У глибинах людського буття - Літературознавчі студії - Василь Фащенко 2005

Поетичний світ Олеся Гончара
ІІІ. Зображально-виражальна стихія слова

Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Протягом сорокаріччя, в добу грандіозних історичних звершень і випробувань, працює Олесь Гончар над створенням поетичного світу — для всіх. І він, той світ, є. Реальний, зримий, неперебутній у його книгах, виданих на сьогодні 255 разів тридцятьма мовами народів СРСР і зарубіжних країн загальним тиражем 18 мільйонів примірників.

Життя Олеся Гончара велике і багатогранне: всесвітньо відомий прозаїк, публіцист, критик, вчений-філолог, визначний громадський і державний діяч — депутат Верховної Ради СРСР, один із секретарів правління Спілки письменників Радянського Союзу, голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру... Його твори здобули всенародне визнання: дві Державні премії увінчали трилогію «Прапороносці», премія імені Т. Г. Шевченка — «Людину і зброю» і Ленінська — найвища премія — роман «Тронка».

Коли осягаєш творчість письменника, його яскраву індивідуальність, переконуєшся в справедливості тієї істини, що духовне багатство особистості, як і безсмертя, не дається, а - добувається трудом.

Не всі твори митця однаково високі й невичерпні, як зоряні світи. Такого в літературі загалом і не буває: щоб усе - на рівні вимог сучасного і майбутнього. Адже шлях до художньої істини ніхто тобі не торує - мусиш щоразу долати його сам. Та є в Олеся Гончара новели й романи вершинні, в яких люди вичитували й вичитують свою історію, пристрасті й сподівання і, збагачені його світом, бачать далі, вміють більше і почувають глибше, гостріше.

Колись Олександр Герцен у статті «Ще раз Базаров» висловив цікаву думку про взаємодію між людьми і книгами. Книга бере характери із того суспільства, в якому виникає, і робить їх більш рельєфними, зримими в їхній людській сутності. А прототипи, реальні особи потім інтенсивно «вживаються» в своє відображення, прагнучи досягти ідеалу. Для прикладу Герцен посилався на російських різночинців, які майже всі наче вийшли з роману «Що робити?» Миколи Чернишевського. Доба формує характери історичні. Література творить художні. Шлях останніх: з життя — через талановиті книги — в життя. Ми з досвіду знаємо, що Ясногорська і Брянський, Уралов і Колосовський, Меланія Чобітько і Тоня Горпищенко залишили глибокий слід у свідомості того покоління, яке формувалося й зростало разом із книгами Олеся Гончара, беручи з них все велике і мудре.

Талановито створені характери, що є майстерним «зліпком» правди, яка, за відомою думкою А. Луначарського, в соціалістичному реалізмі не стоїть, не лежить, а летить, тобто розвивається, — такі народні характери впливають на формування не тільки сучасників, а й нащадків. Художнє слово згущує, робить безсмертним емоційний та інтелектуальний досвід людства, народу, особистості. Мистецтво увічнює всі істотні прояви буття. В ньому наче оживають і події, і самобутні людські долі.

Народився Олесь (Олександр) Терентійович Гончар З квітня 1918 р. в слободі Сухій на Полтавщині. Там, в гущі народу, серед обдарованих, цікавих людей і виник у нього глибокий інтерес до слова. Потім, у другій половині 30-х років, коли Гончар навчався у Харкові, з’явилися друком його перші новели — «Майстер щита», «Цілюща вода», «Черешні цвітуть», а також повість «Стокозове поле». Які наївні і які життєлюбні були ці спроби! Десь у зображенні тих цілющих вод, квітучих черешень, невпокійливих героїв можна віднайти якісь зернятка майбутнього гончарівського стилю: потяг до поетичного символу, замилування красою діяння.

Як і кожен талановитий письменник, Олесь Гончар почав творити не на порожньому місці. Він пізнавав життя, учився у народної пісні й Шевченка, Толстого і Коцюбинського, Головка і Яновського, Шолохова і Довженка. Тоді, в 30-і роки, найбільше — у Михайла Коцюбинського, новели якого, за визнанням самого митця, він «вивчав напам’ять, як поезію».

Та справжню прозу явив світові Олесь Гончар після фронтових доріг, на яких він, учасник історичної битви з фашизмом, до глибин спізнав діалектику життя і слова.

Новели «Модри Камень», «Весна за Моравою», трилогія «Прапороносці» були відкриттям того поетичного світу, який ми тепер називаємо гончарівським. Поруч із «Молодою гвардією» О. Фадеева роман «Прапороносці» став справжньою книгою доби. Вона, ця незвичайна книга, була, як кажуть дослідники, співмірна з настроями й думами радянського народу. Вона допомагала йому глибше усвідомити історичне значення нашої перемоги, своє призначення в захисті життя й миру на землі.

Підкреслюючи високу ідейність «Прапороносців» О. Гончара, Ю. Яновський писав, що «в ній свята кров людей, пролита за честь і незалежність нашої Вітчизни, світиться, як благородне знамено боротьби за комунізм».

Книга українського митця ввійшла у світову літературу одночасно з романами «Час жити й час помирати» німецького письменника Еріха Марії Ремарка та «Голі і мертві» американського прозаїка Нормана Мейлера. Автори писали про війну, про своє покоління. Але ні американський, ні тим більше німецький письменники не могли тоді сказати отих високих слів: «У справедливих армій доля завжди прекрасна».

І хоча Ремарк показував крах фашистської армії, а Мейлер —воєнні операції американців проти японських мілітаристів на Тихому океані, обох романістів зближувала концепція «втраченого покоління», людини-піщинки серед ураганів буття. Обидва автори сильні в критиці вояччини, поставленої на службу капіталу, і безпорадні у відтворенні людини-борця, справжнього антифашиста.

Солдати й сержанти в романі Мейлера позбавлені ідеалів, вони не знають, за що воюють проти японців у тихоокеанських джунглях. Виховані в атмосфері приватновласницької психології, вони механічно виконують військові накази, перетворюються в дрібних мародерів і жорстоких садистів. Ними керує всевладний господар безідейної істоти — страх.

Генерал Каммінгс, представник американської вояччини, насаджує серед підлеглих культ сили, бездушності й шовінізму.

Поділяючи погляди Фрейда, він вважав, що людина — це ірраціональна тварина, яка потребує міцної руки. Генерал відверто шкодує, що йому довелось воювати не з більшовиками, а з японцями. Для нього фашизм - це потрібна й життєздатна ідеологія. Загарбник за світоглядом і практичною діяльністю, Каммінгс належить до генералів, які під час другої світової війни вже готувались до нової, ще жахливішої — проти сил соціалізму й миру. А мільйони Брянських і Чернишів, визволителів людства від фашизму, плекали надії, що та війна на землі - остання. Коли ще раз перечитуєш «Прапороносці» після роману американського письменника, глибше осягаєш те, чим збагатив Олесь Гончар світову літературу, і переконуєшся в цілковитій правоті Довженка, який, віддаючи належне неореалістам в італійському кіно, говорив, що трудящим планети потрібніші радянські митці. Бо вони - творці з країни нових суспільних відносин, соціалістичні інтернаціоналісти, полум’яні борці за утвердження войовничої людяності. Можна сказати, що життєстверджуючий героїчний роман «Прапороносці» як типове і водночас вельми самобутнє явище літератури соціалістичного реалізму став разом з тим ще ніби антипаралеллю до натуралістичного, забарвленого фрейдизмом і загалом песимістичного роману «Голі і мертві» Нормана Мейлера.

Своїм ладом і духом «Прапороносці» нагадують героїчну пісню, своєрідно перекликаючись із безсмертним «Словом о полку Ігоревім», з «Вершниками» Ю. Яновського і «Щорсом» О. Довженка. Свідома поетизація визвольних походів, потужне романтичне освітлення героїв, розгортання сюжету як безупинного наступу, з необхідними зупинками, коли до персонажів є можливість «придивитися», — ось те спільне, що об’єднувало Олеся Гончара з авторами згаданих

І разом з тим його роман особливий. Розповідається в ньому про те, чого література ще не знала: про визвольну місію воїнів-інтернаціоналістів. Колишній боєць добровільного студентського батальйону, сержант гвардійської мінометної батареї Олесь Гончар, який про війну знав усе: трагічне й героїчне, жорстоке й високе, — написав неповторний, правдивий роман-пісню про визволення Європи з-під ярма фашизму.

Задум і тема «Прапороносців» вимагали героїчного слова і воно запломеніло на сторінках твору.

Внутрішньою пружиною руху сюжету трилогії є не воєнні операції самі по собі, а глибока життєва необхідність: тріумфальний похід ленінізму. Ця головна ідея «Прапороносців» майстерно реалізована в їх гармонійній будові та образній системі. В центрі уваги одна «точка руху» - мінометна рота Юрія Брянського. Але в ній, як у краплі води сонце, підбивається ціле: переможний рух армії-визволительки та духовне зростання воїнів.

Любов, почуття солідарності радянських воїнів з поневоленими фашизмом народами Європи рухали наші армії. У тяжких, жорстоких битвах здобувалась перемога над ворогом, який, відчуваючи свою загибель, чинив смертельний опір. Дорогою кров’ю платив наш народ за те, щоб пролетарі всіх країн єднались, щоб на землі був мир і не було фашизму. Символічного змісту набирають слова розвідника Козакова, який визволяє з кайданів хорвата- смертника: «Гарно рятувати людей! Краще, ніж убивати!» Угорський художник Ференц, намалювавши пораненого Сіверцева, осліпленого вибухом, дає своєму полотну промовисту назву: «Рятівник», а Хома Хаєцький, що випустив невільників із концтабору, почувши від француза: «Же ву...», приязно відповідає: «Живи на здоров’я!..»

«Прапороносці» Олеся Гончара — переконливе свідчення пролетарського інтернаціоналізму нашої армії.

Критика давно вже помітила, що за колективним портретом прапороносців постав образ самого народу. І тому для розвитку теми трилогії однаковою мірою потрібні були мудрий замполіт Воронцов і запальний підполковник Самієв, вимогливий до себе і до інших офіцер Брянський і завзятий старшина Багіров, залюблений у мистецтво ленінградець Сіверцев і веселий подоляк-колгоспник Хаєцький, романтичний Черниш і по-вчительськи розважливий Кармазин, безстрашний розвідник Козаков і ніжно-пісенна медсестра Ясногорська, загрубілий на війні Сагайда і прекрасна, як квітка небовий ключ, словачка Юлічка...

Що відрізняє їх від «голих і мертвих» персонажів не лише занепадницької, а й критичної реалістичної літератури Заходу, присвяченої другій світовій війні? Передовсім ідейна наповненість життя, усвідомлення мети і висока моральність, державність мислення і краса вірності обов’язку. І це дійсно велика правда соціалістичного способу життя. Адже в ті історичні часи, коли наша армія, добиваючи гітлерівську орду, прокладала нові шляхи людству, не могли її воїни говорити лише про смерть і страх. Перед очима був цілий світ, доля всього людства. Ось чому велике значення в композиції твору мають численні полілоги про війну, про Батьківщину, про європейську культуру та ін. Критик Л. Новиченко у дослідженні «Про творчість Олеся Гончара» слушно зауважив, що це справжнє народне красномовство, поєднане з широтою поглядів, гострою політичною цілеспрямованістю. Для солдатів усе важливе: хто буде правити в Європі після перемоги, як оновиться життя в ній, що треба робити для захисту миру. Звідси й величезна роль комуністів у системі дійових осіб твору - Воронцова, Брянського, Черниша. Вони — керівники й вихователі солдатів, їм властиве чудесне вміння — в усьому бути прикладом і переконувати всіх у правоті нашої справи.

Характери героїв твору розкриваються поступово — в боях, на маршах і на коротких зупинках. Ось Черниш уперше бачить Юрія Брянського: «Як соняшник у цвіту». Лапідарність таких порівнянь дорівнює афоризмам: слів мало — зате почуттів і думок багато. «Як соняшник у цвіту» — це й узагальнений живописний портрет Брянського, білявого, в зеленій гімнастерці, з туго перетягнутим тонким станом, облитого промінням призахідного сонця, і його красива душа, і те враження, яке він справив на поетичного Черниша. Необстріляний офіцер спостерігав, як Брянський терпляче навчав бійців нищити танки, бачить його у бою за безіменну висоту — точного, суворого й вимогливого: «Ми за всіх відповідаємо. І за все!»

Після бою, в якому молодий випускник військового училища Черниш уперше взяв участь, Брянський видався йому надто діловим. Не звертаючи уваги на трупи, він доскіпливо аналізував систему вогню своїх мінометів. Очі в нього стомлені й холодні. На докір Черниша Брянський відповів, що він бачив на війні таке, від чого людина стає або черствіша, або, можливо, й мудріша. Не тужити треба, а вивчати уроки кожного бою, щоб краще стріляти: менше людей гинутиме. Якби після цього письменник зобразив героїчну смерть Юрія — образ залишився б якимось холодним. Ало цього не трапилось, бо Олесь Гончар зробив «зупинку» і показав Брянського біля солдатського багаття, в той момент, коли йому після довгого стримування раптом схотілось поділитися своїм найінтимнішим. Ми заглядаємо в душу Юрія і проймаємось любов’ю до цієї людини, для якої найвищою красою є краса вірності — в коханні, в служінні рідній Вітчизні. І нам хочеться взяти в життєву дорогу слова Юрія: «Хто не звідав цього щастя, цієї... краси вірності, той не жив по-справжньому».

Після цієї інтимної розмови читач ще раз у думці звертається до попередніх епізодів, і перед ним на повен зріст постає комуніст-вихователь, радянський офіцер. Трагічніше сприймається і його смерть, коли він гине, рятуючи батальйон. Це смерть мужньої людини, яка не втратила живого й живлющого вогню.

Замполіт полку майор Воронцов — душа воїнів. Це друг і порадник у їхніх трудах. Про його неосяжну роль сказано коротко, але вичерпно: Воронцов був у полку, «наче мати в сім’ї», ніби «батько серед своєї родини». Він такий же, як і всі, і водночас вирізняється серед інших: далекоглядний, мудрий вихователь. Найхарактернішою рисою комуніста Воронцова є його безмежна віра в радянську людину. Це яскраво розкрито в епізоді на дамбі за Моравою, коли за наказом замполіта прапор полку було винесено на лінію вогню. Майор вірив, що у найтяжчу мить бійці не покинуть свого прапора. А відступати з дамби не можна — знову доведеться її брати і платити ще більшою кров’ю. Це і є справжній гуманізм великого трудівника війни, солдатського батька Воронцова.

У поході та боях ширшають і духовні обрії воїнів. Така діалектика визвольної війни. І вона виявляється найповніше в образі Хоми Хаєцького. За один рік він пройшов такий складний шлях розвитку, що міг би про себе сказати: «Не той Хома, що був учора...» І не тільки він, а й Черниш, Сагайда, Маковейчик, брати Блаженки... Штурм неприступної скелі в Альпах був тим моментом коли солдат до кінця збагнув силу колективізму. «Братський» альпійський канат став для нього символом з’єднаних рук. Ось чому Хаєцький, у своїй веселій манері, зауважує, що внизу був один Хома, а на скелі - інший: «І бачить далі, і чує далі». Про дальше зростання свідомості бійця свідчить його критичне ставлення до приватновласницької психології закордонних «одноосібників» і думка про те, що тільки Соціалістична Вітчизна дала можливість трудівникові відчути себе людиною. Грандіозні події, постійний вплив товаришів по зброї і виховні «дуети» з майором Воронцовим зробили свою справу: рядовий із рядових, який спочатку кланявся кожній міні, став умілим старшиною, людиною з державним розумом. Хома не може допустити, щоб європейці понаставляли, замість старих, нових фашистів, хоч би й «у демократичних штанях». Романіст не ідеалізує Хаєцького — він показаний зі своїми слабостями й «грішками». Але не вони складають єство характеру Хоми. Серцевиною його непересічної особистості є те, що він усвідомлює велич і значення своєї воєнної роботи: «Все запам’ятовуй, Хомо, бо це вже історія. Не та історія, що зажовкає десь у книгах, а та, що твориться на твоїх очах, що переходить крізь твої власні руки!.. Ти маєш змогу заглянути їй у вічі, най його мамі». Хаєцький уособлює в собі кращі риси народного українського характеру, збагаченого «академією соціалізму»: нев’янучий оптимізм у поєднанні з дотепністю, працьовитість, колективізм, комуністичну ідейність.

У романі «Прапороносці» немає негативних персонажів - дезертирів, страхополохів, індивідуалістів, тобто антиподів героїчного, про яких пізніше писали у своїх романах і повістях К. Симонов, В. Биков, Ю. Бондарев. Чи недолік це? Ні. Адже твір Олеся Гончара — героїчна пісня про народ. Автор, на думку дослідників, принципами романтизації нагадує свого старшину Багірова, який, пишучи листи родинам загиблих, усіх їх наділяв видатними подвигами. Інакше він не міг писати про людей, які разом із ним пробивалися Трансільванськими лісами, перебродили по шию крижаний Муреш і падали, зрізані кулями.

Проте це аж ніяк не означає, що в романі правда про війну підрум’янена. Ще раз перегорніть сторінки, на яких відтворені батальні сцени. І ви почуєте стогін забутого пораненого і несамовитий крик недобитого. Ви побачите Сагайду, який б’є солдата за паніку, мертвого Антоновича, по сірому обличчю якого гуляють мурашки... Поруч із романтичними порівняннями: Шура «стояла... мов тополя, похилена осіннім вітром» — автор щедро використовує реалістичні тропи. Він помічав губи хорвата, «запечені, як чорна хлібна шкуринка». А гімнастерки в нього і «безсмертні», і «солоні», і «пропотілі». Слово точне воєдино злите зі словом патетичним.

У романі багато порівнянь, що уподібнюють воїнів птахам: «...брели у напнутих плащ-палатках підрозділи бійців, подавшись проти вітру вперед і здалеку нагадуючи собою сірих горбатих степових орлів»; з вапняної кіптяви бою в місті «кожен боєць вилітав сизим, мов сокіл»; «полк знову згортався крилами своїх бойових батальйонів, як птах у найпрудкішім польоті»; в уяві Ясногорської виникає «суворий, осяяний, якийсь аж крилатий» Брянський, що «мовби весь час летів до сонця». Всі ці поетичні порівняння сюжетно і психологічно вмотивовані. Вони відповідають характерові теми — урочистої, піднесеної: трилогія розповідає про сонячних крилатих людей у визвольному поході проти фашизму.

Герої Олеся Гончара — це люди чесних професій, звичайні трудівники, а війна — найтяжча робота. І перемагає в ній той, хто може і хоче вперто, без спочинку працювати, щодня готовий, коли це потрібно, йти на смерть. Писати про таких людей треба піднесено, щоб слово про них було у віках нетлінне, невмируще.

Написані в 40-х роках новели «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають» дуже близькі до «Прапороносців» за своєю проблематикою. Вони своєрідно розвивають тему радянського воїна-визволителя, провідника народів Європи до нового життя, високої комуністичної моралі та інтернаціонального братерства. І тематично, і стилістично ці короткі ліроепічні твори письменника збагатили радянську новелістику, стали її окрасою.

Як і інші прозаїки, О. Гончар показує трагізм війни, але герої його не втрачають почуття поетичності. Це виявляється у їхній мужній стриманості, благородній делікатності, задушевності, ніжній любові до природи, в цнотливому ставленні до жінки. Письменник прагне розкрити красу подвигу, вводить в образну систему символічні деталі, які допомагають, не відриваючи звичайну людину від землі, піднести її, опоетизувати.

Вражає в новелах Гончара романтична окриленість його героїв, їхня масштабність: радянський юнак, з шрапнеллю в грудях, веде, як горьківський Данко, угорців (і слід його «розцвітає кров’ю») не тільки на передову, щоб допомогти своїй батареї, а й до усвідомлення ними необхідності боротися за цивілізацію та демократію («Весна за Моравою»); словачка Тереза, ідучи на смерть за свободу, крізь криваву сніговицю раз у раз дивиться на схід, поривається «на Руське» — туди, звідки наступає Радянська Армія — рятівниця поневолених народів («Модри Камень»). Лірико-романтичному характеру воєнного циклу новел О. Гончара відповідають особливі зображальні засоби. Це — переважання емоційно-експресивного начала над конкретною предметністю; насиченість мови романтичними тропами (небо гуде, як блакитний дзвін, золоті громи, бентежний серпень, казкова неймовірність); прагнення через анафоричність, чергування різних синтаксичних структур створити настрій, тон новели —- то пісенно-урочистий, то тривожно-роздумливий...

Слушно кажуть, що для того, хто був на війні, вона ніколи не кінчається. А тим більше — для митця. Протягом 40-70-х років Олесь Гончар не раз звертатиметься до людини на війні: у підпіллі, на передовій, в часи наступу та оборони... Збірка письменника «Новели», повісті «Земля гуде», «Партизанська іскра», роман «Людина і зброя» разом із героїчною трилогією «Прапороносці» та першою частиною «Циклону» складають своєрідний епос про народ на війні, про його безсмертний подвиг.

У цьому ліричному епосі вирізняється роман «Людина і зброя», який є своєрідним підсумком першого етапу творчості Олеся Гончара. Якщо «Прапороносці» були неповторним явищем у літературі (такого типу романf-пісні

й не можуть з’являтися повсякчас і повсюдно), то «Людина і зброя» - твір, що по-новому разом із романом «Живі і мертві» К. Симонова розпочинає художнє дослідження гіркого і героїчного 41-го року, на кривавих рубежах якого кувалась наша майбутня перемога. Згадаймо тут «Дикий мед» Л. Первомайського, «Вир» Г. Тютюнника, «У списках не значився» Б. Васильєва, «Дожити до світанку» В. Викова...

В основі фабули роману «Людина і зброя» — реальна історія добровільного студентського батальйону, сформованого в перші дні війни із студентів Харківського університету. Відповідаючи на листи читачів, письменник підкреслював, що він дбав не про автобіографічність, хоч сам був бійцем цього батальйону, а про те, аби правдиво передати думи, настрої і подвиги свого покоління, яке захищало Вітчизну. В назві твору відбито три аспекти, три складники гончарівської концепції війни й миру. Зброя і людина — несумісні: війни знищують цвіт цивілізації. Але коли народові загрожує винищення - він змушений братись до зброї і потребує, для захисту, зброї кращої, ніж у ворога. І останнє: у війні за знищення всіх воєн перемагає той, у кого духовна озброєність вища. Герой твору Богдан Колосовський міркує: «Кажуть, що в майбутніх війнах мужність людини, її доблесть, героїзм вже не матимуть значення. Все вирішуватимуть палець, гашетка. Не знаю, як буде. Але зараз дух наших армій, безмежна витривалість нашого бійця - це наша найсильніша зброя».

Ця філософська концепція яскраво відбита в еволюції характеру іншого персонажа роману - Духновича. До війни цей студент мав самі лише непорозуміння з воєнною кафедрою. Усе військове для нього — нелюдське. На фронті Духнович проклинає війну, дошукується її причин, трагедія відступу перевертає його душу — і він хоче вбивати окупантів в ім’я високої мети, щоб ця війна була остання. Ради цього «антивійськовий» юнак звершує подвиг: не за чиїмось наказом, а за велінням совісті знищує склад фашистських авіабомб. Духнович гине, але рятує сотні людей. Він сягає зеніту свого життя.

У цьому лірико-філософському романі Олесь Гончар правдиво відтворив грізну атмосферу перших місяців війни, кровопролитні битви, жахливі картини відступу, тупість і бездушність таких командирів, як Дев’ятий, для якого основне - обстріляти людей, а що вони даремно гинуть — то нічого: в країні є великі резерви. Такий командир не розуміє того, що вляглося на дно серця комісара Лещенка і студбатівців: найцінніший скарб — людина.

У подіях 1941 року Олеся Гончара передовсім цікавила доля народна, джерела героїзму таких людей, як безкомпромісний Колосовський, мудрий Решетняк, ніжна Таня і гнівна Мар’яна, залізний Колумб, бойова Федора, що і в паніці не розгублюється...

Як і в «Прапороносцях», автор владно входить у світ своїх героїв. Він колись із ними пройшов через незабутній 41-й і наступав на останні фашистські бастіони. Він має право на оте потужно-ліричне «ми», яке засвідчує його злитність, неподільність з героями. Від їхнього імені Гончар звертається з «ночей оточенських», з тривожних днів середини віку до сучасного й прийдешнього, закликаючи людство пильнувати мир.

Працюючи над епосом про народ на війні, письменник у 50-х роках закономірно прийшов до історико-революційного жанру. Його дилогія «Таврія» і «Перекоп» відтворює шлях українського народу до соціалізму. Зайшлим поміщикам Фальцфейнам, барону Врангелю, звироднілому Махнові протистоять у цих творах Фрунзе й Оленчук, а також узагальнені самобутні постаті Вутаньки, Данька і Килигея. В них — Оленчуках і Вутаньках — починається історія людини соціалістичної формації.

Новелістичні збірки «Південь», «Дорога за хмари», «Маша з Верховини», а також повісті «Микита Братусь» і «Щоб світився вогник», створені в 50-х роках, з’явились як перші ланки ліро-епічного циклу про красу людей праці, творців доби розвиненого соціалізму. Тоді в поетичний світ письменника прийшли Зоя і Маша, Меланія і Марія — нащадки Яреськів і Хаєцьких — і зачарували нас своєю працелюбністю, безмірною щедрістю душі, чистотою, дитинною довірливістю. «Образ духовного здоров’я» —так стисло і точно визначила пафос цих творів

українська критика. Коли ще в тодішній літературі буяла тема перетворення природи, Олесь Гончар слідом за Л. Леоновим («Російський ліс») висунув, підняв як поклик часу тему захисту природи, розумно-завбачливого її використання. Мотив боротьби проти «предметного» і «духовного» браконьєрства з цього часу стане одним із головних у його творах.

* * *

Усі, хто уважно вчитувався в твори Олеся Гончара, написані протягом 60 - 70-х років, помітили еволюцію в його поетичному світі, безперервний рух його романних і новелістичних структур. З кожним оповіданням, романом чи повістю його світ збагачувався, розпросторювався, розростався, набирав життєвої багатомірності. Романи «Тронка», «Циклон», «Берег любові», повість «Бригантина», новели «За мить щастя», «Кресафт», «Пізнє прозріння» позначені рисами справжнього новаторства. Вони підносять українську прозу на вищий щабель, утверджують її дослідницький пафос, демонструючи невичерпні можливості в осягненні «коренів психіки» окремої людини і драматичного поліфонізму буття. Народ у трудах і звершеннях, шляхи формування комуністичної особистості, золоті естафети між поколіннями, духовність і бездуховність у добу науково-технічної революції, боротьба з рецидивами приватновласницької психології, радянський спосіб життя як вищий вияв гуманізму XX століття - все знаходить відгук, все досліджується і вкарбовується в слово, необхідне сучасникам і нащадкам.

Новий етап у творчості Олеся Гончара розпочинається «Тронкою», теж, як і «Прапороносці», сприйнятою сучасниками і названою ними книгою доби. «Береш її, - писав поет Дмитро Павличко, — то як свідоцтво комуністичного передодня, то як скаргу на безглуздя, в яке завела людину її промислова зростаюча з роками потужність, то як тривогу за збереження віковічного природного середовища людини, то як чарівну легенду про любов, то як скарбницю українського слова».

Розвиваючи традиції попередників — передовсім О. Довженка і Ю. Яновського, — Олесь Гончар роздумує над життям нащадків тих лицарів революції, які штурмували перекопи, — над долею людей початку 60-х років. Революція продовжується. Недарма бульдозерист Брага, який нагадує Чубенка з «Вершників», каже про те, що він теж немов штурмує Перекоп, прориваючи канал у безводних Таврійських степах.

«Тронку» автор назвав романом у новелах. Кожна з 12 новел має свій мотив, але він наче симфонізується генеральною темою: справжнє життя людини в праці на комунізм. У «Тронці» немає єдиного сюжету, як у попередніх романах, 12 окремих фабул охоплюють важливі струмені потоку життя в причорноморському степу. Олесь Гончар відмовився в цьому романі від послідовних зв’язків між епізодами, а вибрав з них найдраматичніші і включив у загальну панораму просторів XX віку, де чабанська ґирлиґа і ракета в своїй сумісності наче стають ознаками, символами доби. Не про збереження старовини тут мовиться. А про реальне існування в епоху науково- технічної революції чабана і космонавта. Така вже мудрість народного життя, якому чужа суєтна тимчасовість і технократичний нігілізм.

І в погляді на дійсність, і в естетичній програмі Олесь Гончар випереджав час - майбутні широкі дискусії про сутність НТР, про злиття в творчості «науки з поезією», про пошуки нових форм художнього зображення. Естетична організація твору, коли без умовних фабульних зв’язків сполучаються події і люди, зіставляючись у світлі єдиної концепції, а кожен із персонажів має свою долю, яка ніби прямо не перетинається з іншою, але в’яжеться потоком часу, — така панорамна світобудова, з новелістичною заглибленістю в окрему мить, стала притаманною багатьом романам 60 - 70-х років: «Липяги» С. Крутиліна, «Сумка, повна сердець» В. Федорова, «Хліб — усьому голова» М. Алексеева, «Жванчик» В. Бабляка... Новелістичність дає можливість глибинно розглянути особистість у певну мить її розвитку. А панорамність — включити її в контекст історичного руху, побачити її місце і роль у соціальних взаємозв’язках. І Олесь Гончар втілив цей художній принцип найкраще. Серед новелістичних романів лише «Тронка» відзначена Ленінською премією. Своєю філософією і характерами цей твір найбільше суголосний життєвим проблемам другої половини XX сторіччя.

Усіх героїв «Тронки» автор «перевіряє» одним питанням: заради чого ти живеш на землі? Це кардинальне питання для визначення особистості, міри її цінності. У більшості дійових осіб роману єдина мета — боротьба за комунізм. Але шлях у кожною свій: кому бути в полі, кому в морі чи в небі, а кому - всі стихії захищати, щоб не згоріли вони разом із людьми в пекельному спалаху ядерних бомб. Людина мусить бути там, де найповніше розкриваються її здібності й де вона приносить найбільшу користь.

Герої Олеся Гончара живуть великим і добрим. Але стикаються і з трагічними колізіями. В льотчика Уралова померла маленька дочка. Можливо, не витримала постійного гуркоту і вибухів, бо сім’я жила коло полігону. У безгомінну ніч батько на могилі своєї дитини ставить жорстокі питання: «Фатальність? Якщо це фатальність, то він її ненавидить... За що її страчено, його Оленку? Не було в ній ні злоби, ні ненависті, ні хитрощів, ні підступності, не було помилок і злих намірів, була тільки ясність найчистішої усмішки...» Уралов картає себе і проклинає полігон. В інтонаціях його болючих роздумів відчуваєш непідробний трагізм. Але немає в ньому безвольної приреченості.

Невдовзі після появи «Тронки», на V з’їзді письменників України, Олесь Гончар проникливо говорив про те, що метод письменника корениться в погляді на людину: хто вона для нього — піщинка чи творець? Його Уралова з «Тронки» терзає гострий біль провини перед своєю Оленкою — і це правда. Але правда і те, що він переходить на інший полігон. Бо він усвідомив своє призначення на землі: захищати людей. Уралов належить до тих воїнів армії комунізму, які, коли що необхідно, «стають снарядами». У житті потрібні ниви й полігони, чабани і льотчики. Щоб бульдозеристи спокійно рили канали, Горпищенки випасали овець, а Дорошенко з Віталиком плавали в океані, хтось повинен бути на сторожі, готовий до будь-яких пробувань. Таку думку несе в собі образ Уралова.

Своєрідним відкриттям Олеся Гончара був і характер «скривленого» життям майора Яцуби, який, наче привид, «смотре» за новими змінами в суспільстві, силкується втриматись на позиціях догматичного наглядача. Досліджуючи внутрішні причини, що зробили Яцубу «рідним держимордою», автор вбачає їх в егоїзмі душі, політичній недорозвиненості й сліпому фанатизмі. Це значною мірою через таких, як він, Гриня Мамайчук почуває себе в степу «зайвою» людиною і сумно-весело фрондує. «Динозавр-культовик» не може зрозуміти соціалістичної суверенності особистості. Конфлікт між ним і дочкою Ліною, яку він до нестями любить, стає неминучим, невідворотним. Рішення Ліни, вихованої в позародинній атмосфері на принципах вимогливої взаємоповаги, піти працювати на канал, бути «невіддільною від тих, кому трудно», викликає в Яцуби безсилу лють і розпач. І це переконливіше, ніж його запізніле каяття. (Зазначимо, що своєрідна «наддоброта» письменника часом змушує його повідомляти про невидиме «перевиховання» не тільки Яцуби, а й Павлущенка з «Людини і зброї», Тритузного з «Бригантини»),

З Ліною в романі пов’язані найсокровенніші думки автора про працю як джерело людяного життя на землі. Людина нагадує дівчині парус, якому неодмінно потрібні простір і вітер. Немає їх - немає й паруса, а лише шматок ганчірки. Отак і людина без праці.

У «Тронці» майстерно виписані психологічні характеристики дійових осіб — Горпищенка, Рясної, Дорошенка, а особливо Віталика і Тоні — «дітей атомної ери». Красиві, морально чисті, вони тягнуться до великого життя. З ними наче повертаєшся до юності, до свого «колеса фортуни» і життєрадісної сонячності. Перед Віталиком розкриваються простори океану, а перед Тонею — південного степу, де вона буде чабанувати і з вірністю ждати коханого.

«Тронка» — роман-роздум. Його інтелектуалізм не лише в глибоких думках героїв, а й у конкретних речових деталях, які в контексті образних потоків набувають символічності, надаючи творові широкого звучання. Що таке тронка? Дзвінок, який чіпляють на шию вівці, щоб чабан чув отару в темряві чи тумані. А в романі про неї сказано таке: «Як антипод тиші — такий тут звук цієї тронки. Серед темряви й мовчання вона як голос життя». І коли Віталик прислухається до її звуку і відчуває, що, де б він не був, всюди йому, «як позивна мелодія степового рідного краю, ніжно й сумовито дзеленчатиме тронка», — ми сприймаємо її як голос рідного народу, який виростив тебе, — не забудь про свій обов’язок перед ним!

Новелістичність «Тронки» — явище цілком природне. Колись К. Паустовський порівняв новелу з написом на персні, який дарують коханій: небагатьма словами треба сказати дуже багато. Сорок років Олесь Гончар робить такі «написи». Новела - це відкриття цілого світу в зосередженій миті життя, великого - в малому, в краплі води — океану.

У циклі новел про людей праці — «Соняшники», «Жайворонок», «На косі» — Олесь Гончар знайшов свій особливий аспект: краса творчості й духовне браконьєрство, складні процеси подолання егоїзму, любові до свого «я». Від збірки «Маша з Верховини» до книги «Чари- Комиші», в яку ввійшли твори останніх років, автор все глибше осягає драматичні суперечності буття у всій їхній складності. Несучи на собі відблиски доби і «печать духу» їхнього творця, зачарованого красою добра на землі, нові оповідання порушують питання, які тривожать усіх. Людина мусить бути людиною, а не звіром чи рабом. За це вона відповідає сама, а також - її конкретне оточення.

У приватновласницькому світі багатьох героїв зарубіжної новелістики панує страх і безнадія, розгул інстинктів і моральна порожнеча, бо людина відчужена, відсторонена культом речей від інших і від себе самої. Соціалістичний же реалізм у відповідності з правдою життя відтворює долю людини у зв’язку з долею колективу, народу, розкриваючи колективістську суть особистості соціалістичної формації. У цьому аспекті для світової новелістики Меланія Чобітько («Соняшники»), Зоя Лисогор («Жайворонок»), Ольга («На косі»), Оскар Іванович («Пізнє прозріння») є справжніми характерами-відкриттями.

У нашій критиці висловлювалась думка, що, віддаючи перевагу цілості, Олесь Гончар у 40 - 50-х роках не виділяв «кряжевих» постатей у своїх романах: всі персонажі потрібні були йому саме в своїй сукупності. І це вірно. Але вже в «Людині і зброї» не можна не зауважити докладно виписаного характеру Богдана Колосовського.

Саме він — «кряжева» постать роману. Та особливо це помітно в «Циклоні», де Колосовський є головним героєм твору. Це саме можна сказати і про «Бригантину» та «Берег любові», в яких на повен зріст, не миттєво, а в широкому плині часу постають Порфир Кульбака, Андрон та Інна Ягничі.

Щоб розкрити рух характерів, показати, в чому полягає їхнє багатство, сучасні романісти — і серед них Олесь Гончар — розробили своєрідну човниково-часову композицію: тепер — тоді — тепер. «Циклон» Олеся Гончара, «Одна ніч» Пауля Куусберга, «Берег» Юрія Бондарева досліджують історію воєнного покоління, яке врятувало світ від фашистського поневолення й дало розгін нашій країні в комуністичне завтра. Яке воно було і яким стало? В чому цінність його великого досвіду? Такі історично необхідні питання хвилюють літописців сучасної доби. Глибоко аналізуючи історичний поступ, Олесь Гончар розкриває в «Циклоні» змінність життя, людини, її почуттів... Не випадково тут один із героїв згадує відому думку Льва Толстого: «Люди як ріки...» То широкі, то вузькі, то тихі, то бурхливі, то холодні, то теплі... Все залежить від багатьох причин: берегів, русла, притоків...

У концтаборі Колосовський до кінця зрозумів, чим фашизм загрожує людині: фізичною і духовною «нічогістю». Люди, приречені на здичавіння, кинуті на розтерзання інстинктам голоду й самозбереження, «зоднаковіли» й «очужіли». Змертвілу порожнечу цих відчуттів заперечує дух противенства розсудливих Решетняків й орлиних Шамілів, які не здаються. Богдан бунтує проти збайдужіння й очужілості, він, радянський патріот, не може «знедуховніти», вірить у почуття «незникності», у «незнищенність» людини. Якого могутнього протилежного змісту набувають слова на означення щезання від тотально-категоричного «не»! На широкому полі настроїв і почувань Олесь Гончар розгортає шалено-пристрасну боротьбу мотивів і завершує її єдино можливим для даного характеру висновком. Богдан стає месником. Потім — солдатом, а по війні - кінодокументалістом. Побачив у цьому фахові можливість служити сьогоденню й вічності. Про це дізнаємось із спогадів героя, коли автор знову поставить його перед необхідністю вибору: знімати фільми за вигаданими сценаріями чи звернутись до пережитої реальної «чорної одіссеї оточення», зображення всенародного опору окупантам. Колосовського остерігає страх фальші - загиблі цього ніколи не простять! Про них він думає як про живих! Така висока міра відповідальності.

Що ж змінилося в Колосовському за 25 років? Він наче той же — непоспішливий, задумливий, зосереджений (таким пам’ятаємо його ще з «Людини і зброї»), І осердя характеру те ж — вразлива совість, висока моральність, турбота про інших, нестримне бажання служити істині. А нове — мудра обережність і «надвечірня пригаслість» в очах. Діяння в Колосовського-митця злилося з глибинним пізнанням життя, яке дає йому право розумно вчити інших. Колись Богдана вчили професори, Решетняк, Шаміль, Байдашний... Тепер він віддає свій досвід, свою мудрість Сергієві, Ярославі, бо до дна спізнав, що між поколіннями існує «золота естафета».

Повість «Бригантина» і роман «Берег любові» внутрішньо пов’язані з «Циклоном»: і філософськими роздумами над долею поколінь, і незнаним раніше заглибленням в усі «поверхи» людської психіки, в усі структурні взаємозв’язки людських характерів. Свідоме і підсвідоме, врождене і набуте, тривке і нетривке в емоціях - все тепер цікавить письменника, фокусуючись у непохитній для нього істині, що ядром особистості є її світогляд, соціальна якість. Як люди стають особистостями або як гублять цю особистість — так можна коротко визначити основний пафос його останніх творів. Розвінчання капіталістичного способу життя, який знеособлює, примітивізує людину, відтворення атмосфери боротьби нашого суспільства за розумну гармонізацію потреб матеріальних і духовних, за комуністичні моральні орієнтири — ось ті вельми актуальні й перспективні проблеми, що їх тепер ставить Олесь Гончар. Всеосяжне дослідження мотивів людської поведінки - може, саме таким «надзавданням» будуть позначені майбутні твори нашого митця.

Його повість «Бригантина» приваблює не романтикою поривань і мандрів, як то може видатись для поверхового погляду, а тривожно-вдумливими питаннями: чи так, чи завжди правильно ми виховуємо своїх дітей, які «завтра — народ»? Проблема виховання справді вічна. Але тільки тепер людство усвідомлює, що половина його — це діти, особливі індивіди, які мають повне право на любов і повагу, з яких виростають громадяни-колективісти або набувальники-егоїсти.

«Бригантина» є наче своєрідною енциклопедією знань про особливості поведінки підлітка, з надто рухливим типом нервової системи, у дисгармонійних умовах виховання. «Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю, напруженою осміш- кою. «Ану, що ви мені зробите?» В щілинах очей виклик, з губів не сходить посмішка, напружена, скривлена й мовби забута. Зухвальство в ній, удавана веселість, бравада самозахисту. А під усім цим вловлюється прихований біль, насторога, нервове ждання чогось найгіршого. Звідки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою упередженість і цей упертий затаєний спротив?» Уже з першої стислої і немов стереоскопічної фрази повісті постає, як живе, дитя «розшаленілого віку» — Порфир Кульбака, втікач, блукалець. Спостерігає за ним директор спеціальної школи Валерій Іванович. Тут передано і риси вдачі, і суперечливий психічний стан Порфира, а також педагогічну спостережливість, розуміння й глибоку зацікавленість та напруження думки вчителя.

Діапазон настроїв Кульбаки вельми широкий: від гіркого засмучення, яке він прагне прикрити зухвалістю, до радісного захоплення, коли здобуває свої маленькі перемоги чи дослухається до ніжно-таємничого шепоту очеретів або милується красою природи, сонячним розливом вод і буянням гирлового птаства, що від помаху весла закриває півнеба! Від дідуся та дядька Івана хлопчик перейняв любов до справедливості, до всього беззахисного в світі. Звідси й дитяча ненависть до браконьєрів, які нищать усе живе на землі. Хлопчик тікає від нудних учителів, набридливих повчань і жорстокого ременя матері - туди, де «право-воля», де є пригоди, цікавий «галасвіт» і можливість діянням ствердити своє

Олесь Гончар створив оригінальний, правдивий в усьому характер Порфира Кульбаки - вигадника і фантазера, кмітливого й мужнього, доброго й лихого водночас, затятого й довірливого підлітка. Попри всі його сумніви і вагання, розпач і смуток, в характері Порфира переважає рішучість, мрійливість і життєрадісність. Девіз його: «Не журись!» Під впливом вимогливої і чуйної атмосфери нашого суспільства Порфир повертається з «галасвітів», з доріг бродяжництва, де можливі були й трагічні стежки злочинства, сам повертається до школи спеціального режиму, щоб вийти звідти людиною, яка має найбільшу владу в світі — владу над собою. Спираючись на думки класиків педагогіки Я. Корчака і В. Сухомлинського, вдумливі вчителі пробуджують у дітях віру в усе краще, що в них є, в силу волі, яка здатна подолати будь-які перешкоди; спрямовують їхню енергію до корисної праці, в якій кожний може розкрити свою індивідуальність; прагнуть лікувати психічні травми добром і вимогливістю. Вони не можуть допустити зневажання дитячої особистості, а також методу «виховання страхом».

До повісті «Бригантина» ще не раз звертатимуться педагоги, психологи, літератори. І просто батьки. Щоб краще зрозуміти знервованого внаслідок втрати взаєморозуміння з іншими і сторожкого Порфира, ідеалом якого є конкретна людина - дядько Іван, що, ризикуючи життям, захищав гирло Дніпра, його рибу і птаство від браконьєрів... Щоб разом з Оксаною замислитись, коли і як вона почала втрачати сина. Щоб у суперечках між Тритузним і Марисею, у її болючих роздумах про принципи виховання знайти зерно істини і для себе, не перебільшуючи, як вона, ролі агресивності, начебто закладеної в генах...

Що змінюється в нашому світі під навалою винаходів і відкриттів, під тиском прискорень і шалених темпів? А що залишається? Що нетлінне в добу науково-технічної революції? Змінюються знаряддя праці, машини, прилади. А потяг до вічної таїни, до пізнання й удосконалення людини — не зникає. Ця думка Олеся Гончара інтенсивно розвивається в «Циклоні» й «Бригантині» (хлопчик Магеллан на березі моря і Порфир Кульбака), гармонійно завершуючись у новому романі «Берег любові».

Між віками, між поколіннями існує «невмируща віть творчості». Вона в’ється, проростає через мудрість таких людей, як Андрон Ягнич і Сава Чередниченко. Людей, що змінювали, захищали і далі змінюють світ на краще. Фронтовиків, володарів степів і моря... їхню віть творчості, мудрий досвід, етичні принципи жадібно переймає молодше покоління, котрому у вирах життя йти далі і вище.

У романі «Берег любові», за словами Олеся Гончара, він хотів подивитись, як виявляється народний характер у різних випробовуваннях, що може протистояти в наших умовах почуттю відчуження.

Андрон Ягнич — учасник «вогненних рейсів» під час Великої Вітчизняної війни, майстер вітрильної справи — був для курсантів учбового судна добрим і мудрим духом їхнього корабля. Вони, мабуть, і не знали, що в кожному з них він ніби впізнавав своїх синів, які маленькими загинули в морі під фашистськими бомбами. Його не можна, як то здається деяким пустомолотам, віднести до анахронізмів доби НТР: кому, мовляв, його морські вузли й парусся потрібне. Ні! Його майстерність, вміння — це поезія, трудна романтика флоту. Досвід «вузлов’яза життя» — це акумулятор мудрості, патріотизму й людяності. Андрон Ягнич ніколи не забував про отчий берег, про рідну Кураївку. Мотив Батьківщини, рідного краю могутньо і всебічно розвивається у творчості Олеся Гончара. І це зрозуміло: головні герої письменника — насамперед патріоти своєї Вітчизни, свідомі інтернаціоналісти, які природно поєднують любов до радянського народу з любов’ю до своєї оновленої нації, до того краю, де вони народились, і тих людей, з якими зросли і почули від них рідне слово.

Від життя Андрон Ягнич для себе майже нічого не бере, обмежується мінімумом. Не дивак, а совісна людина, котра зневажає індивідів, які смисл буття зводять до набувальництва. Особистість здійснює себе в пізнавальній і перетворюючій діяльності. Тому не просто і не легко було Андрону йти на пенсію, відриватись від узвичаєнос- ті: від корабля і курсантів, яким віддавав усього себе. Втрачав найдорожче — роботу. Лише в ній по- справжньому не самотня й щаслива людина. Робота є найконкретнішою мірою повноти людського буття. Настрій героя, його сум’ятливо-суперечливий стан письменник розкриває за допомогою згущеного психологізму, з його увагою до контрастів, полярностей, «надшироких» узагальнень і гіперболізму. «Капітан, припавши до поручнів, дивився Ягничеві вслід, і душа його повнилась щемом розлуки. Спускається по трапу у власну старість, як у небутність, відходить в незвідане море Самотності. Щось пекучо беззахисне було в тій бушлатній пригорбленій постаті... Але було в тій постаті, в тій неквапній прощальній ході ще й інше—залізна витримка людини, що пройшла через трудне життя, була мовчазна гідність і безстрашшя перед тим, що його десь там зустріне за палубою рідного вітрильника... Ось так живуть люди під щоглами, з юності й до сивини борються із стихіями, а потім, зносившись, спрацювавшись, чесно вибувши свою всежиттєву вахту, скромно й буденно відходять у забортність, в іншу переходять стихію...» Беззахисність і безстрашність, всежиттєва вахта, незвідане море Самотності й залізна витримка — ці контрасти, символічні образи передають не стільки перебіг відчуттів, скільки є немовби емоційними думками про типові почуття у неповторній ситуації.

Почуття непотрібності - гнітюче й спустошуюче. Ягнич позбувся його завдяки сильній волі та підтримці людей, які розуміли й співчували йому. Він - необхідна суспільству людина, особливо молоді. Справа не лише в тому, що його покликано на будівництво і в престижний рейс рідного корабля «Оріона». Головне в тім, що потрібен він таким, як Інна, як мореходи. Один із курсантів зізнається, що врятував його від морального падіння саме Ягнич, допомігши зрозуміти, що «топить не море, топить калюжа».

Побратим Ягнича, колишній командир морських десантників, а нині голова колгоспу, комуніст Сава Чередниченко разом з Інною підтримує Андрона в гірку хвилину розгубленості. Сам він глибоко переживає «драму степів». Яке стисле і яке грандіозне це поняття для того, хто знає Південь — Таврійські, Причорноморські степи! Скільки люди вкладають у них сил, уміння, ласки, а налетить десь із пустелі суховій — і запалюється пшениця. Разом з нею горять і люди — від безсилля. Окрім запалів, турбує Чередниченка, який до хлібодарної рослинки ставиться, як до чуда із чудес, бездумне риття каналів, внаслідок чого засолюються землі. Він картав халатність проектувальників і безвідповідальність будівельників. Це вимогливість господаря, який завдяки організації праці й новій техніці уміє вирвати в суховіїв урожаї. Чередниченко — «могутній двигун», людина «невідпорної владності». Та за голосом, за словом його твердим помітила Інна Ягнич внутрішню природну повагу до людей. Зрозуміла дівчина і те, що на землі він прагне робити все «начисто, без чернеток».

Інна Ягнич — духовна спадкоємиця Шури Ясногорської з «Прапороносців». Є в ній безмір глибини й чистоти, незгасний жар відповідальності за своє буття серед людей, за свої помисли і вчинки перед минулим, сучасним і прийдешнім.

Сільська медичка і поетка, вона близька до першооснов народного життя й моралі, шукає там витоків героїчного, нетлінних скарбів для своєї душі. Рік її життя в романі, від жнив до жнив, - це період активного становлення особистості, в якому найголовніше - процес індивідуального засвоєння досвіду старших і випробування цього духовного досвіду трагічним зламом долі.

Юна Інна жадібно пізнає себе і світ. Це особлива прикмета комсомольського покоління 70-х років. Не знудьгована цікавість у неї до античних часів, до поета- вигнанця Овідія, а гострий інтерес до того, що ж люди полишили після себе. Розбурхана археологом фантазія Інни зродила видиво безсмертної творчості, яка надихається любов’ю до краси й людяності. Для утилітарного розуму інтерес дівчини до античного поета Овідія й льотчиці Сані Хутірної, життя і героїчна смерть якої стали легендою про вірність, — щось дивовижне. Але не для Інни, яка докопується до коренів людського подвигу в різних сферах діяльності.

Олесь Гончар глибоко й переконливо відтворює складний, суперечливий процес «вбирання» знань і моральних норм суспільства, в яке дівчина прийшла жити.

Засвоєні розумом і серцем закони соціалістичної моралі допомогли Інні Ягнич у неймовірно скрутній для неї ситуації. Ні, вони не розв’язали складного вузла її взаємин з Віктором Веремієнком, але продиктували їй гуманну і водночас принципову поведінку.

Інна тягнеться до Андрона Ягнича, як до сонця. «І хоч перебувають вони на різних поверхах життя, хоч який далекий той світ, що його оріонець носить в собі, Інна почуває з ним свою духовну спорідненість, він чимось суголосний з її власними роздумами, чимось потрібний для становлення її власного внутрішнього світу». У фронтового покоління бере дівчина сили й високі комуністичні орієнтири для боротьби й праці.

Метод творення характерів у романі «Берег любові» своєрідний, гончарівський. Є в ньому щось монументальне, наче оті лаконічні написи на каменях — на віки! Зображені письменником характери виявляють свої якості згущено, акумульовано. Автор немов відкидає всі зайві слова і залишає тільки найнеобхідніші - рівні тугим афоризмам. У роздумах героїв він висвітлює лише те, що вже оформлюється як віднайдена вагома істина. Ланцюг вчинків спресовується в одну-дві ланки, подробиці, нюанси, переходи опускаються. Тільки значне, тільки необхідне! Повторювані явища й процеси виникають наче в ядерному спалаху — одночасно! Принцип лаконічної будови характеру вимагає не велемовності, а значних думок, котрі здійснюються в особливо щільному мовленні, здатному викликати ланцюгові пучки асоціацій, у знайомому — відкривати несподівані грані. «Проза, - слушно писав Павло Загребельний, — повинна бути сконденсована до щільності отої зоряної речовини далеких галактик, де кубічний сантиметр мав вагу не кілограмів, а цілих тонн! Нічого зайвого, нічого не додаси, нічого не віднімеш. Не просунеш голки. Висловлюючись мовою останніх технічних досягнень: навіть лазерний промінь не проникне в цю щільність.

Такою мені видається проза Гончара. Мов ураганний вітер у степу або на морі. Ніде не народжується, ніде не вмирає, летить, мчить, заповнює собою весь світ, і ти летиш за ним, і забуваєш про все, окрім цього вітру, і починаєш вірити, що вітер цей і є світ, у якому ти живеш і житимеш завжди».

Олесь Гончар - реаліст і романтик. Не ораторсько-трибунний, як полум’яний Довженко, а задушевний, інтимно-довірливий. Та не притишено-камерний: його задумливо-величавий голос чутно на землі далеко. Самобутнє гончарівське «Я» злито з «МИ» — з голосами його сучасників, воно наповнене глибоко народним розумінням, відчуттям краси і потворності. В Олеся Гончара є своя

школа прозаїків. Під його дужим реалістично-романтичним крилом побували П. Загребельиий, В. Земляк, О. Сизоненко, Р. Федорів, Ю. Мушкетик, П. Гуріненко, А. Колісниченко, В. Яворівський, Д. Герасимчук...

Сучасна багатонаціональна лірико-епічна радянська проза створила великий духовний світ нашого сучасника. У повістях і романах В. Катаева, Ч. Айтматова, М. Слуцкіса, Й. Друце, Р. Гамзатова герої роздумують про своє призначення на землі, беруть до серця не примхливі відхилення від комфорту, а долі поколінь, моральні здобутки і втрати. Побудовані на стихії поетичного мовлення - монологічного чи невласне прямого - характери в талановитих лірико-епічних творах по-справжньому багаті правдою душевних порухів, етичною вимогливістю, причетністю до зблисків краси, відкритою тенденційністю. У цьому колі радянських ліроепіків Олесеві Гончару належить особливе місце: він є чи не найбільшим поетом чистоти людських взаємин, породжених соціалізмом.

У поетичному світі Олеся Гончара все важливе: і люди, і природа. Десь після Гоголя, Панаса Мирного, Шолохова, Яновського постають у розвої літератури степи Гончарові. Незаймано скіфські, буйно квітучі й випалені чорними бурями степи, на яких знедолені здобували собі волю і землю. І степи українські середини і другої половини XX віку, яких література ще не знала в такій неосяжній красі й борінні, пшеничні, яблуневі й соняшникові, індустріально-канальні, підняті колгоспним ладом проти суховітрищ і безводдя, степи космодромної тверді й полігонності. Щедра природа, з рослинністю і птаством, має в особі Гончара втаємниченого спільника, який, проте, добре знає підступність нескорених циклонів і суховіїв. Непримиренність письменника з цими руйнівними силами дорівнює його спопеляючій ненависті до браконьєрів - губителів екологічної гармонії.

І є в світі Олеся Гончара — Слово, чарівне, народне, велике. Як першоелемент творення художнього образу, змістовна форма руху думки і як самостійна реальна субстанція, що з книги переходить в океан народного мовлення. Кажуть, що ми не пам’ятаємо слів, якими створено образи людей і подій. Так, усіх слів, їхніх неповторно- гармонійних сполучень не пам’ятаємо, але коли думаємо про Хаєцького — «най його мамі!», — чи про Колосовського, з «надвечірньою пригаслістю» в очах, чи в уяві бачимо Ягнича, який по трапу скромно й буденно відходить «у забортність», чи Меланію Чобітько, котра подзвонює у свої золоті литаври-соняшники, — ми пригадуємо якісь опорні, вузлові слова, а також порівняння, метафори, метонімії, епітети... Більше того, ми часто, в залежності від потреб і настроїв, починаємо буквально жити словами, поняттями, образами то Пушкіна, то Шевченка, то Шолохова, то Гончара...

Словолюбець і словотворець, автор «Тронки» й «Циклону», «Бригантини» й «Берега любові» передав українській літературній мові ще не закартковані лінгвістами слова, які житимуть уже в нашій буденній і небуденній свідомості, у романах і віршах: знесмертитись, перейти у нічогість, зоднаковіти, антибайдужість, полігонність світу... Буває так, що у невпинному процесі оновлення й розвитку мови слова, не зафіксовані лексикографами, видобуваються з пам’яті народної і розквітають у красному письменстві, повертаючись з нього в нове буття. Так сталося з гончарівською «тронкою», що тепер уже всесвіт- ньовідома, і, можливо, буде із словом «жаглик» — лагідною назвою паруса в романі «Берег любові». Жаглик! Є в ньому щось від жаги - жаги вітру, швидкості, великих вод. У праці «Цвіт слова народного» Олесь Гончар писав, що творчість народу в царині мови не перестає дивувати нас «незрівнянною здатністю вловлювати весь гомін світу — і потужні туркоти епохальних подій, і ледь чутний шепіт інтимного, найближчу хвилю життя і його найдальші зоряні шуми».

Такою є мова і нашого Олеся Гончара, який, не покладаючи рук, сорок років творить поетичний світ — для всіх.

Світ його великий. Цей світ з нами, він в нас.