Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Теорія літературних жанрів - Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману - Бовсунівська Т. В 2009
Історичний роман: діахронічні межі роману
Авторитетні жанрові теорії пострадянського простору
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Вивчення історичного роману має особливу актуальність в контексті досліджень, що активно розвиваються, в галузі історичної поетики, проте чи не найцікавішим є когнітивний аспект даного жанру як вичерпність діахронічного мислення, меж "часопроникнення" у художньому тексті. Проблеми поетики жанру історичного і порівняльного вивчення жанрів усучасному літературознавстві вважаються дуже перспективними. Проблема когнітивного сенсу жанрового розвитку взагалі підіймається уперше.
Інтерес до жанру історичного роману останнім часом вельми зріс. Так, у 1980-90-і роки було захищено декілька дисертаційних робіт, присвячених цьому жанру в Росії (С Ісупової, А. Сорочана, А. Лексиної, О. Христолюбової, В. Лінькова, та ін.) та в Україні (В. Балдинюк, Н. Бойко, Ф. Кейда, Д. Пешорда, 3. Шевчук та ін.). Проте, не дивлячись на поширеність словосполучення «історичний роман» у науковій літературі, терміном його вважати не можна, оскільки не визначено поняття, яке ним позначається, немає ніякого загальноприйнятого уявлення про жанрову структуру історичного роману. Це зв'язане з тим, що для більшості дослідників у центрі уваги стоїть історія, а не теорія жанру. Навіть у роботах, присвячених поетиці, предметом дослідження найчастіше обирається або творчість якогось одного письменника, або один період у розвитку жанру, або один аспект поетики.
У сучасному літературознавстві відомо доволі багато спроб систематизації різновидів історичного роману. Наприклад, Л. Александрова запропонувала виділяти такі модифікації історичного роману: роман-епопея, історико-біографічний, роман- хроніка. О. Проценко подає такі його типи: історико-реалістичний, умовно-історичний, історико-синтетичний. С. Андрусів у центр уваги ставить співвідношення між фактом та вигадкою, його схема має такий вигляд: історико-художній роман, художньо-історичний та художньо-документальний історичний роман. І. Варфоломєєв також подав тричленну систему: історико-реалістичний, історико-романтичний та історико-нарисовий. У Д. Пешорди наведені такі модифікації історичного роману: класичний історичний роман, романтичний історичний роман, модерний історичний роман, постмодерний історичний роман (сюди він відніс М. Павича, У. Еко, Дж. Барта). Тож прагнення створити типологію модифікацій історичного роману, як бачимо, не мають поки що суголосності, як, власне, не існує й виваженої типології самого роману. Проте подібні спроби розширюють наше уявлення про даний жанр, зокрема наштовхують на думку про чисельність жанрових модифікацій історичного роману та певну перспективність його розвитку.
Кожний історичний роман несе в собі певні індивідуальні риси - це обумовлено і своєрідністю творчого методу автора, і змінами, принесеними відповідною епохою. Але є і загальні особливості, властиві всім творам даного жанру. Історичний роман як жанр в цілому насамперед характеризується інваріантними властивостями, численні ж модифікації демонструють його різновиди. Окремо варто наголосити на панорамі діахроній у різні періоди існування жанру історичного роману. Адже, діахронічні можливості жанру не безмежні; при написанні твору історичної тематики письменник використає ті чи інші документи, матеріали описуваної доби, а отже можемо зробити висновок, що хронологічні межі історичного роману мають певну визначеність, яка мотивується наявністю чи відсутністю документів віддаленої доби. Фентезі починається там, де завершується історичний роман. Межею історичного роману є документалізована хронологія історії.
Ще одна проблема - необхідність обліку традицій, які ввібрав у себе історичний роман, і насаперед, - традиції «готичного роману». «Готична традиція» нерозривно пов'язана з історичним романом, тому без аналізу основних особливостей«романів жахів» неможливо відповісти на поставлені питання.
Крім того, слід звернути увагу на співвідношення оповідних жанрів, зокрема, повісті і роману. Втім, частково це питання національної своєрідності, скажімо, українського історичного роману: в белетристиці переважає романна форма, в класичних творах - форма повісті. Для слов'янських літератур на певних етапах розвитку взагалі характерна більше історична повість, ніж роман. Західна література завжди надавала переваги історичному роману, не вирізняючи жанрові ознаки повісті як значущі.
Очевидно, що теоретична модель жанру повинна враховувати не якісь окремі мотиви і ситуації, загальні для різних романів, а поетику жанру в цілому. Крім того, необхідний єдиний метод для аналізу творів різних авторів і епох. Тому методика дослідження припускає цілісний аналіз тих творів, які знаходяться в центрі уваги. Головним чином, враховуються три аспекти, їх найбільш рельєфно представила В. Малкіна634:
• Композиційно-мовні форми і система точок зору (слово оповідача і слово персонажа, функції різних видів описів, вставних текстів тощо);
• Сюжетна організація (побудова сюжету, просторово- часова структура, категорії випадку та необхідності);
• Система персонажів (співвідношення головних та другорядних героїв, функції різних персонажів).
Основні положення теорії історичного жанру В. Малкіною635 зводяться до наступного:
• Існує інваріант історичного роману, тобто набір стійких принципів та рис, притаманних творам цього жанру незалежно від часу та місця їх написання.
• Головним жанротворчим принципом історичного роману є поєднання історизму і «готичного антропологізму».
Риси інваріанту історичного роману за В. Малкіною:
1. Поєднання історизму та «готичного антропологізму». Співвідношення може бути різним, проте обидві категорії обов'язково присутні в історичному романі.
2. Композиційно-мовні форми та система точок зору:
1. Часова дистанція, поєднання точок зору різних епох - минулого й сучасного, або минулого і пра-минулого;
2. Присутність - у тій чи іншій формі - історичної довідки.
634 Див.: Малкина В.Я. Жанр исторического романа как научная проблема // Актуальные проблемы филологии в вузе и школе: Материалы конференции. - Тверь, 1999.-С. 172-
635 Див.: Малкина В.Я. Поэтика историческою романа. Проблема инварианта и типология жанра. - Тверь: Тверской госуниверситет, 2002. - 148 с.
Сюжетна організація:
1. Авантюрність, тобто зв'язок сюжетних подій з «чужим світом» та «авантюрним часом» (М.М. Бахтін)
2. Ідея випробування героя;
3. Кризова епоха як час дії роману (криза може бути політичною, культурною, моральною);
4. Поєднання тем (мотивів, сюжетних ситуацій) «війни й любові», тобто накладання суспільного та приватного життя.
Система персонажів:
1. Зв'язок долі й позиції головного героя із змінною історичною ситуацією;
2. Наявність персонажів, які протиставляються один одному як представники різних соціально- історичних та культурно-історичних сил.
Дослідниця твердить, що у XIX ст. існували два різновиди жанру: авантюрно-психологічний і авантюрно-філософський історичний роман, які розрізняються, головним чином, ступенем співвідношення історизму і «готичного антропологізму».
Цікаву концепцію історичного роману представив український вчений А. Гуляк, який назвав такі конститутивні ознаки жанру: епічність; авторська позиція; динамізм; синкретизм; наявність тріади автор - герой - оповідач; розгорнутий хронотоп; історичний конфлікт636. Дослідник також зауважує на особливому образі автора історичного роману: «Однак, автор історичного роману - це, по суті, історик, покликаний у художніх образах відтворити типові тенденції історичного розвитку на матеріалі долі народу чи долі окремих його представників, проте з обов'язковим історичним конфліктом - головною ознакою жанру історичного роману»637. Проблему інваріанту, структурних складових тощо дослідник не підіймав.
Цікаву концепцію історичного роману США представила Н. Знаменська638, яка об'єднала хронологічний принцип із існуючими модифікаціями жанру.
636 Див.: Гуляк А.Б. Становлення українського історичного роману. - К.: Міжнародна фінансова агенція, 1997. - 292 с.
637 Там само. - С. 230.
638 Див.: Знаменская Н.Е. Исторический роман США // Современны» роман: Опыт исследования. - М.: «Наука», 1990. - С. 155-170.
Вона вважає за доречне поділити сучасний американський роман на дві великі групи: на романи, що написані на матеріалі національної історії, та романи, що написані на матеріалі історії інших країн та народів. Класифікація історичних романів першої групи має враховувати провідні етапи історії країни: колоніальним період, яким завершився війною за незалежність та утворенням США; розвиток країни до Громадянської війни між Північчю та Півднем; Громадянська війна та так звана реконструкція, перехід американського капіталізму до імперіалістичної фази та перша світова війна. Спираючись на таке розуміння шляху історичного роману у американській літературі, Н.Знаменська пропонує виділяти такі його типи: «Тематико-хронологічний принцип класифікації необхідно сполучати з визначенням жанрового різновиду історичного роману: хронікально-документальний, який детально відтворює давно минуле; історико-біографічний; історико-політичний, в якому політика відіграє визначальну роль; історико-філософський, який досліджує важливий взаємозв'язок минулого й сучасного і де історія виступає в якості тла; псевдоісторичний, де історія зумисне сотворена. Два останніх різновиди слід розглядати в межах масової культури»639. Такий «перехресний» підхід до виділення модифікацій жанру історичного роману є доволі продуктивним, проте не сприяє універсалізації самих виділених модифікацій.
Не дивлячись на велику кількість літератури про історичний роман, у більшості досліджень, у тому числі й присвячених проблемам поетики жанру, проблема інваріанта не ставиться, а всі питання розв'язуються на обмеженому матеріалі.
Найбільше праць про творчість Вальтера Скотта - засновника жанру історичного роману. В цих дослідженнях зустрічаються спроби систематизації і опису історичного роману, але тільки одного вальтерскоттівського - типу. В роботах, присвячених французькому історичному роману, і насаперед творчості Віктора Гюго, завдання пошуку інваріанта і визначення типу історичного роману взагалі не ставиться. Ті ж проблеми характерні і для досліджень російського історичного роману: вони в основному носять історико-літературний характер і складаються з окремих аналізів окремих творів та авторів.
Проте є невелика кількість робіт (В. Дібеліуса, Г. Лукача, М. Бахтіна, Н. Тамарченка), в яких творчість В. Скотта служить приводом для постановки більш нагальних проблем жанру історичного роману.
639 Там само.-С. 156.
Автори роблять спробу системної характеристики жанру, але, як правило, не помічають глибокі відмінності між художніми структурами В. Скотта і В. Гюго, а також не враховують систему точок зору і композиційно-мовні форми (в основі характеристики жанру лежать, головним чином, спостереження над особливостями сюжету і системи персонажів). Б. Реізов зауважував, що «аналізуючи історичний роман, заведено було насамперед доводити або спростовувати його історичну достовірність. Для цього зазвичай відділяють «правду» від «вигадки» - те, що автор взяв із достовірних документів, від того, що він додав свого, відсутнього у документах»640. Динаміка вигадки й факту в інтерпретації Б. Реізова і є провідною властивістю історичного роману В. Скотта. Він же звернув також увагу на своєрідність тлумачення поняття «епоха» у В. Скотта. «Епоха для нього - це динамічна система суспільних суперечностей і разом з тим вирішення історичного завдання, яке стояло перед даним суспільством»641. Історія в розумінні письменника - це нескінченна низка катастроф, які порушують гнилизну атмосферну та сприяють оновленню суспільства.
Визначення цього жанру, які наводяться у різних словниках літературознавства, недостатні для того, щоб прояснити специфіку саме цього жанру та чітко окреслити коло творів, які до нього відносяться. Жодне з визначень не сполучає як ознаку жанру авантюрність та історизм; не ставляться питання про літературні традиції і про інваріант. В. Лесин, О. Пулинець: «Історичний роман - роман, який побудований на історичному сюжеті і в якому широко відтворюється минула епоха та її діячі»642. Майже всі енциклопедії подають приблизно таке визначення історичного роману.
При ідентифікації жанру історичного роману ми будемо надавати переваги теорії М. Бахтіна, який бачив жанр як «типове ціле художнього вислову, причому істотне ціле, ціле завершене і дозволене»643.
640 Реизов Б.Г. История и теория литературы. - Л.; «Наука», 1986. - С. 119.
641 Там само.-С. 123.
642 Лесин В.М., Полинець О.С. Словник літературознавчих термінів. - К.: «Радянська школа», 1971. - С. 175,
643 Медведев П.Н. (Бахтин М.М.) Формальний метод в литературоведении // Бахтин под маской. Вып. 2. - М., 1993. - С. 144.
Також беремо за основу бахтінську концепція роману, згідно якої виділяються три основні особливості, які принципово відрізняють роман від інших жанрів: «1) стилістична тривимірність роману, пов'язана з багатомовною свідомістю, що реалізується в ньому; 2) докорінна зміна часових координат літературного образу в романі; 3) нова зона побудови літературного образу в романі, саме зона максимального контакту з теперішнім часом (сучасністю) в його незавершеності». Ці особливості «визначають напрям власної мінливості жанру»644. На думку Н. Тамарченко, чия концепція є логічним подовженням теорії М. Бахтіна, роман займає в літературі унікальне становище, оскільки є єдиним «неканонічним жанром» (тобто не має канону - представленої «зразковими творами» і постійно відтворюваної в історії літератури системи ознак). Замість «канону» дослідник вводить особливе поняття «внутрішньої міри» - специфічного для роману способу поєднувати мінливість із стійкістю645. Ці дві концепції представляються найпродуктивнішими при вивченні поетики історичного роману.
Провідною ознакою історичного роману слід визнати обов'язковість історизму та історіографічні включення. Оскільки історизм є однією з найвагоміших ознак історичного роману, що часто наголошується дослідниками, він має посісти провідну ідеологічну роль у структурі цього жанру, проте у більшості випадків ця категорія не роз'яснюється та не наводяться її визначення. Втім, «Лермонтовська енциклопедія» фіксує найбільш поширене тлумачення категорії «історизму»: «Історизм є визначеною якістю ідейно-образного ладу твору, що визначає образно-естетичну основу закономірного, переважно поступального розвитку суспільства і людини. Історизм як специфічна властивість художнього освоєння світу формується в епоху романтизму»646. Таке ж визначення практикувалось і в радянську добу, переважаючи над іншими. Хоча, зовсім по-новому розумів його М. Стеблін-Каменський, він визначив історизм як «гіпотезу нетотожності», тобто припущення, що психологія середньовічної людини нетотожна психології сучасної людини. Тобто історизм з'являється не тоді, коли помічається різниця в способі життя, побуті тощо, а тоді, коли усвідомлюються відмінності в людській психології.
644 Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. - М.: «Художественная литература», 1975. - С. 452,454-455.
645 Див.; Тамарченко Н.Д. Русский классический роман XIX века: Проблемы поэтики и типологии жанра. - М.. 1997.
646 Пульхритудова Е.М. Историзм // Лермонтовская энциклопедия. - М.; «Большая российская энциклопедия», 1999. - С. 202.
Суттєво змінюються уявлення про історизм у добу постмодернізму. Наприклад, він є складовою такого напряму західної критики як «новий історизм». «Специфіка «нового історизму», що сформувався в епоху постмодернізму, - його ставлення до історії. Історичний процес розуміється як текст, а історичне дослідження як форма текстуального аналізу. Історія трактується як один із можливих дискурсів, як становлення, потенція, що містить в собі здійснені або нездійснені можливості. Історія не мислиться як даність, а набуває характеру рукопису, тексту, який можна дописувати, домислювати, видозмінювати і врешті створювати за своїм бажанням. Подібне явище «альтерації історії» - характерна риса постмодернізму, який усвідомлює себе як постісторична епоха»647. Подібні коливання у розумінні історизму суттєво впливають на жанрову структуру історичного роману, адже при цьому класична форма даного жанру має трансформуватися у відповідності до змін у світогляді. Так, історичний роман вальтерскоттівського типу проіснував до розквіту реалістичного мистецтва, де поступився місцем реалістичному історизму та реалістичному історичному роману тощо. Нове тлумачення історизму або покликає до життя жанрові трансформації, або породжує нові модифікації старого жанру, при чому у добу постмодернізму шлях утворення модифікацій об'єктивно став більш плідним.
Проте історизм, як би його не тлумачили критики, є не єдиною особливістю історичного роману. Давно помічено, що історичний роман увібрав в себе безліч попередніх літературних традицій: готичного роману, роману виховання, сімейно-біографічного, авантюрного роману тощо. Безумовно, всі ці традиції зіграли свою роль у формуванні жанру. Тим часом, найбільше значення для жанру історичного роману має «готична традиція». В науковій літературі наголошувалася, головним чином, присутність окремих «готичних мотивів» у історичних романах. Проблема взаємодії жанрів у цілому не зачіпалася. Можливо, частково це пояснюється недостатнім вивченям поетики «готичного роману».
«Готичний роман» як один із різновидів жанру роману має наступні характерні риси648:
1. особливий хронотоп (події розгортаються в епоху середньовіччя у просторі середньовічних будов - замків, абатства, вежі, собору тощо);
2. етичний конфлікт, пов'язаний з проблемами злочину та покарання і такими мотивами як спілкування з дияволом, родова провина, родове прокляття, помста
3. присутність (і в хронотопі, і в сюжеті) надприродного елементу.
647 Анисимова А.Э. Новый историзм // Западное литературоведение XX века. Энциклопедия. - М.: Intrada, 2004. С. 292.
648 Подаємо за: Малкина В.Я. Поэтика исторического романа. Проблема инварианта и типология жанра. Тверь: Тверской госуниверситет, 2002. - 148 с.
З нашої точки зору, проблему інваріанта і типології історичного роману можна розв'язати тільки у разі уважного аналізу сприйняття цим жанром «готичної традиції». Інваріантним для історичного роману доби романтизму було звернення до епохи Середньовіччя, зосередження на цьому хронологічному етапі людської історії, при чому основна увага приділялась історії саме християнського світу, решта країн, національностей, материків тощо бралися до уваги тільки за умови їхнього контакту з країнами християнського світу.
У «готичному романі» затверджувалася непорушність етичної природи людини і основних етичних цінностей. Це входило в деяку суперечність із історизмом, який був «гіпотезою нетотожності». Щоб відобразити в поняттях цю подвійність, потрібно говорити не тільки про історизм, але і про «антропологізм» в історичному романі. У зв'язку з цим представляється необхідним ввести поняття «готичного антропологізму» - ставлення до людини, характерне для «готичного роману». За концепцією Малкіної, практично у всіх історичних романах історизм поєднувався з «готичним антропологізмом». Тільки співвідношення їх було різним: у творах Скотта помічається переважання історизму, у Гюго - «готичного антропологізму». Ці два типи співвідношення історизму й готичного антропологізму сполучаються і з двома типами конфліктів. У В. Скотта - конфлікт між політичними таборами, історична криза, переломна епоха в історії країни. У Гюго - зміна культурних епох, переломна епоха в історії людства. Скотта цікавить конкретний історичний момент, специфіка певної епохи. Гюго - зв'язок між минулим і теперішнім часом. Скотт підкреслює дистанцію, відмінності між двома епохами, Гюго - схожість і взаємозв'язок між ними. Таким чином, виділяються дві провідні модифікації історичного роману у першій половині XIX ст. - авантюрно-психологічний і авантюрно-філософський. Засновник першого різновиду - В. Скотт, другого - В. Гюго.
У ХІХ ст., разом з традицією, що сягає до В. Скотта, заявила про себе й інша форма естетичного проникнення в минуле. Реальні історичні персонажі у таких творах необов'язкові, хоча їх присутність не виключається. «Героєм» для письменника служить не історична подія, а «епоха». Автор такого твору створює свій самодостатній світ, досягає переконливості не більш чи менш точним проходженням історичному матеріалу, а реальністю психологічного переживання героїв, реальністю (нерідко ілюзорною) побуту. Такі романи, як правило, обернені в значно віддалене минуле; обмеженість конкретних історичних знань про це минуле різко стимулює фантазію художника. Діахронічні можливості історичного роману XX ст. значно подовжуються. Видатні зразки такого підходу до минулого належать двом французьким письменникам - Г. Флоберу («Саламбо») і А. Франсу («Таїс»). У XX ст. закладена цими авторами традиція незвичайно сильно розвинулася; на основі цієї традиції виник жанр «квазіісторичного роману», що будувався на легендарному і міфологічному матеріалі, наприклад, «Народження богів» Д. Мережковського і два романи Т. Манна - «Йосип і його брати» і «Обранець»648. У таких творах історична подія вже не промовляється, а - пророкується.
У цей же час на американському континенті також відбувається оновлення історичного жанру. Американський історичний роман 30-х років XX ст. розповідає переважно про Громадянську війну 1861-1865 рр. та Революцію. Він має антивоєнне спрямування; «Крокуючи» Дж. Бойда, «Довго пам'ятати» М. Кентора, «Битва при Аквилі» X. Аллена та ін. Щодо художньої інтерпретації громадянської війни, то в самій літературі ще у 80-90-і роки XIX ст. сформувалися два інтерпретаційних підходи - критичний та міфотворчий («південний міф»). Саме з традиції «південної школи» та «південного міфу» народжується роман М. Мітчелл «Віднесені вітром» (1936). На події громадянської війни відгукнувся й У. Фолкнер - романом «Авессалом! Авессалом!» (1936). Фактично, У. Фолкнер дав нову модифікацію історичного роману метафоричний історичний роман, для якого вагомість змісту не залежить від подовження діахронічного вектору.
30-і роки відзначені також посиленням інтересу до епохи Американської революції в розвитку американського історичного роману. І Е. Лейсі, і Е.Уагенкнехт пояснюють відродження інтересу до цієї теми, з якою, до речі, і почався розвиток американського історичного роману півтори сотні років назад, атмосферою "великої депресії", що породила, з одного боку, настрої ескейпізму, а з іншої - потребу повернутися до основ, піддати аналізу фундаментальні принципи, на яких ґрунтувалося мислення і спосіб життя американців із часу утворення нації, щоб, надихнувшись героїчним історичним досвідом, легко пережити важкі часи. Структурною особливістю тогочасного американського історичного роману було утворення численних текстових конфронтацій та протиставлень, розробка теми відчуження особистості на тлі війни, навернення до вічних моральних ідеалів як відверта текстова декларація. У цей час історичний роман не наважується подати альтернативну версію історії, проте корекцію офіційної історії ми бачимо в ньому повсякчас.
649 Див. докладніше: Балакин Ю. Исторический роман в современном своем выражении // Пилигрим. Литературно-художественный журнал. - Омск, 2002. - №4.
http://piligrim.omskreg.ru/journal/04/04_public balakin.html
У XX ст. історичний роман «класичного» типу (зі всіма можливими варіаціями) - лишається одним із провідних жанрів художньої творчості. Ознаки самостійності набули також жанри історико-фантастичного роману і фантастико-історичного. У першому випадку автор описує «альтернативну історію», у другому - читач стає свідком всякого роду переміщень у часі. Наростання фантастичного елементу в історичному романі потягло за собою збільшення вектору історичного часу, навіть маніпулювання ним.
Епоха постмодернізму покликала до життя альтернативно- історичні жанри, зневажаючи класичний історичний роман, навіть оголошуючи про його смерть. Це роман у стилі ремейк. У сучасному світі виникли й інші піджанри/модифікації історичного роману: історико-політичний детектив («Код да Вінчі» Д. Брауна) та роман альтернативної історії («Кров і золото царя» В.Кашиця), історико-біографічний роман («Пушкін» Ю. Тинянова), історичний реалістичний роман («Диво» П. Загребельного) тощо. Сучасний історичний роман фактично не існує, якщо брати до уваги ті інваріантні властивості цього жанру, які ми зазначили на початку. Проте це не так. Історичний жанр не вмер. Він змінився до невпізнання, але не загинув у лабіринті постмодерних форм. Сучасна альтернативно-історична проза вже конкурує не з жанром роману як таким, а з фентезі, яке є формою перетворення самої ідеї «романного». Маючи на меті ліквідацію історичної безграмотності, альтернативно-історична проза повинна бути більше заглиблена у сокровенні факти історії, які відкриваються не всім. Змінюються й хронологічні межі сучасного історичного роману, а точніше - вони взагалі зникають. Адже поява такого альтернативно-історичного роману як «Шлях аріїв» Ю. Канигіна - це вже не просто прагнення виправити офіційну історію як неправдиву версію, а перегляд основ нашого розуміння життя, нова філософія й нова правда. Діахронічний вектор при цьому подовжується на таку глибину, де вже значно відчутний брак документальності, проте збільшується свобода вигадки.
Цей стислий та вибірковий екскурс в історію «історичного роману» ми здійснили лише для того, щоб увиразнити його змінні характеристики та зламати стереотипне уявлення про цей жанр як про жанр мінімальних змін. Насправді історичний роман зазнає суттєвих змін у кожну епоху свого існування. Проте найістотніше впливають на синтез нових модифікацій історичного роману саме часові уявлення, діахронія. Зокрема, при народженні історичного роману його діахронічні можливості цілком задовольняло звернення до 1) епохи Середньовіччя та до 2) часу раннього християнства. В українській літературі поява першого історичного роману співпала з зародженням принципів історіографії та базувалась на тривимірному часовому принципі: 1) час раннього християнства, 2) князівські часи, Київська Русь, 3) козацькі часи, гайдамаччина. Ці три часових пласти, фактично, вичерпують діахронічні можливості романтичного історичного роману. Отже, ми можемо зафіксувати як закономірність суттєві хронологічні обмеження перших історичних романів. Самі ж моделі утворення часового переміщення, використовувані на той час, були як нечисленні, так і не ускладнені інтелектуально.
Сьогодні історичний роман тяжіє до значного збільшення часового вектору, а отже, він просто мусить ускладнювати структуру моделей часового переміщення. Зокрема, надзвичайно розвинулись моделі художнього датування. Їх приблизний перелік за сучасними українськими історичними романами подає 3. Шевчук:
1) наявність відносного датування, що спирається на загальновідомі події; 2) варіативність пункту відліку історії: перетин хронологічного часу (абсолютного датування) і календарного часу (відносного датування), взаємодія принципів ex post (пункт відліку у минулому) та ex ante (пункт відліку у нашому часі); 3) поділ потоку часу на хронологічно впорядковані відтинки, епохи, що розділяються певними періодично повторюваними подіями; 4) вид календарного поділу часу; 5) датування свідомо опущене за рахунок підсилення особистісного контексту; б) зумисна перевантаженість художнього тексту датуваннями; 7) подвійне датування650. Змінюється сама наративна структура історичного роману нашого часу: «Для досягнення багатогранності змодельованої історії та багатоголосся її озвучення, для порушення авторської суб'єктивності застосовуються прийоми, як розсіюванняоповідних голосів та відверто контрольований оповідач ... так постає відчуття артикуляції потрібної інформації, чим порушується проблема відкритої ідеологічності історичних текстів.
650 Див.: Шевчук З.В. Засоби моделювання історії в постмодерній українській прозі. Автореферат на здобуття ступеня кандидата філологічних наук. - К.: ІЛ НАН України, 2006. - С. 11-12.
Так моделювання історії використовує традиційний для історії прийом і заперечує його зсередини, виявляючи його внутрішню суперечність»651. Класичний історичний роман при цьому сприймається самими письменниками як точка відліку, як момент відштовхування. Це не є проста заміна одних оповідних моделей іншими, пов'язана з становлення наративних форм, це - трансформація діахронічних орієнтирів, покликана до життя прагненням дійти до крайньої межі ймовірно давнього часу, або минулої події, щоб переповісти сучаснику. Дослідник Дамір Пешорда652 запропонував виділяти 4 модифікації історичного роману: класичний, романтичний, модерний та постмодерний. Такий поділ більше відповідає реальній історії цього жанру, ніж існуючий до цього часу поділ на класичний та некласичний історичний роман, започаткований ще Г. Лукачем на початку XX ст.
Основними важелями жанрового визначення уданому разі є:
1) крайня межа документованої діахронії;
2) співвідношення історичного факту та вигадки;
3) наслідування традиційного жанрового спадку (з часів готичного роману та античності, в Україні - козацькі літописи);
4) історіоцентричність тематики та історичний конфлікт;
5) існування моделей датування;
6) особливість актантного рівня - наявність історичних постатей;
7) залучення історичних документів;
8) стилізацію та архаїзацію мовних стилів персонажів.
Нині в осмисленні жанру історичного роману відчутне суттєве теоретичне оновлення. Зокрема пропонується така модифікація як "історіографічний метароман" для окреслення жанрової своєрідності "Парфюмера" П. Зюскінда, "Папуга Флобера" Дж. Барнса, "Одержимість" А.С. Байєта та ін. У такому романі достовірно зображується історичне тло, проте наголошується штучність самого тексту, його текстологічні прийоми та текстові структури, наголошується на вигаданому статусі оповіді. Історіографія та література в такому романі поєднуються в оновленій якості - вигаданої ситуації. Постмодерністська децентралізація та цікавість до маргінальних явищ спонукають до того, що автора починають вабити не відомі вагомі події минулого, не видатні постаті, не Історія, а малі історії, власне коріння, історії пращурів, родводу, які часто не фіксувалися в писемних свідоцтвах і підручниках. Така спроба відновити "історичну справедливість" у сполученні з прагненням знайти власне місце в історії, виправдати власне існування в нерозривному зв'язку минулого й сучасного і становить сутність "історіографічного метароману". З погляду межі діахронії постмодерний історичний роман простягається в необмежено далеку давнину, "культових періодів" історії він не знає, Діахронічна межа постмодерного історичного роману більше не залежить від документованої історії людства.
651 Там само.-С. 12.
652 Див.: Дамір Пешорда. Жанрові модифікації сучасного історичного роману: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.06 // Львів, нац. ун-т їм. І. Франка. - Львів, 2001. - 19 с.
Література
Балакин Ю. Исторический роман в современном своем выражении // Пилигрим: Литературно-художественный журнал. - Омск: Омск. госуниверситет, 2002. - Вып. 4. - С. 4-7.
Дамір Пешорда. Жанрові модифікації сучасного історичного роману. - Львів 2001.
Лукач Георг. Классическая форма исторического романа // Литературный критик. - 1937. - № 7, 9, 12.
Малкина В.Л. Жанр исторического романа как научная проблема // Актуальные проблемы филологии в вузе и школе: Материалы конференции. - Тверь, 1999. - С. 172-173.
Малкина В.Л. Жанр исторического романа и проблема историзма // Актуальные проблемы филологии в вузе и школе: Материалы конференции. - Тверь, 2000. - С. 130-132.
Малкина В.Л. Исторический роман // Дискурс: коммуникативные стратегии культуры и образования. - № 11. - 2003. - С. 78-79.
Орлов С.А. Исторический роман Вальтера Скотта. - М.-Л., 1965.
Петухова Е., Чёрный И. Истоки современного русского историкофантастического романа // Современный русский историкофантастический роман. - М.: Мануфактура, 2003. - С. 38-82.
Петухова Е., Чёрный И. Современный русский историкофантастический роман. - М.: Мануфактура, 2003. - С. 5-37.
Реизов Б. Творчество Вальтера Скотта. - Л.: Худож. лит., 1965. - 497 с.
Райнеке Ю. С. Исторический роман постмодернизма и традиции жанра (Великобритания, Германия, Австрия). Дис. на соискание ученой степени канд. Филол. наук. - М.: 2002.
Реизов Б. Творчество Вальтера Скотта. - Л.: Худож. лит., 1965. - 497 с.
Шевчук З. В. Засоби моделювання історії в постмодерній українській прозі. Автореферат на здобуття ступеня канд. філол. наук. - К., 2006.
