Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Теорія літературних жанрів - Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману - Бовсунівська Т. В 2009
Семіотичні підходи у жанрології
Основні жанрові тенденції в радянській та пострадянському літературознавстві
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Лотман Юрій Михайлович (1922-1993) - семіолог та літературознавець. Він використав для вироблення власного методу - формалізм, зокрема, надзвичайно шанував Б. Томашевського та Ю. Тинянова. Він також не створив цілісної теорії жанрів, проте будучи інтерпретатором культури на рівні семантики знаків та символів, не міг обійти проблеми жанру. Ю. Лотман розуміє жанр «як особливий тип організації художнього світу з притаманною йому мірою умовності та способом організаціїзначень»379. Створюючи велику семіотичну сферу мистецтва, він приділив увагу такій категорії як жанр, для нього жанр не помирає з настанням нової доби. Сучасні семіотичні дослідження вважають текст одним із висхідних понять, хоча сам текст у їхньому розумінні постає не як стабільний об'єкт, що має стійкі ознаки, а як функція. Власне текстом семіологи вважають і весь твір, і його уривок, і низку творів, твори вибрані за певним принципом, зокрема жаровим. Все залежить від того, який обсяг тексту потрапляє до їхньої уваги. Тому тлумачення жанру в системі семіотики залежить від первісної установки на характеристику функцій тексту у його цілісності. До поняття тексту за семіотикою залучаються також його творець та аудиторія, яка цей текст читає380. Отже, комунікативні аспекти літератури виявляються значимими для семіолога. Ю. Лотман у книзі «Семіосфера» називає провідними у мистецтві дві форми комунікації: «Я-вони» та «Я-Я». Від того, яка з них домінує на певному етапі, залежить жанрова система літератури. Тип комунікації виявляється основним позатекстовим фактором формування жанрової системи. Крім того, деякі тексти проявляють особливу схильність до сприйняття повідомлень та кодів. Лірична пісня і нарис по-різному співвідносяться з тією чи іншою системою комунікації. Окрім такої внутрішньої орієнтації жанрів, трапляються випадки, коли внаслідок історичних та соціальних обставин вся національна література стає автокомунікативною, визначаючи цим і відповідне укладання системи жанрів. Вочевидь прекрасною ілюстрацією до цієї тези Лотмана могла б стати українська література, скажімо, XVIII ст., коли її розвиток відбувався в межах шліфування форм та засобів, у той час, коли народ задовольнявся фольклором. Сталось це насамперед тому, що література і народ говорили різними мовами. «Енеїда» І. Котляревського відновила природний комунікативний процес.
379 Лоша Ю.М. Семиотика кино и проблеми киноэстетики. - Таллин, 1973. - С. 56.
380 Див. про це докладно: Лотман Ю.М. Семиосфера. - С.-Петербург: «Искусство-СПБ», 2000. - С. 83 та далі.
Аналізуючи творчість О. Пушкіна та М. Гоголя, Ю. Лотман застосовує категорію жанру та визначає спадок О. Пушкіна як багатожанровий, а М. Гоголя - як системи вставних жанрів. Тож у ставлення до жанру Ю. Лотман проявив великий інтерес, характеризуючи спадок класиків російської літератури саме в жанровій парадигмі. Він писав: «На різних етапах різні жанри займали домінуюче становище, виражаючи провідні напрями художньої думки Пушкіна у ті чи інші роки. Але важливо відзначити, що поруч із цим домінуючим жанровим струменем, з тим, що поет пропонував читачеві, у нього, як правило, була прихована лабораторна домінанта. Жанри розвивались у тісній взаємодії. Так, іноді лірика ставала лабораторією поеми, дружні листи - школою прози. В певні моменти лірика підготувала прозу, а в інші - проза ставала лабораторією лірики, драма виробляла погляд на історію. В певному сенсі, вся творчість Пушкіна - єдиний багатожанровий твір, сюжетом якого є його творча та людська доля»381. Ю. Лотман відзначав, що у творчості О. Пушкіна спостерігається цілковита відсутність ієрархії жанрів, як і змішування високого стилю й низького. Крім того, поет любив переносити норми одного жанру - в межі іншого, створюючи у такий спосіб фактично, нові жанри. Цікавими дослідник визнає його спроби створити громадянську поезію на основі маргінальних жанрів. Звертаючись до негативної оцінки критикою поеми Пушкіна «Руслан і Людмила», вчений закидає критиці, що вона не здатна була зрозуміти новаторство цієї поеми.
381 Лотман Ю.М. В школе поэтического слова. Пушкин. Лєрмонтов. Гоголь. — М.: «Просвещение», 1988. - С. 8.
«Не будучи спроможною ототожнити її з якимось із звичних жанрів, критика не змогла зрозуміти основного художнього принципу поеми - контрастного розташування несумісних жанрово-стильових уривків, внаслідок якого виникла іронія, спрямована на сам принцип жанровості»382. Творчість Пушкіна змінила саме поняття художнього тексту. Він створив нові жанри (роман у віршах) і нових героїв (плеяда персонажів з бентежними душами). Пушкін в інтерпретації Ю. Лотмана постає «естетичним бунтарем», який зміг зруйнувати, а чи принаймні порушити існуючу жанрову систему. Адже до О. Пушкіна в літературі діяли строгі закони: «Художньою точкою зоруставало ставлення істини до зображуваного світу. Фіксованість та однозначність цих відношень, їх радикальне сходження до єдиного центру відповідали уявленню про вічність, єдність та непорушність істини. Будучи єдиною та незмінною, істина була одночасно ієрархічною, різною мірою відкривалась різній свідомості. Цьому відповідала ієрархія художніх точок зору, що лежала в основі жанрових законів»383. У романтичній поезії змінюється центр - ліричний герой, часто рупор Бога, - проте не змінюється сам принцип ієрархізації жанрів.
Принагідно автор торкається жанрових теорій своїх попередників. Зокрема, він вважає, що відкриття М. Бахтіним хронотопу значно посприяло утворенню типології роману. Стосовно спадку В. Проппа він висловився не з таким захватом, оскільки на його думку штучне перенесення жанрових характеристик чарівної казки на роман не могло дати і не дало позитивних результатів, крім того, від такого застерігав навіть сам В. Пропп. Ю. Лотман звертає увагу на те, що розширене тлумачення проппівської моделі та застосування її до нефольклорних текстів неможливе. Ю. Лотман пише: «Одночасно й внутрішня структура сюжетної організації сучасного роману принципово відрізняється від канонів фольклорного наративного тексту. В останньому випадку, чи говорять про сюжет як суму мотивів (Веселовський) або функцій (Пропп), йдеться про строгу ієрархічну замкненість рівнів. Роман вільно втягає в себе різнорідні семіотичні одиниці - від семантики слова до семантики складних культурних символів - і перетворює їх гру на факт сюжету. Звідси удаване хаотичне розмаїття сюжетів, цього жанру, їх невідповідність інваріантам.
382 Там само. - С. 9.
383 Там само. - С. 44.
Однак ця палітра ілюзорна: розмаїття стягуваного в текст культурно-семіотичного матеріалу, як бачимо, компенсується підвищенням моделюючої функції тексту. В певному сенсі роман серйозніший за казку та тісніше пов'язаний із позаестетичними завданнями»384. У романі XIX ст. сюжетною є навіть деталь. Якщо у фольклорних жанрах, зокрема у казці, кожен трафаретний елемент зумовлює вибір наступного, то у романі під впливом позасюжетних елементів починається лавоподібне зростання сюжетних можливостей. Здатність будь-якої деталі відігравати сюжетну роль зумовлена насамперед соціально-побутовою семіотикою епохи.
Ю. Лотман займався також проблемою розмежування прози й поезії. Він торкається цієї проблеми у річищі аналізу поетичного тексту. У цій справі він спирався на авторитет Б. Томашевського, який вважав аксіомою те, що природною формою організованої людської мови є проза. Спочатку віршована мова була єдино можливою для твору мистецтва. Та й сам твір має складну структуру, адже текст - це лише один із компонентів твору, істотний, проте не вирішальний. Художній ефект з'являється при зіставлення твору із комплексом життєвих та ідейно-естетичних уявлень, притаманних даній епосі.
Крім того, пропонується враховувати, що, наприклад, фольклорна пісня та поезія нашого часу ніяк не протистоять одне одному, оскільки становлять два різних види мистецтва, мають різне походження. Віршовані жанри фольклору не протистоять і прозовим жанрам на тій же підставі.
Жанр літопису у давньоруській літературі не сприймався читачами та й самим літописцем як художній текст у нашому розумінні. Тому його художні засоби були спрямовані № виокремлення від розмовної мови: «Структурні елементи: архаїзація мови в житійній літературі, фантастична незвичність сюжету у чарівній казці, підкреслена умовність оповідних прийомів, строга відповідність жанровому ритуалу - створюють вигляд стилю, свідомо орієнтованого на відмінність від стихії "звичайної мови"»385. До XIX ст. проза взагалі не шанувалась, сприймалась як «чтиво» для естетично не освіченої людини. Ю. Лотман вважає, що проза у нашому розумінні починається у російській літературі від О. Пушкіна. Проза виникає пізніше за поезію і є явищем більш зрілої естетично свідомості. Розмовна мова дорівнює тексту, проза ж = текст + «мінус-прийоми» поетично умовної мови.
384 Там само. - С. 254-255.
385 Лотман Ю.М. Анализ поэтического текста // Лотман Ю.М. О поэтах и поэзии. - СПб, 1996. - С. 4.
Наступним етапом у становленні прози та поезії стало витіснення прозою поезії. Воно супроводилось активним прикрашанням мови з метою утримувати межу між літературною прозою та розмовною стихією. Поступово проза починає тяжіти до простоти. Прикрашання втрачає сенс тоді, коли усвідомлюється естетика простоти.
Для утворення дефініцій прози та поезії Ю. Лотман пропонує ввести поняття «текстових конструкцій та відношень» та «позатекстових». «Позатекстова частина художньої структури складає цілком реальний (іноді дуже значний) компонент художнього цілого. Звичайно, вона відрізняється більшою нетривкістю, чим текстова, більш рухлива»386. Позатекстові зв'язки, за Ю. Лотманом, мають багато суб'єктивного, навіть індивідуально-особистого, майже непідвладного аналізу сучасними засобами літературознавства, але вони історично й соціально зумовлені. На його думку, проза більш складна, оскільки має більшу кількість породжуючих моделей; моделювати художній прозовий образ набагато складніше, ніж поетичний. У такий спосіб він намагається розрізняти прозу і поезію.
Писав Ю. Лотман також про деградацію епістолярного жанру, що є безперечним прорахунком, оскільки епістолярний жанр у добу постмодернізму та пізніше набув естетичної актуальності і представлений багатьма творами.
Для Ю. Лотмана жанр був тією об'ктивно існуючою категорією, яка всередині культурного потоку здійснює систематизацію. Будучи обізнаним із загальною кризою теорії жанру, він ніколи не припускав думки про остаточний занепад цієї категорії. Крім того, його семіотична теорія дала жанру нове життя, оскільки він поставив жанр в систему культури знаків, прочитуваних кодів культури.
385 Лотман Ю.М. Анализ поэтического текста // Лотман Ю.М, О поэтах и поэзии. - СПб. 1996.-С. 11.
Література
Лотман Ю.М. Структура художественного текста // Лотман Ю.М. Об искусстве. - СПб.: «Искусство - СПб», 1998. - С. 14-285.
Лотман Ю.М. Семиосфера. - СПб.: "Искусство-СПБ", 2000. - 704 с. Лотман Ю.М. В школе поэтического слова: Пушкин. Лермонтов. Гоголь: Кн. для учителя. - М.: Просвещение, 1988. - 352 с.
Потман Ю.М. Каноническое искусство как информационный парадокс//Лотман Ю.М. Статьи по семиотике культуры и искусства (Серия "Мир искусств") - СПб.: Академический проект, 2002. - С. 314-321.
Лотман Ю.М. Память в культурологическом освещении // Лотман Ю.М. Избранные статьи. Т. 1. - Таллинн, 1992. - С. 200-202.
Лотман Ю.М. Анализ поэтического текста // Лотман Ю.М. О поэтах и поэзии. - Санкт-Петербург, 1996.
Лотман Ю.М. Структура художественного текста. - СПб.: «Искусство - СПБ», 1998.
