Всі публікації щодо:
Нечуй-Левицький Іван

Історія української літератури XIX ст.

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ - СТАНОВЛЕННЯ РЕАЛІСТИЧНОГО МЕТОДУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 70 — 90-х РОКІВ

(1838-1918)


І. Нечуй-Левицький належить до числа письменників, творчість яких упродовж п'ятдесяти років „працювала“ на звільнення народу з-під духовного і національного ярма.

І. Левицький - громадянин сформувався раніше, ніж І. Нечуй-Левицький — письменник. Літературну діяльність він почав у 30 років, коли події минулого і сучасного міг оцінювати усвідомлено й тверезо, коли дума про народ, драматизм його долі цілком полонили його чуйне серце.

70—90-ті роки — час, коли письменники різних напрямів із цікавістю вдивлялися і вивчали народ, „обмальовуючи його становище і матеріальне і моральне, обмальовуючи й його добрі моральні виявки і недобрі, його доброчинки й злочинки, добрі, світлі й погані, темні прикмети національної вдачі, його темноту й непросвіт- ність, через котру він мусив підпадати під усяку експлуатацію, не маючи ніякого втямку ні про свої соціальні, ні про свої людські права. Народ став в поезії і взагалі в письменстві об'єктом пильного на вигляду й виучування“.

І. Левицькому не треба було „ходити в народ“, щоб пізнати його життя. Гострий розум і чутливу душу одержав у спадок від батька, матері, няньки, сільського оточення, від розкішної природи Надросся. „Обвіяний духом поезії пісень, неба, тепла, квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну будущого часу. Вона вся вставала перед ним гарна, як рай, чудова, як дівчина першої пори своєї краси, вся заса-джена садками, виноградом і лісами, вся облита ріками й каналами, з багатими городами і селами“ .


Біографія

Іван Семенович Левицький народився 25(13) листопада 1838 року в місті Стеблів (тепер Корсунь-Шевченківського району) на Черкащині в родині сільського священика.

Батько, Семен Степанович Левицький, священик з діда-прадіда, був начитаним, талановитим, національно свідомим чоловіком. У його бібліотеці „не було ні Пушкіна, ні Гоголя, але була „Історія Малоросії“ Бантиш-Каменського й Маркевича, була Літопись Самовидця і інші книжки, що тоді виходили. Він любив говорити проповіді по — українській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську Євангелію Куліша і просив мене достати українську Біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками“.

На жаль, його численні почини наштовхувалися на перешкоди, які не міг здолати сам. Створена ним початкова школа була закрита зразу ж поміщиком; написані українською мовою церковні проповіді заборонені Київською духовною академією, бо „язик проповідей не достоїн церковної кафедри“; „він на братські гроші поставив дом і думав закласти громадські крамниці, але не встиг цього зробити, бо швидко вмер“.

У 40-х роках, познайомившись із П. Кулішем, під його впливом почав збирати народні пісні, народні перекази, давав переписувати їх своєму старшому синові Йванові.

Захоплено слухали діти розповіді батька про Різаний Яр, про Корсунь, де відбувалася битва Богдана Хмельницького з поляками; вчилися любити Україну. Розповіді батька про Запорозьку Січ западали в душу, а уява, підкріплена живими свідками давнини (церква Спаса, давній вал, могили, Наливайків шлях) малювала тих, хто бився коло могил, хто лежав у них, хто йшов Наливайковим шляхом у безсмертя.

Передавався дітям і батьків жаль, „що на Україну дуже насіли польські пани, що Московщина заїдає наш язик і національність“. Пізніше ця проблема стане центральною в його житті. У повісті „Над Чорним морем“ (1888) герой дивиться на діда Хтодося, осяяного вогнищем, і порівнює його то з Гонтою, то із Залізняком з героїчної поеми Т. Шевченка „Гайдамаки“, то з гоголівським Тарасом Бульбою, спаленим польськими панами... Ось перед хлопцем постає образ зрадника Андрія, сина Бульби, і душа хлопця проймається ненавистю: „Я почуваю в душі, що ненавиджу Андрія й ладен його вбити.

Козаки наступають на ворога. Люди падають. Я ладен стати з козаками і битись з ворогами. Почуваю, що ненавиджу ворогів“.

Ворогами для Нечуя-Левицького згодом будуть усі, хто не давав розвиватися українському народові, забороняв його культуру, літературу, мову, визискував економічно, політично і духовно; зневажав український народ як окремішню націю всіма способами і на всіх рівнях денаціоналізував його.

Розповіді батька про історичне минуле закладали підвалини любові до України, її героїчної історії; духовність матері сприяла розвиткові в майбутнього письменника здорових моральних засад.

„Мати моя, Анна Лук’янівна, з дому Трезвинських, була родом з Лебединського панянського монастиря, Чигиринського повіту“, — читаємо в „Життєписі Івана Левицького (Нечуя), написаному ним самим“.

Його мати розмовляла чистою українською мовою, зовсім по-народному, з приказками і прислів'ями. „Зрісши коло стін монастиря, — писав Нечуй-Левицький О. Кониському в травні 1876 р., — моя мати була дуже богомольна, любила молитись Богу з товстих полуставів, любила голосно читати вечорами житія святих. Читаючи житіє Йосифа Прекрасного, вона плакала, а я, слухаючи, плакав разом з нею“ [10, 264].

Під впливом матері він став дуже богомільний: „Я ні разу не їв до служби, видержував тяжкий піст до плащаниці, до вечірньої води на голодну кутю, аж мені ставало нудно. Приїжджаючи додому, я читав житія святих і прочитав чотири прездорові книжки; і мені здавалось, що я буду на Афоні, або в Синаї, або в єгипетських лісах. Мені хотілось там бути, так мені подобалися картини аскетичного життя і та природа, що описувалась в житіях“.

За традицією хлопець мав піти стопами батька. Він навчався в бурсі, духовній семінарії, закінчив Київську духовну академію (1865), але знехтував духовною кар'єрою — письменницька праця стала його метою, його мрією, що боролася з іншим бажанням: піти у фіваїдські печери і стати пустельником. „Темна ніч“ і „веселий пишний ранок“ сперечались безнастанно. „Темна ніч говорила мені за фіваїдські печери, за молитви, за чорну одежу, говорила за рай. Пишний, веселий ранок говорить мені не те, але щось інше... Не молитва, а пісня йшла мені на душу...

... Буду писати вірші, складу віршами книжку таку, як „Катерина“... напишу про діда Хтодося... про нещасних, прибитих бідою. Про їх, про їх!“.

Переміг „пишний ранок“. Левицький став письменником. Знайомство з літературою почалося в семінарії з ілюстрованих французьких романів, куплених на батьківські гроші, що призначались на гостинці: „Кривий біс“ Лесажа, „Павло і Віргінія“, „Дон Кіхот“ Сервантеса, „Пертська красуня“ Вальтера Скотта; „Божественна комедія“ Данте, а згодом твори Пушкіна і Гоголя. Найбільше вразили його страшні картини Дантового пекла. Крім того, між семінаристами поширювались українські книжки і в рукописі Шевченкові вірші. До рук семінариста потрапив альманах „Ластівка“, де було вміщено й твори Шевченка. Сила таланту Кобзаря навіки притягла до себе увагу Левицького. З цього часу він виявляє великий інтерес до українського життя, української книжки.

Аналіз „Автобіографії“, мемуарних творів, статей і листів показує, як захоплення книгами збагачувало знання Нечуя-Левицького, ширило кругозір, загострювало мислення, розвивало мову.

Незабутніми були враження Нечуя-Левицького від великої реалістичної зарубіжної літератури. Особливо це стосується драм Шиллера „Вільгельм Телль“, „Дон Карлос“, „Жанна Д’Арк“ з їхніми ідеями протесту проти деспотизму й натиску родинного, державного, громадського. Лише такі історичні драми, сповнені сьогочасною ідеєю, зворушать душу читача, і навпаки, відсутність її уподібнить історичний твір до школярських історичних книжок — штучних, сухих і нудних. „В крузі так званої „чистої штучності“, — писав він у „Критичному огляді“, рецензуючи історичну драму Марка Онука „Мотря Кочубеївна“ і оперу Дмитра Старицького „Послідній кошовий запо-розький“, — де поезія цурається всяких сьогочасних інтересів і має діло тільки з психічними силами людської душі, як великими, так і нікчемними, історична драма може тільки справдуватись в однім разі, тоді як вона буде воскрешати великі історичні характери, значні або своєю високою душею, своїм серцем, або своєю нікчемністю“.

Керуючись такими теоретичними настановами, Нечуй-Левицький намагався викликати з давнього минулого великі або нікчемні характери, які збуджували б філософську думку про недосконалість людської натури, про змагання добра і зла, розуму і почуття, слабкого і сильного тощо. Та найголовнішим, найвартіснішим, що має характеризувати історичний твір, є щирий народний український дух, що виявляється насамперед у мові.

В образах минувшини можна легше і зручніше розвести національну ідею, показати її початок, її підстави, кінцевий наслідок і вплив на людей. Тільки в такому історичному творі „люди будуть читати про своє життя, про свої інтереси сьогочасності, будуть плакати не чужими, грецькими, римськими чи там якими пустими слізьми, а своїми власними, будуть сміятись не з давньої давнини, а самі з себе, з власного морального каліцтва“.

Історичні твори Марка Онука (псевдонім маловідомого драматурга С. Метлинського та Д. Старицького (українського драматурга і режисера 60-х років XIX ст. - позначені спотвореною ідеєю. В останнього найвищий ідеал запорожців (гайдамаків, козаків) — каяття перед білим царем у своїх гріхах та бажання одягнутися в солдатські шинелі, офіцерські мундири. „Словом сказати, — пише Левицький - рецензент, — в драмі п. Старицького перевертенство українців у москалів, яке й тепер панує в наших вищих станах горожан чиновного, а особливо воєнного люду, і солдатська шинеля з'являється неначе янгол — благовісник з неба, віщуючи якесь незвичайне щастя. Запорожці й гайдамаки маються автором за розбишак, за злодіїв, і то після чудових „Гайдамак“ Шевченка і „Коліїв“ Куліша“ .

Чи варто було писати українську драму з такою ідеєю?! Чи не краще було б відразу „кутатись з головою в солдатську шинелю та й годі!“ — запитує Нечуй-Левицький. Неприємно вразили рецензента і довгі діалоги з донцем російською мовою:

„Пора б нам перестати мішати в літературі горох з капустою, хоч наше життя ще й досі перемішане й переплутане. Не здається ж нам чудно, як в переводних творах і французи, і німці, і англічани ріжуть по — великоруській на нашій сцені! Нехай же не буде чудно, як в українській літературі бодай дійові особи з великорусів і поляків, не говорючих ніколи по — українській та ненавидячи цю мову, — будуть говорити по — українській, щоб драма не била ушей латаниною!“.

Мовби полемізуючи з авторами рецензованих драм, Нечуй-Левицький показує наслідки „московської шинелі“ — фізичну та моральну смерть батька й сина в повісті „Дві московки“. Цю проблему він не раз порушуватиме і в художніх творах, і в наукових статтях. Причин для цього було більш ніж досить.

Навчання Нечуя-Левицького в Київській духовній семінарії проходило в часи національної дискримінації. Вище наводилися враження М. Лисенка і М. Старицького про Київ 60-х років; про витіснення всього українського зі стін університету Св. Володимира; їхнє несподівано-раптове українофільство, яке з кожним роком зміцнювалося.

Можна уявити стан Нечуя-Левицького, вихованого в національно-демократичному дусі, коли він віч-на-віч зіткнувся з цією проблемою в Академії: „Великороси здивували мене своєю грубістю й якоюсь грубою мужичою фамільярністю, — писав він О. Кониському. — Між ними були дуже дикі натури, десь аж з-за Волги: вони говорили на кожного ти, хоч бачили чоловіка вперше ввічу, і ні з сього ні з того гнули лайку по — московській просто тобі ввічу, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати. Потім тільки вони трохи обтирались і цивілізувались. А тим часом на український язик, котрим звичайно говорять між собою семінаристи й академісти на Україні, вони поглядали згорда й сміялись з нас“.

Це не могло не зачіпати гідності українця, який на своїй рідній землі був попихачем, наймитом у господаря — колонізатора; не могло притлумити бажання протиставити хамству цивілізованість своєї нації. Праця в царині українознавства набуває нечуваних масштабів: в культурі, освіті, науці, журналістиці. „Якраз тоді, — пише І. Левицький, — були напечатані в „Основі“ „Две русские народности“

Костомарова і підлили масла в огонь. Один рязанець, молодший од мене курсом, показував кулаки, почувши, що в Києві є українська народна й національна школа [...]. Великоруські професори так само, як і студенти, не були ласкаві до україніцини, а українці професори були офіціально й не офіціально зовсім мертві люди у всякому питанні, як і всякі професори на Україні“.

У „Життєписі“ Нечуй-Левицький зазначає, що між професорами Академії не було й духу українського: „Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з'явилась на світ... “, — таку заяву виголосив на лекції один професор — великорос.

Маючи такі натуральні зразки в особі російських студентів і професури, які дивились на все українське з антипатією примітивних людей, „катковців“, які всіх, крім себе, ненавидять як „нехристів“, Нечуй-Левицький платив їм тим самим. Царські заборони, виснажлива боротьба з цензурою доповнили „портрет“ колоністів негативним змістом і вплинули відповідно на ставлення автора „Миколи Джері“ до російської мови і українсько-російських літературних зв'язків. Це перше враження до кінця днів не послабиться, не зміниться. У наукових розвідках, у полеміці з М. Драгомановим, І. Франком він буде послідовно відстоювати свою позицію в розумінні принципів реальності, національності, народності в літературі.

Принцип реальності Нечуй-Левицький трактує як „реалізм чи натуралізм в літературі“, що потребує, аби „література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, лісом, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі“.

Такий метод, на думку Нечуя-Левицького, застосовують французькі письменники „брати Гонкури, Е. Золя, що почали обписувати міщанську жизнь, зачепили міську і почали набивати мужичих слів у свої твори, довго не подобалися французам. Золя, не вважаючи на свій блискучий талант, і досі бореться з романтичними письменниками, з традиційним літературним смаком французів, і поборов не більше як половину літературних своїх супротивників. Французькі критики просто ґвалтують проти його, за його мужичий та міщанський язик, за його реалізм в поезії“.

Поважаючи реалізм західноєвропейських письменників, яких він добре знав і, як бачимо, шанував, Нечуй-Левицький виступав проти „ультра — реалізму“ російських. „Ми далеко стоїмо від того ультрареального погляду на літературу, котрий запанував недавно в великоруській літературі“, „від ультра — реальної школи, котру пропагував молодий критик Писарєв і редакція давнього журналу „Современник“, бо та школа „довела ідею реалізму до абсурду“, рекомендуючи „поетам не вносити в свої твори нічого художнього, нічого суб'єктивного, а малювати природу, як вона є“.

Принцип національності, за Нечуєм-Левицьким, „складається з двох прикмет: з надвірної, зверхньої — народного язика, і осередкової — глибоко національного психологічного характеру народу“; „мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа“.

Принцип народності, як вважає Нечуй-Левицький, складається з кількох елементів: „Народний язик, яким говорить народ, чи, просто сказати, мужики“; взірцем літературної мови для письменника „повинен бути язик сільської баби з її синтаксисом“.

„Другий елемент народності в літературі, — це епічні та ліричні форми народної поезії, якими обсипані фольклорні твори: пісні, казки, легенди, приказки тощо, що їх повинні класти в основу своєї творчості письменники, які хочуть прямувати по шляху народності“; „третій принцип народності літератури — то самий дух народної поезії, який обов'язково, чи так, чи інакше виявляється в творах національних письменників“.

Сам Нечуй-Левицький знав безліч народних пісень, переказів, приказок, а побут села був йому знайомий до найменших подробиць: від двох тіток по матері, селянок, що жили в хатині коло самого монастиря й говорили між собою по-українськи; двох дядьків по батькові, Євтропа і Дорофея, які мали прекрасні голоси і часто ввечері співали народних пісень; баби Мотрі та наймичок — дівчат, від яких перейняв усі пісні, які тільки вони співали ввечері та вдосвіта за роботою, і всі казки, які розказувала баба Мотря. Душу малого хлопця так вражали сум і туга цих пісень, що і вночі, у сні, бачив образи з дівочих пісень і запам'ятав на все життя:

„Раз я через сон чув мотив пісні „Тихо, тихо Дунай воду несе; ще тихіше дівка косу чеше. Що начеше, то й Дунаєм несе; Пливи, косо, під гай зелененький!“. Дівчата співали, а мені снилась якась крепка й широка річка, далеко ширша од Росі. Над річкою скелі й верби. День пишний, літній, тихий. А на березі сидить якась дівчина й чеше гребінкою такі довгі коси, що вони падають на осоку, на траву, вкривають осоку й падають аж у річку. Вода несе ті довгі коси й метляє ними, наче довгими шматками полотна. Коли гляну я, аж берег з осокою й дівчиною вже одколовся і пливе серед річки. А дівчина пливе, чеше косу та все співає: „Тихо, тихо Дунай воду несе!“.

Сила й краса народнопоетичної творчості збагачувала його світорозуміння житейською мудрістю, а естетичне сприйняття — новими шедеврами справжньої народної поезії. Історичні перекази і фольклор стали першими джерелами естетичного сприйняття Нечуя-Левицького, які стимулювали ранні спроби його літературної праці і відіграли велику роль у формуванні літературно-теоретичних поглядів. Власне, від усної творчості Нечуй-Левицький перейшов до праці пером. Широкі й глибокі знання фольклору значною мірою визначили його високе моральне обличчя як письменника, яскраву творчу індивідуальність і особливу вагу його літературно-критичної позиції.

Нечуй-Левицький — письменник, теоретик, мислитель — виріс з ідей, сюжетів, тем і образів народної творчості. На фольклорі він учився, чим і як служити народові, пізнав і глибоко усвідомив його інтереси, характер, мову. Уся його діяльність і десятки творів — публіцистичних, художніх, літературно-критичних, педагогічних, мовознавчих, епістолярних — просякнуті ідеєю взаємодії творчої особистості великого художника з народною творчістю. Знайомство з українською літературою, з матеріалами журналу „Основа“, настроями української інтелігенції та проблемами, які вона порушувала, переконали Нечуя-Левицького в потребі „єднання з народом“ шляхом освіти, культури, художньої літератури. Зародилася думка писати оповідання українською мовою для „Основи“, та вона перестала виходити (1862), а Валуєвський циркуляр унеможливив друкування українською мовою. „Ще й не встигли завести навіть шкільні книжки на народній мові, — писав Левицький, — як другим указом вже і заборонили те є, вигнали наш язик з народних шкіл, заборонили видавати Євангелію на українському язикові, а цензура пропускала може двадцяту українську книжку, і то нікчемну“.

Відтепер боротьба за українську мову, її права, розвиток і збагачення стає головною в житті письменника. Свої погляди на розвиток української літературної мови Нечуй-Левицький виклав у низці спеціальних праць: „Сьогочасне літературне прямування“ (1878, 1884); „Сьогочасна часописна мова на Україні“ (1901); „Криве дзеркало української мови“ (1912), в яких порушено проблеми історії української літературної мови, її зв'язку і співвідношення зі старописемною мовою на народній основі; обґрунтовано закономірність формування її на центральноукраїнській діалектній основі. Письменник протестує проти спроб переорієнтації української літературної мови на іншу — південно-західну основу, культивовану багатьма періодичними виданнями початку XX ст.

Упродовж життя Нечуй-Левицький збирав, нагромаджував і систематизував відомості про місцеве мовлення майже по всіх (діалектних) районах України. Тому безпідставними є твердження про дивацьку обмеженість письменника його рідною стеблівською говіркою („У нас так не говорять“). Він орієнтувався на широке західноукраїнське мовне поле і виробив струнку, близьку до сучасної, історико-діалектичну концепцію.

У колі уваги Нечуя-Левицького постійно були питання збагачення української літературної мови, розширення сфер її функціонування. Його турбує низький рівень мовної культури української інтелігенції, що розмовляє „якимсь жаргоном“, „мішаниною французького з нижегородським“. У листі до Н. Кобринської він зізнається щиро, як йому не хочеться повертатися до Києва з Білої Церкви, де він почував себе, як вдома, і де навіть євреї зверталися до нього по-українськи, майже без акценту. Зовсім по-іншому поводяться „туполобі“ кияни, котрі знають українську мову, але через нехіть чи погорду не розмовляють нею. „Навіть коли я проходжу коло літнього театру в садку, — пише Н. Кобринській 13 вересня 1900 р., — де стоїть юрба акторів та хористів української трупи, збираючись на репетицію, то чую, що й ці балакають якимсь жаргоном, а не українською мовою. Виходить, що й вони тільки українські штукарі — промисловці, та й годі! З української пісні, з українського штучництва мають хлібець, ще й добрий, — і нехтують народною мовою в житті та в щоденній життєвій розмові“ [10, 366].

Піклуючись про розвиток освіти рідною мовою, Нечуй-Левицький видав дві „частки“ „Граматики українського язика“ (ч. І — „Етимологія“, ч. II — „Синтаксис“). Третя частина „Словар. Деякі народні й нові книжні слова (неологізми)“ вмістила 861 реєстрове слово, що свідчить про добру обізнаність автора з українськими говорами, його всебічну, енциклопедичну освіченість.

20 років Нечуй-Левицький працював учителем словесності: в Полтавській семінарії (1865—1866); жіночій гімназії в Каліші (1866— 1867) учителем російської мови і літератури, історії та географії Росії; у жіночій гімназії в Седлеці (1867—1872); Кишинівській гімназії (1873—1885).

Великий вплив Нечуя-Левицького на своїх вихованців дратував шкільне начальство, тому й втриматись тривалий час на одному місці він не міг. Про це пізніше напише у своїй частково автобіографічній повісті „Над Чорним морем“: „Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, — каже директор гімназії учителеві Комашку, — ви пишете в галицькі журнали, пренумеруєтесь на них. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на Північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море... Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви найнебезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали: тупиці не страшні“ [5, 38].

Нечуй-Левицький залишив чимало цікавих думок про освіту й виховання в тогочасній школі („Уривки з моїх мемуарів та згадок. В Богуславськім училищі“; повість „Дві московки“, „Причепа“, „Над Чорним морем“, „Хмари“).

Для нього неприйнятна школа — „царство пальта різок“, як і викладання чужою мовою, що притлумлювало дитячий розум, сповільнювало розвиток, викликало відразу до мертвої, нудної, незрозумілої для дитини науки. „З цієї причини і українська школа, загалом, і наше Богуславське училище з його всіма підручними книжками на мертвих мовах, і латинській, і грецькій, і церковнослов'янській, і для нас — і російській була надзвичайно нудна, важка, без просвіту, і не цікавила живими думками нікого, мов середньовікова схоластика“ [10, 26].

Навчання рідною мовою — запорука повноцінного розумового й емоціонального розвитку дитини — така основна думка педагогічних статей „Російська народна школа на Україні“ (1889), „Педагогічна проява в російській народній школі“ (1893), надрукованих у львівській „Правді“ під псевдонімом „А. Глаголь“.

Він піддає нищівній критиці підручники, написані як закрученими старослов'янізмами і книжними словами, так і добірно-народною російською мовою, як, наприклад, „Родное слово“. Поважаючи педагогічний талант і слушність методичних порад К. Ушинського на кшталт тієї, що шкільні книжки повинні бути тільки українські, Нечуй-Левицький справедливо докоряє українцеві К. Ушинському за те, що „Родное слово“, за яким навчаються українські діти, має виключно російський зміст, придатний для російських хлопців: „В йому все говориться про російське село, про російське селянське життя. Казки, приказки, пісні — всі російські“, — пише Нечуй-Левицький у статті „Російська народна школа на Україні“.

Така ж російська „среда“ і в читанці „Приходская школа“ Єрміна і Волатовського — придатна для Московщини — шкідлива для України. „Але ся „окружающая среда“ од українських дітей — за тридев'ять земель — і не тільки вони, але навіть їх вчителі ніколи не бачили тієї „окружающей среды“. Замість навчати і розвивати дітей, учителі змушені марно гаяти час на пояснення російських слів. „А тим часом своя „окружающая среда“ так близька і так зрозуміла для наших хлопців, ніби закрита від них чорною завісою. Закрила сю розвиваючу й обгортаючу свою сферу нерозумна рука московських та петербурзьких обрусителей“ [10, 139].

Та обрусити весь народ, убити його мову нікому не вдасться, запевняє Нечуй-Левицький. Можна обрусити невеличке сословіє дворян через гімназії та університети, навіть офранцузити, бо всі вони говорять по-французьки. Але народ — надто густа, цупка, може, інертна, та дуже здорова і велика маса. Отже, треба припинити цю педагогічну комедію. „Примішувати політику до школи і до педагогії — це не тільки радикальна помилка, це просто абсурд, велика дурниця якоби мудрих політиків. Школа поперед усього повинна бути школою та й годі... Вчити дітей азбуці й разом з тим російській мові — се щось таке чудернацьке, на що будуть брехати з дива навіть європейські собаки, не то гомонітимуть порядні люди. Ми бажаємо від щирого серця, щоб знайшлися як можна швидше в Петербурзі розумні люди і змінили той дивовижний учебний устав [...]. Українські шкільні книжки вже давно готові: їх треба тільки запровадити в народні школи. І в бібліотеки при народних школах треба так само вкладати як можна більше популярних книжечок, писаних українською мовою. Тоді народна школа буде ганятись не за двома зайцями, а за одним зайцем і, доконче, його впіймає“ [10, 143].

Справа школи для народу не переставала цікавити Нечуя-Левицького. Він знав сам, як важко вчити дітей чужою мовою, тому й виступав проти пригнічення й русифікації українського народу, культивованих офіційною школою, проти нехтування рідною мовою; його обурювало, що шлях до народу творам І. Котляревського, Т. Шевченка був закритий.

Нечуй-Левицький підтримує зв'язки з Київською Громадою, з П. Кулішем, М. Драгомановим, І. Франком, І. Белеєм та ін. Він не приховує свого негативного ставлення до антинаціональної політики царського уряду, особливо щодо культури, літератури, мови й освіти.

1885 року письменник вийшов у відставку і цілком віддався літературній діяльності. Збірка повістей, заборонена в Росії цензурою, вийшла у Львові 1871 р. „Писати повісті я почав ще як був на службі в Полтаві. „Основа“ та „Кобзар“ Шевченків навели мене на думку, що мені писати треба по-українській“ [10, 17].

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років творчість Нечуя-Левицького досягає найбільшого розквіту. В цей час вийшли „Дві московки“, „Микола Джеря“, „Бурлачка“, „Кайдашева сім'я“, „Хмари“ та цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, „Старосвітські батюшки та матушки“.

У 80-90-ті роки Нечуй-Левицький пише низку науково-популярних нарисів про минуле України: повість „Гетьман Іван Виговський“ (1889), роман „Князь Єремія Вишневецький“ (1897), „Афонський пройдисвіт“, „Поміж ворогами“, „Над Чорним морем“, „Скривджені й не скривджені“, „Старі гультяї“, „Київські прохачі“, „Сільська старшина бенкетує“, „Вольне кохання“, „На гастролях в Микитянах“. Продовжує літературно-критичну та публіцистичну діяльність, що знайшло відображення у статтях „Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка“ (1906), „Українська поезія“ (1906), „Українська декаденщина“ (1911), „Де люди, там і лихо“ (1911), „Хто такий Шевченко“ (1913) та ін.

Про жвавий інтерес письменника до суспільно-політичного і культурного життя 1910—1914 рр. свідчать нариси, не надруковані за його життя: „Призви запасних москалів“, „Неслухняна тітка“, „Мар'яна Погребнячка й Бейліс“, „Апокаліпсична картина в Києві“ та ін.

Уже хворий, Нечуй-Левицький дбає про видання книжок для народу, особливо історичної тематики. Народові треба розповідати нашу історію у фактах, як в оповіданнях, був переконаний

письменник. Ефективність такого підходу до розробки історичної тематики довели М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський та інші історики та письменники: О. Стороженко („Марко Проклятий“), Д. Мордовець („Сагайдачний“) і сам Нечуй-Левицький (казка „Запорожці“, драми „Маруся Богуславка“, „В диму та полум'ї“, роман „Князь Єремія Вишневецький“, повість „Гетьман Іван Виговський“). У їхніх творах зображено широкі картини минулого України, виведено галерею образів історичних постатей: Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Вовчури Лисенка, козацького сотника Остапа Золотаренка, Зіраїди Соломирецької, Насті Богуславихи та інших сильних, безстрашних, відданих українському народові героїв.

Старість, хвороба, перша світова війна перешкодили здійсненню намірів. Самотній, у голоді та холоді, на 80-му році життя І. Нечуй-Левицький помер у Дехтярівському будинку перестарілих. Похований на Байковому цвинтарі.


„ТО БУВ ТЯЖКИЙ ЧАС, БОДАЙ ВІН НЕ ВЕРНУВСЯ!“ (ХУДОЖНЯ ПРОЗА ПРО СЕЛО)

Літературна спадщина Нечуя-Левицького досить велика і жанрово різноманітна: романи, повісті, оповідання, новели, нариси, гуморески, казки, драми тощо. Вони охоплюють життя всіх прошарків суспільства: селян, міщан, духовенства, творчої інтелігенції, жебраків, бурлацтва, наймитства, заробітчан, декласованих елементів, поміщиків, орендарів, посесорів, підприємців, купців тощо.

Спадкоємець Т. Шевченка і Марка Вовчка, І. Нечуй-Левицький збагатив реалізм, який під його пером перетворився на універсальний напрямок національної літератури. Письменник підхопив від своїх попередників тезу про первинність середовища щодо формування характеру людини, але у своїх творах він підкреслював і зворотний зв'язок: людина може перетворювати середовище, впливати на нього. Водночас перемогою реалізму Левицького було зображення середовища соціально диференційованим. Реаліст — психолог, Нечуй-Левицький широко використовує психологічний аналіз; реаліст — соціолог, він навчився усвідомлювати і зображувати особистість у соціальному типі і відтворювати неповторне „я“ героя. Про це засвідчили вже перші опубліковані твори: „Дві московки“, „Рибалка Панас Круть“, „Причепа“, „Хмари“, в яких створив типи — характери і „перейшов від окремих спостережень до широкого узагальнення соціального буття, до створення повнокровних епічних характерів, соціально детермінованих, індивідуально своєрідних“.

„Дві московки“. Дебютував письменник повістю „Дві московки“ у львівському журналі „Правда“ 1868 року. Повість розвиває, поглиблює й узагальнює проблему солдатчини, що порушували його попередники: в поезії — Шевченко, у прозі — Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок. Солдатчина — не тільки соціальне лихо, що призводить до економічного краху родини, а й чинник деморалізації і денаціоналізації народу — на такий висновок наводить повість.

Традиційна, на перший погляд, тема любовного трикутника набуває в Нечуя-Левицького нового вирішення. Дві дівчини покохали одного парубка Василя. Незважаючи на одруження з одною із них, щастя не пізнав ніхто. Василь пропав безвісти, очевидно, загинув, так і не натішившись родинним щастям, не здійснивши своєї мрії про клаптик власної землі і три пари волів.

Марина помирає на вулиці, в чужому місті, зневажена і відкинута всіма повія, „так і не втекла від свого лиха, і не загуляла, й не заспівала, і не затанцювала його навіть в Києві“ [1, 80].

Ганна, не дочекавшись вісточки від свого чоловіка, в голоді, холоді і самотині помирає. Образи Ганни та Марини — не персоніфікація двох різновидностей одного типу, а втілення самостійних особистостей. Марина кипить енергією, пристрастю, волелюбністю, непримиренністю до лихих обставин життя; Ганна — втілення працьовитості, доброчесності, страдництва, покори долі. Нечуй-Левицький змальовує людину у її суспільних зв'язках. Він зображує не тільки рекрутчину, що перетворювала, по суті, селянина на раба військового чину, а й тяжке становище цього селянина в пореформену добу. Змалку відірваний від родинного середовища, насильно відправлений у школу кантоністів, син Ганни забуває не лише свою мову, а й зневажає рідну матір, заради свого блага готовий позбавити її навіть хати.

Нечуй-Левицький першим порушив проблему деморалізуючого впливу школи кантоністів на формування характеру її вихованців. Образом Івана письменник започаткував галерею жертв колонізаторської політики царизму, що руйнувала неперехідні духовні цінності української традиційної селянської родини.

Відкрита 1721 р. при кожному полку для синів солдатів, школа кантоністів готувала безрідно-вірних служак. За пару років, як про це дізнаємося з повісті, дитина забувала все рідне, цуралась найдорожчого — матері, ставала слухняним виконавцем бюрократичної системи, Іваном без роду і племені, цинічним, жорстоким, бездушним, безсердечним, без батьківщини.

Письменник не сприймає шовіністично-імперської, русифікаторської політики царського самодержавства. Він беззастережно засуджує існуючий лад не лише в його етичних наслідках, в антигуманності, у загальному егоїзмі, жорстокості, самовпевненості, а й за „безщасний народ, зовсім забитий з мовою, літературою й освітою“ [2, 15].

Уже перша повість засвідчила появу непересічного епічного таланту. Спираючись на традиції Г. Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка, він значно збагачує композиційно-зображувальні засоби, першим увівши об'єктивно-епічну розповідь, зробивши наголос на характері, типі. Його сучасники займалися питаннями стилю, сюжету, історичного колориту, та образ залишався в багатьох із них на другорядному плані.

У повісті „Дві московки“ діють люди з виразно визначеними індивідуальними характерами. Замість умовно-дидактичних фігур Квітки- Основ'яненка, що уособлюють різні пороки і доброчинності, сутності яких можна вичитати інколи з самих тільки імен, в Нечуя-Левицького діють живі люди, котрих кожний міг зустріти в житті, з характерами, які не вкладаються в якусь сентенцію. Навіть відсутність психологічного аналізу не робить його героїв примітивними, бо психологізм замінює різнобарвна діалектика дій, що розкриває характер.

Простота і ясність реалізму, чіткість образів, правильність пропорцій, співрозмірність засобів і мети, відсутність статичних елементів, доведений до рівня ремарки психологічний опис та опис речей — риси, що становлять своєрідність творчої манери Нечуя-Левицького, його певну перевагу над попередниками і сучасниками. Бальзак, наприклад, показує людину через її діяльність, характер — через учинки. Та величезна щільність матеріального оточення робить його образи вагомішими, створює для них глибокий фон. Життєве оточення, речове середовище відтворені так детально і насичено, ніби сама людина бере щось від них. Вона мовби розкривається в речах чи проектується на них. Від речей до людини і від людини до речей встановлюються зв'язки. Речі стають координаторами характеру. Речовизм слугує Бальзаку певною заміною психологізму. Предмети і будинки договорюють часто те, що не додумали і недовідчули люди. Людська думка застигає в її речах щільними згустками.

У Нечуя-Левицького речей набагато менше, обстановка тільки накреслюється, тому в нього образ, за всієї гострої виразності його, дещо силуетніший, поетично — графічніший, ніж у Бальзака.

З творів Нечуя-Левицького постає Україна другої половини XIX ст. з її соціально-побутовими та міжнаціональними стосунками; жахливим існуванням селян до і після кріпацтва. Зір читача милують біленькі хатки, що потонули у зелені вишневих садків, і срібляста стрічка Росі, що ген-ген повилася долиною. І все це зображено так мальовничо, що мимоволі хочеться відпочити на березі річки і заслухатись соловейка, який розщебетався у зеленому гаю. Та раптом чуються тяжкий стогін жінки — кріпачки, старого кріпака, прокльони на панів: „Весело та хороше там на світі божому, та погано жити там людям“, — каже рибалка Панас Круть з однойменної повісті Нечуя-Левицького, опублікованої в журналі „Правда“ (1868).

„Микола Джеря“ (1887). Нечуй-Левицький тяжіє до широких узагальнень, що допомагало йому давати широку панораму суцільного і приватного буття, глибше за своїх попередників збагнути саму природу суспільних явищ і процесів, щоб пов'язати їх одне з одним, піднятись до загальних причин, порушуючи животрепетні питання своєї доби. Його герої — передусім яскраві соціальні типи, „представники більшості“, як це розумів іще Бальзак. Індивідуальне у таких типових характерах проявляє його „видову“, соціальну сутність і слугує своєрідною формою її концентрованого вираження.

У творах письменника про селян герої відрізняються один від одного не лише своїм соціальним походженням, а й тяжінням до певного типу стосунків із навколишнім світом, суспільством. З цього погляду світ творів українського реаліста побудовано на своєрідній ієрархії типів: Марина і Ганна („Дві московки“), герої „Кайдашевої сім'ї“ з усім їхнім багатством і несхожістю психології, Микола Джеря з однойменної повісті і т. д. „Можна сміло сказати, — писав І. Франко, — що мало яка література має таке повне відтворення народного життя за такий довгий протяг часу. Цілий ряд типів у Івана Левицького, Карпенка-Карого та Мирного дає повний синтез національного характеру українця зі всіма його хибами й високими прикметами“.

Антикріпосницьку спрямованість повісті помітив рецензент, який звинуватив автора в умінні „отруїти отрутою сумнівів“ навіть таке благодійне явище, як селянська реформа. Незважаючи на талановите зображення життя з недавнього минулого: ненависть селян до панів; деспотизм і жорстокість гнобителів, „беззахисне становище селян, приречених на загибель при найменшому відстоюванні своєї незалежності“; найзухваліша експлуатація робітників фабричними хазяями; безвідрадність життя селян після звільнення з кріпацтва, цензор пропонував заборонити друкувати повість як небезпечну і шкідливу річ.

За влучною оцінкою Франка, „Микола Джеря“ — це історія усього українського селянства в ту важку епоху, написана в однім широкім образі. Джеря — духовно вільна особистість. У конфлікті з обставинами Микола утверджується як непохитний волелюбець, правдошукач. Саме тут відкрилися можливості таким його душевним пориванням, які виходять за межі житейських стандартних уявлень його батька. Конфлікт Миколи з ворожими трудівникові обставинами не має механічного характеру, оскільки він зумовлений глибоко внутрішніми причинами: волелюбством Миколи, прагненням жити по-людськи, усвідомленням свого рабського становища. Джеря не може пристосовуватись, лицемірити. Висока духовна свобода характеризує його як людину непересічної вдачі, людину, яка є носієм якостей національного характеру, коріння якого сягають у глибини історії і побуту його волелюбного народу. „Микола Джеря, — писав І. Франко, — один з тих світлих, лицарських типів українських, з яких колись склався сам цвіт запорозького козацтва, а яких тепер, бачиться, чим раз рідше стрічаємо“. У таких, як він, переважає „безпечна розгульність бесіди, сміливість у всіх поступках та непосидюча діяльність“.

Головний герой повісті — всебічно обдарована людина. Він грає на скрипці, прекрасно малює, вміє читати, болісно сприймає утиски, несправедливість і не мириться з ними. Інтелектуальна обдарованість й умови життя сприяли швидкому розвитку соціальної самосвідомості, динаміці його зростання — від захисту особистого життя до протесту проти кріпосницької системи.

Усвідомивши, що не особисті риси пана є причиною нещастя його родини, а панщина, Микола покидає село: „Піду в ліси, піду в степи, піду в пущі й на гострі скелі, а панщини таки робити не буду і в москалі не піду“. І він дотримав слова, дарма, що дорогою ціною. Навіть заповіт батька скоритися, не чіпати пана й осавули не змінили його поведінки. Досвід батька, вихованого віковим рабством, неприйнятний для молодого покоління, котрому „ціле життя воля пахне“, котрі „скоріше вломляться, а зігнути не дадуться“ (Франко).

Переживши чверть столітню „одіссею“, Микола зберігає духовну міць і незламність. Микола „був сивий аж білий. Густі сиві брови низько понависали й закривали очі, а з-під їх і тепер блищали темні, як терен, очі. Довгі сиві вуса спускались вниз, а голова біліла, наче вишневий цвіт. Його вид і тепер був сміливий і гордовитий“ [3, 142].

Десятиліттями Микола шукає щастя на заробітках — цукроварнях, рибних промислах. Вербівських утікачів жорстоко експлуатують підприємці, серед яких є німецькі капіталісти — власники заводів і фабрик. Мізерна платня (3 карбованці на місяць), нестерпні умови побуту, важка праця довели заробітчан до стану робочої худоби. Письменник не шкодує фарб, щоб детально описати весь жах, в якому животіють і працюють люди: „Між білими чистими німецькими хатами, між зеленими вербами чорніли дві довгі казарми для бурлак. Казарми були довгі, обідрані з оббитими дощем стінами. Можна було подумати, що то кошари для овець, а не для людей“.

Питома вага обставин, соціального середовища в повісті надзвичайно велика. Письменник навмисне згущує фарби, нагнітає деталі, гіперболізуючи їх, мовби намагається викликати почуття власної гідності і прагнення жити по-людськи: „Той борщ був такий смачний, що вербівські бурлаки, виголодавшись після дороги, через велику силу набивали ним пельки. В борщі була сама за себе бутвина та квас; подекуди плавали тільки таргани замість м'яса. Після борщу подали кашу. Каша була з тухлого пшона, а старе сало тхнуло лоєм. Хліб був чорний, як свята земля“ [1, 151].

Казарми, їжа, все довкілля — прогниле і мертве. „Бурлаки хотіли скупатись, але глянули в воду і побачили, що вода була густа і смердюча. Дохла риба плавала коло берегів, в ставок випустили маліс і зробили з нього смердюче багно“ [1, 152].

Згадується вербівчанам рідне село, праця на полі — значно важча, ніж на фабриці, але й веселіша, та й повітря значно чистіше. Протиставляючи село місту, Нечуй-Левицький трактує останнє як осередок деморалізації, а капіталізацію як силу, що руйнує екологію середовища й екологію душі. Не випадково перша реакція — спротив соціальному болоту, що засмоктувало селян, — достоту така, як у Марини — московки, що намагалась заглушити своє горе: „Микола пив чарку за чаркою, на якийсь час забувши і Вербівку, і Немидору, і свою хату, і свого страшного пана; запив все своє горе і вже жив у якомусь іншому світі, веселому, тулячому, — неначе він знов удруге парубкував“ [1, 153].

Нечуй-Левицький поступався Панасу Мирному в психологічному аналізі, як скромний оркестр Моцарта перед великим і гучним оркестром Берліоза. Проте брак кількості і звучності Моцарт заповнював умілим використанням усіх тембрів і відтінків кожного з інструментів, досягаючи виняткових ефектів.

Досить перечитати сцену танцю Миколи, щоб пересвідчитись у дивовижній майстерності Нечуя-Левицького відтворювати обмеженими засобами психологічну бурю людини з украй напруженими нервами, людини, що опинилась над прірвою, готової або провалитися в неї, або збожеволіти від страху, втративши рівновагу:

„Музики заграли, і Микола пішов садить гопака. Той гопак був страшний; здавалось, ніби сам сатана вирвався з пекла на волю. Його темні очі ніби горіли, як жарини, а волосся розпатлалось; бліде лице почорніло і неначе посатаніло. То був не молодий Микола з тонким станом, з парубочим веселим лицем; то був бурлака, що був ладен жити й гуляти хоч весь день“.

Більше ніж через двадцять років В. Стефаник — майстер психологічної прози — дасть опис танцю Івана Дідуха („Камінний хрест“) як кульмінацію його жалю і туги за селом, за шматком своєї землі, яку покидав назавжди. Танець божевілля. Танець смерті.

Танець Миколи — це психологічний вибух пережитої кривди, це миттєва слабкість сильної і цільної натури; це момент отверезіння душі і протесту духу.

Покинувши працю в Бродовського, Микола з односельцями не знаходить спокою і щастя в Бессарабії, на Дністровському лимані в рибальській ватазі. І тут вони зазнають знущань від отамана Ковбаненка; продовжує переслідування пан Бжозовський, полює поліція. Скрізь бунтарська вдача Миколи не заспокоюється — протестує. Навіть повернувшись у рідну Вербівку після двадцятилітніх скитань й отримавши жадану волю, він не закриває очі на ті хвороби, які полишив перед утечею: безземелля, злидні, несправедливість, знущання.

„От тобі й воля! — міг тільки сказати. — От тобі й вернувся до господи! І нащо було вертатись у цей проклятий край! Будь він тричі проклят од Бога і од людей! [...] І до кінця свого життя Джеря йшов проти панів та жидів: так вони багато нашкодили йому і скривдили його, занапастивши його вік“ [1, 211, 212].

Джеря — соціальна особистість. Він піднявся до розуміння механізму суспільних стосунків між паном і кріпаком, між посесором — цукрозаводчиком і найманими робітниками. Життєва мета має свою позитивну основу — волелюбність, безупинний пошук правди. Правдо шукання стає його внутрішнім єством і потребою. Це й зумовлює його позицію в тих чи інших ситуаціях, його реакцію на протиріччя суспільного життя і нерівності у ньому. В боротьбі з устоями антигуманного суспільства Микола набуває справжньої величі.

Внутрішня діалектика Джериних прагнень несе у собі потребу жити по-іншому, перебудувати людське життя. Ця мета набуває такої всезагальності, що Нечуй-Левицький вважає її загальнонаціональною характерною рисою українського народу.

Повість закінчується живописною картиною: Микола сидить на пасіці в оточенні своїх онуків і розповідає їм як казку — пісню прожите ним життя: про далекий край, про Чорне море, про лиман. „Вже сонце зайшло, вже ніби дрімота розлилась над густими садками, над густим лісом, а дід усе розказував, а діти все слухали, а бджоли гули, неначе гула гучними струнами кобза, приграваючи до чудової казки — пісні пасічника Миколи Джері“ [1, 314].

Життя продовжується, гуде, грає; онуки слухають розповідь славного і непокірного свого діда. Вони принесуть очікувані зміни суспільному ладу, що започаткував їх дід. Микола — типовий герой свого часу, „наочне спростування невірної теорії про те, ніби література критичного реалізму неспроможна була створити образ позитивного героя. Високе почуття людської гідності, непримиренність до всякого насильства, глибока моральна чистота, здорове, вільне від забобонів сприймання життя — все це якості, які й ми високо цінуємо в людській особистості і які забезпечили повісті любов читачів багатьох поколінь“. Саме через образ Миколи Джері „реалізуються вищі можливості епохи, через нього входять у світ творчі імпульси прогресу. Навіть якості характеру Джері безпосередньо історичні: кріпосний лад, він у той же час людина вільного духу“, усе велике й чесне в ньому — від ідеалів народу і визвольної боротьби.

Якщо розглядати Миколу Джерю в контексті західноєвропейської літератури, то в ньому органічно поєднуються Дон Кіхот та Гамлет.

Микола — новітній Дон Кіхот за своїми особистісними, волелюбними прагненнями, дієвим началом, людина, котра активно втручається у життя, не терпить несправедливості, кривди, готова сама боротися з суспільним злом.

З Гамлетом його зближує стихійне бунтарство, неспроможність перетворити благородні прагнення свого протестуючого козацького духу в практично корисну дію й усвідомлення свого безсилля. Втеча Миколи від свого пана — кріпосника — це його практичне безсилля і водночас бунт проти несправедливості суспільного устрою. Проте ця втеча історично необхідна; в умовах свого часу — форма протесту звільненої свідомості людини проти деспотизму і рабства.

Очима народу дивиться письменник на зображувану дійсність, розумом народу сприймає суспільно-політичні події, даруючи нам рідкісний зразок єдності ідеологічного, сюжетного, композиційного, стилістичномовного компонентів літературних творів. Він уміє бачити і художньо відображати такі моменти соціальної динаміки, які прийшли до нього в процесі художньої творчості, були осягнені через художній образ, а не в результаті абстрактних міркувань чи опрацьованих філософсько-соціологічних джерел. Він опоетизував духовну красу й активну вдачу трудящої людини, уславив сповнене самозречення кохання, висловив віру в справедливий соціальний лад, збагативши світову літературу незвичайним образом правдошукача.

„Бурлачка“ (1878—1880). Якщо повість „Микола Джеря“ стала своєрідною енциклопедією кріпосницької системи, то „Бурлачка“ присвячена темі зображення становища селянських мас після кріпацтва. Перед читачем постають типові картини експлуатації народу за часів голодної волі.

Героїня повісті — скривджена, збезчещена бурлачка Василина. Приречена на моральну загибель, знівечена й утоптана в соціальне багно, вона знаходить у собі силу і людську гідність піднятися і почати життя наново.

Біографію героїні подано на загальному тлі пролетаризації села та виникнення перших капіталістичних фабрик, що наганяють жах на вчорашніх селянок — робітниць. „Довгі ремінні паси пронизували стелю й хапались внизу за машини. Машини ревли, стугоніли, колеса махали зубцями, неначе хотіли вхопити чоловіка й потрощити його на шматочки, а під ногами ревла і шуміла вода“ [3, 321].

Злидні і нестатки погнали дівчат на заробітки до посесора — шляхтича Станіслава Ястшембського. У батьків — десять ротів, усі хочуть їсти, а працювати нікому. Отож дівчина спочатку ходила полоти буряки, а згодом її, безталанну, заманили у двір. Отам красуню й спіткала зла доля. Довірилася паничеві — до науки тупому, до карт, горілки і танців охочому, — зіпсутому „фамільними традиціями панства та панування над мужиком...“ [2, 40], і життя її перетворилось на пекло. Знеславлена і вигнана з двору, Василина боїться повернутися у село: „Будь проклятий той час, коли я вступила у цей панський двір!“ [2, 87], — так прощається вона з двором, та слів прощання ніхто не чує. Самотня, над Россю народжує дитину і в напівпритомному стані кидає її в річку.

Починаються страшні поневіряння і каторжна робота на суконній фабриці. Низька платня, погане харчування, грязюка у казармах спричинялися до епідемій, а часто й смерті. Витримати годі, але й без праці прожити не можна. Василина знаходить розраду в горілці та розпусті.

Робітник Михалчевський витягає її з того бруду і нечисті, допомагає знову стати на праведний шлях. Син простого теслі, він за допомогою німецьких майстрів навчився столярувати та добре робити столи, стільці, шафи й канапи. Таких, як Михалчевський, було чимало: „Дрібні стеблевські шляхтичі, не маючи свого поля, кидались до ремесла, служили на фабриках за столярів, малярів, слюсарів, ковалів... Заводи випустили багато добрих майстрів на селах та в містечках“ [1, 327]. Природжене почуття краси розвивалось у Михалчевського під впливом поезії: „Михалчевський був письменний, вчився в церковній школі, читав і співав на криласі. Він доставав книжки в священика, в його синів, у шляхтичів, любив читати, купив і прочитав Шевченкового „Кобзаря“. Про Тараса Шевченка тоді ходила чутка скрізь по сусідніх селах та містечках, кругом його рідного села Керелівки. Як умер Шевченко, як дійшла чутка за його смерть та похорон у Каневі, Михалчевський плакав за ним і говорив, що він неначе поховав рідного батька“ [1, 328].

Чоловік такої душі та серця, з такими здоровими засадами і поглядами на світ, на людину, людські взаємини не міг не „прочитати“ мову серця Василини. Його фізичного й морального здоров'я, уміння бачити насамперед людину в людині, навіть, здавалося б, у навіки пропащій, вистачає, щоб підняти Василину з суспільного дна, повернути їй загублену честь і людську гідність. Його „ласкавість, тихий голос, тихі очі під чорними бровами неначе гладили її по душі. Якась повага була розлита у словах, у голосі, в самому лиці молодого здорового хлопця, та повага, якої вона ще не зазнала ні на панському дворі, ні на заводі між бурлаками“ [1, 343].

Нечуй-Левицький неодноразово підкреслює, що витоки морального здоров'я і сили — у рідній землі. Згадаймо, як живописно і прискіпливо змальовує письменник кожний горбик, долинку, струмочок, деревце, кущик, де проходило життя і дитинство Івана Михалчевського та Василини, де набирались вони сили, поезії і доброти. „Ой рідний мій краю! Садки мої! Ліси мої! Як гляну на вас, як ходою в вас, то неначе подобрішаю й поздоровшаю“ [1, 368], — говорила Василина, гуляючи в садках з дівчатами.

Про неоціненну роль рідної природи у вихованні людини, у формуванні особистості Нечуй-Левицький писав у спогадах про Богуславське училище: „Школи треба б закладати й заводити для дітей доконче в таких чудових місцинах, де природа гарна й чудова [...]. А в нас міські школи ставлять серед міста, де, як пише відомий педагог Ушинський, діти бачать перед собою тільки самий камінь; і в дворі камінь, і на вулицях камінь, з якої причини й душі виходять кам'яні й цегельні, без поезії, без почування краси натури й її поезії“ [10, 55].

Художньою ілюстрацією до цієї педагогічної сентенції Нечуя-Левицького може бути кам'яне серце Івана — кантоніста („Дві московки“), новоспеченого „туляка“, та поетичне, добре і щедре серце Івана Хильчевського, гідного особистого щастя і здатного зробити щасливим ближнього свого.

Разом із своєю любов'ю, своїм добрим іменем, своїм достатком він дарує коханій і ту, на перший погляд, дрібницю, без якої любов, почуття та й саме життя були б неповноцінними, збідненими, штучними. Михалчевський обсадив город черешнями, насадив за хатою груш та яблунь, коло криниці кущ калини, щоб посаджений ним садок нагадував дружині її рідне село Комарівку. І сталося диво: „Тихе життя в сім'ї з добрим ласкавим чоловіком, з доброю свекрухою, в чистій хаті, що тонула в садочку та в вербах, неначе заколихали Василину в теплі та добрі. Все минувше життя здавалось для неї якимсь важким сном, що снився довго-довго, але зник, як тільки ранок розігнав ніч“ [1, 369].

Незважаючи на всю свою антипатію до фабрик і заводів, до нових форм життя, що їх ніс із собою капіталізм, Нечуй-Левицький не робить виняток для людської природи й у робітників. Михалчевський вириває Василину з бурлакування, отже, порятунок вбачає не лише в селі. Зрештою, Василина покарана не за відірваність від селянського ґрунту. Це був вимушений і неминучий відхід, зумовлений злиднями, як неминучі поневіряння в наймах. Митець протестує проти промислового капіталізму, носієм якого є насамперед польська та єврейська буржуазія. Він засуджує її, як і старі форми життя — кріпацтво і потворний спосіб його скасування.

Цікавість і популярність повістей Нечуя-Левицького викликана тим, що в них уперше відтворено сільське життя в усій його широті і складності, зроблено спробу якщо не вирішити, то хоча б порушити проблеми, пов'язані з основним буттям селянина того часу. Надзвичайна правдивість і тонка спостережливість допомогли йому побачити в селі не те, що йому хотілося знайти в ньому, і не те, що він чекав зустріти, а те, що в ньому відбувалося насправді і що зруйнувало фантазії щодо сільського життя й дало змогу відчути сором аж до болю за темні боки його.

Нечуй-Левицький не поділяв народницьких поглядів на селянство як на щось однорідне й ідеальне, як надійну гарантію протистояння капіталістичним відносинам. У циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку („Не можна бабі Парасці вдержатись на селі“ (1873), „Благословіть бабі ІІалажці скоропостижно вмерти“ (1874), „Біда бабі Парасці Гришисі“ (1909), „Біда бабі Палажці Солов'їсі“ (1909) та соціально-побутовій повісті „Кайдашева сім'я“ (1879) Нечуй-Левицький показав, як нові пореформені відносини впливали на душу селянина й руйнували патріархальну сім'ю. „В пору, коли вся інтелігентна Україна плавала в соціалістичних теоріях — ні, в надії на близьке осушення соціальних ідеалів, — писав І. Франко, — він малює в „Кайдашевій сім'ї“ ярку картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена. В пору, коли українці під впливом кепсько переварених Марксових ідей говорили про конечність перейти й українському народові через алембик фабрично-капіталістичного ладу і навіть уважали пожаданим зріст того ладу та пролетаризації селянських мас як неминучої умови настання нового, кращого ладу, він у своїй „Бурлачці“ малює шматочок страшного процесу тої пролетаризації та того фабричного ладу і кінчить таки поворотом живої людини до селянського побуту“.

„Кайдашева сім'я“. Село і селяни, на думку Нечуя-Левицького, ще зберігають чистоту традицій, національну культуру і мову. Тому й народники 70-х вважали необхідним „іти в народ, помогти йому скинути свою бідолашну долю, віддати йому свою силу і міць, і хіть“ (Панас Мирний). Пошуки джерел моральної чистоти людини в народному середовищі, віра в незнищенність високих ідеалів керували й письменницьким пером Нечуя-Левицького. Він швидше і глибше, ніж його попередники, побачив і усвідомив суперечності, позитивні і негативні тенденції в самому народному середовищі. Не відрікаючись від фольклорної ідеалізації та героїзації, Нечуй-Левицький багатогранніше веде „хроніку“ щоденного життя героїв, які в умовах неправильного соціального життя впорядкування духовно відчужуються.

Гумористичні твори з селянського життя Нечуя-Левицького М. Костомаров назвав талановитими і поставив їх за непідробний гумор поряд із творами М. Гоголя. У „Загальному огляді російсько-української літератури“ Нечуй-Левицький сам визначив тематику гумористичних творів: „Сім'євий побут українського народу з його великим потягом до особистої незалежності й самостійності в сім'ї, допроваджуючої дуже часто до скрайнього індивідуалізму, а часто й до лайки, змагання й колотнечі, обмальований в повісті Левицького „Кайдашева сім'я“. Непросвітність і велика охота до сварки, до змагання, непомирливість народу обмальовані в оповіданні Левицького „Баба Параска та баба Палажка“ [10, 165].

Засобом гумору, коріння якого сягає в народний ґрунт, традиції І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка і М. Гоголя, Нечуй-Левицький піддав суворому аналізу причини й наслідки селянського консерватизму, відсталості, темряви, забобонності, роз'єднаності, індивідуалізму тощо. Проте й у цих творах письменник відтворює дійсність із загальнодемократичних позицій. Головне в цих судженнях — соціально-економічний лад життя, ворожий простій людині. З болем Нечуй-Левицький спостерігає руйнування основ народу, селянського світовідчуття, перемогу матеріальних цінностей над моральними і духовними. Життя українського села проходить не так, як треба, з огляду на нагальні інтереси та завдання розвитку їх суспільної самосвідомості й активності. Далекі від ідей свого часу й духовного життя селяни Нечуя-Левицького перейняті турботами про хліб насущний, для здобуття якого дедалі частіше переступають заповіді Божі і деморалізуються.

Жанр соціально-побутової повісті — хроніки й уся тональність „Кайдашевої сім'ї“ підкреслюють документальну правду і конкретність викладу. День за днем, рік за роком, інколи в протокольній манері, фіксується життя родини Омелька Кайдаша, що створює широку картину родинних взаємин на селі у пореформений час, коли патріархальні відносини інтенсивно занепадали.

В українському літературознавстві було традиційним наголошувати на соціальному характері конфлікту повісті, виставляючи найбільшим „злочином“ для всіх персонажів твору боротьбу за приватну власність, таврувати, висміювати, викривати саме прагнення мати приватну власність. А між тим, Нечуй-Левицький, як нам видається, не міг переслідувати такої мети. Омелько і Маруся Кайдаші чесною щоденною працею заробили певні достатки. У таких же традиціях виховали своїх синів. І хоч погляди на життя у батьків і дітей не в усьому збігалися (і це теж закономірно), все ж сутичок не було. Конфлікти починаються після одруження Карпа з Мотрею, посилюються після народження третьої сім'ї — Лавріна і Мелашки. Під одним дахом живуть три родини. Психологічна несумісність й боротьба за сфери впливу даються взнаки.

Вихована панщиною, догоджаючи своїм панам, Кайдашиха дістала можливість помінятися ролями з невісткою і помітувати нею так, як колись нею помітували пани. Зразу ж після весілля сина вона не лише переклала всю роботу на невістку, а й стежила, як осавула, за кожним її рухом, супроводжуючи цю візуальну опіку безкінечними порадами. Сказані солодким голосочком, вони різали Мотрі серце зневажливим підтекстом: „Мотре! вставай, моя дитино, затопи в печі, та як будеш розкладати дрова, то поклади на двох полінах переклад, та вибирай, моє серденько, товстенький переклад, щоб дрова швидше розгорілись. А як поставиш окріп, то піди видій корову та оджени вівці до череди“ [1, 396].

Кайдашиха поводилася так, ніби Мотря з неба впала і ніколи не чистила картоплі, не кришила буряків, не варила каші. „Кайдашиха помолилась Богу й почала знов навчати невістку, як наливати борщ, як затовкувати, коли вкидати сало. Вона стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду“ [1, 397].

Через тиждень Кайдашиха орудувала Мотрею, як наймичкою. Самостійна, горда, „бриклива“ Мотря показала, зрештою, свій характер. Життєвий досвід Кайдашихи неприйнятний для Мотрі:

„Як була я в панів, то робила за двох таких, як ти: варила обід на дванадцять душ; а ти й на п'ять душ не попнешся.

— Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв“, — відрізала Мотря [1, 406].

Одружившись, Карпо ніби виріс у власних очах. Він також не може бути під „нагайкою“ батька:

„Кожний батьків докір здавався йому тепер удвоє важчим. Його думка літала коло якоїсь хати, в котрій він живе сам з своєю жінкою, сам господарює без батька, без матері і ні од кого не чує ніякого приказу та загаду“ [1, 408].

Після народження дитини Карпо вважав себе „за правдивого хазяїна, в усьому рівного батькові, В йому десь узялась повага до самого себе“ [1, 410].

У громаді він також утвердив себе як рівноправний її член. З його ініціативи люди розрівняли горб при в'їзді до села, на якому поламався не один десяток возів. Подружжю дедалі нестерпніше було заглядати в батькові руки, залежати в дрібницях від його волі: „Не моя воля волить в цій хаті“, — подумала вона (Мотря. — Авт.). — І для неї схотілось волі та своєї хати“.

Прагнення до самостійності, бажання мати приватну власність цілком природне й закономірне за будь-якої суспільної формації. Людина народжується вільною, це її природний стан. Обмеження свободи — соціальне, національне, духовне — викликає опір. Часто він має здеформований, недостойний характер, що спостерігаємо в „Кайдашевій сім'ї“. Деспотизм Кайдашихи відгукнувся в аморальних вчинках Карпа, який піднімає руку на рідних батька та матір:

„Не лізь, бо задушу, іродова душе! — крикнув Карпо та й кинувся, неначе звір, на батька й штовхнув його обома кулаками в груди.

Старий Кайдаш, як стояв, так і впав навзнак, аж ноги задер. Поламані шматки мотовила випали з його рук і вдарились об грубу [...].

Неповага од сина й сором перед своїми дітьми, і гнів, і злість — все злилось докупи в його душі, запекло його в грудях так, що йому здавалося, ніби Карпо вбив його на смерть.

— Нема в тебе Бога в серці! Недурно ж ти до церкви не ходиш, — через силу вимовив Кайдаш та все стогнав“ [1, 416, 417].

Та, здається, в жодного з Кайдашів і Кайдашенків не було місця для Бога і його заповідей. Якась дрібниця — яйце, курка, свиня, груша — вмить ставали центром всесвіту, засліплювали очі, затьмарювали душу і штовхали на жахливі вчинки — аж до посягання на життя рідної матері.

Висвітлюючи найтемніші, найзгубніші сторони селянського життя, та ще й так талановито, такою багатою, добірною українською мовою, м'яким, дотепним, доброзичливим гумором, письменник ніде не глумиться над селянськими персонажами. Лагідна посмішка з якимсь прихованим співчуттям чи жалем пронизує всю повість. А скільки любові пробивається крізь той сміх. Особливо тоді, коли щоденні родинні чвари хоч зрідка поступаються згадкам про історію України, доля якої асоціюється із страсними муками Христа:

„Сорок душ ченців у чорних клобуках співали серед церкви такі жалібні пісні, неначе хотіли виплакати в піснях всесвітнє горе. То був не жаль, не плач горя, а якийсь слізний крик, якесь море сліз, що зливалось тисячі літ, і злилось докупи, і полилось піснями з грудей. (Здається, в тому морі сліз текли ріки народного горя од самого початку світу, горя од холоду й голоду, од меча, од огню, од татар, од царів, од панів, од жидів, од дужого й багатого, од дикого звіра...)

Якась надзвичайна туга лилася слізьми з тих давніх лаврських пісень, складаних сотні літ... і Палажку, і Мелашку здавило за серце. (В тих словах співу ніби текли ріки їх власних сліз од їх бідності, од панщини, од московських та польських закуцій, од давнього польського ярма, од жидівського здирства...)“ [1, 454].

Співчуваючи народу, Нечуй-Левицький не ставив його на п'єдестал, не робив з нього ідола, не становив „усього народного життя ідеалом для усього суспільства, не знижував себе до народу, а підтягав його до свого рівня“. Відображення темних, непривабливих сторін народного життя мало користь, бо викликало відразу до життя, не гідного людини.

Твори Нечуя-Левицького про селянство стали „дзеркалом високої ціни“. Майстерно „списані“ з історії селян Вербівок, Трушок, Семигір, вони ставали типовими, загальнолюдськими. Тому й не дивно, що в багатьох місцях України баби, молодиці, діди пізнавали себе в образах його творів, про що ходили різні оповіді, не менш гумористичні, ніж твори Нечуя-Левицького.

Порівнюючи твори про село українських письменників з подібними творами російської літератури І. Тургенєва, Г. Успенського, Д. Григоровича, Є. Кирилюк віддає перевагу Нечую, особливо перед Тургенєвим, який описував селянське життя як дворянин, зображуючи більше декласовані селянські типи, а не тих, хто працює коло землі, тоді як у Нечуя ми бачимо всебічно змальоване селянське життя, широку картину селянського побуту.

І. Франко відзначив високий артистизм у змалюванні селянського життя, багатство, колоритність, природність народної мови, майстерну композицію, що дає підстави зарахувати твори Нечуя-Левицького про селянське життя до найкращих здобутків українського письменства.


ТВОРИ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО З ЖИТТЯ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Творчість Нечуя-Левицького припадає на час, коли під впливом М. Драгоманова культивувався соціалізм та інтернаціоналізм, який мав швидко знищити національні відмінності і створити космополітів — гібридів, інтелігентів, які б для вищого світу були росіянами, „русскими“, а для „домашнего обихода“, для мужиків — українцями. Вважаючи таку ідею аморальною, Нечуй-Левицький був і залишився українцем до смерті. Свої твори він призначав не для вищого чи нижчого „сословия“, а для „всесловної“ української нації, на яку дивився „очима свого духа“ і вірив в її живучість і суцільність.

У цьому аспекті перехід письменника від селянської тематики до творів на теми з життя інтелігенції був цілком закономірним. Темряву та забобонність тогочасного села Нечуй-Левицький розглядав як наслідок кріпосницької системи. Силу, здатну усунути наслідки кріпацтва, він шукав серед сучасних йому суспільних груп та прошарків. Інтелігенція, на його думку, і мала стати такою силою, що зможе вивести український народ із темряви. Наслідки русифікації серед простого народу, що в 70—90-х роках стали хронічною хворобою національного життя, Нечуй-Левицький відтворив і в повісті „Причепа“ (1869): „Московська школа на нашій Україні, — писав він, — багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем'я, од батька і матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком споглядає на їх. Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої — великої праці не одного генія, щоб засипати ту прогалину, почату ляхами, скінчену москалями, щоб зв'язати те, що порвала наша недбайливість“.

Повість „Причепа“ об'єктивно розвінчує духовну нікчемність „святих отців“ російської православної церкви, покликаних нести освіту в народ, прищеплювати високоморальні поняття. Звичайно, конфлікт тут набуває не тільки виразно антагоністичного змісту, а розгортається між цілісними, духовно чистими, хоч і знедоленими, людьми праці, інтелігентами, вірними ідеалам народу, і корисливими здирниками, егоїстами, кар'єристами, перевертнями, охоронцями самодержавства, яких зіпсували взаємини, що їх насаджував на Україні царизм. Але найбільшим лихом, доводить письменник, є перетворення праці з найпершої духовної потреби людини на примусову повинність, на процес, що визискує людину, є втрата радості від праці. Навіть природа, земля в умовах жорстокої експлуатації не викликає радості у трудівника: він відчуває себе підневільним.

Проблематика „Причепи“ не вичерпується викриттям бездуховності. Уже сучасники письменника відзначали великий крок його в художньому осягненні сутності людини. Повість „Причепа“ дала можливість П. Кулішу у 1872 р. твердити, що її автор „першим доторкнувся життя нашого товариського та тим поклав засновок до романів соціальних“. Однак соціальний механізм буття народу й індивідуальних, „приватних“ доль захоплював митця не сам по собі, а в тій мірі, в якій у ньому проявився загальний „дух“, „субстанційне начало“ доби, національний, просторовий та часовий її колорит.

Нечуй-Левицький покладає надії на освічену інтелігенцію, яка допоможе народові пробудитися (ідея пробудження народу від сну хвилювала ще Т. Шевченка, а згодом Марка Вовчка, П. Куліша, І. Франка). Творчим виявом таких змагань є роман „Хмари“, написаний у 1870—1871 роках, перше видання якого вийшло 1874 році у Києві в збірнику „Повісті Івана Левицького“.

Назва роману символізує національний гніт, здійснюваний російським царизмом на Україні, „символ усіх темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прислужників російського царизму, душителів української національної культури“. Дійсність сповнена похмурих барв: письменника жахає і розлюченість, всезагальний наступ царського самодержавства на все соціально прогресивне, національне в Україні, і забобонність, неосвіченість і забитість народу.

Рецензуючи роман Левицького, О. Кониський відзначив життєву основу твору й актуальність порушених проблем для України, окутаної хмарами. „Хмари деморалізації, хмари вузького егоїзму, хмари бюрократизму і поганого індиферентизму — до всього, крім грошей, застилають нам світ науки, світ моральності, світ громадського добра! — Хмара космополітизму, маска праці буцімто на народну користь щиряться і щиряться, і виходять недолюдки; виходять не люди з національним розвоєм — а наймити банкірів, у котрих рідний край там, де гроші, де задовольнене егоїзму. За хмарами такої деморалізації не видно світу! Хмари закрили від нашої громади останнього часу безконечно тяжку долю, страшенне убожество наших селян! закрили наше загальне духовне убожество, закрили нашу темноту, наші національні рани!.. “.

За таких обставин нагальною потребою стали пошуки людей, здатних розігнати ті хмари, людей нового способу мислення і дії. Образ такої людини поставлений у центрі роману „Хмари“. Павло Радюк синтезує у своїх ідеях і переживаннях лад думок і почуттів, найбільш характерних для українських інтелігентів, так званого „культурного прошарку“ тої епохи. Радюк — це романтик, але і просвітитель та пропагандист, представник дворянсько-різночинної молоді, що під впливом революціонізуючих ідей з Європи почала замислюватись над долею своєї батьківщини.

„Треба буде сьогодні в товаристві зачепить життя про наші національні й просвітні справи, — говорить він. — Як оці тіні закутали мою нову прибрану світлицю, так закутали ніби важкі чорні хмари Україну. Зібралися ті сумні хмари з усіх усюдів і давно вже заступили нам ясне прозоре небо і кинули тінь та мряку на рідний край. І хто розжене ті сумні хмари? І звідкіль поллється світ на наш край?“ [2, 319].

Тими силами, на думку Нечуя-Левицького, є „нові люди“.

„Новий чоловік“ — під такою назвою опубліковано вперше уривок роману у львівському журналі „Правда“ (1873, № 3—9). Ця назва якнайкраще передавала зміст твору, в якому з особливою симпатією змальовано „нову людину“ Павла Радюка та висловлено іронічне ставлення до утопічної програми і зовнішнього народолюбства українофілів.

У „Життєписі“ Нечуй-Левицький згадує, як семінаристи зачитувались „Батьками і дітьми“ І. Тургенєва. Значно пізніше в статті „Українство на літературних позвах з Московщиною“ (1884) письменник зазначить спільні і відмінні риси між сучасниками і Базаровим і пояснить причини неприйняття ним останнього як „нової людини“: „Бо в нас такий чоловік був би повинен і на Україні, і в Галичині встоювати не тільки за поступові принципи, але й за своє національне животіння, й національні, а не тільки соціальні права“. Не сприймав Нечуй-Левицький і нігілістичне ставлення до естетики, властиве Базарову.

Стосунки інтелігенції з народом були в центрі уваги українського мистецтва. Демократична інтелігенція прагнула розбудити в народу патріотичні почуття, тому „йшла межи ті нещасні люди, працею котрих всі жиють і для щастя котрих ніхто і пальцем не хоче поворушати“, — писав М. Коцюбинський.

Прагненню царського і цісарського урядів тримати маси в темряві й покорі демократичні письменники протиставляли своє намагання просвітити й організувати маси, часто переоцінюючи значення просвіти й науки.

Під просвітою народу мались на увазі способи піднесення політичної свідомості мас, підготовка їх до докорінної перебудови існуючого суспільного ладу. Народницький рух знайшов своє відображення в багатьох творах українських письменників. Образи народовців, націоналів зайняли чільне місце в українській літературі 70-х років „Типами цих народовців служать, — писав Нечуй-Левицький, — Павло Радюк в повісті „Хмари“, Віктор Комашко в повісті „Над Чорним морем“ Левицького, Петро Храпко в драмі Мирного „Перемудрив“, Марко Кравченко в повісті Б. Грінченка „Сонячний промінь“, Юрій Горовенко в однойменній повісті Косюченка (Кониського. — Авт.).

Ці всі дійові особи в показаних утворах, — продовжує Нечуй-Левицький, — виступають як народовці — демократи і націонали. „Вони виступають прилюдно з народною українською мовою, вважають на неї як на життєвий орудник культури й просвіти на Україні, як на орган науки, через котрий наука й просвіта найшвидше може розповсюдитись і промикнутись в темні маси міщан та народу. Усі вони встають за свою національність, за її право сутніння й за право вольного розвитку на національному грунті. Усі вони обертаються зі своїми симпатіями до народу, спочувають до його смутного становища, готові стати до помочі народові, допомогти йому піднятись і в просвіті, і в економічних тяжких умовинах“ [10, 166—167].

Звернення до теми інтелігенції, до проблем її зв'язків з народом і визвольним рухом сприяло розширенню тематичних обріїв української літератури і пошукам нових зображальних засобів. Проза збагачується новими жанрами: нарис, хроніка, народна поема, казка, публіцистичний роман, ідеологічно-політична повість, тенденційний роман. „Іван Левицький дав свою простору повість „Над Чорним морем“, — писав І. Франко, — якою після циклу історично-побутових повістей („Кайдашева сім'я“, „Микола Джеря“, „Бурлачка“ та „Старосвітські батюшки і матушки“) розпочав цикл оповідань із життя сучасної інтелігенції, навіяних сильно дидактичною або полемічною тенденцією“.

Твори Нечуя-Левицького „Над Чорним морем“ та „Хмари“ піддавались нищівній критиці. Шельмували автора за ідеї, яких туди „напхав автор“, за композицію, за нежиттєвість героїв тощо. При цьому рідко хто зважився дати висновок про історичне значення цих творів як перших про інтелігенцію.

Критики докоряли письменникові за те, що його герої розмовляють українською мовою, тоді як українська інтелігенція розмовляє переважно російською. Письменник помер, так і не дочекавшись щасливого часу, коли українська інтелігенція опанує свою рідну мову.

„Киевские епархиальные ведомости“ не влаштовувала зображена Нечуєм-Левицьким академічна публіка, зовсім не подібна до „истинной академии“. Відповідаючи часопису, М. Петров слушно зазначив, що мета автора полягала не в дагерротиповому відтворенні дійсності, а в проведенні відомих ідей та художньому вираженні їх.

Розгромну рецензію в „Киевском Телеграфе“ написав М. Драгоманов, відзначивши невиразність ідей Павла Радюка („Радюк просто смішний дурень“) і Комашка („Над Чорним морем“); ідеалізацію „нових людей“, пропаганду шовінізму в „Причепі“; звеличення самодурства старого міщанина Лемішки в „Хмарах“ тощо. „Для нас, на віддаленні чверті століття, — писав І. Франко, — видно тепер оптичну помилку Драгоманова: він сердився на людей, змальованих Левицьким, судив їх слова і вчинки своїм моральним судом, міряв їх своєю мірою, але лаяв автора за те, що створив їх такими живими та близькими своєму серцю, що не понаклеював на них картонок: се мені подобається, а то ні. Левицький був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють — був артистом, творцем живих типів і більш нічим“.

У „Хмарах“ змальовано два покоління української інтелігенції. Старше покоління репрезентують професори Дашкович і Воздвиженський. Після закінчення Київської духовної академії вони стають професорами; одружуються з дочками купця Сухобруса, ретельно ділять між собою тестеве добро. Обидва своїх дочок виховують в інституті шляхетних дівчат.

Ольга Дашкович, Катерина Воздвиженська сповідують „ідеї“ батьків, кепкують з нових ідеалів, пристосовуються до норм свого середовища. Романіст нещадно висміює виховання Ольги Дашкович у пансіонаті, закінчивши який вона стала покручей, „болотяною пишною квіткою“, від якої йшов „дух гнилизни“, консерватизму, застою. Не випадково дороги Ольги Дашкович і Павла Радюка розійшлися.

Письменник не шкодує сатиричних барв, щоб висміяти систему виховання, що віддаляє вихованців на неймовірну відстань від народу, його культури та звичаїв. Ольга Дашкович нічого не знає про Шевченка і здивовано запитує, чи міг „мужик“ написати таку книгу, як „Кобзар“. Мрія її — вийти заміж за графа і зайняти поважне місце в аристократичних салонах. „Я заблудивсь в дорозі й своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі“, — кається професор Дашкович за безглуздо прожите життя, в якому, як у морі, він утопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народу...“

Якщо Дашкович мав бажання працювати для народу, то Воздвиженський навіть не наближався до нього. Це типовий представник консервативної, реакційної професури 30—40-х років, який ретельно і сумлінно прищеплював студентам вірність монархічній кріпосницькій державі. Кодексом поведінки таких людей було прислужництво, плазування перед начальством. У такий спосіб він і робить собі кар'єру, стає професором, але крім міщанського добробуту, його не цікавить ніщо. „Я професор Божою милістю та волею начальства“, — каже він, підкреслюючи цим вірнопідданість царатові.

Для Воздвиженського не існує народних інтересів. Усі книжки, де йдеться про народ, він знищив, а для їх авторів показав би за можливості одну дорогу — до Сибіру. „І пишуть же чортзна-що! — говорить він про збірники українських народних пісень. — І записують те, що треба б зовсім скасувати, викинути з корінням“.

Не залишилася поза увагою письменника і нікчемність академічної науки, схоластика, безграмотність, бездуховність професорів і випускників. З портрета на них „дуже сумно і грізно поглядав Петро Могила, закладам академії“ і думав:

„І що то за люди прийшли й вийшли з моєї академії? І на якім язиці все те говорило, екзаменувалося, жартувало і виявляло научну темноту? Чи то орда налетіла, чи то Литва набігла і запанувала моїм ділом, моїм твором? [...] Широко одслонені очі св. Димитрія ніби дивувалися, чи не грали всі ті люди якоїсь чудної містерії чи комедії? Всі тіні значних учених давньої академії, всіх писателів, всіх оборонців українського народу, його віри і народності цілими рядами смутно недоумівали, що то за люди тут говорили, жартували, держали книжки догори ногами — ніби й справді діло робили!“ [2, 41].

В іншому місці автор констатує:

„З тієї академії повиходили протоієреї і архієреї, що плодили на Україні московський язик і московський дух, заводили московську централізацію в давній демократичній українській церкві. Давня академія Могили служила вже не Україні, не Українському народові, а великоруському урядові і його государственним планам“ [2, 14].

Замолоду Дашкович цікавився життям українського села, записував українські народні пісні. Здавалося, він повинен був віддатися роботі задля народу, боротися за його соціальне і національне визволення. Проте „на старість став зовсім не такий, як був колись передніше. Вже Сегединці не з'являлись йому в усій красі природи й національності. Він зовсім заплутався то в науці, то в слов'янському питанні. Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали за ці справи. Але на пишні Сегединці не впала й крапля з тієї праці вченої людини. Він навіщось розносив по чужих огородах, по чужих нивах розсівав те сім'я науки, котре він був повинен посіяти на своїй убогій ниві, тільки що зораній й неполитій...“ [2, 232—233].

Відірваний від життя, від національних інтересів народу, Дашкович перетворюється на кабінетного вченого — схоласта, повністю поринувши в індійську філософію. Мрії Дашковича про квітучий край, родючі поля, про народ добрий, поетичний, гордий, багатий своїм самостійним національним життям, своєю поезією і оригінальними музичними глибокими мелодіями поступово згасали і на старість вмерли. Письменник іронізує над своїм героєм, котрий так і не став „новою людиною“ і нічого не зробив, щоб розігнати чорні хмари, що нависли над Україною. „Дашковичі з товариством покрились хмарами „науки для науки“, хмарами шукання „славянскої“ філософії, хмарами космополітизму; а тим часом над Радюками нависали інші хмари: хмари Говорского, Каткова, Шульгіна і инчих; хмари ляхів з доносами на українофілів, хмари трусениці, хмари російської реакції“, — писав О. Кониський.

Такі люди, як Дашкович, приречені бути мертвонародженими. Людина, позбавлена національного ґрунту, космополіт — вчений, що любив науку для науки, з претензіями на працю для всієї людськості, для українського народу, він був „чоловік мертвий“. Таких Дашковичів, що соромляться „просто виказати себе радикалами — космополітами, мас-куються українофільством, видають з себе гарячих українофілів“, а насправді розсівають зерна науки і своєї праці „не на ниві руської землі, а де попало: і в Москві, і в Римі, і в Лондоні!..“, є багато. „Се ті ж самі Дашковичі нашого часу: тілько Дашкович окутався хмарою філософії — а Дашковичі нашого часу брешуть і окутуються хмарою єзуїтизму... трапиться їм вийти хоч проти волі, на чисту воду, на працю національну: вони дадуть нам посліду, а чоло сіють в Москві, бо вони для нашої мови і літератури одмежовують розвій межами розвою маси“.

При всій безпощадності до свого героя життєва позиція Дашковича, вважає письменник, не втрачає своєї повчальності. Обдарований Дашкович відчуває себе неповноцінним, бо не зумів піднестися над обставинами, що поставили його в становище, яке він не може вважати гідним себе. А зіставлення його життєвої позиції з позицією „нових людей“ (зіставлення явно передбачене авторською концепцією) з'ясовує її соціально-історичну природу. Народолюбець Дашкович залишається в межах „закостенілих“, патріархальних уявлень і понять, в межах оточуючого його соціального середовища, з його „нормами“ і критеріями. І він навіть не прагне вийти за межі таких норм, а все приймає таким, яким воно є.

Дашкович на початку свого життєвого шляху жадібно тягнеться до нових ідей, що побутували в середовищі молодих народолюбців, але незабаром „вже став скоса поглядати на молодих людей“ [2, 233]. Для таких, як він, система цінностей його кола — єдино реальна, тому Дашкович відкидає ідеали націоналів і народовців, які „хотять злитись з народом... просвічувати темний народ і піднімати його морально й матеріально“ [2, 252]. Він переконаний у непохитності самодержавства і його „норм“, тому не вірить у реальність орієнтирів молоді. „Між Воздвиженськими нашого часу, — писав О. Кониський, — старий Дашкович був би сонцем; одначе таке сонце не розжене хмар, не виведе нас на ясну, годинну стежку національного розвою... Ні! не в таких людях наше опасенє, не в Дашковичах, не в Воздвиженських наша сила, не на них наша надія. Не професура розжене наші хмари; вона й сама окуталася в хмари й окутує хмарами нашу молодіж — і ті хмари й темніші й страшніші тих хмар, котрі покрили Дашковича, страшнійші через те, що сі хмари — суть хмари великої деморалізації...“.

Розігнати хмари, на думку рецензента, зможе тільки молода генерація інтелігентів, націонал — патріотів, репрезентантом яких у романі є Павло Радюк. „У „Хмарах“, власне, ми маємо дві генерації „Радюків“, — зазначає Є. Кирилюк. — Перший прототип Павла Ра-дюка це сам Дашкович за молодих літ. Але ця частина української інтелігенції не доводить свого діла до кінця, заплутується в національних справах, зраджує свої юнацькі ідеали. На зміну їм приходить Павло Радюк. Він репрезентує собою молоде покоління українофілів“.

Павло Радюк — тип українофіла — просвітителя, представника тієї інтелігенції, яка, заперечуючи кріпацтво, мріяла про розвиток промисловості на Україні, порушувала питання про розвиток національної культури, практично реалізуючи його в організації недільних шкіл для народу, поширенні книжок українською мовою тощо.

Радюк бачить, як після реформи диференціюється село, як бідного селянина пригнічує пан, куркуль, чиновник і шинкар. „Край багатий, край хлібний, а народ голодує, хліба не має“, — думає він. Картина неймовірної бідності у хаті хворої селянки Параски вразила його. Він думає, як допомогти народові, щоб вирвати його з цих невимовних злиднів і доходить висновку про необхідність жити з народом одним життям, носити український одяг:

„Ми носимо народну свиту, бо ми народовці, стаємо на бік народу; ми націонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму і стаємо на бік нашого народу, боронячи його од панства та ще й чужого, од впливу чужих мов, чужої віри, од впливу всіх чортів і бісів, які тільки посміли покласти свою ворожу руку на наше добро, на наш народ...“ [1, 452].

„Універсальність“ свити розсмішила навіть батька: „О, багацько, сину, поможеш їм ти, що носитимеш свиту!“ — іронічно зауважує він.

У романі „Хмари“ є чимало ілюстрацій просвітительських завдань українофілів. Пригадаймо епізод, коли батько Павла Радюка пропонує синові говорити про волю з пані Макухою, що викликало гомеричний сміх у гостей. „І таких треба навчати, як ваша Макуха, — на повному серйозні відповідає батькові Павло, — і таких треба просвіщати сьогочасними європейськими ідеями. Бо звідкіль вона набереться тих ідей? Газети до їх не заходять, людей просвічених вони не бачать. Ростуть собі, як на городі, як той степовий бур'ян... “. Радюк виглядає кумедно, пропагуючи хуторським панам „нові ідеї“, обстоюючи свій демократизм перед начальницею інституту шляхетних дівчат, архімандритом та ін.

Радюкове українофільство йде далі від програми, накресленої Драгомановим в „Австро-руських споминах“. Демократизм Радюка ґрунтується на європейських ідеях: „Європейська просвіта, європейські ідеї, все те разом напливло в його голову, зачепило всі його думи. Він разом хотів усе те прикласти до життя свого народу й України“.

Радюк пропонує закласти в Києві недільні школи, популяризує „Кобзар“ Шевченка, сам збирається створити підручник для народу, записує українські народні пісні:

„Україна вставала перед ним з своїм гордим, поетичним і добрим народом, багатим і просвіченим, з вольним народом, без усякого ярма на шиї, з своїм язиком і літературою, з своєю наукою і поезією“ [1, 453].

Але конкретна Радюкова праця виявляється лише в читанні народові українських книжок, у збиранні народних пісень.

Павло Радюк спостерігає негативні явища в сільському житті: жахливу Журбанівську школу, шинок, пояснюючи народне лихо національним гнітом і денаціоналізацією українців, що проводилась царським урядом на всіх рівнях. Не випадково учитель — москаль, що обзиває Радюка хохлом, а шинкар — єврей підриває економічні основи селян. Однак ці картини не викликають обурення в героя: „Радюк стояв до півночі, спершись на тин, дивлячись на хлопців, на дівчат, слухаючи пісні, сміх і жарти, женихання й милування, все те причаровувало молодого хлопця“.

Його намагання зблизитися з народом інколи виглядають смішно: „Годі вже панам сидіти, згорнувши руки! — говорив він дідові. — Треба й панам до роботи братися, розділять працю з простим народом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як поділимось ми працею й наукою, то аж тоді буде на світі добре всім“ [1, 502]. На доказ цього Радюк підмостив хусточку під мотузок, щоб не муляло в плече, і почав зносити дині та огірки. Нові ідеї звелись до теорії „малих діл“.

У Києві він веде приємні розмови з Дашковичем про українську націю, народну літературу, мову. У панських салонах він пропагує свої ідеї, критикує вади в системі виховання молоді, за що його називають „драконом революції“ та „варваром країни“: „Це якийсь дракон революції!.. — вигукує аристократка Турман. — Та він, надіюсь, революціонер, отой Радюк! Ой, воно щось дуже небезпечне! Він, певно, буде в тюрмі! Йому не минуть Сибіру!“ [2, 257—258].

Авторська позиція неоднозначна: письменник бачить обмеженість дій і програми Радюка, і тоді іронія проймає розповідь про героя. Але письменнику подобається в Радюкові його бажання бути корисним народові, його спрага до діяльності, його революційний потенціал. Нечуй-Левицький підтримує в своєму героєві демократичні „шляхетні поривання“ молодих українських інтелігентів, їхню віру в майбутнє свого народу. Інша річ, що не завжди ця молодь знає шляхи, які приведуть до перемоги. Радюк, наприклад, що більше думав про свій народ і Україну, то його душа ніби „тонула в якійсь темній безвісті, де не було ні дна, ні верху, де не було за що вхопитися... В його душі була мета, ясна і проста — народ і Україна,

але на скільки доріжок розбігався великий шлях до тієї мети! І од чого почать? І за що взятись? Та думка знов кидала його в якусь страшну безодню, де не було й дна, де доводилось вхопиться хіба за проміння сонця“ [2, 149—150].

Це питання не дає спокою Радюкові, як і наступним поколінням захисників народних інтересів, цілу галерею яких створила українська література. Прагнення І. Нечуя-Левицького намалювати позитивний образ із середовища інтелігенції зумовило його пильну увагу до проблем соціального й національного змісту. За часів написання роману „Хмари“ письменник з симпатією ставився до ідей І. Тургенєва і М. Добролюбова. Придивлявся він і до концепцій народників, поділяючи їх думку про те, що саме інтелігенція, усвідомлюючи свій обов'язок і свою провину перед народом, має взяти на себе його освіту і визволення. Тому Левицький не довіряє ідеї революційного насильства, вважаючи боротьбу ідей процесом важливішим за боротьбу суспільних верств. Цим пояснюється, що Радюк більше проголошує, ніж діє, відстоюючи право свого народу на освіту рідною мовою, на його вільний розвиток. Письменник розуміє скромність проголошуваних Радюком ідей, обмеженість тактики „малих справ“. Він показує, що Павло Радюк, врешті-решт не витримавши тиску темних хмар, утікає з Києва на Кавказ.

Не пішов І. Нечуй-Левицький за російською літературою і щодо проблеми „зайвої людини“. Його герой близький Рудіну І. Тургенєва, але не стає „зайвою людиною“. Психологія і доля Радюків не має ані фатальності героїв Лермонтова, Тургенєва, ані внутрішнього роздвоєння людей, що страждають від усвідомлення безсилля щодо втілення в життя своїх ідеалів. Герой Левицького — активний, його рефлексії не є наслідком безсилля. Це пошук себе. У проголошуваних Радюком промовах справді є багато чого від народницьких доктрин. Проте прозаїк, віддаючи належне таким діячам, бачить слабкість їхніх програм, вважаючи, що прийдешнє щастя народу не забезпечить сама освіта. Він поділяв у цьому погляд Т. Шевченка, пов'язуючи майбутнє свого народу з ідеєю нації, з боротьбою за її національне й соціальне визволення. В такому контексті відвертий протест Радюка проти царського деспотизму — щире співчуття народові, активна просвітницька робота, намагання сприяти національному визволенню — був сміливим і привабливим. Читачі сприймали Радюка як позитивний образ, в якому письменник уособив риси найкращої частини української інтелігенції 50—60-х років, гідної наслідування.

„Старосвітські батюшки та матушки“ (1880). Гумористично-сатирична спрямованість творів Нечуя-Левицького мала значний вплив на розвиток повістевих жанрів в українській літературі останніх десятиліть XIX ст. „Основи суспільності“ І. Франка, „Перекинчики“ Є. Ярошинської, „За Кадильну“ Д. Лукіяновича, „Варвари“ М. Чернявского, „Рубають ліс“ А. Крушельницького, „Старосвітські батюшки та матушки“, „На гастролях у Микитянах“ І. Нечуя-Левицького та ін. “— усе це гостро конфліктні, суспільно актуальні, сповнені виразно соціальним звучанням твори з яскраво вираженою іронічною тональністю.

Соціальне походження завжди спонукало Нечуя до відтворення побуту духовенства. Високосвідомому українцеві боляче було спостерігати процес денаціоналізації не лише української інтелігенції, а й духовенства, що почався 100 років тому. 1799 р. митрополитом Київським став молдованин Банулеско-Бодоні, який досягає „купночинія“ — спільного чину української церкви з московськими порядками. З цього часу митрополитами і єпископами ставали чужинці або змосковщені українці. Систематично й послідовно заборонялись українські богословські традиції, українська мова в проповідях; припинено існування церковних братств; соборність української церкви замінено синодальними рішеннями; ігуменами стали призначати (а не вибирати) також чужинців, які не знали і не шанували місцевих звичаїв. Духовна школа стала знаряддям політичного й духовного змосковщення. Навіть церковна преса не друкувала статті з історії та етнографії України. Церква і релігія виконували поліцейську функцію, що суперечило самій сутності християнської віри.

За допомогою такої церкви Москва намагалася зламати опір українського народу, спотворити його душу, зробити його безсилим, безвірним, слухняним і покірним. Релігійність, яка мала б спрямовувати народ на шлях визволення і свободи, стала засобом національного та духовного відчуження. З цього погляду повість — хроніка „Старосвітські батюшки та матушки“ має неоціненну вартість. Побут саме такого, здеморалізованого духовенства подано досить об'єктивно, особливо негативні сторони життя і побуту служителів церкви: кар'єризм, зажерливість, хабарництво; взаємини між собою і з навколишнім світом.

У центрі твору — життя двох попівських синів — Моссаковських і Балабух. Перший — гарний, скромний, мовчазний, несміливий, безвольний і неосвічений; другий — „недокінчений академіст“, високий, годований, вайлуватий, зарозумілий і тупий. Під стать їм і дружини: Онися й Олеся. Епізоди нехитрого їх життя підкреслюють відсутність власної життєвої перспективи, поверховість вчинків і нікчемність їх інтересів.

На широкому побутовому тлі подано хроніку двох родин аж до появи нового покоління. Головні і другорядні герої повісті підтверджують духовне омерзіння священиків, облудливість та себелюбство „старосвітських батюшок та матушок“. Відчувається, що письменник значно підвищив, відшліфував і збагатив майстерність. Відбулися якісні зміни і в характерології, що стала об'ємнішою, життєво достовірнішою.

Жадоба накопичення у поєднанні з егоїзмом та лукавством роблять життя духовенства суцільною пітьмою, де все людське відступає на другий план. Обидва священики ведуть анемічне життя; кращого застосування варта „діяльність“ матушок, особливо Онисі, сварливої, зажерливої, скупої й жорстокої в поводженні з наймитами.

Затягло болото міщанства й Олесю, колись жваву, вродливу й добру дівчину, а тепер морально з деградовану, легковажну. Танці, флірти з кавалерами — ось коло її інтересів. Свій крах вона відчула, коли намір утекти з офіцером зазнав повного фіаско. Проте змінити їй нічого вже не вдається; в результаті — змарновано життя не тільки Олесі, а й її дочки.

Зіставляючи різні типи героїв, різні життєві „порядки“, Нечуй-Левицький вперше в українській літературі аналізує причини морального зубожіння, показує, як одні форми світовідчуття, матеріального і духовного буття героїв поєднуються з іншими, цілком протилежними. Спочатку дещо ідеалізоване змалювання патріархальних сімей Балабух і Моссаковських перекривається згодом зображенням їхнього духовного зубожіння.

У повісті немає ні суто позитивних, ні суто негативних персонажів. У них поєднані чисті людські почуття, поривання з користолюбством, егоїзмом. Н. Крутікова назвала повість „справжньою енциклопедією звичаїв і побуту духовенства“ і відзначила неабиякий талант автора у змалюванні „живих характерів“.

„На гастролях у Микитянах“ (1903). У жанровій палітрі сатирично-гумористичної прози вирізняється така традиційна модель, що постала внаслідок узагальнення баченого і пережитого під час подорожей письменників: „Дон Кіхот“ М. де Сервантеса, „Мандри Гуллівера“ Дж. Свіфта, „Пригоди бравого солдата Швейка“ Я. Гашека, що можуть слугувати кращими зразками такої моделі в європейській сатирично-гумористичній прозі. Цю жанрову форму використовували і М. Коцюбинський („Як ми їздили до Криниці“), Грицько Григоренко („У вагоні“), Нечуй-Левицький („На гастролях у Микитянах“).

У фокусі зображення Нечуя-Левицького — буденне життя, крізь призму якого розкривається духовний світ героїв. Однак побутові атрибути не стали для письменника самоціллю. Вони є засобом розкриття соціальних картин життя сільського духовенства і міщанських кіл інтелігенції, змальованих у повісті через яскраво виявлений контраст. Сільського священика Зіновія Літошевського і його сім'ю зображено з певною авторською симпатією, але в плані протиставлення двом подружжям із середовища інтелігенції — оперного актора Флегонта Петровича з дружиною Софією Леонівною і художника Леоніда Семеновича.

Через побутові реалії розкривається духовний світ та амплуа кожного з них. Усі, крім Літошевського, уособлюють міщанство, до якого автор виявляє постійну непримиренність. Письменник не жаліє іронії, сарказму для представників цього міщанського болота (Флегонт Петрович, Софія Леонівна, артист Наркис Назарів, залицяльник Софії, художник Леонід), які „гастрольний“ час у Микитянах заповнюють любовними інтригами, грою в карти, обжерливістю, бездіяльністю, хамським ставленням до наймитів, селян, робітників млина тощо.

„Як столична людина, вона не соромилась мужиків, як не соромилась волів, що теребили сіно або ремиґали, прив'язані до війя, бо думала, що одні воли стоять коло возів з рогами, а другі — в шапках та брилях, і тільки в тому була їх одличка“ [8, 113] — так говорить про „лібералку“ і „демократку“ Софію Леонівну письменник.

А ось яку характеристику дає наймичка „городянці“ Маші:

„Яка ж в неї краса? Лоб широкий, а морда довга та гостра, неначе в кози. Ще й губи товсті та широкі, аж теліпаються на гострім підборідді на кінчику. Причепи їй цапину борідку, то й буде коза — дереза, — глузувала гостра Ївга“ [8, 24].

Довгі чи короткі сценки становлять виразний коментар до слів персонажів, допомагають яскраво відтворити поведінку в різних смішних ситуаціях, що проливають світло на сутність їхньої психології і побутових реалій.

Письменник не приховує свого негативного ставлення до персонажів, навпаки, він акцентує на аморальності Софії Леонівни, її постійних фліртах, подружніх зрадах тощо. Для сатиричного відтворення персонажів Нечуй-Левицький не дбає про зовнішню правдоподібність, довільно змінює пропорції зображуваного, улюблені ним тропи порівняння та епітети:

„У Ноя борода була намальована така здорова та широка, неначе маляр причепив йому до лиця сніп вівса. В Сима й Афета бороди теліпались такі завбільшки, як куделі білої вовни... Хам гордовито стовбичив осторонь... чорний, неначе циган, і витріщив здорові очі кудись в далеч, набік, ще й держав в руці якусь патерицю, ніби циган файду“ [8, 39].

Повість „На гастролях у Микитянах“ насичена низкою комічних ситуацій, в яких розкривається курйозність дивацтв, учинків і поведінки персонажів (сцени картярської гри у садибі попа Літошевського, залицяння Наркиса до Софії; сцена чекання „любаса“ в міському готелі тощо).

Реалістичне розкриття „людської душі“ подане в повісті на ґрунті потворності міщанського побуту, який зумовлює відсутність високих духовних інтересів, індивідуалізм, обмеженість, моральна деградація інтелігенції. Логікою розвитку характерів і поведінки негативних персонажів письменник наштовхує на думку змінити, перебудувати світ, перевиховати себе.

Творчість Нечуя-Левицького розвивалася в загальному руслі української демократичної літератури. Досконало володіючи мистецтвом створення типів, письменник нерідко звертався до прийому загострення й перебільшення. Властиві йому почуття гумору, вміння підмітити смішне, комічне і потворне в житті при відображенні негативних явищ переходили в сатиричну загостреність.

Усе нове в тематиці, соціальній характеристиці Нечуєвих персонажів органічно пов'язане з новою художньою манерою, що її створив сам письменник. Це стосується насамперед опису природи. Всі пейзажні засоби Нечуй-Левицький брав з народної поезії: „Розгорніть багаті збірники народних українських пісень і ви зразу примітите те багатство... От перед вами розгорнуться цілі картини, де людська жизнь, людське горе і радість прирівнюється до пишних картин, взятих з природи“, — писав він.

Пейзаж Нечуя відзначається певною соціальною зумовленістю: переважають описи статичні, спокійної природи, без зайвого естетизму. Написані на матеріалі українського життя, де пройшло дитинство і юність письменника, його твори насичені поетичними картинами природи, життя і побуту народу, всіх соціальних прошарків України.


ІСТОРИЧНІ ТВОРИ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

Серед багатої спадщини письменника періоду його творчої зрілості чільне місце займають наукові та художні праці з історії України. І нині обмежене коло читачів і дослідників знайоме з історіософськими зацікавленнями І. Нечуя-Левицького, що втілились у таких працях: „Унія і Петро Могила, Київський митрополит“ (К., 1875), „Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і св. Володимир і його потомки“ (К, 1876), „Татари і Литва на Україні“ (1876), „Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький“ (Львів, 1879), „Руїна на Україні. Українські гетьмани Дорошенко, Многогрішний та Самойлович“ (Львів, 1879), чотири випуски „Історії Русі“ (Львів, 1878—1881), „Гетьман Виговський та Юрій Хмельницький“ (Львів, 1881), „Українські гетьмани Брюховецький та Тетеря“ (Львів, 1899); художніх творах: казка „Запорожці“ (Львів, 1873), драми „Маруся Богуславка“ (1875), „В диму та полум'ї“, історичний роман „Єремія Вишневецький“ (1897), історична повість „Гетьман Іван Виговський“ (1899) та ін.

Романтичний образ героїчної, вільної України склався в Нечуя-Левицького ще в шкільні роки з розповідей батька і з книг з історії України Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, „Історії Русів“ псевдо-Кониського, „Літопису Самовидця (О початку и причинах войны Хмельницкого)“.

Розкриття історичної долі України, звернення до найбільш знаменних подій історичного минулого мали винятково велику вагу і для оцінки сучасної дійсності, і для визначення перспектив суспільного життя. Саме тому Нечуй-Левицький клопочеться про видання серії невеличких книжечок по дешевій ціні під рубрикою „З давніх часів“, куди мали увійти раніше опубліковані його праці про битву Богдана Хмельницького під Зборовим та Збаражем; про перших київських князів тощо. Період української козаччини Нечуй-Левицький вважав широким полем для поезії, особливо потрібним і зрозумілим для народу, що внаслідок соціальних і національних репресій поступово втрачає історичну пам'ять і денаціоналізується. „Козаччина — то цвіт українського історичного життя, — писав Нечуй-Левицький у „Критичному огляді“, — то самий показний період нашої історії, то час української слави, завзяття і лицарства. Породивши багатий, поетичний козацький епос, сама козаччина має в собі незвичайну поетичність, тхне духом волі, одваги, духом вольного степу, вольного моря, вольного повітря, мужньої боротьби, своєї віри, землі, своєї батьківщини — України. Самий дух вольного братства, рівності, правдиво демократичний дух, не гнучий шиї ні перед ким і ні перед чим; саме їх життя веселе, гуляще, безпечне, як життя піднебесного птаства, як гульня веселих дітей, все те огорнуло козаччину якимсь поетичним блиском, якимись промінням слави, волі й добра, якимсь незвичайним ореолом, котрий навіть притягував до себе його ворогів, поляків, манив їх степовою поезією вольних дітей України“ [10, 60—61].

Великі письменники світової літератури Гоголь, Пушкін, Байрон черпали матеріал для своєї творчості з козацького життя, оспівуючи його поетичний дух, героїчну боротьбу за оборону України. „Не одна путня душа того часу, прилягаючи серцем і розумом до тодішнього стану своєї батьківщини, переболіла й перемучилась, — писав Нечуй-Левицький. — Не одна страшна психічна боротьба палала і згасла тоді в кращих, в щиріших душах українських, дбавших не об одній своїй особовій користі. Поетові українському треба тільки поблукати по тому минувшому пожарищі і своїм поетичним природником постерегти психічні тайни минувших наших історичних працьовників“.

Нечуй-Левицький і був тим українським письменником, який „постеріг“ минуле України і змалював широку картину життя і національно-визвольну боротьбу козацького народу в XVII ст. Запорозька Січ у відображенні Нечуя-Левицького виступає втіленням волелюбного духу українського народу, духу боротьби за зневажені права, якого так бракувало сучасникам письменника. Тому не випадковим є клопотання навіть хворого Нечуя-Левицького про видання книжок для народу, особливо історичної тематики. Народові треба розповідати нашу історію у фактах, як в оповіданнях. Ефективність такого підходу до розробки історичної теми довели М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський та інші вчені — історики і письменники: О. Стороженко („Марко Проклятий“), Д. Мордовець („Сагайдачний“) та ін.

Критерії до історичних творів у Нечуя-Левицького були дуже високі. Правда, історична правда — основна вимога до художнього твору взагалі, історичного зокрема. „Чиста штучність“ — мистецтво для мистецтва — неприйнятне для автора „Миколи Джері“, який вважав, що в історичному творі має відчуватися „не одна минувшість“, мертва й давня, а сьогочасне життя сьогочасної громади“. „Чиста штучність“ заперечувала сьогочасність. Сам Нечуй-Левицький ретельно дотримувався історичної правди, бо вигадувати історичні твори і подавати народу, що не знає її — шкідливо.

Критично використавши історичні й літературні джерела, фольклорні записи, Нечуй-Левицький створив широкі картини минулого України, вивів галерею постатей: Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Вовчури Лисенка, козацького сотника Остапа Золотаренка, Зінаїди Соломирецької, Насті Богуславихи та інших сильних, безстрашних, відданих українському народові героїв.

Роман „Єремія Вишневецький“ (1896—1897) — один з найкращих творів в українській літературі на історичну тему. Над ним письменник працював і після його завершення — майже до кінця життя, підтвердженням чого є листи Левицького, І. Белея, Р. Заклинського, М. Венгжина про видання роману (останній датовано 11 листопада 1913), який за життя автора так і не побачив світу (перше видання роману вийшло в Харкові 1932 р.).

Написанню роману передували глибокі студії історичних джерел. Крім названих вище історичних праць і літописів, на котрі неодноразово посилається Нечуй-Левицький у тексті твору, слід назвати монографію М. Костомарова „Богдан Хмельницький“, на що вказують упорядники роману: „За Костомаровим, — зазначають вони, — але в дусі народнопісенної традиції зображено кульмінаційний момент твору — битву на річці Пилявці, блискучу перемогу Богданового війська та втечу поляків. Використав Нечуй-Левицький також зібрані Костомаровим історичні відомості про особу і біографію князя Вишневецького тощо. Додамо, що, редагуючи повість пізніше, письменник викреслив багато таких місць, що могли сприйматись як переказ Костомарова“ [7, 452].

Скористався письменник також біографічним нарисом О. Левицького „Раина Могилянка, княгиня Вишневецкая“ (1887), розвідкою О. Лазаревського „Лубенщина и князья Вишневецкие“, літературними творами М. Старицького „Богдан Хмельницький“, Г. Сенкевича „Огнем і мечем“ (Варшава, 1884) та ін.

В основу роману покладено переможний етап визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648— 1649 рр.). З чотирнадцяти глав роману дев'ять присвячено зображенню народного гніву, викликаного не тільки ганебним приниженням й образою віри і звичаїв предків, а й звірячими безчинствами польської шляхти на Україні впродовж 1638—1648 рр., що передували повстанню на чолі з Хмельницьким. Величезне напруження і гострота зіткнень, відтворених у романі, зумовлена не тільки національними, а й соціальними суперечностями й політичними утисками. „Од самого повстання Павлюка, Гуні та Остряниці і до сього часу козакам не вільно вибирати й настановляти собі гетьманів. Над козаками настановили за гетьмана польського шляхтича та польських полковників, а ці вельможні старшини знущаються над козаками. Козаки тепер топлять їм груби, поганяють їм коні, доглядають їх хортів. Та й цих скарбо-вих реєстрових козаків держать мало. Впаде козацтво — впаде наша сила, впаде й загине наша Україна. Польща заборонила ширити козацтво на Україні. Обороняти границю од татарви нема кому. Вже двічі вривались татари на безборонну Україну, більше тридцяти тисяч нашого народу погнали в Крим і продали на ярмарках в Цареград та в Єгипет. Хіба ви не чули, не бачили, як поганий Конец — польський обтикав тичками з козацькими головами окопи на Кодаку, на страх та ганьбу козакам?“ [7, 138], — звертається Максим Кривоніс до народу, доведеного до відчаю.

У романі діють два ворожих табори — український народ і польська шляхта. Прагнення письменника показати народний рух визначило масштабність, широту змалювання подій і людей. У відображенні Левицького козаки живуть думками і бажаннями всього народу. Вони є натхненниками й організаторами визвольної боротьби: „Од берегів Самари йшли до Богдана дикуваті лугарі та степовики, злітались вольні сини вольного Ташлика, неначе вольні степові орли. Загони йшли з усієї України до Пилявки проз самий польський табір, неначе степові орли злітались докупи. Все то були селяни, що почали козакувати, повтікавши од польських дідичів — панів, все то були втікачі, що шукали волі, спасали своє живоття й свою волю в лісах та нетрах та в розлогих лугах та степах“ [7, 233—234].

У своїх волелюбних стремліннях, у своєму бажанні служити рідній батьківщині герої роману „Єремія Вишневецький“ виражають риси і якості народного характеру. Відданість Україні, гарячі патріотичні почуття формують той високий стрій душі, яким відзначені не тільки гетьман, козацькі ватажки, а й їх сподвижники. Патріотичні пориви героїв постають у Левицького в глибоко поетичному вираженні; ідеї громадянського обов'язку проникають в саму душу, серце героїв. Пафос визвольної боротьби породжує сильних і мужніх героїв. Любов до України для них вище дріб'язкових, егоїстичних бажань; за неї вони йдуть на муки, зносять нелюдські тортури і віддають життя — свідомо й героїчно, як дід Кандзьоба, котрий свідомо видає себе Вишневецькому як провідник повстання, рятуючи невинних від смерті:

„Не дрочись, князю, і не катуй дурнісінько людей. Про мене, половину мене звари в казані, половину мене, про мене, хоч повісь, хоч настроми на палю, або роби з мене, що хоч, бо я у всьому давав привід міщанам. Це моя провина, — говорив сміливо дід Кандзьоба“ [7, 169].

Дід Кандзьоба прийняв страшну мученицьку смерть: його прив'язали до двох бантин, підвісили головою вниз і розпиляли навпіл. Приймаючи цю страшну смерть, дід проявив неймовірну силу духу; чим страшніше його катували, тим гостріше він „жартував“ і реготався щирим реготом.

„Ото як дійде чутка в Січ, що князь Яремка в Немирові начиняв ковбаси з діда Кандзьоби! Там то буде реготу! — крикнув дід і знов зареготався, аж голову закинув назад. Біла чуприна тряслася, як на вітрі, а здорові білі зуби, усі цілісінькі, блискали на сонці, неначе й вони весело реготались.

— Роздягайте та в'яжіть старого собаку до бантин! — крикнув несамовито Єремія, і його горло аж засичало, так здорово здушила його злість. Єремію неначе вхопив обценьками за горло отой здоровий старий реготун і здушив що було сили в здорових кулачищах. Дід знав, де в князя боляче, і карав князя словами гірше, ніж князь дошкуляв козакам муками. Єремії в той час було ще болячіше, ніж козакам“ [7, 170].

Характерно, що високі пориви, героїчні вчинки властиві не лише окремим особистостям. В романі діє чимало сміливих, безстрашних лицарів, здатних на подвиги. За дідом Кандзьобою героїчно прийняли мученицьку смерть запорожець Пархім, три священики, десятки міщан, посаджених на палі, спарених окропом, розчахнених на бантинах, облуплених живцем. Після цієї кривавої оргії

„Майдан став схожий на страшний жертовник вавілонських богів. Здавалось, ніби Єремія вернувся в ті варварські давні часи і приносив страшні жертви Ваалові та Молохові: то були й справді жертви — польським панам. Вже самі кати потомились, вже сокири і пилки пощербились та повизублювались. Жовніри купались в своєму поті та гарячій людській крові. Майдан став пеклом. Втомився й сам перший кат князь Єремія і пішов одпочивати“ [7, 174—175].

У суворій боротьбі з ворогами батьківщини героїв „Єремії Вишневецького“ об'єднує почуття товариськості, невід'ємне від усього укладу Запорозької Січі. Народжена безперервними небезпеками, вона стала неписаним законом для кожного козака, включаючи в себе беззастережну вірність своєму обов'язку, беззавітну саможертовність в боротьбі за свободу і щастя батьківщини. Відтворення героїки — центральна ланка Нечуєвого роману. У світовій літературі небагато знайдеться творів, у яких з такою художньою силою відтворено велич героїчного духу народу.

Творчість Нечуя-Левицького — це рідкісний зразок єдності ідеологічного, сюжетного, композиційного і стилістично-мовного компонентів літературного твору. Ця єдність зросла на ґрунті художнього виявлення соціальної психології певної суспільної групи. Разом з новими темами і сюжетами Нечуй-Левицький створив і нову манеру письма. Він першим відійшов від етнографічної школи, збагативши реалізм української літератури новими зображальними засобами. Тільки після нього могли з'явитися Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.