Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Теорія літературних жанрів - Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману - Бовсунівська Т. В 2009
Сучасні українські жанрові теорії
Основні жанрові тенденції в радянській та пострадянському літературознавстві
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Нонна Хомівна Копистянська (нар. 1924) - львівський професор, єдиний представник української науки, який спробував синтезувати якісь загальні жанрові принципи, підходи, градації тощо.
Її остання книжка «Жанр, жанрова система у просторі літературознавства» (2005) повністю присвячена систематизації жанрових категорій. За основу взято праці Стефанії Скваржинської, проте книга містить безліч посилань на інших авторів. Саме цим боком, систематизацією, й сильна теорія Н. Копистянської.
З праць С. Сваржинської вона запозичила розподіл на генологічні предмети, генологічні поняття та генологічні назви. До генологічних предметів належать рід та жанр, які об'єктивно існують в практиці літературознавства. Генологічне поняття - це мислиннєве відбиття й цілісне сприйняття суттєвих жанрових рис, властивостей предмета. Генологічні ж назви «вживаються для позначення предмета та надають вироблені про дані предмети поняття, викликають певну суму знань про предмет, відбиту в мисленнєвому витворі, яким є поняття»480.
480 Копистянська Нонна. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства. - Львів: «Паїс», 2005. - С. 12.
Н. Копистянська схильна прийняти розподіл на три роди - епос, лірику та драму - як початкову жанрову класифікацію. При цьому вона визнає єдність у жанрі змісту та форми. Найбільш продуктивні західні концепції жанру, дослідниця не тільки помічає суть їхніх недоліків. А й прагне дещо удосконалити існуючі уявлення про жанр та його градацію. З цією метою, наприклад, Н. Копистянська запропонувала виділяти чотири сфери спіралі жанру:
1 - як поняття абстрактне (роман);
2 - як історичне поняття, обмежене у часі (новела Відродження);
3 - як поняття зі специфікою конкретної національної літератури (чеська романтична балада);
4 - як поняття, що позначає індивідуальну творчість (ібсенівська аналітична драма).
Жанрову систему літератури Н. Копистянські також прагне вдосконалити. Вона виділила чотири сфери жанрової системи: Сфера 1 - жанрова система літератури; Сфера 2 - жанрова система літературної епохи, напряму; Сфера 3 - жанрова система літературної епоха, напряму національної літератури; Сфера 4 - жанрова система окремого письменника.
Інтуїтивно відчувши, що жанр не можна вичерпати усталеними канонізованими схемами, дослідниця прагне врахувати рухливість жанру, на якій постійно наголошує. З іншого боку. В її жанровій теорії чітко проступає тенденція до схематизації жанрової структури та системи, що також позитивно вливає на сприйняття жанрових категорій. Н.Копистянська накреслила шість провідних шляхів трансформації жанру:
1) зміни на рівні тематики;
2) різне ставлення до традицій;
3) між жанровий, міжродовий зв'язок та взаємодія між видами мистецтва;
4) зміна уявлень про прекрасне і корисне, про сам предмет мистецтва, його функції;
5) зв'язок літератури з науковою та публіцистикою;
6) жанрові теорії активно впливають на поняття жанру;
7) на жанр вливає «спрямування», сформоване у колективній свідомості тих, хто сприймає літературу481.
Серед інших властивостей жанру, вона піднесла роль авторських визначень жанру, а. також «проміжних» текстів, варіантів. Сама жанрологія роззуміється нею як фактор до утворення або трансформації жанру.
481 Див.; Копистянська Нонна. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства. - Львів: «Паїс», 2005. - С. 40-48.
Жанрова теорія Н. Копистянської на сьогодні є найкращою систематизацією, створеною в Україні та заслуговує на більшу популяризацію та представлення в навчальному процесі вищої та середньої школи.
Іван Овксентійович Денисюк (нар. 1924) - львівський професор, розробляв жанрову теорію малих прозових жанрів. Основним здобутком в аспекті жанрології є його монографія «Розвиток української малої прози XIX - початку XX ст.» (1981).
У нове видання цієї монографії І. Денисюк вніс доповнення у передмові: «Жанр як історично сформований синтез істотних властивостей змісту і форми ряду творів у певному їх структурному типі є відносною сталістю, спроможною до постійного оновлення, акумулятором досвіду поступальної еволюції мистецтва, способом існування літературного твору, закономірністю розвитку красного мистецтва. З жанром пов'язані кардинальні проблеми поетики тексту окремого твору та історії літератури»482. Як бачимо з наведеної цитати, автор не піддає сумніву реальність жанру як літературознавчої категорії.
І. Денисюк присвячує свою увагу не стільки систематизації жанрових форм, трансформацій тощо, скільки вивченню внутрішньої структури малих оповідних жанрів, насамперед в аспекті типології. Докладно проаналізована та представлена в літературах різних народів новела: «Основні структурні компоненти новела дістала, звичайно від своїх фольклорних праформ. З психологічних передумов, які визначають увагу та інтерес слухача усної історії, витікає новелістичний постулат «єдності ефекту або враження» (Е. По). Елементи зацікавлення, «технологія оповіді» зумовили композиційно-стилістичні прийоми концентрації матеріалу. Та водночас літературна новела завойовує дедалі більші права й на певного роду деконцентрацію, викликану необхідністю художньої типізації та індивідуалізації зображуваних характерів та їх оточення. Новела, як правило, змістовніша й глибша за свої фольклорні праформи»483. Вся еволюція жанру новели у світовій літературі - це невпинне поглиблення змістовності. І. Денисюк розглядає різні жанрові підвиди новели, зокрема новелу акції.
482 Денисюк Іван. Розвиток української малої прози XIX - XX ст. - Львів: «Академічний експрес», 1999. - С. 3.
483 Там само. - С. 11.
Цікавими є його спостереженнями і над новелою потоку свідомості: «Новела сміливо редукує одні компоненти своєї структури на користь інших. У психологічних новелах потоку свідомості чи близьких до них творах з викладовою формою внутрішнього монологу витіснений образ об'єктивного оповідача, відсутнє й обрамування, немає експозиції, усунені навіть і персонажі - залишено одного ліричного героя: його душа, надмірно розростаючись, неначе завойовує всю площу новели»484. Із спостережень над новелою І. Денисюк виводить «закон новелістичної концентрації», який передбачає органічний зв'язок початку і кінцівки.
Вчений звертається до проблеми розподібнення новели і оповідання, яке здійснює на основі композиційно-стильових особливостей. Динамічна природа новели потребує застосування прийомів «концентрації почуття», в той час, як оповідання такої концентрації почуття не потребує, більше тяжіє до споглядальної манери викладу. Різняться новела та оповідання і за характером родового синкретизму. Новела дотримується вимог форми більш послідовно, ніж оповідання, для якого чистота такої вимоги просто неможлива. Враховується вплив анекдоту, казки, легенди на становлення новели в українській літературі. Новела в інтерпретації І. Денисюка постає динамічним жанром, який попри існування канонічних композиційних структур здатен до активних трансформацій під впливом реальних подій. Принагідно він сформулював два закони новелістичного розвитку: закон жанрової різноманітності та закон концентрації та деконцентрації новелістичної структури.
Ткачук Микола Платонович (нар. 1949) - тернопільський професор. Побудував жанрову теорію на творчості Івана Франка. Відніс бориславський цикл до метажанру. Виділяв цикл та циклізацію як ознаки цього метажанру. «Епічний цикл - це не проста сума творів, а особливий жанровий витвір, що існує за власними законами, проте окремий твір не втрачає своєї самостійності, хоча між ними й існують певні циклотворчі зв'язки»485. М. Ткачук оперує терміном «відкритого тексту» У. Еко, вважаючи провідною ознакою творів Франка «відкритість». Вчений також оперує поняттям «жанрове мислення письменника», яким, безперечно, був наділений Франко. На думку дослідника, Франко провокував аналіз роману як жанру з тим, щоб обґрунтувати теоретично його підвиди. Тип роману Франка він відніс до поліфонічних, з множинними інтертекстуальними кврапліннями.
484 Там само. - С. 17.
485 Ткачук Микола. Жанрова структура прози Івана Франка. - Тернопіль. 2003.-С. 11.
Штонь Григорій Максимович (нар. 1941) - київський професор, який намагався вирішити проблему генези української ліро-епічної прози. Він дуже вдало продемонстрував її еволюційні переливи, метаморфози ідеологем всередині тексту, які призводили до жанрових перевтілень. Формулювання жанрового епічного канону Г. Штонь подав у такому висловлюванні: «Несамосвідома різнобожість і самосвідома людинність - то дві сторони епічного канону, який у європейських і євроцентричних, так би мовити, літературах діє і по сьогодні»486. Частиною епічного канону (якому властива полемічність, динамізація, достовірність/правдивість) він також вважав історичне життя народу. Для ліро-епічної прози характерне переміщення полеміки з історичного часоплину у царину побуту та духовного життя українського народу. У другій половині XX ст., на думку Г. Штоня, відбулась зміна «етнопобутового дискурсу» ліро-епічної української прози на «психолого-буттєвий».
Розвиток української жанрології пострадянського часу опинився в залежності від ситуації «поза базою», тобто в ситуації відсутності базових наукових вітчизняних розвідок у цій галузі, тому українська жанрологія пішла шляхом або поглиблення та вдосконалення принципів та систем класифікації, або поглибленням аналізу конкретних жанрів та груп жанрів. У радянський час в Україні не існувало жанрологічних шкіл, як у Росії. Тож з настанням періоду державної самостійності ситуація не могла суттєво змінитися, а брак жанрової суто теоретичної традиції відбився на спорадичності самих жанрових аналізів у нашій науці та на їх непослідовності. Для вичерпної характеристики цієї ситуації можна ввести ідеологічну метафору - «контроль теоретичної гегемонії», до якого, фактично, вдавалась центральна влада в колишній країні і від якого нині так важко відступити українському теоретику.
486 Штонь Григорій. Духовний простір української ліро-епічної проти. К., 1998,- С. 37.
На такому несприятливому тлі виграшно виділяється теорія роману Ніни Іванівни Бернадської (1959 р.н.). У книзі «Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція» вона звернулась до вивчення даного жанру із залученням великого історичного контексту. Концепція Н.І. Бернадської виструнчується з метою конкретизації теоретичного шляху саме українського роману який ідентифікується від початків, від витоків. На її думку, казка повість, новела поруч із літописною та агіографічною традицію мали великий вплив на синтез роману як жанру в українській літературі, Найпершими модифікаціями роману в новій українській літературі стали історичний («Михайло Чарнишенко» П. Куліша «Чайковський» Є. Гребінки) та сімейний роман-хроніка («Пан Халявський», «Столбиков» Г. Квітки-Основ'яненка). Справедливо зазначено, що історичний роман в Україні формувався в умовах все вироблених конструктів Вальтера Скотта, проте не зазначено, що й поетика жанру Віктора Гюго також мала вплив. Сімейний роман-хроніка на українському ґрунті став втіленням ностальгії за Просвітництвом, тому щедро презентує різноманітні прийоми комічного з відтінком дидактики.
Аналізуючи історичну романістику М. Старицького, Д. Мордовцева, І. Нечуя-Левицького, вона відзначає, що «жанрова модифікація історичного роману другої половини XIX ст. виявляється і в тому, що герої позбавлені статичності і розкриваються у повноті свого внутрішнього світу, динамізм і мінливість якого відтворюються за допомогою різноманітних засобів психологічного аналізу. Зазнає змін і спосіб оповіді - суб'єктивний погляд оповідача змінюється на об'єктивований, від третьої особи. Письменник стає ніби спостерігачем описуваних подій»487. Отже, дослідниця звертає увагу на розвиток оповідних форм в українському романі, зокрема, вона акцентувала, що на початку XIX ст. відбулась зміна оповіді від першої особи однини на третю особу. Книга Н. Бернадської обернена до вивчення динаміки зміни романних форм на матеріалі української літератури від давнини до сучасності, що складає безсумнівні переваги даної теорії, оскільки вона водночас підкріплена історично апробованим матеріалом. Одним із напрямів ідентифікації жанру історичного роману у даному дослідженні стало звернення до виявлення самобутності національного руху української літератури. Воно проявилось У наступних характеристиках: 1) зацікавлення саме українською історією; 2) історичний досвід українського літописання був вдало сприйнятий та розвинутий письменниками XIX ст.; 3) особливий пласт роману становила народна творчість, яка вплинула на прийоми та засоби організації тексту історичного роману саме національні джерела жанру визначили його специфіку.
Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція. - К.: Академвидав, 2004. - С 63.
Поява «роману з народного життя» - соціально-психологічного реалістичного - мотивується серед інших факторів також і спрямуванням проти «Вальтер-Скоттівщини». Основним здобутком цієї жанрової модифікації роману стало звернення до дослідження окремої особистості як соціального явища.
Перевагу концепції Н. Бернадської становить відтворення теоретичного шляху становлення українського роману. Вона подає огляд концепцій даного виду за працями В. Горленка, О. Дорошевича, М. Дашкевича, А. Лінниченка, І. Франка, М. Стороженка та ін. Актуалізована у такий спосіб українська версія теорії роману відзначається прихильністю до самобутніх компонентів оповіді, зокрема народних епічних форм. Серед рис загального сенсу названий В. Горленком, наприклад, вимисел, який відіграє у романі вагому роль основи оповіді. Цей же дослідник синтезував й провідні ознаки соціально-психологічного роману: 1) змалювання правдивого внутрішнього життя людини; 2) правдиве зображення середовища, 3) деталізація, 4) право романіста на власний вибір типових явищ. Книга задумана як огляд найбільших теоретичних здобутків, віх становлення роману, тому в ній щедро формулюються характеристики внеску окремих постатей науки, наприклад: «П.Житецький започатковує вивчення роману як типу осмислення людської особистості в єдності її матеріальних та ідеальних запитів. Такий висновок йому підказує досвід зарубіжного роману. Соціальна спрямованість вітчизняного роману з народного життя, роману соціально-психологічного, покликаного стати книгою життя і боротьби національно та соціально пригнобленого народу»488. І. Франко визначений як перший із дослідників, хто сформулював цілісну теорію роману в Україні. І. Франко сформулював і основні етапи розвитку цього жанру: 1 (давньогрецький роман, 2) християнський роман, 3) лицарський Роман, 4) гумористичний, 5) дидактично-сентиментальний та крутійський роман, 6) роман виховання (педагогічний) та подвійний тип роману, який сполучає гумор та повчання, 7) реалістичний соціально-психологічним роман. Він же є автором і першої Української типології роману.
488 Там само. - С 80.
XX ст. пов'язане з трансформацією та збільшенням чисельності модифікацій українського роману. Розглядає дослідниця й теоретичні концепції цього часу, в тому числі Ю. Крістевої, Ц. Тодорова, М. Бахтіна, Н. Тамарченка, В. Головка, Ж. Женетта та ін. Увага зосереджується, зокрема, на розмежуванні роману й повісті, наведені навіть дві таблиці щодо дефініцій цих жанрів у плані зіставлення. Звичайно ж, у центрі аналізу знаходиться роман як провідний прозовий жанр ХХ-ХХІ ст. Вивершує всю теоретичну структуру Н. Бернадської перелік жанрових модифікацій роману ХХст. Такими вона насамперед назвала услід за І.Франком: роман античний, середньовічний, християнський, лицарський, гумористичний, крутійський, дидактично-сентиментальний, роман виховання, суспільно-психологічний. Всі ці модифікації у XX ст. зазнали трансформацій. Наприклад, дослідниця зауважує, що поповнюються форми модифікацій ліричним романом (с. 318). Відзначена й міжродова взаємодія у прозі нашого часу як одна із провідних ознак художності.
Література
Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція. - К.: Академвидав, 2004. - 366 с.
Денисюк І. Новела чи оповідання? // Жовтень. - 1966. - № 4. - С. 92-98.
Денисюк І. Проблема новели у польському літературознавстві // Вісник. Серія філологічна. - Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1969. - Вип. 6. - С. 107-109.
Денисюк Іван. Розвиток української малої прози XIX - початку XX ст. - Львів: «Академічний експрес», 1999. - 280 с.
Копыстянская Н. Ф. Хронотоп как аспект изучения жанровой системы романтизма // Zagadnienia rodzajiw literackich. IHdi, 1994. XXXVII 1-2. - S. 119-135.
Копыстянская H. Ф. Виды и функции ретроспекции в романе XX века. Litteraria humanitas IV Roman Jakobson. - Brno, 1996. - C. 441-450.
Копистянська Нонна. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства. - Львів: «Паїс», 2005. - 367 с.
