Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005


ІСТОРИКО-ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС ДОБИ (1890-1913)
І. УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

В повітрі було чути залах пороху. Се в передсмертній агонії конав світ, щоби дати місце новому, незнаному, що от-от ...хвиля почне народжуватися в страшних муках; морі крові, в згарищах і попелищах, в перехреснім бою людей і кличів. Почуття того трагізму виявилося в мистецьких творах; скульптура, малярство, музика, поезія — ос де слід драми нашої доби. Головна драма стала формою, в котру поезія виливається під тиском і відблиском миттєвої боротьби. Боротьби чоловіка з чоловіком, поєдинок думки - все це знайшло свій вислів в драматичному діалозі,

Б. Данчицький

ІСТОРИКО-ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС ДОБИ (1890-1913)

Історичні обставини кінця XIX початку XX ст. поставили український народ у скрутний політичний, суспільний і культурний стан, розділивши його на окремі частини між Російською та Австрійською імперіями Серед європейців важко знайти народ, який би переніс таке тривале й цинічне зневаження прав совісті і свободи особистості, як українці

Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р заборонили українську мову, вилучили її зі школи й суду, церкви й адміністрації, позбавивши нащадків Павлюка, Косинського, Хмельницького і Мазепи права мати свою літературу, свою пресу, свою культуру, свою мову, навіть свою історію. Жорстокі переслідування російським урядом «мазепинців» та «сепаратистів», репресивна національна політика Російської імперії заглушували громадську самодіяльність, утруднювали шлях національного відродження України, уповільнювали його розвиток.

Частина здеморалізованої української інтелігенції продалась «задля лакомства нещасного», «впилась московською блекотою» та прикрасилась «гудзиками» інша повністю підпорядкувалась московським лібералам, народовольцям, дублюючи їхню ідеологію і тактику, «общерускоє» (з етнографічно українофільським забарвленням) мислення, бажаючи «примирити з собою уряд» або перебути часи неволі у стані «національно-політичної летаргії»

Налякано й пригнічені показною могутністю Московської імперії вони не припускалися навіть думки протистояти їй. «Мара великої «Роси» закрила Україну від решти світу і заступила світ сонця. . Настала, здавалось, віковічна ніч безпросвітна... Все притихло, вщухло… Завмерла пісня, замовкли уста, заснув розум, скаменіла душа. Рух національний і політично-громадський припинився... Можна було очікувати, що от-от і серпе українське перестане битись, що уста замкнуться, повіки вкриються і наступить страшна, неминуча смерть1.

.Деякі українці (Андрій Желябов Микола Кибальчич і Михайло Фроленко) у пошуках форм боротьби проти царського режиму вступали в російські організації «Земля і воля», "Народна воля» і загубилися у вирі російського революційного руху, не спромігшись показати, що їм не байдужі інтереси рідного народу Загальний напрямок українського руху вказував на те, що проблема самостійності як ніколи на часі, але царська імперія, незважаючи на свій дека дане, все ще здавалася безмірно могутньою порівняно і молодими українськими силами Тому найменші «заходи коло політичної самостійності української»2. навіть національно свідомі діячі (Б Грінченко, О Кониський, В Антонович) вважали дитячими іграшками, які можуть зашкодити українській справі.

Вплив московської культури і московського суспільства був такий відчутний, що пересічні українці, слідом за своїми «учителями», називали націоналізм дурницею, а сепаратизм нерозумною річчю. Несприятливою для українців була й так звана малоросійська психологія, що панувала серед частини української інтелігенції, яка вважала російську мову вищою, а на українську дивилася, як на говірку села.

Зa відсутності українського друкованого слова, яке могло б протистояти русифікації російська українці опинилися в небезпеці. Саме з цієї причини їхня участь у діяльності численних галицьких організацій і видавництв пожвавила розвиток літературного процесу, сприяла зміцненню національно-визвольного всеукраїнського руху.

Якщо в Росії українці жили під урядовою забороною українства, де кожен прояв національно* ідентичності вважався сепаратизмом, «мазепинством», то право на відносно вільний розвиток політичного, економічного та культурного життя галичан. буковинців, закарпатців забезпечувала конституційна монархія Габсбургів. Проте Віденський уряд «не вірив, щоби австрійські українці не наробили йому халепи. Перше всього не вірив нам, мабуть, ніколи, - писав О. Маковей, а все за привидом поляків усіх українців вважав русофілами і тому віддав галицьких українців на поталу полякам уже більше тому як 90 років. Гадав собі: нехай пропадуть, коли такі непевні»3.

Поляки здійснювали повний контроль над галицьким краем у всіх практичних справах, намісника завжди призначали з числа польської аристократії, «міністр у галицьких справах» обстоював інтереси поляків у Відні, виборча система забезпечував полякам відчутну перевагу у крайовому сеймі та v Державній Раді (централь йому парламенті. Державна й автономна крайова адміністрації, що підлягали юрисдикції сейму, були майже цілковито сформовані з поляків.

Університет і середня освіта краю були сполонізовані, а вся соціальна, економічна й освітня політика - пристосована до інтересів польської правлячої верстви. Навіть параграфи австрійської конституції (1867) про «рівноправність» народів не перешкоджали високим урядовим особам, подібно до намісника Галичини графа Бадені, з цинічною відвертістю офіційно проголошувана, що польський народ «вищий культурою, інтелігенцією і цивілізацією від народу українського»4, що у правовому аспекті ставило українців нижче від іншого населення Австрії. Квінтесенція політичної думки поляків про відновлення «історичної Польщі» простежується у виступах польського демократичного лідера Флоріана Землянковського, історика о Валеріана Калінки, які вважали, що «Україна по цей [західний] бік Дніпра завойована і захищена польською зброєю... ніколи не перестане бути польською провінцією»5, а граф Лешек Борковський пішов ще далі, безапеляційно заявивши в галицькому сеймі. «Русі немає. Є лише Польша і Москва»6.

М. Драгоманов, І. Франко вважали посягання Польщі на українські землі нещастям для обох народів і шукали шляхів, аби покінчити з фантомом історичної Польщі га змусити поляків задовольнятися реальною, тобто етнічною Польщею «Почуваючи незнищиму і історією в нас виховану ненависть до всякого гніту і насилля, — відреагував І Франко на нечувані випади поляків проти українців, — ми бажаємо повної національної і політичної свободи і полякам. Але тільки під тим необхідним условієм, якби вони раз назавжди зречуться опіки над нами, раз назавжди покинуть думку будувати історичну Польщу на непольських землях, а стануть, так само як і ми, на становищі Польщі чисто етнографічної»7.

Клерикальна інтелігенція, «святоюрці» (від греко-католицького кафедрального собору Св. Юри у Львові, чимало лідерів якої були каноніками) бачила спосіб розв’язання цієї проблеми у запровадженні церковно-слов’янської мови, в орієнтації на всеросійську ідеологію. Етимологічна доктрина (на перший погляд невинна, наукова, консервативна) мала дуже шкідливі наслідки, бо витворила мовно-ідейний макаронізм, «особый славянский язык» (О. Пипін), названии I. Франком грибом, що точить дерево. «Сам непродуктивний він не тільки відділював себе від живої южноруської мови, але старався шкодити їй, плюгавити її, зогиджувати в очах нетямущих»8.

Москвофіли не приховували своє і проросійської орієнтації, покладаючи всі надії на «міцний» російський уряд. Дивним політичним витвором на галицькій землі у другій половиш XIX ст. назвав Т. Гунчак так зване москвофільство, яке в 70-ті роки XIX ст. досягло успіхів. Підпорядкувавши собі видавництва «Галицько-руська матиця» і львівський Народний дім, москвофіли разом зі своїми друкованими органами («Слово», «Наука», «Галичанин», "Буковинська зоря», «Руська рада» і «Світ»), Товариством їм. Михайла Качковського — стали знаряддям русифікації австрійських українців.

У сфері культурних інтересів галичан панували затхлість і консерватизм Про те, чим займалися галицькі уми в 70 ті роки XIX ст., говорив М. Коцюбинським- «Опріч язикових спорів, галицька інтелігенція займалася високою політикою, а та політика зводилась до того, щоб як небудь запобігти ласки правительства, що-небудь, хоч дрібницю, випросить у нього Це була політика рабів. Ідея абсолютизму, бюрократичне «чинопочитаніє», затхлість, байдужість до живих народних інтересів, повне безсилля в духовній сфері, схоластичність, теологічний та догматичний спосіб думання от чим характеризуються тодішня. навіть краща частина галицької інтелігенції Коли пізніше, в 1876 році, російський уряд видав указ, що забороняв українську літературу, це викликало цинічну радість серед галицьких священиків.

Молодь знеохочена безконечними і безплідними суперечками про мову, без світлих традицій старшого покоління, виявляє той самий реакційний дух, ту ж інертність і нічим не цікавиться. В студентських товариствах по цілих ночах іде гра в карти»9

Галицька інтелігенція й у 80—90-ті роки переважно була саме такою. Це засвідчив В. Стефаник у статті «Поети і інтелігенція» (1889). «Доробкевич, котрий своїм положенням мусить бути трохи демократ, трохи аристократ не сміє мати характеру» і О. Маковей в оповіданні «Вуйко Дорко» (1894): «Шо ж вона ся наша інтелігенція тепер робить? ( ) — Тисяча дармує, а один за них працює для ідеальних цілей»10. Саме такими є образи представників інтелігенті в творах М. Павлика, О Маковея Л Мартовича та ін.

Порушуючи життєво важливе для українського народу питання стійкості й витримки перед спробами російських, австрійських, польських та угорських колонізаторів асимілювати український народ, патріотично настроєна галицька інтелігенція (Данило Танячкевич (1842 — 1900), Омелян Партицький (1840 — 1895), брати Володимир (1850 — 1883) та Олександр Барвінські (1847 — 1927), брати Омелян (1833—1894) та Олександр Огоновські (1848—1891), Наталь Вахнянин (1841 — 1908) і Юліан Романчук (1842 — 1932) спрямовує свої зусилля на розв’язання проблеми самоідентифікації українського народу. Вагомим кроком у цьому напрямку було заснування Корнилом Сушкевичем (1840—1889), Н. Вахнянином та О. Борковським «Просвіти» (1868). За короткий час осередками «Просвіти» було охоплено всі прошарки населення, зокрема й селян «Оце був новим, а так простий і ясний клич українофілів галицьких, званих народовцями, — вітав цей крок народовців Кость Левицький, бо вони станули на бік народу, піднімаючи здорову думку, що для нашого національного відродження мусимо черпати силу з мас сільського і міського люду. До обновлення живого духу нації треба було культурно і національно освідомити маси народу, щоб з долини класти новії основи».11

Народовці розгорнули енергійну діяльність серед українського селянства, намагаючись не лише пробудити національну свідомість галичан, які називали себе русинами, а й роз’яснити селянинові його політичні права, забезпечені законом. Цю низку поповнює також і Літературне товариство ім. Т. Шевченка, засноване у Львові (1873) спільними силами українців галичан та українців-наддніпрянців. Об’єднання українських інтелектуальних сил навколо Товариства ім. Т Шевченка мало колосальне значення у пожвавленні творчого процесу, замороженого у Східній Україні Емським указом (1876).

Усвідомивши свою національну ідентичність, галичани наголошують на єдності з українцями Росії (Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький, Андрій Кос (1864- 1918), Олександр Колесса (1867 1945), Юліан Бачинський (1870—1949) і публікують їхні твори на сторінках своїх часописів («Громадський друг», «Дзвін», «Молот», газета «Діло» (1880—1939), яка впродовж 59 літ стояла на сторожі українських національних інтересів)

Усі найкращі твори національних письменників, які аж до революції 1905 р не могли побачити світ у російській Україні, друкувалися в Галичині. Між тими, хто брав безпосередню участь у галичанському літературному процесі, слід згадати О. Кониського, Олену Пчілку, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Т. Зіньківського, Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого, М Коцюбинського, Лесю Українку та ін.

У 1881 р. царський уряд зробив незначну послабку українцям, дещо модифікувавши Емський указ і дозволивши друкувати українські словники, тексти до нот, давати українські театральні вистави Цим одразу скористались високопрофесійні актори і драматурги — М. Кропивницький, брати Тобілевичі, М. Старицький, окраса української сцени Марія Заньковецька — «артистичний символ горя що доводиться зазнавати українській нації в образі жінки. Її скарги на мачуху-долю, її сльози і часами розпач страшенний і, нарешті, надія на щастя, на те, що із сліз повиростають квітки запашні вільного, гармонійного життя нашої нації, то все нагадує наші національні муки і наші надії»12, писав С. Петлюра. З того часу український театр став єдиною національною трибуною українського слова, яке будило приспану думку народу і національну свідомість.

Однак століття національного гніту, політичного і духовного терору, морального тиску, насильства і безправ’я народів поневолених, покривджених долею, з одного боку, деформували духовне життя, з другого ж зробили проблем нації та націоналізму надважливою, а захист національних прав українського народу, його мови і культури справою честі кожного національно свідомого українця. Поступово утворювався «сприятливіший ґрунт для зростання сільської інтелігенції та «півінтелігенції»13, яка усвідомила потребу консолідації для вироблення чіткої програми дій. Власне, найтяжчою помилкою галичан минулих часів був брак програми руху до визначеної мети — без манівців та компромісу з темними та зрадницькими силами, зокрема з «москволюбцями», від яких народовці, мріючи навернути їх на свій бік, насправді поступались тільки своїми демократичними думками на користь своїм «спільникам».

1 Волинець А. Микола Міхновський (у другі роковини трагічної емері 3.V.1924 року) // Міхновський М. Самостійна Україна — К, 2003 — С. 66

2 Грінченко Б. Лист з Наддніпрянської України // Буковина. — 1893 — Ч. 12

3 Маковей О. Листи з Буковини // Громадська думка — 1906 — 7 лютого

4 Franko І. Z obozu moskatofilskicgo // Kurjer Lwowski — 1891 №161

5 Kalinka W. Dziela — Krakow, 1894 —T 4, сz 2 — S/ 212

6 Kaczala S. Polityka Polakow wzgledem Rusi — lwow, 1879 — S. 306

7 Франко І. Наш погляд на польське питання // Франко І. Зібр. творів У 50 т — К, 1986 - Т 45 - С 218

8 Франко І. Етимологія і фонетика в южноруській літературі // Франко І. Зібр творів У 50 — К , 1981 — Т 29 — С. 166

9 Коцюбинський М. Іван Франко // Коцюбинський М. Твори — У 7 т. — К. 1975 — Т. IV — С. 46

10 Маковей О. Вуйко Дорко // Маковей О. Твори: У 2 т. — К.,  1990 — Т.2. — С.119

11 Левицький А. Історія політичної думки галицьких українців 1848 -1914 На підставі споминів — Львів — Т. 1 — С 109 —110

12 Петлюра С. Статті, листи, документи - Нью-Йорк, 1956 — Т.1 — С.142.

13 Лисяк-Рудницький І. Модерністична доба (Від 1890-х років до першої світової війни) // Лисяк-Рудницькии І. Історичні ссе К., —1994. —С 185