Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Історія української літератури XIX ст.

БОРИС ГРІНЧЕНКО

(1863-1910)

 

Свою працю, талант і життя Б. Грінченко присвятив тому, щоб якомога більше українців відвернути від юдиного шляху.

 

Біографія

В історію української літератури другої половини XIX — початку XX ст. Б. Грінченко ввійшов як поет, прозаїк і драматург, перекладач, мовознавець і публіцист, культурний і громадський діяч, педагог, літературний критик.

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Батько Грінченка — дворянин, відставний штабс-капітан, володів кількома десятинами землі й водяним млином і над усе прагнув, незважаючи на невеликі статки, дотримуватися «способу життя, властивого дворянам», зокрема не дозволяв дітям говорити «мужицьким наріччям» — українською мовою, яку вони чули довкола. Незважаючи на батькову заборону, Б. Грінченко блискуче опанував живу розмовну, а згодом і літературну українську мову. Змалку цікавився він також багатющим українським фольклором та етнографією. Справжнє потрясіння пережив письменник, прочитавши «Кобзар» Т. Шевченка, що довершив його духовне формування: «Кобзар», — писав про свої юнацькі роки Грінченко до історика української літератури О. Огоновського, — зробивсь моєю Євангелію. Я почав писати по-українському зараз же й писати усячину, починаючи з віршів та кінчаючи словарями».

Освіту здобував Б. Грінченко у Харківській реальній школі, яку не закінчив: з п'ятого класу його було виключено за читання й розповсюдження забороненої літератури (С. Подолинський («Про багатство і бідність», «Парова машина» та інші нелегальні так звані метелики народницького толку). Просидівши півтора місяці у в'язниці, Грінченко втратив право продовжувати навчання, навіть здобути середню освіту. Віднині перед юнаком стелився єдиний — і такий типовий як для українського письменника шлях — самоосвіти.

На цьому тяжкому шляху він здобув надзвичайно багато, став людиною широкої європейської ерудиції, різнобічним ученим. Раніше одержані знання і самопідготовка допомогли Грінченкові скласти екстерном у 1881 р. екзамен на звання народного вчителя, і з цього часу він учителює по селах Харківщини і нинішньої Сумщини: в с. Введенському Зміївського повіту, с. Нижній Сироватці, і особливо в с. Олексіївці, де шість років працює у приватній школі відомої просвітительки X. Д. Алчевської. Взагалі на освітній ниві працював Б. Грінченко понад десять років — з 1881 по 1893.

Як педагог Б. Грінченко відзначався прогресивними поглядами, дбав про розвиток національної школи з широкою програмою, гостро критикував існуючу самодержавну систему освіти. Його праці з цих питань — «Яка тепер народна школа на Вкраїні» (1896), «Народні вчителі і українська школа» (1906), «Об украинской школе» (1905), «На беспросветном пути» засвідчували ці погляди. Перу письменника належать і підручники — читанка «Рідне слово» та «Українська граматика до науки читання й писання», а також ґрунтовна праця з психології читача — «Перед широким світом».

Працює Б. Грінченко певний час і статистиком у губернському земстві на Херсонщині, а з 1894 р. переїжджає до Чернігова, де служить діловодом у земстві, згодом — секретарем земської управи. Та канцелярська служба — зовнішня суть життя письменника — задоволення не дає. «Справжня біографія Грінченка, — зауважує С. Єфремов, — то його невсипуща, безупинна, од першого виступу ще юнаком аж до останнього моменту, праця задля рідного народу, його повсякчасна готовність покласти душу свою за трудящий люд. Замість сухих хронологічних дат бачимо в цій біографії довгу низку живих праць, що ними проклав свою путь Грінченко. Стане тут уряд — і його педагогічна робота, і заходи коло розвитку рідного слова, і студіювання народної словесності, й досліди над життям народним, і популяризаторська робота, і громадська публіцистика, і красне письменство. Обставини тодішнього життя з Грінченка зробили письменника переважно, це був, може, перший у нас письменник — професіонал, і українському письменству найбільш оддає він своєї сили, — оддає і на боротьбу з перешкодами, і на безпосередню творчу роботу».

І справді, роки вчителювання були часом і роками гідної подиву творчої праці. Як зазначав у 1893 р. І. Франко, Б. Грінченко протягом попередніх десяти літ працював багато і плідно. «Чоловік, як сказано, хворий (ідеться про невиліковну хворобу — сухоти, на яку захворів Грінченко у в'язниці. — Авт.), котрий надто мусить заробляти на хліб для себе, для сім'ї, він, проте, засилає мало що не всі наші видання своїми, не раз багатоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопись за рукописсю, не зраджується ніякими невдачами ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, часто проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності».

Порівнюючи Грінченка (псевдонім Чайченко) з деякими його сучасниками, яких «не гук», Франко додає: «Без сумніву, перше місце в нинішню добу в цій компанії — не вже письменників, а справдішніх борців за українське слово — перше місце по пильності, по таланту, витривалій працьовитості і різнорідності інтересів духових, треба признати д. Чайченкові».

У Чернігові протягом 1894—1902 років Грінченко займався упорядкуванням музею української старовини поміщика й мецената В. Тарновського. Цю працю каталогізування й упорядкування матеріалів годі переоцінити: одних шевченківських експонатів, малюнків і рукописів тут було до восьмисот. Видає він і неоціненні «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (1895,1896,1899).

Року 1902 Б. Грінченко переїздить до Києва, де на пропозицію редакції журналу «Киевская старина» береться за винятково складну і відповідальну справу — укладення словника української мови. Цю унікальну роботу було відзначено другою премією Російської академії наук.

Із 1905 р. Грінченко працює редактором української газети «Громадська думка», очолює київське товариство «Просвіта» (1906—1909), у якому активно співпрацювали Леся Українка, її сестра О. Косач, Л. Яновська та ін. Редагує він і літературно-громадський журнал «Нова громада». В роки реакції після революції 1905—1907 рр. Грінченко зазнає переслідувань, переживає особисту трагедію: «жандарми доводять до смерті його дочку — мужню революціонерку Настю».

Загострилась хвороба письменника, і в 1909 p., позичивши гроші, він їде на лікування до Італії, де невдовзі, 6 травня 1910 р. помирає у м. Оспедалетто. Тіло Грінченка було перевезене в Україну. Його похорон на Байковому кладовищі перетворився на демонстрацію демократичних антицаристських сил. У некрологах на смерть Б. Грінченка у вітчизняній і зарубіжній пресі відзначалися його заслуги письменника, наукового і культурного діяча.

 

ПОЕЗІЯ

Художня творчість Грінченка розпочалася з поезій, опублікованих у часопису «Світ» 1881 р. Всього за життя Б. Грінченком видано було шість збірок віршів: «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887); «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (Кн. 1—2, 1895), «Писання Б. Грінченка» (T. 1, 1903), «Хвилини» (1903) і «Книга казок віршем» (1894, 1895, після смерті 1914, 1917).

Більшість віршів Грінченка — це програмна народницька поезія суспільного звучання, серйозна, цілісна за своєю тональністю, меланхолійна й дещо дидактична. Про твердо обрану позицію поета — громадянина говориться зокрема у поезії «У життя на бенкетах бучних»:

 

У життя на бенкетах бучних,

У гурті молодої краси

Не зривав я квіток запашних

В ясносяйні юнацькі часи...

Я безжурний веселощів спів

Обминав на своєму віку,

Свою силу віддав без жалів

Я на працю поважну й тяжку [1, 67—68].

 

Поет сумує за втраченими юними надіями й мріями за «раюванням пекучих утіх», — але він цілком свідомий поставленої мети, її значення. Тож митцеві

 

В вічі глянуть не сором людям,

Озирнувшись на довгу путь:

Я свій хліб заробив собі сам,

З мого хліба і люди живуть [1, 68].

 

До таких поезій — медитацій належать і вірші «Я зрікся мрій», «Я сам собі у городі гучному», «Блискучі зорі, небесні світила», «Загадка», розгорнута поезія — алегорія «Хлібороб» та ін. Недаремно ця постійна антитеза — вільний поетичний порив і свідоме громадянське настановлення — привертала увагу дослідників. А. Погрібний з цього приводу пише: «Чи розумів Б. Грінченко, що непомірне акцентування на підпорядкованості художнього слова сьогочасним запитам здатне обернутися утилітарним витлумаченням мети письменницької діяльності? Очевидно, розумів це глибоко. Але навряд чи правомірно гадати, нібито, як прийнято вважати, він з «легкістю душевною» відганяв од себе «чисте натхнення». Уважно придивімося — і помітимо, що цілий ряд його поезій побудовано за принципом конфліктного протистояння: почуття, вільна творчість — і вимоги розуму, громадянського обов'язку... І все ж... слід зауважити: провідною у творчості Б. Грінченка стала повсякчас акцентована ним соціальна за ангажованість» [1, 11—12].

Серед віршів на громадську тему виділяються поезії, присвячені Україні, її сучасному лихоліттю («Доки?», «Смутні картини», «Наша доля», «У темряві», «Тепер», «До народу», «Прийде!», «Серед поля», «Монолог» та ін.). Політичне безправ'я («неволя») й економічний занепад — ось той похмурий фон, на якому розгортаються змальовані поетом «смутні картини» в однойменному вірші:

 

Убогії ниви, убогії села,

Убогий, обшарпаний люд, —

Смутнії картини, смутні — невеселі,

А інших не знайдеш ти тут.

Не став би дивитись, схотів би забути, —

Так сили забути нема:

То ріднії села, то ріднії люди,

То наша Вкраїна сама... [1, 33].

 

«Волі нема, вона все не йде», «серце змучене болить, бо довгий гніт минулих днів Його украй вже пригнітив» («Доки?»). «Не радість в житті нам судилась усім..., ми з мукою, з горем збратались» («Наша доля») — ось провідний мотив багатьох поезій Б. Грінченка.

Роздумуючи над минулою історією України, порівнюючи її шлях зі шляхами інших народів, поет розуміє, що його край «не закрасився»

 

У боротьбі за людські права

І волею здобутою своєю,

Основою громадського життя...

Чи просто тим буттям спокійно-тихим,

Де кожен їсть зароблений шматок... [«Монолог», 1, 66].

 

Надто тяжка й кривава була його історична доля, надто багато втратив народ у боротьбі з різними колонізаторами. Тож не дивно, що

 

Серед руїн димами

Скарби краси і розуму взялись...

Нові шляхи? Ти й на старих зблукався

У безладі кривавих завірюх! [...]

І навіть той достаток — хата тепла

І не сухий зароблений шматок, —

Ти і сього не маєш: голодуєш

Обідраний серед родючих нив!..

[там само].

Чи ж є у поезії Б. Грінченка світлі ноти? Чи знаходить поет лік для всебічно уярмленого, історично покривдженого народу? Так. Цей порятунок — у бадьорості духу, в невсипущій праці задля народної користі. (Тут у Грінченка починає звучати та нота, яку пізніше так добре чуємо в Лесі Українки з її відомим афоризмом «Хто раб? Хто подоланий? Тільки той, хто самохіть несе ярмо неволі».) Цілком програмно звучать такі рядки поета: «Праця єдина з неволі нас вирве: Нумо до праці, брати!» («До праці»). Звертаючись до зневіреної в житті дівчини із закликом жити веселою й щасливою, з вірою у свої молоді сили, поет закінчує пораду рядками:

 

Але ж мусиш те щастя придбати

На роботі для рідної хати

[«Не гордуй ти життям молодим», 1, 34].

 

Поет вірить — «не мине без пуття наша мука страшна, наша праця під гнітом неволі» й онуки скажуть: «вони не даремно жили, — здобули — бо нам волю...» («Наша доля»),

У поезії «Хлібороб» тема громадянського обов'язку митця і суспільно корисної праці зливаються в єдине ціле. Постає могутній, до певної міри навіть символічний, образ трудівника на рідній ниві. Його життєвий підсумок чіткий, ясний, виразно-настановчий:

Не велике я поле зорав,

Та за плугом ніколи не спав.

Що робив, те робив я до краю,

І всю силу, що мав я і маю,

На роботу невпинную клав [1, 37].

 

Духовною сповіддю звучить і поезія «До народу», з широким поглядом на минулі і сучасні біди «убогого народу», на свої (інтелігентного працівника) з ним стосунки. Пізнавши свій шлях — шлях праці в ім'я свого народу і разом із ним — поет стає дужим і сміливим, певним себе, своєї мети.

Що більше і важче невтомно робив,

Що більш віддававсь я роботі,

То більше мені все твій образ яснів

І в поті чола я того зрозумів,

Хто сам працювати звик у поті [1, 43].

 

І знову виразне настановлення, яке робить громадянську лірику Б. Грінченка дещо холоднуватою, програмно-дидактичною.

Проте світлі, радісні поривання життя, весни й кохання не обминули й Б. Грінченка (цикл «Весняні сонети»). Безпосереднім почуттям молодого щастя сповнені сонети «Рясний садок і затишний я знаю», «Вона! вона! я бачу — між кущами...», «Скоріш! скоріш! од сірого туману...», «Вже в далині високі сяють зорі» та ін. Вся гама почуттів поета тут мажорна, і якщо звичний меланхолійний тон і звучить інколи на початку вірша, то в кінці він змінюється радісною надією, що «сонце йде, бог світу і тепла!».

Тему весняного пробудження й оновлення життя продовжує цикл поезій «З весняних дум» із збірки «Пісні та думи». Почавши з філософської медитації «Природо — мати! кожен з нас змарнілих...», поет у віршах «Щастя», «Весна», «Квітки», «Поезія», «Зима й весна» дає невеличкі пейзажні замальовки, що закінчуються роздумами над сенсом людського життя — інколи досить похмурими й безвідрадними («Смерть обніме тут усе... Навіщо ж сонце? Нащо ця весна? Це все брехня, облуда та омана, Це глузування з людської душі!» — «Квітки»), Проте таких смутно-хворобливих картин у циклі небагато — в основному це поезія, яка утверджує радість буття.

Є у Б. Грінченка вірші, присвячені коханій жінці, дружині, однодумцеві Марії Загірній («Присвячую М. Г.») і поезії, які прославляють духовне спілкування людей, щастя дружби («Друзям», «Прийде!»).

Низку сільських зарисовок зрідні Франковим «Галицьким образкам» подає Б. Грінченко в збірці «Хвилини» (цикл «На селі»). Сюди входить сюжетна поезія, — по суті, невелика лірична поема «Петрусь», присвячена світові дитинства; поезії «Жайворонок», «Ластів-ка», «Ранок», «Пастушки», «Серед поля», «У степу», різноманітний тематично цикл «Щоденні турботи» і прекрасні поетичні мініатюри - афоризми «Зернятка». За своїм характером останні дещо нагадують Франкові «Строфи» («Мій Ізмарагд»), в них також превалює афористично викладена «наука життя» — філософські чи моральні повчання:

Щастя хочеш ти зазнати?

Щастя дурно не дається:

Тільки той його придбає,

Хто за його в бої б'ється [1, 72].

Або:

Як сонце могуче, такий будь і ти:

На доброго й злого ти рівно світи,

Освічуй їм шлях, щоб до правди іти [1, 76].

Або:

«Зроблю», — сього сахайся слова.

«Зробив», — оце потужних мова [1, 78].

 

Мова «Зерняток» чітка, легкозасвоювана на відміну від багатослівних, важких програмних віршів.

«Зернятками» поет ніби продовжував свою подвижницьку працю, що підіймала народну самосвідомість. Українська книжка, — доводив він у одній із статей, — «лише тоді сповна виконує свою роль, коли вона виробляє народну свідомість, піднімає, зміцнює, а не пригнічує духа, пособляє нашому народові ставати народом мужнім, смілим, свідомим своїх сил, певним у своїх надіях на ліпшу будущину» [1, 12].

Взагалі критика слушно відзначала, що з двох іпостасей своєї поетичної творчості — ліричної й епічної —- Б. Грінченко глибше опанував другу. Сюжетний вірш, поетична медитація, байка, балада, віршові оповідання й казки, поеми — ось жанри, в яких Грінченко, кажучи словами І. Франка, почував себе «повним паном форми». Це давно відчули критики, один з яких, Т. Зіньківський, писав: «... Не суб'єктивна лірика — настояща суть твоєї кебети, а епос, взагалі об'єктивна поезія».

Вагому сторінку поезії Б. Грінченка становить і його сатира. До кращих зразків її належать вірші «Патріот», «Українець», «Російська гармонія», «Російським лібералам», «Я — раб», «Маніфест», «Людський вік» та ін.

Висміюючи галушково-вишиванковий патріотизм у поезії «Українець», Б. Грінченко створює образ горе — поета, що «за народ в каліках — віршах Пролив дрібних він з ложку сліз». Та от біда — «народ — темнота темна, І віршів тих не зрозумів...» Тож наш герой, «мужицтво кинувши», засів на тепле місце й пише замість віршів накази — «Щоб в шори брали мужиків». Такий же горе — письменник змальований і в поезії «Патріот». Розлютившись на земляків, що не оцінили зліпленої ним книги («Про Хому та хвиги-миги Та про козаків»), він міняє любов на гнів, проклинаючи й тих, хто пише українською, і хто їх читає:

 

«Хай же зслизнете усі ви

Й ваші всі книжки!

Двадцять літ за патріота

Я себе вважав,

Поки книжку українську

Сам не написав!» [1, 82].

У поезії «Російським лібералам» йдеться про великодержавний батіг, що гучно ляскає по зігнутих покірно спинах підданих, а «Вбогодухії сини Рабської країни» під ту веселу музику б'ють поклони перед владою. З іронією говорить поет, що їм залишається одне: славити Бога за свою товсту шкуру...

Продовжує цю тему поезія більш загального філософського і водночас виразно антисамодержавного спрямування «Людський вік». Короткий людський вік, що його подарував цар небесний, втинають ще й царі земні — «І війною, і тюрмою, і знущаннями без ліку». Царські «милості» змальовані і в поезії «Маніфест», близькій гірким сарказмом до відомої сатири В. Самійленка «Ельдорадо». Взагалі і об'єкти висміювання, й іронічно-саркастична, що моментами переходить у шарж, манера змалювання в обох письменників дуже близькі.

Ганебне явище поєднання зусиль офіційної державної церкви і поліцейської машини для кращого обдирання трудівника розкрите у вірші «Російська гармонія». І як реагує на це народ?

 

Народ задурений, в тумані

Не розрізня обох тих рук,

Не розбира, де хрест, де пуга —

І хрест цілує, і канчук [1, 83].

 

Гнівне картання усякої ницості, пристосовництва, лакейського плазування перед сильним, дрібнодухості природно переходить у автора в тверде декларування своїх життєвих принципів, свідому громадську, політичну тенденційність, або, за словами С. Єфремова, «учительність». «Не тенденційним, — додавав критик, — і не міг тоді бути письменник, скоро він хотів не тільки для себе знайти відповідь, а й другим показати шлях до життя, достойного людини».

Такими поезіями — деклараціями були «Приходить час», «До тих, що зостануться», «Боязким», «Живуща вода», «Марусі Вітровій», «Я — раб», «Співцеві».

Настанови Б. Грінченка безкомпромісні й афористично чіткі («Приходить час»), у них багато особисто вистражданого:

 

Приходить час, приходить час, —

Сказати кожен мусить з нас,

Чи він народу вірний син,

Чи тільки раб похилий він,

Чи раб похилий, чи боєць —

Хай кожен скаже навпростець! [1, 86].

 

Підводячи підсумок роздумам про Б. Грінченка, С. Єфремов говорить і про таку властиву йому рису, як «аскетичність художнього вислову, яка ріднила його з усіма сучасниками — не тільки з таким яскравим, сказав би, утилітаристом у поезії, як П. Грабовський, але й з такими, як Франко, Леся Українка. Вони всі були продуктом свого часу, усі вони — хто більше, хто менше — заплатили тяжку данину часові, а час, та ще на українському ґрунті, владно диктував свої вимоги й не пускав ухилятись од них». Щиро народницька поезія одержує тут гідну оцінку народницької критики.

 

ЛІРО — ЕПОС Б. ГРІНЧЕНКА

Протягом 1889—1903 рр. Б. Грінченко активно працює в ліро-епічних жанрах балади й поеми, в епічному жанрі байки. Першою у 1889 р. у львівському журналі «Правда» була надрукована балада «Смерть отаманова». У творі змальовано образ мужнього лицаря свободи — козацького отамана, чиє життя до кінця було присвячене Вітчизні.

Багато за волю він крові пролив,

За Січ і за рідну Вкраїну!

На дужому тілі він ран не лічив,

Живий повертався із лютих боїв,

Хоч бивсь завсіди до загину [1, 93].

 

У романтичному ключі розповідається невибаглива, але характерна історія. Старий отаман, якому долею судилося «не в чесних вояцьких боях», а «лежачою смертю вмирати», просить товаришів посадовити його, немічного, на коня і виїхати з ним у степ — тут хоче прийняти він смерть. Поет розгортає величну пейзажну картину, що своїм меланхолійним тоном відповідає смутній події.

 

І їдуть всі мовчки. Степи навкруги,

Як море безкрає, хвилюють.

І здалека ледве маячать луги,

І мріють дніпрові круті береги.

Могили високі сумують [1, 95].

 

Зупиняється отаманів кінь, і він, мертвий, схиляється на руки товаришів...

Інша гайдамацька історія, трагікомічна, покладена в основу сюжету поеми «Лесь, преславний гайдамака» (1900). Розповідається в ній, як «у Луцьку, славнім місті», зібрався «люд увесь», щоб подивитись на публічну страту славного Леся — гайдамаки. Яскраво, в деталях змальовує Б. Грінченко, як нуртує середньовічне місто, готуючись до рідкісного хвилюючого видовища:

 

Бакаляри і рахмістри,

Пишні лавники й бурмістри

З патерицями в руках;

Швець, зірвавшись од роботи,

Недошиті кинув боти, —

Поспішає так, що страх! [1, 101].

 

Тема, характер оповіді змінюються, і ми бачимо тут уже не романтичного пейзажиста, а майстра — побутописця. Історія Леся — гайдамаки розгортається далі в жвавому оповідному ключі, і ми дізнаємося, як негарна дівчина Хима захотіла взяти Леся за малжонка (чоловіка) і цим врятувати його від страти. Та свавільний гайдамака відмовляється від такої честі, бо дівчина йому не сподобалась. Лесь загинув, і похований «за Луцьком, містом славним», в пишній долині. Там «цвіте калина красно, А красу козак любив!»

Ця дивовижна розповідь — легенда має історичну підоснову. Про звичай, що дозволяв засудженому на смерть козакові врятувати своє життя ціною одруження з дівчиною, котра брала його в чоловіки, розповідають народні перекази. «Передають, — засвідчував Д. Яворницький (Б. Грінченко був з ним у дружніх стосунках), — що від шибениці, по запорозькому звичаю, можна було звільнитися, якщо яка-небудь дівчина виявляла бажання вийти за злочинця заміж». Відзначаються Д. Яворницьким і факти відмови козака від шлюбу з немилою дівчиною.

У народній легенді «Перша жінка» поет звертається до біблійної історії про створення Єви — «дівчини-квітчини, пів-янгела і пів-людини», мрії, що «до нас на землю прихилить небесно-чистую блакить». Мрії, завжди пошукуваної й не завжди віднайденої, світлого ідеалу людства. Поет вірить, що «Не вмре у душах образ любий, Краси й добра найкращий квіт!..» Низку народних легенд, старовинних балад і казок обробляє поет і в «Книзі казок віршем» («Два Морози. З народного поля», «Снігурка», «Дівчина Леся», «Дума про княгиню — кобзаря. З народного поля» та ін.). Розгорнута оповідь, романтично або гумористично забарвлена, повчально-афористична кінцівка — ось їх характерні риси. Автором підносяться високі людські моральні якості — вірності, відданості у дружбі й коханні, сміливості, щирості й ін. У дусі християнських заповідей оцінюється людська поведінка, порушення їх завжди ведуть людину до деградації або й загибелі.

Обрії української поезії розширювало і звернення Б. Грінченка до інонаціональних тем і сюжетів — як з давньої історії чи міфології, так і з поетового сьогодення (поеми «Матільда Аграманте», «Беатріче Ченчі», «Дон Кіхот», «Галіма»; епічні поезії «Леандро», «Людина я... І мушу червоніти»). Таку ж місію виконують переспіви та переклади видатних поетів світу — Гейне, Гете, Байрона, Пушкіна. В цьому вбачав поет вагомий момент виховання народу, розширення його знань і естетичних уявлень. Пишучи листа до М. Кропивницького (від 24 квітня 1898 р.) з приводу розвитку театральної справи і відзначаючи його роль у ній, Б. Грінченко зазначає: «...Ви вже записали своє ім'я в історію не тільки українського театру, але і вкраїнської культури. Та всяка справа культурна тільки тоді буває певна і міцна, коли вона, з одного боку, зростаючи на рідному ґрунті, живиться живущим духом з великої скарбниці духовних здобутків народів усього світу, а з другого, — коли вона займає не саме тільки панство, а розливається глибоко й широко, захоплюючи собою величезні маси народні і ведучи їх до кращого, яснішого життя».

Ці завдання він і ставив перед собою, прилучаючи свій народ до світових здобутків літератури.

 

ПРОЗА

В українську літературу другої половини XIX — початку XX ст. Грінченко ввійшов як майстер малої й середньої прози — оповідання і повісті, причому пріоритет слід віддати останній. Сучасник письменника А. Кримський писав йому: «...Повість — то і єсть Ваш властивий «фах», в повісті Ви робите суцільне враження, тим часом у драмах Ваш талан виявляється нерівно, оазисами».

Перу Б. Грінченка належать розлогі повісті «Сонячний промінь» (1890), «На розпутті» (1891), дилогія «Серед темної ночі» (1900) і «Під тихими вербами» (1901). Останньою в цій низці була повість «Брат на брата» (1907) — твір ідейно не простий і мало досліджений.

Першу повість Б. Грінченка «Сонячний промінь» було написано в с. Олексіївка Катеринославської губернії, де письменник вчителював і мав змогу спостерігати за життям різних верств української провінції, так би мовити, «в натурі». Він хотів увести повість до другого тому своїх «Писань», що вийшов 1905 року, хоча й сумнівався, що цензура пропустить його (лист до матері від 12 грудня 1890 р.). І дійсно, петербурзький цензурний комітет заборонив твір, як і оповідання «Непокірний», і заборона ця тривала впродовж довгих років. Про це ще раз з обуренням згадує Грінченко у листі до І. Кравецького (1904 р.), директора бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Відзначаючи заборони українських періодичних видань (Є. Чикаленкові та М. Левицькому було відмовлено у виданні газети «Селянин»), він пише: «Коли часом проскочить московською мовою яка вільніша звістка про наше письменство, то се випадок і виняток ... Щодо мене, то мені в останній час заборонено: «Сонячний промінь» (хоч я повикидав з його все, що могло здаватися нецензурним), «Непокірний» [...] — обидві речі мали бути в 2-му томі моїх «Писаннів» [1, 609].

Що ж такого крамольного побачила цензура у проблематиці повісті? У творі йдеться про українську інтелігенцію, яка життя своє хоче покласти на олтар служіння рідному народові — його просвіті, підняттю самосвідомості, насамперед національної, його моральному й етичному вихованню в найширшому розумінні цього слова. Тож недаремно ця мирна поступова програма видавалася російському урядові страшнішою за пропаганду революційних дій — в ній логічно вбачали зерно сепаратизму, боротьби за самостійність, а отже, заперечення самодержавної ідеї «єдиної і неділимої».

У центрі твору — молодий народолюбець, чи, як дехто з персонажів зі злісною іронією його називає, «українофіл» Марко Кравченко. Автор підкреслює демократичне походження свого героя, наголошуючи, що внутрішня інтелігентність, аристократизм душі — риси не вроджені, а придбані постійною, вдумливою роботою людини над собою. Хлопець з ремісницького середовища, син п'яниці — шевця, він рано втрачає матір, а за нею й батька, до якого має складні почуття. Бо батько попри свою ваду ніжно дбає про сина, хоче витягти його на іншу, кращу стежку: віддаючи всі зароблені гроші, вчить його спочатку в гімназії, а згодом і в університеті. Він же лишає синові й своєрідний заповіт: ніколи не пити, не скотитися до його, батькового, рівня. Саме це змушує Марка думати по-іншому про своє життя, зокрема, набагато серйозніше поставитись до такого явища як освіченість. Він розуміє, що саме вона, освіта, може докорінно відрізнити одну людину від іншої, ушляхетнити, підняти над загалом, дати чіткий дороговказ в житті. «Досі це була просто наука, а тепер це вже освіта, що не дає людині робитися такою, як його батько. Досі Марко любив у науці тільки те, що його зацікавлювало, а тепер почав любити все — і цікаве й нецікаве, бо воно веде до кращого життя [...]. Марко закохався в освіті і почав бачити в їй усю мету свого життя» [1, 324—325].

Активніше розгортатися події починають тоді, коли студент останнього курсу історико-філологічного факультету Марко Кравченко одержує запрошення від поміщика Городинського попрацювати влітку репетитором його сина. І Марко вирушає у степове шахтарське село — не лише для заробітку, а насамперед, щоб здійснити мрію, якій вирішив присвятити життя: зблизитися з народом, просвітити його, стати йому корисним. Так мала реалізуватися одна з кардинальних ідей Б. Грінченка — зближення інтелігенції з народом, їхнє гармонійне поєднання і взаємодія.

Відбувається знайомство юнака з родиною Городинських, а там і з селом. І те, і друге не приносить героєві радості. Холодом і байдужістю, в основі яких зневага до найманого вчителя — інтелігента «з простих», віє від напіваристократичної родини Городинських, особливо матері й старшого сина — петербурзького чиновника — кар'єриста. Вражає Марка лише витончена, «панська» краса дочки Городинських — Катерини. Може саме тому в панночці вчитель бачить лише достойну вихованку аристократки — матері. Та особливих надій на людську теплоту, щире ставлення до себе з боку панів — роботодавців Марко і не мав. Значно тяжче розчарувало його те, що він побачив на селі. Тут прикро вражає все: нечепурний вигляд хат, сірі або руді тини, кладені з каміння на гнояці, відсутність зелені. «...Руділи хати, руділи тини, сіріла вкрита пилом вулиця — і ні гілочки зеленої, що закрасила б, звеселила б усе!..» [1, 333]. Марко розуміє, що причиною цього є не лише те, що село степове ще й «підшахтарське», а насамперед низька загальна культура мешканців цієї слободи, повна байдужість їх до таких дрібниць, як естетичне враження або звичайний затишок — відсутність традицій краси.

Прикрі зорові враження підсилюються слуховими. День святковий, і наш герой чує, як лунають у слободі пісні, і які це безглузді, брутально-сороміцькі пісні! Яка жахлива їх перекручена босяцько-пролетарська мова! І співають їх не лише парубки чи дівчата, а й «піддівки» — років тринадцяти або чотирнадцяти. «Ось вона — сьогочасна народна поезія», — гірко подумав Марко і пішов далі».

У листі до друга й однодумця Семена Лісовського герой, описуючи все побачене, зізнається: «Я зовсім не того сподівався. Досі я уявляв собі простий народ так, що він заховав у собі наш національний скарб — нашу мову, звичаї, поезію. Але замість поезії я почув «Іс трахтира в погрібок», замість щиро народної мови — ламану мішанину. Про звичаї не знаю, але все, що бачив, доводить, що й вони не вдержались. І цей шинок, і ця розмова парубків про дівчат, і ці дівчата, що співають таких пісень... Сумно, Семене, сумно!..» [1, 337]

Не зміг наш герой при всьому своєму щирому бажанні й зав'язати розмови із статечними селянами — його панський вигляд, проживання у панів насторожують і відлякують людей.

Незважаючи на деяку «організованість» чи публіцистичну тенденційність цих та інших подібних сцен, які розгортаються перед читачем, як послідовна ілюстрація до певної тези, — вони, без сумніву, написані автором з натури, не раз бачені, глибоко осмислені й пережиті ним. Тож і справляють, попри деяку композиційну нарочитість, сильне враження.

Врешті Марко Кравченко знаходить дорогу до селян і починає проводити серед них активну просвітницьку діяльність. Не криється він зі своїми поглядами і перед панами, серед яких є запеклі шовіністи й українофоби типу Голубова чи Городинського-молодшого, викликаючи їх гнів. Твердження Кравченка, що «народ дав багато талановитих і навіть геніальних людей, — Шевченка, наприклад», Голубов гнівно вигукує:

— Ви, одначе, українофіл!.. — скрикнув Голубов.

— Що таке українофіл? — спиталася Катерина.

— Українофіли, — відказав їй Голубов, — се люди, які хочуть усіх удягти в свити, обути в дьогтем вимазані чоботи і примусити всіх розмовляти по-хохлацькому.

— І на додаток, — доточив Іван Дмитрович, — вони сепаратисти, бо марять про гетьманство, про те, щоб розваляти Росію і з своєї Хохландії зробити мужицьку республіку.

— Ви трошки не так визначили річ, — засміявся Марко. — Українофіли, чи — ліпше сказати, — українці, свідомі свого «я» [...]. Вони розуміють, що освіта народних мас може бути тільки на національному ґрунті, і що національний індивідуум так саме вимагає собі змоги виявляти своє «я», свій духовний зміст, як і кожний інший. Через те вони й дбають, щоб українські маси освічувались рідною їм мовою, а вкраїнська народність щоб придбала змогу виявляти своє «я». Однією з тих вияв є, наприклад, література. Через те ми дбаємо, щоб викохувалось українське письменство.

— Нема української мови — є тільки жаргон, — гостро відказав Голубов.

— Як хочете називайте, чим говорять мільйони народу, — се однаково. Важне не се, а те, чи є в цих мільйонів бажання виявити себе яко народність, чи нема. Коли є і мають вони до того силу, — досить того [1, 340— 341].

У цих словах «націонал — народолюбця» Марка Кравченка і політична, й практична його програма, що є, насамперед, програмою самого автора. Критика відзначала закономірність появи таких образів і в інших письменників — попередників і сучасників Б. Грінченка (Павло Радюк у романі І. Нечуя-Левицького «Хмари», герой — культурник Семен Жук у повісті «Семен Жук і його родичі», Юрій Горовенко в повісті «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу» О. Кониського, Петро Телепень у повісті «Лихі люди» Панаса Мирного, Павло Чубань з п'єси М. Старицького «Не судилось», Володимир Горнов з драми М. Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», Мирон Серпокрил з «Понад Дніпром» І. Карпенка-Карого та ін.), наголошуючи водночас на складності їх культурницької роботи, нерозумінні середовищем, їх трагічній самотності й трагічній долі в цілому.

Проте Грінченкове акцентування на легальній праці серед народу, наголошенні першорядної потреби в просвіті не раз викликало критичну оцінку. В цьому М. Драгоманов убачав «наївність» під стать наївності «певного сорту московських філософів, як от І. Аксаков та Л. Толстой».

І все ж ці заклики, як стверджують дослідники сьогодні (А. Погрібний), були зумовлені реальним становищем тогочасного українського села. Темні, неосвічені народні маси не могли піднятися до усвідомлення свого справжнього становища економічного, а тим більше політичного, пройнятися національною самосвідомістю. Починати треба було з малого — елементарної просвіти, і кожен щирий діяч на народній ниві це добре розумів. Проте навіть найлегальніші, найпростіші кроки в цьому напрямі викликали, як це виразно показує Грінченко, шалений супротив властей, звинувачення в сепаратизмі, хлопоманії, українофільстві тощо.

Ледь почавши свою культурницьку працю, змушений виїхати з села і його герой Марко Кравченко. Та навіть і та невелика праця, яку він так щиро й переконано провадив, дала добрі сходи. Селяни під його впливом учаться дещо по-іншому дивитися на інтелігенцію, не бачити в ній лише одвічних ворогів — панів «у сурдутах», а жадоба знань, що найголовніше, прищеплюється декому з молодих (сільський учень Корній).

У другій частині повісті дедалі сильніше починає бриніти інша — лірична нота. Поступово пройнявшись Марковими ідеями, його покохала дочка господарів Катерина. Покинувши дім батьків, відмовившись від багатого нареченого Голубова, вона їде вчителювати на село. В кінці повісті молоді люди одружуються, але щастя їхнє недовге — Катерина помирає від сухот.

Незважаючи на трагічний кінець, лінія кохання у творі — світла, радісна. Вона знімає зайву публіцистичність, ідейну «за ангажованість», робить повість багатшою емоційно, а відтак «читабельнішою».

Розвиток тих самих інтелігентських ідей бачимо і в другій повісті Б. Грінченка — «На розпутті». Коли назва першої повісті — «Сонячний промінь» — символізує світло знань, то другої — загальне суспільне становище, зокрема становище української освіченої верстви, якому письменник приділяє головну увагу.

Головними героями твору є два молоді інтелігенти, спочатку студенти університету, які мріють про активну роботу для народу, а потім силою обставин сільські господарі — Демид Гайденко та Гордій Раденко. Поряд з ними — люди різних орієнтацій, різних настроїв. «...Твір Б. Грінченка, — зазначає А. Погрібний, — перша в українській прозі спроба показати різноманіття шляхів, якими йшла (чи сподівалася іти) тогочасна українська інтелігенція. Схарактеризовано тут різні напрямки, погляди, уявлення, відтворено, сказати б, болісний процес пошуків в освічених колах суспільної перспективи... Бачимо молодь, як от Квітковський, що захоплюється толстовством; знайомимося з прибічниками терористичних дій на взір Пачинського; зустрічаємо «всеросійських патріотів» на кшталт Давиденка, що починає з порад дочасно «сховатися з своїм українофільством», аби не відштовхувати від себе «ліберальні елементи» в Росії, а закінчує відвертим ренегатством — публічною підтримкою урядових дій. Представлені, нарешті, й такі інтелігенти, як Келешинський, впевнені, що у ставленні до життя слід керуватися одним —- узяти від нього якомога більше насолод» [1, 18—19].

Головні персонажі повісті Гайденко і Раденко не належать до крайніх правих чи лівих кіл. Це культурники з досить поміркованою і, як їм здається, цілком реальною програмою: «ближче зійтися з народом», «розв'язати йому очі». Але як важко це здійснити! Щоправда, цього деякою мірою досягає Гайденко: засновує на селі школу, успішно лікує (закінчив медичний факультет університету), вщерть заповнює своє життя фізичною працею (оре, столярує, молотить, робить іншу господарську роботу). Це дає йому рівновагу духу, чимало порушену відмовою коханої дівчини Ганни вийти за нього заміж, гармонійний погідний настрій, своєрідне (нехай і неповне) щастя. Демид відчуває себе потрібним людям. Зовні він «обмужичився», але простота личить його сильній, прямолінійній натурі. Гайденко, так би мовити, природний демократ, і селяни, інтуїтивно відчуваючи це, довіряють йому.

Інша натура в Раденка. Син дрібного шляхтича, він ніколи не знав послідовної й упертої праці, — труднощі його прикро вражають і відштовхують. Ще підлітком він звик верховодити, полюбляє, щоб ним захоплювалися, корилися йому. Це честолюбство як головну рису характеру Гордія автор підкреслює не раз (прийняття пози Наполеона учнем гімназії). Себелюбство й егоїзм, посилена увага до власної особи, до ефектності своєї зовнішності й поведінки роблять Гайденка «блискучою» постаттю — і це беззаперечно впливає на жіноцтво. Ганна, яка довгий час знала, поважала, по-товариському любила скромного й непримітного Демида, познайомившись з Гордієм, палко в нього закохується і стає його дружиною.

Паралельними лініями показано у повісті невпинну пожиточну працю Демида, його утвердження в своїх принципах і в своєму середовищі — і легковажно-аматорське керівництво економією, що дісталася йому в спадок, Гордієм. Заплутавшись у справах, не порозумівшись із селянами, він врешті викликає власті й каральний загін, який має утихомирити «бунт» селян і утвердити пана Раденка в його недоведених правах на селянську луку. Відбувається сутичка, в якій гине чесний юнак Андрій, Демидів учень. Навіть сільську владу лякає це жорстоке, безглузде кровопролиття. Пробуджує воно й совість «народолюбця» Гордія, на душі якого ще один прихований гріх: зведена ним Орися, наречена Андрія, яка незадовго перед цим втопилася. Загнаний у глухий кут, Гордій кінчає життя самогубством. Так по-різному склалися й далеко розійшлися шляхи цих різних за вдачею і справжніми прагненнями людей, колишніх нібито товаришів і однодумців.

Провідна думка цих повістей виразно співпадає з твердо виголошеним Франком поглядом на інтелігенцію, яка «повинна бути громадою людей з широким образованням, з виробленим характером, з щирим чуттям до народу; а відтак інтелігенція повинна з ідентифікуватися, злитися з народом, повинна стати серед нього як його брат, як рівний, як свій, повинна стати робітником, як він, повинна стати для нього і адвокатом, і лікарем, і вчителем, і порадником, і покажчиком в ділах господарських, і добрим сусідом та помічником у всякій нужді. Інтелігенція повинна жити з народом і між народом не як окрема верства, але як невідлучна часть народу. Вона повинна не моральними попівськими науками, але власною працею, власним життям бути приміром народові. Вона повинна, як та культурна і освітня закваска, пройняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового зросту».

Уже перші повісті Б. Грінченка з інтелігентського життя стали набутком української літератури. Вагома суспільна проблематика, широке коло героїв, які представляють різні верстви міста і села, яскраві ліричні й драматичні сцени, сильний

дискусійно-публіцистичний струмінь роблять їх цікавими документами доби. Вони гідно розвивали й продовжували багату українську й світову повістярську традицію і стверджували високу оцінку О. Кониського. І все ж таки письменник відчував (враховуючи досвід і свій, і інших українських майстрів прози, зокрема І. Нечуя-Левицького), що «...тип позитивний українського інтелігента ще й не виробився до пуття» [1, 22]. Можливо, саме через це у своїй наступній повістевій дилогії «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» автор не торкається проблем інтелігенції, а всю увагу віддає селу, яким воно поставало на рубежі віків з усіма своїми складними й болючими процесами.

У центрі обох творів родина селянина Пилипа Сиваша, людини зі старосвітськими поглядами, чесного, працьовитого господаря. «Дочок у Сивашів не було, але троє синів, як соколів — Денис, Роман і Зінько» — починає свою розповідь автор. І саме життєві шляхи синів, їхні долі автор живописує уважно й послідовно, у стилі повісті — хроніки. Старший, Денис, поступово перетворюється на заможного господаря — куркуля з усіма притаманними йому рисами. Вдавшись у батька запопадливою працьовитістю, він всі сили кладе на те, щоб вибитись у багачі, і робиться обмежено — черствим, навіть жорстоким (сцена звірячого катування брата Романа, що став конокрадом). Про нього автор говорить, що він «був з тих селян, що поза господарством нічого не бачать, а всю свою силу, всі свої думки й почування віддають одному — аби придбати більше, аби стати заможним хазяїном. Працюючи тяжко, не жаліючи ні себе, ні своїх, вони не розуміють ні інших думок, ні інших поривань, опріч тих, якими самі живуть. Через те Денисові Зінько здавався трохи дурним з його думками про книжки та про всякі інші, не хазяйські, справи. А вже тих, хто стають їм на їх тяжкій дорозі, перешкоджають їм своїм недбаль-ством, ледарством досягти більшого, — таких людей вони ненавидять як найгірших злочинців і лиходіїв» [2, 185].

Інший молодший брат, Сиваш Зінько. Це тип правдошукача, людини, якій болить не тільки своя, а й чужа біда, чужий біль. Він самотужки вивчається грамоти, купує собі «книжку з законами», щоб мати змогу оборонити селян від панського та хазяйського крутійства. Під стать йому і Гаїнка, його ніжна і віддана дружина. В другій повісті дилогії Денис, частуючи у себе поважних гостей, багатирів та сільське начальство, подумки порівнює їх з друзями молодшого брата: «Не голота яка з Зінькової кунпанії, а поважні кремезні господарі — з їми хоч яке діло робити можна — подужають! І грішми, достатками вони — сила, і в громаді сила».

І все ж, іронізуючи з однозначної націленості Дениса на господарство і збагачення, читач віддасть належне і його чесності, і прямоті.

Не так давно дослідники ставили образ Дениса в один ряд з Йосипом Бичком («Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького) або Пузирем («Хазяїн» І. Карпенка-Карого). Буде справедливіше, проте, поставити його поряд з образом Грицька («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та І. Білика). Особливості цього типу Б. Грінченко підкреслює не раз, даючи психологічне тлумачення навіть виявам Денисової жорстокості. Так, за неодноразове конокрадство, крадіжки Денис готовий закатувати навіть рідного брата Романа. Бо «проти таких людей (злодіїв) озивається криком кожна крапля їх трудівницького поту, кожний рух їх натомленого важкою працею тіла. І в їх немає тоді жалю».

Тільки в другій повісті, «Під тихими вербами», Денис, по суті, перетворюється на жорстокого, нещадного до найбіднішого селянства хазяїна. Він підкуповує сільські власті, радіє, що мужикові — гречкосієві дадуть «по мордяці».

Найдокладніше і найяскравіше простежено в першій повісті — «Серед темної ночі» — образ середульшого брата, Романа Сиваша, чи, як він сам починає себе величати «по-міському» — Сивашова. Розбещений і морально спотворений солдатчиною й прикладами «легкого» життя в місті — у швейцарах, наглядачах, — він, повернувшись додому (бо як ледаря, безвідповідальну людину його скрізь виганяли), не хоче жити трудовим життям. Мужицька праця видається йому надто важкою, не гідною його особи. Він мріє про службу, де можна брати хабарі, «соблюдати свої інтереси» й не трудити рук.

Стосунки між Романом і його родиною — старим батьком, братами — дедалі більше загострюються. Денис починає підозрювати брата, і то цілком справедливо, у крадіжках (пшениця, кожух, потім сало), а батько твердо відмовляє ледареві й п'яниці у його частці господарства. Впійманий на крадіжці й приведений братом Денисом до волості, зганьблений на все село, вигнаний з дому, Роман іде до міста. Тут і розгортається його нехитра епопея. «Легка» й прибуткова служба чомусь не йде Романові до рук — він безграмотний, не має жодного досвіду роботи, ще й відчуває непереборну нехіть до всякої тривалої, напруженої праці. Цілком психологічно вмотивовано він потрапляє через нічліжний дім до кубла приміських злодіїв — конокрадів. Нещадні вороги селянства, руйнівники його добробуту й самого життя, конокради свідомі того, що й з боку селян не матимуть пощади, якщо потраплять до їхніх рук. Тож війна йде на смерть.

Продовжуючи у змалюванні соціального дна традиції А. Свидницького й Панаса Мирного, Б. Грінченко досить колоритно, але без усякого співчуття змальовує побут і мораль злодіїв. Серед них є яскраві, сильні постаті, як-от своєрідний «ідеолог» цієї верстви, недовчений семінарист Патрокл Хвигуровський, або «зручний, сміливий» ватажок усієї зграї Ярош. Переконуючи Романа пристати до них і не боятися гріха, Хвигуровський каже: «Нема правди в світі, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто більше вхопить! І хто вхопить, той багач, хто не вхопить — той харпак!.. Бо Homo homini lupus est!» (Людина людині вовк. — Лат.) [2, 220].

Зберігши якісь залишки здорової моралі, Роман вагається, замислюється над тим, що з ним відбулося й відбувається :

«Кожен чоловік шукає кращого, — коментує автор, — а, живши в городі, він добре побачив, де те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого начальника, щоб тобі до пики з кулаком не ліз! А городянське життя не таке: і робота легша, і менше з тебе воду варять, і заробіток більший» [2, 59].

Лютуючи на батька й брата, Роман «зовсім не думав про те, що й він погано зробив». Та згадки про пережиту ганьбу (привели до волості зі скрученими руками, як злодія) допомагають Романові скоріше забути про свій трудовий селянський корінь і стати одним з найактивніших грабіжників — конокрадів. «Дужий, зручний, смілий і нахабний — він подужував скрізь і щасливо вискакував з небезпеки. В своєму товаристві він був дуже корисний чоловік...» [2, 71]. Особливо ж корисний тим, що був з Диблів — села, що «якось зоставалося досі незайманим» коноводами. Саме Роман допомагає спочатку вивести батькових троє коней, а там і коней ближчих і дальших сусідів. Розпалений розповідями Патрокла про колишні заробітки й колишніх сміливців, він вигадує «дотепну штуку» — підпалення клуні свого колишнього сусіда — селянина і виведення коней з протилежного кінця села. Але на цій справі Роман попадається.

Перша повість дилогії закінчується страхітливою картиною катування Романа: його кидають у підпалену ним же клуню, печуть вогнем, вимагаючи, щоб назвав спільників. І перший у цьому самосуді — брат Денис. «Роман, босими ногами на жару, бився в руках у своїх катів, а Денис стояв проти його і мовчки дивився» [2, 133]. Рятують життя злочинцеві брат Зінько і Левантина — сільська наймичка, Романова покритка.

Образ цієї безщасної сироти, гарної, лагідної, ніжної дівчини, передчасно зломленої молодої сили — чи не єдина світла пляма у мороці життя — життя серед темної ночі. Добре слово Романове, його увага скорили серце дівчини. В місті вона всіма силами змагається за те, щоб її коханий кинув злодійське товариство, але його зіпсована натура не піддається на умовляння і прохання. Переживши потрясіння від сцени самосуду, Левантина тяжко захворіла і за місяць згасла у тюремній лікарні. У епілозі про це говориться:

Умерла серед похмурих огидних стін з гратами.

Ні один сонячний промінь не осяяв її обличчя в час смертний.

Ні одна рідна щира душа не стиснула їй руки.

Над нею схилились тільки попсовані неволею й гріхом обличчя.

Це були обличчя таких безщасних, як і вона... хоч і не таких

прекрасних і чистих душею [2, 137].

 

У другій повісті дилогії на перший план виходить образ Зінька Сиваша; ширше змальована й сільська громада у протистоянні двох полюсів: багаті хазяї й трудові низи. Сім'я Сивашів, «осумнівши» після заслання до Сибіру на каторгу Романа, розпалася: Денис, відділившись, дедалі більше багатіє й черствіє, водить «кунпанію» лише з бага-тирями й властями (процес над Романом, де він був основним обвинувачем, йому не пошкодив, «бо раз, що з батьківщини більше припало, а друге — всі знали, що він сам і впіймав Романа»).

Зінько очолює бідніших, засновує для них касу, просвіщає, вчить грамоті, навчає, як відстояти свої права. Допомагає йому й освітлює життя дружина Гаїнка, жінка доброзичлива, чутлива до кожного щирого слова. Подружні стосунки Гаїнки й Зінька змальовані поетично, із замилуванням, навіть з певною часткою ідеалізації (сцена на пасіці й ін.).

Багатирі бояться Зінька, його проникливого розуму, його впливу на селян. Громада під впливом молодшого Сиваша дедалі сильніше опирається нахабним діям багатіїв. Протистояння загострюється, і під тихими вербами знову й знову чиняться звірячі злочини (вбивство Панасом та Іваном Момотами третього брата — Грицька — за десятину землі).

У кінці повісті «хазяї села» розправляються і з Зіньком — його побито до півсмерті. Тяжкий стан героя ще погіршується через знахарчине зілля. Сцена прощання Зінька з рідними й близькими носить символічний характер:

— ... Добувайтеся правди! Тяжко без світу!.. Де він?.. Де він?.. — питав хворий, уже блудячи словами. — Коли б хто показав! [...]

— Ще не зійшло сонце?

— Скоро зійде, — відказав Карпо [2, 297, 298].

Критика не раз відзначала художню досконалість повістевої дилогії Грінченка. І дійсно, природна, вільна композиція, відсутність «дидактичного настановлення», яке так сильно відчувалося в ранніх творах, глибоке розуміння процесів, що визрівали на селі, яскраві, психологічно переконливі образи — все це робить її значним явищем української літератури межі віків. І. Франко наголошував, що в своїх писаннях Б. Грінченко виявляє, побіч знання мови української, гарячу любов до України, щирий демократизм, «бистре око на хиби української суспільності» і називає його «талановитим поетом і повістярем».

Третя, найпізніше написана повість — «Брат на брата» (1907), тривалий час залишалася поза увагою літературознавців. А згодом «трактувалася... з вульгарних, засоціологізованих позицій — мовляв, відбито в цьому творі нерозуміння революції. Насправді ідейне звучання повісті значно глибше», — зазначає дослідник А. Погрібний. І робить висновок: «Провідна думка твору: якщо народ не дав одностайної відсічі погромникам, -— праці, отже, було докладено ще не достатньо, до революції селянство прийшло не підготовлене... То що — пройнятись гнівом супроти народу, відвернутися від нього? Ні, від такого висновку герой далекий. Навпаки, слід пережити цей руйнівний вибух некерованої сили та ще з більшою терплячістю взятися до праці — для належного скористання наслідками революції народ треба готувати...» [1, 24].

Піднімаючи у творі кардинальну для переддня революції проблему стосунків інтелігенції і народу, Б. Грінченко торкнувся й винятково важливого питання довіри народу до інтелігенції, до того конгломерату ідей і понять, які остання несла, до того шляху, на який вона вказувала і підштовхувала. Глибоко осмислюючи й показуючи ті явища, які відбувалися в суспільстві на початку XX ст., зокрема напередодні і під час революції 1905—1907 рр., письменник основною причиною їх вважав темноту й неосвіченість народну, недостатність просвітительської діяльності з боку інтелігенції. Проте в цей же час, у 1909 р., відомий релігійний філософ і соціолог С. Булгаков побачив причину цих явищ по-іншому. У статті «Героїзм і подвижництво», написаній для відомого збірника «Вехи», він зауважує: «Зіткнення інтелігенції і народу є передусім зіткнення двох вірувань, двох релігій, і вплив інтелігенції виявляється насамперед у тому, що вона, руйнуючи народну релігію, розкладає й народну душу, зрушує її з непорушних досі вікових засад. А що ж дає вона замість цього? Як сама вона розуміє завдання народної просвіти? Вона розуміє їх по-просвітительськи, тобто передовсім як розвиток розуму й збагачення знаннями. А врешті, за браком часу, можливості і, що важливіше, освіченості самих просвітителів це завдання замінюється на догматичний виклад учень, що панують у певний час, у певній партії (все це, звичайно, під маркою найсуворішої науковості), або ж повідомленням розрізнених знань. При цьому виявляється найсильніше і вся наша загальна некультурність, недостача шкіл, навчальних посібників і перш за все відсутність простої грамотності...

Усі ми вже бачили, як здригнулася народна душа після щеплення їй значної дози просвіти такого змісту, яка гірка була її реакція на цю духовну спустошеність у вигляді зростання злочинності спочатку під ідейним приводом, а потім і без цього приводу...

Звідси зрозумілі основні причини глибокої духовної суперечності, що роздирає Росію в новітні часи, розпад її нібито на дві непоєднувані половини, на правий і лівий блок, на чорносотенство і червоносотенство».

Отже, йдеться не про брак просвіти чи її непотрібність в існуючих формах, а потребу в ґрунтовній і планомірній освіті, не про поверхове ознайомлення мас з політичними чи ідеологічними завданнями, а вироблення моральної особистості, при якому немає стрибків і чудес, нема катаклізмів і перемагає самодисципліна. І це вироблення особистості, вважає філософ, можливе лише на засадах християнства, а не декларованого інтелігенцією атеїзму. «В нашій літературі багато разів указувалось на духовну відірваність інтелігенції від народу, — пише С. Булгаков. — Інтелігент завжди коливається між двома крайнощами — народопоклонством і духовним аристократизмом, ставленням до народу як до об'єкту рятівного впливу, як до неповнолітнього, що потребує няньки для виховання «свідомості», не просвіщенному в інтелігентському розумінні слова. Не продумала й нездатна вирішити інтелігенція і національної проблеми. Бо «на-ціональна ідея спирається не тільки на етнографічні й історичні засади, але перш за все на релігійно-культурні...».

Це дає відповідь на питання, чому інтелігентська діяльність так часто терпіла крах. Зокрема, це засвідчено й «ідеологічними» повістями Б. Грінченка — «Сонячний промінь», «На розпутті» і, особливо, «Брат на брата».

Євгену Корецькому, головному герою повісті «Брат на брата» припала роль набагато активніша, ніж «націонал — радикалам» з попередніх повістей Б. Грінченка Кравченкові чи Гайденку. Він за політичну пропаганду сидить у в'язниці.

«На допитах йому казано:

— А, вы там конституционные приговоры составляете!.. Народные из-бранники!.. Школа украинская!.. Контроль над бюрократией!.. Ну-с, — так обождите немного: вы очень поторопились!..» [2, 300].

З цих слів читач може з'ясувати і напрям громадсько-політичної діяльності героя, і характер звинувачень його. Проте несподівано для героя в день оголошення «височайшого» царського маніфесту 17 жовтня 1905 року, згідно з яким, аби приборкати революційну хвилю, народові було «даровано» конституційні свободи, його випускають за амністією. За мурами в'язниці Євгена Корецького чекають його численні прихильники, і екзальтована зустріч героя, що став символом проголошеної свободи, переростає у широкий мітинг, справжнє народне віче. Герой промовляє на цьому вічі — і яким гірким парадоксом до всіх наступних подій, якою наївною інтелігентською мрією виглядають ці його захоплено — щирі, зі сльозами на очах, слова! Завершує свою промову Корецький твердою і радісною певністю у перемозі:

«Народ виріс, народ зробився вже свідомим творцем свого власного щастя і та свідомість об'єднує його з інтелігенцією в одну велику сім'ю. І ця сім'я борців іде назустріч золотому сонцеві визволення робочих мас, визволення рідного народу і всіх народів з іржавих пут старої неволі... Воно горить, сяє вже, це золоте сонце, і кличе нас: вперед! вище! до високостів щасливого, вільного, могучого робітницького життя!..» [2, 310].

Та дуже скоро цим романтично-захопленим дифірамбам волі судилося розвіятися, На другий день по приїзді Корецького в село приходить звістка про єврейські погроми в місті, в сусідніх селах: нарешті попереджають і Євгена Петровича, щоб чекав непроханих гостей... Особливу лють погромників викликає чутка, що «демократи» стоять за те, аби віддати мужицьку землю жидам». Корецький вирішує не тікати, а чекати погромників і поговорити з ними. Та розмова виходить коротка і закінчується розправою з учителем, якого жорстоко, мало не до смерті, б'ють. Останнє враження Корецького — рука з ломакою його колишнього учня Демида, рука, яку учитель лікував і «вигоїв для чесної праці».

У картині нещадно розгромленої учительської оселі підкреслено численні деталі нищення всього, що має якесь відношення до культури, особливо до священної для інтелігента — народника просвіти: «замість книжок скрізь було накидано купи роздертого, пом'ятого, потоптаного ногами паперу»; «білі грудочки гіпсового Шевченка втоптано було в чорну калюжу з каламаря»; «по всій хаті лежали великі картки з ілюстрованого Данте»; «на купі побитих пляшечок з шкільної аптечки лежала частина «Історії культури»; рамку з «великої Рафаелевої Мадонни: зірвано її зо стіни, кинуто так, що вона одним кінцем зіперлася на поріг, а потім продавлено наскрізь чоботом. Чобіт оддалив голову дитині й Мадонні і позоставалися тільки скалічені безголові тіла» [2, 324].

Найбільше вражає Корецького те, що робилося все це не лише п'яними хуліганами, озвірілими хазяйськими синками, а звичайними селянами, серед яких і його колишні учні. Очевидно, щеплення «просвітою» не дало бажаних результатів, як це й відзначала філософська думка рубежу віків; не захопило в свою орбіту глибших коренів формування духовності, моральності. І заслуга Б. Грінченка в тому, що він, навіть усупереч власній народницькій доктрині, зумів виразно і точно змалювати ці процеси.

 

МАЛА ПРОЗА Б. ГРІНЧЕНКА

Багато працював Б. Грінченко й у жанрі малої прози, оповідання і нарису, створивши їх близько п'ятдесяти. Тематичний діапазон її досить широкий: це оповідання про дітей: «Олеся» (1890), «Грицько» (1890), «Кавуни» (1891), «Украла» (1891), «Дзвоник» (1897); про тяжке сирітство, поневіряння й самотність, через які у підлітка з'являється навіть думка про смерть, самогубство: «Сама, зовсім сама» (1885), «Ксеня» (1885), «Сестриця Галя» (1885).

Чимало уваги приділяє Грінченко безрадісному становищу сільської школи, вчителів: «Екзамен» (1884), «Непокірний» (1886), «Хата» (1886). «Сьогодні великий день у Тополівській школі, — коментує останнє С. Єфремов, — у цей день має відбутися екзамен, а на йому повинен бути член ради шкільної — колишній писар, може, той самий, що одсудив Ципченкові Шоломійчину хату. Екзамен — пострах і погроза вчителеві і школярам — обертається в якусь комедію освіти, а закінчується, звичайно, закускою та водочкою».

Образи дітей виведено і в оповіданнях «Чудова дівчина» (1884), «Олеся» (1890), творах з патріотичною ідеєю, де в гостросюжетній формі підноситься думка про потребу відданості своєму народові й країні.

Справжніми перлинами серед оповідань Грінченка є твори про добре відоме йому село, сільську недолю — особливо про трагізм становища незахищеної, бідної і самотньої людини. Три такі твори проаналізував, високо оцінивши, С. Єфремов — «Без хліба» (1884), «Хата» (1886) й «Каторжна» (1888). До них можна додати ще кілька, зокрема «Підпал» (1893), про яке М. Драгоманов писав: «Воно «видержить «добру фігуру», в якій хочете літературі», та «Дядько Тимоха» (1885).

Порівнюючи Україну М. Гоголя, казковий край, «где все обильем дышит», де молоком і медом тече земля, де у вишневих садочках витьохкують соловейки, обіймаються молодята і живуть поетичні, трохи ліниві і безпечні, ніби сонні, проте дуже привабні люди, з Україною Б. Грінченка, С. Єфремов писав: «У Грінченка Україна — то край тяжкої праці, край злиднів, що забиває в людях часто всі їхні людські риси, край безмежного терпіння й знущання владущих класів та урядових органів, край, нарешті, безпросвітної темноти, що служить за добрий погній і тим злидням матеріальним, і тому нагнітові духовному, що посіли землю нашу од краю до краю».

Адресованість оповідань сільському читачеві зумовлювали ясність і простоту форми, хронологічну чіткість і послідовність, поєднання трагізму ситуацій з оптимістичною надією на краще майбутнє.

Критика відзначала і моралізаторсько-дидактичний тон низки творів, публіцистичність викладу. Врешті М. Чернявський у спогадах про митця наголошував на традиційності його художньої манери як принципової основи творчості: «Я зараз почув різницю між Грінченком і Коцюбинським, як взагалі щодо розуміння й оцінки творів і письменників, так, головним чином, і щодо їх мови. Коцюбинського принажувала в творах, так би мовити, їх екзотичність, часом штучність, взагалі те, що здавалось йому новим і оригінальним. Грінченкові більше подобалися твори вільні від штучності, він любив писання реальне, правдиве й доступне широким масам. Щодо

мови, Коцюбинський був прихильником мови західноукраїнської й почасти галицької, а Грінченко навпаки».

У рецензії на «Писання» Б. Грінченка (К, 1905. — Т. 2) підкреслювалася, крім названих рис, і певна сентиментальність оповідної манери письменника, особливо в творах про дітей чи підлітків («Сама, зовсім сама»). Цю рису великою мірою успадкував сучасник і послідовник Б. Грінченка А. Тесленко.

Окремою сторінкою малої прози Б. Грінченка були твори про шахтарів Донбасу, їхню каторжну, небезпечну для життя працю, поневіряння їхніх сімей, у першу чергу дітей: «Серед чужих людей» (1889), «Батько та дочка» (1893), «Панько» (1893). Як і в інших українських письменників, які зверталися до теми життя шахтарів, чи, у західно-українському варіанті, добувачів нафти — «ріпників» (Г. Барвінок, І. Франко, С. Черкасенко) в оповіданнях Грінченка розкриваються насамперед соціальні причини (безземелля, визиск властей, злидні), які гнали селянина на шахти. Письменник розкриває деморалізуючі риси шахтарського побуту: пияцтво, всілякий «бруд і гидоту», аморальні явища серед «шибайголови шахтарської». Як «Вівчар» та інші герої, вчорашні селяни у Франка, шахтарі Грінченка мріють повернутися додому, до роботи на землі, бо «нема більшого щастя над те, коли чоловік має клапоть свого поля».

Окрему сторінку оповідної прози Б. Грінченка складають його твори з життя панів й інтелігенції: «З заздрощів», «Зустріч» (1892), «Байда» (1892), «Як я вмер» (1901), «Історія одного протесту» (1905), «Сам собі пан» (1906), частину яких написано у гостро сатиричному ключі. Письменник відтворює в них таке типове явище, як відхід інтелігенції від народолюбних ідеалів, данини романтичній молодості, й успішне «отверезіння», що виявляється у «робленні кар'єри». Її супроводжують псевдопатріотизм і всіляке словоблудство. Адже більша частина наших земляків лежить у патріотичній ле-таргії по кількадесят років», — з іронією говорить Грінченко про інтелігенцію. В їх діяльності він бачив «тільки парад, усі ці збори і роковини, тільки слова, суцільне лицемірство». По суті, життя такого «інтелігента» лише «рабство, невільництво духовне», в ньому відсутня корисна справа, є лише прагнення «спати мертвим сном тоді, як уже світає світ».

Отже, в малих і середніх формах епічної творчості автор переважно послуговувався традиційними формами письма. Проте нові теми, нові образи, які з'являлися в його оповіданнях і повістях, новий, більш динамічний темп життя в кінці XIX — на початку XX ст., потребували нових стильових прийомів, нового типу зображення. В прозі дедалі більше утверджується імпресіоністична психологічна новела, в якій, відкидаючи описовість і докладну оповідність, головний акцент зроблено на внутрішньому стані людини, на її індивідуальній, осібній психології. Психологічне дедалі частіше виступає як соціальне (М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Винниченко й ін.), і це торкається не тільки новели, а й оповідання, повісті, роману, драми. Пробує писати в новій манері й Б. Грінченко. Виразна тенденція до новелістичності, настроєності виявляється в поезії в прозі «Болотяна квітка», оповіданнях «Історія одного протесту», «Пан Коцький»; циклі «Дрібнички» («Верби», «Вітер», «Ліс», «Степ горів», «На замку Св. Янгола»).

 

ДРАМАТУРГІЯ

У 90-ті роки Б. Грінченко працює в різних жанрах драматичної творчості: створює драми, комедії, інсценівки, жарти, пише драматичну поему. Як і діячі «театру корифеїв», відомі драматурги М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, він широко дивиться на театр, на його великі суспільно-виховні можливості, — дивиться як на трибуну, з якої найзручніше й найпереконливіше можна пропагувати свої погляди. Першим твором у новому для нього літературному роді була комедія у п'яти актах «Неймовірний, або Чоловік та жінка без віри не спілка» (1893, опубл. 1896). За своїм характером це типова «розважальна комедія» або «комедія ситуацій». У кінці твору непорозуміння розплутано, й усе завершується щасливо. Автор змальовує шаржований образ сільського писаря — фендрика, довкола нього розгортається чимало водевільних сцен, розрахованих на невибагливий комічний ефект. Автор розумів слабкість першої своєї спроби і не вмістив його до зібрання драматичних творів.

Протягом 1894—1895 рр. Б. Грінченко створює комедію «Нахмарило» («Дядькові примхи», опубл. 1897 р.). Центральним у творі є образ народного учителя Тараса Вільхівського, який, працюючи на селі, всіма силами служить завданням народної просвіти і підняття народного добробуту. В творі відбилася й ідея створення хлібороб-ських спілок, що в цей період почали з'являтися в багатьох селах Херсонщини (Аджамка, Федвар, Каніж, Панчево, Чубівка та ін.). Ініціатором створення їх був відомий кооперативний діяч, народник М. В. Левицький. Діяльність Левицького, створені ним артілі — спілки як певна форма захисту селян від глитайського визиску й великого землеволодіння захоплювала багатьох: їй присвятив свої драми «Конон Блискавиченко» М. Кропивницький, «Понад Дніпром» І. Карпенко-Карий.

У п'єсі Б. Грінченка йдеться про заснування громадської каси з ініціативи прогресивного учителя; він же дає селянам книги про хліборобські спілки, допомагає придбати великий наділ землі у свого дядька поміщика Шевцова за помірну ціну тощо. Досить уже традиційним для інтелігента — народолюбця, та ще й дворянського походження, є ще один крок героя: одруження з сільською дівчиною, яку він готує до екзамену на вчительку.

У першому варіанті п'єси герой говорить своїй коханій:

«Хіба ж ти не бачиш, що наше одруження знищить пана і мужичку, а зробить двох людей однодумних? А в сьому, щоб не було ні пана, ні мужика, щоб були самі люди та брати — в сьому вся сила, від сього залежить все щастя людське і вся наша сила; вся наша праця повинна піти на те, щоб знищити зовсім ті огидні касти, панів і мужиків».

Згодом цей, як і інші програмні монологи, автор зняв під впливом гострих звинувачень у стомлюючій тенденційності. Критикували й інші аспекти п'єси, зокрема ту легкість, з якою вчитель долає всі перешкоди: переконує обуреного дядька, дає раду селянській громаді в питанні придбання землі тощо. О. Маковей з приводу п'єси «Нахмарило» писав: «З великої хмари виходить зовсім малий дощ... Левчук (прізвище вчителя в першій редакції п'єси. — Авт.), правда, дбає ще і про громаду, про освіту, спілки і землю (се звичайне заняття усіх українських інтелігентів — у писаних творах), але нехай би він, сердега — оптиміст, так патетично не декламував про нищення каст тому тільки, що він свою Марту (перший варіант імені. — Авт.) вивчив так, що вона може здавати учи-тельський іспит. Коли йому освітою, спілкою і землею вдасться зблизити панів (хоч де ж ті пани, окрім нього самого) і мужиків до себе, то він справді заслужить собі велику похвалу, але про знищення каст і залежне від того людське щастя ще далеко говорити не може».

Досить бліді, мало індивідуалізовані у п'єсі образи селян, і насамперед образ коханої Тараса Вільхівського Марисі. Всі вони чемні, лагідні, прагнуть просвітитися, всі захоплені своїм учителем. Ці ідеалізовані постаті не залишаються в пам'яті читача (глядача) як повнокровні живі люди. Такою ж ідеалізованою постаттю є врешті і головний герой. Більш-менш колоритною фігурою в творі є лише поміщик Шевцов — легковажний, нуртуючий у порожньому просторі. Йому завжди не вистачає грошей і завжди повно прожектів, як їх добути й поправити свій стан. Він з усім легко погодиться, як погодився врешті з одруженням небожа з мужичкою, аби була надія виконати свої плани.

У 1898 р. Б. Грінченко пише драму на п'ять дій «На громадській роботі», в якій знову звертається до проблеми взаємин вищих і нижчих класів, інтелігенції і народу, декларує свої погляди на роль і завдання освіченої верстви. П'єсу було опубліковано у 1901 р. в «Літературно-науковому віснику» під назвою «Арсен Яворенко».

У центрі твору молодий пан Яворенко — людина інтелігентна, поступовських поглядів, яка щиро хоче допомогти селянам покращити їхнє становище. Рупором ідей Арсена в першій дії виступає його сестра Харита. Вони разом із братом і роз'яснюють Арсеновій дружині свою програму:

«Харита. [...] Арсен правду каже, що погано, як уся інтелігенція сидить по великих центрах... і цікавиться тільки своїми власними справами.

Ольга. А що ж іще їй треба робити?

Харита. Та от сюди йти... Треба, щоб культурні люди йшли на село, працювали там... несли світ і культурність туди, де цього нема.

Ольга. Та я вже це все чула... тільки не розумію — через віщо це так треба.

Арсен. Через те, що кожен з нас повинен служити своєму народові й краєві, як уміє.

Ольга. Як то служити?

Арсен. Ну, повинен дбати про добро громадське... щоб людям краще — і тілом, і духом — жилося... Щоб люди наші не темні, а освічені були, не хворі, а здорові, не голодні й холодні, а найдені й напитені... Повинен дбати, щоб на нашій землі не піски та болота були, а поля з колосистим хлібом, з садками запашними, з лісами зеленими...» [2, 548—549].

Таких програмних монологів — і самого Арсена, і його сестри — у п'єсі чимало. Щоправда, герой намагається робити корисну справу: осушити понад триста десятин болота (землі селян), а з нею разом і тридцять власних, зробити на цій землі сіножать, бо, як тлумачить він селянам, «нема у вас ні лук, ні степу», «не стає сіна, мусите купувати». Селяни спочатку погоджуються, дають на цю справу громадські гроші, але згодом, підбурені багатієм Напченком, різко міняють свою думку, вирішують, що Арсен, скориставшись грошима громади, осушить лише свої землі, одурить їх. У цьому виявляється споконвічна недовіра мужика до пана. Селяни руйнують греблю, побу-довану на гроші Яворенка, й вода розливається по полях. Налякані селяни приходять до Арсена з проханням допомогти, не одступитися від них через їх темноту. Фінальна розмова Арсена з ними має після всіх переживань і страждань героя трохи не ідилічний характер:

«Селяни. Грошей ми дамо!.. З громадських дамо!.. Скинемось!.. І ваші вернемо, і на роботу дамо.

— Самі робітників постачимо!.. Громадою робитимемо... — Тільки пожалійте нас, поможіть!..

Арсен. А вірите мені тепер?

Селяни. Віримо! Всі віримо!

Арсен. Будете мене слухатися?

Харита. Будуть! Будуть!

Селяни. Будемо!..

Арсен. Коли так, — усю громаду на роботу!..» [2, 586].

За всієї серйозності ідейних і практичних завдань, якими керується цей прогресивний народолюбний діяч у стосунках з селянами, відносини сторін — це відносини учителя з учнями, про що особливо виразно свідчить остання сцена. Виразним є і зверхнє ставлення героя до народу як до об'єкта рятівного впливу, як до неповнолітнього, що потребує няньки для виховання «свідомості», неосвіченого в інтелігентському розумінні слова.

Дидактичність і декларативність суттєво знизили художній рівень п'єс і закрили їм фактично дорогу на сцену. Вони залишилися літературними документами доби, — документами, що виявляли настрої певної частини інтелігенції. А село з його живим життям, з живими типами і правдивими стосунками побутує у п'єсах Грінченка радше всупереч основній тенденції, ніж у відповідності до неї: це окремі епізодичні типи чи сцени.

Останнім драматичним твором Грінченка, була п'єса з п'яти дій «На новий шлях» (1905). Це була спроба створення «сімейної» драми з внутрішнім психологічним конфліктом. В основі колізії п'єси — різні погляди на життя подружньої пари. Чоловік — людина аморальна, яка придбала своє багатство нечесним шляхом. Дружина — жінка порядна, з високими життєвими принципами, дізнавшись, на яких засадах будувався їхній добробут, розриває стосунки з чоловіком і стає «на новий шлях» — шлях трудового життя у згоді зі своїм сумлінням. Та спроба Б. Грінченка створити психологічну драму не вдалася. В «Огляді української літератури за 1906 рік» І. Франко писав: «Тема, без сумніву, інтересна, тільки, на жаль, проведена дуже блідо, всі дійові особи зовсім шаблонові, мотивування подій слабе і наївне, а цілість не робить ніякого враження».

Дещо вище оцінювала критика драматичні твори історико-романтичного плану. Перша віршована драма на п'ять дій «Ясні зорі» (1894, опубл. 1897) написана на основі народних пісень та дум про турецьку неволю. Ясні зорі України світять нещасним в'язням довгі роки, зігрівають серце в неволі. Ідея любові до рідного краю, палкий патріотизм буквально пронизують твір. Підкреслюється, що за Вітчизною — Україною тужать не лише ті, хто недавно потрапив у полон, а й ті, що пробули на турецькій каторзі довгі роки, і навіть ті, які в силу обставин «потурчились», «побусурманились». Проте надмірний пат-ріотичний пафос, велика кількість піднесених монологів тощо знижують динаміку подій, порушують художню цілісність твору. П'єса явно «переобтяжена рекламаціями про кохання і красу рідного краю» (О. Ставицький).

Наприкінці 90-х років Грінченко пише ще дві драми про історичне минуле України — «Степовий гість» (1897, опубл. 1898 р. у «Літературно-науковому віснику», перша назва «За батька») і «Серед бурі» (1897, опубл. 1899 р.).

У першій з них відтворено події напередодні визвольної війни 1648—1654 рр. До господи шляхтича Степана Золотницького прибуває козак, який називає себе лейстровим з табору коронного гетьмана Потоцького, хоча насправді є сином другої дружини Золотницького Василини. Поступово розкривається гостра драматична ситуація: Золотницький підступно убив колись чоловіка Василини Демченка і думав, що убив і її сина Якима. Та Яким залишився живий, служив на Запорожжі. Перед наступом військ Богдана Хмельницького він прибуває у рідне село, щоб поквитатися з кровним ворогом.

Шляхтич Золотницький, який зазіхнув на землі й господарство, а також молоду дружину Демченка, ненавидить український народ, козацтво ненавистю жорстокого кривдника, ґвалтівника й боягуза. Для нього запорожці — «гультяї всі і розбишаки», про Хмельницького він говорить: «Проклятий бунтівник! Давно треба йому на шибениці висіти або на палі кричати!». Так же міркує і син Золотницького — молодий шляхтич Ясь. Для нього козацьке військо — «хлопи, волоцюги, здобишники!.. Несила буде їм проти шляхетного війська вистояти». Внаслідок складних і драматичних подій Якима Демченка ув'язнюють, але його звільняє, рятуючи від смерті, кохана дівчина Наталя. У фіналі драми перемагають Яким і козаки. П'єса закінчується оптимістичними словами Якима: «Панове молодці! Мамо! Наталю!.. Бог посилає нам волю!»

Критика відзначала такі якості драми, як динамізм, гостроту конфлікту, сценічність, водночас зауважуючи блідо виписаний загальний історичний фон.

Найбільшу популярність серед історичних творів здобула драма Грінченка «Серед бурі». Події в ній віднесені до періоду Руїни — тяжкого лихоліття й міжусобних чвар, які настали в Україні після смерті Богдана Хмельницького. Як і в п'єсі «Степовий гість», центральною є фігура одного з численних маловідомих героїв визвольної війни полковника Василя Коваленка. Мужній воїн, талановитий воєначальник і передусім — палкий патріот Вітчизни, він стає на чолі козаків, які захищають під час облоги рідне місто від польсько-шляхетських військ. Складність ситуації полягає в тому, що проти Коваленка виступають і прямі вороги, і приховані з числа козацької старшини, які заради особистих вигод зраджують свій край. Це сотник Лясковський, який мріє одержати не тільки маєтки й таляри, а й полковницький пірнач, суддя Старовський, який хоче помститися Коваленку, що назвав його привселюдно утисником, це, нарешті, й Жилинський, який бачить свою вигоду в сотництві. Тесть Коваленків осавула сотенний також перекинувся на бік шляхти. Навіть дружина Оксана діє проти нього — таємно виводить батька — зрадника з обложеного міста. Закінчується драма зворушливим монологом.

Оксани, яка смертю підтверджує свою відданість рідному краєві, друзям, коханому:

Оксана [...]

...Мій світоньку ясний!.. Мій рідний краю,

Прощай і ти!.. Не нажилася я!..

Мій Людоньку! В сльозах живеш ти, в горі,

Хай Бог тобі спокою й щастя дасть!..

Живи, цвіти!.. Зорею ясно сяй!..

(Підводиться)

Василечку, ще поцілуй востаннє!..

Коваленко цілує.

Прощайте всі!.. Коханий, прощавай!..

(Падає мертва) [2, 546].

 

Високу оцінку драматургії Грінченка, зокрема п'єсі «Серед бурі», дав І. Франко: «Надто ж драми Грінченка (деякі відзначені нагородами на конкурсах Галицького виділу крайового) являються немаловажним здобутком для української сцени, а така драма як «Серед бурі» і з погляду на композицію, на ясний малюнок характерів та на ідейний підклад, займе в укр(аїнській) літературі дуже високе місце, може, чи не найближче обік «Сави Чалого» Карпенка-Карого».

Творчість Б. Грінченка різножанрова, багатопроблемна, вона є взірцем терпіння і подвижницької праці для свого народу. «Талановитий поет і повістяр, — писав І. Франко, — він покинув епіку задля драми, силкуючись дати нашій літературі історично-патріотичну драму вищого стилю. Обік сього він у «Правді» порушує важну справу язикової незгідності, яка зовсім натурально витворилася була між Галичиною й Україною; його голос викликав був дуже оживлену полеміку, та, що найважніше, пізніше наше письменство йде переважно туди, куди вказав він у тій своїй статті. Він пише ряд цінних критичних і історико-літературних студій про різних наших письменників і пробує, йдучи за слідом Драгоманова, вивести справу нашої національності [...] перед широкий форум європейської публіки».

Про непересічне значення творчості Б. Грінченка в образній формі висловив Микола Чернявський: «На вершині Ливану стоїть кедр. Обшарпали його і покрутили бурі. Намагаються вітри скинути з вершини. А він шумить і стогне, й дзвенить, як струна.

Знесилів він, але стоїть непорушно на своєму місці.

Темніє небо. Спадає сніг. Заходе ніч. Мовчить небо. Мовчить земля. Стоїть кедр, вірний вартовий рідного Ливану, й марить, що будуть великі бурі й грози, але прийде весна, повіють вітри з далекого моря, зацвітуть лілеї й крини по горах і заспівають вільних пісень гірські пастухи по тихих долинах.

Тільки його вже тоді не буде».

Таким вірним і непохитним Вартовим рідного краю і рідного народу і був Борис Дмитрович Грінченко.

 

ЄВГЕНІЯ ЯРОШИНСЬКА

(1868-1904)

Письменниця не дочекалася такої згоди, хоч своєю громадсько-освітньою, педагогічною, письменницькою працею, своїм життям — неголосним і до неможливості коротким, благородним і красивим вона значно скоротила дорогу до неї.

 

Біографія

Євгенія Іванівна Ярошинська народилася 18 жовтня 1868 р. в с. Чункові Кіцманського повіту на Буковині в сім'ї учителя. Ярошинські мали двох синів і двох доньок. Насамперед дбали про хлопців як майбутніх глав родин. їм давали вищу освіту, дівчатам, за словами О. Кобилянської, «достатньо було господарського знання, знання красного шиття, гафтів; краснопис [...] знання святого письма. Читання взагалі, знання французької мови (хоча б лише поверхове), гра на гітарі, на фортеп'яні, танці — от і все, що давалось дівчині як духовне віно».

Таке духовне віно дістала від батьків і Є. Ярошинська. Початкова грамота вдома і 6 класів (закінчила з відзнакою) Чернівецької гімназії, де викладання велося німецькою мовою — оце й уся освіта.

Багатше віно їй дісталося від Бога — талант і неймовірна працьовитість. Не маючи можливості втамовувати інтелектуальний голод навчанням в університеті, вона вдома «читала і писала неустанно, що не можна було її від книжок відірвати», як згадував батько. Читала дуже багато: Гете, Шіллера, Клопштока, Гердера, Віланда, Лессінга, Гейне, Ейхендорфа, Шаміссо, Рюккерта, Гейбеля, Еберта, Ленау, Анастасіуса Грюна, звичайно, в оригіналі, німецькою мовою; Байрона, Мільтона, Шекспіра, Гюго, Расіна, Мольєра, Шатобріана — в перекладі.

Вразливе і чутливе серце дівчини відгукнулося на щойно відкритий доводив краси і чуття своєю красою і чуттям — несміло, трепетно, невміло. Цілий зошит списаних по-німецьки, прихований від людського ока і суду, а в 16 років — дебют в німецькому часописі «Das interessante Blatt» повістю «Ein Frauen herz»(«Жіноче серце»). Редакція дала схвальну оцінку твору, заохочувала до дальшої літературної праці. І хто зна, чи мали б ми сьогодні українську письменницю, якби в 1885 р. не почала виходити газета «Буковина», редагована Юрієм Федьковичем. «В мені пробудилась національна самосвідомість, — писала Ярошинська бібліографу І. Левицькому (1850 — 1913) в автобіографічному листі, — я сказала, що краще трудитись для свого народу, як для чужого, і під впливом таких думок написала-м повісточку: «Уроєна слабість» (1886. — Авт.), котру «Буковина» видрукувала. Се було для мене заохотою до писання по-руські, бо хоть німецьке образованє відчужило мене від свого, то все-таки на дні серця тліла любов до мого народу, єго мови і пісні. З того часу залишила я майже по-німецьки писати, бо мені ходило о те, щоби вивчитись моєї рідної мови до такої степені, як вивчила-м ся чужої» [405—406]. Відкривши це благородне найсвятіше почуття, Є. Ярошинська постановила «закріпити» його в собі і пробуджувати в інших, приспаних денаціоналізацією, румунізацією, онімеченням. Відтепер національний елемент стане невід'ємною частиною її думок, прагнень, поведінки; стимулом і змістом життя. Відтепер вся її праця підпорядкована завданню якомога глибше пізнати свій народ, його історію, мову, культуру, літературу, щоб шляхом просвіти розбудити людину в людині, її національну гідність.

Починати довелось майже з нуля. Мову українську Ярошинська чула тільки вдома; з української літератури прочитала кілька поезій і повість «Люба — згуба» Ю. Федьковича. Історії України не читала. В гімназії дбали про «винародовлювання» учнів, тому матерня мова була замінена німецькою. Отже, учні вживалися з «Німеччиною», думали по-німецьки, вважали німців «мудрими, великими», а свій народ недолугим, немічним, потребуючим опікуна.

В інтелігентних родинах вважалося ознакою поганого тону, нікчемством розмовляти «мужицькою» мовою. Закономірним є те, що Ю. Федькович, Сидір Воробкевич, Є. Ярошинська та О. Кобилянська починали писати художні твори німецькою мовою.

Та на шляху кожного з них траплялися люди, які добрим словом поради, власним прикладом нагадували їм, хто вони, «чиїх батьків діти». Для Є. Ярошинської такими порадниками стали Ю. Федькович і редакція «Буковини».

Саме до Федьковича Ярошинська звернулася з проханням дати список творів, корисних для читання: «Прошу Вас, високоповажаний пане, будьте і надалі моїм ангелом-хранителем, котрий би мене остерігав і на праву дорогу, котра провадить до честі і слави, напровадив» [369].

Редакція газети «Буковина» порадила Ярошинській писати так, як народ говорить, уникаючи церковно-московської мішанини, предмету для своїх творів з чужого життя, аристократії і чужих народів. «Щодо оповідань, най служать Вам у кожнім взгляді повісті Федьковича, Вовчка і др., щодо поезій — держіться Шевченкових творів [...] Читання творів наших питомих писателів українських, галицьких і буковинських принесе Вам найбільшу користь» [439].

Так Є. Ярошинська познайомилася з творчістю І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки — Основ'яненка, Марка Вовчка, К. Устияновича, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Т. Шевченка, І. Франка.

Найбільше враження на Ярошинську справили твори Федьковича та Шевченка, який «так любив свій нарід, натерпівся тільки за нього, а все-таки ніколи в йому не споневірився. Я подивляю його як поета, але його характерові, як чоловікові, належиться також повне признане. Подумай лиш, та велика любов до народу, та сильна воля, бажане принести йому поміч, та страшна мука за переконане, і, невважаючи на те, — видержане таки при них до смерті, — чи не заслуговує все те нашого подиву?» [278].

Твори польських та російських письменників (А. Міцкевича, Ю. Словацького, М. Конопніцької, Г. Сенкевича; О. Пушкіна, М. Лермонтова, О. Грибоедова, Ф. Достоєвського, М. Гоголя, І. Тургенєва, Л. Толстого), які читала в оригіналі, сприяли поглибленню інтелекту, формуванню естетичного смаку, відточуванню мови. Ярошинська виростала на ідейно-естетичному ґрунті світової й української літератури, на ґрунті народної творчості, яку (з метою глибшого пізнання життя, побуту і мови народу) почала сама збирати. Вже через рік (1886—1887) вона записала 150 народних пісень буковинсько-руського народу, що відкрили їй «весь скарб народної словесності», «всю красу народної мови і поезії». «Я пізнала, що сей наш народ, котрий другі народи називають некультурним, має великі інтелектуальні здібності, котрі нема кому розвивати, бо ледве хто йому сприяє» [406].

Дві спроби опублікувати фольклорний збірник у Чернівцях, у Львові не увінчалися успіхом. Та Ярошинська продовжує працю, збільшивши кількість записів до 450 пісень. За порадою фольклориста й етнографа Григорія Купченка, надсилає збірник «Пісень буковинсько-руського народу з-над Дністра» до Петербурга Російському Географічному Товариству, яке в січні 1889 року присудило Ярошинській велику срібну медаль і грошову премію.

Кінець 80-х років — це напружена виснажлива праця в кількох напрямах. Як письменниця вона привернула увагу І. Франка, котрий, здійснюючи огляд української літератури за 1888 рік, відзначив: «Гарний талант початківця виявився на Буковині в особі панни Є. Ярошинської, яка своїми новелками, взятими з життя, підтримує виключно буковинські видання» [27, 269]; як фольклорист — продовжує збирати і популяризувати народну творчість у слов'янському світі. Вона спілкується з видатними фольклористами: українцем Володимиром Гнатюком, чехом Франтішеком Ржегоржем (1857— 1899)— фольклористом, етнографом, дослідником українського народного побуту і мистецтва, невтомним популяризатором української літератури в Чехії. Йому Ярошинська допомагала збирати для чеського музею наперстків у Празі зразки буковинського народного одягу й мистецтва.

У липні 1891 р. вона в складі делегації діячів української культури Галичини відвідала етнографічну виставку в Празі, враження від якої описала в «Споминах з подорожі до Праги». З білою заздрістю Ярошинська дивилась на чеських жінок — патріоток, перейнятих проблемами сучасного життя, безпретензійних в одязі, в поведінці з чо-ловіками, ділових і жіночних водночас. Приклад чеських жінок, які щасливо поєднали соціальне й жіноче питання, знайомство з Н. Кобринською, видатною діячкою феміністичного руху в Галичині, надихнули Ярошинську взятися до праці. «Ви дійсно неоціненний набуток для справи жіночої, і здається мені, що якби-сьмося були скоріше пізнали, то наша справа була би вже ліпше стояла, — писала їй Кобринська 21 вересня 1891 р. — Я дотепер, можу сміло сказати, не мала ніякої помочі, ніхто нічо не робив, а всі лиш критикували. Ви мені передусім подобаєтеся тим, що не боїтеся критики, вправді та критика багато нам псує і треба би її вистерігатися, але боятися знову нема чого, бо якби-сьмо не мали ніякого глибшого значіння, то певно не уменшали [...] наших подвигів».

Є. Ярошинська остаточно утвердилась у думці працювати для народу на ниві освіти. З 1888 р. вона виступає з публічними статтями в газеті «Буковина» та журналі «Народ», в альманасі «Наша доля» на теми соціальної емансипації людини, особливо жінки; про соціальне становище селян, особливо селянок у тодішньому суспільстві; про роль і завдання інтелігенції в національно-визвольному русі; про стан і потребу національної освіти тощо («Дещо про буковинсько-руську інтелігенцію», «Як ведешся нашим селянкам на Буковині, коло Вікна», «Чого нам боятися?» та ін.).

Поринувши з головою в громадську роботу, Ярошинська не покидає письменницької й педагогічної. Вона обстоює навчання дітей рідною мовою, в дусі любові до своєї землі, до свого народу.

Ярошинська навчає семилітніх дівчаток вишивати прекрасні узори, а старших гаптувати та панчохи плести, не забуваючи при цьому читання, писання і рахування. Віддавалася роботі цілком. Свої знання, уміння, серце, любов передавала дітям, не цураючись пособити в міру можливості і їхнім батькам — селянам. Її поведінка, праця, незалежність викликали подив та осуд ровесниць, заангажованих одною метою: «zlapac mеza» («зловити мужа». — Авт.). Не цуралась, як вони, своєї мови, не насміхалась над своїм народом: «Кілько раз мої подруги висміяли за мою демократію, як вони з мене кепкували, що я селян тримаю за людей, що я з ними розмовляю по-людськи, що восхищаюсь їх піснями і шаную їх обичай. Но то мене не звело з дороги. Я все була і буду найбільшою приятелькою мого народа» [373].

Є. Ярошинська разом з Н. Кобринською, О. Кобилянською, Уляною Кравченко подає ряд петицій до австрійського парламенту, домагаючись права жінки на навчання в університетах, відкриття української жіночої гімназії.

Вона бере участь в організації різних товариств, відкритті читалень, виступає з доповідями на конференціях, стає членом Радикальної партії, заснованої І. Франком та М. Павликом; в журналі «Дзвінок» публікує більше 40 творів для дітей; 12 травня 1896 року склала «іспит кваліфікаційний з німецькою і руською викладовою мовою. Моя писательська діяльність не приносила мені ніяких гонорарів, звичайно, як у русинів, треба, отже, за кавалком хліба обзиратись, щоб могти для своєї музи жити» [369].

Ярошинська чесно відпрацьовувала шматок хліба, як це робили І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, пізніше М. Коцюбинський, які в перервах, часто за рахунок власного сну і здоров'я, між працею в школі, статуправліннях, бухгалтеріях, займалися літературою. «Як оповім Вам, кілько-то я годин в школі сиджу, а потім ще мушу задачі робити і повторяти, — скаржилася вона О. Кобилянській, — то скажете, що лиш моя желізна натура може знести се. Отже, від 8 до 12 рано, а від першої до 5 пополудні науки в школі, потім щодня задачі, котрі не раз, аж до 12 години вночі вироблюю, та коли треба й рано вставати, аби не стати потім, як der Ochesvor dem neuen Tor (як теля перед новими ворітьми. — Авт.). Се для мене розрай такої Entfettungscur (лік від ожиріння. — Авт.), бо щодня гірше виглядаю, а як приїду до Буковини, то буду мати вже eine wahre Ameisentaille (справжню мурашину талію. — Авт.)» [415].

Вона тішилася найменшим поступом у праці своїй, навчанні дітей, але найбільшим щастям світилися її очі, коли серед того загального суму, темноти, горя і байдужості бачила проблиск національного прозріння народу, пробудження зі сплячки, зацікавленість у власній долі.

Тоді не чула втоми і з новими силами поринала в працю, бо «нема ліпшої потішительки в журі, як праця, при ній забуваєшся на бурі, які душею метають, на біль, що серце стискає, а хочуся все вперед, вперед йти. Отже, най жиє праця!» [421].

І вона йшла по життєво-творчій дорозі граціозно і впевнено, не сповільнюючи кроку, не звертаючи вбік, жодного разу не впавши. Прочитаний відчит на вчительській конференції — останній публічний тріумфальний виступ у Чернівцях — уважно вислухали й високо оцінили 200 учасників її.

Щось символічне є в тому, що в першому українському оповіданні «Уроєна слабість» — учнівському, слабкому в художньому плані, Ярошинська затаврувала інертність, лінивство, громадянську інфантильність пана Болячки, котрий «їв лишень, пив та спав... 40 років він думав над тим, як своє життя найлучче урядити». Це зоологічне животіння не гідне людини, призначення якої «уряджувати» життя для себе, не забуваючи про інших; дбаючи про своє добро, зробити добро іншим.

До останнього дня Ярошинська не забувала цієї біблейської сентенції, дбаючи про духовний хліб для свого народу.

Перемагаючи смертельний біль (невдала операція), вона не переставала цікавитися громадським життям; а відчуваючи наближення невідворотного кінця, турбувалася про видання своїх творів (навіть за власний рахунок). Мала страшний жаль, що не буде для Русі писати. А стільки було великих планів! Смерть, що настала 21 жовтня 1904 p., залишила їх нездійсненними. Зосталися невимовлені слова, недописані твори. Та духовне віно Ярошинської українському народові — це скарб, над яким не владні ні час, ні суспільні зміни.

 

ТВОРЧІСТЬ

Творча спадщина Є. Ярошинської складається з трьох повістей («Понад Дністром», «Перекинчики», «Рожі а гернє»), кількох десятків оповідань, нарисів, творів для дітей, фольклорно-етнографічних розвідок, підготовлених збірників народних пісень, публіцистичних творів, перекладів, листів.

Маючи перед собою конкретного адресата (селянина) і конкретну мету (просвітню), Ярошинська порушувала пекучі проблеми життя-буття народу.

Перші оповідання письменниці мають багато традиційного, характерного для фольклору, творчості Ю. Федьковича, Марка Вовчка, Г. Квітки — Основ'яненка, але є в них багато нового, відмінного, неповторно індивідуального.

Оповідання «Вірна люба», опубліковане в літературному додатку до газети «Буковина» — «Зерна» (Чернівці, 1887) має свого літературного прототипу — повість Ю. Федьковича «Люба — згуба». Подібність цих творів полягає насамперед в ідейно-тематичному спрямуванні. Заголовки анонсують зміст твору: згубна (трагічна) любов, вірна любов (щаслива). Традиційний любовний трикутник має різне розв'язання: у Федьковича два рідні брати Василь та Ілаш закохуються в одну дівчину-красуню. У день весілля Ілаша і Калини Василь убиває брата і себе.

У Ярошинської два сільські парубки, Стефан і Василь, також закохуються в одну дівчину, Олену. Стефана забирають у військо, Олена виходить заміж за Василя, але продовжує кохати Стефана. Після природної смерті чоловіка вона виходить заміж за Стефана.

У центрі обох творів — сільські буковинські дівчата й парубки, красиві душею й тілом, благородні серцем, багаті внутрішнім світом, здатні на глибокі почуття. В усіх особливо розвинене почуття честі і власної гідності. Вони однолюби; готові захистити свою любов, якщо треба — навіть ціною власного життя. Але є багато такого, що відрізняє твір Ярошинської від твору Федьковича.

Повість Федьковича починається моральною сентенцією: «Нічо так чоловікові віку вже не укорочує, як та люба. Хто не вірить, най лиш слухає, що розказуватиму». Далі йде детальна розповідь про місце подій, його учасників, із скрупульозними описами обстановки, побуту, звичаїв, портретів та одягу героїв, їхньої поведінки. Оповідач — учасник і очевидець трагедії, яка розгортається. Він молодий, недосвідчений у любовних справах, тому не може ні пояснити, ні зрозуміти мотиви поведінки, причини роздратування, суму, гніву, нехтування обов'язковим етикетом його товаришем Василем, тоді як читач уже із заголовка знає й «чекає» тої трагедії, дуже легко «розшифровує» те, що оповідач зрозуміє вже запізно.

Твір Ярошинської менший за обсягом, проте складніший композиційно. Оповідання має дві частини. Своєрідну складність композиції створює амбівалентність образу автора. В першій частині письменниця виступає в ролі автора — панночки, яка повідомляє про час (маєва неділя), місце (в своєму саду), знайомить з учасниками події: (вона і стара селянка Олена), від якої панночка записує пісні, а потім слово в слово власне оповідання, зміст якого винесений у заголовок.

Друга частина — це оповідання Єлени про свою вірну любов, передане читачам панночкою — письменницею. Отже, маємо оповідання в оповіданні, як у творах І. Франка «Вугляр», «Хлопська комісія», «Свинська конституція»; у «Винайденому рукописі про руський край» Л. Мартовича.

Минуло тридцять років з часу події. Все дріб'язкове, незначне стерлося з пам'яті, тому розлогі портретні характеристики, пейзажні описи, ритуальні картини пропущено. Вибрано якусь зовнішню виразну деталь, яка підкреслює внутрішній стан персонажів, слугує сюжетно-психологічній меті, а не орнаментально-стильовій, як у Федьковича.

Оповідачка ніколи не переступає поле душі свого коханого, хоча знає її, як свою; не називає прямо його любов, злість, біль, жаль, сум, тривогу. Почуття, переживання, емоційний стан виражено евфемізмами: «Стефан трохи побілів, приступив до Василя і каже: «Чого ти мою Олену страшиш, що мене озьмуть до війська?» (тривога); «Аж тут вбігає Стефан такий білий, як стіна, і стримав її (ключницю. — Авт.) за руку. Вперед мусите мене вбити, поки ся мої Єлени діткнете!» — закричав до ключниці» (гнів, обурення); «Оленко, голубочко моя, що вони тобі зробили, що ти так змарніла, — було його перше слово і обіймив мене і зачав цілувати. Я з дива і радості не могла слова промовити, лише-м вдивлялася в його хороше лице, котре ще гірше помарніло, як моє.

— Стефанку, мій Стефанку, — промовляла-м не своїм голосом. — Чому ти такий блідий, любчику мій солодкий, відай, ти за мною так дуже тужив.

Він не говорив нічого, лишень сльози появились у його очах» [38].

А ось зустріч через десять років розлуки Єлени (вже одруженої) з Стефаном: «На скрип дверей обернув голову і, увидівши мене, витягнув руки до мене. Я кинула-м ся до нього, а він зачав страшно сміятися і зомлів мені на руках. Я і його сестра стали його водов одтирати, і він мало-помалу прийшов до себе [...]. Як вже повечоріло і я сказала «треба мені додому до дітей іти», то він аж затрясся, але не сказав нічо» [35].

На відміну від оповідача Федьковича оповідачка Ярошинської має великий життєвий досвід і з відстані часу може об'єктивніше, розумом і серцем, оцінювати пережите, переболене, відчуте нею. Це не миттєвий вибух емоцій, викликаний незвичайною подією, а велике, всеохопне, перше й останнє, єдине почуття, не підвладне ні часу, ні обставинам.

Устами селянки, її незамислувато-простою, щирою народною мовою створено вражаючий образ вірної любові. Не Олена, не Стефан, не Василь є головними героями оповідання, а вірна любов. І це була найцікавіша художня знахідка Ярошинської, гідна пера великого майстра.

У дитинстві зароджена любов, гідно пронесена через десятиліття, є чистою, як сльоза, поважною, як смерть. Ніхто з любовного трикутника (і тут Ярошинська порушила традицію) не заплямував її, не здрібнив, не приземлив. Всі троє — гідні великої любові і любов гідна їх -— селян за соціальним статусом, аристократів — за духом.

Ярошинській не треба було доводити, як, скажімо, Жуковському, чи Квітці — Основ'яненку, що селяни — також люди і також мають почуття. Її герої на олтар любові віддають усе, не вимагаючи нічого навзамін. Приречений на восьмилітню військову службу, Стефан прощається з Оленою, як зі своїм життям. Та не зв'язує кохану словом чекати його повернення, не просить батьків не віддавати дівчину: «Він вже мене не заспокоював і не казав «ти будеш моя», бо як же він міг то казати. Вісім літ — о, який то довгий час, а все я ще більше перебула, не видячи його» [33].

І через вісім років, коли повернувся додому, його любов не пропала, нітрохи не ослабла. Хоча знає, що не йому, а Василеві випало щастя жити з Оленою. Він не використовує сприятливої ситуації, щоб відібрати її у Василя, не робить найменшого кроку, що міг би скомпрометувати Олену, заплямувати її честь, зіпсувати життя. Бо вершина щастя для нього — це щастя Єлени. Ради нього він живе і готовий на жертви:

«Чоловіче, бійся Бога, не свари її; то я винен, що вона до мої хати прийшла, вбий мене, але не кажи її нічо [...]. Чи ти мені борониш її видіти, — сказав знов Стефан. — Скажи мені правду, я зараз піду в світ за очима, лишень аби її добре було» [36].

Скільки переніс Василь, щоб завоювати любов Єлени! Аж за другим разом засватав її, з примусу батьків, проти її волі. Кілька місяців після заручин приходив кожний день, але вона нього й не дивилася. Він до неї говорив, а вона не відповідала. «Він ніколи не сердився, — згадувала Олена, — а все приходив і все до мене говорив приязно» [33].

Навіть після весілля Олена не змінила свого ставлення до Василя, та він і словом не дорікнув їй. «Він, правда, був такий добрий для мене, як ангел. Наймив мені наймичку, щоби я сама нічого не робила, і старався, аби був хліб на хліб, омаста на омасту» [34]. Він тихо, благородно і сильно любив її. Дозволив сина свого назвати іменем суперника.

Якась пастельно-вишукана делікатність оповиває всіх героїв у найпікантніших ситуаціях. На першу звістку про повернення Стефана Олена біжить на зустріч з ним. 10 років спільного життя з Василем, діти — десь лишилися збоку. Що відбувалося в душі Василя, письменниця виносить «за куліси». Його стан переданий оповідачкою, яка побачила свого чоловіка «білого як стіна»: «Где-сь була? — запитав грізно. — Було то перший і останній раз, що він ся на мене гнівав [...]. Ціле село як запалив, всі люди говорять лишень за тебе. Я не міг улиці перейти» [36].

Він не може допустити, щоб люди топтали його чоловічу гідність та честь дружини — надто дорожить ними. Тому дає дозвіл Стефанові: «Можеш приходити до нашої хати, але най люди не говорять нічо злого». Відчуваючи наближення своєї смерті, він висповідався, а після закликав Стефана до себе: «Я мушу тобі місце робити, я пережив з Єленов молоді літа, ти будеш з нев до смерті. Шануй її і дбай за мої діти, дивися, не поневіряй їх» [37]. І Стефан дотримав слова.

Дорікаючи «ліберально-буржуазним» письменникам за ідеалізацію селян, за «помилкові» заклики до просвіти, а не до класової, революційної боротьби, літературознавці самі повторювали ті помилки, ідеалізуючи простий народ, виправдовуючи соціальними умовами і несправедливим ладом кримінальні злочини «трудящої» людини, тавруючи куркулів, поміщиків та всіх представників пануючого класу, які автоматично зараховувались у групу негативних героїв (Возний з «Наталки Полтавки» І. Котляревського, Грицько з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та І. Білика та багато ін.), як це спостерігаємо в інтерпретації образу Василя з оповідання Ярошинської:

«Куркульський син Василь («Вірна любов»), домігшись одруження з Оленою, зробив її на все життя нещасливою, — писала А. Коржупова. — Знаючи, що Олена кохає іншого, він, виявляється, незмінно добрий у ставленні до неї, а вмираючи, навіть просить свого суперника стати їй чоловіком і батьком його дітей [...]. Штучне розв'язання класових конфліктів приводить до створення нетипових обставин, що знижує реалістичне звучання ряду творів. В цьому виразно проявляються слабкі сторони творчості Ярошинської та її ліберальні тенденції» [15].

Авторка (устами героїні) і літературознавці по-різному трактують поняття щастя. Для одних щастя — у класовій ненависті і боротьбі, для інших — бути щасливим означало робити щасливим коханого: «Господарство наше йшло добре, і я була би-м могла щасливо бути, якщо би-м була знала, де мій Стефан обертався» [40].

Готовність ради Стефана кинути чоловіка і дітей зразу ж пропала, коли вона стала перед вибором: «Я стояла і не знала-м сама, що робити. Жаль мені було Стефана, але жаль і мого мужа, що йому ся так серце рвало» [42]. Через кілька тижнів, відчувши, що «Василь не рад, коли Стефан до нас приходить», вона просить Стефана більше не приходити. Після смерті чоловіка їй «дуже жаль було за ним, так жаль, що мені ся здавало, що я вже Стефана не люблю, що та моя люба улетіла враз з душе в Василя» [43].

Якщо переглянути малу прозу Ярошинської, то в ній простежуються дві тенденції: з одного боку, оптимістичне, романтично-піднесене ставлення до людини, оспівування благородства, краси, гордості, високої моралі, а з другого — тверезий реалістичний пог-ляд на потворні явища дійсності, критика цих умов. Переважала перша тенденція («Вірна люба», «Проклятий млин», «Її повість» та ін.), в інших — місце романтика посідає суворий реаліст («Адресатка померла», «В лісі», «Липа на межі», «Золоте серце», «Понад Дністром» та ін.).

Звичайно, такий поділ надто умовний. Провести різку межу в творчості Ярошинської між двома цими системами за деякими ознаками неможливо," як неможливо встановити хронологічної спадковості у застосуванні письменницею того чи іншого художнього методу. Отже, слід говорити лише про сукупність, поєднання цих двох систем, тому що власне це поєднання (втілення реалістичних деталей у романтичному оповіданні, або ж поєднання романтичних рис повіствування з рисами побутовими) є стійким прийомом в оповіданнях Ярошинської і сприймаються як органічна особливість реалізму письменниці.

Цей «стійкий прийом» надав творчості Ярошинської своєрідності, яка вирізняла її з-поміж попередників: Квітки — Основ'яненка, Ганни Барвінок, прозаїків — основ'ян та ін. Проблеми, що хвилювали Ярошинську в підкреслено реалістичних творах, перегукуються з романтично забарвленими. Одначе художній принцип і самий підхід до відображення дійсності помітно відрізняється навіть у жанрово- композиційному плані.

Ярошинська намагається з маленьких шматків реального створити велике ідеальне, мовби нагадуючи, що люди не можуть бути тільки чорні або білі. Цим зумовлені значною мірою і сюжет, і композиція, і характер конфлікту, і жанрове багатство малої прози Ярошинської. Крім традиційного оповідання, маємо образки, нарис, новелу, казку, байку, мініатюру, поезії в прозі тощо.

Ярошинська строго обмежує себе предметом, родом і метою твору. В статті вона викладає думки, висловлює міркування, дає оцінку певному літературному чи суспільному явищу. В нарисі — розповідає про побачене, фіксує увагу на тому, що проходить перед очима, а не на своїх переживаннях. У повісті вона малює характери, розгортає сюжет, примушує говорити людей і події.

У переважній більшості оповідань Ярошинська відтворює соціальні умови, в яких живуть її герої, не залишає поза увагою деталі про матеріальні статки чи нестатки (частіше) кожного з героїв, описує складні взаємини між ними. Часом розв'язання конфлікту передбачає залучення романтичних засобів, що створює особливий драматизм. «На Маланчиній могилі цвіте барвінок достоту такий самий, як на тім місці, де замордовано її милого. Чи блукаєсь часом її душечка коло «проклятого млина», дожидаючи любої розмовоньки з Василечком?» [52], — так закінчується «Проклятий млин», в якому відтворено трагедію закоханих як наслідок нерівного шлюбу.

«Темна ніч залягла цілу околицю, осінні мраки піднімалися понад сіножатями. маленькі заморожені краплі роси падали на пожовкле листє дерев... Сонце зійшло в повнім блиску, побідило тумани, і, мов чисті діаманти, блищалась ще замерзла роса на висохлій траві, але ся краса природи була зимна, не веселила людського серця, бо вона віщувала кінець. В рові лежала старенька без життя. В її руках була карточка, на якій виднілися з- поміж замерзлої роси до ясного сонця слова: «Адресатка померла» [193], — так закінчилося життя старенької немічної бабусі, яка втратила найдорожчий скарб — єдину доньку («Адресатка померла») і тієї втрати пережити не могла.

Більш самостійну роль виконує образ героя — оповідача з неодмінним біографічним елементом, що дає змогу простежити становлення самої Ярошинської; розширення і збагачення її уяви про життя і людей. Тим більше, що письменниця не прагне приховати складний шлях своїх пошуків, помилок.

У творах 90-х років з'явилися герої, які страждають від недосконалості суспільних відносин. Ярошинська показала, що причиною задушливої атмосфери, суспільного застою, пригнічення і незадоволення людей є несправедливий існуючий лад. Ярошинська не могла сказати це відверто; до такого висновку вона підводить читача підспудно, поступово, в невимушеній формі («Женячка на виплат», «Золоте серце», «Понад Дністром», «Гість», «Останнє пристановище»), малюючи побутові сцени, стосунки героїв між собою, дрібниці життя, заплутані ситуації, вплив суспільних відносин на людину, її характер та поведінку. Студент Іван Горонський уклав угоду з багатим купцем поляком, зобов'язавшись одружитися з його перестарілою донькою за оплату його навчання у Віденському університеті, аж поки «не осягне ступеня докторського». Через два роки він одружився з 35-літньою панною Рузею і зрозумів, що запропастив своє життя, себе, свої мрії і надії. Свою дружину він ні любити, ні поважати не міг. Вирішив присвятити себе хворим, котрим став за батька.

«До політики не мішаєшся, бо каже, що з роздертим серцем і душею не можна радіти про долю народу. Не раз видаєшсь йому дивно, яким він став студеним і байдужним, як всі похоті життя в нім замерли, задеревіли, а подивившись при тім на свою жінку, стисне кулаки і шепче з іронічним усміхом:

— Женячка на виплат — се прокляте для бідних студентів...» [61].

Іван Горонський втратив будь-яку здатність до опору обставинам. Він поховав свої надії на щастя, а «шлюб на виплат» вважає моральною і соціальною смертю.

На різному художньому і соціальному матеріалі Ярошинська типізує явище духовного вмирання особистості. Життєтворча активність таких героїв поступово глухне і, «узаконена» побутом, етичними й моральними правилами, вироджується у свою протилежність.

Марта мовчазно зносить зраду чоловіка, його цинізм: «Ти моя жінка, Славко мій син, ми всі троє становимо родину, котра існувати буде, поки ми жити будемо. Не забувай, що вірність мужа не може такою бути, як вірність жінки. Під його вірністю розумієшся те, що він не сміє ніколи опустити свою родину, що він має годувати, хоронити (оберігати. — Авт.) її. Чи я не роблю сего?» (140).

Ярошинська зуміла (хоч опосередковано) показати всю важливість морально-духовного змісту життя як основи соціальної перебудови суспільства, виражаючи свою авторську позицію інколи в дидактичній формі.

«Хвороби» суспільства в художній інтерпретації Ярошинської —- не випадковий факт, а симптом загального глибокого процесу, властивого перехідній епосі, коли вмирало старе, народжувалось нове, викликаючи загострене сприйняття дійсності.

Письменницю найбільш цікавила роль, місце і завдання інтелігенції в цій ситуації. Темі інтелігенції присвячені повісті: «Понад Дністром», «Перекинчики», «Рожі а тернє».

 

ПОВІСТІ

Повість Ярошинської динамічна, з природним розвитком подій, без детальних описів і розлогих роздумів. У ній ясна перспектива, не загромаджена речами і декораціями, співрозмірність частин, чіткість замислу.

У повісті Ярошинської сюжет розгортається природно, без навмисних витівок з метою заінтригувати читача. Зразком простого чіткого розвитку сюжету може служити повість «Понад Дністром» (1895). Події тут розгортаються в суворому логічному зв'язку, без перетасовки, переміщення в часі, навмисних замовчувань, ефектних трюків.

У повісті порушено важливі проблеми виховання і навчання підростаючого покоління в дусі любові до рідного народу, до свого краю, як це роблять герої повісті: Марія, Орест та його сестра.

Редактор «Буковини» О. Попович, якому присвячена повість, високо оцінив її за цікавий зміст і сюжет, гарну мову і патріотичний дух, що «віє — повіває з кожної стрічки; та має ся праця й ту добру прикмету, що гониться (критикується. — Авт..) в ній не достаток патріотичного виховання або звихнене образованє нашої т(ак) зв(аної) інтелігенції».

Таку високу оцінку повісті «Понад Дністром» дала Наталя Кобринська: «У Вас прегарна легкість в оповіданню, всі особи ніби живі, чудові описи життя на селі.

Се у Вас і важне, що Ви за рами для своїх героїв берете обставини щоденного життя та робите з того сирого матеріалу правдиву артистичну річ».

Це був перший твір про життя української інтелігенції Буковини, що вибрала собі тернистий шлях служіння народові. Ярошинській він був добре відомий. За коротке життя ті терни не один раз кривавили її серце, бо «кождий, хто за народ стоїть, мусить якнайгірші неприємності терпіти, — писала вона М. Павликові 1889 р. — Я виджу то по Вас, але виджу то і по собі, хоть я не єсьм чимось великим, хоть мої труди для добра народу суть дуже слабі, то все маю неприємностей цілу копу, навіть не щадять окремих кореспонденток, щоби мені допечи» [377].

Великі неприємності мала Ярошинська за повість «Перекинчики», над якою працювала впродовж 1896—1897 років. Редактору «Буковини» Леву Турбацькому, літератору і критику, сподобалася повість. Він почав її публікувати в перших числах січня, не сумніваючись у тому, що «повинна вона зробити сильне вражінь, бо зачеплене тут буковинське житіє, оскільки я довідався, дуже вірно» [436].

Передбачення редактора справдилися. Враження було таке сильне, що довелося припинити її публікацію. «Повість далі публікувати ми не можемо, — вибачався Турбацький перед авторкою 20 січня 1898 р. — На мене зробила вона дуже добре вражінь, і я тому почав її містити. Тим часом вже перша сцена між протопопихою і о(тцем) Моцаном викликала між православними обурене. Напали на нас з усіх боків, так що тутешні проводирі зажадали від мене рукопису, щоб прочитати дальшу частину повісті, і рішили в кінці повісті надалі не друкувати з чисто політичних причин, бо тим дало би ся волохам (румунам. — Авт.) і москвофілам оружиє до руки, немовбито ми виступаємо против православія» [436—437].

В Ярошинської опустилися руки. На щастя, її підтримали В. Гнатюк, О. Маковей, І. Франко, Н. Кобринська: «Ваша спроба з новою повістю — то лиш для Вас хвала і честь, — заспокоювала молодшу колегу Н. Кобринська. — Ті речі, котрі загал з обуренням приймає, довшу мають вартість, ніж ті, котрі усім подобаються. Коли люди гніваються? Тоді, як їм правду сказати в очі, а висказана правда — то найбільша заслуга писателя. Кажете, що не будете вже більше писати, а мені видиться, що Ви повинні писати, коли Вам такі штуки удаються, що так на Вас накидаються».

Повість була видана І. Франком 1903 року окремою книжкою у «Видавничій спілці» під назвою «Перекинчики».

Повість Ярошинської порушувала одну з найактуальніших і найболючішу з проблем — проблему моральної деградації людини (священика, інтелігента) — відступника від своєї віри, від свого народу; злочинної ролі духовенства в денаціоналізації українського народу.

У другій половині XIX ст. українська православна церква остаточно омосковилась, зробилась наймогутнішою опорою царя — імператора, фарисейськи оголошеного главою православної церкви. Втиснуте в склад державної адміністрації зовнішнє управління церкви втратило суто церковний характер і служило не Богові, а державі, цареві, перетворившись на невільну частину царської деспотії: «Вважаючи себе переємцем Візантії, Москва доконає остаточного спотворення, приниження та експлуатації для імперіалістичних інтересів, — пише д-р о. Ортинський. — Вона переіначує основне завдання, істотну суть релігії, бо чинить її політикою, яка служить до визиску людини та підкорення народів. Від такої релігії крок до псевдо релігії є прямий».

Саме проти такої церкви та її служителів виступали А. Свидницький в «Люборацьких», І. Нечуй-Левицький» у «Причепі», «Старосвітських батюшках і матушках», Є. Ярошинська в «Перекинчиках», а не проти релігії і духовенства взагалі. Вихідці з середовища духовенства (А. Свидницький, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, О. Кониський та ін.), вони найшвидше і найглибше збагнули нагальну потребу українізації української церкви, без якої неможливе ні національне відродження, ні національна воля.

Відмова від віри батьків — це найстрашніший злочин. Його тягар і кару несе кілька поколінь. Зрада своєму народові призводить до моральної спустошеності, до втрати людського в людині; до руйнування родини і, врешті-решт, до моральної смерті. Це блискуче показала Ярошинська в повісті на прикладі сім'ї протопопа Артемія.

«Не визначаючись великими духовими здібностями, — каже про нього письменниця, — ішов протопопа у всім за радою своєї жінки, що й нарадила його, аби, будучи русином, пристав до волохів (румунів. — Авт.), бо так скоріше зможе дійти до всяких почестей. Та рада не вийшла йому на зле, бо коли вмер старий протопопа, то хоч о. Артемій мав найменше здібностей, все-таки зістав протопопою, тому що був записаний у консисторії як щирий волоський патріот» [213].

Усі священики сміялися з нього, складали всякі історії про його дурість, та прилюдно сказати про це не могли, бо «настоятель аби був такий дурний, як сак, а все-таки може щось пошкодити».

Зрумунізувавшись сам, він узявся за своїх дітей. їм було строго наказано ходити на релігію, що викладалася волоською мовою і записуватися в школі тільки на волоську мову. Його доньки вивчили кілька фраз по-волоськи і прилюдно висміювали все руське. Його син вивчився добре говорити по-волоськи, ходив на збори до волоських студентів і не міг дочекатися тої хвилі, коли «трибарвна лента украсить його грудь». Батьки були дуже щасливі, що син так гладко говорить по-волоськи. їм байдуже, що в домі їхніх батьків «говорилося завше по-нашому, по-людськи, а не якоюсь чужою мовою» [214].

Після одруження старшої дочки з волохом процес румунізації родини був завершений, бо вже «навіть протопопиха почала вчитися волоської мови, щоби розмовляти нею з зятем. Так жадоба почестей і користолюбність винародовила не одну руську родину на Буковині, дала волохам багато інтелігенції і щирих патріотів, бо вже нема більше запеклого волоха, як русин — перекинчик» — підсумовує письменниця.

Виховані батьком — перекинчиком і матір'ю — розпусницею у зневазі до простих людей і до всього «руського», всі троє дітей жили і чинили згідно з їхніми орієнтирами. Старшу Аглаю чоловік повернув батькам за подружню зраду. Вона дорікає: «Цілому моєму нещастю винні найбільше мамочка. Вони не були доброю господинею, не були доброю мамою, не сиділи дома, а все кудись їздили та гроші розтринькували».

Друга дочка, Софія, втікає з дому з дячком без батьківського благословення; та й син, гордість і надія родини, теж став жертвою маминої розпусти, бо закохався в Октавію, як з'ясувалося, свою рідну сестру по батькові.

Повість Ярошинської сатирична; вона є прикладом органічного поєднання в одному творі двох стильових течій. Переважає спокійна, повільна розповідь, за допомогою якої тонкий психологічний малюнок образів органічно сполучається з удало відточеними побутовими деталями і просторими епізодами з життя буковинського попівства, скупо пересипаними іронічними дотепами. Ось сцена сватання Аглаї, де кожний, натягнувши на себе маску, думає одне, говорить інше, зберігаючи при цьому правила гри, фінал якої всім принесе виграш:

«Хоч жених не підходив під її смак, все ж вона сміялася й кокетувала його, бо думка, що їй скінчилось уже двадцять два роки та що доростає друга, гарніша сестра, додавала їй сміливості. З тою думкою застелювала стіл, подавала каву, не забувши всипати до склянки жениха циганчиних кропель, що мали розбудити в ньому любов. Нарешті засіла місце коло свого, по її думці, будучого мужа» [223—224].

Жених знав мету свого візиту; вибір було зроблено заочно, з рекомендації священика, що приїхав з ним на сватання. Необхідно познайомитись з дівчиною й уточнити, скільки дістане за Аглаю, «бо аж тоді можна собі залагодити порядно свої справи» [228]. Хоч був поганий і недолугий, в успіху не сумнівався — знав «попит» на семінаристів. І не помилився. «Василіка (брат. — Авт.), глядячи на нього, висміяв його в душі, та коли встали від підвечірку і Аглая попровадила гостя в город, сказав до своєї мамочки:

— Чи сей друк, що не вміє отворити рота, думає брати нашу Аглаю?

— Тихо, не кажи нічого перед нею, бо зіб'єш її з путі. Й мені він не дуже подобається, та що ж робити. Тепер тяжкі часи, дівчат багато, а женихів — семінаристів мало.

— Але де за такого нездару йти?

— Мусить [...]. В нас нема грошей, то треба вдоволятися тим, якого Бог дав» [224].

Своєрідність конфлікту в повісті Ярошинської тісно пов'язана з поетикою сюжету, який розгортається двома проблемно-тематичними лініями. Порушуючи важливе питання про обов'язки інтелігенції перед народом і звеличуючи її чесних представників (одна сюжетна лінія), засобами сатири розвінчано розумовий застій, консервативні погляди, моральну зіпсованість і паразитичний спосіб життя реакційної частини інтелігенції (друга сюжетна лінія).

Спираючись на реальні факти дійсності й водночас даючи волю творчій фантазії, Ярошинська «мовою сюжету» показала, до яких неймовірних меж нікчемності, безглуздя доходить людина, яка ціною зради прагне досягти власного благополуччя.

У сатиричних образах міщан — отців Артемія, Моцана, вискочки — перекинчика Костя Антонюка відтворено типові риси зрадників народу, облудників, ідейних і моральних покручів.

їхнім антиподом виступає Анна, дівчина з народу, яку в тому затхлому аморальному середовищі сприймають як чужорідне тіло.

— Вони числяться до іншої народності, — скаржиться вона Костеві, — сміються з моїх поглядів і з того, що я свій бідний руський народ люблю, дуже люблю! — її очі запалали з одушевленя. — Мій батько навчив мене любити ту чорну масу, як вони називають народ, і я буду вірна його науці [246].

Вона кохає Костя і мріє про той час, коли він «буде лікарем, я буду вчителькою, заживемо на селі, будемо просвічати, будемо помагати тому бідному народові». Та мрії не повністю здійснюються. Її коханий, потрапивши в оточення родини дідича Гекула, спокусився на розкіш, багатство, став завзятим волохом:

«Його перекинство мало на цілі — стати багатим, паном, а щоби до того дійти, він не довго вагався і покинув скоро свій народ і його мову [...] уїдав сильно на русинів, називаючи їх нігілістами та гайдамаками і в такий спосіб дійшов у волохів до назви великого патріота. Діп'явши таким коштом такого титулу, старався Кость не утратити його й, де лиш трапилася нагода, машкарив русинів, сміявся з них, писав навіть коротенькі статті до волоських газет, які були повні їди та жовчі до всього руського» [336—337].

Проте ні багатства, ні панства, ні поваги Кость не дочекався. Аврора, дочка дідича, погравшись з ним трохи, заручилася з графом, а він, покинутий, розчавлений, принижений, кидається в гульню і пияцтво і повертається додому помирати. Здібності, енергія, батькові гроші розтриньканні на службі чужим богам. І хоча він розкаюється, але сам нагадує слова Шевченка: «Бо хто свого ся цурає, того Бог карає». За зрадництво йому випала найвища кара — смерть.

Причину передчасної смерті Костя і сотень подібних йому письменниця пояснює устами Анни:

— ...В більшості наших людей нема цілей життя, нема вищих ідеалів; вони жиють з дня на день, не інтересуючись, що округ них пропадають сотки менших братів у темноті! [...] Вже в школі не виховують нашу молодіж на патріотів, бо се й неможливе, як її виховане повірене по найбільше чужим людям, що насміхаються з усього нашого і таким способом защіплюють у молоді душі легковажанє до свого власного. Через такі суспільні обставини молиться так багато наших чужим богам, а Кость упав також жертвою тих обставин» [350].

Випробувавши на собі згубний вплив оточуючого середовища, зраду і смерть коханого, задихаючись в атмосфері брехні і фальші, Анна стійко переносить труднощі й розчарування й присвячує себе повністю праці для народу.

Попри окремі слабкі місця в композиції твору (розтягненість побутових сцен, невиразність кульмінації) його реалістичне «просторове» тло життєписання сприяло докладному аналізові умов «діяльності» інтелігентської родини (події відбуваються на Буковині) та соціальних витоків такого явища, як ренегатство, зрада народних інтересів.

Сатиричну інтерпретацію подібної теми знаходимо в пізніше написаній повісті Д. Лукіяновича «Філістер» (1909).

З погляду жанрової специфіки твір Є. Ярошинської до певної міри явище симптоматичне. З одного боку, засобами психологічного проникнення у внутрішній світ персонажів, він тяжіє до того різновиду повісті, який розробляли пізніше Лесь Мартович та М. Яцків. З другого боку, реалістично точним відтворенням селянського побуту, додержанням етнографічного колориту «Перекинчики» наближаються до тієї моделі повістевого жанру, яку, скажімо, становлять «закроєні» на основі фольклорної традиції і побутовизму повісті «У бурсу!...», «Поміж панами» Д. Яворницького.

У класичній літературі цей жанр часто наближався до різновиду повісті — хроніки, яка має мемуарну форму зображення «далекого-близького». Ця форма, значно розсунувши межі суспільної проблематики у порівнянні з автобіографічними, хронікальними творами XIX ст., виражала вже нові тенденції у розвитку критичного реалізму, що на початку XX ст. зробив чимало відкриттів.