Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Павло Скоропадський — гетьман України
УКРАЇНА У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЇ (1914-1920)
І. УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

Не краще поводилося і німецько-австрійське командування. Роззброївши полк січових стрільців (29 квітня 1918 р.), розігнавши Центральну Раду, німці призначили гетьманом України генерала Павла Скоропадського. Ось як про це пише Орест Субтельний:

«Нащадок давнього роду козацької старшини й один із найбільших на Україні землевласників, Скоропадський мав високий статус за царського режиму — служив військовим ад'ютантом Миколи II і під час війни був авторитетним генералом. 3 початком революції він українізував своє військове з’єднання і коли Центральна Рада відкинула його послугу, був обраний титулованим командувачем селянського ополчення «вільних козаків». 3 приходом до влади цього «малоросійського» аристократа, який раптом згадав про своє «українське коріння», в революції на Україні настав новий етап, що характеризувався намаганнями відновити правопорядок та скасувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради»1

Радянська історіографія донедавна оцінювала правління гетьмана однозначно негативно. А між тим за 7,5 місяця гетьманства П. Скоропадського Україна зав’язала офіційні дипломатичні стосунки з 12 країнами (замість трьох за Центральної Ради).

«Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніх закладів, — продовжує О Субтельний. — На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій у тому числі у сільських районах. У жовтні в Києві та Кам’янці-Подільському відкрилися два нових українських університети. Було також засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн томів. Вершиною його діяльності стало створення 24 листопада 1918 р. Української Академії наук. Так за якихось кілька місяців гетьманщина мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції»2

30 квітня гетьман видав «Грамоту до всього українського народу», що скасовувала Українську Центральну Раду, міністерства і земельні комітети і водночас проголошувала «Закони про тимчасовий устрій України».

«Усе разом — і грамота про федерацію, і новий склад кабінету, в якому більшість міністрів були не українці, і маса росіян, які тікали до Києва від большевика, і російські військові частини, що їх формували на захист уряду проти повстанців, — писала Н. Полонська-Василенко, — усе це створювало в широких колах населення ворожий до уряду настрій. Лави повстанців зростали В Винниченко, який за Центральної Ради стояв на грунті «єдиного фронту» і російськими соціалістами, тепер став на захист українських національних інтересів і здобув собі широку популярність в народі»3

ЦР покидає Київ і переїжджає до Житомира. Винниченко ж направляється до Бердянська. Він мучиться, аналізує, знову і знову задумується над долею нещасної нації, в якої не вистачило сили втримати скарб свободи. Де та правда, заради якої можна прийняти смерть? «Купка недобитків кацапських офіцерів, професійних убивць, паразитів і грабіжників зібралася й інсценізувала державний переворот... За який-небудь місяць ми маємо перед очима стару картину до 1917 року» [1, 283], записує він у щоденник.

Сум аж до розпачу огортає Винниченка при одній інше думці, що рік надлюдської праці, героїчних зусиль, витрати нервів пройшов марно. Зароджується задум організації повстання проти гетьманщини. Задум сам собою був настільки неймовірно-фантастичний, що навіть товариші по соціал-демократичній партії (крім одного) не підтримали, назвавши його авантюрою. Щоправда, Винниченко теж не мав ілюзій щодо кінцевого результату повстання. Він був майже впевнений, що повстанців розіб’ють, розженуть, знищать Але важливішим за життя для Винниченка була реабілітація ідеї українського націоналізму, скомпрометованого самою ЦР, спаскудженого німцями, більшовиками і гетьманщиною.

1 Субтельний О. Україна. Історія — К , 1991 — С. 310

2 Там само

3 Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. — К., 1993 — Т 2 — С. 513-514