Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Теорія літературних жанрів - Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману - Бовсунівська Т. В 2009
Роль Аристотеля в теорії жанру
Канонічна модель жанру
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
У античній літературі жанр представлявся ідеальною літературною нормою. Наслідування у жодному випадку не вважалося чимось негожим, оскільки мислилося як змагання: той, хто наслідує - неначе вступає в єдиноборство з своїм жанровим попередником і має шанс не тільки порівнятися з ним, але і перевершити його. У кожного жанру існував авторитетний ініціатор: родоначальником епічного роду вважався давньогрецький поет Гомер (поеми Іліада і Одіссея). Родоначальником драматичного роду вважався давньогрецький драматург Есхіл (цикл трагедій Орестея). Родоначальником ліричного роду вважався давньогрецький поет Аріон. Римська література усвідомлювала своє головне завдання як наслідування давньогрецьким зразкам. Вергілій створював Енеїду, змагаючись з Гомером. Горацій писав оди, змагаючись із Аріоном і Піндаром. Сенека обновляв трагічний театр, переосмислюючи творчість Есхіла і Еврипіда.
В історії європейської естетичної думки жанр стає спеціальною темою від початку його існування. Найвідоміші роздуми про жанр - це «Поетика» давньогрецького філософа Аристотеля, присвячена трагедії, і «Наука поезії» давньоримського поета Горація, присвячена сатирі. У Аристотеля словесна творчість розглядається як наслідування і розділяється за двома параметрами - за предметом і способом наслідування. Предметом наслідування є персонажі, а вони можуть бути благороднішими, ніж читач або глядач (царі, герої, боги) чи ж нижчі. У пізніші часи це розчленовування було уточнене: предметом літературного наслідування є, строго кажучи, не персонажі, а їх вчинки і відчуття, які можуть бути більш або менш благородними незалежно від ієрархічної приналежності їх виразника. Короновані персони можуть потрапляти до комічних ситуацій або переживати низькі пристрасті, а людина низького походження - зробити благородний вчинок, що ставить її нарівні з царями і героями. Друге розмежування за Аристотелем стосується вже не тематики, а форми твору - не предмету, а способу наслідування. У «Поетиці» читаємо: «Твори епосу, трагедій, а також комедій і дифірамбів, як і більша частина авлетики з кифаристикою, - все це в цілому не що інше, як наслідування (mimeseis); розрізняються вони між собою потрійно: або різними засобами наслідування, або різними його предметами, або різними, нетотожними способами»13. Услід за Платоном Аристотель розмежовував просте наслідування і оповідь. Просте наслідування полягає в прямому відтворенні слів і дій персонажів, які не супроводжуються ніякими коментарями від автора. Пряме відтворення дій можливе лише на сцені при театральному уявленні, а просте наслідування словам має місце не тільки в театрі, але й усередині оповідного тексту, якщо він перемежається репліками, мовами дійових осіб (взагалі кажучи, ці мови можуть поширюватися і на весь текст - тоді має місце оповідь від першої особи, від імені персонажа). Сама ж оповідь - це вже не прямий, а опосередкований спосіб викладу вчинків; про них розповідається від імені автора, часто із застосуванням спеціальних граматичних форм (особливий час оповіді).
13 Аристотель. Поэтика // Сочинения в 4-х тn. - М: «Мысль», 1984. - С. 646.
І для Аристотеля, і для Горація жанр був сукупністю художніх норм. Антична художня думка, для якої вищою чеснотою була міра, виробила поняття «доступності для огляду», тобто відповідності читацькому сприйняттю і вимогам смаку. Поет, який добивався «доступності для огляду» в своєму творі, добивався тим самим жанрової правильності. Всі античні думки про жанрову норму мали на увазі переважно віршовані жанри. Прозові жанри не розглядалися в поетиках, оскільки вважалися «негідними», дуже пов'язаними з буденним і діловим мовленням. Античний роман в стародавній Греції і Римі розглядався як тривіальна література, як «чтиво», високо поціновувалась драма, зокрематрагедія.
Оновлення жанрової системи в Європі починається в епоху пізнього середньовіччя і Ренесансу в XI-XVI ст. Поети-трубадури (XI -XIII ст.) відновили систему ліричних жанрів (альба, серенада). Наприкінці Середньовіччя вперше з'являється поняття «роману». Середньовічний «роман» - твір, написаний однією з романських мов (а не латиною), в якому відбуваються фантастичні події на екзотичному ландшафті.
У добу Відродження активізується інтерес до «Поетики» Аристотеля: Ф. Робортелло «Пояснення до книги Аристотеля "Про поетичне мистецтво"» (1548), В. Маджі, Б. Ломбарді «Загальнозрозумілі пояснення до книги Аристотеля про поетику» (1550), І. Ветторі «Коментарі до першої книги Аристотеля про поетичне мистецтво» (1560), Л. Кастельветро «Поетика Аристотеля, викладена народною мовою та витлумачена» (1570), А. Пікколоміні «Примітки до поетики Аристотеля» (1575, другий після Кастельветро новомовний коментар); А. Ріккобоні «Поетика, що містить поетики Аристотеля пояснювальну парафразу» (1585). Вагомість цих досліджень для сьогодення просто неймовірна, оскільки вони вмотивували кровноспоріднене відчуття античності, яке пов'язує філолога XX в. з Аристотелем, інакше Аристотеля для нас просто б не існувало без того титанічного педантизму, з яким літератори Чинквеченто нагромаджували томи тлумачень навколо маленького аристотелівського трактату. Без цієї величезної роботи «Поетика» могла залишитися для нас таким же екзотичним документом, яким залишаються трактати Бхамах и або Анандавардхані.
Сорокові роки - Чинквеченто - це початок нового і останнього етапу в історії італійського Відродження. У плані літературної теорії він проходить під знаком роботи із створення єдиного філологічного словника, універсальною основою якого служить«Поетика» Аристотеля. Один за іншим виходять в світ шість фундаментальних її коментарів. Вводяться в живі мови і отримують живий зміст забуті терміни еллінської поетики: наслідування, фабула, характер, катарсис - терміни, аж до наших днів складають основний словниковий фонд літературознавства.
Ні в античній, ні в середньовічній, ні в ренесансній літературі не існувало систематики жанрових норм. Тільки в XVII ст. французький поет Н. Буало-Депрео в «Поетичному мистецтві» (1674) розмежував жанри за родовою ознакою, виділивши епічний рід, до якого відносяться героїчні та ірої-комічні поеми; драматичний рід, до якого відносяться трагедія і комедія; ліричний рід, до якого відніс оду, елегію, баладу, байку, пастораль, сатиру й епіграму. Жанрова система класицизму регламентувалась розумом і вишуканим смаком і визначила основний творчий принцип цього літературного напряму: наслідування стародавнім, античним зразкам.
Істинним тріумфом Аристотеля стала доба класицизму. Естетика класицизму сягає часів глибокої давнини, хоча довершеного сутнісного категоріального втілення досягає у XVII - XVIII ст. Найбільший вплив на становлення класицизму як художньо- естетичної системи нового часу мали Аристотель, Горацій, Лонгін. Скалігер назвав Аристотеля диктатором витонченого мистецтва, бо творчі принципи, проголошені ним, запанували в драматургії, звідки, власне, починається формування класицизму як напряму.
Оскільки для Аристотеля найбільше важила драма, зокрема трагедія, то і ми почнемо розгляд досягнень західноєвропейського класицизму з теорії драми. Від "Поетики" Аристотеля виводився основний принцип класицистичної драми - трьох єдностей (часу, місця, дії). Проте з часом дослідники простоя тали приписувати Аристотелю жанрові вимоги, яких у його трактаті ніколи не було. Адже формування класицистичного жанрового канону легко простежити. Закон єдності часу вперше сформулював Д. Чинтіо у 1543 р. П. Корнель визнавав необхідність цього закону: "Правило єдності часу ґрунтується на словах Аристотеля: трагедія має обмежувати тривалість своєї дії одним обертом сонця чи намагатися не набагато перебільшувати його"14. Час дії повинен був відповідати часу вистави. Не зрозуміла тепер для нас дискусія про можливість подовження часу дії (як прагнув Корнель, хоча б до 30 годин мала свій естетичний сенс: вона ілюструє правдоподібність, витлумачену у класицистичному плані. Закон єдності місця вперше сформулював Кастельветро у 1570 р., як і першим виголосив усі три закони разом. Єдність дії першим сформолював Жан де ла Таль: у драмі не повинно бути нічого, що не стосується до головного сюжету. Після того як теорія трьох єдностей кристалізувалася в Італії XVI ст., вона набула поширення у Франції, Англії. Проте лише у XVII ст. закон трьох єдностей був загальновизнаний за необхідний для драми в усіх європейських країнах.
У Аристотеля відсутній строгий розподіл на високу й низьку драму, його вперше вводить Ж. Скалігер. Пеллетье уточнив, що героями комедії повинні бути люди низького походження, тобто прості люди. З іншого боку, про трагедію формувалось зовсім інше уявлення. Після того як Жюдель у Парижі поставив "Клеопатру", героями якої були вельможні особи, царі, і п'єса мала великий успіх і розголос, це значно відбилось на класицизмі у формуванні принципу аристократичності трагедії. О. Анікст зауважував: "Кастельветро вважає, що героями трагедій і епічних поем мають бути царі й принци, тому що саме про них розповідається в історіях, звідки беруться сюжети для трагедій, і цього вимагає правдоподібність..."15 Навіть піднесеність трагедії, на відміну від комедії, пояснювалась участю в ній людей високого рангу, тобто королів, баронів тощо. Простий народ не мав права на піднесене, прекрасне зображення, його сферою була комедія. Шарль Баттьо неодноразово висловлював глибоку зневагу до народу, вважаючи його позбавленим смаку і не здатним на високі почуття. Відголоски Цієї ідеї знаходимо в перших українських естетичних трактатах.
Значний внесок у теорію класицизму зробив К. Расін, утворивши четверту єдність - мови. Він став законодавцем класицистичного стилю мовлення, який характеризувався патетикою і піднесеністю і був доведений до схоластики. Основним віршованим розміром визнавався олександрійський вірш (від назви французької поема про Олександра Македонського XII ст.), який в російському віршуванні передавався шестистопним ямбом з цезурою посередині. Він був основним розміром високих жанрів.
14 Корнель Пьер. Рассуждения о грех единствах - действия, времени и места // Литературные манифесты западноевропейских классицистов. - М., 1980.-С. 387.
15 Аникст А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. - М., 1967. - С. 123.
Коли І. І. Вінкельман услід за Горацієвим гаслом "простоти єдності" висунув знаменитий принцип "благочинної простоти | спокійної величі", це стало логічним продовженням аристократичної лінії класицизму. Простоту і велич Вінкельман вбачав у античних зразках мистецтва і закликав наслідувати їх] Взагалі принцип наслідування - один із центральних!
основоположних у класицизмі, й тлумачився у повній залежності від «Поетики» Аристотеля. Особливості його теоретичного осмислення пов'язані лише з тим, що в різних країнах та в різні періоди дещо змінювались самі об'єкти наслідування. Нагадаємо, що вперше висловився про наслідування конкретних зримих предметів Платон. Аристотель у "Поетиці" заявив, що наслідування є сутністю і метою поезії. Сама ж поезія мислилась ним як специфічна властивість людини, за допомогою якої вона опановує світ. Мислителі класицизму підхопили й розвинули це поняття. Найбільш повно теорія наслідування була викладена в книзі Ш. Баттьо "Початкові правила словесності", в якій попередньо з'ясувавши, що е природа, він проголошує: "Наслідувати - означає списувати за зразком", "...наслідування є те, в чому природа проявляється, не такою, якою вона є в собі самій, але якою їй можна бути і якою розум здатен зрозуміти"16. Універсальним зразком для наслідування Ш. Баттьо вважав природу, розуміючи її надзвичайно широко. Він поділив природу на чотири світи: 1) фізичний, матеріальний, політичний; 2) історичний; 3) неймовірний, чи міфологічний; 4) ідеальний. Теоретики класицизму ніколи не заперечували теорію наслідування, але вона значно постраждала при вирішенні питання про те, що варте наслідування. Одні вважали природу, інші - античність, а були й такі, що розглядали все це в сукупності. Аристотель писав: «Адже наслідувати притаманно людям з дитинства: люди саме тим і відрізняються від інших істот, що дуже схильні до наслідування, і навіть перші уявлення набувають шляхом наслідування, і результати наслідування всім дарують насолоду...»17. Одним із послідовників Астотелевого розуміння наслідування був Н. Буало, автор трактату у віршах "Поетичне мистецтво". Основоположним принципом його естетики була вимога дотримуватись розуму і наслідувати природу. Він же висуває і вимогу правдоподібності як основу класицизму, як мету мистецтва і запоруку його високої художності.
16 Батте. Начальные правила словесности. - М., 1806. - Т.І, - С. 17, 29-30
17 Аристотель. Поэтика // Сочинения в 4 тт. - М.: «Мысль», 1984. - С. 648.
Наприкінці XVIII - початку XIX століть в європейській теорії (брати Шлегелі, Шеллінг, Гегель) затвердилася інша схема
класифікації літератури, що включає трьох членів - елос, лірику і драму. Ці три члени входять не в дві опозиції, а в одну потрійну опозицію, змінюючи один одного в процесі діалектичного розвитку; крім того, критерій розрізнення носить не чистий, а змішаний або синтетичний характер - три роди літератури розрізняються як формою, так і темою ("змістом"), які взаємно визначають один одного. Епос, лірика і драма для німецьких теоретиків мистецтва - три різні співвідношення суб'єктивного і об'єктивного почав В мистецтві. Втім, ці співвідношення виявлялися різними у різних авторів, що говорило про нестійкість і довільність самої класифікації. Зате з'явилася теоретична можливість побудувати класифікацію літературних жанрів не у вигляді таблиці, а у вигляді графа, деревовидної схеми, де нижчі члени підпорядковані вищим членам, є їх видову конкретизацію.
У XX столітті вплив Аристотеля на розвиток жанрології також відчутний. Зокрема, чиказька школа уславилась великою прихильністю до Аристотеля, навіть її представників стали називати «неоаристотелівцями». Л. Чернець зауважувала: «Дещо по-іншому проблему змісту й форми в її зв'язку з жанром вирішує Е. Олсон у «Накресленні поетичної теорії»18. Це робота представника Чиказької школи, яка виступила зі своєю літературознавчою декларацією. Прагнучи подолати розбіжності в сучасній науці про літературу, теоретики цієї школи вирішили відштовхуватись від основи основ - від Аристотеля, внаслідок чого їх і окреслили «неоаристотелівцями». За іх переконанням, тільки традиція, що йде від Аристотеля, може Дати ключ до вирішення «заплутаної проблеми поетичних видів»19. Вони визнавали аристотелівський поділ наслідування на різні форми: за предметом, засобами та способами наслідування. Також бралось на озброєння аристотелівське уявлення про емоційний ефект художнього твору на читача. Проте достеменного подовження ідей античного теоретика у представників чиказької школи ви не знайдете. Е. Ослон пояснював відмінності жанрів різними предметами наслідування, абсолютизував класифікацію жанрів за предметом наслідування.
18 Див.: Olson Е. An Outline of Poetic Theory // Critics and Criticism. Essays in Method. Ed. by R.S. Crane, - Chicago, 1957.
19 Чернец Л. В. Литературные жанры. Проблемы типологии и поэтики. М.: МГУ, 1982. - С. 48.
Цікавість до Аристотеля притаманна і постмодерністам. Вони побачили у спадку Аристотеля два параметри, введені ним, незалежні один від одного - наслідування та оповідь. Такі дві незалежні пари ознак за правилами комбінаторики дають чотири можливі поєднання, якими оперував сучасний дослідник Жерар Женетт.
Сучасна теорія літератури (Ж. Женетт) повертається до більш несуперечливої, хоч і менш вимогливої аритотелівської класифікації. Розмежовуються, з одного боку, модальності вислову, а з другого боку, власне жанри. Модальність - це абстрактна, позаісторічна категорія, що характеризує ситуацію вимовляння тексту. Таких буває всього лише три: коли автор говорить від власної особи, коли він говорить від імені персонажів і коли він змішує в своєму тексті ці два види дискурсу. Зовні це відповідає розмежуванню лірики, драми і епосу - але без претензій на сполучення тематики і форми. У три модальності не поєднуються, не склеюються формальні і змістовні ознаки, вони описують тільки вибір формальних можливостей, виходячи з того, що будь-яка з них може служити для оформлення будь-якого тематичного "змісту". Типи і конфігурації цієї тематики називатимуться архіжанрами, які в свою чергу включають історично конкретні й історично випадкові жанри. Наприклад, архіжанр трагедії визначається такими ознаками, як страшні, катастрофічні події, що стосуються гідних людей, мотиви трагічної помилки, провини, що включають, відображають дію надособистісних сил типу долі, божественної волі, зумовленості характеру, темпераменту, спадковості тощо. Зустрівши в тексті такі тематичні ознаки, ми безпомилково визначаємо: перед нами трагедія, - і не піклуємося про її форму, драматичну або романну. Отже, жанрова класифікація залежна від модальної, і саме цим теорія Ж. Женетта насамперед навертає нас до концепції Аристотеля.
