Теорія літературних жанрів - Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману - Бовсунівська Т. В 2009

Система літературних жанрів Д. Ліхачова
Авторитетні жанрові теорії пострадянського простору

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Ліхачов Дмитро Сергійович (1906-1999) - російський академік, дослідник давньоруської літератури, на текстах якої і була вибудувана його жанрова концепція. Він вперше представив жанрову систему давньоруської літератури, побудовану з урахуванням численних впливів та закономірностей. Він поставив перед історією літератури завдання вивчати не тільки окремі жанри, а й ті принципи, на яких здійснюється жанровий поділ, вивчати їх історію і саму систему, враховуючи літературні та позалітературні чинники. Д. Ліхачов звернувся до проблеми взаємовідношень літературних та фольклорних жанрів, досліджував зв'язки літератури та інших видів мистецтва, літератури і ділової писемності, укладання системи жанрів вважав обов'язковим при вивченні давніх літератур. Вагомість запропонованої ним жанрової теорії підсилюється ґрунтовною обізнаністю в галузі давньоруської літератури, всі його твердження мають за собою низку відповідного фактажу. Д, Ліхачов наполягав на послідовному аналізі кожного жанру в системі жанрів літератури певного періоду. Його теорію жанрів можна вважати найбільш ґрунтовною саме своєю систематизацією. Революційними в галузі жанрології були пропаговані ним підходи до аналізу та принципи виділення жанрів. Отже, Д. Ліхачов насамперед говорить про історичний характер категорії жанру («Категорія літературного жанру - категорія історична»⁵²²). Перевагою ліхачовської жанрової концепції є розуміння жанрів у постійному русі, як невпинно змінних та варіативно відтворюваних формо-значеннєвих конструктів. Літературні жанри можуть народитися тільки за певних історичних умов і на певній стадії розвитку мистецтва слова і потім постійно змінюються, реагуючи на відповідні зміни у суспільному житті та еволюцію художнього смаку. Це не є проста механістична підміна застарілого новим, оскільки змінюються самі принципи жанровиділення, як не є трагедією те, що одні жанри приходять на зміну іншим і жоден жанр не є для літератури «вічним», змінюються типи і характер жанрів, їх функції в ту або іншу епоху.

⁵²² Лихачев Д.С. Система литературных жанров Древней Руси // Исследования по древнерусской литературе. - Л.: «Наука», 1986. - С. 57.

Д. Ліхачов звертає увагу на закономірності, які, здавалось би, лежать на поверхні літературного процесу. Зокрема на той факт, що сучасний розподіл на жанри, що ґрунтується на чисто літературних ознаках, з'являється порівняно пізно. Жанролог повинен пам'ятати про це, приступаючи до роботи, оскільки автоматичне перенесення сучасних жанрових принципів та ознак може привести до значної плутанини у цій галузі. Для давньоруської літератури чисто літературні принципи виділення жанрів набувають чинності в основному від XVII ст. Донині літературні жанри більше або менше несуть, крім літературних функцій, функції позалітературні, література ж давня надавала переваги саме позалітературним чинникам жанру.

Системне розуміння «життя жанру» у Д. Ліхачова становить провідний принцип аналізу. Він писав: «Жанри живуть не незалежно один від одного, а складають певну систему, яка змінюється історично. Історик літератури зобов'язаний помітити не тільки зміни в окремих жанрах, появу нових та загасання старих, але і зміни самої системи жанрів»⁵²³. Вчений вважав, що жанрові асоціації в літературознавстві не є випадковим, а породжені спільною сукупністю причин, які варто досліджувати, які становлять частину жанрології як науки, оскільки містять мотивацію жанрового виділення, жанрової форми, жанрового розвитку тощо. В окремі періоди літератури створюється рівновага жанрів, яка незначним чином порушується внесенням імпортованих форм, які зіставляються з тими, що напрацьовані, шліфуються у суголосному епосі напрямі. У літературі діють у діалектичній єдності два взаємовиключаючих закони - прагнення до жанрової системної рівноваги та прагнення до оновлення, яке цю рівновагу порушує. Виділення жанрів давньоруської літератури утруднене ще й тим, що один твір міг поєднувати в собі кілька жанрів. Ліхачов зазначав: «На жаль, жанри кожної даної епохи літературного розвитку не розглядалися в їх взаємостосунках між собою як система, покликана обслуговувати певні літературні і нелітературні потреби, яка володіє певною внутрішньою стійкістю.

⁵²³ Лихачев Д.С. Система литературных жанров Древней Руси // Исследования по древнерусской литературе. - Л.: «Наука», 1986. - С. 57.

У літературі кожної епохи існує «рівновага» жанрів усередині певної системи, постійно порушувана ззовні і постійно відновлювана на новій основі, вступаючи, у свою чергу, в своєрідні поєднання з окремими видами писемності, з жанровою системою фольклору і з окремими видами інших мистецтв. Цій рівновазі не заважає наявність провідних жанрів, переважаючих в ту або іншу епоху, як не заважає рослинній рівновазі переважання тієї або іншої породи дерев в лісі. «Рівновага» жанрів існує і в російській літературі XI-XVIІ ст.»⁵²⁴. Звичайно, цей концепт рівноваги жанрів протягом такого тривалого періоду літератури викликає деяку недовіру, проте не сам закон тяжіння жанрової системи до рівноваги, який у наші часи дещо забутий, що не заважає йому спрацьовувати нарівні живої жанрової форми.

Д. Ліхачов вважав, що «у майбутньому, коли жанрові системи Давньої Русі будуть уважно розглянуті, ми зможемо вирішити не тільки цілий ряд питань історико-літературного розвитку, але і ряд питань історії російської культури XI-XVIІ ст.»⁵²⁵. Так він, наприклад, для того, щоб визначити, які з елементів - світські або церковні - переважають у культурі Давньої Русі і якою мірою ті та інші позначаються на літературі, характерні для неї, першорядну роль відводив вивченню жанрової системи давньоруської літератури. Вчений показав, чому в літературі XI-XVI ст. був слабо розвинений вірш і театральні жанри, і як це відбилось на взаємостосунках системи літературних жанрів із фольклорними. Вивчення системи літературних жанрів допомогло йому розкрити характерні для Давньої Русі особливості зв'язків літератури та інших видів мистецтва (зокрема, музики і живопису), літератури і науки, літератури і різних видів ділової писемності. Не можна перелічити всіх зауваг, які постають у тісному зв'язку з проблемою вивчення літературних жанрів як явищ, що знаходяться у складній взаємодії, зумовлюючи взаємний рух.

Жанри визначаються за їх вживанням: у богослужінні (у його різних частинах), в юридичній і дипломатичній практиці (статейні списки, літописи, повісті про княжі злочини), в обстановці княжого побуту (урочисті слова, слави), деінде. Схожі явища ми спостерігаємо у фольклорі, де позафольклорні ознаки жанрів мають дуже велике значення, особливо в якнайдавніші періоди (у обрядовому фольклорі, в історичному, в казці тощо).

Звичайно жанри Давньої Русі сприймаються з відомою часткою модернізації, і це украй шкодить їх дослідженню. Приступаючи до попереднього розгляду жанрових систем Давньої Русі, Д. Ліхачов закликає насамперед зректись наших сучасних уявлень про жанри.

⁵²⁴ Там само. - С. 58.

⁵²⁵ Там само. - С. 58.

Насамперед Д. Ліхачов звертає увагу на той факт, що самі назви творів містять вказівки на жанр, що становило певну традицію, її можна видобути, йдучи за матеріалом середньовічної писемності. Хоча це важке завдання не можна виконати до кінця, думається, воно ніколи не буде виконане повною мірою і з безперечною ясністю, проте треба зазначити, що Д. Ліхачов вніс у цю проблему значні прояснення.

За Д. Ліхачовим, жанрові вказівки в рукописах відрізняються незвичайною складністю і заплутаністю: «азбуковник», «алфавіт», «бесіда», «буття», «спогади» (наприклад, записи про святих або розповідь про диво, що відбулося: «Спогади про колишнє знамення і чюдеса ікони... богородиці... єже у Великому Новеграде»), «глави» («Глави про послусех», «Глави отця Нила», «Глави повчальні» тощо), «двоєсловіє», «діяння», «діалог», «епістолія», «житіє», «житіє і життя», «заповіт» і «заповіти» («Заповіт Данов про лють і про брехню», «Заповіт Іосифов об премудрості», «Заповіти дванадцяти патріархів»), «обрання», «ізборник», «сповідання», «сповідь», «історія», «літовник», «літопис», «літописець», «моління», «моління і мольба», «обличение», «викривальне списання», «опис», «відповідь», «пам'ять», «повість», «позорище», «свідчення», «послання», «похвала», «дебати», «притча», «роздум», «мови», «мова», «оповідь», «слово», «суперечка», «творіння», «тлумачення», «ходіння», «читання» та ін. Точний перелік всіх назв жанрів, зазначає вчений, дав би цифру приблизно в межах сотні. Характерно, що в давньоруській літературі постійно відбувається інтенсивне самонаростання кількості жанрів і це триває до того часу, поки у XVII ст. принципи середньовічної системи жанрів не починають частково відмирати і на місці середньовічної системи не з'являється нова система - система жанрів нової літератури.

Д. Ліхачов звернув увагу на таке явище, як невідповідність заявлених у заголовку назв істинному жанру, якому твір відповідає за всіма параметрами. Під однією назвою можуть знаходитися абсолютно різні твори (наприклад: «Слово про похід Ігорів», «Слово на антипасху» Кирила Туровського і «Слово похвальне» ненця Хоми). Тому книжники часто вдаються до подвійної назви канру у заголовку твору, а іноді і більше: «Сказання і бесіда премудра», «сказання і видіння», «Сказання і накреслення епістоліям» «Сказання і повість», «Сказання і послання», «Сказання і повчання», «Повість і писання», «Повість і чюдеса», «Покарання або повчання до сина», «Повість, сказання про великого царя Дракулу Митьянської землі», «Житіє і повість досточюдно і дивно про макидонського царя Олександра, іже до воїнства спрямовується», «Повість, сіреч історія, про великого і хороброго Олександра, царя макидонського», «Історія, сіреч повість або сказання, про російських царів і князів від Володимира Святого до Олексія Михайловича», «Житіє і життя преподобних отців наших Варлаама і Іоасафа», «Житіє і ходіння Данила Руськия землі ігумена», «Моління до царя ченця і страждальника Авраамія, сіреч чолобитна» та ін. Отже, цей матеріал не може служити достовірним джерелом для визначення жанру, проте свідчення жанрового мислення доби в ньому наявні.

«З'єднання декількох жанрових визначень у назвах твору указує не тільки на вагання книжника - яке визначення вибрати, але є іноді результатом того, що давньоруські твори дійсно сполучали в собі декілька жанрів»⁵²⁶, - підсумовує Д. Ліхачов. Твір міг складатися, наприклад, з житія, за яким закріплена служба святому, посмертні дива тощо. Безліч творів «нанизували» на одну тему окремі, різні за жанром, дрібніші твори, наприклад: «Сказання і пристрасть і похвала святою мученику Бориса і Гліба», де були дійсно сполучені житіє («оповідь і пристрасть»), У манері складання в одну форму кількох жанрів написано і багато церковних книг. Так, наприклад, канон складається із з'єднання в єдине ціле кількох пісень, а кожна пісня представляє собою з'єднання декількох віршів: першого - ірмоса, подальших - тропарів і останнього - катавасії⁵²⁷.

Проте головна причина змішання і неясного розрізнення окремих жанрів у давньоруській літературі, на думку Д. Ліхачова, полягала у тому, що основою для виділення жанру, разом з іншими ознаками, служили не літературні особливості викладу, а сам предмет, тема, якій присвячений твір. Насправді, жанрові визначення Давньої Русі дуже часто з'єднувалися з визначеннями предмета оповіді: «видіння», «житіє», «подвиги», «страсті», «мука», «хоженіє», «чюдо», «діяння» тощо.

⁵²⁶ Лихачев Д.С. Система литературных жанров Древней Руси // Исследования по древнерусской литературе. - Л.: «Наука», 1986. - С.59.

⁵²⁷ Див.: Никольський К. Обозрение богослужебних книг православной российской церкви по отношению их к церковному уставу. - СПб., 1858. - С. 23.

Досліджуючи відповідність назви жанру самому жанру, Д. Ліхачов спостеріг, як поступово визначення предмету оповіді «обростало сукупністю літературних ознак», з якими цей предмет повинен позв'язуватися за середньовічним літературним етикетом, і лише тоді ставало «жанровим визначенням у власному сенсі цього слова», а точніше, у нашому сучасному розумінні. Він помічає: «Візьмемо хоч би таку добре відому назву жанру, як «житіє». Із звичних поєднань у назві творів - «житіє і муки», «житіє і терпіння», «житіє і життя і кончина» - ясно, що давньоруський книжник вкладав у поняття «житіє» дещо інший зміст, ніж вкладаємо ми. Для нього слово «житіє» було дуже часто не стільки вказівкою на жанр твору, скільки вказівкою на предмет оповіді. Тільки згодом (не раніше XIV ст.) слово «житіє» починає твердо позначати певний жанр оповідної літератури. Процес розмежування між визначенням жанру і визначенням предмета оповіді був дуже складним»⁵²⁸. Як бачимо, в цьому твердженні Д. Ліхачов, йдучи від живого давньоруського матеріалу, дуже близько підходить до теорії жанру як суми функцій, де функцією є «фіксована оповідна дія». Якщо автор твору передбачав, що таких дій буде кілька, він виносив це у заголовок на підставі свого задуму. Ніхто з послідовників вченого не звернув увагу на це цікаве жанрологічне спостереження.

Твори давньоруської писемності знаходяться у складних відносинах взаємопроникнення. Подібно до того, як у феодальному суспільстві кожен політичний осередок складає частину крупнішого, у давньоруській писемності одні твори входять до складу інших. Літописи, хронографи, четьї-мінеї тощо поглинають дрібніші жанри, виструнчуючи їх у відповідності до власних ідеологічних цілей та завдань. Відповідно і жанри не рівноправні і не однорідні, а складають систему, яка є ієрархічною. Існують «жанри- сюзерени» (ті, які приймають у свою структуру інші жанри) і «жанри-васали» (ті, яких приймають), яких назвав дослідник.

⁵²⁸ Лихачев Д.С. Система литературных жанров Древней Руси // Исследования по древнерусской литературе. - Л.: «Наука», 1986. - С. 60.

«У науковій літературі звичайно прийнято називати більш менш крупні об'єднання письмових творів збірниками - стійкого і нестійкого складу. Звернемо увагу на інше: і стійкі і нестійкі збірки розрізняються за жанром, деякі з них не можуть навіть бути названі просто збірками - настільки стійкий їх тип: патерики, четы мінеї, хронографії, прологи, торжественники, цвітники, азбуковники та ін. Склад їх може бути дуже різний, але тип зберігається незмінним. Ці типи збірок, у свою чергу, можуть бути розділені на підтипи»⁵²⁹. Декілька підтипів мають четы мінеї, патерики, азбуковники, палії, літописи тощо. Усі ці типи та підтипи збірок Д. Ліхачов розглядає як жанри, але жанри особливі - об'єднуючі інші жанри, «жанри-сюзерени».

Твори, що включаються до складу цих об'єднуючих жанрів, зовсім не однорідні за жанром. «Жанр збірки тільки частково визначається жанрами вхідних в нього творів: якби ми спробували визначити жанровий склад творів, що входять в хронографії, четьї мінеї, літописи, то нам довелося б перерахувати майже всі первинні жанри давньоруської писемності» ⁵³⁰.

Д. Ліхачов прагнув таки знайти хоча б якісь закономірності цих жанрових включень. Йому здалось, що «окремі об'єднуючі жанри включають первинні жанри в певній пропорції. Так, наприклад, до складу хронографії, літопису, книги ступенів входять річні статті, історичні повісті, житія, грамоти, повчання тощо, але пропорції їх у кожному із згаданих об'єднуючих їх жанрів будуть різні. Річні статті переважатимуть у жанрі літопису, житія - в жанрі книги ступенів, історичне сюжетне оповідання - в жанрі хронографії тощо»⁵³¹. Використовуючи цей тематично-таксометричний підхід до жанрового виділення, вчений цілком раціонально мотивує зміни у заголовках переважанням чисельності таких включених жанрів. Таке пристосування, «вживання» жанрів, породжує не лише зміну у заголовку, а й зміну його обсягу (при включенні в літопис із житія часто відкидалися «чудеса», риторичні вступи тощо), в інших випадках змінювався навіть стиль твору, або з нього вибірково вилучалися відомості. Такі трансформації суто таксометричного характеру призводили до істотних жанрових змін, навіть до народження нових жанрів, особливо у тих випадках, коли подібні видозміні йшли в унісон ідеологічним змінам у суспільстві.

⁵²⁹ Там само. - С. 61.

⁵³⁰ Там само. - С. 61.

⁵³¹    Там само. - С. 61-62.

Вся історія давньої літератури в інтерпретації Д. Ліхачова постає як динамічна зміна жанрів, і динаміка ця йшла різними шляхами, де таксометричні зміни були далеко не провідною формою трансформації усталеної жанрової системи. Зокрема, у XVI і XVII ст., «коли ієрархія жанрів зазнає значні зміни і окремі твори зі складу об'єднуючих їх великих творів починають переписуватися окремо, приналежність їх до складу об'єднуючих жанрів настільки ще відчувалася, що в назві твору дуже часто указували той об'єднуючий жанр, з якого вони були узяті...»⁵³².

Тож хоча давньоруська література й видається сучаснику досить простим утворенням, вона має складні (ієрархічні) структурні взаємовідношення жанрів і саме вони складають характерну особливість давньої літератури, що різко відрізняє її від нової літератури, де існує своєрідна «рівноправність» та неієрархічне побутування жанрів. Проте література зберігає сам принцип жанрового включення. Прикладів тому можна знайти безліч. Д. Ліхачов називає новели в романі «Піквікській клуб» Ч. Діккенса та ліричну пісню в драмі. Але тут же зазначає, що це включення іншого типу - вони не складають системи і тим або іншим чином повинні бути мотивовані самим автором. У середньовічній же літературі включення одних творів до складу інших не потребувало мотивації, а сприймалось як особливість самої жанрової структури твору. «Це особливість жанрового існування Давньої Русі, своєрідна «феодальна ієрархія» жанрів»⁵³³.

Ще одним принципом розрізнення жанрів Д. Ліхачов вважав обсяг та структурну організованість матеріалу. Об'єднуючі та підпорядковані їм жанри розрізняються не тільки «ієрархічно», а й з огляду на їхні внутрішні, структурні особливості. Це різні жанри, типи яких у кожному окремому випадку окреслені своєю особливою поетикою. Адже навіть з погляду сучасності, де «ієрархія» жанрів занепала, розрізняються за своїми структурними особливостями жанри великі й дрібні. Ю. Тинянов писав: «Величина конструкції визначає закони конструкції. Роман відрізняється від новели тим, що він - велика форма. «Поема» від просто «вірша» - так само. Розрахунок на велику форму не той, що на малу, кожна деталь, кожен стилістичний прийом залежно від величини конструкції - має різну функцію, володіє різною силою, на нього лягає різне навантаження»⁵³⁴. Д. Ліхачов не мав на меті встановити структурні відмінності в поетиці жанрів об'єднавчих і підпорядкованих.

⁵³² Там само. - С. 62.

⁵³³ Там само. - С. 63.

⁵³⁴ Тынянов Ю. О литературном факте // Л ЕФ. - 1924. - № 2. - С. 102.

У часи Давньої Русі книжники розбиратися у великій кількості жанрів і під жанрів за допомогою позалітературних орієнтирів, керуючись практичним застосуванням. Ці орієнтири знаходилися в побутовому устрої феодального суспільства і тому мали певну міру побутового, ужиткового, «етикетного» примусу. Літературні жанри Давньої Русі мають дуже істотні відмінності від жанрів нового часу: їх існування набагато більше, ніж у новий час, обумовлено їх застосуванням в практичному житті. «Вони виникають не тільки як різновиди літературної творчості, але і як певні явища давньоруського життєвого устрою, ужитку, побуту в найширшому сенсі слова»⁵³⁵.

Навряд ми можемо помітити в літературі нового часу суттєву відмінність між оповіданням і романом за їх використанням в ужитку. Обидва жанри призначені для індивідуального прочитання. Більш істотні в літературі нового часу, з погляду повсякденного вживання, відмінності між лірикою і художньою прозою - в сукупності всіх її жанрів. Це позначається, зокрема, у вікових відмінностях інтересу до лірики. Лірикою більше цікавляться в порівняно молодому віці. Роль лірики в ужитку дещо інша, чим роль інших жанрів (лірику і вірші взагалі не тільки читають про себе, її декламують). Проте навіть при всіх відмінностях «вживання» жанрів останнє не складає їх корінної особливості. Д. Ліхачов зазначає: «Інше в середньовічній літературі: жанри розрізняються за призначеністю. Слова вимовляються в церкві, і залежно від того, по яким дням вони вимовляються, можна розрізняти окремі їх піджанри. Житія святих також пов'язані з церковним богослужінням і монастирським ужитком. Ми можемо розрізняти житія мінейні та проложні за тим тільки, що перші включаються в четьї-мінеї, а другі - в прологи, але і за тим, що перші і другі читаються за різних обставин»⁵³⁶.

Вчений наводить низку прикладів ужиткового компонування різних книг у часи Київської Русі. Найбільше дійшло пам'яток церковної ужиткової книгозбірні. Зокрема, Старий Заповіт до кінця XV ст. був у нас відомий тільки в переробці для церковного читання («Паремійники», «Палії»), Творіння батьків церкви також розміщалися в збірках за періодами церковного календаря (збірки «Златоструй», «Золотий ланцюг», «Златоуст», «Торжественник», патерики тощо). Крім того, до нас дійшли збірки церковних служб, молитов, пісень, житій святих (прологи, різних типів мінеї), тлумачень на окремі книги Священного Писання, висловів, церковних законів, а також номоканони, статути, требники тощо - все так чи інакше визначалося потребами церковного ужитку.

⁵³⁵ Лихачев Д.С. Система литературных жанров Древней Руси // Исследования по древнерусской литературе. - Л.: «Наука», 1986. - С. 63.

⁵³⁶ Там само. - С. 64.

Навіть церковні співи розрізнялися не за формою і змістом, а за тим, в якій церковній службі та в якій частині цієї служби вони виконувалися. Інші види - за тим, як вони виконувалися. Деякі види церковних співів називалися в залежності від того, як годиться поводитися при їх виконанні. Такими є сідальні (при співі їх починали сідати), катавасія (останній вірш, для якого співаки сходилися на середину церкви)⁵³⁷. Службовий характер жанрів виразно демонструється переважанням євангелій апракос над євангеліями тетр. Д. Ліхачов використовує праці К. Нікольського, М. Волкова, М. Сперанського, які досліджували давню літературу на доведення цієї думки.

У книжності світській ми також помітимо її залежність від побуту, ужитку, підпорядкованість діловим інтересам. Склад світських жанрів відрізнявся у Давній Русі від візантійського, оскільки світський побут Давньої Русі був розмаїтіший за церковний. Формування нових жанрів у Давній Русі, особливо на початку її існування, було в основному підпорядковане практичним, діловим потребам. Відносно деяких жанрів це з'ясовано з повною достовірністю: виникають різні жанри подорожей (ходіння, статейні списки); відбувається формування особливих жанрів під впливом ділових грамот і ділового листування, народжується жанр демократичної сатири з пародіювання документів, церковних служб.

Наголошуючи на вагомому місці літопису у системі давньоруських жанрів, Д. Ліхачов говорить про недостатнє дослідження виникнення цього жанру. Він вважав, що вивчення умов, за яких виник той чи інший літопис може дати відповідь на це питання, хоча цей шлях і є важким та клопітким. Явище літописання він вважав зумовленим не тільки художнім смаком а й юридичними чинниками. Точне з'ясування функцій літопису може допомогти у ідентифікації цього жанру. Ми знаємо, що літописцями були переважно офіційні особи: що служать князеві і владичні, посадники, згодом - дяки. Літописання велося при княжих і єпископських дворах, у монастирях.

⁵³⁷ Див.: Никольский К. Обозрение богослужебных книг... - С. 31

Вчений застосовує прийом зіставлення споріднений жанрів задля ідентифікації літопису, а саме - хронограф. Вживання хронографій було іншим, ніж вживання літопису. Хронографії мали відмінне ужиткове спрямування у суспільстві, вони призначалися для неофіційного, індивідуального читання, і тому мали багато елементів белетристики, філософських і загальноісторичних повчань. Коли літопис наближається до приватного читання, в ньому посилюються «хронографічні» прийоми викладу (у XV-XVII ст.) ⁵³⁸.

Великий інтерес для Д. Ліхачова представляє з'ясування причин виникнення жанру повістей про княжі злочини в XI -XI11 ст., таких, як «Повість про засліплення Волошки Теребовльського», «Повість про вбивство Ігоря Ольговича», «Повість боярина Петра Бориславича про клятвопорушення Владимирки Галицького», «Повість про вбивство Андрія Боголюбського» та ін. «Все ці повісті виникли з потреб міжусобної боротьби: для доведення етичної і юридичної справедливості війни одного князя проти іншого, винності одних і правоти інших. Характерно, що одне з перших руських житій - житіє Бориса і Гліба - від початку перебувало в жанровому відношенні деформованим цими потребами: воно наближалося за своїм типом до повістей про княжі злочини. Основне місце в ньому зайняв опис вбивства святих братів Святополком. Перед цим описом злочину Святополка відступили на другий план традиційні жанрові ознаки житія. Надалі розповіді про княжі злочини повністю або частково емансипувалися від житійного жанру»⁵³⁹.

Таку само еволюцію пройшов і літопис. Перший твір цього жанру на російському ґрунті ще належав до жанру патерика, але патерика, деформованого історико-юридичними завданнями. Надалі ця деформація привела до кристалізації жанру літопису.

Більшість жанрів Київської Русі були розраховані на вимовляння, декламування. Це позначається на ритмі, розрахованому для співу (речитатив) або для читання вголос, на великій кількості ораторських засобів мови, риторичних звернень до слухачів, максимально зближаючи поетичні та риторичні завдання текстів. Крім того, жанри літератури внаслідок їх позалітературної функціональності, виходили за межі літературного ужитку, становили здобуток всіх видів мистецтва. Д. Ліхачов досліджував контакти літературних жанрів із жанрами живопису і формами архітектури та музики. Зокрема, вважав, що саме щільний зв'язок із музикою може прояснити походження поетичних жанрів у часи Київської Русі.

⁵³⁸ Див. детальніше: Лихачев Д. С. Русские летописи... С, 331-353.

⁵³⁹ Лихачев Д.С. Система литературных жанров Древней Руси И Исследования 5 древнерусской литературе. - Л.: «Наука», 1986. - С. 66.

Одним із впливових аспектів жанротворення тих часів він виділяв церемоніальність культури. Посилений розвиток у середні віки обряду і церемоніалу підпорядкував процеси жанроутворення церемоніальній стороні феодального побуту. Позначалися також пізнавальні інтереси середньовічного читача, проте цей аспект у трудах Д. Ліхачова представлений недостатньо.

Незважаючи на переважання позалітературних чинників жанроутворення, зазначає Д. Ліхачов, специфічно літературний характер жанрів позначається дуже сильно. Тут ми підійшли до проблеми суто літературних чинників жанру, якими він назвав наступні:

1) образ автора визначав жанр: «Так, наприклад, на відміну від літератури нового часу, в Давній Русі жанр визначав собою образ автора. У літературі нового часу ми не зустрічаємо єдиного образу автора для жанру повісті, іншого образу автора для жанру роману, третього єдиного образу автора для жанру лірики тощо. Література нового часу має безліч образів автора - що індивідуалізувалися, кожного разу створювалися письменником або поетом наново і значною мірою незалежних від жанру. Твір нового часу відображає особу автора в створюваному ним образі автора. Інше в мистецтві середньовіччя. Воно прагне виразити колективні відчуття, колективне відношення до зображається. Звідси багато що в ньому залежить не від творця твору, а від жанру, до якого цей твір належить. Автор в набагато меншій мірі, ніж в новий час, стурбований внесенням своєї індивідуальності в твір. Кожен жанр має свій строго вироблений традиційний образ автора, письменника, «виконавця». Один образ автора - у проповіді, інший - у житіях святих. Індивідуальні відхилення здебільшого випадкові, не входять в художній задум твору. У тих випадках, коли жанр твору вимагав його вимовляння вголос, був розрахований на читання або на спів, образ автора співпадав з образом виконавця - так само, як він співпадає у фольклорі»⁵⁴⁰. Тут же Ліхачов наводить за приклад образ автора у «Молінні Данила Заточника». Спроби знайти в цьому образі межі реального автора, на його думку, суперечать художньому методу давньоруської літератури, що виставляє завжди «жанровий образ» автора. Данило Заточник - образ, типовий для певного жанру творів, жанру, що потрапив у літературу із фольклору. Це образ скомороха - баляндрасника і розумного жебрака. Це образ, типовий для скомороших творів⁵⁴¹ і частково схожий на співака-поета середньовічного Заходу, який, до речі, утворився за подібних же умов життя.

2) стиль визначав жанр: «Літературна структура жанрів різко виступає і в наступному явищі: староруські жанри набагато більше пов'язані з певними типами стилю, ніж жанри нового часу. Ми можемо говорити про єдність стилю святкового слова, панегіричного житія, літопису, хронографії та ін. Нас тому не здивують вирази «житійний стиль», «хронографічний стиль», «літописний стиль», хоча, звичайно, в межах кожного жанру можуть бути помічені індивідуальні відхилення і риси розвитку. Для літератури нового часу було б абсолютно неможливо говорити про стиль драми, стилі повісті або стилі роману взагалі. Характерно також, що різні жанри по-різному ставилися до проблеми авторської власності»⁵⁴². Жанровий стиль був реальністю.

3) давньоруські жанри декламувались, читались уголос: «Підготовка до читання займала у Давній Русі серйозне місце. /.../ Читання книг входило у лад життя, в багатьох випадках було пов'язане з обрядом та звичаєм; тому не будь-який твір і не будь-коли можна було прочитати; читача необхідно було повідомляти в назві твору, про що в ньому буде йти мова, якого роду твір та на який лад треба налаштуватися»⁵⁴³. Саме звідси випливає наступний логічний чинник жанру;

4) назва жанру виставлялася у заголовку твору: «Традиційність літератури утруднювала використання несподіваного образу, несподіваної художньої деталі або несподіваної стилістичної манери як художнього прийому. Навпаки, саме традиційність художнього виразу налаштовувала читача або слухача на потрібний лад»⁵⁴⁴. Ті або інші традиційні формули, жанри, теми, мотиви, сюжети служили сигналами для створення у читача певного настрою. Стереотип не був ознакою бездарності автора, художньої слабкості його твору. Він входив в саму суть художньої системи середньовічної літератури. Мистецтво середньовіччя орієнтувалося на «знайоме», а не на незнайоме і «дивне». Стереотип допомагав читачу «впізнавати» в творі необхідний настрій, звичні мотиви, теми. Це мистецтво обряду, а не гри. Тому читача необхідно було попередити, в якому «художньому ключі» вестиметься оповідь. Звідси емоційні «попередження» читачеві в самих назвах: «повість преславна» «повість зворушлива», «повість корисна», «повість благополезна», «повість душеполезна» і «зело душеполезна»... Звідси ж і просторові назви давньоруських літературних творів ніби готували читача до певного сприйняття твору в межах знайомої йому традиції. Таку ж функцію виконували й передмови до творів. У вступі зазвичай указується адресат твору - читачі і слухачі, а також в найзагальнішій формі - предмет оповіді і вихваляння, але, найголовніше, повідомляється той емоційний ключ, в якому повинне сприйматися все подальше. Читач ніби налаштовувався на ознайомлення з твором.

⁵⁴⁰ Там само. - С. 69-70.

⁵⁴¹ Див.: Лихачев Д. С. Социальные основы стиля «Моления Даниила Заточника» /1 ТОДРЛ. Т. X. 1954.

⁵⁴² Лихачев Д.С. Система литературных жанров Древней Руси // Исследования по древнерусской литературе. - Л.: «Наука», 1986. - С. 70-71.

⁵⁴³ Там само. - С. 73.

⁵⁴⁴ Там само. - С. 72.

5) жанри володіли різними власними атрибутами, як володіли ними зображення святих. «Середньовічне мистецтво є мистецтвом знаку. Знаки приналежності твору до того або іншого жанру виконували в ньому важливу роль. При цьому бували випадки, що знак жанру уживалися в самому прямому розумінні цього слова - як особливий фігурний значок»⁵⁴⁵.

6) істотна орієнтація на незмішуваність, тенденція «чистоти жанру»: «Твори інших жанрів, не схожих на ті, які мали ходіння на руському ґрунті в ті або інші століття, майже не могли потрапити на Русь. Прищепилося лише те, що так чи інакше було вже знайоме за жанром»⁵⁴⁶. Д. Ліхачов пояснює цю властивість «самозахистом системи жанрів». Існуюча жанрова система опирається проникненню чужого компонента. «Середньовічна література інших країн також знала подібні пристосування до діючої системи жанрів. «Переходи» твору з одного жанру в іншій ми знайдемо, наприклад, у різних національних версіях сюжету про Тристана і Ізольду: у англійській літературі «Sir Tristram» виконаний в манері англійської народної балади, в ісландській - «Сага про Тристана і Ізольду» виконана в жанрі ісландських сімейних саг. Світова література знає численні приклади переробок поем в романи, народних оповідань в новели та ін. Грузинський середньовічний роман «Вісраміані» (XII ст.) є переробкою таджицької поеми «Віс і Рамін» Гургані (XI ст.)»⁵⁴⁷.

⁵⁴⁵ Там само. - С. 73.

⁵⁴⁶ Там само. - С. 74.

7) неповнота літературної жанрової системи та її надолуження фольклорними жанрами: «Складне і відповідальне питання - питання про взаємовідношення системи літературних жанрів Давньої Русі і системи жанрів фольклорних. /.../ Якщо література нового часу в своїй жанровій системі незалежна від системи жанрів фольклору, то того ж не можна сказати про систему літературних жанрів Давньої Русі. Насправді, ми бачили вже, що система літературних жанрів визначалася значною мірою потребами ужитку - церковного і світського. Проте світський ужиток обслуговувала не тільки література, але і фольклор. Вищі верстви суспільства у Давній Русі в епоху феодалізму продовжували ще користуватися фольклором. Вони не були вільні від язичництва, вони частково брали участь у виконанні традиційних обрядів, слухали і співали ліричні пісні, слухали казки та ін. Звичайно, фольклор, що існував у панівному класі суспільства, був особливим, відібраним, можливо, зміненим. Само собою зрозуміло, що фольклор у цілому був дуже далекий від світогляду пануючого класу. /.../ Фольклор і література протистоять один одному не тільки як дві певною мірою самостійні системи жанрів, але і як два різні світогляди, два різних художніх методи. Проте якими б різними не були фольклор і література середньовіччя, вони мали між собою значно більше точок зіткнення, ніж у новий час»⁵⁴⁸. Д. Ліхачов пояснив відсутність у давньоруській літературі ліричних та розважальних жанрів саме цією максимальною наближеністю літератури та фольклору, коли з сфери лірики, розваг ще не відступив фольклор.

⁵⁴⁷ Лихачев Д.С. Отношения литературних жанров между собою It Поэтика Древнерусской литературы. - М: «Наука», 1979. - С. 75.

⁵⁴⁸ Там само. - С. 75-76.

Цікавими видаються міркування Д. Ліхачова відносно походження та розвитку театру в давні часи. Задаючись питанням, чому у нас в часи Київської Русі не було регулярно діючого театру, він знаходить відповідь: «Мені представляється, що театр утворився в XVII ст. не тому, що його хтось більш менш випадково «переніс» із Заходу або самобутнім способом «винайшов» в Росії, а тому, що в XVII ст. у ньому з'явилася потреба. До XVII ст. потреба в театрі ще не викристалізувалася. «Театральність» була «розлита» в багатьох

фольклорних жанрах, змішана з ними; елементи театральності проймали ліричні і обрядові пісні, казки і думи»⁵⁴⁹. За концепцією Д. Ліхачова, фольклор мав повноцінну систему жанрів, яка віками обслуговувала людей, була випробуваною та обжитою, мала фактично такі самі жанрові важелі, як і літературні система жанрів. Проте літературна система жанрів не була вичерпною, як і не тяжіла до такої вичерпності саме внаслідок її близькості до фольклору, який вдало доповнював ті прогалини у системі жанрів Київської Русі, які утворились у процесі розвитку літератури. Революційною є його думка про те, що нові жанри в той давній період утворювались за рахунок «відступу фольклору», мовляв, лицарський роман прийшов на місце билини та казки тощо. Ось характерна цитата: «Якщо система жанрів фольклору була системою цілісною і завершеною, була здатна якоюсь мірою задовольняти потреби народу, в масі своїй безграмотного, то система жанрів літератури Давньої Русі була неповною. Вона не могла існувати самостійно і задовольняти всі потреби суспільства в словесному мистецтві. Система літературних жанрів доповнювалася фольклором. Література існувала паралельно до фольклорних жанрів. Саме тому в літературі відсутні цілі види літератури, і насамперед ліричний вірш»⁵⁵⁰.

У цьому ключі міркувань він висловив слушну думку про появу такого «прошарку» літератури, який можна класифікувати як «напівлітература» або «напівфольклор». Д. Ліхачов зазначав, що цей етап проходили всі європейські літератури. «Поява в міському демократичному середовищі, пов'язаному з фольклором, демократичної літератури явно залежала від того, що з розвитком міст фольклор відступив за межі міського кордону. На зміну фольклору прийшла його заміна - записи фольклору і демократична, напівфольклорна за своїм походженням, література»⁵⁵¹.

⁵⁴⁹ Лихачев Д.С. Отношения литературних жанров между собою // Поэтика древнерусской литературы. -М: «Наука», 1979. - С. 76-77.

⁵⁵⁰ Там само. - С. 77.

⁵⁵¹ Там само. - С. 78.

Особливу увагу він приділив проблемам жанроутворення. Зокрема, становлення роману у російській літературі у Д. Ліхачова одержало нове тлумачення. За його концепцією, становлення жанру роману в російській літературі відбувалось всупереч усталеній жанровій системи, яка утворилась протягом X-XVIII ст. та мала законодавчий характер. «Роман міг виникнути тільки на конкретній, при цьому цілком розвинутій, стадії розвитку літератури, в пору, коли в свої законні права вступила художня вигадка, коли література стала дійсно літературою і повністю відділилась від своїх ділових і церковних функцій, стала прагнути до розважальності, а потім і до широкого художнього узагальнення. Тепер на увагу літератури заслужила рядова позбавлена високого суспільного становища, нічим не примітна людина»⁵⁵². Тільки тоді, коли література одержала право на вивчення внутрішнього життя пересічної маленької людини, почав формуватися жанр роману. Роман постав на противагу домінанті стилю «монументального історизму». Він увібрав в себе всі оповідні форми та ідеологеми буття, що були присутні в літературі попереднього періоду, проте його форма стала значним відходом від попередньої традиції бачення людини та світі, адже саме в романі постала людина у конфлікті з середовищем, природою, суспільством. Д. Ліхачов вважає, що саме на початок XIX ст. припадає відкриття письменниками такої категорії як характер, яка значно перетворила і сам жанр роману. Як би там не було, а великим досягненням естетичного розвитку XVIII ст. вчений вважав набуття художнім вимислом прав на існування. У літературі почали з'являтися постаті вигадані, як і вигадані обставини їхнього життя та смерті.

Нарешті, треба відзначити внесок Д. Ліхачова у вивчення сміхових жанрів. Зокрема, він надав дуже гарну характеристику пародії в давньоруській літературі. Особливістю давньоруської пародії вчений назвав її сміховий характер, близькість до народної сміхової культури, а звідси амбівалентне осміяння, при цьому «пародіюється не індивідуальний авторський стиль або притаманний даному автору світогляд, не зміст творів, а тільки самі жанри ділової, церковної або літературної писемності... Пародіюється укладена, твердо встановлена, упорядкована форма, що має власні, тільки їй притаманні властивості знакова система»⁵⁵³. Найкраще пародіювалися формуляри документів, тобто відпрацьовані структури. Пародіювання стилю не існувало окремо від жанру, за яким він закріплений. За пародіями легко визначити ознаки пародійованих жанрів - своєрідні повторювані формули, навіть фразеологічні сполучення, все те, що входить в поняття «формуляра». Крім того, давньоруські пародії представили світ, альтернативний існуючому, в якому всі правила вже впроваджені, всі речі впорядковані тощо. Давньоруська пародія створює антисвіт, або як говорять самі давні автори, «кромешный». Він протистоїть справжньому, оскільки в ньому ніщо не впорядковане, це світ антикультури. Оскільки світ вигаданий, то й його просторові та часові характеристики також кумедні, заплутана адреса персонажа, смішна неіснуюча календарна дата тощо. Оголення, глупота, різноспрямований сміх, оксюморонні сполуки, - все це існує в давньоруській пародії задля демонстрації «голої» правди.

Д. Ліхачов описав з різною мірою повноти багато жанрів давньоруської літератури. У випадку з жанром пародії він використав бахтінську концепцію народної сміхової культури. В інших випадках він спирався переважно на попередників, які ці жанри докладно описали. Його жанрові характеристики дуже влучні та лаконічні, а запропонована ним система жанрів давньоруської літератури й до сьогодні використовується в науці та навчальному процесі.

⁵⁵¹ Лихачев Д.С. Предпосылки возникновения жанра романа в русской литературе // Исследования по древнерусской литературе. - Л.: «Наука», 1986. - С. 101.

⁵⁵³ Лихачев Д.С. Смех как мировоззрение // Лихачев Д.С., Панченко А.М., Понырко Н.В. Смех в Друвней Руси. - Л.: «Наука», 1984. - С. II.

Література

Лихачев Д.С. Система литературных жанров Древней Руси. Зарождение и развитие жанров древнерусской литературы. Предпосылки возникновения жанра романа в русской литературе // исследования по древнерусской литературе. - Л.: «Наука», 1986. - С. 57-112.

Лихачев Д.С. Отношения литературных жанров между собой // Поэтика древнерусской литературы. - М.: «Наука», 1979. - С. 55-79.

Лихачев Д.С. Смех как мировоззрение// Лихачев Д.С., Панченко А.М., Понырко Н.В. Смех в Древней Руси. - Л.: «Наука», 1984. - С. 7-71.

Словарь книжников и книжности Древней Руси. Отв. ред. Д.С. Лихачев. - Л.: «Наука», 1987. - Вып.1, - 487 с.

Словарь книжников и книжности Древней Руси. Отв. ред. Д.С. Лихачев. - Л.: «Наука», 1988. - Вып.1. - Часть 1. - 512 с.

Словарь книжников и книжности Древней Руси. Отв. ред. Д.С. Лихачев. - Л.: «Наука», 1989. - Вып.1. - Часть 2. - 522 с.

Лихачев Д.С. Избранные работы: В 3 т. Т. 3. Человек в литературе Древней Руси: Монография; О «Слове о полку Игореве»; Литература - реальность - литература; О садах, - Л.: Худож. лит., 1987. - 520 с.