Всі публікації щодо:
Мирний Панас

Історія української літератури XIX ст.

Панас Мирний

(1849 — 1920)

В історію української літератури Панас Мирний увійшов як автор реалістично-психологічної прози. Розпочавши з традиційних для літератури першої половини XIX ст. оповідних жанрів, у зрілий період він створив великі епічні полотна, які склали цілий етап у розвитку української літератури.

Іван Франко оцінив творчу особистість Панаса Мирного як “сильний епічний талант“ [1, 143], звернувши увагу на його майстерність у психологічному аналізі персонажів: “Панас Мирний (Афанасій Рудченко) належить до найвизначніших українських повістярів і визначається особливо влучною характеристикою дієвих осіб та поглибленням їх психології“ [1, 342].

Народився Панас Мирний (літературний псевдонім Панаса Яковича Рудченка) 13 травня 1849 року в Миргороді в сім'ї дрібного урядовця. 1862 р. закінчив Гадяцьке повітове училище. У чотирнадцять років вступив на чиновницьку службу. Служив по канцеляріях у Гадячі (1863-1864), Прилуках (1865-1867), Миргороді (1867— 1871). Від 1871 р. мешкав у Полтаві, працюючи спершу бухгалтером губернського казначейства, а згодом на різних посадах у казенній палаті. В 70-х роках XIX ст. він став свідком “ходіння в народ“, коли близько 40 губерній Російської імперії (в тому числі й Полтавська) було охоплено активною народницькою пропагандою. Прикметною є участь Панаса Мирного в діяльності полтавського народницького гуртка “Унія“. 1914 р. П. Я. Рудченко дістав чин дійсного статського радника. Після 1917 р. працював у Полтавському губернському фінансовому відділі. Пізніше М. Зеров оцінив спосіб життя Панаса Мирного — письменника й Панаса Рудченка — чиновника як “постійне роздвоювання на урядовця коронної служби та українського письменника — народовця“ |2, 333].

Одним із чинників формування літературно-естетичних поглядів Панаса Мирного була літературна ситуація в Україні початку 70-х років XIX ст. На той час уже була належно оцінена творчість Г. Шевченка, утвердилася оповідна традиція (творчість Г. Квітки- Основ'яненка, Марка Вовчка, О. Стороженка, П. Куліша та ін.), склалася певна система жанрів у всіх родах літератури.

Загалом літературно-естетичну програму Панаса Мирного можна визначити як орієнтацію на реалістичний тип творчості. Процес становлення прозаїка — реаліста не виключав використання романтичних елементів (це відчутно навіть у суто реалістичному романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“: сон Чіпки, елементи детективної історії в ході розповіді про розбійництво Чіпки та його “товаришів“, детективний сюжет в оповіданні “Лови“ та ін.), хоч елементи романтичного, на перший погляд, світобачення можна поставити в залежність від індивідуального світогляду художника. Отже, реалістичний метод зображення буде усвідомлюватися письменником як не лише адекватне “фотографування“ дійсності, а і як складний процес творення художньої реальності, цілісної картини світу.

Із наставників Панаса Мирного в плані “теоретичної орієнтації“ головну роль відіграв Іван Білик. Саме він (здебільшого під час спільної праці над перетворенням повісті “Чіпка“ на роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“) наголошував на необхідності соціально-психологічного аналізу в реалістичному творі. Його зауваження до повісті “Чіпка“ є не лише джерелом дослідження художньої лабораторії двох авторів соціально-психологічного роману, а й певною мірою теоретичним обґрунтуванням реалістичного творення багатопланової художньої дійсності загалом. Літературна спадщина Панаса Мирного характеризує його як майстра слова, який найвищою цінністю художньої творчості вважав правду життя. Прагнення дослідити людську душу в різних життєвих обставинах на основі реалістичного методу зображення сприяло появі певних соціальних типів у творах Панаса Мирного (селянина, поміщика, міщанина). В процесі становлення індивідуальної манери письменника у сфері психологічного аналізу художній світ наповнюється не запрограмованими характерами — типами, а яскравими людськими особистостями.

Використовуючи поряд із психологічним аналізом принцип соціального детермінізму, Панас Мирний закономірно за основу обирає проблеми тогочасної дійсності. Це одна з ознак українського реалізму другої половини XIX ст. В поле зору письменника потрапляє історія селянки, яка йде на заробітки до міста (“Лихий попутав“, 1872). Поламана доля бідної дівчини є своєрідним продовженням традиції ще Г. Квітки-Основ'яненка і Т. Шевченка. Але проза Панаса Мирного засвідчує й появу нових тем порівняно з попередньою літературною епохою. Так, першу повість Панаса Мирного “П'яниця“ (1874) присвячено зображенню трагічної історії дрібного чиновника — вихідця з селянського середовища. Поряд із психологічним дослідженням персонажа на перший план висувається проблема адаптації людини з “добропорядним патріархальним вихованням“ до чужого середовища — міста. Подібну ситуацію змальовано в романі “Повія“, де картини трагічної долі Христі Притиківни (колишньої селянки) розгортаються в місті. За внутрішньою суттю проблематика в цих двох прозових творах подібна, але авторське дослідження різних за своєю природою психічних типів свідчить про оригінальні художні втілення письменницької думки, що виражається в жанровій і тематичній специфіці.

Новий літературний характер (інтелігента — різночинця) з'являється в повісті “Лихі люди“ (“Товариші“, 1877). Загальновизнаною думкою є твердження про те, що цей твір “випереджає“ свою літературну епоху. Оригінальний шлях психологічного аналізу в цьому випадку базується на сприятливому ґрунті: головний персонаж — освічена людина з високим інтелектуальним рівнем.

Проте в центрі письменникової уваги — селянство другої половини XIX ст. На часі була проблема селянської долі в нових умовах — звільнення від кріпацтва (реформа 1861 року). Інтерес для психологічного дослідження становить особистість селянина, який формально стає господарем своєї долі, але все-таки залишається на нижніх щаблях соціальної ієрархії. Традиційна тема взаємовідносин селянства й панства по-новому розкривається в повістях “За водою“ (1883), “Голодна воля“ (орієнтовно середина 80-х років), “Лихо давнє й сьогочасне“ (1897). Та ж таки селянська тематика — в підґрунті багатопланового роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“. Проте зміст цього великого художнього полотна масштабніший, ніж зміст повістей із селянською проблематикою. Зображуючи історію українського села за півтора століття, автори виходять на рівень трактування зміни способу мислення під час зміни соціально-історичних обставин. А водночас висвітлюється поступовий перехід від козацького до патріархально-селянського ладу життя у Східній Україні від першої половини XVIII ст. до середини XIX століття.

Поширене того часу просвітницьке трактування особистості вплинуло на спосіб дослідження Панасом Мирним внутрішнього світу персонажів. Традиція характеротворення під впливом зовнішніх умов життя (відома ще з прози Т. Шевченка, Г. Квітки- Основ'яненка) відчутна й у Панаса Мирного. Тому в його творах взаємодія людини та зовнішнього світу є взаємодією представників різних соціальних верств (романи “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, “Повія“, незавершені великі прозові твори), взаємовпливом людської індивідуальності й різних побутових чи соціально-історичних ситуацій (процес виховання у творах “Палійка“, “П'яниця“, “Лихо давнє й сьогочасне“ та ін.).

Естетична цінність прози Панаса Мирного пов'язана ще й з тим, що саме в другій половині XIX ст. в українській літературі відбувався відхід від фольклорних ремінісценцій (письменники, що групувалися навколо журналу “Основа“) до творення власне художньої літератури як виду словесного мистецтва.

Реалістичний метод письма став тим чинником, який вивільнив художнє мислення від давніших естетичних канонів і відкрив простір для осмислення буття й творення художньої реальності на засадах пізнання життєвих закономірностей та пошуків оптимального шляху втілення авторської думки. “На відміну від митців попередніх епох і напрямів, письменник — реаліст перебуває в неопосередкованому відношенні до дійсності — в тому розумінні, що, непідвладний готовим моделям, формам і формулам, він може вільно, творчо “добирати“ всю систему засобів зображення відповідно до “вимог“ зображуваних життєвих явищ, їхнього характеру й структури“ [3, 17]. Така свобода художнього мислення передбачає не руйнування, а свободу використання наявних естетичних здобутків (зокрема жанрових форм). Неканонізованість художнього зображення зумовлює те, що в добу реалізму так звана стильова типологія ґрунтується саме на індивідуальних стилях, які підпорядковані більшою мірою внутрішньому світові особистості, ніж естетичним канонам. Розширення обріїв мистецького мислення найнаочніше проявляється в епічних формах (і в творчості Панаса Мирного), де в середині XIX ст. відбувається перехід від традиційних оповідних жанрів до такої не канонізованої форми, як роман.

Еволюція стилю Панаса Мирного пов'язана з процесом появи нових жанрів у творчості письменника й в українській літературі другої половини XIX ст. Становлення об'єктивного типу розповіді знаменувало розвиток жанру повісті (“П'яниця“, “Лихі люди“, “Лихо давнє й сьогочасне“, “Чіпка“). Багатоплановість художнього мислення, прагнення зобразити цілісну картину світу в усіх особистісних взаємозв'язках, у часових і просторових І художніх площинах сприяли появі романного жанру.

Належність Панаса Мирного до культурної епохи другої половини XIX ст. (період не тільки заглиблення у філософські проблеми людської особистості, а й перегляду національної історії загалом) стала одним із чинників усвідомлення митцем життєвого матеріалу як різноманітності ситуацій, між якими має бути певний причиново-наслідковий зв'язок. Реальна дійсність для Панаса Мирного є не просто “вихідним пунктом“ для створення адекватної картини — образу світу, а своєрідним поштовхом до побудови індивідуальної філософсько-естетичної концепції буття.

Закономірно, що атмосфера тогочасної доби зумовила тематику творів письменника — реаліста. Фактично, продовжуючи тему “маленької людини“, популярну не тільки в українській, айв інших європейських літературах, Панас Мирний дав оригінальну її інтерпретацію. З одного боку, певний характер — тип діє відповідно до об'єктивних суспільних і побутових умов, з іншого — автор намагається подивитися на особистість з погляду суспільної та індивідуальної моралі (ранні оповідання “Ганнуся“, “Жидівка“). Постає проблема індивідуального характеру, який формується й проявляється в середовищі з усталеними уявленнями про місце людини в суспільній ієрархії (“Народолюбець“, “П'яниця“).

60—70-і роки — час, коли основна маса населення (селянство) офіційно стала вільною. Склалася ситуація, за якої людина начебто може реалізувати свій внутрішній потенціал. Першочерговою стає проблема дослідження внутрішнього світу селянина в нових для нього умовах, коли він сам має зважувати кожен життєвий крок і обирати свій шлях. Розвиток такого характеру відбувається в процесі постійної взаємодії як зі звичними патріархальними умовами, так і з новим, невідомим досі світом — містом (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, “Повія“, “Як ведеться, так і живеться“, “Голодна воля“, незавершені твори “Родина Бородаїв“, “Халамидник“ та ін.).

Творчість Панаса Мирного в літературному процесі XIX ст. розгортається, за словами М. Рудницького, як цілий перехідний етап від створення перших власне художніх зразків до нового типу письма кінця XIX — початку XX ст.: “Мирний, що одним коренем цупко тримається ґрунту, на якому зріс талант Марка Вовчка, має у своєму генеалогічному дереві такі паростки, що пахнуть нашою сучасною літературою — Коцюбинським, Стефаником, Винниченком“ 14, 5]. У зв'язку з цим можна вести мову про своєрідний процес розвитку прозового повістування в творчості “корифея української прози“.

Еволюція художньої свідомості Панаса Мирного пов'язана зі становленням об'єктивного типу розповіді, що став визначальною рисою української прози другої половини XIX ст.

Оскільки художню структуру безпосередньо зумовлено організацією свідомості особи, від імені якої й ведеться власне виклад історії, головні типи повістування розрізняються за такими критеріями: виклад художнього матеріалу вустами створеного автором умовного героя має вигляд оповіді від першої особи (суб'єктивна оповідь), а розгортання подій без видимого посилання на джерело інформації, тобто виклад безпосередньо від автора, має вигляд розповіді від третьої особи (об'єктивна розповідь). Це дає змогу наочно показати особливість індивідуального методу Панаса Мирного у творенні людських характерів (зокрема й психологічний аналіз) на тлі цілісної картини дійсності. До речі, письменник зауважував, що автор не повинен втручатися в план розповіді твору; він має уникати суб'єктивних висновків та оцінок (лист до М. Коцюбинського від 30 червня 1898 р.). І все-таки простежується еволюція розповідної форми від суб'єктивного оповідача -“всезнавця“ (в ранніх оповіданнях і першому друкованому творі “Лихий попутав“ (1872) до різно-суб'єктної (об'єктивної) розповіді в подальшій творчості.

Оповідь Панаса Мирного від першої особи, хоча за зовнішнім оформленням і подібна до оповіді літературних попередників, не є традиційним повістуванням суб'єктивного типу. Оповідання “Ганнуся“ (орієнтовно 1868—1870 років) — чи не єдине в спадщині Панаса Мирного, яке можна вважати суб'єктивним типом повістування в чистому вигляді. Та й цей твір є не так спогадами оповідача -“всезнавця“ про минулі події, як розповіддю про зміни у внутрішньому світі самого оповідача. Власне дію (сюжет) можна вважати способом вираження внутрішньої суті суб'єкта оповіді. Сюжетна лінія накреслюється шляхом зображення дій двох осіб: Ганнусі, ім'я якої винесено в заголовок і яка фактично є центральним персонажем оповідання, й оповідача. Але так званий план дії оповідача фіксує зміну його настрою залежно від поведінки іншого персонажа (Ган-нусі). Тому складається ситуація, в якій на першому плані — спос-тереження автора — творця за внутрішнім світом оповідача, а власне подієвий аспект є лише засобом дослідження зміни настрою. Дія персонажа протягом усього оповідання супроводжується монологічним описом вражень і роздумів оповідача. Тобто процес розгортання художньої оповіді має вигляд чергування описаної події й коментаря до неї.

Уже в перших спробах пера Панаса Мирного художній виклад не входить у межі чітко окреслених двох аспектів оповіді від першої особи (сюжет героя й сюжет оповідача). Психологічний первень в художній свідомості митця, визначений ним самим як спостереження за “порухами“ людської душі “у час лихої долі, у час великої радості, нещастя, горя“ [5, 324], домінує над традиційною літературною формою й приводить до пошуків нового типу авторського самовираження.

Ілюстрацією неусталеної структури суб'єктивної оповіді є оповідання “Жидівка“ (орієнтовно 1868—1870 років), де початок подається від імені об'єктивного розповідача, а далі мова йде від імені оповідача, який був предметно представлений у вступній частині. Таким чином, оповідання має три плани розповіді: від імені об'єктивного розповідача, що стоїть найближче до власне автора; від імені оповідача -“всезнавця“; власне дія зображених персонажів. Створюється ситуація, ніби зображуваний світ існує в свідомості об'єктивного спостерігача, а історія, що лежить в основі сюжету, розказана оповідачем — персонажем (оповідь від першої особи), сприймається як спогади суб'єктивного оповідача (Петра Петровича Мухи) й одночасно як дійсність другого порядку. Центральна сюжетна лінія є лише засобом для відтінення емоційного забарвлення розповіді. Хід думки поєднується з коментувальною інтерпретацією вчинків персонажів, плином переживань.

Оповідання “Жидівка“ й “Ганнуся“ можна назвати мелодраматичними історіями нещасливого кохання. Проте в розвитку досить прямолінійних сюжетів проявляється певна система зв'язків між персонажами (в цьому випадку між центральним персонажем і оповідачем), що свідчить про початки психологічного аналізу. В процесі спостереження одного персонажа за іншим формується певний погляд. Тоді окрема історія переходить від простої художньої інформативності до художнього зображення.

Вихід прозового повістування Панаса Мирного ще на ранньому етапі творчості за межі традиційного оповідання свідчить про його вільне епічне мислення. Навіть у традиційному жанрі оповідання автор робить спробу не просто змоделювати життєву ситуацію, а пояснити хід подій: “Що ж це справді за дівчина, як і через навіщо дійшла вона до підпалу?“ [6, 57]. На ґрунті цього виникає прихована полеміка між потенційним оповідачем і об'єктивним спостерігачем в оповіданні “Палійка“ (початок 70-х років). Автор — дослідник розкриває процес впливу обставин на спосіб дії персонажа в тій чи тій ситуації. Хоча, як і раніше, домінує свідомість провідного повістування, він намагається не просто дати власну інтерпретацію конкретної історії, а з'ясувати причину, що зумовила ту чи ту дію персонажа. Оповідання “Палійка“ фактично є першою спробою об'єктивної розповіді. Але постать традиційного оповідача затушована лише частково: в окремих епізодах встановлюється його прямий діалогічний контакт із читацькою аудиторією (“Невеселі то картини, читальниче...“), хоча загалом оповідання сприймається як розповідь від третьої особи. Однак спроба психологічного дослідження у “Палійці“ має дещо схематичний вигляд. Відомий ще на початку твору наслідок став закономірним, бо доля Солохи була визначена наперед ще після зображення нещасного випадку, що стався з нею у дитинстві. Персонажеві не залишається істотних можливостей вибору.

Водночас конкретний зміст оповідання не замикається на фактичному матеріалі зображеного світу. Ситуації — моделі дійсності узагальнюються. Момент узагальнення художнього матеріалу можна вважати свідомою метою автора. В оповіданні “Палійка“ конкретна життєва ситуація виступає як прояв загальної тенденції: “По наших селах українських багато є таких господарів, таких, добрих, працьовитих, котрі цілий вік свій у роботі та роботі, руки та ноги спочинку не мають, спина не розгинається ніколи і, не дивлячись на їх каторжну працю, тяжку, облиту і потом і кров'ю, все доля їм не служить, не дбає... Такий недотепа, такий безталанник був і Грицько Вареник, батько цієї самої дівчини“ [6, 57—58]. Процес узагальнення неминуче веде до “вільної“ розповіді й до появи авторського голосу в художньому творі.

Авторська філософсько-естетична концепція втілюється через посередництво постаті об'єктивного розповідача (найближчого до автора й найнепомітнішого в тексті). Поєднання психологічного первня в художньому баченні Панаса Мирного з об'єктивним типом розповіді дало змогу розширити межі зображуваного світу й подати його як процес. Уже в оповіданні “Народолюбець“ (початок 70-х років) простежується тенденція не лише до аналізу окремих подій, а й до дослідження життєвої долі персонажа як процесу становлення особистості. Причому автор не перебуває поза планом твору, — він бере участь в одвічному діалозі з читачем через розповідача й персонажів. Розосередження особи власне автора на складові (голоси персонажів і розповідача) є основою діалогічного повістування. В результаті цього спостереження й аналіз художніх подій відбувається з різних позицій.

Тенденція до діалогічної об'єктивної розповіді спостерігається в оповіданні “Лихий попутав“ (1872), де оповідач є одночасно й центральним персонажем. У традиційно оформлених діалогах головна дійова особа (Варка Луценкова) змушена сама коментувати свої репліки, використовуючи ремарки: “От, — кажу, — не знать, де та пташка ночувати буде, що її лихою годиною у чужий край прибило!“ Одна особа одночасно діє й спостерігає сама за собою та за іншими персонажами.

Загалом оповідання “Лихий попутав“ є сповіддю оповідача — персонажа. Тема сумної долі сільської дівчини, яка пішла в найми до міста, досить поширена в прозі першої половини та середини XIX ст. У трактуванні цієї традиційної історії оригінальним є те, що спокусником селянки виступає представник, по суті, одної з нею соціальної верстви. Тому провідним є не соціальний конфлікт, а морально-етичний. На перший план висувається стан людської душі, який передається переважно через зовнішні прояви (дію). Автор, однак, не обмежується таким прийомом і намагається очима самого ж оповідача — персонажа зазирнути всередину власної душі. Спостереження персонажа за власним внутрішнім станом набуває найбільшої сили наочного зображення у фінальній сцені оповідання. Психологічне дослідження подано безвідносно до часу оповіді як процес марення: “У в очах плями миготять, широкі кружала ходять — то жовті, то сині, зелені, то вогняно-червоні... Ось наче що осіяло...“

Активний первень тут належить свідомості персонажа. Він сам керує ситуацією, створюючи найбільш сприятливу атмосферу для вираження своєї суті. Співвідношення свідомостей автора й персонажа зміщується в бік персонажа. Автор, маскуючись під постать оповідача, не зникає. Він займає позицію сприймання. Таким чином, уже в оповіданні “Лихий попутав“ на перший план виходить процес спостереження за персонажем, а сам персонаж стає не тільки пасивним об'єктом зображення, а й суб'єктом.

В оповіданні “П'яниця“ (1874) з'являється постать незалежного розповідача й чи не вперше у прозі Панаса Мирного здійснено перехід від суб'єктивного до об'єктивного типу прозового викладу. Розповідач і персонаж перебувають у різних планах повістування. Роль об'єктивного розповідача не повторює всевладну функцію оповідача від першої особи, присутність якого відчувалася постійно. Створюється особлива атмосфера діяльності персонажа.

Дійова особа є постаттю, зовні некерованою, вільною у виборі власного життєвого шляху. Герой — ставленик автора — створює ілюзію саморозвитку в світі, який є моделлю дійсності. Як повновартісна особистість персонаж віч-на-віч взаємодіє із зовнішнім світом за рахунок внутрішньої потенційної енергії й під впливом об'єктивних обставин стає цілісним характером.

За об'єктивним змістом твору центральний персонаж — дрібний чиновник Іван Ливадний — стає жертвою середовища. Під ударами долі він морально деградує, занепадає духом і, нарешті, помирає в шпиталі. По-іншому складається доля його рідного брата Петра Ливадного. Виховувалися вони в майже однаковому соціальному світі, а стали фактично антиподами. З одного боку, наявний вплив Просвітництва на трактування теми “маленької людини“ (формування характеру відбувається під впливом середовища, як, наприклад, у повісті “Близнецы“ Т. Шевченка), з іншого боку, автор акцентує увагу на суто людських чинниках, які взаємодіють із зовнішніми обставинами.

Для психологічних студій автор обирає не окремий відрізок життя особистості, а намагається простежити людську долю від народження до смерті. Ланцюг послідовних ситуацій створює односпрямований життєвий шлях персонажа в замкнених часово-просторових межах художньої дійсності. На розповідача покладається функція високомайстерного обігрування послідовних подій із поступовим наближенням то до дійової особи, то до читача, щоб у кінцевому підсумку представити вічну проблему “людина і світ“ у зворотному зв'язку, подивитися на світ очима персонажа, проникнути в його свідомість і показати, ким є особистість для тих, хто її оточує.

У процесі інтенсивного проникнення у внутрішній (духовний) світ людини ініціативу повністю передано дійовій особі. Ефект відсутності сторонніх спостерігачів створено в епізоді писання Іваном Ливадним листа до брата: він залишається наодинці з собою і уявляє вчинки свого брата, зіставляючи їх із власними світоглядними принципами. Лист, який можна порівняти з внутрішнім монологом, дає уявлення читачеві про душевну організацію персонажа, але рух думки не переростає в реальні дії (лист залишився не відісланим). Після невдалої спроби заявити вголос про себе Ливадний знову потрапляє під тиск обставин, і взаємодія між людиною й світом триває в одному напрямі. Це супроводжується поступовою деградацією особистості. Незважаючи на фатальне завершення долі героя, проводячи його через життєві випробування, автор робить спробу сформувати погляд дійової особи на дійсність (це найяскравіше виражено в листі). Зображення внутрішньої активної позиції персонажа через написання листа притаманне й оповіданню “Народолюбець“: “Всі неправди батькові довго лежали у молодому серці, довго кипіли у йому, поки таки й збігли, не гострим словом у крузі свого товариства, а палючим докором у листі до батька“.

Таким чином, через зіткнення двох протилежних позицій (позиції персонажа, висловленої в листі, й позиції адресата — уявного співрозмовника) автор творить діалогічну ситуацію. Сам принцип діалогу передбачає рух думки в часі. Така високомайстерна гра авторської уяви усуває схематичну статичність розповіді й об'єднує часові площини твору в єдине динамічне ціле. “Зв'язавши минуле і сучасне свого героя в єдине ціле, — пише М. Пивоваров, — письменник цим самим уникнув статичності в його змалюванні. З цього часу образ Івана подається в процесі розвитку, в русі, в суперечностях“ [7, 78].

Пов'язання минулого й теперішнього через раптовий поворот у минуле є традиційним прийомом Панаса Мирного. В оповіданні “П'яниця“ — це розповідь про дитинство Івана Ливадного на початку другого розділу; в повісті “Голодна воля“ — пригадування життя Василя Кучерявого до моменту основних подій. У романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ такий прийом застосовано, коли після розділу “Польова царівна“ дається інформація про події, які навіть передували народженню Чігіки Варениченка. Далекою ретроспекцією є вся друга частина у тому-таки творі, а в романі “Повія“ переміщення в минулі часові площини мають вигляд окремих історій — монологів дійових осіб (історія Мар'ї).

Відтворення внутрішнього стану персонажів шляхом послідовного наближення до них постаті розповідача веде до того, що повістувач весь час вимушений викладати різні світоглядні позиції. При цьому не ігнорується і його власна позиція, яка не є поєднанням різних поглядів. Авторський погляд на поставлені проблеми формується в позатекстовій сфері. Його світоглядну позицію визначено ширшим масштабом, ніж просто належністю до конкретної суспільної верстви. Побудова моделі реального світу через формування і взаємозв'язок різних поглядів, активну взаємодію характерів і обставин свідчить про розуміння реальності як невичерпної різноманітності ситуацій в процесі їх постійної взаємодії.

Унаслідок активізації свідомості персонажа розширюються змістові межі твору. В зображеній картині людського буття відкриваються незвідані пласти, які й спонукають до дослідження, аналізу процесу взаємозв'язаних ситуацій. З'являється авторське слово, втілене через “партію“ незалежного розповідача. Жанр оповідання в тому вигляді, який є традиційним для першої половини XIX ст., поступово вичерпується. Кут художнього зору письменника розширюється, й настає момент, коли він шляхом експерименту шукає іншу жанрову форму для втілення своєї думки.

Оповідання “П'яниця“ є своєрідним етапом в еволюції епічного мислення Панаса Мирного. Відбувається становлення об'єктивного повістування й перехід до більшої прозової форми — повісті.

Прагнення створити цілісну картину буття у причиново-наслідковому взаємозв'язку ситуацій виражено в письменника спробами в межах одного твору поєднати різні сюжетні лінії, окремі історії. Підтвердженням можуть бути фрагменти великих прозових творів “Сколихнув“ (“Вечорниці“, “Рід“); “Струс. Карло Карлович“, “(Родина Бородаїв) — (Головиха) — Учителька“. За орієнтовним датуванням розділів “Струс“ і “Карло Карлович“ початком 70-х років [6, 515] спроби написання великих прозових творів належать ще до раннього періоду творчості Панаса Мирного.

Те, що епічне мислення Панаса Мирного передбачає не тільки зображення набору ситуацій, а й створення цілісної картини буття через конкретні образи, спричинило розростання творів за рахунок авторського дослідження вглиб зображеного світу, а не через екстенсивне розширення кута зору розповідача. Це характерно для романного жанру, який відрізняється від інших жанрів тим, що його “цікавлять саме зв'язки між гранями й процесами життя, він шукає “всезагальний“ зв'язок явищ“ [8, 140].

Вершиною епічного мислення Панаса Мирного вважаються романи “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ (1875) та “Повія“ (1883—1884), де автор у центр художнього дослідження ставить неординарну людину й детально простежує її психологічний стан за різних обставин.

У 70-х роках XIX ст. головною темою українських письменників було життя села. Традиційний соціальний характер (патріархальний господар) після реформи 1861 р. набув нового трактування — селянин опинився перед проблемою вибору способу господарювання, зрештою — вибору свого життєвого шляху.

Задум роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ (“Пропаща сила“) виник у Панаса Мирного навесні 1872 р. під час мандрівки, враження від якої були описані в нарисі “Подоріжжя од Полтави до Гадячого“ (Правда. 1874. № 10—13). Порівняно вузький зміст (поява розбійника Чіпки під впливом “дурних умов буття“) Панас Мирний втілив у повісті “Чіпка“. На основі зібраного матеріалу протягом 1872—1875 років у співавторстві з братом — Іваном Біликом створювався роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“. Завершений 1875 р. й тоді — таки проведений через цензуру, твір цей уперше надруковано 1880 р. в Женеві за сприяння М. Драгоманова.

Другий автор твору (Іван Білик) обстоював думку про необхідність створення в українській літературі “народного роману на основі щирого реалізму“. Саме він написав нові розділи (“Новий вік“, “Старе — та поновлене“), які відтворюють конкретну історичну атмосферу 70—80-х років XIX ст., а також доповнив історичними фактами розділи другої частини. Отже, дія роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ відбувається на тлі історії українського села за півтора сторіччя.

Центральною проблемою епопеї “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ є конфлікт “пропащої сили“ (Чіпка) з патріархальним середовищем пореформеного села. Сюжет є майже детективною історією, в ході якої постають картини життя селян, міщан, діяльності новоутвореного земства тощо. Історія життя центрального персонажа Чіпки Варениченка складається так, що він проходить через численні ситуації випробування: з дитинства серед односельців вважався “виродком“; уже в дорослому віці не вдалося стати добропорядним господарем через втрату земельного наділу; зіткнувся з несправедливим веденням офіційними особами судових справ із нижчими верствами населення. Як натура діяльна, не зміг знайти розради в спокійному сімейному житті й під час невдалих пошуків правди опинився в середовищі злочинців, шукаючи “порятунку“ в пияцтві й розбійництві.

Картини роману густо заселено характерами не лише різного соціального типу, а й різної психічної організації. Так, протилежністю Чіпки є його дружина Галя. Не може зрозуміти вчинків свого товариша Грицько, який став добропорядним господарем (його спосіб життя цілком відповідає моральним засадам його соціального середовища). Ситуація загострюється, коли фактично ворогами стають мати з сином (Мотря після численних вагань віддає Чіпку до рук офіційного суду).

Окремими сюжетними лініями, але органічним доповненням центральної історії є екскурс у минулі часи й розповідь про “династію“ Гудзів і паралельно з цим — володіння Пісками панами Польськими.

Увагу привертає передусім центральний персонаж Чіпка Варениченко, який є однією із загадкових постатей у літературі другої половини XIX ст. Цього героя можна визначити як суспільний тип того часу. Нове в характері Чіпки — результат зіткнення абсолютно протилежних первнів. Суперечність у його внутрішньому світі — це, фактично, вічне розходження між прагненням до найповнішого самовираження, реалізації великої потенційної енергії й постійною протидією зовнішніх обставин, неможливістю досягти ідеального світопорядку (вимальованого в уяві). Отже, неординарна особистість випадає із суспільної ієрархії; виникає конфлікт із середовищем і внутрішня драма душі.

В аналітичній прозі Панаса Мирного неможливо провести чітку межу між власне зауваженнями розповідача й безпосереднім вираженням внутрішнього стану персонажа. Відбувається постійне чергування цих двох планів дослідження, в чому й полягає внутрішній драматизм розповіді. У дослідженні особистості через внутрішнє драматизування розповіді активно взаємодіють свідомості розповідача й персонажа.

Активізація свідомості персонажа (формування його позиції) свідчить про те, що особистість постає не лише частиною зображуваного світу, а й творить свій власний світ, який вступає у взаємодію із світом інших персонажів і з усім композиційним світообразом. Зразком діалогу з навколишнім світом може бути внутрішній монолог персонажа, коли з'ясування проблеми відбувається через звертання до уявних співрозмовників: “Бідний мій тату! — думав він. — Не знав ти долі від самого малку, — може, аж до смерті... Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий; од панського двору до Дону, од Дону — до прийому... Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Ой, Боже наш, Боже! Ти — всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш... Ти один наглядаєш над землею — і маєш волю над нею... Чому ж ти не скараєш злого — хай не карає доброго?!“

При найвищому психологічному напруженні у “розмову“ персонажа з самим собою долучаються ще й внутрішні голоси (крім реальних голосів розповідача й персонажів). Так, в епізоді роздумів Чіпки над скоєним злочином (розділ “Перший ступінь“) рівномірний плин роздумів переривається риторичними реченнями: “А до цього що витворяв?! Де ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?!“ Це дає можливість авторові повністю віддати ініціативу дійовій особі й поставити її перед вибором подальшого життєвого шляху через осмислення пройденого етапу. Введення додаткового голосу опосередковано засвідчує існування погляду, що не тільки виступає в опозиції до того, який персонаж формує своїми діями, а є однією з рушійних сил його саморозвитку.

Процес саморозвитку індивідуального характеру відбувається, безперечно, в системі зв'язків між персонажами — характерами, які виражають ту чи ту тенденцію життя. До персонажів, які створюють оточення Чіпки, належить образ громадського пастуха діда Уласа, Чіпчиної матері Мотрі, дружини Галі (“розбишацької дочки“). У системі взаємопереплетених сюжетних ліній люмпени — Лушня, Матня і Пацюк; порядний господар Грицько Супруненко; представники соціальної верхівки — пани Польські, становий Дмитренко, земський діяч Шавкун та ін. Взаємодія колоритних індивідуальностей не тільки творить динаміку художньої історії, а й є засобом висвітлення різних поглядів, запорукою неповторного епічного драматизму.

Епічна драматизація — художня умовність, бо, за традицією прозового словесного мистецтва, різносуб'єктний діалог твориться через видозміну голосу розповідача. Проте одночасна акція різноголосих протиборчих первнів наочно демонструє хід епічної події, наближаючи художню умовність до реальної ситуації та уникаючи монотонного переповідання подій, що фактично вже відбулися.

Найбільшої подібності з дійсністю епічна драматизовано розповідь набуває в масових сценах. У романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ вони схожі з власне драматичними полілогами, де побіжні зауваження розповідача мають вигляд сценічних авторських ремарок (сцена бунту в розділі “На волі“).

Взаємодія різних позицій, що створює внутрішній світ роману, в Панаса Мирного відбувається на тлі постулатів патріархальної моралі українського суспільства. Цей спосіб мислення, домінантний світогляд наочно втілюються через висвітлення так званої “громадської думки“. Сам розповідач, ведучи об'єктивне повістування, мимоволі пристає до загальноприйнятого погляду щодо організації людського суспільства. Але це не є повною асиміляцією з відповідною суспільною верствою. Бо й висвітлення “громадської думки“ часто реалізується як результат спостережень і має вигляд цитування: “Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч “страшним чоловіком “ (курсив наш. — О. М.). Таким чином, “громадська думка“ — також своєрідна позиція, яка, хоча й не належить конкретній особі, створює загальне тло для взаємодії всіх інших.

Внутрішній драматизм розповіді через постійну зміну точок зору — продукт об'єктивного звучання тексту, а не авторського задуму. І все ж самі автори відчували важливість зміни точок спостереження в ході художньої думки. Іван Білик у зауваженнях до повісті “Чіпка“ писав: “...тебе необходимо расширить горизонт и посмотреть на жизнь, как она есть, а не в изолированном фокусе — разбойничестве. Автор должен не с разбойнического притона смотреть на мир, а напротив, — с мировой точки на разбойнический притон“.

Драматизація прозової форми стає одним із жанротвірних засобів роману другої половини XIX ст. Прагнення письменника — реаліста не просто “сфотографувати“ дійсні ситуації, а зрозуміти рушійні сили людської поведінки, логічну закономірність, взаємозв'язок різних аспектів цілісної картини буття або ж повний алогізм ходу подій веде до того, що змальована ситуація досягає найвищої міри напруження через постановку запитань і одержання відповідей чи прямого зіткнення різних поглядів. Через формування авторського слова над текстом розкривається не лише індивідуальна манера щодо конструктивної організації прозової форми, а й демонструється авторська філософія буття. Традиційна романна форма в інтерпретації автора представляє конкретну картину епохи крізь призму авторської свідомості й узагальнює поставлені проблеми, відкриваючи простір для роздумів читача.

Своєрідність роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ полягає в тому, що він має двох авторів. Єдиний план розповіді епічного твору складається ніби з двох різних авторських точок зору. Кожен із авторів “творить“ свого розповідача, а водночас — свою версію втілення авторської думки. Розповідач Панаса Мирного, виступаючи об'єктивним спостерігачем, займаючи позицію на різних дистанціях щодо окремих персонажів, періодично майже цілковито зливаючись з голосами дійових осіб, не засвідчує своєї присутності в тій чи тій ситуації. Про наявність такої точки спостереження читач може тільки здогадуватися, виходячи із загального враження про плин розповіді. Розповідач Івана Білика також займає об'єктивну позицію, чим визначається загальна стильова тенденція роману. Проте в епізодах тут незмінно відчувається присутність сторонньої особи, і персонажі навіть дещо втрачають свободу дій у художньому просторі, перебуваючи під її владою. Так, сцену земських виборів (розділ “Старе — та поновлене“) подано як картину, яку спостерігають з однієї незмінної точки. До того ж персонажі повністю керовані розповідачем, про що свідчить пряме словесне зауваження з використанням присвійного займенника: “Хоч наші дукачі були у добрих синіх жупанах, а все-таки така незвичайна сміливість колола панські очі“.

Панас Мирний та Іван Білик створили два різні типи розповідача. Літературознавча думка від І. Франка до О. Біленького одностайна в тому, що це — одна з причин не досягнутої гармонії між авторами роману.

Уявлення про естетичну цінність романів Панаса Мирного складається великою мірою залежно від часово-просторової організації художньої дійсності. Часто згадуваним є факт раптового переривання сюжету другою частиною в романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“. Прийом далекої ретроспекції не зовсім розуміли навіть самі автори. Недарма Іван Білик називав цю частину “проклятою“ й пропонував вилучити її з роману. Проте екскурс у далеке минуле не просто “працює“ на загальну ідею, а охоплює перші два етапи центрального конфлікту (історії Мирона й Максима Гудзів), без чого “драма современная“ (історія Чіпки) не мала б сенсу. Крім того, в романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ переміщення в історичне минуле визначає не лише своєрідність часово-просторової організації художнього твору, а є також засобом вираження авторської позиції щодо усвідомлення ходу української історії за півтора сторіччя.

Дві передісторії сюжетної лінії Чіпки розгортаються через співіснування двох типів мислення (козацького й патріархального). Життя особистостей прямо чи опосередковано пов'язане з певними історичними фактами, які виступають не тільки подієвим тлом, а й чинниками формування світобачення.

Аналогічними є раптові трансформації викладу в давнє минуле на початку роману (коли після розділу “Польова царівна“ подано розділ “Двужон“); переміщеннями меншого масштабу є історія про “злочин“ малого Чіпки перед Богом (розділ “Дитячі літа“), оповідь діда про Чіпчиного батька. У викладовій організації роману таке зміщення має вигляд пригадування. За цим самим принципом уведено історію Мар'ї в роман “Повія“.

Доказом того, що постійне оперування часовими площинами органічне для художнього світу митця, є зауваження Івана Білика до повісті “Чіпка“: “Обыкновенно рассказывая чью-либо жизнь, люди не говорят о ней — за здорово живешь, что вот, мол, был такой-то, отец у него такой-то, жил так-то etc. А всегда вспоминают жизнь чью-либо и приводят ее в пример — по поводу каких-либо воспоминаний“. Для Панаса Мирного “характерне як поступальне зображення, так і “стрибки“ назад, в минуле, з тим самим послідовно-поступальним зображенням подій до точки ретроспекції і даль-шим їх продовженням у “дійсному“ художньому часі“ [9, 118].

Раптові переміщення часу розповіді в минуле ускладнюють конструкцію романного жанру. Прагнення відтворити цілісну картину буття через закономірний зв'язок явищ є причиною поєднання теперішнього й минулого часів. У романі, де долю центральних персонажів простежено на тлі загальної картини свого часу, фабула не замикається в межах одного часового відрізка. Використовуючи в усвідомленні змісту епохи власний авторський досвід і досвід попередників, письменник створює романну картину з узагальнювальним значенням на тлі розімкненого художнього часу.

Деяку дисгармонію в організації художнього часу, внесену другою частиною в романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, можна пов'язати ще й з тими обставинами, що в період написання твору романний жанр в українській літературі перебував на стадії становлення. Власний письменницький досвід відігравав чи не вирішальну роль у виробленні форми для повноцінного втілення авторської думки, про що, зокрема, свідчать численні редакції й переробка тексту твору.

Оригінальність внутрішньої структури романного жанру Панаса Мирного полягає в тому, що дослідження зображуваного світу відбувається на основі поєднання логічного й емоційного первнів. Поряд із драматизацією епічної розповіді наявний і ліричний елемент, який вносять, зокрема, пейзажі. Природа, хоч і є емпіричною даністю, але такою, що пристосована до сприймання психологічних нюансів у поведінці персонажа й у загальному емоційному колориті твору. Своєрідний ліризм простежується в епічній прозі письменника в співіснуванні світу реального та нереального (сни, марення): “І сниться Чіпці — немов сон, і ввижається — наче бувальщина“. Якщо психологічний аналіз відбувається в так званому нереальному світі, то знімаються будь-які умовності дійсного життя. Авторська думка переходить навіть у світ символів. Свідомість персонажа не обтяжується моментними життєвими реаліями й вільно оперує кольоровими та звуковими образами.

Реалістичний метод, яким позначена творча спадщина Панаса Мирного і який І. Франко у статті “Література, її завдання і найважніші ціхи“ назвав науковим, передбачає створення художньої реальності як процесу пізнання головних закономірностей людського буття. Ця особливість є не тільки ознакою стилю окремих авторів, а й характеризує провідну тенденцію реалістичної літератури другої половини XIX ст. За словами Д. Наливайка, “серед інших напрямів і типів художньої творчості реалізм вирізняється тим, що із системи функцій мистецтва, поліфункціонального за своєю природою, провідною у ньому стає пізнавальна функція“ [3, 22]. Психологічне дослідження в романах Панаса Мирного, власне, і є способом пізнання внутрішньої суті людини. Відкриваючи простір для розвитку свідомості персонажа, автор створює ситуації, в яких персонаж змушений робити вибір свого життєвого шляху. Пізнання дійсності відбувається в свідомості. Створюється ефект, ніби не автор формує уявлення про людину, розглядаючи зовнішні прояви її поведінки, а сам персонаж досліджує оточення (цілеспрямовано, пов'язане з його діяльністю). Якщо в романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ головну роль щодо можливого трагічного фіналу відіграє “громадська думка“, яка ще з дитячих років Чіпки готує грунт для деградації особистості, то в романі “Повія“ колективна мораль тривалий час не вступає у прямий конфлікт із особистою мораллю персонажа. “Громадська думка“ постає як результат пізнання Христею незнайомого їй раніше середовища. Постулати суспільної моралі викликають активність внутрішнього світу персонажа в момент, коли він опиняється перед вибором життєвої долі. У підтексті цей процес пізнання невідомого середовища містить авторський прогноз трагічної розв'язки. Остаточним етапом є історія Мар'ї, спроектована на долю Христі, у свідомості якої виникають прямі асоціації з власним життям.

Завдяки відкритому романному просторові, а також дослідницькій природі романного жанру внутрішня суть характерів і в романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, і в “Повії“ залишається не визначеною остаточно. Кожен характер постійно перебуває в процесі становлення. І авторська думка також — у русі від невідомого до відомого. Тому художнє пізнання дійсності передбачає не лише змалювання типових для певного суспільного ладу обставин, а й таких, які, можливо, ще не проявилися вповні й зовні виглядають незрозумілими. Так, невдовзі після появи роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ В. Барвінський у статті “Незамічена повість з українського життя“ (Діло. 1882. Ч. 12) писав про образ Чіпки як винятковий: “Чіпка се не тип звичайного, щоб так сказати, пересічного парубка, не твір звичайної долі селянських дітей, а твір незвичайних, виняткових, хоч і не дуже надто рідких обставин“.

Психологічне дослідження Панаса Мирного — це справжнє експериментування, коли внутрішній світ дійової особи — таємниця не тільки для автора, а й для самого персонажа. Тоді процес душевних змін подається як внутрішня драма, де цілковито знімається будь-яка запрограмованість. А драматичне напруження ситуації твориться в той самий момент, коли персонаж опиняється на життєвому роздоріжжі. І навіть він сам (учасник сюжетної дії) часто не може розібратися в своїх думках, щоб дійти конкретного висновку, який би вказував на вихід зі скрутного становища.

“Христі робилося страшно. Страшно того, що жде вона, страшно саму себе... Вона дослухалася, що в її душі коїлося, що в її серці заводилося. А заводилося там щось непевне...“ В час, коли точка зору дійової особи ще не сформована, проблема вибору подальших дій залишається відкритою. Постійна незавершеність, відкритість в обігруванні психологічних ситуацій у романах Панаса Мирного дає підставу стверджувати, що внутрішня свобода художньої дії базується на авторській свободі щодо усвідомлення й відображення дійсності.

Водночас із так званим спонтанним творенням художньої дійсності Панасові Мирному властиве й планування наперед ходу дії. Прикладом додержання певної схеми може бути розгорнутий план переростання повісті “Чіпка“ в роман — епопею. У романі “Повія“ простежуються певні етапи в ході сюжетної дії. Про це писав сам Панас Мирний у листі до М. Старицького від 27 листопада (за н. ст.) 1881 р.: “Кожну частину маю надію виготувати так, щоб всяка мала свою самостійність або цільність. Коли у селі (1 ч.) давить Притиківну свій дука Грицько, то у городі (друга) не легше пригнітить городянський крамар Загнибіда. Дякуючи йому, вола улазить у таку напасть, котра згоне її матір з світу. А без матері що її принаджує до села? Кругла сирота, служити вона стане у кого? У городі і служити краще, і робота легше. Притиківна наймається у городі до пана (третя частина). Інший побут, вищі звичаї міські захоплюють її зовсім, з тілом і душею, і Притиківна, закохавши панича, ступає на слизький шлях. Раз ступивши на хистку кладку, вона не здержиться і мчиться далі — сторч головою. Про се розкаже 4 частина “Попідтинню“. Окремі картини роману відображаються в свідомості учасників дії як життєві випадковості. З боку ж автора — розповідача йде цілеспрямоване компонування художнього матеріалу, де кожна випадковість у конкретній долі особистості стає закономірністю в ході взаємодії людини й середовища.

Опредмечена в романі художня думка представляє сюжетні колізії максимально наближено до реальності, реалістично. Вони мають масштабне значення, що й дає змогу в розмаїтті життєвих ходів побачити глибокі пов'язання й на підставі узагальнення змалювати картину закономірних змін у процесі буття. Згадаємо хоча б зауваження Панаса Мирного про розбійника Гнидку як безталанну дитину свого часу. Таке узагальнення, як відомо, виникло на основі реального факту.

Прагнучи відшукати причиново-наслідкові зв'язки у життєвих ситуаціях, Панас Мирний захопив такі широкі сфери тогочасної дійсності, що роман “Повія“ став широкою синтетичною картиною віку. Центральна сюжетна лінія — трагічна історія сільської дівчини, яка стала наймичкою, а далі — міською повією; її життя закінчується тим, що, повернувшись в село, вона замерзає під корчмою, яка колись була її батьківською хатою. Навколо цієї історії групуються характери, які становлять цілісну картину українського суспільства другої половини XIX ст. Тільки перелік так званих “соціальних титулів“ дає змогу уявити атмосферу взаємодії різнорідних індивідуальностей: збирач податків із селян Грицько Супруненко, селянин середнього достатку Карпо Здір, міський крамар Загнибіда, власник графського маєтку Колісник, нащадок старшинського роду Лошаков, заповзятий чиновник Проценко та багато інших. Короткі історії про кожного з них свідчать про процес розвитку змальовуваної особистості, на основі чого світ роману постає цілісною картиною буття, який розвивається за своєю внутрішньою логікою.

Проблема романів Панаса Мирного (“пропащої сили“) прочитується й у повісті “За водою“, написаній у співавторстві з Іваном Біликом у 80-х роках. Потенційна енергія селянської маси проявляється у вигляді стихійного бунту. В деяких моментах цей твір має художні особливості подібні з повістю “Чіпка“: спостереження за протистоянням центрального персонажа Грицька Коваля й середовища супроводжується натуралістичною описовістю.

На початку 80-х років написано повість “Голодна воля“. Художній матеріал до цього твору збирався ще в 70-х роках і був частково використаний у романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ В центрі уваги — та сама проблема розвитку особистості (характеру селянина) за нових умов (після скасування кріпацтва). Результатом діяльності персонажа (Василя Кучерявого) за об'єктивних умов свого часу є знову-таки проблема “пропащої сили“. Повісті “За водою“ й “Голодна воля“ написано в уже сформованій манері прозового викладу, яка розвинулася в романах Панаса Мирного.

Об'єктивний тип розповіді зберігається в повістях “Лихі люди“ (1875), “Лихо давнє й сьогочасне“ (1897). Звернення до жанру повісті, а пізніше й поява коротких розповідних форм (нарису) “Серед степів“ (1898), новели — “Сон“ (1905), оповідання — “Лови“ (1883), “Дурниця“ (1909) не свідчать про занепад романного мис-лення Панаса Мирного, бо повістування базується на тих самих принципах художнього письма: дослідження внутрішнього світу людини на тлі зображених різноманітних життєвих ситуацій, пошуки причиново-наслідкового взаємозв'язку в ході подій.

Оригінальним явищем у творчості Панаса Мирного є повість “Лихі люди“. Твір написано майже одночасно з романом “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, коли головним завданням автор бачив дослідження психологічних колізій людини, яка потрапила у стресову ситуацію. Це підтверджує й первісна назва — “Що підчас дума і робить чоловік, коли йому не дадуть спати“.

Художню розповідь у повісті побудовано на основі постійного чергування теперішньої й минулої часових площин. Часове зміщення є начебто традиційним прийомом у прозі Панаса Мирного. Проте традиційний екскурс у минуле з поступовим поверненням до моменту ретроспекції простежується лише на початку повісті, де з'ясовано обставини, за яких герой потрапив до в'язниці. Наступні картини минулих подій не мають очевидного зв'язку з часом повістування, тому не можуть розглядатися як такі, що виникають у спогадах чи асоціаціях розповідача або персонажа. Минуле постає у вигляді марення Петра Телепня. Такі екскурси, фактично, є грою хворої уяви особистості. Сам розповідач говорить не тільки про напівсонний стан Петра Телепня, а й про порушення нормального відображення дійсності в його свідомості: “Очі його були відкриті — тільки він не бачив нічого кругом себе... Не його слабим очам продивитися ту густу темноту, яка зразу обняла хату!..“

Оскільки герой цілком перебуває в стресовому стані, то водночас із свідомою сферою діяльності думки вступає в дію і сфера підсвідомості; в один момент поєднується теперішнє й минуле. Петро Телепень, наче сторонній спостерігач, як картину за картиною, проглядає історію свого життя.

У ході постійної зміни теперішнього й минулого часів взаємодіють світи реальний та ірреальний. Останній виконує функцію спогадів, що з'являються у свідомості героя. Процес переходу в інший часово-просторовий вимір відбувається ніби поза свідомістю персонажа, з ініціативи автора. Свідомість самого героя вступає пізніше, коли Петро Федорович впізнає нововведених дійових осіб. “Що за диво? — подумав Петро Федорович. — І лице матері, і лице дитини такі знайомі?.. Це ж я!., це ж мати моя!“ — трохи не скрикнув він і ще дужче впився очима в причуду“. Колишні події з'являються у Телепня на підсвідомому рівні. Розповідач відтворює певну картину й далі сам коментує всі події. Герой займає позицію спостерігача, хоча фактично діє його свідомість, у сферу якої й проникає розповідач. За таких обставин відбувається розпорошення уваги розповідача. По-перше, його функцією є відбір відповідної інформації й виклад її таким чином, ніби він сам обізнаний із тим, про що розповідає; по-друге, він спостерігає за психологічною реакцією героя на процес відновлення в пам'яті колишніх подій. Об'єктивний розповідач зберігає сторонню позицію. Безпосередньою формальною ознакою наявності відстороненої точки спостереження є розповідь від третьої особи. Тому, незважаючи на елементи нового типу прозового викладу (зображення художньої дії як гри свідомості персонажа), манера Панаса Мирного залишається в руслі об'єктивної розповіді.

Втілення авторської естетичної концепції в повісті “Лихі люди“, як і в прозі Панаса Мирного зрілого періоду, відбувається через послідовне зображення картин, які об'єднано в одне ціле постаттю об'єктивного розповідача. Розповідь розгортається через зміну коротких картин — марень або картин — снів, які можна назвати статичними. Але поняття “картина“ може мати й ширше значення — як складова частина великого епічного полотна. Так, цикл “Як ведеться, так і живеться“ (орієнтовно кінець 70-х років) був задуманий автором як сукупність окремих історій. У листі до М. Старицького від 25 березня (7 квітня) 1882 р. Панас Мирний писав: “Колись малась думка у таких обрисках подати (як Щедрін у “Семействе Головлевых“) цілу низку народних типів від дідів аж до сього часу, зв'язавши їх докупи однією ідеєю: як з покоління до покоління випародовлювались наші найталановитіші люди...“

Зображуючи в повісті “Лихі люди“ паралельно життєві шляхи Петра Телепня і його “товаришів“ через картини марення й сну, автор у сконденсованому вигляді дає узагальнену картину сучасного. Акцентуючи увагу на людській суті, письменник у самій особистості шукає причину її життєвих колізій. Різні долі людей, які виховувалися в приблизно однаковому середовищі, засвідчують одну з визначальних рис позиції Панаса Мирного — художника — поставити в центр художньої реальності людину, відшукати в ній самій першопричину життєвих колізій, побачити зв'язок між ними, взаємодію окремих людських мікросвітів.

При розкритті свідомості персонажів час розповіді переключається з граматичного минулого на теперішній, фіксуються безпосередні враження від побаченого й почутого. Але якщо в окремих епізодах повістей “Лихі люди“ та “Лихо давнє й сьогочасне“ граматичний теперішній час має значення художнього минулого, то в нарисі “Серед степів“ суцільний виклад у теперішньому часі сприймається як безпосереднє споглядання й миттєві враження. З листа Панаса Мирного до М. Коцюбинського від 11 вересня (30 серпня) 1898 р. відомо, що провідним елементом авторського задуму й було зображення співвідношення між зовнішнім оточенням і його відображенням у внутрішньому світі людини: “Ця невеличка робота носитиме назву “День у дорозі“, тобто буде малювати подорожні картини від ранку аж до ночі і виявлятиме — який має вплив на душу людську краса світова, які почуття розворушує та або друга картина“.

Залишаючись вірним художньому завданню — “заглянути у душу чоловічу глибоко-глибоко...“ [5, 324], Панас Мирний у короткій епічній формі концентрує увагу на емоційному стані людини, яка перебуває наодинці з природою. Хоча сюжет твору безпосередньо пов'язаний з мандрівкою розповідача, на першому плані — думки, емоції, викликані спогляданням дійсності. Притаманний письменникові картинний спосіб зображення світу тепер став чи не основним чинником створення нарису. Якщо в попередніх епічних творах Панаса Мирного картини — описи навколишнього світу (зокрема, пейзажі), існуючи як окремі фрагменти, супроводжували хід загальної дії, пов'язаної з авторським дослідженням причиново-наслідкового зв'язку життєвих ситуацій, то в нарисі “Серед степів“ стислі повідомлення про власне подорож є ніби своєрідною декорацією, яка часто навіть обтяжує вільний політ почуття розповідача й на мить затримує розвиток думки. Водночас подається інформація щодо розгортання фабули й процесу зміни психологічного стану людини, яка є й центральним персонажем, і об'єктивним спостерігачем, що миттєво фіксує найменші власні душевні “порухи“. Авторське слово існує через голос єдиної особи — розповідача, який, будучи традиційним організатором епічної розповіді, є ще й основою композиції в нарисовому жанрі.

Зображення сфери думок і почуттів відбувається передусім через авторське самоспостереження, самопізнання. Розповідь у таких випадках ведеться, як правило, від першої особи, а головною постаттю є я — персонаж, як у новелі “Сон“ Панаса Мирного. Така форма повістування, притаманна здебільшого малим жанрам, не є повторенням оповіді від першої особи в ранній прозі письменника, що було своєрідною літературною традицією в першій половині XIX ст. Розповідач спостерігає насамперед за власним внутрішнім світом; форма повістування наближається до суцільного авторського монологу, що можна зіставити навіть із потоком свідомості.

Система умовних образів в уявному світі в новелі “Сон“ формується в уяві розповідача в період особливого психічного стану — сну. Розповідь у цьому малому епічному жанрі є не результатом спостереження неординарного випадку чи життєвої ситуації, а радше художньою матеріалізацією сплетіння думок, вражень, асоціацій розповідача: “Іноді серед того еону закльовувались у голові невеличкі ростки якихсь таємних гадок, чогось такого, що не давалося ні думкою обхопити, ні очима осягнути. Потім ті ростки, чіпляючись одно за одно, спліталися в уривки чогось десь баченого або давно чуваного, а ще згодом — ці уривки думок, зв'язуючись одна з другою, розгортали перед закритими очима пишний малюнок якогось іншого життя — таємного, як і сон той, блискучого та утішного, як і його привиденьки“.

Прийом сну в Панаса Мирного — це своєрідний місток до предметного зображення сфери думки. Перебуваючи в сонному стані, я — персонаж відмежовується від зовнішнього світу й має можливість на перший план висунути сферу духовну. Прозовий виклад набуває вигляду ліричної розповіді. Проте навіть в умовах появи неоромантичних тенденцій на межі XIX — XX ст. епічне мислення Панаса Мирного тяжіло все-таки до предметного зображення. Символічні образи в новелі “Сон“ одразу ж піддаються розшифруванню. “Морок — то ворог світовий“. “Я побачив жіночу постать перед собою, люту та страшну...

Хто ж ти така, страшна, люта? — нестямно скрикнув я.

Во-ол-л-я! — з протягом вимовила вона“.

Голосом розповідача за допомогою предметних реалій окреслюються узагальнені поняття й тут — таки тлумачиться їх значення. Тож особа, від імені якої ведеться повістування, одночасно вибудовує світ конкретних образів і здійснює акцію перетворення значень для досягнення полісемантичного ефекту.

Літературна ситуація кінця XIX — початку XX ст., коли з'явилася загальна тенденція до філософського наповнення художніх образів, вплинула й на творчі плани Панаса Мирного. У листі до Я. Жарка від 17 листопада (за н. ст.) 1901 р. письменник викладає свої думки щодо змісту містерії “Спокуса“: “...сього року, або краще — сії осені, написав 4-х актову містерію “Спокуса“... Задумав я, бачите, зробити ступінь у ще ніким не затриману сферу — філософію, тобто написати філософську драму. Задля нашої, тільки що ставшої на дибки мови це грудне діло. Треба було вибрати підходящу тему. Я і взяв задля неї легенду о грехопадении, щоб показати боротьбу двох сил: віри і розуму“. Проте пошуки кардинальної зміни в методі письма мали б вигляд штучного “підтягання“ письменника до неоромантизму. Незважаючи на наміри самого автора, природа його таланту лишилася в руслі реалізму. Елементи нової манери художнього зображення можна вважати наслідком художньої сміливості, експерименту автора.

Епічність, яка є основою художнього зображення Панаса Мирного, — не тільки зовнішня форма прояву авторської свідомості (прозовість), а й глибинна суть мислення письменника. Це стосується проблеми епічності в його драматургії. Сам автор неодноразово висловлював думку про те, що його п'єси не призначалися для сценічного втілення. Так, у листі до С. Єфремова 1901 р. йдеться про прозову суть його драматичних творів загалом: “Вони писались не задля кону — ті ж повісті, тільки скомпоновані в драматичній формі“. Загалом структура драм нагадує більше драматизовану розповідь, ніж власне п'єсу. Тут наявний той самий спокійний тон розповіді, неквапливий перебіг подій, розтягнутість окремих монологів дійових осіб, які можна зіставити з внутрішніми монологами в прозовому творі (“Не вгашай душу“, 1905; “Перемудрив“, 1884; “Згуба“, 1896; “У черницях“, 1884).

Єдиною драмою Панаса Мирного, поставленою на сцені, була “Лимерівна“ (1892). У п'єсах письменника проявився драматичний підхід, який в прозових текстах спостерігається у вигляді багато-суб'єктної розповіді, взаємодії різних точок зору. Кожна з думок, що беруть участь у загальній “розмові“, має чітко окресленого автора й постає в уже сформованому вигляді. М. Пивоваров характеризує художню цінність п'єс Панаса Мирного саме майстерністю у сфері діалогу: “Драматургічні спроби мали велике значення для удосконалення діалогів у прозових творах Мирного. Це була свого роду практика майстерності діалогу як одного з найважливіших засобів типізації“ [7, 31].

Оскільки прозовий текст — це розповідь від імені певної особи, яка не є безликою постаттю, виникає проблема суті свідомості розповідача. Майже вся українська література XIX ст. переважно базувалася на селянській тематиці. У зв'язку з цим об'єктивний розповідач, функція якого в психологічній прозі полягає не тільки в спостереженні зовнішньої дії, а й у дослідженні духовної сфери, починає дивитися на світ очима персонажа, сприймати дійсність через світовідчуття представника селянського середовища. Оригінальним проявом органічного зв'язку автора — розповідача із селянським середовищем є зображення історичних подій (екскурс у минуле в романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?“).

Розповідь з позицій патріархального типу мислення не є, однак, закономірністю в епічній прозі Панаса Мирного. В окремих епізодах позиція провідника повістування стає альтернативною зображуваному середовищу: “Чи чуло ти, сіре хліборобство, розтикане по горах і по долинах, по хуторах і селах, чи ти чуло той нестямний викрик дворянської радості?

Ні, ти не чуло, тобі ніколи було дослухатися. Хатні клопоти, клопоти села, хутора, а найбільше клопоти біля землі тобі ближчі були, ніж що друге“ [10, 496].

Певну роль відіграв тут такий фактор, як соціальне замовлення. Письменник — реаліст, прагнучи зобразити життєві колізії людини на тлі свого часу, свідомо в центр подій у патріархальному світі ставив особистість, виховану цим середовищем.

Перевага селянської тематики в творчості прозаїків другої половини XIX ст. деякою мірою обмежувала можливості психологічного дослідження. Вже представники старшого покоління реалістів виходять за межі розповіді з позицій селянського світогляду. У Панаса Мирного свідченням цього є твори не з життя села: “Лови“ (1883), “Дурниця“ (1909), “Лихі люди“ (1877).

Характеризуючи творчу особистість Панаса Мирного, варто згадати про його перекладацьку працю. Йому належать переклади творів О. Пушкіна, К. Рилєєва, М. Лєрмонтова, М. Огарьова, О. Островського (“Гроза“ — разом з Іваном Біликом), В. Шекспіра (“Король Лір“), Г. Лонгфелло (“Дума про Гайявату“). Користуючись характерною для українських дум образно-стилістичною й ритмічною системою, письменник здійснив оригінальний переспів “Слова о полку Ігоровім“ — “Дума про військо Ігорове“ (1883).

Поетична спадщина Панаса Мирного налічує близько трьохсот віршів. Проте сам автор відчував їх художню недосконалість і називав “нікчемним віршуванням“. Поезію Панаса Мирного (“До музи“, “Україні“, “До сучасної музи“ та багато інших) можна вважати швидше вправами з шліфування художнього слова, ніж майстерним поетичним обігруванням авторської думки.

Манера прозового викладу Панаса Мирного великою мірою дає уявлення про основні типологічні риси реалістичної психологічної прози другої половини XIX ст. Формування об'єктивної розповіді безпосереднім джерелом має загальну тенденцію в українській літературі цього періоду: поступовий перехід від зображення художнього матеріалу через свідомість суб'єктивного оповідача до так званої об'єктивізації й виникнення категорії об'єктивного розповідача. Об'єктивне зображення, що передбачає не лише нагромадження художнього матеріалу внаслідок розширення кута зору розповідача, а й пошуки причиново-наслідкового зв'язку життєвих колізій, дослідження реальності вглиб, характеризує епічне мислення Панаса Мирного як романне.

Об'єктивна манера розповіді стала засобом побудови світообра- зу як системи, що саморозвивається за внутрішніми законами. Реалістичне зображення цілісного предметного світу включає взаємодію особистостей, які формуються на основі взаємозв'язків з навколишнім середовищем, у процесі співіснування різних суб'єктів свідомості. Це наочно втілюється через епічне багатоголосся. У ході пізнання законів загального зв'язку явищ, тобто пошуків внутрішньої логіки життя, в одне ціле поєднуються різні часово-просторові структури, які, на перший погляд, можуть і не мати очевидного зв'язку.

Зображення світу як епічної події, тобто створення цілісної предметної картини дійсності, — домінантна риса в художньому світі Панаса Мирного й на пізньому етапі творчості, в час появи неоромантичних тенденцій в ук-раїнській літературі кінця XIX — початку XX ст.

Цей факт стає очевидним, якщо порівняти його метод письма з імпресіоністичним методом зображення. Там на першому плані — сфера духовна, яка подається у вигляді потоку думки, емоції. А предметний світ немовби втрачає цілісність; він “розмитий“, з нього вибираються лише найвдаліші елементи для цілісного висвітлення внутрішнього світу людини. Таким чином, реалістичний метод письма Панаса Мирного, для якого першорядною функцією стає пізнання багатогранної дійсності через створення цілісного предметного світу, став джерелом творення психологічної прози високої проби та складного художнього процесу взаємодії автора із зображеним світом.


Контрольні запитання й завдання

Чи можна вважати цілком ізольованими одна від одної сферами літературну діяльність і “чиновницьку службу“ письменника?

Які етапи еволюції притаманні повістувальному викладу Панаса Мирною?

Якими чинниками зумовлено моральне виродження Чіпки (роман “Хіба ревуть воли...?“)? Завдяки яким якостям цей роман, відмітний відсутністю у ньому позитивного героя, належить до визначних явищ української прози XIX ст. ?

Поміркуйте над роллю випадку й закономірності в долі Христі (роман “Повія“). Чи залишав автор можливість вибору для героїні, чи вона є типовою жертвою обставин?

У яких творах і творчих задумах Панаса Мирного фігурує образ інтелігента — народолюбця? Які художні рішення письменника супроводжують реалізацію програми цього героя?

Чим, на Вашу думку, пояснюється великий обсяг так званої незавершеної прози Панаса Мирного?

Яку оцінку в критиці — тогочасній і наших днів — здобула творчість письменника?







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.