Історія української літератури XIX ст.

ТРОХИМ ЗІНЬКІВСЬКИЙ

(1861-1891)


Біографія

Життя і літературно-громадська діяльність Т. Зіньківського нагадує спалах яскравої зорі, яка своїм сяйвом викликає подив і зачарування. Гортаючи сторінки його творів, читаючи листи, дивуєшся, як могло статися, що така світла постать, така всебічно обдарована особистість залишилася поза увагою істориків літератури. Відповідь можна знайти в одному з листів Т. Зіньківського до петербурзького професора О. Пипіна, який в одній зі своїх робіт зневажливо висловився про українську літературу, відводячи їй роль «провінційного письменства». Заперечуючи це твердження, Зіньківський писав: «...Звісно, бездержавність сьогочасна заважує багато розвиткові вкраїнського письменства і через неї навіть зовсім спинилося письменство вкраїнське в Росії».

Так, мав рацію Зіньківський, зауважуючи, що відсутність самостійної держави негативно позначається як на духовному, так і економічному розвиткові того чи іншого бездержавного народу.

Родина Аврама та Уляни Зіньківських була щедрою на новонароджених: з 1861 по 1878 р. у невеличкому будинку на тихій мальовничій Лісівській вулиці в м. Бердянську з'явилося на світ Божий четверо хлопців (Трохим, Михайло, Григорій, Кирило) та троє дівчат (Євдокія, Ганна, Марія). Сина, який народився 23 липня (4 серпня за н. ст.) 1861 р., в день святих мучеників Трохима та Теофіла, батьки за давньою традицією нарекли Трохимом, не відаючи тоді, що життєвий шлях їх первістка буде важким і мученицьким, що його зірка передчасно погасне, що своє життя, природний хист віддасть він служінню Україні, рідному народові.

Його поява на світ збіглася з роком смерті Т. Шевченка й знаменувала собою те, що Україна народжувала й народжуватиме вірних синів і дочок, які, осяяні пророчим словом Кобзаря, не дадуть їй загинути на цій грішній землі.

Родина жила бідно, адже заробітки батька, колишнього хлібороба, а тепер морського конопатчика, були мізерними. Мати, Уляна Євтихіївна, тягла на собі всю хатню роботу й господарську, доглядала за дітьми. Матеріальні нестатки певною мірою скрашувала чарівна приазовська природа, на лоні якої проходило босоноге дитинство Трохима. «Природа з раннього дитинства оточувала мене своїм цілющим впливом... Поля, луги, сади, море — завжди мали для мене якусь незбагненно чарівну принаду», — напише він згодом в автобіографії.

Любов до батьківської хати, до моря він нестиме у своєму серці до останку: бо саме сюди, вже безнадійно хворий, приїде у 1891 р. з великим сподіванням знайти порятунок від смерті. Море було улюбленою стихією хлопця, зачаровувало у всі пори року.

Та й сам Зіньківський, як вдало підмітив Б. Грінченко, «трохи підходив до його і своєю вдачею: як і море, він був мовчазний та неподільчивий на те, що було у його душі... ховав у самому собі свої думки й почування і завсігди виявляв велике небажання звіряти їх кому. Це бажання сховатися з своїм горем зосталося в Трохима на все життя» [1, XI].

Перші уроки грамоти одержав від батька, що «вельми любив науку і любив з людьми розумними побалакати». З теплотою й святою шанобою згадував Трохим й свою хресну матір, яка непідкупною і щирою побожністю зуміла вдихнути в нього глибоке релігійне почуття, збудила інтерес до Святого Письма. Читання релігійних оповідок так захопило душу хлопця, що він навіть мріяв оселитися на Афоні, коли виросте, за що товариші прозвали його «ченцем».

Батько радів за сина, бачачи, як той тягнеться до книги, успішно опановує грамоту. В Бердянську на той час була міська приходська та земська школи. Батько віддав Трохима до приходської не тому, що друга була далеченько від їхнього дому, а через матеріальну скруту. Зіньківський навчався блискуче. Батько пишався успіхами сина, а тому кожен похвальний лист оправляв у рамку під скло і вивішував на стінах у хаті.

У 1873 р. в Бердянську вже діяли класична гімназія та двокласне міське училище. Не маючи змоги платити за навчання в гімназії, Аврам Зіньківський віддає сина до училища. Там Трохим провчився з осені 1873 р. по червень 1876 р.

Навчання у школі, училищі — це період, коли юнак був у полоні читання: «Читання в період шкільного життя стало моєю пристрастю, читав все, що попадалось під руку, так що попадись підручник з хімії, я з однаковим завзяттям взявся би його читати подібно гоголівському Петрушці. Кажу це не для красного слівця, а тому що зі мною було щось таке подібне».

У 13 років він прочитує працю Д. Щеглова «Історія соціальних тем», на все життя запам'ятовує уривки з Платонової науки про вільну державу, теорії Сен-Симона, Фур'є. Найбільше враження тоді на нього справили твори Майн Ріда, з яких у буйній уяві хлопця поставали загадкові Африка та Америка і до яких мало не помандрував із своїм другом В. Кравченком. Та для цього їм бракувало усього-на-всього власного корабля.

В училищі пробуджується інтерес до рідної мови, української пісні: читає твори Г. Квітки — Основ'яненка, «Чорну раду» П. Куліша, «Кобзар» Шевченка та ін.

Після закінчення училища Зіньківський мріє стати учителем і вирішує вступити до Феодосійського учительського інституту. Оскільки в інститут приймали з 16 літ, то довелося ще рік після закінчення училища пробути там за старшого учня. А наприкінці літа 1877 р. він з десятьма карбованцями в кишені подався до Феодосії. На той час йшла російсько-турецька війна, і тому інститут перевели до Карасубазара (нині м. Білогірськ).

На жаль, кошти в дорозі швидко танули, а тому верстали шлях із Феодосії до Карасубазара (43 км.) пішки. Це був початок невдач, які переслідували Трохима все життя. Прибувши, він довідується, що вступні екзамени перенесено на пізніший строк. Зіньківський голодував, і якби не горіхи, що росли, на щастя, неподалік інституту, то не зміг би протриматися й успішно скласти іспити.

Однак пробув Зіньківський в інституті не більше двох тижнів, бо доля круто поміняла його життєвий шлях. Голодування, хвилювання під час іспитів негативно відбилися на здоров'ї Зіньківського. Він не міг читати навіть при свічках. Дізнавшись про це, директор інституту застеріг його, що через постійне читання при такій хворобі взагалі можна втратити зір. За порадою директора й на зібрані вчителями кошти він поїхав до Харкова. Грошей вистачило не лише на дорогу, а й на лікування. Відомий офтальмолог Л. Гіршман успішно прооперував Зіньківського, виявивши трахому.

Бажання повернутися в інститут було велике, але, все обміркувавши, він залишається в Харкові. Тут йому довелося спізнати чимало біди. Гроші закінчилися, знайомих або родичів не мав. їхати назад додому теж не хотів, бо, за вдачею гордий і незалежний, соромився батьків, адже прагнув чогось кращого домогтися у житті, та не вийшло. Спочатку поталанило найнятися на роботу до пекаря: носив на базар продавати пиріжки. Згодом працював у друкарні робітником з 7 ранку до 9 вечора, крутив колесо друкарської машини в душному приміщенні, за що одержував 6—8 карбованців на місяць, тут і ночував1. Він хотів заробити грошей, а вже тоді вертатися до батьків, аби не ускладнювати й так нелегкі їхні матеріальні проблеми.

У Бердянськ Зіньківський повернувся на початку липня 1879 р. Усе літо вони з приятелем В. Кравченком готувалися до іспитів за програмою для осіб, які виявили бажання вступити до війська. А були це, як записано у свідоцтві, закон Божий, російська мова, арифметика, геометрія, історія, географія. Ці іспити вони успішно витримали 13—14 вересня 1879 р. при Бердянській гімназії. Зіньківський одержав 24 бали, що давало право вступати на військову службу «вольноопределяющимся» на правах третього розряду.

24 вересня цього ж року вони разом з В. Кравченком вирушили пароплавом, маючи в кишені по 10 карбованців кожен, до Керчі, а звідти шлях пролягав до Сімферополя, де вже служив їхній товариш. Аби зекономити кошти та зберегти взуття, хлопці пройшли босоніж 65 верст.

17 жовтня 1879 р. Зіньківського було зараховано на військову службу. Військова атмосфера справила на нього гнітюче враження: «Все мене гнітило, здавалось диким, незрозумілим, супротивним моїй натурі. Мені довелось довго звикати до туго застебнутого мундира, вже не кажучи про більш суттєві умови, які впливали на настрій».

Через 10 місяців (24 серпня 1880) Зіньківський вступив до юнкерського училища в Одесі, де доля звела його з Л. Смоленським, учителем історії та географії, згодом відомим ученим, громадським діячем, близьким приятелем М. Драгоманова. Його лекції користувалися великою популярністю: «Години лекцій Смоленського в молодшому класі — то було велике свято не тільки для всіх старших класів, а й для офіцерів, викладовців і, навіть, їхніх родин. Як тільки, наприклад, пролунала чутка, що буде лекція на тему «Боротьба кляс в Римі», то всі інші заняття припинялись — слухачі лавою вливались до головної авдиторії. Публічність заповнювала не тільки парти, а розташовувалась на вікнах, на підлозі — де хто міг. На сходах же викладовцевої катедри примощувався сам начальник школи» [ф. 111, № 37660, арк. 14].

Л. Смоленський давав читати Зіньківському найкращі твори письменників, знайомив з історією Запорозької Січі, навертав до праці для української справи, звертав увагу на давність походження української мови, ілюструючи це прикладами з древніх літописів та «Слова о полку Ігоровім». На фактах історії, писав Б. Грінченко, показував «відрубний політико — соціальний уклад від московського, і як багато Москва придбала, як прилучилася до неї Вкраїна» [1, XXII].

Усе це, а також постійна самоосвіта, сприяло його національному прозрінню. Зіньківський звертає увагу на українську мову, починає нею спілкуватися. У ньому прокидається і з великою силою розвивається вроджене, тимчасово притлумлене національне почуття та гідність. Він свідомо стає на шлях служіння українській справі, рідному народові.

Дружба з Л. Смоленським, Б. Грінченком, з яким познайомився заочно 1881 р. й почав листуватися, певною мірою підтримували дух, допомагали перенести оту важку атмосферу тупого солдафонства, що панувала в казармах і яку згодом так майстерно відтворить Зіньківський у своїх оповіданнях. Адже за найменшу дрібницю суворо карали: позбавляли права відпустки, садовили на гауптвахту, посилали в наряд поза чергою, позбавляли сну. Особливо допікала стройова муштра, яку не всі витримували: «Дивишся, а вже якийсь упав і поволокли в умивальник одливати водою. Спочатку було моторошно, а далі нічого — не страшно». Ті, хто не витримував такого життя, намагалися втопити своє горе в чарці чи в будинках розпусти. Зіньківський знаходив розраду в читанні книг. Крім того, Л. Смоленський залучив Кравченка та Зіньківського до наукової роботи. Вони виписували із старих українських видань слова та цілі речення для майбутнього словника, який готувала до друку Санкт-Петербурзька академія наук.

7 серпня 1882 р. Зіньківський закінчив юнкерську школу за другим розрядом, хоча мав усі підстави для першого, бо кращого за нього учня не було. Але це була остання помста ротного командира. Горда і незалежна натура Зіньківського неодноразово доводила його до біди. На знак протесту Зіньківський відмовився сфотографуватися з юнкерами та вчителями для випускної фотографії, не схотів довше затримуватися там і попросився на службу до 126 піхотного Рильського полку, який стояв у Черкасах. За старі гріхи йому дозволили працювати на нестройових посадах, начальство не спускало з нього ока.

15 травня 1883 р. Зіньківському було присвоєно офіцерське звання поручика. З того часу життя змінилося на краще: завелись, хоча й невеликі, гроші, мав свого денщика. Та все ж солдатські будні, казармене життя гнітили його душу, яка не лежала до військової служби. Мріє про вступ до Одеського університету. Та для цього треба було мати гімназійний атестат «доспілості». Тому він багато працює над собою: читає твори українських, російських та зарубіжних письменників, пильно стежить за літературним життям на Україні, тогочасною періодикою, вивчає іноземні мови.

У березні 1883 р. Зіньківський познайомився з Ганною Тимофіївною Сервичківською, своєю майбутньою дружиною. На час знайомства йому виповнилося 22 роки, а за тодішніми офіцерськими правилами він міг одружитися лише в 26. Ганна, як і кожна дівчина, мріяла вийти заміж, хотіла бути впевненою в особистому щасті, яке розуміла по-своєму. У Зіньківського були свої вимоги, принципи у ставленні до дівчини, жінки, матері. Він не визнавав «удаваної галантності і паркетности та інших достоїнств, за котрі, правду казати, я не дам ламаного шага», бо «всьому простому, природному тільки й ціну даю»; адже «любо бачити в інтелігентній женщині якомога більш простоти, природи, бо вона служить доказом, що людина здатна думати про що інше од «дрисіровок», ставлячи їх потрібними в усякім разі не для людей» [ф. 111, № 45260].

Зіньківський не поділяв думок Ганни про несумісність особистого щастя й служіння великій ідеї, вважаючи їх безпідставними і хибними. Був переконаний у тому, що «особисте щастя єсть не що інше, як задоволення потребам свого духа... У одних за потребами фізичної природи не видно навіть потреб духовних, так що здається, буцім у їх і катма тих потреб. У других же навіть потреби фізичної природи підхилені строгому контролю духа, який він не буде нікчемний у первих, і величний — у других». І як приклад наводить життя Т. Шевченка, Я. Гуса та інших мучеників, які йшли на смерть тому, що бачили в цім своє особисте щастя.

Зіньківський вважав, що людина, присвятивши себе якійсь важливій справі, не повинна перетворюватися в аскета, оскільки це злочин проти законів природи — аскетизм фізичний нівечить людину, бо тільки «спільна жизнь мужчини й женщини дозволя вповні людям користуватися своїми силами, к чому вони були б природні, підвисша їх дух... чоловік занапаща себе, бо йому бракує половини самого себе, позаяк «чоловік та жінка — то єдина спілка», гармонічне ціле. І любить і бути любимим — найзаконніша потреба, краще сказати, головніший обов'язок, наложений на нас природою».

Ідеалом взаємин між чоловіком та дружиною для Зіньківського було те, що «...любима женщина розділя мої ідеї, мої думки. Тоді й сміло буду дивитись, готовий боротися зо всім супротивним, а зневага моїх найулюбленіших, святих думок тією женщиною убийно пригнітило б дух мій. Думаю, що і на женщин можна перенести такий же погляд, позаяк і женський організм устроен по одним законам з мужеським».

Зіньківський був переконаний, що гучні заяви про любов до всього людства, але заперечення любові одне до одного є «брехня, та ще й нелогічна, бо і варт на світі буде жизнь, коли матимеш кого любить, бо коли ми любим, ми ціним жизнь, значить і будем робить, до чого ми здатні» [ф. III, № 45260].

Ганна намагалася ввійти у духовний світ свого коханого. Прислухаючись до порад Зіньківського, що прагнув прилучити її до української мови, вона читає твори І. Нечуя-Левицького, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Кропивницького, Олени Пчілки, О. Стороженка, І. Карпенка-Карого, Панаса Мирного, письменників зарубіжної та російської літератури, оцінки яких свідчать про її неабиякий естетичний смак. Намагається листуватися українською мовою: «Якби ти знав, — писала з Києва Г. Сервичківська 14.08.1886 p., — яка кругом мене кацапщина, я навіть і не вмію говорити так, як вони усі говорять, навіть прислуга і та говорить по великоруськи, та і як же я після цього можу добре знать свою рідну мову, коли я її ніде не чую, ні у кого ні одного слова, а напроти ще і сама повинна говорить по їхньому з дітьми та зо всіма, та ще така чисто кацапська мова» [ф. 111, № 45145].

На початку 1884 року Зіньківський захворів і 21 лютого виїхав на лікування до Київського військового госпіталю, де пробув кілька тижнів. Незабаром батальйон перевели до Умані. Хвороби переслідували Зіньківського і тут: він застудився і дуже погано себе почував. Це гнітило його, адже хвороба перешкоджала реалізувати плани та наміри, яких завжди було у нього багато.

В Умані, за порадою Б. Грінченка, Зіньківський разом з Кравченком відвідали М. Комарова, з яким зав'язали міцну і щиру дружбу. «Чоловік він вельми розумний, — згадував Кравченко, — на нас з Трохимом він мав таке чарування, наче рідний батько на своїх дітей, але не той батько щирий, а при нужді й сорочку зніме для тебе».

Є всі підстави стверджувати, що національне прозріння Зіньківського, пробуджене в Одесі Л. Смоленським, уміло підтримав М. Комаров, якого невипадково називали «адвокатом української літератури». Бо чи не в кожному листі з Умані, Петербурга Зіньківський згадував це ім'я або у зв'язку з упорядкуванням якогось збірника, альманаху, чи із забороною книг цензурою, чи у справах приватних.

За порадою М. Комарова Зіньківський перекладає твори М. Салтикова-Щедріна, розділи праці В. Антоновича «Історія великого князівства Литовського», статтю О. Пипіна «Епізоди з малорусько-польських літературних відносин» тощо. На цей час припадає й початок його літературної творчості.

З травня по осінь 1885 року Зіньківський виїхав знову на літні військові табори до Житомира. Йому сподобався ландшафт міста, особливо річка. Табірне життя нічим особливим не вирізнялося. До міста не дуже часто ходив. Таке життя не влаштовувало його, тому не покидає мрії одержати атестат за гімназію. Можна лише подивуватися тому завзяттю, з яким працював Зіньківський, вивчаючи самотужки іноземні мови, літературу, юриспруденцію. «За книгою сидів по 16—18 годин у сутки», «учився, не виходячи з кімнати по цілому тижню», — згадував В. Кравченко.

Із середини квітня по 13 червня 1886 р. перебуває у Києві, де при Другій класичній гімназії блискуче витримує іспити. У Києві Зіньківський мешкає у М. Комарова, де знайомиться з О. Кониським, М. Лисенком, М. Старицьким, П. Житецьким, В. Горленком, О. Пчілкою, Ф. Лебединцевим, з деякими київськими видавцями та книгарями. Листи Зіньківського цього періоду до Б. Грінченка та Г. Сервичківської, В. Кравченка свідчать, з яким завзяттям він поринає у громадсько-культурне життя. Незважаючи на відповідальну екзаменаційну пору, знаходить час виконувати небезуспішно доручення Б. Грінченка у видавничих справах, повідомляє про вихід у світ збірок О. Пчілки, О. Кониського, творів Панаса Мирного та ін.

Звичайно, таке оточення не могло не викликати ентузіазму, надихало на працю задля української справи; тут він остаточно збагнув, що перебування у таких містечках, як Шпола, Сміла, Умань, — це свідоме ув'язнення свого таланту. А тому, коли всі спроби вирватися до Одеси в університет зазнали краху, Зіньківський бачить для себе єдиний вихід — вступити до Військово-юридичної академії в Петербурзі, щоби згодом стати цивільним юристом.

Спочатку треба було витримати екзамени в окружному штабі в Києві, куди прибув 3 липня 1887 р. Після успішно складених іспитів (З серпня) прибув до Петербурга на другий тур вступних іспитів до Академії. Тут Зіньківський також показав блискучі знання. У листі до Б. Грінченка від 16.ХІ.1887 р. писав, що із 57 осіб витримало екзамени 25; його було зараховано п'ятим по списку за результатами набраних балів, що давало пільги на додаткову плату, яка в загальній сумі становила 999 рублів на рік.

У Петербурзі налагоджує контакти з вихідцями з України, а також петербуржцями, які цікавилися Україною, її літературою, фольклором; знайомиться з Д. Мордовцевим, О. Пипіним, Л. Беренштамом та іншими громадсько-культурними діячами; згуртовує довкола себе невеликий гурт студентів — українців, «яких свідомість своїх моральних обов'язків до рідного народу з'єднала» [1, XVII]. На зібраннях не раз велись запальні дискусії з національних питань, про майбутнє українського культурного життя та народу.

На цих зібраннях він, як правило, виступав українською мовою, (чим вирізнявся з присутніх) з цікавими й гостро полемічними доповідями, які робили неабиякий вплив на слухачів, сприяли їх духовному прозрінню. Зіньківський увесь жив Україною, виявляв інтерес до будь-яких українських справ, які могли би певним чином прислужитися рідному народові.

Він допомагав укладати збірник українських пісень з нотами для учителів народних шкіл, закликав збирати матеріали для популярної історії України, яку мріяв написати. Не випадково його називали «дядьком Трохимом» за глибокі знання, за добродушність, щирість, привітність, простоту, справжній демократизм у полеміці, за відданість Україні.

Із 22 листопада 1887 р. по 6 січня 1888 р. в Петербурзі гастролювала трупа М. Кропивницького. Зіньківський був у захопленні від гри українських акторів і не минав жодної вистави: «Вчора був перший спектакль Кропивницького «Назар Стодоля», — ділиться враженнями з Б. Грінченком вже на другий день, 23 листопада 1887 р. — [...]. Грали вельми добре. Заньковецька божественна. Грала Галю. Який у неї голос! Душу проймає. Театр був повнісінький. Оплескам та викликуванням кінця не було: «ще раз», «гарно» тілько й було чути (по-українськи)».

Зіньківський надсилає до Львова замітку, опубліковану в ч. 2 «Зорі» за 1888 р. Вистави, як зазначав Зіньківський, відбувались у переповнених залах, а «наші дорогі гості будять між петербурзькими земляками, що вже може й призабули на свою вітчизну, проживаючи многі роки на чужині, почуття народної свідомості — се найбільша користь з українського театру» [2, 310].

У наступному році до Петербургу приїхала трупа М. Старицького. Її успіх також викликав злість в українофобів — критиків, які писали різні пасквілі на українських драматургів, які, мовляв, «бажають пошитись в Шекспіри, а артисти теж в щось таке, що їм не личе. Недавно в «Новостях», — обурювався Зіньківський в листі до Б. Грінченка від 1 лютого 1888 p., — розмазувано про те, буцім українська драма сільська, «деревенская», не може стати поруч з московською, котра належить до загальноєвропейської. Українці ж намагаються мов свою поставити на невідповідне місце. Та й що то за народність, котра не має «культурно-государственных элементов», чи їй пнутись в дворянство, як тому Борулі, з котрого ви ж самі, добродії — малороси, смієтесь» [НК, 57].

Контакти з петербурзькою інтелігенцією, зневажливі відгуки преси на гастролі українського театру, цензурні заборони українських видань, а особливо байдужість тамтешніх українців остаточно переконали Зіньківського, що лише невтомною працею він зможе прислужитися Україні. І він сповна віддається їй, пожертвувавши навіть особистим життям.

У листопаді 1888 р. завершує роботу над автобіографічним оповіданням «Сидір Макарович Притика». Д. Мордовцев високо оцінив проби пера Зіньківського. Дружнє слово підтримки надійшло й від Б. Грінченка, М. Комарова. Окрилений схвальною оцінкою авторитетних людей, він об'єднує кілька оповідань під назвою «Малюнки справжнього життя» й віддає до цензури, одержавши невдовзі дозвіл на друк. Однак постала проблема коштів. Довелось віддати своїх кровних 100 рублів. Це був перший життєвий успіх Зіньківського, успіх вагомий, багатообіцяючий, про що з радістю писав В. Кравченкові на початку квітня 1889 р.

На сторінках «Одесских ведомостей» за сприяння М. Комарова з'явилися переклад російською мовою «Притики» та схвальна рецензія на твір.

У Петербурзі Зіньківський перекладає українською мовою байки Езопа, твори Плутарха, Вергілія, сам пише байки, виступає постійно порадником та вимогливим критиком творів Б. Грінченка (листи його нагадують часто міні — рецензії), оббиває пороги й письмово бомбардує, здебільшого безуспішно, Головне управління у справах друку, виконуючи доручення М. Комарова, Б. Грінченка щодо видань різних альманахів, збірників. «Розмову» заборонено геть усю, — писав Б. Грінченкові 20.11.89 р. — Мою «Бджілку» і твою «Квітку» — теж. Не знаю, що зроблять з «Дівкою чорнобривою». Я подам скаргу міністрові і в сенат. Главное Управление нищить закон 1876 р., що лишає українську белетристику, а в усякім разі Г. У. не має права нові закони робити і скасовувати існуючі» [НК, 66].

Зіньківський виношує ідею заснувати український тижневик російською мовою: «Вага української часописі, хоч би й по-рос[ійськи], незмірна, на мій погляд» [НК, 63].

У 1889 р. на роковини Т. Шевченка у Л. Беренштама Зіньківський прочитав «маленьку лекцію «Шевченко в світлі європейської критики», читав я без зошита. Народу було дуже багато — був Пипін, Семевський та ін. — читання моє подобалось усім, — писав він Кравченкові. — Пипін дивувався, що такі абстрактні речі добре можна викладати по-українськи. Чудні ці кацапи — вони думають, що тільки московська їхня мова годиться до чого путнього. Я розбирав невідомі у нас погляди німецької критики, особливо Францоза, Обріста й Каверау, французької й польської; других, як англійської, іспанської, я не міг читати, раз мови не знаєш, а друге, й дістати не можна навіть в Щублічній] Б[ібліотеці]» [НК, 71].

13 травня 1889 р. Зіньківський звертається до Головного управління у справах друку з клопотанням щодо дозволу видавати збірник під назвою «Слово», зміст якого охоплював би пісні, легенди, казки та інші етнографічні матеріали Південної Росії, у натуральному вигляді та науковій обробці. «Белетристика: вірші, повісті, оповідання, драматичні твори як на місцевому малоросійському діалекті, так і на загальноросійській літературній мові, які б переважно описували побут та природу Південної Руси» [ф. 170, № 510]. Але навіть такий, з урахуванням цензури, обмежений напрямок журналу не дістав дозволу на життя.

Зіньківський працює надзвичайно багато, жертвуючи своїм відпочинком і здоров'ям. З-під його пера виходить оповідання «Сон», він перекладає твори Мольєра, збирає матеріал для граматики української мови, пише розлогу рецензію на книгу В. Науменка «Обзор фонетических особенностей малорусской речи»(1889), у якій висловлює надзвичайно цінні думки щодо походження, особливостей української мови. Збирає матеріали для історії української літератури, дійшовши при цьому висновку, що українська література починається не з І. Котляревського, а має давнішу традицію.

1890 р. закінчувалося навчання в академії, але Зіньківський не хотів пов'язувати своє подальше життя з військовою службою. У листі до Б. Грінченка від 16.04.1890 року він писав: «Я хочу кидати службу військову, скінчивши академію, і зоставатися тут, у Петербурзі «присяжным поверенным». Як пташка, почувши весну, не може вдержатися, щоб не летіти до рідного краю, як весняна вода ламає кригу, намагаючись до широкого моря, так я, так у мене прокинулось серце, бажаючи волі, бажаючи скинути із себе кригу субординації й падлюшного рабства. Мені так хочеться подихати життям вільної людини, так мені остобісіла ся навісна солдатчина, що я радніший вхопитись за найменшу змогу збутись її, збутись, хоч би промінявши на гірше. Я ще не знаю, як я се зроблю, але я мушу зробити, хочу зробити» [ф. 111, № 38185]. Йому було шкода залишати Петербург не тому, що він облюбував собі столицю Російської імперії, а тому, що, маючи налагоджені зв'язки, прагнув робити щось корисне для України.

У травні 1890 р. він блискуче закінчує академію за першим розрядом у званні штабс-капітана, та злий фатум перемішав усі карти в його подальшій долі. Зіньківський сильно застудився, переніс запалення легень, підступна хвороба робила вже свою чорну справу. Лише на початку червня зміг виїхати з Петербурга, оскільки був посланий на роботу до Київського окружного військового суду. Зіньківський страшенно схуд, його мучив затяжний кашель. Домашнє лікування не допомагало, до лікарів уперто не хотів звертатися. І в такому стані продовжував літературну працю, записував фольклор, створив одне з кращих оповідань «Моншер-козаче».

З 1 серпня 1890 р. стає до служби. Через деякий час його відкомандирували до Курська та Харкова. Ці переїзди остаточно підірвали здоров'я Зіньківського. Він сподівався вирватися до Одеси, бо сухоти були вже в повному розпалі. Та через брак коштів зробити цього не зміг. До всього ж, «до купи зібрались ще страшенні моральні удари, що до решти зруйнували моє здоров'я... смерть несподівана матері. Я не міг бути при її скончанию і в останнє подивитися на ню. Опріч того було ще дечого багато, про що і довго і нема охоти розказувати» [ф. 111, № 38182].

Зіньківський не хотів здаватися, та хвороба настільки виснажила організм, що був вимушений подати рапорт і з 1 грудня 1890 р. звільнився від служби. У рапорті зазначав, що має на утриманні дружину та дочку. Оскільки досі він замовчував цей факт, бо одружився без дозволу начальника Військово-юридичної академії в Петербурзі (цей запис був відсутній в особовій справі), при звільненні був покараний — його позбавили пенсії.

Залишається у Києві, сподіваючись на підтримку друзів. Починаючи з 13 грудня 1890 року він практично не виходив з дому, не міг навіть розмовляти. Якби не підтримка О. Кониського, матеріальна та моральна, то трагедія настала би значно раніше. Кониський винайняв знайомого лікаря, який безоплатно доглядав за Зіньківським. На жаль, дружина та її родичі, люди заможні, не виявили належної уваги і допомоги, а родина в Бердянську не знала, що він хворіє.

Однак Зіньківський не втрачає оптимізму, хоч розуміє, що жити залишилось не так багато. Він продовжує працювати над «Історією штунди», задуманої ще в Петербурзі, українською енциклопедією, монографією про карне право на Україні та Росії у другій половині XVIII ст.

У 1890 році з'явилася рецензія О. Пипіна на працю О. Огоновського «Історія літератури руської». Міркування Пипіна про те, що українська мова та література — це щось провінційне, другосортне, викликало у Зіньківського справедливе обурення. В цьому він вбачав — і небезпідставно — те, що «саме це і є ота національна московська нетолерантність, що не стерплює тепер поруч з собою хоч би й невеличкої культурної самостійності вкраїнської... Ваша стаття тим дивна, що на підставі мовбито наукових, а справді непевних тез заперечується право на духове життя цілому великомільйоновому народові. Дивна ця стаття тим, що писала її людина, яка так палко воювалася проти тенденційності в науці д. Духинського, що так образив москалів своєю теорією. Та, мабуть, своє й чуже не однією мірою міряється» [1, VIII].

Дволикість та фальшивість так званих петербурзьких українських симпатиків та деяких українців Зіньківський розгадав ще під час навчання в Петербурзі, що знайшло відображення в незакінченому оповіданні «Кася». Свої почуття, тривогу і біль за себе, Україну, за український народ він вміщує в уста героя цього оповідання. На його очах виймали душу, нищили мову, «а вся інтелігенція вкраїнська мусить гартуватися в Московщині на шкоду вкраїнству — і зникає в її думках повага і сила рідної мови, зневоленої бути мовою, що її починають соромитися вже й семилітки, почавши слебезувати московську граматику!.. Погляне він у каталог журналам — «Боже, яка сила, яка міць письменства і вся та сила, вся та міць ще більшою стає щодалі, то більш сковує кайдани духовні наші, а в нас нема нічого, а могло б бути. Читає він про те, як розвивається шкільна справа, як заводяться нові московські школи по вкраїнській землі — і не хотів би навіть знати про се! Боже мій! Я щиро бажаю просвіти рідному краєві, але хіба се просвіта? Се змоскалювання нашого народу, се тим міцніша перепина справжній його освіті, се національна деморалізація, се люта кара над бідним краєм нашим!» [1, XXXVI].

І скрізь, де б не пішов герой оповідання «Кася» — до театру, на публічні лекції, на вулиці, в установі, вдома, — він чує чужу мову, він бачить злочинства і глум чужої мови над своєю мовою, дорожчою для нього над життя і весь світ. І він зненавидів не тільки гнобителів, а й їхню мову.

Варварство дикої орди, що, як стихійне лихо, знищує, руйнує господарство, не таке страшне, як варварство культурне, що виймає душу народу, розмірковує герой оповідання «Кася», нищить його культурну і моральну сутність, асимілює назавжди. Таке варварство монополізує освіту, культуру, мову, «перекручує і краде чужу історію, навіть накидає іншим свої варварські гидкі ідеали деспотизму, ідеали, вироблені під батогом, кайданами од степового варвара і завинуті у ризи й омохвори патріархів візантійських та їх поміщиків лукавих...» [1, XXXVIII].

Зіньківський відчував, що його сили танули, як віск: були такі періоди, що взагалі не міг навіть піднятися з ліжка. «Боже, що з ним зробилося! — записав у щоденнику В. Кравченко. — Ні голосу, ні тіла — сама кістка, що підпирається на паличку, у нього горлова сухотка. Боже, їсти теж нічого не хотів, хіба що картоплю, та ще хотів червоного перцю, котрого я не дав». Зіньківський сподівався ще покращити свій стан у Б. Грінченка, до якого поїхав 25 квітня 1891 р. По дорозі застудився і так ослаб, що не міг навіть написати листа. Та коли відступала хвороба, «він з запалом балакав про дорогу йому українську справу — тільки про неї та про те, що торкається до неї, він і міг тоді балакати. Він нарікав на кволу нашу діяльність, на наших, здебільшого ледачих діячів, він казав, що конче треба пропагувати вкраїнську сім'ю, бо без неї нічого не вдіємо. У його самого було безліч планів на всякі роботи — тих робіт стало б на 20 років принаймні. Він рвався до роботи, але не міг. Голубив думку писати історію вкраїнсько-руського письменства і прохав господаря, що виїздив до міста, купити йому деякі потрібні до тої роботи книжки. Він такий певний був, що не вмре, стільки душевної сили кипіло в йому, що, не вважаючи на його безнадійне становище, тим, хто з їм балакав, здавалося, що він не вмре, що він може одужати й одужає» [1, L].

Та лиха доля й тут не була прихильна до Зіньківського. Весна була затяжна й дуже холодна. Він мало бував на свіжому повітрі, якого йому так бракувало. Тому 30 травня 1891 року вирушає до Бердянська тяжко хворий. Він надіявся, що у ріднім краї, на півдні, йому допоможе морський клімат, родинне оточення, а тому взяв із собою чимало різних рукописів, частина з яких після смерті була втрачена.

Чи міг знати Зіньківський, пишучи в червні 1889 р. у Петербурзі оповідання «Сон», що пророкує собі долю. Герой «Сну», розчарований у коханні, в хвилини розпачу згадує про рідну неньку, міркуючи, що лише вона по-справжньому любить його й розуміє, а тому повертається додому гоїти душевні рани:

«Ось він уже на порозі рідної оселі, ось уже зустріла його ненька — жалібниця, пригортає голову його до свого лона, цілує, на неї сльози ронить...

— Мамо, — каже він, ковтаючи сльози, — я до вас приїхав, мамо, увостаннє, щоб умерти...

— Що се ти говориш, синку, — перелякана питається мамуся.

— Так, мамо, я не жартую... Надто важка доля судилася твоєму синові, зломила силу його під надмірною вагою й лишилося її ще хоч стільки, щоб дістатися до рідного краю..., щоб не поховано мене на чужині ніким не оплаканого, нікому непотрібного, усім чужого, в чужу землю...» [1, 109].

Усе це фатально збіглося з долею самого Зіньківського. Переїзд до Бердянська, куди прибув ввечері 1 червня 1891 р., зовсім знесилив його. Батько та родичі проявили максимум уваги, щиро піклувалися, аби порятувати Зіньківського від смерті, яка вже чатувала за ним і ступала по його слідах. Останні дні Зіньківського минали то в маренні, то в лихоманці, то в нападах страшного кашлю, від чого батькове серце рвалося на шматки. А коли хвороба на певний час відступала, то читав, розповідав батькові про своє життя, адже лише тепер зізнався про одруження, про дочку Ангеліну, про те, що закінчив академію. За день до смерті Зіньківський спромігся написати листа Б. Грінченкові, в якому запитував, чи купив той необхідні книги для написання історії української літератури.

Та 8 червня 1891 р. (20 за н. ст.) о 5-й годині вечора Зіньківського не стало. Ховали його з військовими почестями, сумно грав військовий оркестр, у Вознесенському соборі зібралося чимало народу, поважних людей міста. Поховали його поруч з могилою матері 10 червня 1891 р.

Звістка про смерть Зіньківського пекучим болем обізвалася в серцях його друзів, всіх, хто шанував і любив цього великого мученика України. О. Кониський, Б. Грінченко, М. Комаров, В. Лукич відгукнулися на смерть спогадами-некрологами в часописах «Зоря», «Правда», В. Самійленко, О. Кониський присвятили пам'яті Зіньківського вірші, опубліковані у «Правді». «Він — бо належав до тих, що усю свою душу віддають за ідею і не знають іншого життя. До цього додавалася безмірна любов до рідного краю, широка освіта, талан. Він був з тих, що не знають різниці проміж словом та ділом, і йшов навпростець туди, куди посилало його пересвідчення [...].

З молодих діячів 80-х років, — писав Грінченко О. Кониському 14 липня 1891 р., — він був більший і од усіх наших діячів, опріче деяких небагатьох, якби прожив ще хоч десяток років».

Біль утрати ще довго не вщухав у серці Грінченка. У 1893 році він публікує у збірці «Під хмарним небом» поему «Беатріче Ченчі», з посвятою Зіньківському, підготував до видання (за матеріальної підтримки М. Комарова) твори Зіньківського, які з'явилися друком у Львові 1893, 1896 рр., умістив їх до альманахів «Проліски» (1893), «Хвиля за хвилею» (1900). В. Кравченко розпочав збір коштів на надмогильний пам'ятник, який було встановлено у 1911 р., рівно через 20 років, з чорного мармуру, виготовлений у Житомирі майстром Олешкевичем. На ньому висічено слова В. Боровика:


Стражденник син стражденника народа,

Кришталь з його кривавої сльози —

Він не згинавсь, хоч як гула негода,

І не здригавсь від гуркотів грози.

Змагався навіть він з життям самим,

Коли людина ти — зітхни за ним!


ПИТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ, МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ В ПУБЛІЦИСТИЦІ ТА ЕПІСТОЛЯРІЇ Т. ЗІНЬКІВСЬКОГО

У невеликому гроні національно свідомих українських інтелігентів Трохим Зіньківський зайняв помітне місце. Разом з Б. Грінченком та іншими однодумцями він безкомпромісно «ставив перед українським громадянством нові завдання свідомого українства». Одною з найбільш животрепетних була проблема піднесення національної свідомості, честі і самоповаги українців, що пронизувала художню, публіцистичну та наукову діяльність Зіньківського, його листи. Найглибше ця проблема трактується в гострополемічній публіцистичній статті «Молода Україна, її становище і шлях» (1890).

Проблема української інтелігенції розглядалася Зіньківським на широкому історичному тлі, в контексті становища та розвитку національної мови, літератури, перспективи національно-культурної автономії України.

Усвідомлюючи велику «вагу в історії народу» інтелігенції, від діяльності, інтелектуального рівня, національної свідомості якої залежатиме, яким шляхом піде народ, Зіньківський з болем відзначає відсутність «в своїм народі кореня» і наявність величезної прірви між народом та спанілою інтелігенцією.

Найбільшим лихом для української інтелігенції Зіньківський вважав намагання її, «починаючи з московської доби України», «окульбачити власний народ», «перекинутись чим хоч і ким хоч», аби «стати поверх народу, загнуздати його і панувати через його криваву працю» [2, 84-85].

Після Люблінської унії 1569 р. українська інтелігенція «дуже швидко польщиться навіть вірою», не дбає про волю України, і саме ця «будяк — інтелігенція» спричинила протест козацтва проти польського гніту. Коли ж Україна, іронічно зауважує Зіньківський, «здобулась на ласкаву московську протекцію», то українські інтелігенти дуже швидко забули за свою народність і стали себе розуміти не інакше як «росами», починали «московщитись». Воістину можна подивляти тому легкодухому перебіганню «межи часи і ляхи», лиганню з ворогами українського народу і його волі.

Народившись вже із «зерном своєї отруйної хвороби» (запроданства, яничарства, пристосуванства), починаючи від Володимира Великого і аж до XIX ст., інтелігенція «шкандибала на всі чотири, не розуміла своєї культурної задачі і не те, що принесла народові якусь користь, але наробила страшенної шкоди, бо одно знала, що гальмувала поступ культури в рідному краї, занапастила політичну, а з тим і громадську волю свого народу і довела до того, що після 1000 літ культурного життя український народ — синонім мужицтва, що йде навмання, без освічених поводирів, покинутий на поталу усякому хижому звірові — птиці» [2, 85].

Аналізуючи історичний розвій української інтелігенції, Зіньківський намагався зрозуміти причини такої катастрофи, а заодно застерегти молоде її покоління, представником якого був сам і яке свідомо стало на шлях служіння своєму народові.

Зіньківський з'ясовує запізнілу появу української літератури, шукає відповіді на питання, «чому ж се так сталося, що ми, виробивши в громадськім житті чисті республіканські та автономічні форми вже тисячу літ, проживши не без слави і не без ймення, давши Вкраїні, Литві, Польщі та Москві славних діячів у політиці, війні, у письменстві, тисячу літ уже узнавши, що таке граматика і як держати перо в руках — самі починаємо з письменством (рідним) виступати на світ Божий трохи не укупі з якими зирянами та ороченами». Крім цього, наш народ володіє багатою народною поезією, яка за своїм змістом, формою є однією з найбагатших у світі, зачаровує Європу і, що головне, «відповідає уповні потребам естетичним та ідейним високо інтелігентної людини». Отже, беручи до уваги історичні традиції українського народу, високий, європейського штибу, рівень культури, багатющий фольклор, наш народ мав би на такому ґрунті «викохати величну світову літературу» [2, 87]. На жаль, так не сталося.

Першопричину цього Зіньківський бачив у тому, що християнство прийшло в Україну не прямо, а опосередковано, через староболгарську мову. Не заперечуючи те позитивне, що принесло візантійське християнство, Зіньківський, однак, вказує на окремі його «отруйні впливи» на українську культуру, оскільки розглядав їх під кутом зору традицій нашого народу.

Він писав, що українському народові були чужими «деспотично-державні ідеї», які суперечили «лагідним, людяним юридичним звичаям нашим», які до прийняття християнства мали сильні традиції в громадському житті нашого народу, а тому ті «візантійські деспотичні ідеї геть зовсім засняділи, замерли і вже швидко по Володимирі зникли з України, перейшовши на родючий для себе ґрунт в Суздальсько-Московській Русі і де за підмогою незабаром татарщини викохали могутнє дебеле дерево автократії» [2, 87].

Та головною перешкодою, через яку українська інтелігенція зійшла на манівці, а тому не стала справжнім «проводирем і вчителем народу» і не творила власну національну літературу, як не парадоксально, «був принесений укупі з християнством буквар Кирило-Мефодіївським чи краще — не буквар, а старослов'янське письменство» [2, 88].

Трагічна парадоксальність ситуації полягала в тому, що мертва старослов'янська мова була близька до української, а освічені українці вважали її за літературно оброблену форму рідної мови. На мову ж простого народу дивились як на «мужицький жаргон, зіпсу-вання літературних форм». Старослов'янська була панівною у церковних книгах, а коли перед українцями поставала потреба писати про «речі вищого порядку, хоч би й богословські», то вони мусили братися за польську або латинську мови, полишаючи в забутті українську. Письменні українці «не могли зрозуміти, що живе письменство можна збудувати тільки на ґрунті живої і до того своєї мови» [таж сажо]. Якби до нас християнство, вважав Зіньківський, прийшло з Риму, то ми «могли б лічити вік свого письменства не з Квітки і Шевченка, а трішки раніш, наприклад, з XII віку, з «Слова о полку Ігоровім», і, напевне, мали б тепер не менш величну і стару літературу від польської».

Полякам католицтво принесло разом з латинською вірою і латинську граматику та письменство. Латинська мова у поляків була мовою науки, вищої освіти і панувала там досить довго. Та в цьому була й певна перевага, певне «добро» для польської інтелігенції, адже латиною користувались здебільшого високоосвічені люди; їх було не так багато, а «задля простих малоосвічених людей зараз постала потреба писати польською мовою». Це і змушувало представників національно свідомої польської інтелігенції чітко усвідомити і збагнути потребу розвитку національної літератури, тоді як українці не могли «відрізнити церковного язичія» від рідної мови, язичія, з допомогою якого нічого «навіть не можна було висловити». А тому поляки, зазначає Зіньківський, повинні дякувати долі, що «пронесло повз їх чашу з старослов'янською гнилизною — вони через те мають тепер найпишнішу і найбагатшу літературу між слов'янами» [2, 89].

Подібні погляди на літературу київської доби, які були в основі народницького (позитивістського) літературознавства 70—90-х років XIX ст., з'явились ще у працях М. Максимовича, П. Куліша. Однак так відверто про це було сказано саме Зіньківським.

Другим важливим чинником такого запізнілого розвитку національної літератури Зіньківський вважав втрату політичної волі, бо «коли Україна впала в московські пазури, вчені українці по-старому тягли нитку церковного малоязичія, їм самим хіба зрозумілого. Москалі були з тієї ж купелі візантійської, тільки у їх і тієї церковщини було, як кіт наплакав. І от від половини XVII до половини XVIII віку українці щиро заходились коло просвіти москалів на ґрунті спільної їм церковної нісенітниці і звуть цю свою спільну незрозумілу мішанину руською, російською» [2, 89]. Зіньківський не випадково порівнює українську літературу із польською, а не, скажімо, з французькою, яка вже в XIII ст. мала віршовані фабльо, чи італійською, яка у XIV ст. дала світові «Декамерона» Бокаччо, чи англійською з її «Кентерберійськими оповіданнями» Чосера. Адже до татарських нападів на Україну культура і література Польщі за своїм рівнем значно відставала від української, але вже у XVI ст. була однією з найбільш розвинених і багатих слов'янських літератур, творених рідною мовою, тоді як українська література й надалі перебувала під сильним впливом староболгарської. Тобто Зіньківський ситуює перейняття християнства із Риму Польщею до України, вказуючи на «позитивну» його роль там, і негативну — в Україні через призму активного патріотизму, через той біль за підневільне становище народу, за той рівень літератури, мови, за те, що Україна на шляхах історії загубила велику свою культуру через наше «малоросійство».

Втрата політичної волі у XVII ст. особливо відчутно дала про себе знати тільки в XIX ст., коли почалося дике цькування й переслідування української мови. Зіньківському були відомі також і такі факти, коли окремі народи, втративши на певний час державність, не занепали культурно.

На жаль, в силу історичних обставин представники української інтелігенції «ніякої й думки про потребу окремої для себе літератури» не плекали, оскільки глибоко не усвідомлювали, щоб «народна мова могла бути виразом письменства та культури», а тому продовжували писати «щонайпаскуднішою та незрозумілою мішаниною з усяких панських мов», бо «що поганіша і дальша від живої мови була ся мікстура, то вважалась вченішою, поважнішою, «шляхетнішою», бо навіть рядові семінаристи «марили вже про шляхту та дворянство». Саме тоді активно розвивалась російська літературна мова, формувалась московська, тобто російська національна література. Щодо українців, то вони зостались «наче без мови і без письменства», а московську мову вже вимушені були визнавати за «природжений і для себе орган письменського й культурного життя» [2, 90].

Відродження й появу національної літератури Зіньківський цілком справедливо пов'язував із Т. Шевченком та Г. Квіткою — Основ'яненком, П. Кулішем: «Тільки як батько Тарас вирік нашу правду й наші думи рідним нашим словом, — писав він, — оплакав наше безталання й муку, як Квітка змалював життя наше словом, що й тепер витискає сльози з очей в українця, тільки тоді українці згадалися про те, що

і в їх душа не з лопуцька, а така, як людська, що і в їх є мова, що, як каже Куліш, не на те саме здатна, щоб дошкульніш вилаяти мужика та слугу, що і в їх, опріч «казенної» московської мови, є і повинна бути своя, рідна; тільки з того часу зародились думки зробити її органом просвіти і культури української, органом українського громадського життя» [2, 91].

Не менш трагічним фактом для української мови та літератури було те, що «українське письменство мало велике нещастя народитися на очах у московської цензури, — а се вже лиходійство, революція і тому підлягає, — глузує Зіньківський, — поліційному «пре-дупреждению и пресечению».

Зіньківський досить влучно і точно викриває сутність великодержавної політики російського уряду, який прекрасно усвідомлював, що «централістична робота «обрусения» чи пак обмосковщення доти матиме добрі жнива на Вкраїні, доки українського письменства не буде в народнім розумінню сього слова», тобто, «москаль, лихий його взяв, не по чому і б'є, як не по голові» [2, 92—93].

Оглядаючись на героїчне минуле українського народу, Зіньківський з гордістю заявляє, що, незважаючи на всі заборони, ненависть до всього українського, на оскаженілість наших ворогів, ніяка і ніколи поліція у світі «ідеї згасити не здолала», «українське письменство є, єсть і українська інтелігенція, що виросла й вигодувалась на сім письменстві, і вона згинути не може» [2, 94].

Українська інтелігенція була в «неприродних стосунках» зі своїм народом, «йшла різними шляхами», «розбивалась на ворожі табори». У громадсько-політичному житті народу, був переконаний Зіньківський, убезпеченого належним рівнем соціально-економічного, політичного та культурного життя, можуть існувати «різні течії, що пливуть різно, держаться різних думок в громадському житті». Такий ідейний плюралізм є загалом нормальним явищем, бо чим «більш сих течій, то більш поля вони оживляють своєю водою і, спливаючись докупи, в одне море, себто маючи своєю метою і кінцем своїм добро свого народу — витворюють багатий на воду потік духовного життя» [2, 83].

На Україні ситуація зовсім протилежна: «потоки інтелігенції течуть в різні моря, доповнюючи здебільшого чужі води, лишаючи Україну без усякого духовного напою і лежить Україна, як пустиня, що Бог її кинув, що її палить сонце, її сушать вітри, здіймаючи вгору самий порох та нагортаючи бурти з піску неродючого. І тепер, як колись, і ще надовго Україні зостається тільки нарікати:


Сини мої на чужині,

На чужій роботі!» [2, 84].


Маючи на увазі те, що Україна, у порівнянні з іншими європейськими державами, ще не сягнула того рівня економічного і політичного життя, тому одне із першочергових завдань української інтелігенції — це щира й віддана праця над «речами реальними — економічними та просвітними справами свого народу». Разом з тим вирішувати економічні проблеми й працювати над конкретними справами в Україні фактично нереально: по-перше, для цього слід повністю розв'язати національне питання, позитивне вирішення якого гарантувало б навчання у школах рідною мовою, існування української преси, книги, автономію України і т. д. Якщо у Франції, Німеччині національно свідома еліта скеровує свою силу й енергію на працю для народу, то в Україні вона вимушена «боронити справи більш абстрактної вдачі, що мають ідейну, а не практичну вагу, навіть просто, щоб завоювати собі краще місце для роботи» [2, 100].

По-друге, в Україні надзвичайно мізерна кількість національно свідомої інтелігенції, яка при нормальних обставинах мала би бути кількісно більшою і повинна б «завоювати собі пануючий стан» у суспільстві. Зіньківський був твердо переконаний у тому, що «не національна інтелігенція не може працювати для народу на справжній йому пожиток та користь, зневажаючи та нехтуючи його ідеали та погляди на громадські справи, бувши культурою й духом чужою народові».

Як приклад Зіньківський аналізує ситуацію в Австро-Угорській імперії, де українці з прийняттям конституції здобули певну самостійність і могли «на лояльнім ґрунті боронити національні свої справи». На жаль, незначна кількість національно свідомої інтелігенції, а до того ж її розбрат, не могла кардинально впливати на ситуацію в Галичині, особливо на призупинення ополячення українців. Існування в середовищі галицької інтелігенції трьох таборів — «народовців», «москвофілів» і «табору спольщених та спанілих, яко спадок історії» було, на думку Зіньківського, великою бідою і лихом. Замість вирішення пекучих реальних справ на народній ниві, вони займалися другорядними справами, як наприклад, відома «азбучна війна».

Відсутність єдності, згуртованості інтелігенції негативно позначилося як на культурному житті галичан, так і на економічному їх становищі, адже вони не змогли скористатися навіть тими незначними поступками в конституції Австро-Угорщини щодо національного питання, яке фактично залишилося невирішеним. Проектуючи ситуацію на Росію, споді-ваючись, що колись і вона стане державою конституційною, українська інтелігенція може опинитися в такому ж стані, як і галицька, якщо заздалегідь не сконсолідується в «міцну та поважну купу, бо тільки силу поважають і вважають за потрібне з нею рахуватися» [2, 103].

Саме це спонукало Зіньківського дати характеристику тогочасної української інтелігенції в царській Росії. Він вирізняє серед неї чотири групи: перша — «квазі-інтелігенція», тобто псевдоінтелігенція, яка «бачить в усьому московському (як до того в польському) символ культури і освіти, в московській мові — мову інтелігенції і єдиний орган культурного життя, бо ся мова ґвалтом та гнівом і гнобительством над українською узурпувала її місце на Вкраїні, узурпувала собі виключний стан, привілеї бути органом просвіти і науки. Звідси усе московське — ознака культури, усе українське — мужицтва, темряви і тепер, як і за часи Гоголя, більшість українського культурного шару дає нам тих «низьких малоросіян», як каже він, що, видершись з дьогтярів та з шмаровозів, гордо додає до свого прізвища на О ще Въ і т. ін. » [2, 92—93]. Така інтелігенція своїм духом чужа народові, який відповідно «ненавидить і зневажає свою спанілу та почужену інтелігенцію», яка була завжди байдужа до його інтересів.

Друга група — це «нова народолюбна категорія інтелігенції української на московський кшталт», тобто вихована в московському дусі, яка «начитавшись про народ, про працю для нього, повна добрих бажань та доброї волі». Проте любов до простого народу так і залишається на рівні «добрих бажань», це любов на словах, а не на ділі. За своєю суттю, пише Зіньківський, «в літературі вони москалі, думками москалі, в житті теж». А тому їх голослівні заяви про любов до народу — це фарисейство і фальш, а тому їх праця «шеляга не варта в конечнім результаті», «се сміття, бур'ян, курай колючий на нашій не своїй землі» — посіяний і викоханий московською рукою». Підставою до такої гострої критики було те, що й ця група свідомо чи несвідомо цуралася української мови, не розуміючи, що це «перша й найживотворча моральна нитка між нею та народом», адже «мова бо, не значить тільки спосіб розмовляти людям, мова — органічний витвір всього життя народу, в їй відбивається, як у дзеркалі, його душа, його думки і погляди» [2, 94]. Однак оця «нова народолюбна категорія інтелігенції української на московський кшталт далека від того, щоб розуміти вагу народної мови яко виразу народного світогляду», бо зневажаючи українську мову, вони «гордують тим, що виражає його душу й думу». Як приклад Зіньківський наводить такий факт: в українській мові «чоловік і жінка звуть одне одного «дружиною», а в російській «супруг». «Оженитися» має синонім «одружитися», «побратися». «Хто скаже — запитує Зіньківський, — що мова не відбиває тут в собі юридичні погляди народу, де чоловік і жінка рівні два «друзі»? Навіть говориться: «одружитися з ким», «оженитися з ким», а не «на кому», як по-московськи. Ся маленька одміна з ким — натомість на ком теж свідчить про те, що шлюб у нас на рівності лежить».

Зіньківський розвінчує таке «народолюбство» українських інтелігентів, назвавши їх «перевертнями» та «запроданцями», які, за влучно використаними словами з народної думи, «потурчились, побусурменились для розкоші турецької, для ласощів нещасної», а свою любов до простого народу виявляють тим, що своїм дітям «виписують няньок та «мамок» з Московщини або німкень беруть, щоб «оборонити своїх дітей від української мови», аби не брати української жінки — бо це мужицтво.

Третя група, яку Зіньківський називає «гармонійні інтелігенти», теж далеко не відбігла від згаданих вище «нікчемних будяків». Вони намагаються поєднати в собі «заразом і москаля, і українця». До них, до речі, Зіньківський зараховує й М. Гоголя, який вважав, що в його особі однаково співіснують ці два поняття і гармонійно доповнюють одне одного. Оперуючи історичними фактами, він розвінчує цю «гармонійність» Гоголя: «Небіжчик Гоголь помилявся: як в історії з тії гармонії (а справді — мезаліянсу), яка мусила бути між Україною та Москвою по Богдановій думці, вилупилось «обрусение» (лад республіканський, індивідуалістичний не міг ще ніде вижити з деспотичним та рабським — одно повинно було «задавити» друге і таким «задавленим» стався український демократичний лад) — так і в Гоголевій особі брат — москаль задавив українця, і ми бачимо, як ся чудернацька «гармонія» швиденько перевелася на московську дисгармонію — з її ладаном, рабством і всією тією цвіллю, що від неї нудить свіжу людину. Досить згадати «Переписку с друзьями» — нею закінчив Гоголь — москаль те, що почав ще «гармонійний» [2, 96].

І нарешті, четверта «химерна категорія української інтелігенції, що признається до свого українського коша, але в практичному житті зостається одним з тих ремінчиків з московського батога, що ним тяжко катує москаль заковану в кайдани Україну». Це ті, хто зве себе «українофілами», «щирими українцями», «немножко малороссами», але всі вони, наголошує Зіньківський, «одним миром мазані», однаково зміцнюють своєю запроданою працею ті культурні й антикультурні пута, що під ними задихається Україна». їх лицемірство очевидне. Деякі з них лукаво заявляли, що Україні за таких обставин можна служити, будучи російським письменником, видаючи російською мовою журнали, де йшлося б про українські справи. Зіньківський на такі заяви відповідав: «Правда, та не вся: хоч би по-московськи, чи хоч по-якому — робота мусить бути на користь України, діти її повинні їй заплатити за її хліб — се право її домагатися сього».

Як приклад він наводить праці П. Куліша, В. Антоновича, Д. Яворницького, написані російською мовою, але ці праці створені людьми, якими «диктувала любов до України, вони мають на увазі добро, а не шкоду їй». Інші ж так звані «немножко малороси» славлять «доброчинні» діла Петра І та навіженої Катерини II, які вони зробили, мовляв, для України. А тому не дарма кажуть у народі: «Узяв московську сумку — взяв і московську думку». Отже, головне — це ідеї, які проповідуються, і вони можуть бути висловлені, за певних обставин доби, й іншою мовою, але на користь рідному народові.

Підводячи підсумок аналізу стану української інтелігенції, Зіньківський резюмує: «Отакий то квітник, чи краще — смітник з інтелігенції пишається на вкраїнській ниві. Добрих має поводирів український народ — бодай не діждати! Бідна Україно, стоптана,

понівечена, опльована і осміяна від ворогів, а найгірше від своїх нелюдків, гадюк, що ти їх вигріваєш на своєму лоні! І подібна єсть Україна сліпцеві, що його зрадливий поводир веде в яму, в пащу голодному, лютому звірові...» [2, 97].

Аналізуючи ситуацію в Галичині, міркуючи про «групи» української інтелігенції в Росії, Зіньківський застерігав від тих помилок, яких припускалися «народовці». Він закликав представників національно свідомої інтелігенції консолідуватись, мати чітку програму дій, бо «щонайтяжча помилка, якою можна дорікати галичанам в минулих часах та почасти і теперечки, се те, що їм бракує виразної програми, бракує простування до визначеної мети без ніяких манівців та компромісу з усякими темними та зрадницькими силами, зокрема з «москволюбцями» (найбридкіше і найпоганіше над що нема в Галичині)». Від таких компромісів, «лигаючись з такими елементами», «народовці», мріючи навернути їх на свій бік, насправді поступались тільки своїми демократичними думками на користь своїм «спільникам». Він різко негативно критикував і реакційну частину галицького по-півства, яке тоді складало значну частину інтелігенції.

Наступну помилку «народовців» Зіньківський вбачав і в тому, що вони не розуміли подекуди того, що серед галицьких поляків були демократично настроєні інтелігенти, з якими їх об'єднували спільні інтереси — національна самосвідомість. З такими представниками інтелігенції Зіньківський схвалював компроміси, але категорично відкидав їх з «москвофілами» та реакційним попівством. Такі «компроміси» лише шкодили «народовцям», ніяким чином не впливали позитивно на їх авторитет та компрометували їх діяльність, загалом прогресивну.

Враховуючи цей гіркий досвід, Зіньківський ставив перед новою генерацією української інтелігенції, тобто молодою Україною, завдання «вияснити демократичну програму», яка не давала б підстав для «злобних та єхидних коментарів од наших ворогів» та «нетямущого базікання», «інсинуацій від квазікосмополітів». Особливо виразною, виваженою мала бути програма щодо розв'язання національного питання, аби там не було уразливих місць для критики прихованих та відвертих ворогів, аби не звучали «гадючі сичання усяких об'єдинителів», які звинувачували українців в сепаратизмі. Бо ці «квазі-космополіти» вважали будь-який національний рух за сепаратизм.

Зіньківський закликав не звертати на це увагу, але з гіркотою констатував те, що «не раз довелось чувати навіть од поступових та чесних росіян з радикального табору, буцім український націоналізм — реакційний рух, бо українофіли ніби індивіда становлять вище сім'ї, сім'ю вище від громади, а сю — від нації, націю ж — вище від усього світу!!!» Отож, демократизм російської інтелігенції закінчувався там, де починалося питання українське, і Зіньківського особливо дивувало те, що російські радикали байдуже дивилися на «деспотизм однієї національності над другою». А будь-які спроби по-кривджених народів щодо захисту своєї гідності «супроти деспотичного, несвіцького гнобительства Москвою усіх, що сміє ще мати своє я, окреме від московського», всіляко принижували та лаяли в шовіністично налаштованій російській пресі. Це було їх справжнє нутро.

Блискуче використавши умовний спосіб припущення, а насправді констатуючи факт реальний, Зіньківський зазначає: «Коли так думає частина московська радикалів, то даремнісінько зве вона себе радикалами — се ті ж катковці навіжені, ті ж гієни в левовій шкурі, се врешті подлог ідейний!» [2, 105].

Можливо, міркує Зіньківський, російські радикали не знали суті справи і розцінювали змагання української національно свідомої інтелігенції як протест певної партії, «купки», однак це був протест «нації супроти деспотизму державного, московського», а тому прогресивні діячі українського народу, серед яких називає М. Драгоманова, бачили в одному ворожому таборі і «катковців» і «нововременцев», які виразно стояли на шовіністичних позиціях, і отаких російських псевдорадикалів. Адже логічно поставало питання, що «уже се одно мусіло б звернути їх увагу і пильніш придивитися до діла».

На жаль, відвертих і насправді щирих оборонців українського національного руху серед російської демократії було до болю мало, і це остаточно зрозумів Зіньківський, навчаючись у Петербурзі. Такі висновки неодноразово підтверджувало життя, зокрема й події й реалії становлення незалежної Української держави наприкінці XX ст.

Важливе місце в історіософії Зіньківського посідає трактування ним таких понять, як «національна ідея», «нація», «націоналізм», «космополітизм». Глибока обізнаність із філософією національної ідеї, яку розробляли Руссо, Фіхте, Мадзіні, Гердер, Карамзін, Міцкевич, самобутність її тлумачення і водночас практичне застосування її Зіньківським до реалій України дає підставу зарахувати Зіньківського до гурту обдарованих і самобутніх українських філософів XIX ст.

Розглядаючи національну ідею в контексті історіософії європейської думки XIX ст., Зіньківський ставив за мету розвінчати всі ті «гадючі сичання об'єдинителів», притаманних більшої російської інтелігенції, дзеркалом якої була тогочасна преса.

У статті «Молода Україна, її становище і шлях» Зіньківський не ставив собі за мету ґрунтовно викладати свої погляди на те, що таке національна ідея, про роль «національних організмів» у розвої культури, на те, що «національність — се колективна одиниця, до того ще природжена, а не штучна, твір історії, а не волі одиниць», на те, що коли визнано право на життя й існування людської особистості як такої, «то ще більш така одиниця, як народ, що складається з мільйонів, має право жити», про те, що «європейська культура і взагалі світова посувалась наперед генієм національностей», а тому світ би багато втратив, якби запанували у ньому «волапюкісти, або хоч самі москалі», оскільки «визволи національних одиниць... з-під

утиску та гнобительства інших національностей, що панують в державі» є неминучим, логічним наслідком, дальшим ступенем людського поступу. Всі ці думки Зіньківський вважав такими, що вже давно визнані і мають фундаментальну вагу при трактуванні суті українського націоналізму, при розгляді питань життя державного, міжнаціонального та громадського.

На думку Зіньківського, кожна людина як представник певної нації має ставитись з повагою до іншого народу, користуватись його здобутками в царині культури, політики, економіки, адже «добро, що зроблено його в одній громаді — се здобуток усього світу, усього космосу» [2, 107].

Націоналізм «в чистім, благороднім розумінні» не може зневажати вищі гуманні ідеї людства, бо це буде «не націоналізм, се просто варварство, що прикриває свою погану й мерзотну вдачу чистим, святим покровом націоналізму». Кожен народ має прямувати до реалізації тих вселюдських «гуманітарних бажань та ідей», які є спільними для всіх народів, тобто є космополітичними, оскільки «космополітизм і націоналізм стоять як ціле і частина, як розуміння родове і видове». На жаль, наголошує Зіньківський, у Росії ці два поняття трактують як діаметрально протилежні.

Насправді той, хто зве себе інтернаціоналістом, тобто космополітом, і закликає працювати «для світового добра», але «цурається позитивної праці для свого народу, той — нероба і ледащо», бо лише щира праця на рідній ниві веде до здобутків загальнолюдських, і це, на думку Зіньківського, є «найпродуктивніша дорога сій світовій праці — се праця для свого народу — так ми розуміємо націоналізм і такий мусить бути український націоналізм».

Таким чином, Зіньківський у трактуванні націоналізму та інтернаціоналізму як природжених почуттів людини виходив з того, що справжній, благородний націоналізм співіснує із справжнім, благородним інтернаціоналізмом, який фактично не може без нього існувати. Разом з тим він визнавав і те, що не лише «у варварській голові ся ідея може виховати тільки варварське розуміння її», але і «народи, як одиниці, можуть розуміти сю ідею не однаково». Розуміння її залежить від рівня культури народу, від його історичного минулого, від тих політичних обставин, в яких він жив і живе тепер, що в сукупності впливає загалом на формування його свідомості, менталітету.

Як приклад він наводить тлумачення цих понять у Росії, у якій «москалі в громадському житті виявляють національне своє я тим, що знущаються з інших народів, які попали в їх пазурі». Зрозуміло, що там панують реакційні погляди на націоналізм, а будь-які прояви самостійного національного розвитку розцінюються як кроки до розвалу російської держави.

Зіньківський не поділяв таких думок, що, мовляв, великодержавна політика Росії — це справа рук власне уряду, а в народі панують зовсім інші погляди, що «народ, мовляв, московський, якби мав змогу висловити свої думки, осудив би се варварство». Вважаючи інтелігенцію виразником думок народу, Зіньківський зазначає, що російська інтелігенція, за окремими винятками, «наголо централістична, асиміляторська», а тому «на превелике нещастя — се неправда. Бо урядове поступування в ділі асиміляції уповні відповідає поглядам самого народу московського, його історії, його культурі», а його уряд — це «гармонічний і логічний витвір історії московського народу», адже якби московський народ виявив спротив «вакханаліям асиміляторським», то урядові намагання були б «мертворожденні і марні без підмоги громадської». В результаті такого аналізу Зіньківський доходить до цілком логічного висновку, що «народ, котрий викохав у себе деспотів, деспотично поводитиметься і з тим, хто матиме нещастя під його п'яти упасти. Раб, зробившись силою, стає деспотом» [2, 108].

Щодо українського народу, якому постійно закидають «сепаратизм» і «націоналізм», він має цілком відмінну свою історію, яка позначилася на його духовному житті, бо вона «визначається вдачею демократично федеративною». Українському народові «не доводилось в історії давити інші народи, а тільки боронити свою політичну і громадську волю, — такому народові і не можна розуміти націоналізм асиміляторським та централістичним. Наш націоналізм — оборона свого національного життя, волі, і яким він був у протягу всієї історії, таким повинен і зоставатися».

У трактуванні питання націоналізму Зіньківський брав за основу історичні та символіко — культурні атрибути етнічної ідентичності (релігія, звичаї, мова, інституції). На той час вони до певної міри були викладені у праці М. Костомарова «Две русские народности», на яку посилається Зіньківський у своїй статті.

Зараховуючи українську націю до націй висококультурних, цивілізованих, націй європейського рівня, зважаючи на історичне минуле українського народу, Зіньківський підкреслював, що й надалі ми повинні боронити своє національне життя, не проявляючи агресії, варварства, притаманних іншим народам, а й надалі «толерантно поводитися з усякою іншою народністю і не знати ворогування до неї, яко до народності, хоч би й до тієї, що нас душить, а мусим тільки ворогувати і битись з тими ідеями та змаганнями, що мають нас знищити».

Давши переконливе тлумачення суті українського націоналізму, Зіньківський порушує іншу проблему, тісно пов'язану з першою: перспектива розвитку й усвідомлення широкими масами національної ідеї, зокрема надання Україні прав автономії у складі Російської імперії. Він виступав за етнічно-культурну автономію України, будучи у даному разі спільником із М. Драгомановим, який стояв на федералістичних позиціях у вирішенні цієї проблеми.

Зрозуміло, що Зіньківський не міг відверто ставити питання про цілковиту державну самостійність України, адже усвідомлював, що «така задача виходила б із порядку речей реальних», а при тодішній соціально-політичній ситуації була б «ніщо, як тільки дитяча мрія» [2, 109]. З власного досвіду знав, як важко було домогтися у Петербурзі дозволу на видання українського збірника чи книги, а ставити питання таким робом — означало би вже у самому зародку його знищити. Без сумніву, ініціаторів його чекала б доля декабристів, Шевченка, кирило-мефодіївців — у кращому разі.

Гарантом нормального федеративного устрою мала би бути конституція, але зміст її, застерігав Зіньківський, залежить від історичних традицій того чи іншого народу. Як приклад він наводить Францію, у якій конституція за своїм духом була «централістична», оскільки впродовж віків Франція була сильною централізованою монархічною державою, а тому і теорія безмежного державного авторитету республіканської форми, розроблена Руссо, відповідала «звичці французів жити під безмежною державною централістичною опікою». Тоді як німецькі, англійські юристи, філософи «відповідно історії, громадській вдачі та автономії своїх народів» виступають за те, що держава — це не єдина форма суспільного життя, бо, крім неї, є ще й релігійні, корпоративні, національні форми і які повинні бути незалежними від втручання держави, бо вона не повинна тут диктувати свою волю.

До таких передових європейських ідей щодо «автономії» цих форм, зазначає Зіньківський, пристають і українці, оскільки «вони відповідають нашій історії, ідеалам громадським нашого народу і при нашім політичнім стані єдино спасительні для нас» [2, 111]. Аби держава не була «тираном душі і тіла», громадське життя слід впорядкувати таким чином, щоби кожна людина мала гарантоване право на вияв певних свобод.

Перша — релігійна. Віра — це справа суто особиста, не має бути державної релігії, державної церкви, переслідувань за ті чи інші віросповідання. Особливо небезпечним було те, що церква перетворювалась на «департамент» уряду, його «копистку», стаючи на один рівень з поліцією, як це сталося з московською церквою. Московське православ'я, підкреслював Зіньківський, «зовсім затерло» головний принцип науки Христа: визвіл душі людської з-під авторитету державного. Це була велика ідея, якої до того не знала класична культура. А між тим, церква, заснована на «справжніх принципах науки Христової може бути великим фактором поступу соціального» [2, 112].

Друга — право людини на здобуття освіти, третя — на утворення різних спілок і громад, четверта — повна автономія «станів і форм громадських». П'ята -— це право кожної людини «належати до якої він сам себе признає національності, бо національність — се лиш одна форма громадського життя колективного, природжена спілка більш непорушна, ніж навіть релігійна, довговічніша, ніж державна форма: віру можна перемінити, а ознак, прикмет національності, інтелектуальних, фізичних, фізіологічних скинута з себе не можна, хоч би й відцуравшись національності своєї» [2, 114].

Зіньківський вважав (і це був найголовніший аргумент), що будь-яку державу може знищити війна і «попелом пустити на всі чотири вітри», але «національність живе й по втраті державно-політичних форм», а тому «права національності мусять бути признані не тільки за індивідом, але за усією народністю, як за індивідом колективним». І це право має бути забезпечене правом «національної автономії», а тому в Росії, де проживають різні національності, реалізація його можлива у федеративному устрої.

На жаль, наголошував Зіньківський, вузький розум російських радикалів нехтував національним питанням, виставляючи на перше місце проблеми економічного (господарського) життя, не усвідомлюючи, що серед пекучих питань, а тим більше в Росії, «перше місце займає національне, бо се питання про волю, справедливість для мільйонових колективних одиниць та ще таких міцних і природних!». Без його вирішення неможливий економічний, політичний, культурний розвиток певної держави.

Зіньківський був переконаний у тому, що поки існувало рабство, кріпацтво, то слово про індивідуальну волю звучало іронічно, а тому аналогічно цьому, «доки існуватиме рабство національне — доти голосний гомін про політично-громадську волю буде поглум з гро-мадського розуму. Мало того, тільки тоді, коли національностей рабів не буде — тільки тоді люди можуть спокійно усі свої сили і снагу покласти на розв'язання чисто соціально-економічних справ», а національне питання може бути розв'язане остаточно лише тоді, коли не буде «національності — раба», бо де «чути голос і гомін національної кривди — там, значить, є неволя» [2, 115].

У Росії названих вище свобод фактично не було, а тому ці міркування Зіньківського були, власне, до певної міри відповіддю на питання, поставлене ним же: чи може бути Росія федеративною державою, коли в ній панують дикий національний гніт, національні протиріччя й боротьба, що в кінцевому результаті негативно впливало на загальний «просвітний та економічний поступ». Тому дивними й абсурдними були поради російських радикалів — централістів, що рекомендували «покривдженим рабам національним задля спокійної соціальної праці терпіти національну кривду, навіть забути себе (від себе не втечеш — каже приказка) як націю і помосковщитись. Сліпі й нещасні люди! Вони хотіли б природу людську, світовий лад і порядок перемінити задля витребеньків московської темноти, вони ж розуміють, що кривда прав мільйонів людей спиняє поступ людський» [2, 116].

Зіньківський звертав увагу на те, що навіть за умови, якщо буде прийнято в Росії конституцію, вона не зможе механічно змінити нам «основи громадського життя», адже на це «треба віки: (французи сто літ по революції зосталися централістами і досі, а в їх же

централізм далеко менше часу панував, ніж на Москві, і в формі європейського абсолютизму, а не азіатського деспотизму; та й культура у французької нації, як здорові знаєте, зовсім не те, що московська)» [2, 117].

У результаті такого аналізу Зіньківський доходить висновку, що «федералістів між москалями у всеросійському парламенті буде обмаль, одна жменька: се буде невеличка фракція», а далі небезпідставно іронізує: «Дай Боже, щоб я помилився, нічого я так би не бажав, як гірко помилитися, ніщо б так не сприяло нам, як панування автономістично — федералістичних ідей в московській інтелігенції, але, пожалься Боже, на се нема жодної підстави, щоб сподіватися».

Таким чином, надії на федеративний устрій у Росії в самого Зіньківського були непевні, і він немовби повертає читача до думки, висловленої перед тим, що «самостійність державна — найкраща і найпевніша запорука національного життя». Факти історії, особливості російського менталітету давали підстави Зіньківському стверджувати, що ідея про федерацію «матиме проти себе загал російської громади, великої числом і єдністю, а надто тією перевагою та матеріальною силою, котру їй дає стан пануючої в державі нації».

Такий федеративний устрій мали би підтримувати і всіляко за нього боротися поляки, фіни, білоруси, кавказькі та інші народи, адже їм слід єднатись і порозумітись у цьому питанні, бо «усякий культурний і політичний здобуток чи втрата одної з народностей Росії мусить зачіпати всіх — се спільний інтерес, бо здобуток одної збільшує силу до боротьби з ворожою їм усім централізацією і асиміляцією. Тому-то нам, українцям, не зовсім байдуже, що роблять навіжені асимілятори і в Фінляндії, і в Остзейщині, і в Польщі, і скрізь».

Зіньківський був переконаний у тому, що треба всіляко сприяти культурному поступові навіть малочисельних народів Росії, адже асиміляція одного з них «не тільки втрата і шкода для культури світової, бо затирає, зменшує квітник народів нашої планети, але ще й збільшує числом ворожу нам силу» [2, 118]. Тому він виступав за порозуміння з іншими народами саме на основі розв'язання національного питання, тобто у боротьбі за «витвір російської федерації», в процесі якої українцям «належатиме поважна роль», оскільки вони за природою своїх громадських змагань «федералісти й автономісти чистої води», а тому й підтримують такі ідеї, бо за останні 40 — 50 літ наш народ терпів «несвіцький гніт і нівечення культурних наших змагань», заплативши життям та муками кращих синів України.

Беручи до уваги історичне минуле України, менталітет українського народу, Зіньківський плекав надію, що саме українці «виконають роль, призвичаївши москалів до автономістично-федералістичних ідей». Ставлячи на перше місце «автономістичні» ідеї, Зіньківський мав на увазі одну з головних рис духовного устрою нашого народу. Початком такої просвітницької роботи він вважав праці М. Костомарова, у яких

Грунтовно було висвітлено «федералістичну удачу вічової Руси», яка занепала при Петрі І та навіженій Катерині II, яких Зіньківський справедливо називає «гасителями української волі», бо за їх царювання «сумішки візантійсько-татарських ідей... взяли перевагу під тиском нещасливих обставин політичних над автономістично-федералістичним ладом» [2, 119].

Аналіз публіцистики Зіньківського свідчить, що він порушив чимало важливих проблем, окремі з яких і тепер остаточно не розв'язано і навколо яких точилися гострі дискусії на зламі століть, активну участь у них брали М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Павлик, В. Винниченко та ін.

Його безкомпромісність, глибока ерудиція викликають подив, адже Зіньківський умів не лише знайти важливу тему і винести її на суд читача, а й глибоко розкрити її суть, показати її злободенність. У публіцистиці Зіньківський виявив себе знаючим істориком, мудрим філософом, тонким політиком, неабияким майстром художнього слова, талановитим пропагандистом.

Порушуючи такі проблеми, Зіньківський тлумачить їх з позицій національно свідомого покоління, яке було добре обізнане з культурою, філософією Європи, показуючи все негативне, застаріле, водночас робить висновки та узагальнення, які вирізняються новизною, сміливістю, самобутністю та оригінальністю думки. Його висновки, оперті на логіку доказів, позитивно впливали на читача, змушували замислитись над тим чи іншим питанням, тобто сприяли формуванню нового світогляду, заснованого на історичних та національних традиціях українського народу.

Як відомо, першоосновою публіцистики є факт. Особливістю публіцистики Зіньківського є те, що він не тільки використовує цікаві факти з історичного минулого і сучасного йому життя, а й виявляє до них своє ставлення, трактуючи їх у дусі свідомого патріотизму. Саме тому публіцистика Зіньківського вирізняється логікою та силою аргументації, що й дало підставу С. Єфремову зарахувати його до найобдарованіших українських публіцистів останньої чверті XIX століття.