періоду «Лимерівна» породжений соціально- побутовою дійсністю: стара мати Лимериха пропила в шинку свою дочку панові. Лимерівна, протестуючи проти такого приниження, втікає від свого нового хазяїна, який конем наздоганяє її:

Як узяв Лимерівну на коня,

Та й потащив Лимерівну по тернах.

Гуляй, гуляй, кониченьку, по терну,

Да рознеси Лимерівну непевну.

Дівчина просить дати їй гострий ніж «повиймати чорний терен з білих ніг», але

Не виймала чорний терен з білих ніг,

А встромила проти серця гострий ніж'

Ще живу пан везе її до матері:

Ой, одчиняй, моя тещенько, ворота,

Іде к тобі дочка твоя п’яненька!

У багатьох варіантах Лимерівна висловлює свою останню волю в дусі давньої народної традиції, за яким похорон незаміжньої дівчини справлявся як весілля.

Українська баладна традиція стала невичерпним джерелом сюжетів художньої літератури.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.