Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Теорія літературних жанрів - Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману - Бовсунівська Т. В 2009
Шлях вдосконалення систематизації та класифікації жанру: М. Верлі
Спрямування жанрології у західному літературознавстві ХХ-ХХІ століть
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Макс Верлі (1909-1998), німецький професор, представив цікавий огляд теорій жанру до 1950 року, намагаючись їх систематизувати, у книзі «Загальне літературознавство». До цього часу багато дослідників вважають систематизацію, наведену М. Верлі, однією з кращих у жанрології.
Починаючи аналіз жанрової природи літератури з найбільшого узагальнення, М. Верлі ніби прагне підвести читача до усвідомлення найбільшої універсальності жанру у ході розвитку літератури: «...Жанри засновані на структурі загальнолюдського існування, яка повторюючись, проте іншими шляхами проявляється в побудові окремого художнього твору»181. Він тяжіє до урахування як субстанціоналістського бачення жанру, так і протилежного йому, анти-ієрархічного. Тому апелюючи до формотворчої бази жанру - «загальнолюдського існування», - він складає, фактично, ще одну ієрархічну (субстанціональну за своєю природою) схему жанру, куди прагне включи дві взаємовиключаючі позиції в жанрології.
Одним із стійких аспектів визначення літератури М. Верлі вважає типологію, тому насамперед підімає проблему типології жанрів у історичному розвитку. Протягом свого існування літературознавство напрацювало велику суму типологій, які, перехрещуючись у різних напрямах та суперечачи одна одній, на думку М. Верлі, створили безнадійну плутанину в типології жанрів. Недоліком цих типологій є те, що вони утворені на окремих принципах, жодна не враховує їх системно, тому на основі цих типологій не можна побудувати систематизацію. У світлі цієї плутанини у типології жанру знову є сенс звернутися до випробуваної тріади - епос, лірика та драма.
М. Верлі пропонує наступну ієрархію: (1) структура загальнолюдського існування - (2) епос, лірика, драма - (3) подальше розгалуження на епічні, ліричні та драматичні підвиди. До цього рівня теорія М. Верлі цілком спрацьовує в потоці нашого літературного процесу (за умови урахування змішувань як коремих жанрових утворень), але перехід на наступний рівень, рівень історико-конкретного наповнення вже знову засвідчує деяку невиразність у систематизації, оскільки «індивідуально-історичний характер у цій систематизації настільки сильний, що вже не вистачає рішучості говорити про постійно діючі поетичні можливості»182. М. Верлі відзначає, що не існує традиції систематизації жанрів, виходячи з їх типології а також «поки ми прагнемо класифікувати певні та індивідуальні форми індуктивним шляхом, ніби знизу, ми не можемо прийти до ідеї типу»188. Проте, якщо учення про жанри не використовувати для поділу на поетичні роди та види, тоді не зрозуміло куди, власне, воно стосується.
181 Верди М. Общее литературоведение. - М.: Изд-во иностранной литературы, 1957. - С. 98.
182 Там само. - С. 100.
183 Там само. - С. 100.
Стиль викладу матеріалу в «Загальному літературознавстві» М. Верлі можна охарактеризувати як теорія, побудована на досить вичерпному огляді концепцій жанру. Тож деякі із постатей, на яких акцентує увагу дослідник, варто відтворити у нашому контексті. Зокрема, Роберта Петша. Адже саме у нього М. Верлі почерпав мотивацію універсальності жанрової вертикалі: «Існують, однак, основні можливості людської поведінки, які проявляються у вигляді універсальної «внутрішньої форми», і саме вони визначають різні жанри»184. Високо поціновуючи в цілому концепцію Р. Петша, вчений зазначає, що за розвитком жанру драми той стежить не з історичної точки зору, а з точки зору систематики, хоч і звертається часто до історичного матеріалу. Оповідні форми Р. Петш поділяє за групами «світ», «людина, «процес». Багато уваги петш приділив категоріям «внутрішньої форми», зокрема для драми - це «драматична людина», «драматична дія», «драматичний твір», значення та завдання драми. Попри захоплення логічним мисленням Р. Петша, М. Верлі демонструє й критичне бачення його здобутків: «...Він не діходить у своєму дослідженні не лише до систематичного обґрунтування літературних типів, але навіть до принципового уточнення термінології»185. Як бачимо, для М. Верлі найвагомішим у жанровій теорії є її виструнченість та вмотивованість. Крім того, вона бачиться йому ще й вичерпною та гнучкою.
Звертаючись до постаті Еміля Штайгера, М. Верлі ніби підходить до проблеми систематизації жанрів з іншого боку, не з боку типології, а - дефініцій, а отже тлумачення, жанру. Е. Штайгер же запропонував поняття епічного, ліричного та драматичного віднести до стилю, який визначає жанрову поетику. Жанрова поетика дорівнює типології стилю. Отже, визначивши природу та структуру поетичного, епічного та драматичного стилю, ми тим самим визначимо й сам жанр. Окремо наголошено, що таке розуміння треба відрізняти від субстанціоналістського «епос, лірика, драма». Будь-яке органістичне чи механічне «розкладання» по жанрам та видам також засуджується. «Чистота» форми у жанрі нічого не важить, оскільки жанр не є якоюсь формою, яка автоматично наповнюється змістом.
184 Там само. - С. 102.
185 Там само. - С. 103.
«Штайгер дає гарні характеристики різних стилів: ліричний стиль (з його невиразністю, зв'язком з настроєм, суб'єктивністю, пунктуальністю, безпричинністю) характеризується на прикладі романтичної пісні та визначається як «пригадування»; епічний стиль як «уявлення» (тобто відтворення подій, їх констатація, визначеність у часі, самостійність частин, традиція і цілісність) характеризується прикладом з Гомера; драматичний стиль визначається як «напруженість», тобто патетичне зусилля волі або проблематична напруга думки, що народжується. Кожен із цих двох драматичних типів (тобто патетичний або проблематичний) може одержати трагічне або комічне вирішення»186. М. Верлі звертає увагу, що «пригадування», «уявлення» та «напруженість» є вираженням трьох станів часу: теперішнього, майбутнього та минулого. Тож систематизація Е. Штайгера, на його думку, спирається на істотні часові закономірності, а отже, має певний запас достовірності та є перспективною.
Оговорюється М. Верлі питання використання категорії «прафеномена» при вибудові жанрових систематизацій. Він нагадує, що Юстус Шварц вперше поставив питання про «прафеноменальний» характер жанрів. «Прафеномен» при цьому береться за точку відліку стосовно нашого часового існування. Як відомо, М. Хайдеґґер також використовував часовий принцип систематизації родів літератури, заявивши, що лірика відповідає сучасності, її минулість складає епос, а майбуття - драму. Систематизації такого роду М. Верлі називає «динамічними», оскільки вони враховують моменти жанрового розвитку, намагаються передбачити ймовірні видозміни форми. Накреслюючи відхід від субстанціоналістського розуміння (епос - лірика - драма) у Е. Штайгера, вчений також прагне удосконалити запропоновану ним класифікацію додаванням урахування специфіки історичного розвитку, діалектики традиції та довільного походження.
Далі класифікація М. Верлі зводиться до поділу літератури, з одного боку, на епос, лірику, драму, а з іншого, - на трагічне і комічне. Він розглядає і конкретні форми втілення епосу, лірики та драми, а також комічного та трагічного. Ми підемо шляхом його логічних розмислів.
186 Верли М. Общее литературоведение. - М: Издательство иностранной литературы, 1957. — С. 104.
Визначення лірики у М. Верлі дуже вдале, оскільки охоплює і значення «прафеномена», і динаміку літературного розвитку, передбачаючи наступну градацію жанрових форм: «Лірика - як би ми не визначали її тип і не витлумачували її часове значення - уявляється «прапоезією», ніби витоком поетичного уявлення; лише набувши цього статусу за основу, можна зрозуміти епічні та драматичні літературні твори, які є більш складними структурами»187. Думка про пірвісне значення лірики щодо інших родів літератури висловлена була Штайгером, Коммерелем, Шварцем.
«У галузі «епічного» перехід від визначеного вживання назв жанрів до субстанціонального, від епічного спрямування до конкретних форм епосу уявляється ще більш важким, форма єдність жанру - ще більш сумнівною»188. Втім, М. Верлі пропонує розглянути такі епічні форми, як казка, легенда, роман, які доволі чітко проглядають у потоці літературних творів. Казка визначається ним як жанр, який природно першим виділився із епічного світу. Основними прикметами роману як жанру названо відсутність строгої форми та поетичної закономірності. Народження роману відноситься М. Верлі до періоду занепаду епосу, отже відразу після «Одісеї» Гомера. Для роману характерна втрата міфічного спільного начала, яке поступається перед суспільним, потім перед ліричним та приватним, все більше наближаючись до кризи дійсності, врешті, єдність світу у романі постає лише як мета у добу модернізму. М. Верлі вдало використовує теорію роману, викладену Г. Лукачем, Р. Петшем, А. М. Фостером, Т. Манном та ін. Він зазначає, що спроби побудувати типологію роману мали місце та не були вдалими. Отже, систематизація романних форм, на його думку, ще попереду. М. Верлі наводить приклади кількох цікавих систематизацій роману, характеризуючи їх провідні властивості. Так, систематизуючи романні жанри за зовнішніми ознаками, бути виділені такі: роман подій, роман образів, роман простору. Аналізуючи концепцію кризи роману в сучасну добу, М. Верлі згадує кілька «рецептів» його по рятування, зокрема, повернення до міфу.
Драму М. Верлі мав за вищий та завершальний жанровий тип. Світ драми виходить далеко за межі літератури. Адже вона так і не звільнилась, як епос та лірика, від політичної, магічної, соціальної та релігійної функції. Для упорядкування драматичних творів використовуються два типи систематизацій - аристотелівська, заснована на заздалегідь визначених типах драм, та інша, що базується на вивченні структурних елементів драми.
187 Верли М. Общее литературоведение. - М.: Издательство иностранной литературы, 1957. - С. 107.
188 Там само. - С. 112-113.
Поділяючи літературні твори за принципом трагічне/комічне, можна також запропонувати систематизацію. «Проблема трагічного, включена в межі поетики, буде цікавити нас не стільки з точки зору свого світоглядно-матеріального визначення, скільки за своїм формальним характером як драматичний потенціал»189. Трагічний елемент виринає тоді, коли гине хтось або щось значне. Трагічне ламає межі, в яких існує людський світ. «Трагізм у чистому вигляді смертельний, як повна руйнація: він постає саморуйнуванням невмолимо послідовного духу. Однак, на думку Штайгера, в літературній творчості цей процес не зображується у чистому або безпосередньому вигляді»190. Письменник руйнує світ, щоб піднести «милосердя» або «примирення». М. Верлі прагне назвати провідні форми трагічного, проте сам визнає, що з плином часу їх чисельність збільшується згідно віддзеркаленню змінно буття.
Щодо комічного, то на думку вченого, його вичерпний розгляд ми можемо знайти в працях Отто Роммеля. «На противагу трагічної трансцендентності, комічний елемент діє не в абсолютному, а у внутрішньому світі у поцейбічній реальності»191. На окремий розгляд у книзі М. Верлі заслужив гумор, види якого різні дослідники по-різному вичленовували, проте ніхто не заперечив вагомість гумору в художньому аспекті світу.
Систематизація М. Верлі побудована таким чином, щоб узгодити максимально різні класифікації, запропоновані до нього, знайти спільний знаменник до різнорідних тлумачень жанрової форми, проте сам дослідник визнав, що ідеальної систематизації укласти йому не вдалось. Позитивним моментом праці М. Верлі єте, що його систематизація ще й побудована на численних оглядах праць із їх глибоким аналізом, що дозволяє нам до цього часу звертатися до його книги як до актуального джерела теорії жанру.
189 Верли М. Общее литературоведение. - М: Издательство иностранной литературы, 1957. - С. 122.
190 Там само. - С. 123.
191 Верли М. Общее литературоведение. - М.: Издательство иностранной литературы, 1957. - С. 126.
Література
Верли Макс. Возникновение Швейцарской Конфедерации: исторические свидетельства, легенда, идеологемы. Духовная литература // История швейцарской литературы. - М.: РАН ИМЛИ, 2002. - Т.1. - 598 с.
Верли М. Общее литературоведение. - М.: Издательство иностранной литературы, 1957. - 241 с.
Kainzbauer Sandra. Das Nibelungenlied in: Wehrli, Max // Das „Nibelungenlied" in ausgewahlten Literaturgeschichtsdarstellungen des 19. und 20. Jahrhunderts. - Universität Salzburg, Institut für Germanistik, 1997-1998 // http://www.hausarbeiten.de/faecher/hausarbeit/ lim/299.html
Wehrli Max: Literatur im deutschen Mittelalter. Eine poetologische Einführung. - Stuttgart, 1984.
Wehrli Max. Geschichte der deutschen Literatur vom frühen Mittelalter bis zum Ende des 16, Jahrhunderts. - Stuttgart, 1984.
Wehrli Max. Textkritik und Editionstechnik // Allgemeine Literaturwissenschaft, 2. Aufl, Bern 1969. - S. 33-39.
Wehrli Max. Vom Schwinden des Werk-Begriffs і і Internationales Jahrbuch für Editionswissenschaft, hg. von Winfried Woesler. - Bd. 5. - 1991. - S. 1-11.
Wehrli Max. Im Schatten der Überlieferung // Beitrage zur Geschichte der deutschen Sprache und Literatur. - Band 107, 1985. - S. 82-91.
