Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Теорія літературних жанрів - Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману - Бовсунівська Т. В 2009
Жанрова типологія
Канонічна модель жанру
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
До розробки типології жанрів можна тому підійти двома способами: (1) або описуючи кожну конкретну традицію окремо (при цьому особливу увагу слід звернути на народні терміни, оскільки саме з їх допомогою жанри усвідомлюються і фіксуються самими носіями), (2) або намагаючись виділити найбільш загальні принципи розчленовування жанрового простору, які потім можна було б прикласти до конкретних традицій (у цьому випадку виявляється необхідним встановити ті критерії, за якими носії традиції протиставляють один жанр або групу жанрів іншим).
77 Сиповский В. В. Очерки из истории русского романа. - Т. 1. - ып. 2.:XVІІІ в.- СПб, 1910. - С. 905.
Типологічний підхід у радянський період нашої науки був обґрунтований В. Жирмунським, який заклав основи розуміння стадіальності літературного та суспільно-історичних рядів. Зокрема, про типологічну ідентифікацію роману у нього читаємо: «Для оповідної літератури феодального суспільства характерні традиційні сюжети, які варіюються у відповідності до змін ідеологічних потреб та художніх смаків цього суспільства. Так виникають послідовні реакції таких середньовічних лицарських романів, як французький «Тристан», романи про Олександра та Трою тощо»78. В. Жирмунський багато уваги приділяв вивченню впливів, насамперед в аспекті становлення тих чи інших напрямів літератури. З появою теорії систематизації жанрів середньовічної літератури Київської Русі Д. Ліхачова, значно активізуються дослідження давніх літератур саме в порівняльному аспекті. Зокрема, Б. Л. Рифтін здійснив спробу утворення типології середньовічної літератури на методології Д. Ліхачова та А. Гуревича. Декотрі з його спостережень не втратили актуальності до сьогодні: «У середні віки у центрі системи літератури знаходяться саме жанри сугубо функціональні, а жанри з послабленою функціональністю або зовсім без неї (наприклад, різні види оповідної прози) існують на самій периферії, а то і зовсім за межами офіційно визнаної середньовічними теоретиками системи літератури. При переході до літератури нового часу відбувається різкий зсув в цій системі - те, що знаходилось на її периферії (наприклад, оповідна проза, драма тощо), переміщається до центру, а функціональні жанри відходять, навпаки, на периферію, або опиняються взагалі за межами системи літератури»78. Вчений розглянув типологію таких жанрів, як гімн, хроніка, літопис, агіографія тощо.
Велике значення для розвитку жанрових типологій мало уявлення про «спільний типологічний ряд» І. Неупокоєвої. Адже притаманна жанрології систематизація, класифікація в аспекті «спільного типологічного ряду» поставала як вагома проблема методології та методики порівняльного підходу, особливо при охопленні широкого різнонаціонального матеріалу. На думку І.Г. Неупокоєвої, «поняття спільного типологічного ряду є теоретичним осмисленням реального феномена всесвітньої літератури - об'єктивно існуючої (синхронно та діахронно) типологічної спільності багатьох процесів та явищ, що знаходяться на магістралі світового літературного розвитку»80 .
78 Жирмунский В. М. Сравнительное литературоведение. - Л.: «Наука», 1979.-С. 77.
79 Рифтин Б.Л. Типология и взаимосвязи средневековых литератур // Типология и взаимосвязи средневековых литератур Востока и Запада. - М.: «Наука», 1974. - С. 13.
80 Неупокоева И. Г. О понятии общего типологического ряда // Контекст- 1974.- М.: «Наука», 1975. - С, 175.
Характеристиками «спільного типологічного ряду» є стійкість та множинність. Основні його ознаки: 1) подібність систем художнього мислення, 2) подібність суспільних функцій зіставлюваних явищ або процесів. Поняття «типологічного ряду» за своєю суттю історичне і становить провідний принцип класифікації світового історичного процесу становлення різних форм. «Спільний типологічний ряд» характеризується також певним динамізмом. «Це поняття фіксує істотну близькість систем художнього мислення, яка залежить від цілого комплексу історичних умов і проявляється (синхронно та діахронно) як у певній подібності своїх змістовних та формальних обрисів, так і в подібності своїх суспільних функцій»81.
Компаративістика шукає спільні закономірності, наднаціональні образи та моделі. Жанрова типологія - це галузь компаративістики, яка досліджує подібність жанрів та принципи їх структуризацїї, диференціації, ідентифікації. В межах жанрової типології надзвичайно актуалізується таке поняття, як «жанрова модальність». Цим терміном позначається атрибутивна властивість жанру виражати усталене ставлення до зображуваного об'єкту. Безпосереднім виявом жанрової модальності є пафос твору. Він фіксується в композиційній, стильовій мовленнєвій структурі. Об'єктом дослідження жанрової типології може бути, наприклад, жанр оди, який історично простягається а кільканадцять літературних періодів, кожен з яких вносив у його розвиток певні домінанти.
При утворенні жанрової типології насамперед звертається увага на те, (1) яка тема покладена в основу твору, (2) функціональна спрямованість твору, або ж - модальність, (3) ступінь умовності, (4) домінуючі формальні ознаки. Дві найбільш відомі у світі типології жанрів - Гегеля та Веселовського - засновані на змістовному принципі та уявлення про історичну стадіальність виникнення жанрів. Гегель займався як теорією поетичних родів, так і теорією жанрів. Висхідними поняттями гегелівської теорії жанрів стали «субстанціональне» та «суб'єктивне». До субстанціонального він відносив найбільш загальні поняття, не залежні від індивіда. Субстанціональному протистоїть суб'єктивне як прагнення окремого індивіда. Звідси витікає й ієрархія жанрів, за якою, наприклад, сатира, що зображує світ. позбавлений субстанціонального змісту, непоетична. Пояснюючи виникнення, розвиток та згасання окремих споріднених груп жанрів, Гегель спирається на ідею стадіальності суспільного розвитку. Тож при ідентифікації кожного жанру, вчений розглядає «загальний стан світу», який є ґрунтом даного жанру. Зокрема, ґрунтом епопеї є «вік героїв», ґрунтом роману - епоха розвиненої держави з встановленим порядком, сатири і комедії - існуючий порядок тощо. Епопея, сатира (комедія), роман відображають у теорії Гегеля три послідовні стадії розвитку суспільства; їх колізії виводяться із "загального світу" (у сатирі) і з відношення поета до цього стану. У той же час недооцінка Гегелем активності автора, його суб'єктивності у створенні епопеї і роману спрощує зміст цих жанрів. Розробляв Гегель і теорію колізії художнього твору як вагому складову жанрового визначення. Гегелівська теорія жанрів мала багато послідовників, у тому числі й В. Бєлінський розвивав її, віддаючи перевагу перехресному принципу жанрового поділу.
81 Неупокоева И.Г. О понятии общего типологического ряда // Контекст - 1974 - М: «Наука», 1975.-С. 186.
Жанрова типологія О. Веселовського створювалась у діалозі з гегелівською, тому він також пов'язує історію жанрів із розвитком особи та суспільства. О. Веселовський також аналізує категорію роду поруч із категорією жанру. При чому, ці дві категорії плутаються і термінологічно, й понятійно, інколи родові ознаки він тлумачить як жанрові. Йому належить концепція диференціації родів із первісного синкретизму. Зміст же такої диференціації не знає. Отже, становлення форм і становлення змісту, спостеріг О. Веселовський, були двома окремими процесами, що протікали паралельно. Можна говорити про певну їх взаємозумовленість, проте не можна говорити про тотожність. Він так і не наважився сформулювати критерії родових відмінностей. Проте дав теорію трьох послідовних стадій у взаємовідношеннях особистості й суспільства:
1) спільність розумового та етичного світобачення, невиділеність особистості в умовах роду, племені (епос);
2) прогрес особистості на ґрунті колективного руху, індивідуалізація в межах станового виділення (старогрецька та середньовічна лірика, старогрецький та лицарський роман);
3) спільне визнання людини, руйнування станового принципу та торжество індивідуальності (новела та роман Відродження).
Жанрові типології Гегеля та Веселовського були чи не найпопулярнішими у нашому регіоні, мають певні теоретичні сходження, попри всі відмінності. їхні теорії не втратили актуальності і для сучасності. Накреслений обома принцип перехресної класифікації застосовується дослідниками всього світу, по цей день він не відкинутий.
Сучасний стан типології жанрів є доволі відпрацьованим щодо окремих провідних із них, зокрема роману, повісті, оповідання, новели. Наприклад, на думку більшості літературознавців, основні характерні ознаки оповідання такі: а) малий обсяг; б) зображення однієї або декількох подій; в) чіткий конфлікт; г) стислість викладу; д) закон виділення головного героя з середовища персонажів; е) розкриття однієї, домінуючої риси вдачі; є) одна проблема і, як наслідок цього, єдність побудови; ж) обмежена кількість персонажів; з) повнота і закінченість оповідання; і) наявність драматургічної побудови.
Типологія роману. Типологією роману займались В. Жирмунський, М. Конрад, М. Алексєєв, Г. Поспелов, М. Храпченко, І. Неупокоєва, В. Кулешов, І. Волков, П. Ніколаєв, Д. Дюришин, Б. Нічев та ін. Сьогодні це одна із актуальних проблем жанрології, оскільки жанрова форма роману постійно еволюціонізує, утворюючи численні модифікації, то синтез стійкої типології роману лишається однією із нагальних теоретичних проблем, навіть зважаючи на численні спроби. Нагадаю декілька найбільш вдалих. Наприклад, В. Кожинов у книзі «Походження роману» прагнув подати найбільш стійкі жанрові ознаки роману, якими на його думку є:
• Сюжетна форма;
• Прозова образність;
• Ритми прози;
• Приналежність до «книжних» жанрів82.
У «Теорії літератури» Б. Томашевського наведені такі модифікації роману: 1) авантюрний роман, 2) історичний. 3) психологічний, 4) пародійний та сатиричний, 5) фантастичний, б) публіцистичний, 7) безсюжетний.
Загальний напрям у пошуках типологічних ознак роману Г. Макаровська охарактеризувала так: «Завдання типологічного дослідження іноді вбачають у встановленні деяких повторюваних рис типу художнього світосприйняття. Завдання типології розуміється при цьому як пошук «констант», величин, які не зазнають історичних видозмін. Відшуковуються, наприклад, постійні способи організації часу або простору»83. Проте й константи виявляються величинами рухомими. На думку дослідниці, однією з таких констант можна визнати «оповідача».
82 Див.: Кожинов В. Происхождение романа. - М: «Сов. писатель», 1963. - 437 с.
83 Макаровская Г.В. Типы исторического повествования. - Саратов: Издательство Саратовского университета, 1972. — С. 5.
Адже саме оповідач у його жанротворчій функції відкриває деякі нові перспективи типологічного вивчення внутрішньої єдності твору84.
Типологія роману Н. Тамарченко базується на категоріях «внутрішньої міри», канон, жанрова структура. Дослідник прагнув створити «узагальнену ідеалізовану модель або тип», за допомогою якого можна врешті розглянути «важливі явища російського класичного роману як систему історично необхідних та взаємозумовлених різновидів жанру»85. Основна типологічна парадигма у Н. Тамарченка - це жанр/метод. Наприклад, в методом він називає реалізм, а при цьому різновид жанру у реалізмі утворить психологічна течія. Він визнавав також за можливе типологічне розподібнення жанрових форм на основі літературного роду. Типологія Н. Тамарченка цікава також тим, що в ній наявна спроба передбачити жанрові трансформації як складові процеси загальної типологічної картини роману. Зокрема, він вважав, що в історії роману чергуються періоди розкладу його як жанру з періодами активізації синтезу.
H. Вердеревська виділяє чотири типи роману: роман лінійно-біографічних доль, роман кульмінації особистості, роман саморозвитку особистості, роман «жильблазівського» типу. Як бачимо, Ті типологія роману орієнтована на найбільш загальні романні властивості з тим, щоб жанрові характеристики проступали більш виразно та мали всезагальне значення. Проте наведена нею типологія роману явно не здатна відображати всі модифікації цього жанру вповні. У 70-80-х роках XX століття виникає ще один підхід до типологізації роману, а саме: через «тип психологізму». Є. Цибенко, А. Піотровська, І. Бернштейн та ін. дослідники групують жанрові модифікації роману в залежності від виявленого в них типу психологізму.
Типологія роману А. Есалнек відзначається більшим прагненням до структуризації жанротворчих категорій. Оглянувши досягнення жанрової типології, дослідниця виділила чотири тенденції вивчення роману:
1. вивчення роману з точки зору його внутрішньої типології або типології другого ряду;
2. вивчення роману та його типології у зв'язку з методом та на тлі його;
3. вивчення роману у зв'язку із стилем та його типологічними варіаціями;
4. трактування роману як особливого типу структури86.
84 Там само. - С. 6.
85 Тамарченко Н.Д. Реалистический тип романа. Введение в типологію руського классического романа 19 века. - Кемерово: Кемеровський государственный университет, 1985. - С. 4.
Одним із спрямувань типології жанру в радянський час була
конструкція взаємовпливів типології реалізму та типології роману. Оскільки реалізм тоді проголошувався метою розвитку літератури, то його типологія вибудовувалась від часів появи перших писемних творів. Тож звернення А. Есалнек до внутрішньо жанрової типології роману було, безперечно, прогресивним кроком у плані побудови концепції поза політичними та ідеологічними впливами доби. їй же належить й обґрунтування критеріїв внутрішньожанрової типології. Одним із них був критерій цілісного розуміння романної структури та її типологічних варіацій.
Вона виділила наступні принципи жанрової типології роману:
а) потрактування роману як змістовної форми;
б) розробка категорії «зміст» взагалі та «жанровий зміст»;
в) сполученість особистості й роману, особливе значення категорії особистості в процесі формування та вивчення роману: особистість та суспільство87.
А. Есалнек вважала, що виявлення та систематизація особливостей романної структури дозволить зробити більш точною типологію роману. «За зримою несхожістю та унікальністю романних форм утворчості великих письменників приховується, як правило, внутрішня романна спільність, яка може бути встановлена шляхом їх зіставлення з висхідними жанровими критеріями, по-перше, та з творами інших письменників, по-друге»88. До речі, вона вважала, що жанр виник у добу Відродження, а родоначальником теорії роману - Гегеля. За версією А. Есалнек, існує дві типологічні варіації роману: пушкінсько-стендалівська та руссоїстсько-констанівська. Врешті, типологія романної форми проступає через:
• Розробку способів психологічного аналізу;
• Типологію структури романів;
• Трактовку внутрішнього світу героїв;
• Монологізм («Сповіді») та діалогізм (Стендаль);
• Тяжіння до того чи іншого типу ситуативності;
• Суперечності.
86 Див.: Эсалнек А. Я. Внутрижанровая типология и пути её изучения. - М: МГУ, 1985.-С. 3.
87 Див.: Эсалнек А. Я. Типология романа. - М.: МГУ, 1991. — 159 с.
88 Эсалнек А. Я. Типология романа. - М.: МГУ, 1991. - С. 147.
Для неї характерний пошук внутрішньої романної типології як певної закономірності розвитку романної форми, тож вона більше зосереджувалась на внутрішній жанровій типології. Це означало, що зіставлення не велось в аспекті роман - і епос, роман - та інші жанри, а брався до дослідження роман того або іншого періоду літератури, також однієї або кількох національних літератур, якщо він розумівся в традиційному тлумачення як явище конкретно- історичного ґатунку. А. Есалнек вирізняє орієнтація на внутрішньожанрову типологію. У книзі 2004 року видання88 дослідниця оголосила такі типологічні форми внутрішньої романної структури: а) диференціація та ієрархія персонажів; б) простір та час; в) конфліктність; г) психологізм; д) монологізм90.
Вона також запропонувала градацію принципів зображення середовища: «...Можна уявити романну ситуацію як взаємовідношення особистості, мікросередовища та середовища, де особистістю є герой, який наділений більше або менше значимим внутрішнім світом; мікро середовищем - сукупність двох-трьох таких героїв, які є носіями певних духовних цінностей та прагнуть до обміну думками, ідеями, настроями; середовищем же - решту персонажів, з якими стикаються герої романного типу і які нерідко протиставляються або відверто ворогують з ними»91. Крім того, існування таких принципів можливе лише за умови їхньої взаємозалежності: «Характер монологізму в свою чергу багато в чому залежить від того, що більшість називає "типом психологізму"»92. Дослідниця вбачала велику цінність у створенні моделі романних структур, що і вважала істинною типологією роману.
Провідною ознакою всіх типологій роману радянського часу було прагнення до всеохоплення. Такими були типології Г. Поспелова, М. Бахтіна, Л. Чернець. При цьому, теоретики спирались на конкретно-текстові властивості жанрів, тобто абсолютизували, фактично, текстову структуру творів, залишаючи поза увагою його трансцендентну та когнітивну змістовність. Матеріалістична естетика позбавляла дослідників можливості побачити жанр в цілісності його складових чинників, тому жодна із наведених у радянський час типологій жанру так і не стала вичерпною, попри всі сподівання та наміри дослідників.
89 Введение в литературоведение. - М.: Высшая школа, 2004.
90 Див.: Эсалнек А.Я. Основы литературоведения. Анализ романного текста. - М. «Флинта», «Наука», 2004. - ] 80 с.
91 Там само. - С. 21.
92 Эсалнек А.Я. Внутрижанровая типология и пути ее изучения. - М.: МГУ, 1985. - С. 99.
Додаткова література
Васильковский А.Т. О содержании жанровых форм как критерии классификации жанров // Вопросы русской литературы. - Львов, 1970. - Вып. 3.
Волков И.Ф. Теория литературы. - М.: Просвещение, Владос, 1995.
Есин А. Б. Литературное произведение: типологический анализ. - М., 1992.
Ищук-Фадеева Н. И. Жанры русской драматургии. Часть 1. Традиционные жанры русской драматургии. Тверь, 2003.
Копыстянская Н. Ф. Понятие жанра в его устойчивости и изменчивости // Контекст. - 1986. - С. 172-181.
Косиков Г. К. О генезисе и основных особенностях жанрового содержания романа // Филол. Науки, 1972. - № 4.
Кузьмичев И. К. Введение в теорию классификации литературных жанров. // Жанры советской литературы. (Вопросы теории и истории). - Горький, 1968.
Невежина М.М. Теория литературы. Конспект лекций. - М.: Приор, 2005.
Переверзин В.М. Жанр романа-эпопеи (история и типология). - Якутск, 1984.
Пронин В.А. Теория литературных жанров: Учеб. Пособие. - М.: Изд-во МГУП, 1999.
Тамарченко Н.Д. Теория литературных родов и жанров. - Тверь, 2001.
Теория литературы. Т.4 : Литературный процесс / РАН. Ин-т мировой литературы им. А. М. Горького; Редкой, тома: Ю. Б. Борев (гл. ред.) и др. - М.: «Наследие», 2001.
Томашевский Б.В. Теория литературы. Поэтика: Учебное пособие - М.: Аспект Пресс, 1996.
Фесенко Э.Я. Роды, виды, жанры художественной словесности, - Архангельск: Приморский государственный университет им. ЧМ.В. Ломоносова, 2001.
Фесенко Э.Я. Теория литературы. Изд.2. - М., 2005.
Фоменко И. В. «Интерпретация» Художественное восприятие. Основные термины и понятия: (Словарь - справочник). - Тверь, 1991.
Хализев В.Е. Теория литературы: Учебник для студентов высших учебных заведений / В.Е. Хализев. - М.: Высшая школа, 1999.
Чернец Л. В. Литературные жанры. - М., 1982.
