Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Теорія літературних жанрів - Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману - Бовсунівська Т. В 2009
Умовні заперечення жанру (Б. Кроче, Ж. Дерріда, А. Розмарин)
Спрямування жанрології у західному літературознавстві ХХ-ХХІ століть
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Попри значну теоретичну базу, жанр лишався не ідентифікованим, що призвело до появи теорій про його відсутність. Одним з перших заперечив існування жанру Бенедето Кроче (1866-1952). Він був прихильником інтуїтивної концепції мистецтва, за якою «інтуїція дає нам світ, феномен; поняття дає нам ноумен, дух»219. Б. Кроче стояв за невіддільність інтелектуального пізнання від інтуїтивного. Оскільки у виділенні літературного роду він вбачав суто інтелектуальне нав'язування художньому тексту властивостей, яких він об'єктивно не має, то виступив супроти застосування цієї категорії. Крім того, Б. Кроче не відрізняв термінологічно «рід» та «жанр», вочевидь вважаючи відмінності між ними не настільки актуальними, адже у французькій та англійській мові жанр звучить «genre», тобто так само, як і рід.
За переконанням Б. Кроче, літературні критики насильно підтягають властивості художніх творів під поняття «роду», яке нічого не значить, не має конкретного художнього наповнення: «З вчення про художні та літературні роди витікають ті помилкові судження й критики, завдяки яким, замість того, щоб зайнятися дослідженням того, чи виразний цей художній твір і що саме він собою виражає, чи говорить він, чи незрозуміло белькоче, чи зовсім мовчить, питають про те, чи відповідає він законам епічної поеми або законам трагедії, законам історичного живопису або законам пейзажу»220.
219 Кроче Бенедето. Эстетика как наука о выражении и как общая лингвистика. - Ч. I. Теория. - М: Издание М. и С. Сабашниковых, 1920. - С. 36.
220 Там само. - С. 42.
Дослідник здійснив дуже гарні спостереження над родовими ознаками художній творів, зокрема він знав, що «кожен істинний твір мистецтва містить порушення якогось установленого роду, вносячи цим дезорганізацію в думки критиків, яким приходилося розширювати кордони роду...»221. Таким чином, він відкидав застосування критики на засадах роду, оскільки суто інтелектуальне накладання теоретичних категорій на текст вважав злочинною недбалістю до змісту цього твору, на який род ніяк не впливає.
Фактично, Б. Кроче не закликає зовсім не вживати категорію літературного роду; жанрологи з часом приписали йому подібні твердження. Насправді, Б.Кроче прагнув відвернути критику від усього штучного, що накладається на тексти поза інтуїтивним їх розвитком, а оскільки тільки інтуїтивно опанована істина має глибинну та справжню цінність, то категорія роду як центральна й загальнолітературна його не влаштовувала. Мистецтво він бачив інтуїтивним за самою своєю природою. При цьому йому дуже важко було пояснити, що є традиція. Адже виходило, що традиція - це інтуїтивна наступність, яка одним авторам відкривається, а іншим - ні. У теорії Б. Кроче міститься явна суперечність: з одного боку, він підносить традицію як форму збереження культури, з іншого, - не має мотивації до її художнього збереження, оскільки тільки інтелектуально пізнається.
Власну теорію мистецтва він вибудовував на категоріях смак, інтуїція, досвід естетичний, наступність. Провідною ідеєю його теорії є єдність інтелектуального та інтуїтивного пізнання. Тож родо-видо- жанрові ознаки мистецтва для Б. Кроче не були вагомими.
Проблеми ідентифікації жанрів розглядалися на міжнародному колоквіумі у Страсбурзі у 1979 році, де Жак Дерріда (1930-2004) виголосив доповідь «Закон жанру», що мала величезний розголос у науці. Для Ж. Дерріда спроба ідентифікувати однозначна спробі репресувати. Деконструкція, пропагована ним, є способом тлумачення текстів, але насправді, все тлумачення зводиться до того, що будь-яка спроба встановити точне значення тексту приречена на невдачу. Тому закон жанру такий же божевільний, як і всі закони на світі, такий же невловимий, а точніше - його не існує, його ніколи не існувало. Але це також не була позиція заперечення жанру. Ж. Дерріда лише намагався сказати, що категорія жанру відображає божевільне спрямування світу в цілому, представляючи у викривленому світлі слова все, до чого ми звикли. Шукаючи дефініцій жанру, ми лише марнуємо свій час, оскільки їх не існує; намагаючись впіймати жанрову форму ми лише женемося за привидом, нехай і в яскравій обкладинці слова.
221 Там само. - С. 42.
Він звернувся до логічного статусу жанрової класифікації та до природи його генезису. На думку Ж. Дерріда, жанрова логіка є суперечливою і «закон жанру» є само-переможним, оскільки індивідуальні тексти запобігають класифікації, а також тому, що індивідуальні текстові сигнали не можуть самі по собі свідчити про будь-яку приналежність до жанру. Для ілюстрації цієї думки він використав всю другу частину есею «Закон жанру».
Перша теза, яку висловив дослідник, пролунала навіть тривіально: жанри не варто змішувати. Проте відразу Ж. Дерріда бере нас у полон деконструктивного дискурсу жанру, наголошуючи на тому, що саме мовлення наділене відкритим контекстом, яке представляє собою віртуальну смислову воронку, виходів із якої легіон, проте на сьогоднішній день проглядають дві домінуючи тенденції тлумачення жанру. З одного боку, на думку дослідника, жанр міг би стати темою фрагментарного дискурсу, в якому текст складається з жанрів, які не змішуються, без вимог укласти жанровий закон та його достеменно дотримуватись. З іншого, - не менш легітимна форма інтерпретації, пов'язана з інтонаційним наказовим звучанням фрази «жанри не слід змішувати», яка породжує безліч уявлень про конкретику жанру, що тягнуть обмеження. «Тому, щойно жанр анонсує себе, щось має поважати норму, не допускати перетину демаркаційної лінії, щось має утримувати від домішок, аномалії або спотворення. Так відбувається кожного разу, тому або цей закон жанру має бути інтерпретований як детермінаційний, або йдеться про сферу physis222, і відповідає вагомості та розташовується у відповідності цінностей physis»223. Ж. Дерріда вирішує запропонувати альтернативну щодо цих двох позицій концепцію жанру.
Насамперед він прагне обмежити себе, щоб утворити щось подібне до «жанру жанрів». Для цього слід визнати, що цей «жанр жанрів» має бути відокремлений від природи, physis, виведений швидше від techne, мистецтва, зокрема - літератури.
222 Physis (від ірец. «природа») тут вжито у аристотелівському сенсі як рушій світового розвитку, що спонукає матерію до набуття природної форми. Сам термін введений Платоном і позначав універсальність природи взагалі.
223 Derrida Jacques. The Low of Genre // On Narrative. Ed. by W.J.T. Mitchell. - Chicago and London: The University of Chicago Press, 1981. - P. 53.
Прагнучи покликатися до закону «закону жанру», Ж. Дерріда ставить на меті подати формулювання лаконічно, економічно та формалістично. Він називає цей закон законом «контамінацій», «домішок», «паразитуючої економіки»224. Тут же він зазначає, що має утриматися від того могутнього тиску історії теорії жанру, якого зазнає, починаючи з часів Платона, свідомість, з чим так важко впоратись. Все це він прагне продемонструвати на прикладах.
За точку відліку Ж. Дерріда бере поняття «абсолютної літератури» та апелюєдо праці «Жанри. Типи. Моделі» Ж. Женетта, у діалозі з яким й вибудовує власну концепцію жанру. Він зазначає, що Ж. Женетт базується на опозиціях, зокрема провідною є опозиція між природою та історією, а точніше, між природою та серіалами інших протиставлень (techne, nomos, дух, суспільство, свобода, історія тощо), закидаючи йому з приводу презупозицій в тому, що окремих випадках важко визначити межі позиціювання. Саме на принципах термінологічного та понятійного позиціювання жанру дослідник і хоче зосередитись.
Ж. Дерріда зазначає, що основною хибою у визначеннях жанру була його натуралізація. Розглядаючи жанр через модуляції його типів та періоди його історії, дослідник зазначає, що в усі часи жанр мав класифікаційне значення, межуючи між двома опозиціями - між природою та історією (з усіма можливими серіалами похідних опозицій), «що в природі та мистецтві жанр, який за своєю суттю є класифікаційною та генеалого-таксономічною категорією, сам по собі сприяє появі безлічі класифікаційних плутанин, коли займається класифікацією себе самого, адресацією класифікаційного принципу або жанрового інструментарію»225. Принцип же жанру сам по собі - поза-класифікаційний. Теоретично ця дилема й укладає внутрішню опозицію жанру, подолання її на разі Ж. Дерріда вбачав неможливим.
224 Див.: Derrida Jacques. The Low of Genre // On Narrative. Ed. by W.J.T. Mitchell. - Chicago and London: The University of Chicago Press, 1981. - P. 55.
225 Ibid. - P. 57.
Велику увагу Ж. Дерріда приділив конкретизації ролі романтизму у становленні новітньої жанрології. На його думку, Ж. Женетт несправедливо звинуватив романтизм у розмиванні жанрової конкретики, насправді ж завдяки тяжінню романтизму до телеологічного опанування світом, він «одночасно підкоряється натуралізації та історіоризації логіки, і це дає можливість легко побачити, що ми ще не позбулись романтичного спадку...»226. Поки нас вабить історична тяглість жанру поза його натуралізацією, романтична концепція буде нас цікавити.
Виділяючи історію жанру, теорію історії та жанрологію як відгалуження всередині літературознавства, Ж. Дерріда звертається до категорій «методу» та «жанру» як сполучених між собою на основі дуалізму змісту/форми. Він проголошує слушною думку Ж. Женетта про те, що метод становить формотворчі «рештки» жанру. Родовий і модальний критерії жанру абсолютно гетерогенні. Кожен жанр визначає себе специфікацією змісту, який не був передбачений у визначеннях методу. Аналізуючи співвідношення жанру та методу, Дерріда покладається на окремі судження Ж. Женетта, зокрема він поділяє його думку щодо того, що жанри є, власне кажучи, літературними або естетичними категоріями, а метод швидше має стосунок до «антропології мовного вираження». При цьому наголос робиться також на явищі «цитування» («recit»), або повторення, що у слов'янському науковому апараті швидше відповідає «ремінісценції». Дерріда вважає recit однією із усталених ознак жанру.
Завдання жанрової теорії Ж. Дерріда вбачає в утворенні сітки вмотивованих категорій, наприклад, «я можу взяти слова серій (жанр, тип, метод, форма) і створити проекцію кожного відносно інших (всі жанри жанрів, типів, методів, форм; всі типи типів, жанрів, методів, форм; всі форми форм тощо). Спільною властивістю цих груп класів є точне повторення упізнаного характерного штриха, який кожен визнає, або повинен визнати задля членства у даному класі»227. Автор іноді сам компонує характеристики для визначення тексту, в залежності, наприклад, від того, чи призначається цей текст для прочитання чи для виголошення. Таке маркування, на думку Дерріда, істотне. Так, доповідь, виголошена на захисті й газетна передовиця мають відмінні маркування, що не враховувати неможливо. І тут же він говорить, що дослухатися до суджень авторів та читачів щодо жанру - марна справа для теоретика, хоча часто саме так і відбувається. Як же рекомендує Дерріда споглядати жанрову парадигму тексту?
226 Ibid. - Р. 57.
227 Ibid. - Р. 59.
Його гіпотеза сформульована таким чином: «...Текст не може належати ні до жодного відомого жанру, як і не може бути поза жанром. Кожен текст дотичний до одного або кількох жанрів, не існує ніяких безжанрових текстів... Роблячи жанр своєрідним маркером, текст розпізнає себе»228. Жанр є генеруючим маркером тексту. Він навіть вживає поняття «жанрового шлюзу», через який проходить текст. Але у цей самий момент, коли «жанровий шлюз» ідентифікується, відбувається виродження жанрової окресленості, це початок кінця жанрової теорії. Основні акценти дослідник ставить на невловимості жанру: ледь нам здалось, що дефініція жанру визріла, як вона вислизає, чи заміняється іншою, більш продуктивною на даний момент. Далі Ж. Дерріда звертається до твору Моріса Бланшо «La Folie du jour» («Божевілля дня») розміром тридцять дві сторінки, щоб продемонструвати практично проекцію дії власної жанрової теорії, що й становить другу логічну частину даного трактату «Закон жанру». Як бачимо з тексту «Закону жанру», його важко визнати запереченням жанру, це швидше спроба реанімації жанру на засадах деконструктивізму, яка повторила долю всіх класичних категорій, якими займався Ж. Дерріда, а саме - зазнала деструктивного приниження.
Розвідка Ж. Дерріда про жанр була спорадичним зверненням до проблеми, тож у нього немає більш ґрунтовних спостережень над «жанровою теорією та історією» (словосполучення, яке часто зустрічається у трактаті), а точніше, на принципах класифікації та є спробою впорядкування цих класифікаційних принципів жанру. Його теорія жанру цікава тим, що переважно спирається на постмодерністські теорії, зокрема на Ж. Женетта, та має ухил до віртуалізації жанрових понять, ознак, навіть історичних періодів розвитку окремих жанрів, обраних автором виключно за принципом власного уподобання. Теорія жанру Ж. Дерріда є типово постмодерністською конструкцією, де думка легко препарує античність і сучасність з романтизмом, вибірковість як принцип тлумачення не піддається критиці. Автор, для якого децентровість світу стала абсолютною ідеєю, який піддав деконструктивному перегляду всі класичні категорії літературознавства, раптом виявив цікавість до жанру, проте лише з тим, щоб оголосити його примарною категорією. Ледь накресливши певну логічну структуру, Ж. Дерріда тут же її спростовує.
228 Там само. — Р. 61.
Прямуючи дорогою деконструктивізму, інший дослідник Джонатан Каллер визнав можливість утворення теорії літератури, в якій категорія «жанру» взагалі не буде представлена та належним чином покласифікована229. Будучи послідовним прихильником деконструктивізму, Дж. Каллер у більшості своїх книг запобігає вживати категорію «жанру» як віджилу та непродуктивну в умовах постмодернізму230. У підручнику з теорії літератури він згадує категорію жанру, не конкретизуючи її наповнення. Натомість звертається до класичного ще з часів античності поділу на роди літератури (епос, лірику та драму) та інтерпретує аристотелівські категорії як актуальні для сучасності: «В античності та в епоху Відродження трагедія та епопея вважалися величними творіннями літератури, вершинами, покорити які прагнув будь-який честолюбний поет. Народження роману означало появу нового серйозного конкурента, але в період з кінця XVIII до середини XX століття лірична поезія (короткі безсюжетні вірші) розглядалась як вираження самої сутності літератури. Пізніше лірична поезія, яка слугувала колись піднесеним відображенням, вишуканим втіленням культурних цінностей та взаємин, стала швидше вираженням сильних почуттів, пов'язаних як з повсякденним життям, так і з трансцендентними цінностями. Вона дарувала конкретне вираження індивідуальності, почуттів, які приховуються в глибинах душі. Таке уявлення про поезію панує до нашого часу»231.
Практично суголосною до Ж. Дерріда була Адена Розмарин у праці «Влада жанру» (1985). Дослідниця підняла питання жанрової класифікації, прагнучи внести коректировку. Особливо вдало написані сторінки про драматичний діалог. Вона запропонувала подивитися на жанр, як на інтерпретаційний інструмент літературного критика, який не має жодних онтологічних засад, ані зв'язку з читацьким чи авторським сприйняттям. Тож для неї жанр - неістотна категорія, виплекана критиками. Проте цій «неістотній категорії» вона приділила чимало уваги. А. Большакова також схильна думати, що «у даному випадку очевидно здійснена заміна суто теоретичних цілей методологічними.
229 Див.: Culler Jonathan. Towards a Theory of Non-Genre Literature // In SurTction. Ed. Raymond Federman. Chicago: Swallow, 1975. - P. 255-262.
230 Див.: Culler Jonathan. On Deconstruction. Theory and Criticism after Structuralism. - Ilheca, New Yirk Cornell University Press. 1982. - 307 p.
231 Куллер Джонатан. Теория литературы. - М.: ACT; Астрель, 2006. - С. 84.
А. Розмарін сама визнає відмінність свого підходу від загальновизнаного раніше, підкреслюючи, що традиційно теорія жанру обирала зовсім інший шлях розвитку»232. А. Розмарін зосередила увагу на проблемах відмінностей та подібностей жанру. За провідні ознаки, які дають можливість класифікувати той чи інший жанр вона мала насамперед типологічну повторюваність та сходження на текстологічному рівні. Оскільки жанр у її розумінні є лише категорією критики, а не літератури, то будь-яка жанрова теорія є просто знаряддям інтерпретаційного рівня, вона не відображає істотних характеристик літератури.
Перераховані теорії важко назвати запереченням жанру, як це доволі часто робить критична література, проте вони таки є теоріями, які піддають сумніву можливість логічного окреслення жанру. Заставляють нас шукати інші шляхи до його розуміння.
Література
Culler Jonathan. Towards a Theory of Non-Genre Literature // In Surfiction. Ed. Raymond Federman. - Chicago: Swallow, 1975. - P. 255-262.
Derrida Jacques. The Low of Genre // On Narrative. Ed. by W.J.T. Mitchell. - Chicago and London: The University of Chicago Press, 1981. - P. 51-78.
Большакова А.Ю. Современные теории жанра в англоамериканском литературоведении // Теория литературы. Т.З. Роды и жанры. - М,; ИМЛИ РАН, 2003. - С. 99-131.
Каллер Джонатан. Жанры // Теория литературы. - М.: ACT; Астрель, 2006. - С. 82-84.
Кроче Бенедето. Эстетика как наука о выражении и как общая лингвистика. - 4.1. Теория. - М.: Издание М. и С. Сабашниковых, 1920. - 170 с.
Сюзан Бак-Морс. Деконструкция по Деррида // Ad Marginem' 93. Ежегодник Лаборатории постклассических исследований ИФ РАН. - М., 1994. - С. 166-173.
