Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Історія української літератури XIX ст.

ДРАМАТУРГІЯ 70 - 90-х років

(Тенденції розвитку)

 

МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ

(1840-1910)

 

Біографія

Народився Марко Лукич Кропивницький 7 травня 1840 року в с. Бежбайраках Єлисаветградського повіту Херсонської губернії в родині дрібного шляхтича — управителя панських маєтків. Освіту здобув у приватній школі, потім у єлисаветградському училищі, закінчивши його з похвальним листом. Ранню літературно-мистецьку обдарованість сина помітила і розвинула мати. Розлучившись із батьком, вона не залишала його виховання: навчала музики, ставила голос, розучувала з ним вокальні партії. «У мене був дужий і високий баритон, — писав Кропивницький в «Автобіографії (За 65 років)», — я добре знав ноти і багато пісень розклав на голоси».

Мати прищепила хлопцеві й любов до театру, залучаючи до гри в аматорських виставах. Проте відсутність нормальної родинної обстановки, брак постійного материнського піклування давалися взнаки. «Лиш з уст простого народу, кріпацтва, доносилося до мого слуху співчуття, на зразок: «Бідна дитина», «Ох, горенько тяжке, це ж Марочко?», «Яке ж обідране та замліле», — згадував він у листі до А. В. Маркевич (9. X. 1880 р.). — А інша баба, було, і втішить..., прямо візьме мене за руку і поведе до себе додому, і нагодує, і облатає... Ось де основи розвитку мого серця, чулого до чужого горя!» [6, 270].

У 1853—1856 роках Кропивницький навчається в Бобринецькій трикласній повітовій школі. Юнак прагне одержати систематичну, ґрунтовну освіту. Робить спробу вступити до київської гімназії, та через відсутність свідоцтва про дворянське походження не був прийнятий. Повертається до Бобринця і, за бажанням батька, вступає на службу до повітового суду.

У 1862—1863 роках Кропивницький — вільний слухач юридичного факультету Київського університету. Та захоплення театром поглинає його цілком, особливо після побаченої гри знаменитої артистки Фабіанської: «Побачив її, — згадував на схилі віку Кропивницький, — у якійсь переводній мелодрамі, не пам'ятаю названня... Гра її зробила на мене таке враження, що я ходив скільки день як непритомний, як очмарілий, і ніяка наука не лізла мені в голову. Вночі, коли товариш мій засипав, я світив свічку, сідав біля вікна і сочиняв мелодраму на українській мові» [6, 211]. Це була п'єса «Микита Старостенко».

Не завершивши освіти, М. Кропивницький повертається в рідні місця, до Єлисаветграду, де працює на різних чиновницьких посадах, багато й старанно займається самоосвітою, захоплюється аматорськими виставами (на цьому ґрунті він зближується з І. Тобілевичем, також єлисаветградським чиновником і палким аматором театру).

У 1871 році в житті Кропивницького настає суттєва зміна: залишивши нецікаву, непривабливу для нього чиновницьку службу в рідному місті, він їде до Одеси і вступає до трупи графів Моркових і Чернишова, де блискуче дебютує у ролі Стецька («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки — Основ'яненка) в одеському Олександрівському театрі. З цього часу він стає актором різних провінційних російських труп, де панувала невідрадно-тяжка, малотворча атмосфера, що відзначав і сам Кропивницький, згадуючи про свій дебют, обставлений «безсловесними персонажами» російського репертуару, з помічником декоратора і машиністом у тому числі. «Ніхто з виконавців не знав української мови, а тому вони не грали, а партачили...» [6, 104-105].

У 1875 році Кропивницький на запрошення директорки галицького театру товариства «Руська бесіда» Теофілїї Романович взяв на себе режисуру театру, здійснив артистичне турне по Галичині й Буковині, скрізь викликаючи своєю грою палке захоплення й ентузіазм. Але театральна справа й тут, у Галичині, потребувала кардинального реформування. Про «Руську бесіду» Кропивницький писав: «Костюми убогі, декорації неподібні, оркестр із шістьох музик, хор з чотирьох дівчат і п'ятьох хлопців... У дирекції заведений був звичай, щоб кожен бенефіціант вистановляв у бенефіс нову п'єсу, через що всі артисти мусили бути авторами. Здебільшого вони брали польські твори й переробляли на свою мову, що під впливом польської зовсім далека була від української» [6, 112]. Кропивницький також «наважився перевести на укр[аїнську] мову деякі російські твори, як «Ревізора» (вже був перевів два акти), «Испорченная жизнь», «Лев Гурыч Синичкин», «Дочь р[усского] актёра...». Там я написав свою оперетку «Пошились у дурні» [6, 234].

Творча акторська й режисерська робота Кропивницького в театрі «Руської бесіди» стала важливою сторінкою і в житті митця, і в історії становлення українського театру в цілому.

З 1876 по 1881 рік Кропивницький працює актором і режисером російсько-української трупи Д. Ізотова, російських труп С. Виходцева, Л. Яковлєва, О. Лавровської; у 1881—1882 — російсько-українських труп Г. Ашкаренка, А. Пальчинського.

На початку 80-х років утиски української культури були дещо послаблені; Кропивницькому з Ашкаренком пощастило одержати дозвіл на українські вистави (1881), а в жовтні 1882 року Кропивницький організовує першу українську професійну трупу, до якої ввійшли М. Садовський, М. Заньковецька, пізніше П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська. Згодом цей талановитий колектив дістав назву «театру корифеїв». Зростає потреба в українському репертуарі. Крім творів І. Котляревського, Г. Квітки — Основ'яненка і Т. Шевченка, в репертуарі трупи — твори М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.

У 1883 році керівництво трупою взяв на себе М. Старицький. М. Кропивницький продовжував працювати в складі цього театрального колективу до 1885 року, згодом, до 1900 року, працював у інших трупах, створюючи в різні періоди власні. З новоутвореними колективами Кропивницький виступав у містах України (Київ, Одеса, Єлисаветград, Харків, Миколаїв, Полтава, Житомир), у Санкт-Петербурзі і в Москві, у містах центральної Росії, на Кавказі, в Криму, на Дону, Кубані, у Молдавії, Білорусії, Польщі. Ним було зіграно близько 500 ролей — від Городничого в «Птичках певчих» до Отелло Шекспіра. Робота Кропивницького в театрі була справжньою школою режисури й акторської майстерності.

У 1900 році драматург очолив «Трупу М. Л. Кропивницького під орудою М. К. Садовського і П. К. Саксаганського за участю М. К. Заньковецької». Проте цей унікальний колектив, що знову об'єднав найкращі сили «театру корифеїв», у 1903 році розпався. М. Кропивницький до кінця свого життя продовжує працювати в інших трупах, створює нові драми. Всі кращі п'єси письменника було написано і поставлено на сцені в роки його активної театральної діяльності. Нерідко митець писав і музичний супровід до вистав, створивши, зокрема, чудові вокальні дуети «За сонцем хмаронька пливе», «Де ти бродиш, моя доле?», романс «Соловейко», пісню «Ревуть — стогнуть гори — хвилі».

В останні роки життя митець звернувся до дитячих творів, написавши віршовану п'єсу — казку «Івасик-Телесик» і «По щучому велінню» (1907). Під його власним керівництвом обидві п'єси було поставлено для сільських дітей у садибі драматурга «Затишок». Багато сил і часу віддавав він завершенню своїх мемуарів.

Помер Кропивницький 21 квітня 1910 року у поїзді Харківсько-Миколаївської залізниці, повертаючись з гастролей, і похований у Харкові. 1914 року на могилі видатного драматурга, актора, театрального діяча споруджено пам'ятник (скульптор Ф. Балавенський).

 

ДРАМАТИЧНА ТВОРЧІСТЬ

У 1882 році у Києві виходить збірка творів М. Кропивницького, яка містить мелодраму «Дай серцю волю, заведе в неволю», соціально-побутову драму «Глитай, або ж Павук» та інсценізацію «Невольник» за поемою Т. Шевченка. На першу збірку драматурга відгукнувся рецензією І. Франко. Відзначаючи сильні і слабкі сторони ранньої драматичної творчості автора, він відводить їй значну роль у розвитку української драматургії і театру в цілому.

Друге видання творів Кропивницького було здійснене 1885 року, третє — 1895 під назвою «Повний збірник творів М. Л. Кропивницького» (Харків). Останнє видання містило 13 п'єс. Усього ж перу Кропивницького належить 45 п'єс. Уже сама по собі така кількість повно вартісних різножанрових драматичних творів складала цілий репертуар і була помітним кроком у розвитку драматичного й театрального мистецтва.

Тонкий, глибокий знавець сцени, М. Кропивницький насамперед дбав про яскраву сценічність, видовигність вистави, свідомо поступаючись інколи такою рисою, як психологізм. Сучасну виставу, вважав він, не слід будувати «цілком на психології... бо масовому слухачеві треба густі краски, грубі риси, мораль, щоб в ніс йому била...» [6, 456]. Треба було цілком захопити цього глядача, в якого «нерви-верьовки, а розум дитинячий», а для цього треба використовувати і такі засоби, як мелодраматичний та інші театральні ефекти, слід «тільки обминати шарж і вульгаризми». Цими принципами керувався Кропивницький завжди, створивши свою театральну систему — систему романтично-побутового, видовищного «театрального театру», як називали її пізніше театральні критики.

Любові до яскравого театрального дійства чималою мірою сприяв і музичний талант М. Кропивницького (сам писав музику до п'єс, уважно готував музичне оформлення). Знався він і на образотворчому мистецтві, даючи чіткі завдання декораторам, був чудовим режисером, продумуючи, глибоко осмислюючи кожну мізансцену й увесь ансамбль в цілому, чим нагадував німецьку трупу майнінгенців. Щодо останнього варто навести міркування відомого театрознавця Валер'яна Ревуцького: «В 70-х рр. XIX ст., коли Кропивницький ще працював на російській сцені, Україну відвідала відома на ввесь світ німецька театральна трупа майнінгенців, що своєю сценічною революційною діяльністю сколихнула ввесь світ. Відвідала вона й Одесу, де тоді найбільше працював Кропивницький. Не без корисного впливу її виявився й Кропивницький і недаремно, коли трупа українських акторів під його керівництвом з'явилася в Петербурзі, її названо «українськими майнінгенцями».

Головні театральні нововведення німецької трупи, зазначає автор, полягали у відродженні ідеї акторського ансамблю, заміні писаних декорацій об'ємними, відтворенні у масових сценах усіх побутових деталей (костюми, меблі і зброя мали відповідати історичній дійсності). Далекий від того, щоб копіювати майнінгенців, Кропивницький бере те, що йому здавалося цінним, і пристосовує до вистав своєї трупи. Як режисер, він будував усю роботу над виставою на акторському ансамблі й акторській техніці, що слугувала передачі яскравої характерності персонажа, велику увагу приділяв барвистості вистави, не цураючись і натуралістичних деталей. «В його поставах п'єси, особливо мелодрами, подавались як барвисте етнографічне видовище, в піднесеному романтичному тоні: пристрасті героїв бурхали в яскравих контрастах від горя, розпачу і гніву до мрійності, байдужості, веселощів, що виливалися в українській народній пісні і танках», — згадував учень Кропивницького актор І. Мар'яненко.

«З цієї частини свідчень І. Мар'яненка можна встановити, — зазначав В. Ревуцький, — що дійсно театральними принципами Кропивницького з'являлися акторський ансамбль та театральність оформлення. Отже, тут дано наочне підтвердження безсумнівного творчого впливу майнінгенців на нашого режисера, може мимоволі й захоплення натуралістичним стилем їх вистав, що врешті був тоді новим в театральному мистецтві людства».

У 60—80-ті роки М. Кропивницький пробує сили в різних жанрах, зокрема досить широко розробляє жанр водевілю, соціально-побутової драми, комічної оперети. Написані ним водевілі «Помирились» (1860), «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871, переробка російського водевілю «Лев Гурыч Синичкин» Д. Ленського), «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії»(1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885, за О. Стороженком) виявляють кращі сторони таланту драматурга. «Темами для своїх творів Кропивницький бере здебільшого події з народного життя; найбільш йому припадає до душі, — писав згодом С. Єфремов, — обробляти окремі малюнки, давати поодинокі образи, так живо схоплені, що, як давно вже завважила критика, іноді здається, ніби задля них тільки й пише автор цілі сцени. Така манера вадить не трохи цілості п'єс, бо мало не всі зводить просто на «драматичні картини» без міцного внутрішнього вузла; але разом надає їм і ту принадну барвистість, що джерелом живим б'є особливо в перших творах Кропивницького».

Ще одну рису драматургії митця помітив і особливо виділив у вищезгаданій рецензії І. Франко. Відзначаючи прорахунки автора в ранніх п'єсах (зокрема, в плані композиційному), він підкреслює багатство їх мовної палітри: «Такої чистої, блискучої всіма блисками поезії і гумору народного, мови нам не у многих наших писателів лучиться подибати. Широкою струєю пливе тота мова в драмах Кропивницького, — автор, очевидно, сам знає свій «дар слова» і любується переливами його чудових красок і блисків. Пісні, жарти, приказки і вигадки, мов перли-самосвіти, сиплються безкінечною многотою: деякі сцени автор, здаєшсь, тільки для них і понаписував». Ця характеристика стосується, зокрема, і комедійної творчості митця.

Легкий жанр водевілю чи оперети — жарту нерідко виходить у Кропивницького за межі розважальності, ускладнюючись і збагачуючись соціальними мотивами. Так, наприклад, у водевілі «Помирились» у цілком побутовому сюжеті звучить такий діалог дочки з матір'ю: «Чи правда, що нібито батько, Господи, як обдирали ту бурлачню ще за кріпацтва? Кажуть декотрі, що було роблять-роблять тією бурлачнею, а як прийдеться до рощоту, то повигонять їх або ще й станового накличуть, щоб заарештував», на що мати відповідає: «Хіба ж ми тільки так робили? Ще ми по-божому обіходились, а он як інші пани, то бувало додержать бурлаків, доки скінчать жнива, а після жнив пов'яжуть їх та доженуть до межі, вліплять їм по стільки нагаїв та й пустять на всі чотири: «Ідіть, кажуть, та хваліть Бога, що вас у вострог не спроваджуємо!..». Такі й подібні моменти переводять твір у жанр соціальної сатири.

Весела комічна оперета «Пошились в дурні» (жарт у трьох діях) теж здобуває прихильну оцінку Франка, який вважає в цілому, що жанр цей виявився для драматурга «відповідним і сприятливим полем діяльності». Полемізуючи з українською критикою, яка оцінила п'єсу досить суворо, Франко вважає її «з кожного погляду досконалою, повною гумору, дії та дотепних ситуацій». Відзначаючи деяку сюжетну неправдоподібність у самій основі (у одного з батьків — сусідів п'ятеро дочок, у другого — семеро, і обидва прагнуть видати дівчат, в першу чергу старших, заміж), Франко додає, що «ця хиба не така ґрунтовна, велика, щоб вона применшувала вартість твору». І вартість ця в тому, що автор на цій канві зумів «мистецькою рукою виткати кілька постатей, живцем вихоплених з життя, — старих батьків Куксу і Дранка, з яких перший — мельник, а другий — коваль, далі їх підмайстрів Антона і Василя, сільського писаря Скакунця і т. д. На цьому тлі автор змальовує чарівну і справжню українську любовну ідилію двох молодих пар... і... з справжнім сатиричним хистом виведену постать писаря — хабарника і визискувача...».

Отже, вже в ранній період творчості М. Кропивницький виявив блискучу майстерність діалогу — як комічного, так і ліричного, природно побудованої драматичної сцени, тонко, виразно окресленого людського характеру. Від твору до твору розширюються і жанрові форми його драматичної творчості.

Класичним взірцем водевілю на українському ґрунті став драматичний етюд Кропивницького «По ревізії» — гостра й дотепна сатира на сільську владу в пореформену добу. Писар Скубко і старшина Василь Миронович — хабарники, шахраї і п'яниці. Проте під владою цих шахраюватих, обмежених «начальників» — сотні селян. Перед глядачем постає деформований, шаржований світ людських стосунків, змалюванню якого поклав початок ще Г. Квітка-Основ'яненко своєю «Конотопською відьмою». Водевіль «По ревізії» у виконанні таких акторів, як М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садовський, П. Саксаганський, користувався величезним успіхом у глядача, — і не лише українського, — ставши справжньою театральною класикою.

Із «повнометражних» творів Кропивницького першим була мелодрама «Микита Старостенко, або Не зчуєшся, як лихо спобіжить» (1862), яка після численних переробок увійшла до репертуару українського театру під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю». Фабула п'єси нескладна: довкола молодої закоханої пари плете інтриги син сільського старшини Микита. Вподобавши Одарку, він егоїстично й брутально намагається усунути зі свого шляху її коханого — бідного парубка Семена. З почуттям вседозволеності, притаманним скоробагатькам та й ще власть імущим, він змагається за дівчину, анітрохи не зважаючи на її почуття. Блискучий за своїм характером словесний двобій Одарки з нахабним залицяльником. У відповідь на глузування багатого синка з бідності закоханих дівчина висуває справжні духовні цінності, підносить моральні засади, прекрасні й вічні, але незбагненні для Старостенка, чим і виявляє все його духовне убозтво й обмеженість. «Ти багатий дукар, — говорить дівчина Микиті, — а він бідний — і за те я його люблю. Ти спритний і надто балакучий, а він тихий — і за те я його люблю! У тебе щоразу сміх та глум на умі, а в нього праця — і за те я його люблю! Ти вихваляєшся та чванишся тим багатством, що батько твій придбав, а сам і за холодну воду не берешся, а він змалку працює і батькові своєму старому допомагає, і малих братів і сестер до розуму доводить — і за те я його люблю. Ти мало не щодня п'яний та б'єшся, та бенкетуєш, а його й зроду ніхто п'яним не бачив — і за це я його люблю!».

У словах дівчини — зовсім інший, відмінний від Микитиного, світ духовних цінностей, тих, які плекав віками народ. І на цьому тлі самовпевненість Микити, його почуття зверхності втрачають будь-який ґрунт, а сам він постає у справжньому світлі як покруч, морально спотворена істота. Хід подій лише увиразнює цю думку автора, а гірке каяття Микити, який помирає у хаті Семена й Одарки, остаточно утверджує її.

Критика відзначала певну співвіднесеність персонажів п'єси молодого драматурга з образами безсмертної «Наталки Полтавки» І. Котляревського (Наталка й Петро, їх щире й вірне кохання, і Семен та Одарка; бурлака Микола — Іван Непокритий, щирий побратим Семена, який замість нього йде в москалі; лиходій Микита — пан Возний). Але в загальній тональності п'єс відчувається суттєва різниця. П'єса Котляревського, написана з позицій просвітительського реалізму, світла й життєрадісна. М. Кропивницький, створюючи свою першу драму в дусі побутового романтизму, загострює конфлікт, наповнює його сильними й страшними пристрастями, густими чорними фарбами малює образ лиходія. Ця підкреслена мелодраматичність окремих сцен і образів й викликала критичну оцінку І. Франка. Згодом навіть у мелодраматичних ситуаціях М. Кропивницький виявляє більше художнього смаку.

Складні морально-етичні проблеми, пов'язані з епохою руйнування старих феодально-кріпосницьких суспільних відносин і зародженням більш динамічних, та не менш жорстоких і прагматичних умов раннього капіталізму, лягли в основу драм М. Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» і «Глитай, або ж Павук». Перша розповідає про нещасливе кохання дівчини — селянки й поміщицького сина, викриває примарну «рівність», яка нібито настала в пореформену епоху. На перешкоді щастю закоханої пари — справжня прірва соціальних, звичаєвих, моральних відносин. Ліберальні мрії про «сонце свободи» лишилися мріями, і навіть щирість кохання панича Бориса Воронова до Оксани не рятує справи. Письменник показує, як з дівчини знущаються сільські парубки, підбурені пліткаркою Теклею (до речі, образ лихослівної пліткарки, який ніби увібрав усю мізерію й темноту сільського життя, неодноразово виводиться Кропивницьким у багатьох п'єсах).

Огиду і жах викликає сцена, в якій парубки хапають Оксану, погрожуючи «відчикрижити» їй косу, «походити біля неї з мазницею», «покрити очіпком зі смітника». Лише двоє з юрби — Степан і Охрім — захищають дівчину. У бійці сторін побито й Оксану. Зазнавши мук фізичних, а ще тяжчих моральних, не зустрівшись із коханим, в нервовій лихоманці дівчина помирає. Борис Воронов теж зазнає знущань: рідна мати на іменинах підпоює сина, а потім переконує його, що він освідчився панночці Ізмайловій і мусить одружитися з нею (дія відбувається у той самий час, коли з Оксаною розправляються парубки). Так розлучають нерівну пару і пани, і мужики.

П'єса Кропивницького головною проблемою, багатьма сюжетними перипетіями й образами перегукується з драмою М. Старицького «Не судилось», написаною роком раніше. Так, розбещена пані Воронова залицяється до молодого агронома Горнова, синового товариша, — як і пані Ляшенкова у Старицького. І тут, і там підкреслюються ненадійність, слабкість переконань і життєвих позицій ліберальних паничів, нездатних відстояти свої погляди і почуття. І в одній, і в другій драмах щире кохання сільської дівчини потоптано, саму її доведено до загибелі; і тут, і там значну увагу приділено такому огидному явищу, як покручі, морально спотворені особи, що пнуться в пани, зневажають чесне трудове селянство, чинять багато зла, — і суспільна атмосфера робиться їх стараннями ще більш задушливою і похмурою. Проблемно-сюжетна близькість п'єс драматургів — сучасників не є наслідком запозичень: подібні сюжети і типаж підказувала їм жива, конкретна дійсність українського села перехідного періоду, пильними, вдумливими обсерваторами якої вони були.

Особливо багато уваги приділяє М. Кропивницький змалюванню цих огидних явищ. Широкий, проникливо-уважний показ загальної деморалізації села здійснений з гіркотою, болем за людину, сумом з приводу бездуховності життя суспільного, громадського. Як отруйні випари, пронизують його заздрість, наговори й оббріхування одних, легковірність і обмеженість інших і створюють густе, темне тло подій — ту атмосферу, яка й робить можливими і психологічно достовірними дикунські розправи під виглядом оберігання усталеної моральності.

Породження вікової темноти і забитості, приниженості і безправності, ниці почуття і брутальні вчинки особливо бурхливо виплеснулись на поверхню саме в період примарної «волі», зникнення старих патріархальних звичаїв і виникнення нових стосунків, вкрай огрублених, зумовлених владою «чистогану» (історія із запрошенням пана Воронова на весілля до шевця Гордія Поваренкова, що водить «кумпанію з воспитанними прикажчиками і палікмахтерами», панська покоївка Текля, яка купує собі жениха за 250 карбованців, і жених, якому «всяка наречена підійде, аби гроші...»).

В одній з рецензій на драму часу її створення слушно зазначалося: «Мотив драми — найживіша сучасність. Це картина епохи, яку ми переживаємо, епохи станових чвар з їх численними жертвами. Боротьба інтересів, пристрастей, понять, увесь цей світ громадської й моральної руйнації, що настала слідом за актом звільнення, розходження поколінь, безладдя станових відносин, які щойно формуються, шукання нових шляхів у житті і відсторонення старого — все це знайомі риси сучасності. Одна з багатьох життєвих драм, в яких виражаються і здрібнюються загальні риси сучасної епохи, становить зміст драми Кропивницького. П'єса була надрукована лише у 1903 році»1.

У наступній драмі — «Глитай, або ж Павук» — письменник піднімає також гостросучасну, актуальну тему. Визначаючи її сутність, Франко писав, що це «сумна історія руйнування бідних людей через одного деруна, лихваря, правдивого «кулака-мироїда».

Образ Йосипа Бичка — справжня знахідка і художнє відкриття Кропивницького. Пояснюючи задум твору письменникові Д. Мордовцю, драматург відзначав, що «автори сценічних творів з українського народного побуту» прогледіли одне дуже серйозне і небезпечне явище поточного життя Малоросії. Як уже й передбачав Салтиков-Щедрін, що «чумазий іде», він, справді, не тільки іде, але вже прийшов на наше здивування не з середовища єврейства, а з свого власного конопельника, «як Пилип з конопель». Це куркуль нової формації, вихований на засадах національного цькування в школах людиноненависництва».

Постать Бичка змальована драматургом об'ємно, яскраво, хоча й дещо однопланово, в стилі мелодраматичного лиходія.

Святенник на словах, павук — кровопивця у стосунках із селянами, глитай добре відчуває свою силу і владу. Не тільки у лихварських справах, а і в своєму пізньому коханні до Олени, дружини Кугута, він впевняється саме на них. «Та я задавив би себе своїми руками, — говорить Бичок, — коли б пересвідчився у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу! Нащо ж і гроші тоді, на бісового батька вони тоді, коли за них не можна купити весь світ? Спалить їх тоді, у воду жбурнуть, на вітер пустить!..». І він хитро й сміливо веде інтригу проти Кугута, обплутує його боргами й відправляє на заробітки, а потім обдурює Олену за допомогою фальшивого листа, в якому йдеться про зраду Андрія. Збудивши в жінці ревнощі, він поступово доводить її до падіння, присилує до співжиття. Та це стало, як справедливо зазначає критика (Л. Мороз), самовбивством душі героїні. Не витримавши душевних мук, Олена божеволіє.

За свої гріхи розплачується життям і сам Бичок: Андрій, повернувшись із заробітків і дізнавшись про всі підступи лиходія, убиває його. Густе мелодраматичне тло подій не заважає авторові створити не тільки соціально, а й психологічно виразний образ глитая (до речі, саме слово «глитай» вперше введене Кропивницьким з народного вжитку). Цьому допомагає насамперед мовна індивідуалізація персонажа, широковживаний прийом контрасту.

Так, особливу огиду в Йосипові Бичку викликає єзуїтську, лагідна мова, пересипана словами з Євангелія, що різко контрастує з його жорстокою практикою лихваря. «Голубочко», «голубе сизий», «чесная вдово», «милостивий государю мій», «Я християнин і пам'ятаю, що Господь милосердний усіх нас буде судити: праведним він уготує царствіє небесне, а неправедних осудить і покарає!», «А хто ж, государю мій, окрім мене, усіх вас рятує і визволя з усякої оказії!» — ці й інші вирази лише спочатку маскують огидну суть цього павука-кровопивці і постачають йому дедалі нові й нові жертви. Але селяни, які потрапили в лабета глитая, дуже швидко починають розуміти справжню суть, що ховається за лагідними словами.

«2-й чоловік (дія 4, одміна 1-ша)... І не зоглянешся, як виросте така сума, що й діти і внуки не одроблять[...] Обдира, та ще й здорово обдира! Хто раз попався у його лещата, годі вже пручатись! Усе село у кормизі. Це ще гірш настало, як за кріпацтва!...» [152].

І останній, дуже промовистий штрих. Розправляючись з Бичком, Андрій з гнівною іронією говорить:

«Люди добрі, мир хрещений!.. Дивіться, дивіться, як знущаються над нами ті, що правдою торгують і Бога купують!.. Дивіться, в нього хата повна образів і лампадок!.. Церква — не хата! Він і Богу молиться по тричі на день, і поклони б'є, і цілу обідню вистоює навколішках!.. А ми, сліпий народ, як-небудь лоба перехрестимо і в церкву не вчащаємо, через те й не уміємо так праведно по-Божому жити!» [164].

Палітра п'єси, побудованої на гострих контрастах, різка, плакатна, чорно-біла. Лицемірство і підступність протистоять тут наївній простоті й довірливості, зажерливість — щирій доброті, безкорисливій дружбі. Композиція і цієї п'єси лежить у руслі драми — інтриги, а зважаючи на кривавий кінець, — і мелодрами. Проте життєвості, нев'янучої привабливості їй надають точна, виразна мовна характерність, досконалість окремої сцени чи епізоду, блискучий експресивний діалог і монолог.

Незважаючи на цензурні перешкоди, п'єса мала багату сценічну історію, починаючи з вистав, де центральні ролі Бичка і Олени талановито виконували М. Кропивницький і М. Заньковецька.

У 80—90-ті роки Кропивницький створює соціально-побутові драми і комедії «Дві сім'ї» («Де зерно, там і полова», 1888), «Олеся», «Зайдиголова» (1889), «Перед волею», «Чмир» («Чумазий», 1890), у яких продовжує розробляти проблематику ранніх п'єс і вводить нові мотиви, залишаючись на художніх принципах побутово-реалістичної драми.

У п'єсі «Дві сім'ї» зіставляються два родинні уклади: в бідній родині — лад і взаємодопомога, а в сім'ї багатого Самрося Жлудя — сварки й ворожнеча. У творі виділяються яскраві образи Самрося і його молодої дружини Зіньки. Перший є продовженням низки образів «чумазих», впевнених, завдяки грошам, у своїй повній безкарності, самосудствує в домі. Він ненавидить усякі, хоча б найменші прояви освіченості, і без міри вихваляється правом сильного — можливістю здійснити всі свої, бодай найдурніші, забаганки. «Я хочу по-мегцикувати, — заявляє він, — бо мені вже обридло міщанське коліно. Нема мені у тім сусловії простору... Зроблюсь помещиком на всю округу...». Під цими мріями — твердий ґрунт, бо Самрось, успадкувавши 70 десятин землі, хоче з «кумом-лавошником» взяти землю в оренду і запанувати над усією округою. «А мамаша грошей дадуть... — захлинається він. — Куплю мамаші хваїтона, зонтика, щоб і в хаті під зонтиком сиділи...».

Самодурство Самрося виміщується насамперед на його близьких і рідних, зокрема дружині, про яку він говорить: «А мене оженили... Тепер б'ю Зіньку, помщаюся за свою волю!.. Вона мені, анахтема, мов поперек горлянки стала!». Сам жертва несправедливості, він чинить ще більшу несправедливість щодо слабшої людини, всіляко збиткується з неї.

Та Зінька — характер небуденний. Вона не схожа на інших сільських жінок з їх віковою темнотою і затурканістю, рабською покірливістю волі сильнішого — чоловіка, свекрухи, — має виразні прояви самосвідомості, людської гідності. Таємно кохаючи Романа, молодшого чоловікового брата, вона в цьому почутті черпає силу витерпіти хатнє пекло. І разом з тим добре розуміє своє трагічне становище і несправедливість, вчинену проти неї. На слова подруги дівочих літ Ганни — «як вже там не скоїлось, а закону не переламаєш, бо гріх», — Зінька обурено відповідає: «Закону? Не вмію я тобі розказати... Коли сама з собою міркую, то все в мене говоре, що нема ніякого закону у моїм вінчанні... Хіба по своїй волі пішла я за Самрося? Хіба по добрій охоті зв'язала з ним свою руку? Пригадай, Галю, як везли мене до вінця, мов на заріз: сторгували й продали, ніби поле чи деревину... Чий же це гріх?.. Молодий вік мій занехаяли, знівечили моє життя... Це мій гріх?.. Взяли дитя недоросле, дівча нерозумне і стратили! Чий же це гріх?..» [209].

Безпросвітно принижене, тяжке становище Зіньки, яку видали у 15 з половиною років заміж, для сім'ї Жлудів — правило, а не виняток. Винятком є її вчинок — самогубство у день Романового весілля (втрачено останню надію на приязнь, а може й любов коханого, на зміни у своєму становищі). Та в загальному темному, каламутному вирі життя, де нечастими гостями є сильні безкорисливі почуття, щира дружба і взаєморозуміння, палке прагнення щастя, любові і добра, і таке ж сильне небажання миритися зі злом — це лише малопомітний епізод. Але він є характерним проявом загальних негативних тенденцій.

Поза сімейні межі не виходять події і в драмі «Зайдиголова». Саме в сім'ї, як в основній частці суспільній, найвиразніше відбилося те нове, чим характеризувалось життя України 70—80-х років. Швидко відбувається капіталізація села. Та «кумерція», прибутки, збагачення захоплюють душі багатьох селян. Поява у селі «зайдиголови» — шинкаря Агапона з дружиною Вівдею — прискорює цей процес. Захоплені одним — жадобою наживи — вони отруюють цією пристрастю всіх, з ким спілкуються, заходять у будь-які стосунки. Досить було дружині чесного й заможного селянина Захарка Лободи Гапці зблизитися з Вівдею, як її захоплює жадоба грошей, багатства: вона готова зруйнувати щастя сина, знівечити долю його коханої — сироти Домахи, аби породичатися з багатіями, що «свій шиночок мають».

М. Кропивницький психологічно обґрунтовує поведінку Гапки: вона з тих завидющих, егоїстичних натур, що вічно нарікають на долю, зневажають нажите чесною працею (попрікає чоловіка, що не вміє жити), переконана, що «краще зазнати на своїм віку достатків, ніж кохання». Крутійства Гапки розбиваються у зіткненні з непохитною чесністю і твердою волею Захарка. Мудрий, спокійний і людяний, чесний і розважливий господар, він рятує і свою, і синову сім'ю від зруйнування, змушує дружину і слабовольного сина припинити стосунки з родиною шинкаря. Завершуючи цю непросту сімейну історію, драматург вкладає в уста Захарка Лободи слова: «От і щастя, от і талан! Дивіться, дітки, приглядайтесь: де той талан, те щастя, як не в своїй сім'ї». Моральні повчання І. Котляревського в інших історичних умовах, під пером іншого драматурга, прозвучали так же світло й переконливо.

Хоча конфлікти п'єс М. Кропивницького лежать у сфері родинній, та суть їхня ширша, і корені їхні у житті соціальному, суспільному. Цій широті охоплення життя не сприяла структура драми — інтриги, і драматург поступово відходить від неї, що зазначав, зокрема, І. Франко. «Акція драми «Дві сім'ї», — писав він, — розвивається дуже природно і з поетичною правдою, основаною на різнорідності характерів» [41, 398]. Так само і в талановито написаній студії з народного життя «Зайдиголова». «Театральну інтригу заступає дійсний конфлікт різнорідних характерів» [41, 397]. Вітав критик і натуральність дії та вміння створити на її основі «ряд театрально ефектових сцен». Обидва твори — «Дві сім'ї» та «Зайдиголова» — він вважав кращими у творчості драматурга.

Світлий характер жінки, яка поривається до щастя, волі, розумного, осмисленого життя, змальовує письменник у драмі «Олеся». Тут доля молодої героїні складається щасливіше, ніж у драмі «Дві сім'ї». Олеся — дочка розбагатілих селян, які, проте, ще не втратили через багатство здорового глузду, народних коренів, хоча й добре відчувають свою силу, «панське» становище. Розмовляючи з одним із численних новоспечених женихів дочки, батько, Кіндрат Балтиз, говорить:

«Придане вам муляє очі? Положимо, що гроші всьому голова... Ще позаторік оті панки, що тут навкруги мають клаптики землі, надимали проти мене губи, немов недобачали мене; а тепер, коли Господь благословив мої труди, коли я здобув оцю земельку, то вже вони повернулись до мене очима; я вже не хочу з ними чоломкатись, а вони самі хапають мене за руку... Виходить, що і фортуна повернула колесо у наш бік, і копитали щось обозначають... Ви, паничу, чоловік без звання, а ми піднялись вгору настільки, що ніби й на панів закандзюбилося...».

Конфлікт, який виникає у драмі, — морального плану. Колишній хазяїн маєтку Леонід Загрива живе у своєму, проданому з торгів Балтизові, будинку, маючи намір продати й меблі з аукціону. Ситуація життєва, хоча й незвична: пан живе у мужика, з його ласки. Вона викликає плітки, розмови на селі, заздрість до мужика, і все це по-справжньому хвилює героїню твору — молоду дівчину Олесю. Вона прагне розібратися і в своєму ставленні до батька, і до ситуації, що склалася. Найбільше мучить її людський поговір про те, що земля Леоніда Петровича коштувала вдвічі дорожче тієї ціни, за яку з торгів купив її батько. «Як же так, Марфушо? — говорить вона подрузі. — Це, стало бити, притисли людину до стіни і взяли за горлянку?». Допитуючись у матері, як була куплена земля поміщика, вона починає розуміти суть справи: «Кажуть, що на торги ніхто навіть не явився, ніби щось скрутили, чи що?.. І земля дісталась таткові задешево... Це ж виходить, очевидячки, будувати своє щастя на чужім безталанні?» [310—311].

Доччине бажання з'ясувати справу, вивести всіх на чисту воду змушує хвилюватися, глибоко переживати і матір, і батька. Отже, моральні питання й у вік чистогану, купчих і закладних, процентів і боргових розписок не є такою вже примарною силою, як вважають, і М. Кропивницький виразно доводить це.

Ще більше лякаються батьки Олесі, дізнавшись, що у часописі «Світ» з'явилося повідомлення: «Леонід Петрович у Харкові в гостиниці застрелився» — і лякаються недаремно, бо Олеся, вражена звісткою, у самогубстві Загриви звинувачує батька і, в обуренні й відчаї, теж готова «з кручі в річку головою!». Проте драма закінчується без мелодраматичних ефектів, майже ідилічно. Схвильований, настрашений Балтиз обіцяє відпустити дочку вчитися. «Іди, куди тебе веде твоя думка, — благословляє він Олесю, — довчайся, вишукуй довічної правди, а потім повчатимеш і нас. Ми, й справді ми трохи винні проти тебе через те, що не відаємо самі, що творимо...» [355]. Ніжно прощаючись з селом, друзями, батьками, Олеся тішиться надією, що невдовзі «окріпнуть і зміцняться її сили». Очевидно, цим фіналом драми М. Кропивницький хотів показати, що не лише домашня отупляюча кабала чи загибель чекає селянських дітей, зокрема дівчат, а й інші, світліші, перспективніші шляхи. «Загальне художнє враження, — зазначав один із рецензентів, — і враження останньої її сцени, саме з боку ідеї, змушує визнати її однією з найкращих п'єс малоросійського репертуару і кращою з п'єс М. Л. Кропивницького. Виходячи з театру по закінченні «Олесі», ви почуваєте в собі піднесення проявів людяності, духу всепрощення й задоволення чуття людської гідності».

Цікавим, оригінальним є у драмі образ новітнього господаря Кіндрата Балтиза. Критика попередніх часів, виходячи з класових позицій, намагалася всіляко очорнити його, поставити в ряд типових куркулів — глитаїв, а кожен порух його душі, кожен вчинок представити як холодний розрахунок заради матеріальної вигоди («Він удає з себе люблячого батька..., піклується про освіту дочки, щоб стала вона дворянкою»).

А тим часом у образі Кіндрата Балтиза не можуть не привернути увагу такі риси, як гострий розум і спостережливість, проникливе вміння аналізувати хиби й помилки при веденні господарства сусідами — поміщиками, точний розрахунок, уміння проявити ініціативу, над чим охоче кепкує колишній пан Леонід Загрива, який, на відміну від Балтиза, тільки й умів, що промотати маєток. Не можуть не приваблювати в Кіндратові й невсипуща працьовитість, уміння дбати про справу й про сім'ю. Однак у російській дійсності на таких людях — першопрохідцях, піонерах капіталістичного виробництва — здавна лежить каїнове тавро: адже, за словами того ж Балтиза, «Господь благословив їх труди», вони забагатіли... І це давало підстави оцінювати таких людей однозначно негативно. А тим часом «егоїзм самоутвердження, — як зазначалося на межі XIX і XX ст., — велика сила: саме вона робить західну буржуазію могутнім несвідомим знаряддям Божої справи на землі».

Проте не так сприймалися, повторюємо, подібні явища і подібні люди російською інтелігенцією, зокрема тією її частиною, яка вважала себе «прогресивно настроєною», революційною. Люди практичного розуму, підприємці, люди дії, на яких фактично тримається життя, тут були не в честі. Не зображувала таких героїв і література, а якщо й зображувала, то лише в негативному плані. Звідси й небажання М. Кропивницького змальовувати позитивного героя серед діячів нового капіталістичного світу, й невизначеність його позитивної програми у цьому плані, і остаточне, традиційне інтелігентське уповання на просвіту.

Отже, надії на героя — ділову людину — відкинуто, залишається тільки утопічна віра в освічену прийдешність. Мине, мовляв, час, прийдуть нові люди, такі, як Олеся — з чистою душею й добрим серцем, освічені, знаючі, які й тих егоїстів, що їх хлібом годують, перевчать і ушляхетнять. Але навіть і така наївна програма влаштовувала глядача, який не хотів бачити майбутнє лише у кривавому кошмарі революції. (До речі, саме такі акценти з іще більшою силою розставлятиме у своїй драматургії і Карпенко-Карий.)

Проте утопічним мріям про майбутнє поліпшення життя під впливом освіти не завжди судилося здійснитися. І письменник це також бачив. У драмі «Замулені джерела» (1895) делікатна, освічена (вчилася в інституті) дочка полковника Женя, захопившись народницькими поглядами, прагне «зблизитися з народом», відвідує сільські вечорниці й врешті виходить заміж за сільського парубка Конона. Та Конон — покруч перехідної доби — шукає не родинної злагоди, «дружби в праці» чи «гармонії почуттів», а одного — грубих грошей, великого посагу. Отримавши за Женею лише 270 крб, він лютиться, б'є молоду дружину, приковує до стовпа -— всіляко знущається з неї. Викінчений тип брутального, жорстокого негідника, він звіряється такій же, як і сам, розбещеній жінці крамаря Фіоні: «Давай мені осюди, у жменю, копитали, тоді і кохання піде по всій хормі. Ти хочеш зо мною в законі жити, так спершу купи мене: коли продавати себе, так продавати за велику ціну! А не заплатиш, так ти мені без надобності...».

У цій п'єсі зображення темного царства досягає апогею: потворні у своїй зажерливості і всілякій ницості старий Зажеря, крамар Тіпка, Фіона, поміщиця Нарциса Павлівна, нянька Жені Мокрина, молодий солдат та ін. Цей паноптикум бездуховності здатен довести до відчаю людину, яка прагне жити за іншими принципами, якій світять інші ідеали. І дійсно, у відчаї Женя зважується на злочин — убиває ненависного їй Конона. Це трагічне рішення молодої жінки виросло з темної каламуті життя, його потворності й дисгармонії.

П'єсу довго не ставили на сцені: цензура побоювалася, що твір дасть привід «публіці з простонароддя до глуму над вищими станами імперії». Та й, крім того, картини сільського побуту, схоплені проникливим оком драматурга і точно відтворені, справляли надто вже похмуре, гнітюче враження, надто били у вічі своєю потворністю.

На варіанти п'єси під назвами «Загублені душі» і «Метелик» відповідь цензурного комітету була одна: «К представленню признана неудобной». П'єса була опублікована лише у 1931 р. (під назвою «Метелик»), а поставлена 1957 р. під першою назвою у Кіровограді, в обласному театрі ім. М. Л. Кропивницького.

У 1899—1900 роках драматургом були створені ще дві оригінальні п'єси (перша доопрацьована з варіанта 1878 р.) — «Беспочвенники» і «Нашествіє варварів» — обидві з життя провінційних акторів. Незважаючи на актуальність і прекрасне знання автором цієї теми, великого успіху п'єси не здобули. Перша після двох вистав була знята з репертуару, друга, хоч і ставилась до 1905 року, невисоко оцінювалась театральною критикою. Прокладав собі дорогу новий психологічний модерністсько-символістський театр. Прийоми побутового театру, особливо в розкритті життя інтелігенції, інтелі-гентських тем і проблем, видавалися публіці вже малоефектними, застарілими.

Поряд з оригінальними творами М. Кропивницький створює у 80—90-ті роки низку інсценізацій та переробок: за поемою Шевченка «Титарівна» — «Глум і помста»; «Вій» і «Пропала грамота» за М. Гоголем; «Вергілієва Енеїда» за І. Котляревським; «Вуси» за О. Стороженком; «Підгоряни» за І. Гушалевичем. Усі ці твори високо-сценічні, деякі залишаються в репертуарах театрів і понині.

У 1900-ті роки драматург продовжує розробляти традиційну вже для нього тему сільських негараздів, започатковану епохою «голодної волі» і швидкої капіталізації українського села, хоча тональність зображення дещо змінюється. З'являються в драматургії М. Кропивницького і нові теми. В 1904 році він пише історичну п'єсу «Чайковський, або Олексій Попович» (за мотивами роману Є. Гребінки «Чайковський»). Широким потоком полилася і комедійна творчість М. Кропивницького, розпочата переробкою відомої комедії Мольєра «Жорж Данден» — «Хоч з мосту в воду головою». Далі з-під пера драматурга з'являються оригінальні комедії «Чмир» («Чумазий» (1890), «На руїнах» і «Супротивні течії» (1900), «Мамаша» (1903), «Старі сучки і молоді парості» (1903), водевіль «Дійшов до розуму» (1909). Ближчою до жанру комедії є й п'єса «Голомозий» (1908), яку автор назвав драмою.

Негаразди життя, що супроводжують суспільний розгардіяш і фактично зумовлені ним, представлені тут не в мелодраматичних і трагічних тонах, а в гумористично-сатиричних. Очевидно, змінилося ставлення в суспільстві до подібних проявів «нової моралі», до «нових героїв» наживи: замість жаху вони стали викликати сміх. Всесильність скоробагатьків показала свою обмеженість, самі вони — свою вичерпаність. І саме ці моменти стали предметом зображення митців.

У комедії «Чмир» («Чумазий») показано переродження доброго майстра — бондаря, чесної й працьовитої людини, на неробу-п'яницю під впливом «багатства» — одержаної по братові спадщини. І не тільки Демка Пшінку, а й усю його родину — дружину Варку, дочку Вустю — неначе ґедзь вкусив: вони пнуться в пани, калічать мову, маніжаться й пишаються понад усяку міру. Зберігає природне поводження й щирість почуття, зокрема до своєї коханої, сільської дівчини Марини, один лише син Зінько, чим і викликає гнів батька. «Мій плант такий, — обурено вигукує старий Пшінка, — щоб прикажчиківна була мені невісткою!». Як і Самрось Жлудь чи Конон, він швидко навчився самодурствувати.

Та панувати новоспеченому чмиреві доводиться недовго: кум, з яким він вступає в торговельну спілку, користуючись його безграмотністю і повним невіглаством у комерційних справах, оббирає його до нитки, переводить усі гроші (шість тисяч братової спадщини) на свій рахунок. Темний Демко врешті-решт залишається тим, ким і був — ремісником — бондарем, який має одне — єдине багатство — «скусні» до всякої роботи руки. Вся історія виглядає побутовим анекдотом — і в тій частині, де ремісник пробує «перевернутися» на пана, і в тій, де його, наївного дурня в комерції, блискавично обду-рює й оббирає свій же брат — Овсій-лавочник.

У фіналі п'єси «бісовим спокусам» протиставлено одвічні християнські цінності, людську совість. Зазнавши краху в комерції, батько згадує про непокірного сина:

«Демко. Зіньку, сину мій! (обійма його). Одурено мене, обморочено, знов наг я, як птах!.. Бідні ми, сину, бідні!..

Зінько. Ні, тату! Бідний той, що в болоті сидить; а чоловік, доки на ньому хрест, — не бідний!».

Очевидно, саме через акценти на християнську мораль п'єса не пропагувалася в попередні роки, а в критиці вся увага зосереджувалась на одіозності постаті куркуля.

Тему скоробагатьків, нових «панів — землевласників» із шинкарів і прикажчиків, що посідають місця розорених дворян, продовжує розвивати драматург і в комедії «На руїнах».

Маєток потомственного пана Смородини, закладений і перезакладений, купує з публічних торгів його прикажчик Прокіп Шклянка. «...Ему и не особенно много пришлось доплатить... — зауважує Смородина. — Покойный мой батюшка жил не так, как в настоящее время должно жить, поэтому наделал массу долгов... а уж я прикончил», — з сумом констатує молодий пан. Дія комедії розгортається довкола наміру пана продати також меблі і все хатнє та двірське начиння. Створюється своєрідний аукціон: сам Шклянка, основний покупець, який дозволяє цей аукціон лише з метою з'ясувати справжню вартість речей; Гершко і Шльома, місцеві швець і кравець, а заодно дрібні спекулянти, і німець — колоніст Пфейфер. В ході аукціону розкривається все: характери персонажів, їх потаємні наміри і принципи, або, як говорить один з персонажів комедії, «свій фундамент». І він у всіх один — це зиск, вигода, бажання дешево купити дорогу річ.

Усіх обводить довкола пальця той самий Шклянка, який домовляється зі Смородиною набавити після торгів «гривеник на рублик» і залишити все добро за собою. Пробує новітній герой «провернути» й ще одну справу по ходу дії: висватати старшу дочку Хвесю за розореного пана Смородину («в гільдію запишусь, дочка дворянкою стане»). Та тут планам прикажчика не судилося збутись: Смородина відмовляється від такої честі, чим немало обурює Прокопа і його дружину Параскеву. З цього приводу виникають численні комічні сцени.

«Параскева Митровна. Ач, злидень, обшарпанець!.. То чого ж йому тут засиджуватись, швидш його здихайся!..

Шклянка. Учений, воспитаний!..

Параскева Митровна. Не вміла капосна дівчина привабити, не вміла. З лиця, як і я, вдалася, та натурою зовсім не в мене. Он яка я була колись!.. Бувало, покійничок (йдеться про старого пана Смородину. — Авт.) у залицянні каже мені: «Хочеш, Паша, я розведу тебе з Прошкою і сам оженюсь на тобі?».

Шклянка. Оцього — то вже ніколи він не казав!» [423].

Закінчується комедія «На руїнах» повною перемогою на торгах нового господаря Шклянки: інші претенденти на «небель» і «окопажі» змушені відступити. «Комерчеський розум» прикажчика перемагає, як переміг він у економічній боротьбі з паном у цілому (зокрема, зіставляючи хазяйнування старих панів і свого власного). Чимало у міркуваннях чи «філософії», як називає це Смородина, нового господаря є слушного, хоча б роздуми про численну панську двірню. У відповідь на обурено — іронічну репліку старого панського лакея Тихона «ловкі пани повилуплювались» (мовляв, несправжні, не тримають прислуги) Прокіп говорить: «Ціла юрба зосталась оцієї наволочі, дармоїдів — нащадків панської примхи!.. Лізе до тебе у вічі, клянда, скимлить, щоб взяти його хоч за шматок хліба... а роботи. ніякої з нього не питай... Оця гаспидська хабота і знищила панів; вона їх зтріскала!.. Щоби годувати десятками отаких лежнів, то треба ж мати миліони капиталів, та й тих не вистачить!..» [418]. Такі ж проникливі міркування Прокопа про хліб, що продавався панами задешево на корені, про дорогі, розорливі поїздки «до Петенбурху», навіть про м'які меблі, які роблять панів «вутливими і млявими до праці». Не обминає його гострий розум і поводження сусідів — вискочнів, скоробагатьків, які надто поспішно і невміло заводять панські порядки й на цьому розоряються.

Отже, розуму, практичного життєвого глузду, спостережливості й проникливості новому господареві не позичати. Проте цьому персонажеві через відомі причини не дано було розвинутись ні в історичній дійсності, ні, відповідно, в літературі. Тавро куркуля-мироїда затінило всі інші його риси.

У комедії «Супротивні течії» (1900) наперед винесена така суспільна тенденція, як потреба грамотності, просвіти. Дочка селянина Андрія Хилька Надежда вчить грамоті сільських дітей, а також — крадькома — немолодого селянина Гаврила, парубка Логвина і навіть свого батька Андрія. Хоче навчитися грамоти і соцький Прохор, — йому вкрай дошкуляє, що не вміє він прочитати керівні «предписанія». Прагнення просвітитися, хоча б на рівні початкової грамоти, — справжнє знамення часу, що характеризує новий, більш вільний і незалежний спосіб життя. Проте селянська темнота і заскорузлість не поступаються новому, тягнуть назад. Особливо повстають проти нових віянь люди із застарілими поглядами, отупілі пияки, нероби, обмежені жінки, що знаходять «духовну» поживу у плітках, оббріхуваннях, наговорах (яскравим представником такого типу жінок є у п'єсі Текля). Так, п'яниця й базікало Гаврило, що проживає всі заробітки сина, пускає по селу поговір, що й Надежда й матір її — відьми. Дурна, дика плітка трохи не наробила біди, коли п'яна компанія — староста, писар, Федір і його недоумкуватий син Демид, бояри й дружки (Демида саме женять) — попадала з воза саме біля Андрієвої хати, а дехто при цьому й скалічився. Щоправда, такі весільні оказії на селі не новина. Про це говорить сам Гаврило, даючи «рецепти порятунку»:

«Гаврило. Треба тільки намочити горілкою рушника або хустку, обв’язати голову, і завтра буде здоров. Я старостую більш трицядка років, так траплялося не раз, що обом — молодому й молодій — голови попровалюють, то зараз намочиш рушника горілкою, обв'яжеш голови, і завтра все, як слід, благополучно!..

Народ. А бува-бува!..» [477].

І ось через таку чергову подію буйні гості доходять висновку, що «тут не без причини, тут пороблено!». Дівчині загрожують розправа, глум, і тільки поява панни Ольги, щирої приятельки Надіїної, зупиняє п'яний самосуд. Так супротивні течії — темноти й породженої нею дикості з одного боку, і нового, більш осмисленого життя, з іншого — на цей раз не зіткнулися у кривавій сутичці, що нівечить людські долі і життя. Все закінчилося, згідно з законами жанру, мирно. Проте трагічний фінал був десь зовсім поряд. Як говорить один з героїв твору Логвин: «Коли б панна не з'явилися, то без душогубства не обійшлось би».

Деградацію особи під впливом багатства показано і в п'єсі «Старі сучки й молоді парості». П'єса завершується гротескним малюнком: «купець з кріпаків» Кирпа помирає на купі грошей. У комедії «Мамаша» не сміх, а скоріше жах викликає взаємна ненависть членів однієї родини, затяжна хатня війна, яка деформує людську (особливо молоду) душу, руйнує нормальні людські стосунки.

Комедії Кропивницького мало відрізняються від його драм. Та ж «серйозна» проблематика: розкриття сучасних письменникові суспільних явищ диференціації села, зміни типу сільських господарів, становлення земельної буржуазії з представників третього стану і увесь трагікомізм супровідних явищ і ситуацій, економічних і моральних — ось об'єкт його уваги і предмет зображення. Мало різниться і поетика творів. Сміх у комедіях драматурга — гоголівський сатиричний, гнівний, пекучий сміх крізь сльози, це прагнення випалити ним болячки народного життя. Останнім комедіям М. Кропивницького, проте, бракує легкості, природного гумору, іскрометності; висміюванні персонажі ніде не піднімаються до рівня таких безсмертних типів, як Мартин Боруля з однойменної комедії І. Карпенка-Карого чи Голохвастий у М. Старицького («За двома зайцями»).

Повсякчас засобом комізму у Кропивницького є неймовірно перекручена, калічена мова, сумнозвісний «суржик». Так, у комедії «На руїнах» правильною російською мовою говорить поміщик Смородина, більш-менш нормально українською розмовляє родина Шклянки; решта персонажів до неймовірності на всі лади — німецький, єврейський, псевдоросійсько-лакейський — калічать мову. Через велику кількість таких перекручень цей прийом втрачає своє художнє значення як засіб гумору, втомлює. Сам М. Кропивницький відчував, що його комедії за всієї животрепетності їх проблематики якось «не витанцьовуються», що вони важкуваті й для сцени малопридатні. «А знаєте, — пише він Б. Грінченкові 24 червня 1895 року, — у мене не те що опадають руки, а щось таке діється, що я й не вмію вимовити: охота не охота, одчай не одчай, а щось погане.

Пам'ятаєте, казав я Вам, що написав комедію «Супротивні течії»? Я її кинув у скриню на спід» [592].

Драматург робить ставку на злободенність. В листі до В. В. Уманова-Каплуновського від 7 березня 1906 року він пише про свою нову драму «Розгардіяш»: «Пьеса написана на злободневную тему, с натуры, взвинченности нет... Старые мои пьесы, благодаря изменившемуся так быстро и, пожалуй, неожиданно направлению, принесли мне в этом году почти на 1000 р. менее прошлых годов, а ведь это моя пенсия... Надо писать на новые темы, да и грешно, впрочем, замалчивать...» [594]. Проте злободенність, вихоплена з натури, робить погану послугу М. Кропивницькому: по-перше, твори не «відстоюються» і втрачають на художності, а по-друге, сього хвилинність подій викликає посилену увагу цензури і як наслідок заборону п'єси. Та й, як відомо, застарівають найпершими саме найбільш злободенні твори.

В останні роки життя М. Кропивницький продовжує показувати складні процеси, що відбуваються на селі, зокрема в революційному 1905 році. У п'єсі «Скрутна доба» автор зазначає: «Діється на Харківщині 1905 року». На селах з'являються агітатори, які закликають селян насильно відбирати землю, роз'яснюють облудність царського маніфесту 17 жовтня. Все нуртує, кипить, розгардіяш у суспільстві посилюється. У написаній в 1906 році п'єсі «Розгардіяш» говориться і про загальний політичний нелад у широких межах Російської імперії, зумовлений російсько-японською війною. Війна стає ще однією причиною численних людських трагедій (Прохор — Катря у драмі

«Розгардіяш»). Про тяжкий вплив війни на життя народу йдеться також і в п'єсах «Старі сучки і молоді парості» (1908), «Зерно і полова» (1909) та ін.

Дещо раніше Кропивницький спробував відійти від злободенності, створивши історичну драму на сюжет роману Є. Гребінки «Чайковський, або Олексій Попович» (1904). Сильні характери, гостро-драматичні ситуації допомогли написанню твору високого романтичного звучання. Хотів письменник створити й оригінальну драму на історичну тему, радився з ученими — істориками, зокрема з М. Сумцовим, але задум свій здійснити уже не міг.

Наприкінці своєї театральної і драматургічної діяльності письменник писав: «Служив я вірою і правдою — хоч, може, іноді й помилявся і спотикався». Служив М. Кропивницький своєму народові, якого палко любив, за долю якого щиро вболівав.

Все життя М. Кропивницького, сповнене подвижницької праці, покладене було на вівтар розвитку рідного народу, пробудження його самосвідомості, покращення долі. Численні митці сцени, виховані ним, понесли далі високі заповіти громадянськості, правди і добра.





загрузка...