Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Теорія літературних жанрів - Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману - Бовсунівська Т. В 2009
З історії термінологічного осмислення роду, виду та жанру
Канонічна модель жанру
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Класичний варіант тлумачення родів та видів літератури на початок XIX століття цілком узгоджувався з Аристотелем. Його висловив, наприклад, Віктор Гюго у передмові до драми «Кромвель». Там читаємо, що трьом родам літератури насамперед відповідають різні періоди їх виникнення: ліричний рід виникає на первісній стадії, соли людина перебуває у захваті від всесвіту та прагне це виразити, тоді ж народжуються книги Біблії; коли людина починає творити історію, а це відбувається в добу античності, тоді спостерігається становлення епічного роду літератури; драматичний же рід виникає останнім у той час, коли нарешті постає епоха християнства з притаманним їй протиставленням добра і зла, сама природа людини розкривається як тварна й божественна водночас, що сприяє становленню драматичного роду літератури і яскравим представником його є Шекспір. Тож у добу романтизму теорія роду-виду-жанру не занепала, як бачимо, а розвивалась із оглядом на сакральну природу мистецтва та оновлену романтичну естетику. Насамперед В. Гюго прагне поглянути на становлення родів літератури історично, дати мотивацію їхньому виникненню, виходячи з історії людства. Цікавим у плані теоретичного осмислення основних категорій жанрології у нашому регіоні стало XIX століття.
Михайло Андрійович Тулов (1814-1882) - лідер жанрології в Україні першої половини XIX століття. Він отримав ступінь магістра за дисертацію "Про роман", був професором російської словесності у ліцеї князя Безбородька з 1840 по 1853 р. Основні його праці: "Про процес поетичної творчості" (1881), "Нариси історії мовознавства" (1869), "Керівництво до пізнання родів, видів та форм поезії" (1853), "Промова про сучасне спрямування вишуканої словесності на заході Європи" (1850), "Промова про періоди поезії взагалі та про періоди російської словесності" (1842).
М. Тулов був причетний до руйнування щойно відродженої класицистичної естетики в Україні. Хоча його доповідь «Про сучасне спрямування вишуканої словесності...» орієнтована проти романтизму, проте при уважному прочитанні не знайдемо в ній і захисту класицизму. В ній немає також чіткого розуміння явища романтизму. Романтизмом він вважає все некласичне і неантичне, тісно пов'язуючи це поняття з "романським" як типом культури, хоча на той час уже склалось розуміння романтизму як літературного напряму. Доповідь сприймається як естетичний протест проти нового західного мистецтва, умовно названого романтизмом, на тій підставі, що у творах романтиків занепало релігійне почуття і з'явилися хворобливі людські пристрасті: "Невже в наш час західноєвропейське суспільство дійшло до тієї меж цинізму, що здатне хизуватися своєю зіпсованістю..." . Зіпсованіаа західного суспільства, за М. Туловим, виявляється у творенні нау» потворних образів, заснованих на оманливих ідеях (Квазімодо, грав Монте Крісто та інші), тобто образах гротескної романтики. Він виступив і проти романтичної концепції генія: "...Відкинути всі правила, відмовитись від всякої школи і віддати літературу на поталу вродженому генію кожного, тобто віддати її вродженомі несмаку посередності21. Відчутний дискусійний момент цієї доповіді стає ще виразнішим у зіставленні з маніфестами західноєвропейських романтиків. Наприклад, пригадаймо концепцію генія у В. Гюго: "Смак - це розум генія"22. М. Тулоя виступив саме проти цього абсолютизування особистісного начала у творчості. Не міг погодитися і з запереченням законів наступності в мистецтві, до яких так недбало, як йому здавалось, ставилися романтики: "Скоро всі зрозуміють, що письменників треба судити J позиції правил і жанрів, які знаходяться поза природою і поза мистецтвом, але згідно до незмінних законів цього мистецтва,] пов'язаних із особистістю кожного з них"23. Закони, про які говорили романтики, були також незрозумілі для М. Туловаі Романтичний гротеск він називає потворністю й зіпсованістю, романтичну духовність окреслює як падіння релігійного відчуття.
Естетика М. Тулова заснована на філософії одкровення, що виключає одухотвореність будь-якого демонізму, як у житті, так і в| мистецтві. Втім, західний романтизм найповніше характеризується саме через демонічне. Основоположником у виборі форм вираження демонічного виступив Гете. Його демонічне уособлювало все незрозуміле, нез'ясоване й недосяжне, воно пов'язане з таємною сутністю, перетворене на принцип художнього бачення. Для демонізму суперечність є характерним станом. Гегелева діалектика взаємовиключаючих начал, Шеллінгова тотожність добра і зла стало універсальним обґрунтуванням сутності демонічного. Художні твори, в яких витримане це демонічне, й викликали активний протест] М. Тулова. Метою мистецтва він проголошує пом’якшення серця.
20 Тулов М. Речь о современном направлении изящной словесности на Западе Европы. - К., 1850. - С. 27.
21 Там само. - С. 35.
22 Гюго Виктор. Из предисловия к драме “Кромвель" // Литературные манифесты западноевропейских романтиков. - М,, 1980. - С. 457.
23 Там само. - С. 458.
Від тріади істини, добра та краси М. Тулов прагне дійти до розподілу всіх народів за їх талантами: жрецькі, героїчні та промислово-землеробні. Поезію філософ також поділяє на три періоди і на три роди: "...Поезія разом із всезагальним розвитком життя людства у часі мала три періоди, ознаменовані успадкованою освітою і панівним розвитком її трьох родів: ліричного, епічного і драматичного’’24. Періоди поезії за Туловим: 1) на Сході (в основі почуття); 2) античність (в основі - розум); 3) новоєвропейський (в основі - воля). Він намагається сформулювати загальний закон словесного мистецтва: "За законом повторення загального в конкретному, внаслідок якого вся природа є суцільною алегорією, одним символом Триєдиного, не тільки людство, але й відома система народів і окремий народ представляють ті ж періоди розвитку життя і мистецтва. Спочатку творчий дух народу виливається в ліричних піснях; потім, з устремлінням народного життя до епічного ідеалу, розвивається в героїчних переказах; нарешті, із зверненням до дійсності, сягає повноти своєї художньої діяльності в мистецтві драматичнім"25. У світлі закону словесного мистецтва М. Тулов звертається до аналізу російської літератури і бачить в ній перемежованість запозиченого і народного, до того ж останнє виключається з періодизації. Він виділяє три періоди і в розвитку російської літератури: 1) до Петра І; 2) від Петра І; 3) сучасний (який ще переживає становлення і є невиразним).
Хоча М. Тулова не можна вважати прихильником класицизму, однак у його системі були класицистичні ідеї - заява про необхідність божественної піднесеності в мистецтві та уявлення про жанрову ієрархію. Він прагне утворити своєрідну естетичну теогонію, яка б відображала стадіальність втілення божественного в мистецтві, і вирішити таким чином усі питання, а саме - про місце творчого духу та походження божественної форми. Тож категорії роду та виду ним чітко поставлені в ієрархічну систему за принципом втілення творчого духу. Розглянемо основні закони і категорії за М. Туловим. Викладаючи в Ніжинському ліцеї князя Безбородька протягом 13 років, він пише на основі прочитаних курсів книгу "Руководство к познанию родов, видов и форм поэзии", де викладено основні закони і категорії теорії літератури. Не заперечуючи теогонії, розробленої ним у попереднії роки, заснованої на раціоналістичній проекції християнської ідеї триєдиного Бога, М. Тулов прагне зробити її більш доказовою. Тріада почуття, розуму й волі лишається основоположною у структурі людського духу. В цьому трактаті порушується питання краси як одне з найважливіших в естетиці. На доведення цієї тези автор згадує Баадера й Жана-Поля. Джерело краси в мистецтві автор вбачає у змінних формах його, не в людському дусі, а "в красі першообразній, яка існує незалежно, абсолютно"26. Завдання літературознавства як науки М. Тулов бачив у дослідженні прекрасного в мистецтві.
24 Речь о периодах поэзии и записка о состоянии лицея князя Безбородько и Нежинской гимназии...-К., 1842. -С. 16.
25 Там само.-С. 17.
М. Тулову належать рядки: "Різноманітність складових художньої: форми тоді тільки подає одне витончене ціле, коли складові ці, гармонізуючи між собою, будуть мати одне спільне життя, будуть виражати одну й ту саму ідею"27. Він проголошує закон розмаїття у єдності та закон доцільності як діючі в мистецтві: "Закон доцільності вимагає, щоб форма була вираженням ідеї, щоб прекрасне тіло було оживлене присутністю душі; закон різноманітності в єдності показує характер самого вираження, дає красу самому тілу"28. Тож будь-які градації літературних категорій, врешті, мають служити меті опанування єдиним духовним світом твору.
Усю сферу художнього він поділяє на прекрасне і велике, виділяє як окрему категорію художній інтерес. Комічне трактує як "дурне в мистецтві" і ніби виправдовує його існування: "Якщо ж дурне не позбавлене стосунків із красою першообразу, якщо дурне, самим запереченням краси, може будити в нас ідею прекрасного, то зрозуміло, чому дурне, будучи відновлюване в мистецтві, може нам естетично подобатись"29. М. Тулов виділив два роди естетично-привабливого в мистецтві: прекрасне й комічне: "Прекрасне, яке прагне виразити ідею краси через форми позитивно-прекрасні; комічне, яке будить у нас ту ж ідею через форми неправильні, потворні, які говорять нам про красу самим запереченням її"30. Комічне має видимий (потворні образи) і невидимий (світ ідеалів) бік. Прекрасне ж поділяється на три види: 1) згідно з почуттям; 2) згідно зі смаком; 3) згідно з фантазією.
26 Тулов М. Руководство к познанию родов, видов и форм поэзии. - К., 1853.-С. 5.
27 Там само. — С. 15.
28 Там само. — С. 16.
29 Там само. - С. 21-22.
30 Там само. - С. 22.
Ці три види прекрасного відповідають трьом типам мистецтва: 1) східне; 2) класичне; 3) романтичне. Треба нагадати, що цей розподіл мистецтв відповідає Гегелевому31. В теорії мистецтва М. Тулов виступає як гегельянець. Це, мабуть, і дало підстави Д. Чижевському зарахувати його до числа прихильників Гегеля в Україні32. Проте Гегель не класифікував мистецтва у просторово-часовому аспекті, як і не поділяв їх на самостійні й відносні. А вже тим паче не прагнув до синкретизації якісних категорій естетики й провідних понять літературознавства як взаємозумовлених.
У просторово-часовому відношенні М. Тулов виділяє тріаду: мистецтва образів, тонічні й словесні: "Як немає в природі інших форм вираження, крім форм часу, простору і слова, так немає і не може бути інших родів мистецтва, крім трьох головних, перерахованих нами"33. Розглядати його родо-видо-жанрову систему варто тільки у сукупності із загальним поділом сфери мистецтва.
Спроба виділити самостійні й відносні мистецтва зумовлена бажанням відокремити практичний аспект мистецтв. Самостійними М. Тулов вважав ті мистецтва, в яких і зміст, і форма служать ідеї краси, оброблені і вкладені відповідно до естетично-привабливого, відносні ж мистецтва - в яких витончена та вироблена лише форма, а зміст стосується теоретичної і практичної діяльності. М. Тулов мав за основну мету теорії поезії як навчальної дисципліни її розподіл на роди і види. Запропонована ним систематика бездоганно спрацьовує при аналізі художніх творів класичної епохи. Народне мистецтво він не брав до уваги і не включав у систематику.
Він визнавав існування трьох традиційних родів літератури: епос, лірика та драма. Новизну його концепції склало бажання створити теоретичне підґрунтя щодо виділення родів, видів та форм літератури. З цією метою М. Тулов запропонував визначати їх двома шляхами - емпіричним та теоретичним. «Система, заснована на безпомилковому спостереженні розвитку предмета в дійсності, не повинна суперечити системі, яка виводиться від вірного начала теоретичного»34. До цих двох принципів виділення родів літератури він пропонує додати ще й хронологічний принцип детермінації: лірика виникає першою, епос - за нею, а потім - драма.
31 Див.: Гегель. Эстетика. - М., 1968. - T. І. — С. 46-60.
32 Див.: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К., 1992.-216с.
33 Тулов М, Руководство к познанию родов, видов и форм поэзии. - К., 1853. - с. 27.
Спостереження М. Тулова над особливостями того чи іншого роду літератури дуже влучні та оригінальні для того часу. Зокрема, описуючи своєрідність лірики, він зазначає: «Особистість поета виражається і в інших родах поезії - в епосі і в драмі, але в них вона виражається тільки опосередковано, тобто, через погляд поета на предмет, який складає зміст твору; натомість, в лірі - безпосередньо, як сам зміст»35. Провідними характеристиками лірики названі, наступні: 1) загальнолюдська цінність оспіваного почуття, 2) щирість, 3) стислість, 4) фігуральність та свобода висловлювань, 5) зв'язок з музикою та розмаїття метрики, 6) ліричний безпорядок. Під останнім дослідник розумів невпорядкований опис в ліриці, який залежить лише від плину думок та почуттів ліричного героя. «В епосі поет змальовує картину звершених доль; у драмі - доль, які здійснюються перед очима глядача. Тому в епосі та драмі він лише відтворює, за законами мистецтва, те, що існує поза ним. /.../ Але в лірі поет не лише співець, а й сюжет пісні, що виливається з душі під впливом справжньої хвилини»36.
Щодо категорії літературного виду М. Тулов, віддаючи належне Аристотелю як засновнику цих понять, також висловився чітко: «Вид, подібно до роду, вчимось всезагальним, необхідним, є типом, існуючим у творчих надрах природи, не залежно від будь-яких зовнішніх умов часу та місця»37. Помітивши, що різні види літератури примножувались протягом часу, дослідник зазначає, що вони не можуть примножуватись без кінця. Жанрова структура літератури за М. Туловим має такий вигляд: рід → вид → форма. Він проаналізував досить багато різних «форм» літератури, зокрема, такі форми ліричної поезії: античні елегія, епіграма, вірш ямбічний, ода, еклога, сатира; новоєвропейські глоса, балада, рондо, канцона, тріолет, мадригал, сонет.
34 Там само. — С. 36.
35 Тулов М, Руководство к познанию родов, видов и форм поэзии. - К., 1853.-С.41.
36 Там само. - С. 43.
37 Там само. - С. 45.
Провідними властивостями епічної поезії він назвав об'єктивність, урівноваженість та спокій тональності. Видами епосу він називає: епос героїчний («Іліада»), повість, роман, новела, епос комічний, легенда. Епос первісних часів за основну свою ознаку має міфологізм. Особливу вагу приділено роману, перспективність якого М. Тулов, безперечно, відчував: «Роман винаходить ідеальну картину відомої епохи, тому має прямий стосунок до епосу як вид до власного роду...»38. Крім того, дослідник визнає існування ще й особливих видів роману (сімейний, "нравоописовий", політичний, «пастушеський»).
Оскільки за мету мистецтва він визнавав оприявлення прекрасного, то й всі роди літератури, на його думку, служили цій же меті. Навіть трагедія, сповнена часом смерті та жаху, не є винятком. Взагалі, основна відмінність драми від інших родів полягає, на думку М. Тулова, полягає у зображенні не події, а дії. «Драма представляє картину людського життя в діях осіб, виведених на сцену: а оскільки дія вражає нас не вагомістю випадку, який викликав саму дію, а силою волі та характером, тому у драмі на перший план висувається не подія, а характер; тему драми, основу її змісту складає не історія подій, не барвиста картина різних випадків, а розвиток внутрішнього життя діючих осіб»39. М. Тулов назвав такі властивості драматичної поезії: єдність інтриги, характер, об'єктивність, форма викладу драматичної поезії повинна бути розмовною, обов'язковість зовнішнього складу драми (виклад, список діючих осіб, зав'язка, розв'язка або ж - катастрофа, сценічні ефекти, поетична чарівність, єдність місця, єдність часу як навчав Аристотель за одним обертом сонця, єдність дії). Дослідник розподілив драматичну поезію на види: трагедія, драма, мелодрама, опера, водевіль.
Підсумовуючий цей невеличкий екскурс у термінологічну історію понять «роду» та «виду», вважаю за потрібне наголосити, що В. Бєлінський та М. Тулов подали версії, які можна визнати історично тривалими, оскільки вони не втратили актуальності і в наш час. Наприклад, один із найбільш цікавих теоретиків Заходу - Джонатан Каллер - не обійшов увагою категорію роду.
38 Тулов М. Руководство к познанию родов, видов и форм поэзии. - К., 1853.-С. 103-104.
39 Там само. - С. 226.
У підручнику для вищої школи він зазначав: «Історично склалось так, що більшість літературознавців, займаючись теорією жанру, дотримувались грецьких попередників, які ділили літературні твори на три великих роди в залежності від того, хто веде оповідь. Так, в поезії або ліриці оповідач «говорить від себе», в епосі оповідач і говорить від себе, і дає можливість персонажам говорити власними голосами, а в драмі говорять лише персонажі. Іншу класифікацію можна побудувати на основі відношень автора і читача (слухача). Епос від початку передбачав усне виконання: таким чином епічний поет безпосередньо володіє увагою слухачів. У драмі автор прихований від глядачів, а персонажі розмовляють на сцені. У ліриці (це найбільш складний випадок) поет співає чи декламує, обертаючись, так би мовити, спиною до слухачів ніби звертаючись до себе самого чи до когось іншого»40. Як бачимо, Дж. Каллер вважає за потрібне актуалізувати цю класичну версію літературних родів. Очевидно, утворена в добу античності родо-видо-жанрова парадигма має й досі сенс.
