Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
У глибинах людського буття - Літературознавчі студії - Василь Фащенко 2005
Глибінь і розмаїття дивосвіту (творчість П. Загребельного)
ІІІ. Зображально-виражальна стихія слова
Всі публікації щодо:
Загребельний Павло
Гарна книга про народ, про людину, збагачуючи розум і виховуючи почуття (згадаймо, як В. Бєлінський підносив пушкінську поезію саме за її всеосяжну здатність облагороджувати душу), спонукає до роздумів і діянь, до розмови, де може бути злагода й незгода, відкриття соціально-моральних істин і краси буття. Животворний зв’язок між письменником і читачем виникає тоді, коли він, митець, має що сказати людям, а вони, заглиблюючись у безмежжя художнього світу, пристрасно шукають у ньому відповіді на жагучі питання дійсності.
У численних роздумах про літературну працю, передусім у полемічній «Спробі автокоментаря», Павло Загребельний послідовно доводить, що письменник повинен багато писати, а ще більше - читати, інакше він збіднить свій талант, а то й зовсім вичерпається.
У Павла Загребельного багато улюблених письменників, що ввійшли у його свідомість на все життя: Т. Шевченко і О. Пушкін, М. Гоголь і А. Чехов, М. Коцюбинський і Максим Горький, Т. Манн і У. Фолкнер... «Але все ж, — визнає він, — із прозаїків для мене найвищі імена: Толстой, Достоєвський, Сервантес. Перед ними зупиняєшся, як біля підніжжя неприступних гірських кряжів з осяйними вершинами. Наслідувати — безглуздо, вчитися — важко, надихатися — можна завжди. Що приваблює у великих письменників? Неповторний талант досліджувати явища життя особливими художніми засобами, дивовижна вірність життю й торжество людської уяви, фантазії, вигадки». У цих словах — естетичне кредо Павла Загребельного, який, опановуючи вершини художніх досягнень, йде своїм шляхом у пізнанні людини часів минулих і сучасних.
Павло Загребельний належить до тієї когорти письменників, що і його ровесники В. Астаф’єв, Ю. Бондарев, В. Биков, Ю. Друніна... Обпалені війною, вони до глибин осягли труди і дні фронтового покоління, яке врятувало Вітчизну від фашистського поневолення і дало їй розгін до нових звершень.
Критика свого часу звернула увагу на те, що Павла Загребельного особливо приваблюють три сфери людської діяльності: військово-патріотична, державно-історична і виробничо-творча. Це широке узагальнення потребує конкретизації. Суть у тому, що в героїв Павла Загребельного різні види діяльності переплітаються, зливаються. Державною людиною в його романах постає, скажімо, не тільки князь Ярослав Мудрий, але й молодий робітник Дмитро Череда, а теоретик кібернетики академік Карналь такий же творець, як і талановитий митець Київської Русі Сивоок. Саме концепцією народу-творця і зв’язані між собою три романічні цикли Павла Загребельного. І кожний його твір неповторний: хай то буде гостре і дотепне повістування про один день засідання архітектурного жюрі чи урочисто-баладна розповідь про подвиг прикордонника або ж перейняте політичною публіцистикою зображення антифашистського руху Опору в Західній Європі чи психологічно заглиблене відтворення життєвого шляху радянського вченого. Тут важить не лише стилістична різноманітність, а насамперед вирізнення із всезагальності тієї грані цілого, яка розкриває багатство буття в його безпосередній конкретності.
Заспівом до військово-патріотичного циклу Павла Загребельного стала повість «Дума про невмирущого», написана в другій половині 50-х років. Було в ній щось народно-баладне, довженківське: людина підноситься над власною смертю, здійснює, здавалось би, неможливе, бо така висока в неї любов до Вітчизни, таке жагуче прагнення перемогти ворога. Ця могутня героїчна дума про нездоланність людського духу, набираючи найрізноманітніших відтінків — урочисто-трагічних, тривожно- радісних, гнівно-сатиричних, відлунює і в дилогії «Європа 45», «Європа. Захід», і в романах «Шепіт», «Добрий диявол», а також в окремих епізодах «Дива» й «Розгону». Автор досліджує ту мить, коли обставини вимагають від воїна здійснення неймовірного — і не заради самоврятування, а заради боротьби і перемоги! Так, Скиба після втечі з концтабору на території фашистської Німеччини створює інтернаціональний партизанський загін («Європа 45»); посічений кулями Шепіт затримує зграю бандерівців («Шепіт»); прикордонник Яковенко разом із трьома товаришами рятує під час шторму грецький корабель («Добрий диявол»)... Якщо тут і є перебільшення, то тільки в розумінні мистецькому: адже узагальнення — не копія життя. Та й у реальній дійсності трапляються такі незвичайні випадки і могутні характери, перед якими в’януть будь-які вигадки чи домисли. Саме вони, ці героїчні характери, і приваблюють Павла Загребельного, але він анітрохи їх не прикрашає — навпаки, ставлячи персонажів у гострі реальні ситуації, показує, як, приміром, у «Доброму дияволі», і їхні людські слабості. Можна сказати, що сутність багатьох змальованих ним постатей вкладається у визначення: «людина — це воля».
Викриваючи фашизм і неофашизм, паліїв нової війни і українських буржуазних націоналістів, письменник щоразу звертався до осмислення великої ідеологічної та воєнної боротьби і в такому масштабі, в якому українська проза ще її не відображала: антифашистський рух Опору в Німеччині, Голландії, Італії, конфронтація політичних сил у повоєнній Європі, відстоювання миру людьми різних національностей, захист кордону від шпигунів, протидія ідеологічним диверсіям... І в кожному творі — широкий погляд на історію, політична карта світу, документи, факти, а то й реальні історичні особи. Автора не вдовольняють камерні ситуації, він хоче бачити увесь світ і тому обирає собі роль пристрасного оповідача-публіциста (хоча при цьому часом аж занадто захоплюється фактами, не заглиблюючись у їхню психологію). Проте й у цій загальній стихії можна побачити одмінне. Якщо в дилогії «Європа 45», «Європа. Захід» пригодницька фабула сполучається з одичністю чи памфлетністю, то в «Доброму дияволі» гострий сюжет природно поєднується з глибинним висвітленням душі героя, з потоком його свідомості. Тут автора цікавлять уже не тільки вчинки людей та їх видимі причини, а й витоки характеру, приховані механізми волевиявлень, перебігу думок і почуттів.
Прагнучи передати складність і багатство нюансів мислення та почуттів людини у напруженій ситуації, письменник виробив своєрідну поетику внутрішнього мовлення, в якому хвилювання й хід думок героя, вирування його почувань пересікаються пісенними, поетичними рядками: «Збираєш усі сили в кулак, все життя - в кулак! І б’єш, б’єш!.. Четвертый день пурга качается над Диксоном... Чим далі біг, тим гнучкішим, верткішим, дужчим почував себе... Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б’є... Такою силою налився, таким зухвальством, що міг би втримати на собі цілий «Омірос», не дав би йому перевернутися...»
Усе краще, що було в «Доброму дияволі» і попередніх творах про війну і мир: уміння будувати цікаві сюжети, дотепно розповідати, відтворювати діалоги- диспути, передавати перебіг почуттів, - прозаїк творчо розвинув у циклі історичних романів і проблемних творах про людей доби науково-технічної революції.
Про свої історичні романи Павло Загребельний писав: «Диво» — це доля таланту, «Смерть у Києві» - доля державної ідеї, «Первоміст» — доля народної споруди».
Розвиваючи традиції І. Кочерги («Ярослав Мудрий»), С. Скляренка («Святослав», «Володимир»), а часом і творчо полемізуючи з ними в трактуванні характерів історичних осіб і людей з народу, переосмислюючи літописи, хроніки, праці вітчизняних і зарубіжних авторів, Павло Загребельний здійснив художнє відкриття на ґрунті історичних і психологічних гіпотез. Віддаючи належне прогресивній ролі християнства на першому етапі його розвитку в Київській Русі, романіст, у дусі традицій Т. Шевченка і Лесі Українки, показав також його жорстокість, антинародну сутність і не поминув епохи язичницькі, поганські, в яких було не тільки щось безпросвітне і недолуге, а й гарне, плідне.
Ім’ям нового Бога — єдиного і ненаситного — нищилось усе: буйнобарвне мистецтво, химерні капища, святкові обряди, усталені звичаї і, головне, люди — прибічники і заступники споконвічних вірувань. Але вогню й мечу не підвладний був спосіб мислення та почування, особливо в народних низах, які не квапились визнавати нову релігію і зрікатися рідної культури. Вона доконче, так чи інакше, своїми плідними паростями мала увійти в нові духовні й матеріальні набутки, що й простежується, наприклад, у банях, мозаїці і фресках храму Софії в Києві — цього дива з див «во всем полунощи земном».
Хто звів це диво? Не Ярослав же, як то твердить літописець. Князю належав задум, рішення. А хтось же втілював задум і в процесі вивершення його збагачував рідними мотивами і барвами. Не могли це зробити ортодоксальні майстри з Візантії. Мав бути серед них і митець-русич, який піднявся до розуміння поступальності й нерозривності розвитку мистецтва в часі, прагнув зберегти животворні народні уявлення, вітчизняну спадщину. Не в підмайстрах він ходив — таке могло вдатися лише зиждителю, рівному, а то й вищому за князя волею, інтелектом та умінням. Спираючись на логіку історичної науки, письменник зображує могутній характер Сивоока — народного митця, мислителя, творця Софії Київської.
І в наступних романах автор не белетризує історичних джерел, а прозирає в глибінь фактів. Вступаючи в полеміку з літописцями і феодально-буржуазними істориками, в романі «Смерть у Києві» письменник показує Юрія Долгорукого як збирача руських земель. Лише за однією літописною згадкою він домислює у «Первомості» сторічну історію першого мосту через Дніпро, уславлює його будівників і захисників, водночас саркастично змальовуючи феодальні порядки та етику.
У романах про Київську Русь Павлу Загребельному, як нікому раніше, вдалося не тільки розкрити суперечності прадавньої доби, а й глибинно осягнути найрізноманітніші характери, відтворити, чи, точніше, «вгадати» психологію найголовніших соціальних типів від смерда до князя, з їхнім індивідуальним світосприйманням і поведінкою.
Борець проти насильства, запальний Сивоок, з його трагічним відчуттям контрастів своєї доби і вірою в людину; далекоглядний і лукавий, людяний і жорстокий, розтерзаний душевним сум’яттям князь Ярослав («Диво»); врівноважений і твердий у своїх моральних принципах, поборник ідеї об’єднання руських земель князь Юрій Долгорукий; невпокійливий шукач істини, лікар і літописець Дуліб; кмітливий і мовчазний воїн Іваниця, котрий одним словом «оце» може виразити широку гаму почуттів — від захвату до болю («Смерть у Києві»); бездушний воєвода Мостовик, із «всезагальною кислістю виразу» на обличчі, і його помагайло, нікчемний лакиза і підглядач Шморгайлик («Первоміст»); таємнича, принадна і мудра Ойка, з «іконними очима, в глибині яких цілі оберемки чортів» («Смерть у Києві») — ці й не названі тут герої хвилюють нашу уяву, оживляючи давно минуле живими голосами, пристрастями, змаганнями.
Серед них найцікавіша постать Сивоока. «Наша художня «старорущина», - писав Л. Новиченко, - з різних, у тім числі й поважних причин, - у глибини тогочасної народної маси та її свідомості досі проникала поволі й нелегко. Якщо схематично поставити в один ряд близькі з цього погляду постаті каменяра Журейка («Ярослав Мудрий» І. Кочерги), закупа Микули та його доньки Малуші («Святослав» С. Скляренка) й малого «роба» на Русі, полонянина в Візантії, а потім константинопольського і київського митця Сивоока, то різниця виявиться, без перебільшень, величезною. В «Диві» — це характер, художня повнокровність якого не викликає сумніву, особистість, яка в розумінні психологічної та інтелектуальної висоти виступає гідним партнером найвидатнішого розуму епохи (в романі він таким і є) — самого Ярослава»1.
Осиротілий руський хлопчик, що, плачучи, пробивався з пущі до людей, пройшов згодом у нерідного діда Родима — доброго і великого майстра - науку на все життя: не коритися можновладцям і дивуватися барвам світу. Жити барвами й відвагою — це і є та сутність, що складає ядро характеру Сивоока. Він не знав, що в ньому після загибелі діда, який не прийняв хреста, оживе буйнодивний світ кольорів. Коли вперше побачив Київ, золоті хрести на церковних банях здалися йому чорними, бо перед цим він дивився на сонце. Воно — символ радості, чорні хрести - смутку, жалоби за дідом-язичником.
Хрести ненавидів Сивоок до загину, але як митець не міг не захоплюватися красою церкви Богородиці: була рожево-сіра, розлога й струнка, легколетюча, мов засвічена сонцем хмара, із сизо-вишневим мороком і золотими проморгами свічок усередині. В Радогості від Звенислави він дізнається про душу барв, які, мов люди, залежно від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі... Ось чому пізніше, в Константинополі, він шукав у барві не Бога, а людину. У своєму зухвальстві він поділяв крамольні думки із заборонених у ті часи книг, що художник вищий за Бога: після сотворения світу він створює новий світ!
Сивоок ніколи й нікому не корився. У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі і певності. І візантійському майстру Агапіту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник — не раб. Він служить не церкві, не князю, не темним, мов вода-нетеч, боярам, а людям, які своєю працею прикрашають рідну землю. У нього можуть відібрати життя, але не вміння, не талант. На відміну від князя, далекого від народу, Сивоок, котрий осягнув суперечності між владою, що спиралась на нову релігію, і звичайними турботами трударів, живе разом із ними в нужді, творенні й сподіваннях, у великій дружбі з волелюбними болгарами, греками й грузинами. Відданість народним ідеалам добра і краси піднесла його дух, зробила заступником покривджених і гнаних. Митець гине, рятуючи від переслідування позашлюбну дочку Ярослава, який заради інтересів держави, свого класу часом тамував у собі все людяне, чисте, совісне.
Критики сперечаються з приводу того, применшив чи не применшив автор «Дива» значення християнства, роль візантійського мистецтва на Русі, вказують на суперечності у поглядах Сивоока, котрий віддав усю душу Софії, а потім сказав, що собор лишиться згадкою марної спроби повоювати серця руського народу чужим Богом. Так, суперечності є, як і надмір історичних відомостей, не перейнятих психологічною атмосферою, в якій перебувають герої та оповідач. Але ж не годиться ототожнювати автора з героями його творів. Виходець із гущі трудового народу, Сивоок, який ввібрав у себе всі муки й трагічні конфлікти перехідної доби, не міг сповнитися повагою до християнства — він став богоборцем, бо Христос зі своїми святими затуляв у житті й мистецтві звичайну земну людину. Так, зображений Павлом Загребельним митець певною мірою ідеалізує поганство. Адже ні в дитинстві, ні в юності він не зазнав від нього жодного лиха. Шанобливе ставлення до вірувань діда Родима не суперечить ні психології героя, ні тим відносинам між новою релігією і масами, які складалися в ту добу жорстокого насильницького зламу усталених поглядів. Пізнавши в безкінечних мандрах і випробуваннях історію та побут різних народів, Сивоок міркує про те, що під час «просвіщення» хрестом (ці роздуми нагадують антихристиянські інвективи Шевченка) у русичів могли зникнути й письмена. В цьому Сивооковому припущенні криється глибока думка: нова релігія прагнула до кореня знищити стару культуру, щоб духовно поневолити народні маси, які бунтувалися і чинили опір насильству.
Триптих про Київську Русь явив багате розмаїття характерів, представив народ у широкому соціальному зрізі, у вузлових моментах його буття. Художньою логікою він утвердив ідею, що все: споруди, добрі діяння й подвиги, злети людського духу — стає набутком часу, який продовжується в житті багатьох поколінь.
Три наступних романи з історичного циклу П. Загребельного названі іменами головних осіб: «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан», в яких автор підносить особистісне начало в людині. Вона повинна мати індивідуальне обличчя, знак якого - ім’я, що зоріє в пам’яті поколінь.
Як, за яких умов залишаються в історії ті чи інші особи і чи всі покоління беруть собі щось у спадок від попередників, чи завжди нащадки справедливі в оцінках своїх предків? На поставлені питання так або інакше відповідають усі історичні твори П. Загребельного. Та особливої гостроти проблема окремої особи в людському поступі набирає в романічному диптиху про трагічну долю жінки, який складають самостійні історії життя руської княжни Євпраксії, дружини германського імператора Генріха IV (останні десятиріччя XII віку) і простої українки, попівни — Анастасії Лісовської з Рогатина, котра в XVI ст. стала відома як Роксолана — султанша Османської імперії. В обох жінок стільки було незвичайного і незрозумілого, що протягом століть їхні імена обростали легендами і кривотлумаченнями, особливо на Заході, де хроністи, історики й письменники доклали чимало зусиль для того, щоб приховати правду і принизити гідність слов’янок. А вони, Євпраксія і Роксолана, поклали все життя на те, щоб зберегти людську гідність і не втратити почуття вітчизни.
В обох романах увагу зосереджено не на приватній долі героїнь, а на психології особистості, взятій у широкому історичному контексті. Справа не тільки і не стільки в зображенні подій — боротьби Генріха IV з баронами, з римськими папами за владу в Європі або завойовницьких походів Сулеймана Пишного, інтриг навколо нього та інших правителів світу. Суть у тому, що за строкатим різноманіттям картин автор прозирає несумісність свободи особистості й пригноблюючої її деспотичної державності. Цю непримиренну суперечність він простежує з «Дива» і «Смерті в Києві», де показано, як влада осамотнює й обезвладнює навіть прогресивних князів, у сфері людських взаємин робить їх жорстокими. Та апогею антигуманності володар сягає тоді, коли він стає самодержцем-завойовником: немає того злочину, на який би він не зважився, а життя людське для нього — то просто ніщо.
Обидві жінки долею випадку вступили у «мертві води високих державних клопотів, де для людських пристрастей немає ні місця, ні часу, ні снаги». З різних причин вони опинилися біля деспотів. Княжну Євпраксію дванадцяти літ батьки випхнули заміж на чужину, можливо, з тих же «державних» міркувань, а п’ятнадцятирічну Роксолану як рабиню татари продали в гарем, де її помітив султан і на диво собі і всім закохався в неї. Відірвані від батьківщини і свого роду, від того, що письменник називає «питомими джерелами», Євпраксія і Роксолана стали перед дилемою: животіти у розкошах,
втративши власне обличчя, чи змагатись у самотності за людську гідність. Вони обрали останнє. «Чи можна самотою перемогти чуже оточення?» - думає руська княжна, і сама собі відповідає: «Перемогти незмога, перевищити — треба».
У романі «Я, Богдан», що завершує «іменний» триптих П. Загребельного, підноситься особистість, яка «розумною волею і вільним розумом» вирішила об’єднати Україну і Росію, реально здійснити мрію народів про політичну і духовну спільноту. «...Очолити свій народ, — думає Хмельницький перед тим, як написати царю Олексію Михайловичу і всім народженим і ненародженим «листа у вічність», — може тільки той, хто спроможен забезпечити його майбуття на цілі віки... Як казав той волопас нічний: «Треба вигравати не битви, а долю». Многі пробують сього доконати, та ніхто не вміє вийти за власну малість, здолати її. Хто здолає, здобуде велич. І не він сам (бо теж слабкий чоловік), а його ім’я, яким значитимуться всі його діла, що стануть великими і несмертельними». Таке безсмертне ім’я заробив собі розумом і ділами великий син України Богдан Хмельницький. Він здобув собі право промовляти перед світом від імені народу. Це і є однією з причин того, що автор збудував твір, на відміну від попередніх, у формі монологу гетьмана, визначивши його підзаголовком «Сповідь у славі».
Хмельницький зацікавив автора як унікальна індивідуальність — велика в політичних, військових акціях, у коханні і в слові. Захищаючи ім’я Мотрони, яку історики і письменники називали Геленою і часто приписували їй єзуїтсько-шпигунські заміри, Богдан у сповіді відстоює правду живої людини: «Хіба й мене самого не пробували очорнити? Оточували легендами, але я волів жити поза ними, гаразд відаючи, що в легендах зникає жива особистість і лишається тільки безплотний символ, яким кожен може скористатися для своїх цілей. Жорстокість, а не справедливість, страх, а не повага, ненависть, а не співчуття, холод душі, а не любов, — таким бачать володаря. А я хотів усе це перевернути і починав з любові». Бо любов — це почуття, що єднає людські серця й народи.
Якщо попередники П. Загребельного «відроджували» вождя українського народу передусім у вчинках і діалогах, що передавали зміст тих або інших подій, то автор сповіді запрагнув видивитися на збурену душу Богдана, явивши з усіма алогізмами і не завжди вивіреним словом, його думи-муки, думи-захвати і думи-осяяння. В них — пекучі проблеми, розпросторені з XVII ст. в усі часи: народ і особа, влада і свобода, розум і гідність, єдність і рівність, справедливість і кохання. В монологах Хмельницького, звернених до сучасників і нащадків, гримить хвиля високих дум про мир і братерство між народами, і в них реалізується гоголівська настанова обвити драму з української історії «потопом речей неугасимой страсти»; струмує могутня енергія освіченого розуму, відгранена афористичність на взір: «Коли істину не завжди можна захистити, то завжди є змога за неї вмерти», і безмежна стихія народної пісні та думи, якими він не тільки мислив, а й складав їх, залишаючи у спадок наступним поколінням. Многоликість духу талановитого молодого народу наче зосередилась в одній особі, ім’я якої — Богдан.
Люди з історичних романів Павла Загребельного цікаві, неоднакові, живі, їм віриш. У них чогось навчаєшся, а щось не сприймаєш — і далека історія стає близькою, відчутною.
І у творах виробничо-творчого циклу, передусім таких, як «День для прийдешнього», «З погляду вічності», «Розгін», «Левине серце», «Південний комфорт», написаних у 60 - 80-і роки, найцікавіше, найвагоміше - це неординарні характери. Хоч як би там не було, а розлогі роздуми з приводу людських знань, особливо віддалена від психології людини інформація, — старіють. Залишається те, що витворює яскраву особистість, розкриває її духовність і діяння, її зримість і визначеність, непере- бутність для багатьох поколінь. Іншими словами: є невичерпний образ людини — твір живе. Немає глибини й безконечності - мерхне й щезає, бо за поверхневим шаром — усе відоме і знане, як у романі «Вигнання з раю».
Коли в першій половині 70-х років мова заходила про грані індустріальної теми, яку в радянській багатонаціональній літературі інтенсивно розробляли В. Кожевников, В. Ліпатов, І. Дворецький, В. Лам, М. Колесников, Г. Панджикідзе, критика не раз зверталася і до романів українського прозаїка «З погляду вічності», «Переходимо до любові», «Намилена трава», які склали трилогію про Дмитра Череду. Особливість її полягає в тому, що це розповідь про рядового з рядових робітників, про його світорозуміння і причетність до великих справ народу. Виступаючи в 1972 році на сторінках «Литературной газеты» з думками про нові ритми життя і завдання мистецтва, письменники В. Ліпатов, С. Ханзадян і М. Слуцкіс віднесли «З погляду вічності» до кращих психологічних романів про людину якісно нової, науково-індустріальної праці в добу науково-технічної революції.
Молодий робітник Дмитро Череда належить до того покоління, що інтенсивно формується в умовах соціалізму. Завдяки «монологічній» будові образу (оповідь у романі веде сам герой) автор висвітлює внутрішні процеси визрівання в Череді почуттів господаря заводу і становлення рис гармонійної людини, якій до всього на світі є діло.
Що сприяло формуванню цього характеру? Ділова — всупереч Токовим і Кривцунам — атмосфера на виробництві, мудрий новатор Шляхтич, родинні традиції, що чесну роботу ставлять над усе, дух колективізму й демократизму, який панує у нашому суспільстві. Сприяла зростанню також і вдача хлопця. У нього відкритий, відвертий характер, він активно втручається в життя, прагне за будь-яких умов виявити своє «я». Спочатку воно настирливо виказувало себе у дещо бездумному кепкуванні, пустомельстві й самоіронії, що, звичайно ж, певною мірою пародіювало образ. З часом кепкуюче верхоглядство поступилося місцем дотепності й гострій спостережливості, хоча чимало ще в Череді залишилось від хлопчачої розхристаності. Він іще учень, а не вчитель, проте інколи може повчати критиків, як статті писати. Ясна річ, за героєм тут стоїть автор, якого не лякає подібна умовність, а також докори з приводу невідповідності думок Митька його вікові та знанням. Для автора головне - аби було цікаво, аби нуртувала полеміка!
Навчаючись життя у робітників, Череда виробив у собі генеральну орієнтацію — оцінювати свої і чужі вчинки тільки «з погляду вічності»: чим ти збагатив надбання попередників і що залишив нащадкам? Цілком логічно, що визначальним для його поведінки став вироблений у колективі трубопрокатників принцип доброякісної роботи. Саме він і спонукав хлопця до шаленої боротьби з холодністю, черствістю і зазнайством технократа Держикрая, який обожнює тільки комп’ютери, а разом з ними й себе. Вперше в українській прозі так глибоко й загострено були розкриті суперечності між запозиченим практицизмом і справжнім гуманізмом. Череда за вихованням антитехнократ. Працюючи на найновіших верстатах, беручи активну участь у налагодженні АСУ, він не робить з НТР культу, бо для нього найважливіша революція — Жовтнева. Вона — і насамперед вона - докорінно змінила світ людини.
Серед творів, написаних Павлом Загребельним у 70-і роки, найбільше дискусій викликав роман «Розгін». У нього немає байдужих читачів. Одні захоплюються, інші іронічно запитують, чим займається головний герой, шукають помилок у поведінці героїнь, неточностей у вживанні кібернетичної термінології. Очевидно, пильна увага противників і прихильників роману пояснюється життєвістю поставлених у ньому проблем та незвичайністю їх художнього вирішення. Слідом за «Мічуріним» О. Довженка, «Російським лісом» Л. Леонова, «Іду на грозу» Д. Граніна П. Загребельний, оперуючи новим матеріалом, звертається до теми людини-творця, дослідника природи і людини.
У чому новизна і значення роману? В розкритті психології науково-індустріальної праці, що об’єднує зусилля академіків і виробничників, а також у широкому, багатоаспектному узагальненні конфліктів, ідей і дискусій про НТР і людину, в талановитому зображенні самобутніх характерів. Усе є в цьому багатоплановому романі: народне життя як джерело «красивого й корисного», політичні, етичні й філософські проблеми сучасної науки, одержимість вченого, його відповідальність за сучасне й майбутнє, невідповідність між потребами й можливостями, подолання перешкод на шляху до гармонійної особистості... Тематична багатоманітність «Розгону» фокусується навколо історії життя Петра Карналя — академіка, директора науково-виробничого об’єднання, яке прогнозує, конструює і виготовляє електронно-обчислювальні машини.
Образ Петра Андрійовича Карналя — значне узагальнення. Він схожий і несхожий на довженківського Мічуріна, леонівського Вихрова, на Башкирцева із «Впокорення вогню» Д. Храбровицького. У нього своя неповторна доля. Корені цього народного характеру - в рідному селі, в нелегких, драматичних випробуваннях, а також у невситимому прагненні пробитися до вершин думки — найдорожчого і наймогутнішого, що є в людини. Партійна совість Карналя —вищий прояв народної моральності доби соціалізму. Не покладаючи рук працює Петро Андрійович, як і його батько в колгоспі, в інституті для сьогоднішнього і прийдешнього. Він прагне зробити життя гармонійнішим, за допомогою ЕОМ вивільнити творчі сили людей для їх повного розквіту.
Карналь розуміє, що прогнозування економічного розвитку — це одне, зовсім інше — передбачення вчинків людини. Хіба він сам здогадувався про те, що після загибелі коханої дружини Айгюль полюбить іншу жінку?
Звичайно, до кінця своїх днів він міг би існувати в безкольоровому, чорно-білому світі, але не жити вповні. Те, що між ним і журналісткою Анастасією — гордою, розумною і свавільною, але дуже ніжною і гірко самотньою — виникло світле почуття, було зумовлене спорідненістю душ, однаковим світорозумінням. Отже, за випадковим знайомством розкрилося щось далеко не випадкове. Петро Андрійович знає — і його Доля тому доказ, — що поведінка людини визначається багатьма факторами, та найбільш вирішальними є суспільні, моральні ідеали, інтереси й переконання.
З опису вчинків, а також із відтворених психічних станів, внутрішнього мовлення, де абстрактне злито з конкретно-чуттєвим, з діалогів і дискусій, в яких Карналь бере участь, вияскравлюються такі риси сучасного вченого, як цілеспрямованість могутнього «запеклого мислення», невгасиме бажання докопатися до істини і подолати однобічність своєї діяльності (звідси інколи відчаєність і свавільність), прагнення до гармонії і висока мета: науковими відкриттями й технічними винаходами перетворити працю на творчість.
У Карналя два домінуючих конфлікти: внутрішній і зовнішній. Йому доводиться долати дисгармонію в собі і в стосунках з агресивним нездарою - своїм заступником Кучмієнком.
Для Петра Андрійовича важливе пізнання не лише природи, але й самого себе. І це зрозуміло: одне без другого неможливе. До якого ж висновку прийшов Карналь? До того, що його внутрішня драма закорінена в суперечності між одержимістю наукою, яка поглинає увесь час і вимагає праці до «розпаду мозку», і природною жадобою новизни, різноманітності життя. Як же бути? Впасти у розпач чи махнути на все рукою? Ні. Протиріччя «нездійснених сподівань» можна долати (повна перемога тут виключена) лише творчістю. У цьому — велич справжньої людини.
Академік не перетворився на «думаючу машину». Теоретичне мислення — з його напруженням, спантеличеністю, захватом, запеклістю й «корчами абстракцій», перевтомою — не знищило в Карналеві звичайних людських почуттів, отих хаотичних склубочень болю, відчаю і розпуки, які виникають у справді моральних людей через гіркі втрати й безсилля перед смертю чи незбагненною випадковістю. Не збайдужів він і до поезії, бо бачить у ній, як і в числах, — квінтесенцію життя. Його роздуми, його боління перейняті лірикою П. Тичини, О. Блока, В. Сосюри... їхні образи у внутрішньому мовленні - це наче часточки «плоті почуття», засвоєння пережитої поетом миті як своєї, бо вона співзвучна спалаху душі героя. Для Карналя світ невичерпний - і в явищах, і її законах. І саме цією багатогранністю й цікава людина, що мислить неординарно.
Другий важливий конфлікт Карналя пов’язаний з Кучмієнком — сірою посередністю, яка видає себе за борця й організатора науки, а насправді є зажерливим споживачем з бичачою непроломністю і культом зв’язків із «потрібними» людьми. Дуже довго терпів його біля себе академік. І переполошився тільки тоді, коли міщанин загорівся бажанням присвоїти собі ще й високий вчений ступінь. Хіба до цього Петро Андрійович Карналь не знав, хто такий його заступник? Знав. Але, виявляється, не вистачило часу й мужності для боротьби з пристосованцем і наклепником. Конфлікт зовнішній одночасно стає і конфліктом внутрішнім: у тому, що на світі існують і розперізуються кучмієнки, винні також мовчазні карналі. І Петро Андрійович нещадно картає себе за байдужість та безпринципність. Усвідомлення помилок, прорахунків у власній поведінці приводить вченого до єдино правильного рішення: храм науки треба очищати від кучмієнківщини.
«Розгін» — роман епічно розлогий, «стереоскопічний», у якому легко переплітаються аналітичні біографії героїв з романтичними новелами-спогадами, глибокий психологізм з науковою публіцистикою.
Відкриття художнього світу письменником починається, здійснюється і завершується в слові. «Справжній романіст, — говорить П. Загребельний, — це філософ, блискучий ерудит, знавець мови і літератури, він видобуває цілий світ, заселяє його людьми, дає йому закони, творить небо і землю, води й рослини, найголовніше ж: творить світ людей, речей, часів. Можна б визначити три складники роману: особа автора, час і граматика твору, де поєднуються проблеми мови і часу»2. Без знання й чуття рідного слова таланту письменника нема і бути не може. Слово як образний світ відкривається лише тому, хто осягає, вживається, занурюється в океан мови народу, щоб дійти до найглибшої суті явищ.
Наш митець і його герої не раз задумуються над тим, що таке слово. Без нього нема людини, народу, нації. Позбавлений мови - вигнанець з ріднизни, блукалець, попихач, ніщо. «Найдорожче для людини, — міркує автор в романі «Європа 45», — це думка, а вся солодкість думки — в рідній мові... Без мови немає народу. Він зникає з лиця землі, як древні ацтеки. Чи не тому ворог зазіхає найперше на мову народу, який він хоче уярмити?» Віддаючи належне воїнові і хліборобу, Богдан Хмельницький найперше вклонявся тим, хто беріг і збагачував слово, кував його, як меч, і тулив до серця, як дитину, бо знав він, що особистість здійснює себе не тільки в справі, а й у словотворенні для духовної розбудови нації. З подібних міркувань, котрі є в кожному творі П. Загребельного (не як щось принагідне, а істотне в характерах), можна було б укласти своєрідну хрестоматію, тон якій задавала б перейнята духом поезії Шевченка, Франка, Тичини ода-захват українській мові й Дніпру з «Левиного серця»: «Мово наша і Ріко наша! Невичерпна, вічна, молода, як весняне листя. Райдуги купаються в Дніпрі, небо хмарніє від птаства, червоно-вишневі зорі горять угорі, земля стогне від тяжкості хлібів, громи ви- гуркочують над просереддю Ріки, і садки вишневі коло хат, і хрущі над вишнями, і червоно в небо устає новий псалом залізу, а над усім мова гримить, і шепоче, і ніжно лащиться, і бунтується: «О люди, люди-небораки...», і дух рве до бою, і діти просять «моні», а матері лебедіють над ними, і мружаться гаї, «мліє, віє, ласкавіє», і небо пахне сміхом». З такого трепетного відчуття можливостей мови, її громів і ніжного бриніння і починається індивідуальне, авторське мистецтво слова.
Думи про мову переплітаються у творчості П. Загребельного із поетичною етимологією, ономастикою, образною словотворчістю, коріння якої в народних уявленнях, усному говорінні, літературно-книжних нормах. Однак існують вони не самі по собі, а так або інакше дотичні до ситуацій і характерів, до пафосу творів, сповнені дотепності, відкривавчої несподіваності. Тут можна пригадати, як Сивоок пояснює іноземці Іссі значення слів староруської мови, в якій «хліб називається житом, як життя, а вода має в собі щось від водіння, бо тільки спробуй піти за водою, то чи й вернешся, світло ж пов’язане з безмежністю світу, пронизуючи його наскрізь, а дружиною звуть жону і найвірніших охоронців володарів земних». Автор щедро пояснює назви міст і місцевостей, де діють герої, їхні імена, прізвища й прізвиська (Пушкар — від пускар, той, що з пращі пускав каміння на ворога), запевняючи, що все це знаки впертої боротьби народу з процесами знеособлення й забуття історичних діянь. Він відкриває поетичні материки у фаховій лексиці (пояснюючи, наприклад, що промовисте слово «циндрити» на означення «розтринькувати» виникло від звуконаслідувальної назви окалини) і сміливо, як і письменники давньої літератури, дає сатиричні новотвори (словомет, вискакувач, готовословець, лузально- плювальник, єрундознавство, металоїд, кавохльоб), а також вводить у широкий обіг природні для нашої мови, але раніше майже невживані означення «розсміяний», «розвеселений», «розпачений» (наявність яких, між іншим, у частині листів Роксолани чи Богдана свідчить про те, що вони не документальні, а написані автором).
Відомо, що людина живе словами, які промовляють про її походження, про час і край, де вона народилася, про культуру і фах, а також про душевний стан у хвилини переживань і роздумів. П. Загребельний досягає мовного колориту, доцільно і вміло забарвлюючи говоріння і думання героїв своєрідною лексикою: староруською з її різними стилями, сучасною військово-політичною, виробничо-металургійною, науковою, українською книжною та усно-поетичною XVII століття. І щоразу в будь-якому з романів, написаному багатою сучасною літературною мовою, міра того чи іншого історичного духу витримана з тонким відчуттям необхідності. То заговорить документ (наприклад, фрагменти з літописів у триптиху про Київську Русь чи лист Богдана Хмельницького до царя Московської Русі), то промовить персонаж, скажімо, боярин Василій із «Смерті в Києві»: «Чого ради дім свій полишаю... і ради кого в путь сю гірку шествую... Що скажу чи що возглаголю до тої корсти кам’яної, і хто мені відповість?», або Ібрагім із «Роксолани»: «Чи міг би я подарувати для гарему найяснішого султана, де ви володарюєте, як левиця, удостоєна служіння леву влади й повелінь, подарувати для цього втечища насолод рідкісну рабиню, яку я придбав для цього в шановного челебії, що прибув з-за моря?» Стилістика
подібного мислення дає достатнє уявлення про особливості різних епох, культур і традицій. Вони ненав’язливо відбиваються не лише в лексиці чи в перекладах з іноземних мов окремих реплік («Ченгеллемек! — «Повісьте на гаку!»), а й у структурі та змісті фраз. Коли порівняти «Смерть у Києві» з «Початковим літописом», «Словом о полку Ігоревім», «Повчанням» Володимира Мономаха, «Повістю про осліплення Василька Теребовльського» (пам’ятаючи при цьому застереження академіка Д. Ли- хачова про те, що в останніх є лише реалістичні елементи й тенденції3), то можна помітити відзначені дослідниками давньої літератури — і знов-таки в романі П.Загребельного як колорит - характерні для колишнього словесного мистецтва засоби. Це і «словесна ситість», подвійність, повторення ключових понять у фразі (літописець Дуліб, розбентежений весною, «жив мовби в піснях, де зорі і очі, жінка і квітка, час і вода, старість і смерк, сон і смерть, але й це минало його незачіпливо, сковзало по ньому, переселялося в його сни, які важко ставало відокремити від яву»); і нанизування близьких за значенням слів (минуле оточувало князя звідусіль «підступністю, недовір’ям, зневагою, чорною злобою і ще чорнішими намірами»); і специфічні, притаманні тодішнім уявленням порівняння — земні і книжні (Іваниця хоче в оточенні Долгорукого «роздивитися... не пручи напролом, як тур крізь дикі хащі»; шепіт дівчини Маню- ні «пролунав... мов срібна сурма гріха»); єдинопочатки, на зразок фрагменту про перші години князювання Юрія в Києві: «Забув слова Мономаха: «На питтю, на їді нічого не лагодіть, а оружжя не знімайте з себе». Забув, що кожну перемогу ніколи не можна вважати остаточною. Забув, що маючи в руках таку велику землю, треба бути хіба що Богом, щоб її втримати».
Подібні елементи наче прожилки в дорогоцінному камені: не руйнуючи, вони роблять його особливим.
Слово тієї чи іншої доби, в якому вона знаходить сконденсований вираз, — це передусім пісня, поезія та афоризми. Для П.Загребельного вони — не матеріал для оздоблення, орнаментування тексту, а сама плоть мислення й переживання дійових осіб, а може, щось і більше, як у Роксолани, котрій рідні пісні нагадували «про її корені, про народження й походження, ними мовби виліковувала киплячий свій мозок, на який наповзав безум». Думаючи про козака Байду, вона наче наповнюється піснями, «болісними згадуваннями про свої початки, недосяжні тепер ні для пам’яті, ні навіть для розпуки. Ой летить ворон з чужих сторон, та ніжки підібгавши. Ой тяжко ж мені та на чужбині, родиноньки не мавши. Ті перші п’ятнадцять літ її життя на волі в рідній землі розросталися в ній, мов казкова папороть, дедалі буйніше, мабуть, мала бути в них і ота чарівна квітка, якої ніхто ніколи не бачив, але віра в яку тримала людину на землі. О квіте папороті, народе мій!»
Здається, ніхто із знаних нами прозаїків не включав так широко й різноманітно пісні і вірші у внутрішнє та багатоголосе звучаще мовлення героїв, як це робить П. Загребельний. Якщо зібрати всі поетичні знаки душевних «болінь і вітровінь», то знайдемо цілу низку відомих і забутих тепер пісень — від пісні про Іванка («Гей, там, на лугах, на лугах широких»), складеної в XII ст., до Малишкової «Ми підем, де трави похилі», від поетичних одкровень мусульманки Міхрі-Хатун до поезії І. Жиленко, віршами якої мислить і переживає... Роксолана: «Я все пам’ятаю. Султанські гареми. Громи нестихаючих дум кобзаревих. Ревіння і стогін дніпровських порогів. Гаки між ребер. І чаші калин — так щедро налитих козацькою кров’ю, що вже ні краплини не можна долить. Я все пам’ятаю, я з вами була». Несподівано, неймовірно, але в художньому світі все вмотивоване: сучасна поетеса, вгадуючи, передає лад мислення жінок трагічної долі, схожих на Роксолану, то чому не можна допустити, що остання саме так думала, складаючи слова у болісні рядки?
Поетичність мислення притаманна не тільки Роксолані чи Богданові, а й прикордонникові Яковенку чи робітникові Дмитру Череді, бо це властивість людей талановитих. Робітничий клас, з гордістю думає Череда, і вірші читає (це ж хтось із його товаришів назвав дівчину по-пушкінськи — «как мимолетное виденье»), і слова вигранює точні, гострі, дотепні, іронічні, урочисті. І все під знаком крилатого вислову Тичини: «Поет сказав: рости і діяти!» Я ще ріс, отже, мав діяти!» Дмитро переконаний: яка людина, такі в неї і слова. Це він у властивій йому манері, звертаючись до Клементини — «мимолетного виденья», проголосить: «...все на світі старіє, тільки розум завжди лишається молодий...»
Над усе герої П. Загребельного підносять у людині думку. Звідси в романах — ряснота афоризмів і сентенцій, що демонструють силу і красу людського розуму, його незнищенне прагнення до істини. Романіст не обмежується атестаціями інтелектуальності своїх персонажів — він розкриває складні пізнавальні процеси. Його Богдан, перед яким невідступно стоять слова волопаса: «Виграєш битви, а треба вигравати долю», — твердить, що думки, всупереч здоровому глузду, можна бачити: «Падали, мов камінь, тяжкі і згорьовані, народжувалися в муках, як діти; ясніли личками теж, як діти, злітали до самого неба на сяйливих крилах мрії або пісні; та не всі, бо були й такі, що повзли по-зміїному, були забрьохані й зачервивілі, тхнули пекельним чадом і сіркою вельзевуловою... Однак бували часи, коли з безлічі думок народжувалася одна, і належала вона вже й не одному чоловікові, а всьому народові, і хто мав щастя бачити ту думку, той ставав справді великим». Думка тут зрима, бо художньо матеріалізується через метафори, аналоги з людьми, яких менше, ніж думок, через що останні й здаються «неосягальними», а насправді видимі, коли постають у слові.
Сила розуму — в знанні думок, вироблених людством і відлитих у чіткі формули пізнавального обширу, тонкого, сильного, проникаючого, світлого мислення. Через те герої П.Загребельного, як і він сам, щедро і завжди доречно цитують крилаті вислови шукачів істини: «Стрілою попадаєш в одного, а язиком у тисячу» (казахська приказка в авторській характеристиці княжого блазня з «Дива»); «Наше тіло - сад, а воля наша - садівник у ньому» (слова Шекспіра у репліці Ядвіги зі «Спеки» про необхідність долати страждання); «Скріпта ферунт аннос — письменністю стоїть світ» (крилатий вислів з латині, яким Богдан характеризує прагнення Петра Могили визволити народ з невігластва й неволі)... Та герої не тільки згадують чуже, а й творять своє. Відзначивши роль письменства в історичному процесі, Хмельницький відразу ж скаже, що наука, хоч яка це сила велика, не може повінчати народ із свободою, тут конче потрібен меч. Афористична думка виникає то як спалах, то вигранюється протягом значного часу, а тому в творах П. Загребельного є крилаті вислови, що уточнюються, розвиваються, повторюються. «...Життя не складається всуціль із страждань», — говорить Борис Отава з «Дива», а Карналь з «Розгону» лапідарно визначає: «В стражданнях немає величі. Тільки в творенні!»
Думки, поетично стислі і розгорнуті, як складний процес пошуку істини, виникають у діалогах і монологах.
У мовленні Карналя, Сивоока, Дуліба, Роксолани, Богдана вияскравлюються їхні індивідуальності. Загре- бельний належить до справжніх діалогістів. Він невтомний і вигадливий у відтворенні розмов, через те слухати його героїв завжди цікаво. Улюблена його форма — діалог-двобій, діалог-диспут. У цій сфері він знаходить безліч варіацій. Це може бути нещадне взаємовідкидання реплік співбесідників, яке веде їх до зближення, як то є в Мудрого із Забавою, Сивоока з Ярославою, Пушкаря із Веронікою, Череди з Валерією («Диво», «День для прийдешнього» і «Переходимо до любові»). У них є гострота, дотепність, лаконізм та експресія живої бесіди: «— Намокнеш, — нагадав їй (Забаві. — В. Ф.) Ярослав.
— Не глиняна.
— Застуда візьме...
— Хай вона моїх ворогів візьме.
— А хіба в тебе є вороги?
— А в кого їх нема? То вже й не людина, якщо ворогів не має».
Це може бути безремаркове, графічно не виділене «злите» мовлення двох осіб, що передає навальність, поспішливість розмови, своєрідність якої диктується типом характерів, наприклад, в епізоді, коли Іваниця і Ойка («Смерть у Києві») ідуть лугом: «...в Іваниці щеміло серце від того холоду, так ніби сам ішов босий по вдареній першими осінніми заморозками луговій траві.
Чому ти боса? Чи не маєш чого взути? Боса, то й боса. Хіба тобі про все розкажеш? Можеш не розказувати, знаю без того, що нещасна, і хотів би тобі помогти, все б віддав, аби ти тільки стала щаслива.
Що ти можеш? Ніхто нічого не може. Боярин Войтишич — і той не може. Князь пробував прийти на поміч, а де він тепер? У могилі? І ви з своїм костоправом шукаєте сліду і не можете на нього втрапити. Він не костоправ, він мудрий чоловік, творить чудеса. Чудеса — це коли воскрешають мертвих. А ніхто ж не воскресив ще нікого...» Репліки Ойки видають незалежний безкомпромісний характер дівчини з «оберемком чортів в іконних очах».
Є в романах П. Загребельного уявні, «нечутні» діалоги («Добрий диявол») і діалоги-нерозуміння, коли один із співрозмовників не чує реплік іншого («Євпраксія»), є діалоги- перепалки, в яких репліки одного з персонажів, виділені розрядкою, пересікають мовлення іншого («День для прийдешнього») тощо. І все це передає розмаїття живої мовної стихії, яка не вкладається у канонічні форми з обов’язковими паузами та поясненнями.
Не можна не помітити, що персонажам другого плану, аби вони краще запам’яталися, романіст дає чи колоритну портретну деталь, чи дивну фразу або якусь химерну оповідь. І знов-таки здається, що авторській вигадливості немає меж. Войтишич, про що б не говорив, усе проклинає; «Соломон» до своєї кумедно-трагічної розповіді про втечу від боярина тулить (та ще й у розірваному вигляді) фразеологізм «Здрастуй женившись, та ні з ким спать» («Смерть у Києві»); обережний і тупий Митник із «Первомосту» на розпитування про Воєводиху поплямкує губами: «Га? Що? Та здається, ніби, а втім, хто зна, бо вона ж хіба ото, як то кажуть, коли треба, то й так, а коли ні, мовби й не воно...» Академік Голубицький згадує: «Римський імператор Тіберій неохоче міняв своїх чиновників. Казав: «Коли мухи наїдяться вдосталь, вони не так кусаються, як голодні». І Кукулика тримали, вважаючи, що він давно наївся» («День для прийдешнього»). Приклади можна продовжувати, але й з наведених ясно, як добре автор «чує» своїх персонажів у багатоголоссі народного мовлення.
Дослухаючись до того, «як народ говорить», П. Загребельний полемічно відстоює багатослів’я в літературі, розуміючи його як багатство думок. Хоча, зауважимо, в докладних описах церемоній, одягу тощо великих думок не так уже й багато, однак у відповідь почуємо, що Гомер робив це залюбки, не оглядаючись на критиків, — і тут ми вступимо у сферу естетичних уподобань, з приводу яких сперечатися — безглуздо. У Загребельного свій художній принцип: не традиційний «відбір», коли небагатьма словами треба сказати дуже багато, а «збір», коли багатьма словами треба сказати ще більше. Тобто це відбір навпаки, завдяки якому досягається особлива інтелектуально-емоційна щільність, стислість прози.
Принцип «багатослів’я» відбивається не лише в епічно- розлогій композиції романів, а також у будові фраз, значна частина яких щедро насичується синонімікою. Автор не пише: «На вокзалі вразив гамір». Така «худа» фраза не в його манері. Він прихильник (не завжди, звичайно) накопичення, нагромадження слів: «На вокзалі їх вразили людське сум’яття, колотнеча, гамір, штовханина...» І ось так від «Думи про невмирущого» до роману «Я, Богдан» П. Загребельний вибудовує могутні ряди образів: «Скільки ж разів сам був уже мертвий, убитий, понищений, пущений у непам’ять, і ніхто не помічав того, ніхто не хотів знати...» Або: «Все вислизало з рук, кудись провалювалось, щезало. Зникомість, неприсутність і неприступність». Оце нанизування близьких за значенням слів, характерне для поетики давньоруської літератури4, передає не тільки спільне, що є між словами, а й видиму, відчутну многоликість явища чи душевного стану, заворожуючи читача, звичайно, ще й особливим ритмом.
Стиль П. Загребельного називають експресивним. Уявлення про нього може дати опис зливи в «Шепоті»: «Тут навіть хмари не проходять безслідно. Вони напливають з Угорської рівнини, десь аж з-понад Дунаю, білі й легкі, мов дитячі сни, безтурботні й вільні в своїй летючості, а тут купчаться, кошлатіють, чорніють і хмуряться, обважнілі й незграбні, крешуть об гірські верхи, розпачливо чіпляються за гостряки гордих смерек і за гудучі шатра буків і виливають на землю цілі потопи. Тоді чорні дощові води з глухим шумом падають на листя дерев, в тисячохвильнім плескоті котяться по крутих схилах, по вінця виповнюють тісні русла гірських потічків, і потічки перероджуються в дикі ревучі ріки, в знавіснілі дунаї, і горнуть жовто-червону землю, і пташині гнізда, і звірячі кубла, розколошують скажену білу піну уламками дерев, у квапливому клекотінні котять камені і страхітливо ухкають у бездонні звори».
Справді, це проза докладна, розлога і водночас навальна, як повінь зі зливою і поривчастим вітром — «трощить, ламає, з землі вириває». Однак вона не лише виражальна, а й зображальна. В епічно-об’єктивному стильовому діапазоні П. Загребельного, який не приховує свого «я», а, навпаки, втручається і в оповідь, і у монологи героїв, — чудово поєднується гостра, цікава фабульність з докладною деталізацією, іронія, гумор і сарказм з романтикою, публіцистика з психологізмом, афористичність і уривчастість з довгими фразами-періодами, з енергією дієслівних многочленів, в яких передається обшир і безперервність вирування життя.
На стилі кожного твору П. Загребельного відбивається відображувана доба, її культура слова, соціально-психологічний типаж героїв, котрі надають тому чи іншому роману особливого звучання. Ритмомелодика, як відомо, залежить від характеру подій, від перебігу типових думок і настроїв автора та його дійових осіб. Таємничі психічні процеси мають свої особливі коливання. Вловити їх і передати значенням, будовою фрази — означає збудити щось подібне й у читача, полонити його, захопити. По прочитанні гарного твору ще довго бринітиме чи гримітиме в тобі його музика.
Мабуть, це безнадійна справа - кількома словами визначити її характер. Треба читати: «Тужливо туркотіла десь у деревах голубка, кликала її додому, додому, додому... А де твій дім, Настасю?.. Чи ти ще Настася, чи вже тільки Хур- рем? І кого тепер тобі слухати — голубку чи власне серце? Любов, мудрість і птахи не знають вітчизни. Вони перелітні і всюдисущі, як туга і розлука. А ти хіба перелітна?» І далі: «...Татари! Точнісінько такі самі, як і ті, що везли її з Рогатина й продавали на рабському торзі в Кафі. Рідна кров султанської матері, отже і в султана якась частка татарської крові, і в її дітях! Горе, горе! Яке страшне життя: убита змушена стати рідною своєму вбивці. Чи ж буде колись відомщення за содіяне і чи вичерпається довготерпіння людське і господнє?»
Ясна річ, що два фрагменти дають лише приблизне уявлення про мелодію роману. Повне її звучання у всьому творі: квиління і буремність — такою є основна тональність «Роксолани». І зовсім інша в «Левиному серці» - іронічно- зухвала, жартівливо-патетична, а у сповіді «Я, Богдан» — думно-речитативна, трибунно-пророча і трагічно-ніжна. Український романіст творив і творить характери у народно-баладному дусі («Дума про невмирущого»), засобами пригодницької фабули у поєднанні з політичною публіцистикою («Європа 45»), паралельним монтажем часів доби Київської Русі, Великої Вітчизняної війни і 60-х років нашого століття («Диво»), вибагливими монологами, «потоком свідомості» («Добрий диявол») і у формі соціально- психологічного епосу («Розгін»).
Полемічно відстоюючи право на те, щоб показати думку у всіх її вигинах і барвах, П. Загребельний щоразу вражає читачів незвичайністю художньої форми.
Він сміливо веде діалог з історією й інтимну розмову з людиною, згущуючи факти в образи доби і проникаючи у сокровенні таємниці душі, відкриваючи через поетику видимої мови почуттів і психологічних гіпербол глибокі людські пристрасті — потрясіння від втрат і знахідок, незбагненне відчуття голосу рідної людини, до якого можна доторкнутися...
Книги П. Загребельного - це думи й роздуми про народ від давнини до сучасності, про людей, які прагнуть від життя дива, шукають його і знаходять, втрачають або нівечать і — що найважче — творять його в муках і любові. Від Сивоока й Богдана лежать шляхи до наших сучасників — Череди і Карналя, творців добра, справедливості й краси. У пристрасному мистецтві слова знання, як прапор, передаються нащадкам: жити — значить творити у гармонії з розумом і гідністю.
1979, 1984 р.
Примітки
1 Новиченко Л. Життя як діяльність. — К., 1974. — С. 515.
2 Загребельний П. Неложними устами. — К-, 1981. — С. 386.
3 Див.: Лихачев Д. Поэтика древнерусской литературы. — М., 1979.
4 Там само. — С. 107-108.
