Теорія літературних жанрів - Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману - Бовсунівська Т. В 2009
Жанрова концепція М. Бахтіна
Авторитетні жанрові теорії пострадянського простору
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Михайло Михайлович Бахтін (1895-1975) представив кілька життєспроможних літературний концепцій, одна з яких є жанровою. М. Бахтін не прагнув синтезувати жанрову систему тієї чи іншої епохи літератури чи вичерпну типологію, проте винайдені ним закономірності розвитку жанру до цього часу вважають жанровими законами. «Якщо ми підійдемо до жанру з огляду на його внутрішнє тематичне відношення до дійсності та до її становлення, то ми можемо сказати, що кожен жанр має свої способи, свої засоби бачення та розуміння дійсності, які доступні тільки йому»505. Він спробував зв'язати жанри не з "поверхневою строкатістю і галасом літературного процесу", але підійшов до них як до утворень, що визначають "великі й істотні долі літератури" - долі, значною мірою пов'язані з протиборством двох начал світобачення - монологічного і діалогічного.
505 Медведєв Н.Н. /Бахтин М.М./ Формальный метод в литературоведении. - М.: «Лабиринт», 2003. - С. 145.
Що стосується монологічних точок зору на світ, то будь-яка з них, згідно М. Бахтіну, характеризується наступними основними ознаками: 1) у реальному контексті суспільного життя всі такі точки зору суть не що інше, як різноманітні соціальні мови ("мова селянства" "мова покоління", "мова молитви", "мова політичного дня" тощо), кожний із яких "ідеологічно наповнений", представляє спосіб осмислення світу, тобто "ціннісний світогляд" даної соціальної групи, "мовного жанру", епохи тощо; 2) ступінь монологізму подібних мов обумовлена ступенем їх спрямованості на свій предмет, який вони прагнуть твердо і однозначно визначити так, щоб повністю вичерпати його цим визначенням; 3) тому, будучи доведена до логічного кінця, всяка монологічна точка зору відчуває себе як єдино адекватний і тому єдино можливий погляду на світ; 4) через це вона принципово ігнорує або навіть авторитарно відкидає інші можливі підходи до дійсності: "чистій" монологічній мові чуже не тільки "озирання" на чужу думку, але і всяка самокритика, уміння поглянути на себе із сторони, відчути свою пізнавальну неповноту, обмеженість, скороминущий характер свого історичного буття.
Монологічне начало, згідно М. Бахтіну, досягає своєї межі в міфі а також у "прямих" жанрах епосу (епопея), лірики (дифірамб, ода) і драми (трагедія). Все ці жанри - від епохи класичної старовини до епохи класицизму - утворюють сферу "високої" літератури, яку М. Бахтін сумарно іменує словом "поезія".
Тим часом, підкреслює М. Бахтін, жива реальність завжди нескінченно багатша і різноманітніша за найдосконалішу монологічну мову. В результаті між багатовимірністю дійсності і одновимірністю таких мов виникає неусувний [46-47] зазор, а тим самим і ґрунт для їх "взаємовисвітлення" і "взаємокритики". Авторитарність монологічних мов підривається тиском самого життя, вони здобувають здатність відчувати себе не як єдино вірну, а як одну з можливих точок зору на світ. Оспорюючи один одного або один одного підтримуючи, існуючи і рухаючись між полюсами взаємної "згоди" і "незгоди", такі точки зору вступають між собою в діалогічний контакт і створюють атмосферу соціально- мовної суперечності.
"Романне" начало, за М. Бахтіним, і є діалогічним началом, перенесеним у літературну площину: «У більшості поетичних жанрів (у вузькому сенсі слова) внутрішня діалогічність слова художньо не використовується, вона не входить в «естетичний об'єкт» твору, вона умовно притлумлюється у поетичному слові. У романі ж внутрішня діалогічність стає одним із істотних моментів прозового стилю та зазнає специфічної художньої обробки»506. Історію "романного слова" він малює перш за все як історію розвитку принципу "багатомовності", як довгу, але успішну боротьбу "діалогу" з "монологом", "прози" з "поезією", "роману" з "епосом". Роман для М. Бахтіна - це не звичний жанр (не "жанр серед жанрів"), що володарює визначеним "каноном", але втілена стихія взаємного висвітлення мов. «Дуже важлива та цікава проблема взаємодії жанрів і єдності літератури певного періоду. В окремі епохи - у класичний період грецької, у золотий вік римської літератури, в епоху класицизму - у великій літературі (тобто в літературі панівних соціальних груп) всі жанри певною мірою гармонійно доповнюють один одного і вся література, як сукупність жанрів, є значною мірою якимось органічним цілим вищого порядку. Але характерно: роман у це ціле ніколи не входить, він не бере участі у гармонії жанрів. У ці епохи роман живе неофіційно за порогом великої літератури. В органічне ціле літератури, ієрархічно організоване, входять тільки готові жанри із укладеними та визначеними жанровими обличчями»507.
Ця стихія, пише М. Бахтін, існувала завжди, вона "давніша канонічної і чистої одномовності", проте аж до Нового часу в літературі домінував все ж таки монологічний принцип, тобто "прямі" і "готові" жанри. Діалогічні ж форми вели як би периферійне або напівофіційне існування і лише інколи проривалися на авансцену літературного життя. Вони створювали "передроманний" клімат. Сам же роман погано уживався з іншими жанрами, тяжів до їх пародіювання.
У античності "передроманне" начало М. Бахтін побачив у факті існування величезного світу "сміхової літератури", що виростає із глузливого передражнювання будь-якого "прямого" слова про дійсність. Цей "міжжанровий" світ включав, за М. Бахтіним, різноманітні форми, починаючи з пародійних загадок і завершуючи травестуючими "контробробками" високих національних міфів. М. Бахтін переконаний в "нещадно-критичному" характері сміху в подібних творах, а також у тому, що вони, завдяки своїй пародійно- травестуючій спрямованості, "звільняли свідомість від влади прямого слова, руйнували глуху замкнутість свідомості в своєму слові, в своїй мові" і тим самим служили прямим джерелом романної діалогічності.
506 Бахтин М.М. Слово в романе // Вопросы литературы и эстетики. - М.: «Художественная литература», 1975. - С. 97.
507 Бахтин М.М. Эпос и роман // Литературно-критические статьи. - М.: «Художественная литература», 1986. - С. 393.
Зачатки романної прози М. Бахтін знаходить і у власне літературних (або напівлітературних) жанрових формах Античності - у реалістичних новелах і сатирах, в автобіографічних оповіданнях, в риторичних жанрах, листах тощо, існування яких привело до того, що на античному ґрунті "готовий був виникнути роман", проте не виник тому, що діалогічний принцип все ж таки не став "творчим центром літературного процесу".
Схожу картину М. Бахтін знаходить і в культурі Середньовіччя (таке само багатство пародійно-травестійних літературних форм, така сама наявність літературних жанрів, що спонукали до становлення принцип суперечливості) з тією, проте, різницею, що наприкінці високого Середньовіччя і в епоху Відродження відсторонений сміх і багатомовність, поруйнувавши всі перешкоди, беззворотно увірвалися у "велику" літературу: закінчилася, за М. Бахтіним, "передісторія" романного слова, і почалася його справжня, причому тріумфальна історія.
Цю тріумфальность М. Бахтін безпосередньо пов'язує з радикальною зміною самих ціннісних установок у літературі, пояснюючи її радикальними ж змінами в соціальному житті. Рубіж між Середньовіччям і Новим часом для нього - це рубіж між періодом авторитарності і прагненням до "словесно-ідеологічної централізації", з одного боку, і епохою принципової децентралізації культурної свідомості, "мовних ідеологій", коли кожна з них стала прагнути до автономії і самоствердження, що досягається в процесі напруженого діалогу-суперечки з іншими подібними ідеологіями. Роман, по суті своїй, будучи художнім виразом цього "активно-багатомовного світу", виявляється, в концепції М. Бахтіна, не тільки провідним жанром нової епохи, але і жанром, що залучає до своєї орбіти "прямі" жанри, що всі дісталися від минулого, тому що "ця орбіта співпадає з основним напрямом розвитку всієї літератури". Давши перші "повноскладні" зразки ще в XVI - початку XVII ст. (Ф. Рабле, М. де Сервантес), роман як втілення діалогічної стихії проходить в своєму розвитку через твори Г. Гріммельсгаузена, Ш. Сореля, П. Скаррона, потім Г. Філдінга, Л. Стерна і Жан-Поля з тим, щоб починаючи з XIX ст. запанувати вже чи не повсюдно.
Багатомовність та діалогічність він назвав провідними ознаками жанру роману. На такому баченні роману побудована монографія про Ф. Достоєвського. М. Бахтін вважав, що з позицій діалогізму структура романів Достоєвського стає прозорою. Діалог не як прийом, а як самодостатня мета. Адже існувати - це значить спілкуватися діалогічно. Коли діалог вичерпується - завершується все. Тому діалогічне письмо спрямоване на незавершення, на безконечність діалогу як принципу життя. Далог Ф. Достоєвського не може бути сюжетним, бо сюжетність має нахил завершуватись, його діалог - «позасюжетний». Основним же романним принципом у творчості Ф. Достоєвського М. Бахтін визнав принцип «сполучення голосів», який вивершився в теорію поліфонії (багатоголосся). Вчений зробив спробу виділення різних типів діалогу. Він визначив, що у романах Достоєвського є внутрішні та зовнішні діалоги. Найпоширенішою структурною формою діалогу є: «Я - Інший». Цей інший зазвичай невідомий, чужий. Авторська позиція не завжди укладається в певний діалогічний голос, вона може бути «розлитою» у всій площині роману. Ф. Достоєвський, на думку М. Бахтіна, мав талант до зображення чужої ідеї.
М. Бахтін, таким чином, створив надзвичайно глибоку дедуктивну конструкцію, яка, проте, на наш погляд, відповідає реальності історико-культурного процесу лише у певному - і не завжди безперечному - наближенні.
Насамперед насторожує трактування М. Бахтіним таких жанрових утворень як "грецький роман", "лицарський роман" і "бароковий роман" зі всіма його відгалуженнями. М. Бахтін правий, заперечуючи за цими жанровими різновидами яку-небудь істотну діалогічность.
Підкреслюючи "чисто монологічну витриманість", "одномовність і одностильність" грецького роману, "скутість світогляду" І принципову близькість до епосу роману лицарського", "патетичний" ("поетичний") пафос барокового роману, М. Бахтін, не дивлячись на низку зауважень, переконливо показав, що, існуючи в обстановці соціальної диференційованості мов, всі ці жанри зовсім не перетворюють таку диференційованість на свою конститутивну ознаку, проте вельми жорстко підпорядковують її "абстрактно-ідеалізуючим" (монологічним) тенденціям. Але ж це означає, що, зобразивши рух від "епосу" до "роману" як рух від "монологу" до "діалогу", М. Бахтін тим самим вимушений був якщо не повністю виключити ці жанри з "справжнього" роману, то в усякому разі відсунути їх далеко на узбіччя шляху романного розвитку.
Чи правомірно це? І, головне, чи можна жанр роману розглядати як втілену стихія соціальної суперечності?
Замислюючись над цими питаннями, слід звернути увагу на те, що саме вираз "діалог" М. Бахтін вживає щонайменше у двох істотно відмінних сенсах. З одного боку, під діалогічним словом він розуміє всяке слово, яке, прагнучи затвердити певну точку зору на предмет, зустрічає на своєму шляху інші ("чужі") слова про той же предмет і тому вимушене полемічні до них прислухатися і на них реагувати. В цьому відношенні, відзначає М. Бахтін, діалогічна орієнтація властива всякому живому слову, що розгортається в обстановці реального соціального спілкування ("Тільки міфічний Адам, що підійшов з першим словом до ще непромовленого невинного світу, самотній Адам, міг дійсно до кінця уникнути цієї діалогічної взаємоорієнтації з чужим словом про предмет.
Конкретному історичному людському слову цього не дано: воно може лише умовно і лише на короткий період від цього ухилятися"508). Будь-який скільки-небудь серйозний діалог- суперечка підтримується вірою в існування істини про предмет і в можливість дійти цієї істини. Тому для учасника такого діалогу всі чужі думки є лише "пружно-напружене середовище", яке треба подолати, через яку треба пробитися до "свого сенсу" і до "своєї експресії". Кожна людина прагне або до того, щоб затвердити власні переконання і уявлення, що вже склалися, або якось скорегувати їх: розвертаючись у просторі між полюсами "згоди" і "незгоди" з партнерами по комунікації, діалог є зовсім не самоціллю, але лише ґрунтом і засобом соціально-мовного спілкування; метою ж виявляється оволодіння предметом думки.
За М. Бахтіним, «роман - це художньо організоване соціальне різномовлення, іноді різномова, та індивідуальне різноголосся. Внутрішнє розшарування єдиної національної мови на соціальні діалекти, групові манери, професійні жаргони, жанрові мови, мови поколінь на віку, мови напрямів, мови авторитетів, мови гуртів та тимчасових мод, мови соціально-політичних днів і навіть годин, - це внутрішнє розшарування кожної мови в кожен даний момент - необхідна передумова романного жанру...»509. Такого розуміння роману до М. Бахтіна не існувало, воно обертало свідомість до якихось нових теоретичних важелів художності та впроваджувало діалогічний принцип як цементуючий, провідний, свідомо мотивований. Вчений розробив категоріальний апарат діалогізму.
508 Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. - С. 92.
509 Бахтин М.М. Слово в Романе // Вопросы литературы и эстетики. С. 76.
Звернімось до найбільш уживаніших термінів, таких, як «зона діалогічного контакту». Під терміном «зона діалогічного контакту» мається на увазі перебування героя в просторі, який забезпечує можливість діалогічного контакту. Утворення таких «зон» - одна з характеристик романного слова.
Діалогічність надає жанру роману незавершеності, яка й становить найхарактернішу його жанрову ознаку. «Вивчення роману як жанру відрізняється особливими труднощами. Це обумовлено своєрідністю самого об'єкту: роман - єдиний жанр, що перебуває у становленні і ще неготовий жанр. (...) Жанровий кістяк роману ще далеко не затверділий, і ми ще не можемо передбачити всіх його пластичних можливостей»510. Характерно, що вивчення роману подібне до вивчення нових мов, оскільки він не має канону, не уклався у канонічні форми, у той час, коли вивчення інших жанрів можна уподібнити до вивчення мертвих мов, тобто вони мають жанровий канон, усталені і погано піддаються будь-яким видозмінам, Це зумовлює надзвичайні утруднення в укладанні логічної схеми теорії роману. Адже ця теорія має, по суті, абсолютно інший об'єкт вивчення, ніж теорія інших жанрів. Роман - не просто жанр серед жанрів. Це єдиний жанр, що постає, серед давно вивершених і частково вже мертвих жанрів. Це єдиний жанр, народжений і вигодуваний новою епохою світової історії і тому глибоко споріднений з нею, тоді як інші великі жанри одержані нею у спадок у готовому вигляді, лише пристосовуються - одні краще, інші гірше - до нових умов існування. В порівнянні з ними роман представляється істотою іншої породи. Він погано уживається з іншими жанрами. Він бореться за своє панування в літературі, і там, де він перемагає, інші, старі, жанри розкладаються. Недаремно краща книга з історії античного роману, вважає М. Бахтін, - книга Ервіна Роді - не стільки розповідає його історію, скільки зображає процес розкладання всіх великих високих жанрів на античному ґрунті.
Даючи коротку історію теорії роману, М. Бахтін зауважує, що в часи Аристотеля та Горація теорія жанрів тяжіла до вичерпності, утворені у той час жанрові системи мали великий нахил до гармонійного опису великої літератури. У часи класицизму Н. Буало та Ш. Баттьо також продовжують цю лінію теорії жанрів, пропонуючи максимально гармонізуючи поетики. Втім, у всьому цьому спадку жанр роману взагалі відсутній, він ігнорується, не помічається. Лише у XIX ст. роман посів нарешті місце посеред інших жанрів, став частиною жанрової системи, був теоретично осмислений, проте це осмислення не можна вважати достатнім, оскільки внесений у загальну схему жанрів роман був суто автоматично, не у відповідності до його живого функціонування у літературному процесі. Початок XIX ст. можна назвати періодом культу романної форми, але не періодом переконливих теорій роману.
510 Бахтин М.М. Эпос и роман // Вопросы литературы и эстетики. - С. 447.
На думку М. Бахтіна, особливо цікаві явища спостерігаються в ті епохи, коли роман стає провідним жанром. Вся література тоді охоплюється процесом становлення і свого роду «жанровим критицизмом». Це мало місце в деякі періоди еллінізму, в епоху пізнього середньовіччя і Ренесансу, але особливо сильно і яскраво - з другої половини XVIII ст. У епохи панування роману майже всі інші жанри більшою чи меншою мірою «романізуються»: романізується драма (наприклад, драма Г. Ібсена, Г. Гауптмана, вся натуралістична драма), поема (наприклад, «Чайльд Гарольд» і особливо «Дон-Жуан» Дж. Г. Байрона), навіть лірика (наприклад, лірика пізнього Г. Гейне). Ті ж жанри, які наполегливо зберігають свою стару канонічність, набувають характеру стилізації. Взагалі будь-яке строге дотримання жанру у цей час обертається на стилізацію, часто з пародійним ефектом.
Поділяючи жанри на «готові» і «незавершені», М. Бахтін відносить роман до «незавершених». Саме незавершені жанри важко піддаються теоретичному осмисленню. Тому тривалий час теорія роману виявляла свою повну безпорадність відносно тлумачення цього жанру. Інші жанри, зокрема ті, що уклалися в давні часи, мають відповідне канонічне окреслення, їхня нормативність робить їх більш піддатливими для теоретичних узагальнень. Такі жанри мало піддаються видозмінам, у різні періоди літератури вони тільки незначним чином трансформуються, зберігаючи жанровий кістяк. По суті, теорія жанрів Аристотеля щодо «готових» канонічних жанрів спрацьовує донині. Його поетика залишається непорушним фундаментом теорії жанрів (хоча іноді він так глибоко залягає, що його і не побачиш). Все йде благополучно, поки справа не торкнеться роману. Але вже і романізовані жанри ставлять теорію в безвихідь. На проблемі роману теорія жанрів стикається з необхідністю корінної перебудови. М. Бахтін взагалі відмовляється від з'ясування системи стійких жанрових ознак роману, пропонуючи натомість основні структурні особливості цього найпластичнішого з жанрів, особливості, що визначають напрям його власної мінливості і напрям його впливу і дії на решту літератури.
Він зосередився на основних особливостях, які відрізняють роман від інших жанрів. Ними є: 1) стилістична тривимірність роману, пов'язана з багатомовною свідомістю, що реалізується в ньому; 2) докорінна зміна часових координат літературного образу в романі; 3) нова зона побудови літературного образу в романі, саме "зона максимального контакту" із дійсністю (сучасністю) в її незавершеності511.
У нашому активно-багатомовному світі між мовою і його предметом, тобто реальним світом, встановлюються абсолютно нові відносини, з величезними незворотними наслідками для всіх готових жанрів, що склалися в епохи замкнутої і глухої одномовності. На відміну від інших великих жанрів, роман склався, твердить М. Бахтін, і виріс саме в умовах загостреної активізації зовнішньої і внутрішньої багатомовності, це його рідна стихія. Тому роман і зміг стати на чолі процесу розвитку і оновлення літератури в мовному і стилістичному відношенні. Він висунувся на перший план у жанровому відношенні, бо ідеально задовольняє сьогочасні потреби у багатомовності. Роман істотно відрізняється від епосу. Він вийшов із іншої мовної стихії, розвивається за іншими законами. У трактаті «Епос і роман» М. Бахтін подає зіставлення епосу з романом. При цьому він називає три конститутивні риси епопеї: 1) предметом епопеї служить національне епічне минуле, «абсолютне минуле» за термінологією Гете і Шіллера; 2) джерелом епопеї служить національний переказ (а не особистий досвід і вільна вигадка, що зростає на його основі); 3) епічний світ відокремлений від сучасності, тобто від часу виконавця (автора і його слухачів), абсолютною епічною дистанцією. Пам'ять, а не пізнання є основною творчою здатністю і перевагою стародавньої літератури.
511 Бахтин М.М. Эпос и роман // Литературно-критические статьи. - М.: «Художественная литература», 1986. - С, 399.
Роман же визначає досвід, пізнання та практика. У епоху еллінізму виникає контакт з героями троянського епічного циклу; епос перетворюється на роман. Епічний матеріал транспонується в романний, в зону контакту, пройшовши через стадію фамільяризації та сміху. Коли роман стає провідним жанром, провідною філософською дисципліною визнається теорія пізнання. Поруйнування епопеї відбулось за рахунок стирання грані між абсолютним часом, на який вона орієнтована та часом визначеним, минулим, теперішнім чи майбутнім. «Знищити цю грань - значить знищити форму епопеї як жанру»512. Отже, епос відрізняється від роману тим, що представляє завершений жанр літератури, як каже М. Бахтін, «готовий». У тому національному минулому, яке змальовує епос, абсолютність часу підсилюється незмінністю описуваного.
Оскільки епопея тісно пов'язана з переказом, М. Бахтін подав і аналіз переказу. Він вважає переказ фактичним джерелом епопеї, причому іманентним самій епопеї. Епічне слово є слово за переказами. Епічний світ абсолютного минулого по самій природі своїй недоступний особистому досвіду і не допускає індивідуально-особистої точки зору і оцінки. «Він даний тільки як переказ, священний і незаперечний, ігноруючий загальнозначущу оцінку і що вимагає пієтетного до себе відношення. Повторюємо і підкреслюємо: справа не у фактичних джерелах епопеї, і не в змістовних її моментах, і не в деклараціях її авторів, - вся справа у конститутивній для жанру епопеї формальній межі її (точніше, формально-змістовній): опора на безособовий незаперечний переказ, загальнозначущу оцінку і точку зору, що виключає всяку можливість іншого підходу, глибока пієтетність відносно предмету зображення і самого слова про нього як слова переказу»513. М. Бахтін твердив, що охарактеризовані ним три конститутивні риси епопеї також властиві іншим «високим готовим» жанрам того часу, античності. Таке бачення жанру «готовим, завершеним» спрощувало справу побудови жанрової ієрархії, які й дійшли до нашого часу.
Особливе місце у жанровій теорії М. Бахтіна було відведене категорії часу. Він вважав, що характер часу та його протікання у творі багато в чому визначає жанрову структуру. Схема часу в епопеї бачилась йому замкненою в коло та завершеною. «В результаті всі високі жанри класичної епохи, тобто вся велика література, будуються в зоні віддаленого образу, поза всяким можливим контактом із дійсністю у її незавершеності»514. Цей замкнений в коло та завершений час епопеї породжував два бачення майбутнього: або воно мислилось простим подовженням сучасності, або катастрофою, що вивершувалась «загибеллю богів». Ідеалізований початок історії світу вивершувався катастрофою наприкінці. Таке відчуття часу не полишило літературу й по сьогодні, воно іноді виринає у творах, що наслідують епічний дух, прагнуть поринути в атмосферу абсолютності за завершеності.
512 Бахтин М.М. Эпос и роман // Литературно-критические статьи. - С. 404.
513 Там само. - С. 404-405.
514 Там само. - С. 408.
Частиною концепції романного часу став хронотоп. За М. Бахтіним, література пронизана різними хронотопічними цінностями, різного ступеня та обсягу. Хоча сам він орієнтується у дослідженні на «великі типологічно стійкі хронотопи, що визначають вагомі жанрові різновиди роману на ранніх етапах його розвитку»515. Він докладно описав хронотоп дороги. Його характеристики хронотопу дороги мають структурно-семіотичний сенс, сповнені глибоких психоаналітичних узагальнень. «Дорога» уособлює у М. Бахтін соціальну дистанцію, на якій сполучаються просторові та часові ряди людських доль, життів, вчинків. Для готичного роману провідним хронотопом стає «замок». У Ф. Стендаля та О. де Бальзака таку функцію виконує «гостьова-салон». У Ф. Достоєвського він помітив хронотопи містерійного та карнавального часу. Вчений високо поціновував зображальне значення хронотопу. Зокрема, роль хронотопу у сюжетно-композиційному розгортанні твору: «Хронотоп дає істотний ґрунт для показу-зображення подій. І це саме завдяки особливому ущільненню і конкретизації прикмет часу - час людського життя, історичного час - на певних ділянках простору. Це і створює можливість будувати зображення подій у хронотопі (навколо хронотопа). Він служить переважною точкою для розгортання «сцен» у романі, у той час, як інші зв'язуючі події, що знаходяться далеко від хронотопу, подаються у формі сухого повідомлення...»516. Хронотоп у романі є так само формою філософського узагальнення, як і решта художніх форм. Вагомість ролі хронотопу в структурі роману нового часу М. Бахтін наголошував неодноразово: «Хронотоп як переважаюча атеріалізація часу в просторі є центром зображальної конкретизації, втілення для всього роману»517.
515 Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе // Литературнокритические статьи. - М.: Художественная литература, 1986. - С. 275.
516 Там само. - С. 282.
517 Там само. - С. 283.
Функціональність хронотопу дуже широко розумілась дослідником: «Хронотопним є будь-який художньо-літературний образ. Суттєво хронотопною є мова як скарбниця образів. Хронотопною є внутрішня форма слова, тобто та ознака, за допомогою якої початкові просторові значення переносяться на часові відношення»518. Хронотоп також має складну структуру, може включати в себе інші хронотопи, вони можуть переплітатися, замінюватися, зіставлятися, протиставлятися. Загальний характер взаємовідношень хронотопів вчений визначив за його домінантою як діалогічний. Цей діалог можна виявити лише поза зображенням у художньому творі, в цілому цього твору. Складність провідного романного конструкту, якого М. Бахтін назвав діалогом, потребує більшої уваги.
Великим здобутком М. Бахтіна у розробці теорії роману було те, що він зумів побачити такі джерела жанру, які до нього ніхто не характеризував. Зокрема, я маю на увазі врахування народної сміхової стихії, амбівалентності сміху тощо. Згідно концепції М. Бахтіна, жива сучасність, все ж знаходила собі вихід на поверхню літератури і для цього вона використовувала «низьку» стихію народної культури з усіма притаманними їй засобами. «Сучасна дійсність, стрімка і скороминуща, «низька», справжня - це «життя без початку і кінця» була предметом зображення тільки в низьких жанрах. Але насамперед вона була основним предметом зображення в галузі народної сміхової творчості. Саме тут - в народному сміху - і потрібно шукати справжнє фольклорне коріння роману. Справжнє, сучасність як така, «я сам», і «мої сучасники», і «мій час» були спочатку предметом амбівалентного сміху - і веселого і знищуючого одночасно. Саме тут складається принципово нове відношення до мови, до слова. Поряд із прямим зображенням - осміянням живої сучасності - тут процвітає пародіювання і травестування всіх високих жанрів і високих зразків національного міфу»519. До такої «низької» літератури М. Бахтін відніс, сократові діалоги (як жанр), меніппову сатиру, буколічну поезію, мемуарну літературу тощо.
Вагомість жанрів, що містять сміхову поетику, за Бахтіним, полягає в тому, що сміх знищує будь-яке дистанціювання, максимально наближає об'єкт зображення. Описуючи жанрові характеристики меніппової сатири та Сократових діалогів, дослідник звертає увагу саме на здатність цих жанрів знищувати будь-які дистанції засобами сміху, діалогу та залучення живої мовної стихії. Він наголошував на можливостях малих «незавершених» жанрів, меніппова сатира може розростатися, утворюючи велике полотно «Сатирикона» Петронія.
518 Там само. - С. 283.
519 Бахтин М.М. Там само. — С. 409.
Роман є відображенням стихії незавершеної дійсності, що і не дає цьому жанру затвердіти, стати сумою готових приписів - канонів. Романіст прагне зображувати дійсність, яка ніколи не буває «готовою». Він може з'являтися в полі зображення в будь-якій авторській позі, може зображати реальні моменти свого життя або робити на них алюзії, може втручатися в бесіду героїв, може відкрито полемізувати з своїми літературними ворогами тощо. Справа не тільки в появі образу автора в полі зору, - річ у тому, що і справжній, формальний, первинний автор (автор авторського образу) опиняється в нових стосунках з світом, що зображається: вони знаходяться тепер в однакових ціннісно-часових вимірах, авторське слово, що зображає, лежить в одній площині із зображеним словом героя і може вступити з ним (точніше: не може не вступити) в діалогічні стосунки і гібридні поєднання520.
Охарактеризований М. Бахтіним переворот у ієрархії часів визначає і радикальні зміни в структурі художнього образу. Чим активніше художній твір посувається у бік майбутнього чи минулого, яке позбавлене ідеалізації, тим більш незавершеним робиться цей твір. Коли дійсність стає справжнім центром людської орієнтації в часі та просторі, світ втрачає свою завершеність. Докорінно змінюється часова модель світу: він стає світом, де першого слова (ідеального початку) немає, а останнє ще не сказане. «Всяка подія, яка би вона не була, всяке явище, всяка річ, взагалі всякий предмет художнього зображення втрачає ту завершеність, ту безнадійну незмінність, які були йому властиві в світі епічного «абсолютного минулого», захищеного неприступною межею від продовжується, некінченого справжнього. Через контакт із справжнім предмет залучається до незавершеного процесу становлення світу»521. Образ стає актуальним. Він переходить із віддаленої відстані в область контакту. Це змінює критерії мистецтва, жанрову систему. Для епосу характерне пророцтво, для роману - прогноз.
Руйнування епічної дистанції і перехід образу людини із віддаленого плану в зону контакту з незавершеною подією дійсності (а отже, і майбутнього) приводить до корінної перебудови образу людини у романі (а в подальшому і у всій літературі). І в цьому процесі величезну роль зіграли фольклорні, народно-сміхові джерела роману. Першим важливим етапом становлення була сміхова фамільяризація образу людини. У образ людини була внесена динаміка неспівпадання і різнобою між різними моментами образу; людина перестала співпадати з собою, а отже, і сюжет перестав вичерпувати людину до кінця.
520 Див.: Бахтин М.М. Эпос и роман // Литературно-критические статьи. - С. 416.
521 Там само.-С. 417.
Оскільки М. Бахтін ввів поняття «зони контакту з незавершеною дійсністю», то саме цей термін допомагав йому описати сам механізм утворення жанрів на основі опанування та відображення «незавершеною дійсністю». Цей термін відбиває стадіальність форм діалогізму в художній літературі. Але теоретичне та практичне освоєння літературою «зони контакту з незавершеною дійсністю» не могло не вплинути на характер образності. Завершується розпад епічної цілісності людського образу. Звідси, за М. Бахтіним, з'являється можливість художньої демонстрації різних форм дихотомічності буття та двоїння персонажа, що також є ознакою «неготового» жанру роману.
Вводячи поняття «дійсності у її незавершеності» як початковий пункт і центр художньо-ідеологічної орієнтації, М. Бахтін намагався дати мотивацію тому грандіозному перевороту творчої свідомості людини, що відбувся у європейському світі на рубежі класичної античності та еллінізму, а в новому світі - в епоху пізнього Середньовіччя і Ренесансу. У ці епохи закладаються основи романного жанру, хоча елементи його готувалися вже давно, а коріння його сягає фольклорного ґрунту. Всі інші великі жанри в ці епохи були вже давно готовими, старими, майже окостенілими жанрами. Всі вони від верху до низу пройняті старою ієрархією часу. Роман же як жанр від самого початку складався і розвивався на ґрунті нового відчуття часу. Абсолютне минуле, переказ, ієрархічна дистанція не виконували ніякої ролі у процесі його формування як жанру (вони зіграли незначну роль тільки в окремі періоди розвитку роману, коли він піддавався деякій епізації, наприклад роман бароко); роман формувався саме в процесі руйнування епічної дистанції, в процесі сміхової фамільяризації світу і людини, зниження об'єкту художнього зображення до рівня неготової сучасної дійсності, Роман із самого початку будувався не через віддалений образ абсолютного минулого, а в «зоні безпосереднього контакту з неготовою сучасністю».
Отже, в теорії роману М. Бахтіна особливе місце відведено аналізу трансформації жанрів внаслідок наростання актуальності діалогічності. Сама ця діалогічність була наслідком розвитку ідеологій з їх поперсональною диференціацією. Той момент, коли доля людина злилась із перипетіями ідеології настільки, що вона стала непередбачувана, коли з'явилось уявлення про одвічну нетривкість буття, про сонм суперечностей всередині нього, суперечностей, які стикаються, ширяться, групуються, тобто живуть у діалозі буття, саме тоді й народився новий роман - жанр, здатний відбивати вічнудіалогічність світу.
Концепція діалогу М. Бахтіна вражає багатогранністю тлумачення, навіть може видатися, що в чомусь він собі суперечить. Вся справа, проте, у тому, що розроблена М. Бахтіним діалогічна концепція роману, визначає інше відносно загальноприйнятного, набагато більш радикальне розуміння слова "діалог". Достовірно діалогічне слово для нього - це не просто слово, що будується з "оглядом" на чужі думки, але слово, яке прагне до принципової "непоєднуваності" зі всіма іншими точкам зору. У основі такого діалогу лежить відчуття кожного з його учасників, які є не тільки чужими, але і його власними позиціями, свідомо неповна і обмежена. Він вступає в суперечку, наперед знаючи, що вона не приведе ні до якого позитивного результату, бо, за М. Бахтіним, кожна ідеологічна "мова" разом з відомою "правдою" про життя несе в собі значну частку "брехливості", "користолюбства" "неповноти". Романна свідомість, згідно з М. Бахтіним, якраз зростає з цього "радикального скептицизму в оцінці прямого слова всякої прямої серйозності, що межує із запереченням можливості небрехливого прямого слова". В результаті всі без виключення соціальні мови виявляються принципово зрівняні в своїй відносності, що робить неможливою яку-небудь пізнавальну, етичну, а отже, і ціннісну їх впорядкованість як поза романом, так і усередині нього. Навпаки, стихія роману для М. Бахтіна - це саме стихія нескінченних діалогів, які "прагнуть сягати до межі взаємного нерозуміння людей, що говорять на різних мовах". Подібні "діалогічні протистояння" за самою своєю суттю виявляються "незавершеними" і "безвихідними", і саме в цій безвихідності М. Бахтін схильний убачати самий сенс романного клімату.
Цей клімат визначає і специфіку авторської позиції в романі - позиції, яка, за своєю суттю виключає всяку "односторонню серйозність", "не дає абсолютизуватися жодній точці зору, жодному полюсу життя і думки". Для поглиненого цим завданням автора роману резюмуючий огляд точок зору, що сперечаються в його творі, виявляється у принципі недоступний. Його мета - виявити якомога більше відносних у своїй неповноті "полюсів життя і думки", "правд світу", а самому при цьому залишитися як би у вільному просторі між ними - у просторі, який, проте, робить можливим їх взаємні зіткнення. Такий автор понад усе нагадує організатора ідеологічного симпозіуму, що надає слово всім охочим і що заявляє (якщо захочеться) про власну "правду" на тих же правах, що і вони. Звідси - відома теза М. Бахтіна про те, що "єдиної мови і стилю в романі немає", що "автора (як творця романного цілого) не можна знайти ні в одній з площин мови: він знаходиться в організаційному центрі перетину площин" тощо, оскільки автор бачить своїх героїв не як об'єкт пізнання і зображення, а всього лише як рівноправних партнерів по "взаємному непорозумінню".
Такою є в основних рисах концепція роману, розроблена М. Бахтіним. Ця концепція, поза сумнівом, сходить до ряду фундаментальних положень романтичної естетики і є їх поглибленням. Так, тези М. Бахтіна про роман як про "молодий" "неготовий" жанр, який лише переживає своє становлення, і не має ні власного "канону", ні власного "хронотопу", що не дозволяє "стабілізуватися жодному з власних різновидів" (на відміну від "постарілих" жанрів з "твердим і вже мало пластичним кістяком"), як про жанр, який чи не виключно живе за рахунок викриття "відносності" й "умовності" винайдених ним соціальних (у тому числі і жанрових) мов, - викриття, що досягається шляхом взаємного зіштовхування і смислової (насамперед - пародійної) переакцентації цих мов тощо, - ці тези знаходять виразні паралелі у вченні Ф. Шлегеля про роман як про фінальний і універсальний жанр всієї новоєвропейської ("романтичної", за Ф. Шлегелем) літератури на відміну від "класичної" літератури Античності і Середньовіччя. У даному відношенні нескінченна і "безвихідна" діалогічна саморефлексія культури, що якраз і знаходить найбільш адекватний вираз у романі ("вічно досліджує себе самого і що переглядає все свої форми у жанрах, що склалися"), є не чим іншим, як наново і загострено осмисленим принципом романтичної іронії, що "нескінченно підноситься над всім обумовленим чеснотою або геніальністю, у тому числі і над власним мистецтвом".
Поза сумнівом, "словесно-ідеологічна децентралізація" і супровідна їй "релятивізація" культурної свідомості є одним із конститутивних чинників, що визначають обличчя Нового часу. Питання в тому, чи є така релятивізація і, відповідно, діалогізація, за М. Бахтіним, конститутивною ознакою роману і ширше - взагалі якого-небудь жанру в літературі Нового часу. На наш погляд, існуючи в обстановці "активної багатомовності", нерідко використовуючи її, а частіше роблячи предметом зображення, показу (що дійсно має місце у Ф. Рабле, Г. Філдінга, Л. Стерна - і не тільки у них), ця література - як в "романному", так і в "нероманних" жанрах - не перетворила "діалогічну суперечність" на жанротворчий принцип. Модель М. Бахтіна, побудована на зіставленні чистого "монологу" й чистого ж "діалогу", описує зовсім не роман як жанр і навіть не універсальні ознаки всієї літератури Нового часу, але лише логічні межі, до яких здатен спрямовуватися соціальний дискурс у різні епохи - від старовини до сучасності. Ця модель дає надзвичайно багато для проникнення вглиб механізмів культурної комунікації, аналізи М. Бахтіна дозволяють по-новому зрозуміти функціонування слова у літературі, проте, як вже наголошувалося, ні ця модель, ні ці аналізи до опанування природою роману як жанру не ведуть. Романна форма все ще лишається до кінця не впізнаною, не дешифрованою.
Не випадково - при всьому впливі, здійсненому "діалогічними" концепцією М. Бахтіна на наше літературознавче мислення, - сучасні теоретики та історики літератури зовсім не поспішають порвати з іншою, а саме - з гегелівською концепцією роману.
Література
Аверинцев С. С. Михаил Бахтин: ретроспектива и перспектива і! Дружба народов. - 1988, № 3. - С. 259.
Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и ренессанса. - М.: «Художественная литература», 1990. - 536 с.
Бахтин М.М. Слово в романе. Формы времени и хронотопа в романе. Из предыстории романного слова. Эпос и роман // Вопросы литературы и эстетики, - М.: «Художественная литература», 1975. - С. 72-483.
Бахтин М.М. Роман воспитания и его значение в истории реализма. Проблема речевых жанров // Эстетика словесного творчества. - М.: «Искусство», 1986. - С. 192-249.
Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. - М.: «Художественная литература», 1985. - 543 с.
Бахтин М.М. Проблемы творчества Достоевского. - К.: «Next», 1994. - 508 с.
Медведев П.Н. /Бахтин под маской/ Элементы художественной конструкции // Формальный метод в литературоведении. - М.: «Лабиринт», 2003. - С. 140-155.