Теорія літературних жанрів - Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману - Бовсунівська Т. В 2009

Меніппея: нігілістичні межі роману
Авторитетні жанрові теорії пострадянського простору

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Жанр меніппеї представляє карнавальну традицію в літературі. Меніппея як літературознавчий термін на позначення певного жанру вперше була вжита М. Бахтіним. Вона генетично споріднена з Меніпповою сатирою. Про Меніппову сатиру можна говорити, починаючи з III ст. до нашої ери, коли власне й розгорнулась діяльність кінічного письменника й філософа Меніппа з Гадари, його іменем і була названа сатира такого типу. Проте його твори до нашого часу не дійшли. У жанрі меніппеї після Меніппа виступали: Варрон (II - І ст. до н.е.), Сенека (І ст. до н.е.), Лукіан (II ст. н.е.). Шлях від Меніппа до Лукіана - це шлях від сумнівів античної культури у власних силах до її повного нігілістичного самозаперечення (не випадково всі представники меніппової сатири наближаються за своїми світоглядними переконаннями до філософії кіників та пізнього стоїцизму). Отже, меніппова сатира сформувалась і добу розкладу античної культури, в епоху поруйнування наївно-міфологічної національної свідомості, коли гострі суперечки між численними філософськими школами стали звичною реальністю античної людини і гостро стояло питання вироблення нового світогляду.

У пізніші часи меніппея актуалізується саме у ті історичні періоди, коли ситуація руйнування ідеалів та потреба нових значно загострюється. Меніппея не обмежена у виборі тем та мотивів, вона часто вдається до адаптації біблійних сюжетів та образів. її метасюжетність передбачає ще й фантастичні компоненти. Вона не спрямована на реалістичне відтворення буття. У меніппеї з однаковою легкістю відтворюються як суїциди, манії, роздвоєння особистості, так і божественна тематика, висока класичність тощо. Більше того, меніппея неможлива без такої амбівалентності. Для меніппеї характерні очуднення, трансцендентні стрибки, контрасти, алюзії, оксюморонні будови тощо. Найяскравішим прикладом сучасної меніппеї в українській літературі може слугувати «Московіада», «Перверзія» та «Рекреації» Ю. Андруховича.

М. Бахтін в роботі "Проблеми поетики Достоєвського", дещо спрощуючи і схематизувавши, виділив три основні лінії розвитку європейського роману: епічну, риторичну і карнавальну. Роман М. Турньє "Лісовий цар" ми відносимо до карнавальної лінії європейського роману, в річищі якої досліджуваний твір виявляється найбільш тісно пов'язаним з жанром філософської меніппеї.

Жанр меніппеї є універсальним, використовувся у різні періоди історії літератури. Постмодернізм характеризується нігілізмом і діалогізмом як наскрізними рисами, у меніппеї закладено діалогізм й нігілізм, вона вправно апелює до різних філософських ідей, як і до типів мовлення, жанру, форми, стилю тощо. Класична меніппея тяжіє до часопросторового та морально-психологічного експериментування. За визначенням М. Бахтіна, меніппея є жанром кінцевих питань, проте відзначається злободенністю та наповненістю алюзіями до тих чи інших світоглядних концепцій. Іноді меніппея не задовольняється критикою існуючого стану речей, пропонує альтернативні, часом утопічні, теорії, які зазвичай передаються через „сни", „марення", „мрії", „подорожі" тощо. Християнська символіка, містико-релігійні мотиви, трансцендентальні міркування можуть поєднуватися в меніппеї з суто натуралістичними описами. Жанр цей сформувався в добу раннього еллінізму і мав на меті всебічне відображення буття, то саме така орієнтація жанру мотивує попит на меніппеї у наш час.

Жанрові особливості меніппеї приводяться нами так, як вони склалися в античну епоху і так, як їх виділяє в своїй роботі М. Бахтін. Учений відзначає, що як у меніппеї античної доби, так і в творах Ф. Достоєвського маємо справу з однаковим жанровим світом, але, якщо в першому випадку він даний на початку свого розвитку, то в другому - на апогеї свого розвитку, на своїй вершині, що не заперечує, і більш того, підсилює відвічні риси жанру. Подібна думка, на наш погляд, вірна і відносно роману М. Турньє „Лісовий цар".

Жанрові особливості меніппеї, наведені М. Бахтіним:

1. У меніппеї збільшується загальна вага сміхового елементу, хоча й помітні коливання за різною його жанровою присутністю.

2. «Меніппея повністю звільняється від тих мемуарно-історичних обмежень, які були ще властиві «сократичному діалогу» (хоча зовні мемуарна форма іноді зберігається); вона вільна від сказання і не скута жодними вимогами зовнішньої життєвої правдоподібності. Меніппея характеризується виключною свободою філософського і сюжетного задуму»⁶¹⁶.

3. «Вагома особливість жанру меніппеї полягає у тому, що найхоробріша та невгамовна фантастика і авантюра внутрішньо мотивуються, виправдовуються, освячуються тут чисто ідейно- філософською метою - створювати виключні ситуації для провокування та випробування філософської ідеї...»⁶¹⁷.

4. «Дуже важливою особливістю меніппеї є органічне сполучення в ній вільної фантастики, символіки і - іноді - містико-релігійного елементу з крайнім і грубим халупним натуралізмом»⁶¹⁸.

5. «Сміливість вигадки і фантастики сполучається у меніппеї з виключним філософським універсалізмом та крайньою світоспоглядальністю. Меніппея - це жанр «останніх запитань». В ній випробовуються останні філософські позиції. /.../ Для меніппеї характерна синкриза (тобто зіставлення) саме таких оголених останніх позицій у світі»⁶¹⁹.

6. «У зв'язку з філософським універсалізмом меніппеї в ній проглядає трипланова будова: дія та діалогічні син кризи переносяться з Землі на Олімп і в потойбіччя. /.../ Дуже важливе значення для меніппеї мало зображення потойбіччя: тут зародився особливий жанр «розмови мертвих», поширений в європейській літературі Відродження»⁶²⁰.

⁶¹⁶ Бахтин М.М. Поетика творчества Достоевского. - К.: Next, 1994. - С. 322-323.

⁶¹⁷ Там само. - С. 323.

⁶¹⁸ Там само.-С. 323.

⁶¹⁹ Там само. - С. 324.

⁶²⁰ Там само. - С. 324-325.

7. «У меніппеї проявляється особливий тип експериментуючої фантастики, зовсім ворожий щодо античного епосу та трагедії»⁶²¹.

8. «У меніппеї вперше проявляється те, що можна назвати морально-психологічним експериментуванням: зображення незвичних, ненормальних морально-психологічних станів людини - божевілля всякого роду («маніакальна тематика»), подвоєння особистості, нестримна мрійливість, незвичні сни, пристрасті, що межують з божевіллям, самогубством тощо. Всі ці відхилення мають у меніппеї не вузько-тематичний, а формально-жанровий характер. Сновидіння, мрії, божевілля руйнують епічну та трагічну цілісність людини та її долі: в ній розкриваються можливості іншої людини та іншого життя»⁶²².

9. «Для меніппеї дуже характерні сцени скандалів, ексцентричної поведінки, недоречних промов та виступів, тобто будь-які порушення загальноприйнятного та звичного ходу подій, установлених норм поведінки та етикету, в тому числі й мовного. /.../ Скандали та ексцентричності руйнують епічну та трагічну цілісність світу...»⁶²³.

10. «Меніппея сповнена різкими контрастами та оксюморонними сполуками: доброчинна гетера, істинна свобода мудреця та його рабське становище... Меніппея любить грати різкими переходами та змінами, верхом та низом, піднесенням та падінням, неочікуваними зближеннями далекого та роз'єднаного, мезальянсами всякого роду»⁶²⁴.

11. «Меніппея часто включає в себе елементи соціальної утопії, які вводяться у формі сновидінь або подорожей у невідомі країни; іноді меніппея прямо переростає в утопічний роман»⁶²⁵.

12. «Для меніппеї характерне широке використання вставних жанрів: новел, листів, ораторських промов, симпосіонів тощо, характерне змішання прозової та віршованої мови. Вставні жанри подаються на різних дистанціях від останньої авторської позиції, тобто з різним ступенем пародійності та об'єктивності»⁶²⁶.

⁶²¹ Там само. - С. 325.

⁶²² Там само. - С. 325.

⁶²³ Там само. - С. 326.

⁶²⁴ Там само. — С. 327.

⁶²⁵ Там само. - С. 327.

⁶²⁶ Там само. - С. 327.

13. «Наявність вставних жанрів підсилює багатостильність та багатотонність меніппеї; тут укладається нове ставлення до слова як матеріалу літератури, характерне для всієї нашої діалогічної лінії розвитку художньої прози»⁶²⁷.

14. Злободенна публіцистичність. «Це свого роду «журналістський» жанр давнини, який гостро відгукувався на ідеологічну злобу дня»⁶²⁸.

Проте найвагомішу жанрову характеристику меніппеї М. Бахтін сформулював поза нумерацією, наприкінці аналізу цього жанру - це діалогічність: «...Меніппея вбирає в себе такі близькі жанри, як діатриба, солилоквіум, симпосіон. Спільність цих жанрів визначається їх зовнішньою та внутрішньою діалогічністю у підході до людського життя та людської думки»⁶²⁹. Отже, діалогічність складає природу даного жанру, пружину його розвитку та наростання актуальності у наш час.

Сучасний дослідник А. Барков запропонував оновлену схему на основі бахтінської, вона містить такі характеристики меніппеї як жанру вже не античноїлітератури, а літератури ХІХ-ХХ ст.⁶³⁰:

1. вертикальность і триплановість художнього світу меніппеї;

2. сполучення у меніппеї вільної фантастики, символіки з крайніми формами "халупного натуралізму";

3. характерне для меніппеї морально-психологічне експериментування: зображення незвичайних станівлюдини;

4. безліч сцен скандалів, ексцентричної поведінки, недоречних висловлювань і виступів, тобто усіляких порушень загально прийнятного і звичайного ходу подій, встановлених норм поведінки;

5. наявність різких контрастів і оксюморонних поєднань;

6. присутність у меніппеї елементів соціальної утопії;

7. широке використання вставних жанрів, які підсилюють багатостильність і різноманітність меніппеї, а так само характерне для меніппеї відношення до слова як до матеріалу літератури.

⁶²⁷ Там само.-С. 327.

⁶²⁸ Там само.-С. 327.

⁶²⁹ Там само. - С. 329.

⁶³⁰ Див.: Барков Альфред. Прогулки с Евгением Онегиным. Интернет-издание, 1998. - 350 с. http://www.pushkin.kiev.ua/ та Барков Альфред. Мениппея - особый род литературы // http://www.literarytheory.narod.ru/rnenippea.htm

Меніппея переносить у літературу насамперед основні категорії карнавалу, як то: 1. вільний фамільярний контакт між людьми; 2. ексцентричність; 3. карнавальні мезальянси; 4. профанація.

Ще в літературу переноситься провідне дійство карнавалу - обряд увінчання-розвінчання, що містить у собі, як відзначав М. Бахтін, ядро карнавального світовідчуття "прагне піймати момент зміни, сам перехід від старого до нового"⁶³¹.

Нарешті, в літературу переноситься двоєдиний амбівалентний принцип побудови карнавальних образів. Так, будь-який художній образ, побудований за принципом карнавального "характеризує явище в стадії його змінювання, незавершеної ще метаморфози, в стадії смерті або народження, зростання і становлення"⁶³². Цей принцип виявляється в карнавалізованій літературі, зокрема, в характерних для неї парних образах, побудованих як за контрастом, так і за подібністю.

На інтерпретації сміху в річищі карнавальної традиції позначимо три істотних для нас моменти. По-перше, зв'язок карнавального сміху зі свободою. По-друге, ідея карнавального сміху як перемоги над страхом. По-третє, соціальний і всенародний, а не суб'єктивно-індивідуальний його характер. В тлумаченні карнавальною традицією матеріально-тілесного начала (образів тіла, їжі, пиття, випорожнювань, статевого життя) відзначимо два моменти. По-перше, універсальний всенародний, святковий і утопічний його характер, коли космічне, соціальне і тілесне дане в нерозривній єдності - веселій і поблажливій. По-друге, гіперболізація.

Химерне поєднання глибокої філософської традиції з відносністю інтерпретування у жанрі меніппеї у романі „Лісовий цар" М. Турньє утворює жанрову своєрідність цього твору, але водночас є і специфікою творчої манери письма самого автора, оскільки принцип меніппеї був використовуваний ним неодноразово.

М. Турньє прагне відновити начала, він повертає людину до природи, до витоків, руйнуючи стереотипи свідомості. Є велика спокуса зарахувати Турньє до постмодерністів, тому що письменник використовує багато прийомів постмодерністської естетики. Проте Турньє наполягає на тому, що завданням письменника є пізнання і проповідь втраченої істини, з'єднання світу, що розпадається (таким чином, він визнає когнітивне спрямування власного мистецтва). Поза сумнівом, його твори інтертекстуальні за своєю внутрішньою суттю, але він прагне до поєднання воєдино образу і суті. Для нього роман - це не естетична гра з текстами, а художнє дослідження за допомогою неоміфу (культурологічної переробки міфу, коли твір може бути міфоцентричним або міфопоетичним) сучасного світу.

⁶³¹ Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле... - М., 1965. - С. 180.

⁶³² Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура... - М., 1999.-С. 31.

У романі "Елеазар, або Джерело і Кущ" повернення до коренів відбувається через переосмислення сорокалітньої подорожі по Синайській пустелі. Нове прочитання Біблії відкриває людині істинний шлях, який вона повинна пройти, відкриваючи для себе землю обітовану. М. Турньє легко сполучає віддалені хронологічні потоки (біблійні часи, XIX і кінець XX ст.), міфи, легенди, літературні тексти, що, проте, не є у нього ідеєю-фікс, а спрямоване на позначення нестандартних варіантів пізнання. Людина, за Турньє, може відновити втрачену гармонію через повернення до природного, відвічного, а тому істинного.

Роман «Лісовий цар» також позначений прагненням дійти до одвічного, істинного, занедбаного у лабіринтах сьогочасної культури. М. Турньє знову звертається до переробки міфу, нарощуючи давній німецький міф у площині пізнання максимально, перетворюючи його на сучасну легенду-бувальщину. Філософічність М. Турньє є провідною властивістю його творчості, вона укорінена у міфологічний ґрунт та семантичний розвиток архетипних, культурологічно значимих елементів обраного автором міфу.

М. Турньє створює філософську меніппею шляхом градації основних смислових концепцій тексту: філософема збочення, філософема дитини на плечі, філософема гітлеризму як канібалізму, філософема лісового царя як псевдоміф тощо. Кожне з цих смислових утворень тяжіє до саморозвитку, поглинаючи можливий саморух та саморозвиток персонажів, які у філософській меніппеї М. Турньє не відіграють значної ролі. Карнавалізуючи сферу філософії, письменник використав й жанр, який надав максимальних можливостей для відображення різноманітних викривлень, аномалій, збочень.

Фактично, у Турньє немає сюжету як такого у його класичному розумінні, проте є філософемно-фабульна ієрархія, де окремі складові нанизуються за принципом античної меніппеї.

«Лісовий цар» Мішеля Турньє є характерною постмодерною філософською меніппеєю. Феномен філософської меніппеї як самостійного жанру літератури постмодернізму в першу чергу характеризується тим, що всі письменники, які звертаються до цього жанру, тяжіють до кодування сутнісного через наділення оповідача особливими функціями та властивостями. Структура меніппеї порівняно з іншими епічними структурами є набагато складнішою. Особливий інтерес представляє своєрідний і єдиний для всіх меніппей структурний "ключ", за допомогою якого письменникам вдається приховати від непосвячених істинний зміст своїх загадкових творів. Цей "секрет" є додатковим семантичним зрушенням у творі (він використаний    наприклад М. Турньє з метою накопичення додаткових філософем у романі „Лісовий цар"), меніппея наділена унікальною власною структурою і відсутньою в епосі, ліриці і драмі багаторівневою композицією. Унікальність структури меніппеї полягає в тому, що композиційний ефект, що зводить воєдино помилкові і приховані сюжети, що знімає численні "суперечності" в тексті, досягається шляхом використання особливого художнього засобу, яким є образ прихованого "автора" твору - оповідача з його своєрідною інтенцією, яка у всіх випадках суперечить інтенції автора. Не зважаючи на те, що у „Лісовому царі" переважно оповідачем є персонаж Авель Тіффож, часом виявляється умовність його як наратора, оскільки авторське очуднення оповідної ситуації стає часто використовуваним прийомом у цьому творі. Наявність таких характеристик в образі розповідача як накладання двох точок зору на одну площину оповіді, ніби співіснування двох нараторів - обов'язкова для всіх меніппей умова, при якій виникає феномен багатофабульності і багатосюжетності з його додатковим рівнем композиції і появою особливої, унікальної за своєю структурою завершальної естетичної форми. Будемо називати її «метасюжет» услід за заявленою М. Бахтіним традицією. Отже, "метасюжет" - завершальна естетична форма всього твору. Прихована авторська ідея закладена саме в метасюжеті, але щоб його виявити, необхідно усвідомити не тільки наявність декількох "повномірних" сюжетів, але і чітко визначити характеристики композиційного елемента вищого рівня, за допомогою якого ці автономні сюжети як знаки формують завершальну естетичну форму - метасюжет.

Таким композиційним елементом є етична позиція оповідача, яка не співпав з позицією титульного автора. У „Лісовому царі" М. Турньє нанизування фабул спостерігається вже від початку. Зокрема, щоденникові записи як окремий сюжетний рівень перетинаються притчею про людину, яка спалила документи в поліційному відділку, агіографією Святого Христофора, „сумними записками" періоду Другої світової війни тощо. Чим далі, тим більше таких позасюжетних вкраплінь зустрічаємо в тексті „Лісового царя", які подекуди доростають до масштабів самодостатнього тексту, вивершуються в поетичні автономні фабули. Для виокремлення певних фабул автор навіть використовує пряме цитування з джерела (фрагмент, коли Авель з подачі Нестора читає уривок тексту). Отже, в „Лісовому царі" фабули ніби нанизуються одна на одну, при цьому точка зору оповідача то виходить на поверхню, то ховається в ідеологічній структурі оповідуваних історій.

Крім того, особливою площиною філософічності роману „Лісовий цар" є його ремінісцинтна та алюзивна структура, де за допомогою невеликих за обсягом словесних фрагментів автор досягає повернення нашої свідомості до скарбів культури й історії різних епох та характеристик. Ремінісцентний рівень також може розглядатися як площина особливої фабульності. На цьому рівні проступає тенденція до за шифрування, кодування тексту, адже зрозуміти його може лише підготований читач.

Меніппея М. Турньє - багатофабульна і багатосюжетна конструкція, структура якої відмінна від структури творів, що відносяться до трьох фундаментальних родів літератури: епос, лірика і драма. Складнощі метасюжету „Лісового царя" як філософської меніппеї залежать від героя-оповідача. При цьому внутрішня структура твору різко ускладнюється, і ось чому. По- перше, оповідач-персонаж (зокрема Нестор, потім Тіффож), як правило діючий приховано, загалом правдиво висвітлює елементи фабули. Проте через власну упередженість він робить це так, щоб викликати у читача невірне уявлення про характер подій, що відбуваються. Тобто, він формує в нашій свідомості спотворене уявлення як про етичне наповнення (композиції) створюваних ним образів, так і про "реальні події".

По-друге, окрім фабули оповіді (тобто, історії оповідача), в корпус меніппеї входить інша фабула, основна; вона описує процес створення цим персонажем "свого" твору. Це, у даному разі, історія життя Авеля Тіффожа. Таким чином виявляється, що щоденниковий запис із усіма його притчами та агіографічними історіями є всього лише екзордіумом по відношенню до історії, яка оповідачем наголошується як провідна, акцентована. Вона добре замаскована, і ми просто не відразу усвідомлюємо її наявність.

По-третє, в філософській меніппеї „Лісовий цар" М. Турньє присутня ще одна фабула, авторська (титульного автора). У ній читачу дається підказка, як сам автор відноситься до повідомлень свого персонажа. Оскільки автор "добровільно" віддав все текстове поле у розпорядження оповідача, то йому як правило доводиться задовольнятися "позатекстовими" структурами - вступами, примітками тощо, які таким чином вводяться в корпус твору як самостійні архітектонічні одиниці.

Виходячи із структури будь-якого образу, у разі різного сприйняття характеру композиції (етичної позиції), на одних і тих же елементах фабули виникають абсолютно різні образи персонажів і сюжети. У філософських постмодерністських меніппеях їх як мінімум два: помилковий та істинний; оскільки такий феномен є результатом авторського задуму, говорити про "прочитання" в даному випадку було б просто некоректним. Зокрема, Нестор коментує історію Святого Христофора з хлопчиком-Христом на плечах, виявляючи прихований філософський зміст„роботи" героя: „Найвагоміше з'ясувати, що існує прямий зв'язок між вагою хлопчика і тим, що розквітає посох6³³. Зримий видимий бік історії з Христофором у такий спосіб набуває філософської акцентуації. Співіснування двох фабульних просторів лише сприяє семантичним зрушенням у тексті. Більш того, обидва сюжети обов'язково беруть участь у формуванні завершальної естетичної форми, оскільки тільки зіставленням їх змісту можна виявити етичну позицію оповідача ("що він спотворює і чому"), а вона у філософській меніппеї Турньє - композиційний елемент вищого рівня, без виявлення якого зрозуміти авторський задум неможливо. Саме тому виявлення основного композиційного елемента - ставлення оповідача до оповіді - грає вирішальну роль для опанування істинним змістом філософської меніппеї М. Турньє.

Нагадаємо: меніппея в бахтинському і "постбахтинському" розумінні - це, як правило, твір з яскраво вираженою амбівалентною структурою, змістовну основу якого складають пошуки філософських, етичних та інших істин при безпосередньому, часто - фамільярному контакті з живою сучасністю. При цьому сміх і авантюрний сюжет служать засобами "провокації" ідей, які претендують на аподиктичність. Цим мотивується зсув і замішання просторових, часових і психологічних планів твору, поєднання конкретно-побутової наочності з гротеском і фантастикою, стилістична різноплановість. Меніппейну літературу цікавить одне питання, когнітивне за своєю природою: для чого живе людина.

⁶³³ Турне Мишель. Лесной царь... - С. 55.

Роман М. Турньє є меніппеєю за багатьма ознаками. Твір презентує пошук філософських істин, щоправда негативним персонажем, що утворює додатковий ефект зниження та іронічності. Філософське вістря твору є єдиним його об'єднуючим началом, адже різножанрова та багатосюжетна його тканина без такої філософської ідеї просто розпалась би на окремі фрагменти. Роман увібрав в себе кілька вставних жанрів: щоденник, нотатки, сповідь, оповідання, легенда тощо. Початок роману написаний у вигляді щоденника від імені Авеля Тіффожа, який, втім, часто передає слово іншим персонажам, до того ж співіснують кілька Тіффожей, які виявляються у хронологічній дистанції тощо. Семантика імені персонажа також не є випадковою, обігравання її протягом всього роману становить додатковий пласт філософської семантики. Кожен наступний „щоденниковий запис" все більше виявляє в ньому причетність до сакральної історії людства, яка осмислюється      в кількох парадигмах буття, що повсякчас зіставляються, оперування ними є довільним, як є довільним весь художній конструкт меніппеї.

Розвиваючи жанр філософського роману-меніппеї М. Турньє спирається на принцип організації матеріалу оповіді у античній меніппеї і досягає в цьому сенсі великого успіху, оскільки його філософська меніппея засвідчує цілісність оповіді й покликана виконувати функцію організації розрізнених фрагментів у єдине ціле. Використання меніппеї до структуризації романної форми з поглибленим філософським зануренням, очевидно, вперше й здійснено саме Турньє.

Можна сформулювати ще одну ознаку сьогочасної меніппеї - це метажанровість, тобто прагнення охоплювати в тексті всі можливі жанрові елементи, всі жанри. Меніппея виявляється площиною співфункціонування багатьох відомих нам жанрів, для неї не існує перешкоди на шляху до адаптації того чи іншого жанру, все мотивується лише потребою вираження змісту. Філософська меніппея М. Турньє - це і філософський роман, і пригодницький роман, окремі епізоди нагадують новели та оповідання, повісті та сатири тощо. Меніппея вільно включає всі їх, оскільки вона і є їхньою сумою, укладеною певним чином, який наперед нікому не відомий, навіть авторові.

Філософська меніппея - дуже зручний жанр для руйнування старих уявлень про будь-що. Меніпейний підхід не існує за жодних цензурних спроб, тобто для цього жанру свобода інтелектуального звершення - над усе. Абсолютна інтелектуальна свобода веде до нігілізму, в тому числі й жанрових конструктів. Тож слід визнати, що меніппея завжди є філософською та вкрай нігілістичною формою. Безмежність «інтелектуальних повстань», закладених у цьому жанрі, представляє велике поле для експериментів.

У системі епічних жанрів нашого часу філософська меніппея посідає чільне місце в аспекті вираження сучасного нігілізму, складаючи, таким чином, крайню межу нігілізму у романному мисленні в цілому. Меніппея, дозволяючи сполучати несумісні до того явища та образи, є винятковим полем для інтелектуалнього експериментування, для розвитку розумової здатності.

Література

Абрамс М.Г. Апокалипсис: тема и вариации // Новое литературное обозрение. - М., 2000. - N946. - С. 5-31.

Агеносов В.В. Генезис философского романа. - М.: МГПИ, 1986. - 131 с.

Андреев Л.Г. От «заката Европы» к «концу истории» // «На границах»: Зарубежная литература от средневековья до современности. - М.: МГУ, 2000. - С. 240-255.

Асанова Н.А., Смирнов А.С. Философский роман Мишеля Турнье. - Казань: Издательство Казанского университета, 1997. - 140 с.

Асоян А.А. Теория романа в XX веке // Гуманитарные исследования: Ежегодник. - Омск, 1998. - Вып. 3. - 4.1. - С, 145-152.

Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики.- М.: Худ. лит., 1975. - 504 с.

Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. - М.: Худ. лит., 1972. - 470 с.

Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. - М.: Худ. лит., 1965. - 528 с.

Барков Альфред. Мениппея - особый род литературы // http://www.literarytheory.narod.ru/menippea.htnn

Делез Жиль. Мишель Турнье и мир без другого // Логика смысла. - М.: «Раритет»; Екатеринбург: Деловая книга, 1998. - С. 395-421.

Меніппея // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. - Чернівці, 2001. - С. 322-323.

Маркова Т.Н. Мениппейная игра в новой русской прозе // Материалы международной научно-практической конференции "Современная русская литература: проблемы изучения и преподавания". http://www.pspu.ru/sci_liter2005_markova.shtml Турнье Мишель. Лесной цар. - СПб.: «Амфора», 2000. - 478 с.