Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Будівничі Української держави
УКРАЇНА У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЇ (1914-1920)
І. УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

Воєнні невдачі виявили слабкість царського режиму, викликали обурення мас, спровокували революційні виступи. Фатальним для царського трону стала відмова чотирьох українських лейбгвардійських полків (Волинського, Семенівського, Єгерського, Ізмайлівського) у Петрограді 7 березня 1917 р. стріляти в демонстрантів і заміна царського триколірного прапора на революційний.

Підбадьорена сміливим кроком земляків петербурзька українська громада на другий же день виступила із заявою, головною вимогою якої була автономія України. Ще через два тижні, у тому ж Петрограді, відбулася величезна маніфестація українців, понад 20 000 осіб, під синьо-жовтими прапорами. «Маніфестація зробила велике враження на петербурзьке суспільство, — писав історик І. Дорошенко. — Всі газети заговорили про неї і почали містити спеціальні статті про українську справу. Лейтмотивом цих статей було, що українська справа перестала бути академічним питанням, що вона стала актуального невідкладною потребою життя і що російське громадянство мусить уважно вдуматися в його і зрозуміти природу національних домагань українців. В очах столичного громадянства українство зразу зробилося силою, і якою треба рахуватись». Маніфестації відбулися в Москві й у всіх великих українських містах Склалася сприятлива ситуація дія відновлення свободи й народовладдя, незнаних від часів Хмельниччини. Виникли передумови реалізації споконвічного бажання нації бути вільною. Ця мета спонукала всі демократичні і поступові сили об’єднатися у спільну Українську Центральну Раду, до складу якої було обрано й Винниченка (17 березня 1917 р ).

«Велика хвиля настала1» таким гаслом зустрів М. Грушевський визволення України з-під віковічних кайданів неволі. Революція розрубала нервовий центр російського спруту і «ми знову стали з підданців горожанами, вільними і повноправними, і можемо знову рішати про себе, становити право для себе і будувати долю свого народу, своєї землі» 2 . Україна вдруге одержала шанс стати незалежною.

6-8 квітня відбувся Всенародний з’їзд, який своїм голосуванням підтримав широку українську автономію і визнав Центральну Раду єдиним органом, що вирішує всі внутрішні проблеми України і її стосунки з Центральним Російським урядом.

9 квітня 1917 р. на перевиборах Президії ЦР величезною більшістю голосів головою Центральної Ради обрано М. Грушевського, його заступниками — С. Єфремова та В. Винниченка. Намічено 150 членів Центральної Ради за територіальним принципом, а крім того, представників від партій та «національних меншин» — мешканців України. Передбачалося, що «вся Україна буде вкрита сіттю українських комітетів — сільських, повітових, губерніяльних»3.

Конгрес продемонстрував небувале національне піднесення Одним з кращих моментів життя, молодого, здорового, повного завзяття, віри й чистоти, назве Винниченко той час. «Ніякі труднощі, ніякі перепони не пригнічували, а тільки здіймали дух до крику радісної боротьби Це було трудне схождіння на гору, але з кожним кроком, і кожним усиллям розгортались все ширші, все могутніші перспективи»4

Труднощі полягали не лише в тому, що групка журналістів, політичних емігрантів, учителів, адвокатів, з яких складалась Центральна Рада, не мали ні державного, ні адміністративного досвіду, ні фінансових засобів. Небезпека таїлася в сліпій вірі керівництва Центральної Ради (М. Грушевського, В. Винниченка та ін.) у російську демократію і в те, що забезпечення прав і свободи українцям може дати тільки федеративна республіка Росія з національно територіальною автономією України.

«Підпорядкування українських інтересів московським зайшло так далеко, - писав С. Шелухін, що, всупереч самостійникам і проти прав Українського народу, Грушевський, Винниченко поставили навіть автономію України у виключну залежність від дозволу на неї Всерос. Устан. Зборів . Український провід показав, що русифікація глибоко ушкодила в його членах чуття національної і людської гідності, а в політиці цей провід сам старався позбавити Український нарід свободи й прав, щоб легше панувати над ним чи догодити москвинам. Ждали дарунків Українському народові від «Всеросійських громил», яких вважали для себе за авторитет»5.

Певну рацію автор цих докорів, безперечно, має. Вже надто вірили М. Грушевський і В. Винниченко у всеросійський пролетарський рух, соціалістичну революцію і російську демократію. Цю прикру помилку Винниченко зрозуміє пізніше, коли виправити її буде неможливо, а в 1917 році «всякий сепаратизм, всяке відокремлювання» від Росії йому здавався «смішним, абсурдним, безглуздим» [1, 43—44].

На початку червня 1917 р. українська делегація у складі 10 осіб, очолювана Винниченком., виїхала до Петрограда на переговори з Тимчасовим урядом. Засвідчивши свою лояльність до російського уряду, представники України висунули такі прохання принципово висловити позитивне ставлення до постулату автономії України у складі федеративної Росії, включити українських представників до делегації на мирні переговори у Бресті, створити при Тимчасовому уряді відділ у справах України, провести українізацію армії; дозволити відкриття середніх і вищих українських навчальних закладів, урядові посади в Україні надавати людям, що володіють українською мовою, звільнити і повернути в Україну політичних засланців, з державного банку надати грошову допомогу Центральній Раді.

Винниченко був закоханий у свободолюбність, щирість і безкорисливість російської соціал-демократії, що переважала в Центральному уряді. Та при першому ж зіткненні з ними розчарувався: «Мало того, — писав він що на кожному кроці пануюча нація ставила українцям перепони, перешкоди, заборони, насмішки, образи, а ще хотіла, щоб ми самі своїми власними руками тягли себе за чуба туди, куди покаже воля пануючих» [1, 142].

Їдучи по Петрограда, Винниченко не плекав особливих ілюзій щодо тимчасового уряду, але те, що побачив і пережив, не вкладалося в рамки елементарних людських понять. З гіркотою і жалем він зробив висновок, що і російська демократія в царині образ, принижень, брутальності, цинізму, злоби і ненависті щодо українців значно перевершила Тимчасовий уряд. «Бо коли Руський уряд понижував і ображав нас, то робив це хоч у ввічливій формі, а руська демократія і ввічливістю не вважала потрібним прикрить свою націоналістичну брутальну наготу» [1, 157].

Прийнявши українську делегацію одразу ж, вислуховуючи ifїї вимоги, російський уряд робив співчутливий вигляд, скорботно розводив руками в той час, коли на аудієнцію до російських демократів українці домагалися аж три дні. Тільки письмові докори, погрози примусили росіян вислухати українську делегацію, але без результатів.

«Один удавав дурника й дивувався, слухаючи «доповідну записку» делегації. Другий, справді, був дурником, і український рух, українська нація взагалі явились для його вроді нововинайденого острову серед Петрограду. Третій і дурником не був, і не удавав дурника, а просто вважав увесь рух буржуазним реакційним, з яким усякому демократові треба без церемоній боротись і більше нічого. Четвертий просто нічого не слухав, а хапав нас за барки й вимагав від нас солідарності, патріотизму, саможертв. П’ятий нудився. Шостий і не нудився, й не лаявся, й за барки не хапав, і ніби все знав, і ніби навіть співчувай але так торгувався, шо лучче б уже за барки хапав» [1 158]

При одній лише згадці про автономію України створена урядом комісія професорів-кадетів забувала про свій учений статус і показувала своє справжнє сите, жадне, шовіністичне єство. Вони не могли допустити, щоб донецьке і херсонське, катеринославське вугілля, харківська індустрія вислизнули з російських рук. Вони могли «подарувати» нам Київщину, Полтавщину, Волинь, Чернігівщину, але «Одеса з Чорним морем, з портом, шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, і не Малоросія, не Україна» [1, 168].

До болю знайомі мотиви і для нашого сучасника. «От у чому, — зробив тоді висновок Винниченко, — полягала неможливість для них признати українськими найбагатші частини території України, заселені з давніх-давен українцями, политі їхньою кров’ю, якраз ті землі, де віками проводилась боротьба українського козацтва з турками й татарами, де билося серце Козацької України, Січ Запорозька» [1, 169]. Відмова Центрального уряду викликала бурхливу реакцію в українського народу, М. Грушевський виступив на Всеукраїнському селянському з’їзді (2 червня 1917 року) із заявою ЦР про те, що справа автономії України залежатиме тепер від самого українського народу. Наступного дня на Другий Всеукраїнський військовий з’їзд делегатів зібралося стільки, що жоден зал не ми їх умістити. Вийшли на вуличні маніфестації і мітинги. Розбурхані, завзяті, голові стояти до кінця за незалежну Україну.

Винниченко складав Перший Універсал для українською народу, і після незначної коректи 9 червня проголошує на Софійській площі: «Хай буде Україна вільною, говорилося в ньому — Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Лай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (сейм). Всі закони що повинні дати той лад тут у нас на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори» [1, 219].

Уперше за 280 літ устами ЦР заговорила народна влада, яка взяла на себе історичну місію: створити нове, вільне, справедливе, щасливе життя для всього народу України, незалежно від національносте і віросповідання. Радість, побожність, екстаз делегатів з’їзду, публіки і журналістів після прослуханого Універсалу — невимовні:

«Солодкий щем, приглушені ридання, сльози радості, почуття побожності — все переплелось, змішалось, розпирало груди допоки не злилося в один могутній, нечуваний спів. Співали, як молитву, на колінах «А потім почулися пристрасні промови — Брати! Українці! Ви вже присягли раз… Присягнемо ж ще, що без автономії для нашої Неньки-України не вернемося до своїх частей!

Присягаємо! — й повітря затряслося від однодушного оклику що вирвався із грудей. Гучно встали на ноги. Почулася в темноті команда й гучно стало переходити вояцтво. Полилася пісня.

— «покажем, шо ми, браття, козацького роду!»

— «ще нам, браття-козаки, усміхнеться доля»

—«душу, тіло ми положим за свою свободу!»

І здавалося, шо тисячолітні київські вулиці згадують якийсь давній-давній сон» [1, 214].

Після проголошення Універсалу ЦР приступила до формування свого виконавчого органу — Генерального Секретаріату, на чолі якого став Винниченко. Ніколи ще Україна не знала такого тісного, свідомо-поважного зв’язку влади з народом, як тоді. В Центральну Раду не припинявся потік телеграм від земств, дум, товариств, сільських зібрань, військових частин, мітингів тощо. Ніколи ще трудящий народ з такою легкістю, гордістю і щастям не давав податки, як тепер на «рідну справу». Зранку і до вечора будинок Центральної Ради був переповнений різними народними делегаціями, окремими громадянами, що приносили зібрані гроші на відродження української державності.

Загальне національне піднесення в Україні викликало обурення і страх російського уряду. Реакційна преса на всі голоси кричала про зраду, про сепаратизм України і вимагала від уряду рішучих, нещадних дії проти ЦР. Не відставали і російські демократи, які визнали Універсал небезпечним і неправовим, таким, що може призвести до національних конфліктів і ворожнечі, таким, що підриває авторитет Тимчасового уряду, дає приклад іншим народам для подібних домагань. 3 цих причин Виконавчий комітет селянських депутатів визнав за необхідне скасувати Універсал.

Для переговорів з Україною Тимчасовий уряд виряджає свою делегацію (29-30 червня 1917 р.: Керенського, Терещенка і Церетелі. Українську сторону представляли М. Грушевський і В. Винниченко. Було підписано угоду; була Декларація, був Статут; був початок здійснення мети відродження і розвиток нації; пробудження національної гідності, побудова самостійної держави. Було незадоволення Тимчасового уряду і російської демократії, які не припускалися думки, що разом із автономією України припиниться експлуатація усього краю. Була ще одна поїздка української делегації до Петрограда — жахлива, принизлива, про яку Винниченко соромився згадати. «Я, особисто, записав він у щоденник, ніколи за все своє життя не мав стільки пониження, як за цей час перебування в петроградських урядових “прийомних”» [1, 312- 313].

4 серпня 1917 р. Україна змушена була задовольнитися інструкцією Генеральному Секретаріатові, згідно з якою заборонялося «самочинне» запровадження автономії України до Російських Установчих зборів. Такий результат обурив членів ЦР. Найбільше докорів дісталось Винниченкові за нетвердість, некомпетентність, негідну поведінку в петербурзьких міністерських покоях, навіть за таємну зраду. Несправедливість таких звинувачень вразила Винниченка. Адже там, в Петрограді, розпинались його гідність і гордість. Там, у російській столиці, під зневажливими посмішками міністрів, топтав себе, плював собі в душу заради національних інтересів. І за все це розпинають свої, глузують, сміються.

13 серпня Винниченко подав у відставку, проте її не було прийнято. Незабаром ситуація змінилася. Після жовтневого перевороту Тимчасовий уряд було скинуто й заарештовано. До влади прийшли більшовики, імперська політика яких щодо України нічим не відрізнялася від попередньої. Старий уряд, з яким укладалися угоди, інструкції тощо. До цього, більшовицького, ЦР поставилася негативно, отже, Україна дістала формальне і моральне право проводити свою, цілком самостійну, незалежну в ід Росії, політику.

20 листопада 1917 р. було видано Третій Універсал (також підготовлений Винниченком), у якому Україна проголошувалася Українською Народною Республікою (УНР). Уся влада належала Українській Центральній Раді та уряду Генеральному Секретаріату України аж до Українських і Всеросійських Установчих зборів, призначених на 27 грудня 1917 р. Та російський уряд зовсім не хотів допускати до виборів.

17 грудня Рада Народних Комісарів надіслала Центральній Раді ультиматум, в разі невиконання якого впродовж 48 годин буде оголошено війну Росії проти України. А війна, фактично, вже йшла. Без особливих зусиль було захоплено Харків, більшовики наближалися до Києва, де перед цим тиждень йшло повстання робітників- арсенальців.

Дата ліквідації арсенальського повстання збіглася з датою проголошення Четвертого Універсалу, вершини слави Винниченка-політика: «Від нині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною і суверенною державою українського народу». А через три дні війська М. Муравйова, як татарська орда, ввійшли в українську столицю і з особливою люттю, ненавистю, злорадною втіхою нищили все від соборів, культурних закладів, промислових об’єктів аж до людей, переважно інтелігенції.

Видовище було жахливе. Арсенал засобів терору й вандалізму, здається, був невичерпний.

«Коли в мене на очах топтали портрети Шевченка, — пізніше писав Винниченко, — коли глузували при мені з української мови, коли з матірною лайкою згадували ім'я мого краю й коли це саме (тільки в більш пристойних формах) робили не просто солдати, а відповідальні партійні діячі большевизму, я з болем зрозумів, що й большевики мають такі куточки, до яких не досяг вогонь їхньої великої сміливості, що в цих куточках вони такі ж нечесні, непослідовні й старі, як перший-ліпший руський чорносотенець»6

Муравйов сам хвалився своїми наказами нищити найвищі, найбагатші будинки, палаци, церкви; вбивати попів, монахів. 25 січня більшовики обстріляли дім М. Грушевського, в якому згоріла величезна бібліотека, листування, рукописи, історичні матеріали і багато іншого добра. Ці звірства окупаційного війська були кульмінаційними у проросійських, федералістських поглядамх української інтелігенції.

Київські руїни і жертви викликали страшенне потрясіння. Україна «поховала своє старе в сім огнищі (… ), в могилах своїх дітей, вбитих рукою більшовиків, як я в могилі матері, яку півживою винесли з пожару і вона за кілька день умерла від цих страшних заворушень і потрясінь»7, писав М Грушевський. У цьому вогні згорів пієтет до спільної революції, згоріли мости, що з’єднували прагнення українців і росіян здійснити соціалістичну революцію:

горіло моральне зобов'язання супроти Московщини, згоріло «холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в ньому всяку людську гідність, але й зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіриком»8.

25 січня 1918 року соціал-демократична фракція Центральної Ради на чолі з Винниченком передали свої уповноваження Українській партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і її керівнику В. Голубовичу. Тим часом завоювання Києва бандитською армією Муравйова продовжувалося. Наказ Муравйова № 14 («Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де і установлюємо, ми будемо піддержувати силою цих багнетів») виконувався буквально. Не вірилося. що заради такої мізерної мети, як хвилинна влада, можна проливати кров тисяч людей, руйнувати життя десятків тисяч, нищити матеріальні і культурні цінності. І все це робилося цілком свідомо. Шо це? Спроба? Експеримент? Намацування дороги до соціалістичної революції і соціалізму? Криваві оргії Муравйова в Києві який чотири дні громив з тяжких гармат безборонне мільйонне місто і нахвалявся отрутними газами затушити його, — викликали жах,. зненависть, огиду. Кривавою тризною, тисячами розстріляних неповинних людей Муравйов підписав на себе смертний вирок. «Високу ідею визволення, братерства й волі він так зогидив, заплював, захаркав, засмітив, скупав у крові, писав С Єфремов, — що багато сили треба буде положити на те, щоб знов очистити її»9. Яким же справді політичним маньяком треба бути, щоб так безстрашно і безапеляційно-цинічно йти но трупах, руїнах, не боючись кари, не відчуваючи мук власного сумління!

1 Дорошенко Д. Історія України — Львів, 1990 — С 48-95

2 Грушевський М. Хто такі україніці і чого вони хочуть? — К , 1991 — С. 95

3 Полонська-Василенко Н. Історія України У 2 т — К, 1993 —Т 2 — С 461

4 Винниченко В. Виродження нації — К., 1990 — Т. 1 — С 138-140. Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо с тексті у дужках том і сторінку

5 Шелухін С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів — Дрогобич, 1992. С 46 [уперше видана в Празі 1936 р.]

6 Винниченко В. Не в усьому чесні з собою. Виривки з недосланого листа до ЦК РКП // Дзвін — 1991 — № 3 — С. 91

8 Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? — К., 1991 — С. 139

9 Єфремов С. Муравйов // За рік 1912-й. Під обухом. Більшовики в Києві — К., 1993 — С.118-119