Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Президент ЗУНР Євген Петрушевич (1863-1940)
УКРАЇНА У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЇ (1914-1920)
І. УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

18 жовтня 1918 р у Львові розпочала роботу Українська конституанта, що на вимогу Євгена Петрушевича проголосила утворення незалежної держави Західно-Украінської Народної Республіки (ЗУHP). Українська конституанта яка складалася з послів віденського парламенту, галицького та буковинського сеймів, а також представників політичних партій, була перейменована в Українську національну Раду. Президентом її став доктор права Є. Петрушевич один із лідерів українського політичного руху в Австро-Угорській монархії початку XX ст . виходець з м. Буська, шо на Львівщині. Ще у 1907 р. він був обраний послом до австрійського парламенту і залишався ним аж до розвалу імперії. В парламенті один з прихильників рішучої боротьби за права українського народу проти домінування польських чинників у Галичині.

З 1910 по 1914 р Є. Петрушевич посол до галицького сейму, заступник голови Українського сеймового клубу у Львові. Під час першої світової війни він очолює Українську парламентарну репрезентацію, яка заперечувала проти передачі східноукраїнських земель під польську владу и активно працювала в напрямку створення у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю і українською адміністрацією.

3 січня 1919 р. у перенесеній до Львова «столиці» ЗУНР Станіславі (нині — Івано-Франківськ) на першій сесії національної Ради Є Петрушевича вдруге обрано президентом. Після злуки західноукраїнських земель з УНР (22 січня 1919 р.) Петрушевич стає членом Директорії. Як президент ЗУНР, пізніше ЗОУНР, він зумів залучити до державного будівництва представників усіх політичних партій та рухів, усіх верств населення. Завдяки виваженій політиці його уряду вдалося уникнути будь яких соціальних конфліктів. Після воєнної поразки та окупації західноукраїнських земель Петрушевич емігрує до Відня, де створює уряд диктатора, який починає дипломатичну боротьбу за українську державність. Тільки у березні 1923 р. цей уряд за рішенням Ради послів було розпущено. Але Петрушевич не припиняв дипломатичної боротьби за право на самовизначення українського населення Галичини.

В пошуках можливих партнерів та союзників намагається знайти шляхи до співпраці з тодішнім урядом, та, зрозумівши безперспективність, відмовляється від своїх намірів. Залишаючись до кінця життя відданим державницьким поглядам та прагненням, в еміграції Петрушевич опинився поза організованим українським політичним рухом. Помер у Берлин, де й похований.

Наприкінці жовтня цього ж року було створено Центральний військовий комітет, гаслами якого стали: возз’єднання всіх українських земель у єдиній державі, ліквідація австро-німецько-польського панування; захоплення влади. Очолив цей комітет виходець із Станіславщини тридцятилітній австрійський офіцер Д. Вітовський (1888—1919). Він проводив активну громадсько-політичну роботу, за що в 1910 р. був виключений з Львівського університету. У 1911 р Вітовський організував втечу з тюрми студента М. Сочинського, який вбив цісарського намісника в Галичині А. Потоцького. У роки війни за виступ проти заборони вшанування пам’яті Т. Шевченка був виданий до військового суду. 31 жовтня 1918 р. Військовий комітет прийняв рішення почати 1 листопада о 4 годині ранку збройне повстання у Львові та інших містах Східної Галичини і Буковини. На нараді українських старшин було вироблено й схвалено детальний план дій. Крім військових передбачалася широка участь у ньому студентської молоді, робітників і селян.

Багато австрійських солдат, учасників повстання, що повернулися з російського полону, стали свідками, а то й учасниками революції. У Львові знаходилися курені мадярських і німецьких солдатів. Потрібно було заручитися їхньою підтримкою або, в гіршому випадку, хоча б нейтралітетом. 3 цією метою проводилися (і успішно) переговори з офіцерами, серед солдат розповсюджувалися листівки мадярською і німецькою мовами із закликом не виступати проти українського населення. План Центральної військової ради був зреалізований чітко й оперативно. Львів опинився в руках повсталих. Командуючий військами Східної Галичини і Буковини маршал-поручик Пфеффер був заарештований, а солдати й офіцери австрійської армії, жандармерії і поліції, які не приєдналися до повстанців, роззброєні й інтерновані.

Вже 1 листопада 1918 р з’явилися відозви, в яких повідомлялося про створення Української держави і новою владою Національною радою, а також продекларовано вільний політичний, економічний, культурний розвиток усіх народів. Окрилені перемогою у Львові, тисячі робітників і селян піднялися на збройну боротьбу проти іноземного панування. Повстання 1918 р. набуло загальнонаціонального характеру.

Тим часом у Києві Гетьманський уряд довідався про підготовку повстання і, як запобіжний захід, заарештував Голову Всеукраїнського Союзу Земств С. Петлюра і В. Винниченка, але швидко звільнив. 13 листопада на таємних зборах усіх партій, що входили до складу Українського Національною Союзу, за участі беззмінного командира формації Січових Стрільців, полковника Євгена Коновальця (1891-1938) і підполковника Андрія Мельника (1990-1964) представників січового стрілецтва, членів селянської спілки, залізничних організацій було створено новий уряд — Директорію Української Народної Республіки. Головою її став обраний В Винниченко; Головним Отаманом Республіканських військ С. Петлюра.

Від імені Директорії Винниченко пише Відозву до українського народу «Ви, останні чесні громадяни, як українці, так і не українці, повинні разом з нами стати збройною дружною силою проти ворогів і злочинців народу, й тоді всі соціальні і політичні здобутки революційної демократії будуть повернені» [3, 111].

Повстання почалося 16 листопада успішним виступом січових стрільців у Білій Церкві. Через пару днів республіканське військо поповнилось селянами, робітниками, інтелігенцією. Вся Україна стала до бою 14 грудня 1918 р. гетьман Скоропадський відмовився від влади і з допомогою німців емігрував до Німеччини. 19 грудня кияни у захваті урочисто зустрічали нову, народну владу Директорію квітами, оплесками, парадом.

Оточена зусибіч ворогами, Директорія не зуміла ні нейтралізувати ворожість держав Антанти, ні залучити на поміч жодної з нейтральних держав. Невдала зовнішня політика призвела до винятково складної ситуації, коли Україна воювала водночас із двома, сильнішими української, арміями. Все це створило передумови для другого, тепер уже переможного, наступу російських більшовиків. У цій війні, за словами М Грушевського, було розстріляно не лише людей, а й ідеї, зруйновано не лише міста, а й традиції. Частина провини за помилки (надмірна ненависть до української буржуазії; довіра до Тимчасового уряду і російських соціал-демократів заангажованість комуністичними ідеями тощо) лягає і на Голову Директорії.

Обійнявши найвищу сходинку влади, Винниченко особливо гостро відчув потребу класової сатисфакції й усі зусилля спрямував на боротьбу проти українського сепаратизму, який, на його думку, «може розбити революційні сили всієї Росії, роз’єднати пролетаріат державними рамками, а це не в інтересах соціалізму». «Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії. признавався сам Винниченко, — здавався смішним, абсурдним, безглуздим» Та й для чого? Щоб українська буржуазія знову поневолила селянство і пролетаріат?

У відповідь на заклики Другого військовою з’їзду оголосити повну незалежність України, утворити український уряд, адміністративний апарат, українську національну армію ЦР видала Другий Універсал, перекресливши, фактично, найголовніший постулат попереднього, що український народ сам буде творити свої життя

«Ми, Центральна Українська Рада, було проголошено у Другому Універсалі, стоячи, як всі, за тим, щоб не відривати Україну від Росії та щоб разом з усіма народами змагати до піднесення й розвитку цілої Росії та єдності і демократичних сил, з задоволенням приймаємо заклик правительства до єдності».

Організацію національної армії неодмінного атрибуту державності Винниченко також тракгував як силу в руках панівних класів. «Не своєї армії нам, соціал-демократам, і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій», писав він у «Робітничій газеті» 12 квітня 1917 р.

Ще влітку 1917 р. П. Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців.

«Але його жест було відкинуто з двох причин, ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге, вони твердили, що не можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському. Аналогічним було їхнє ставлення до чиновників, на них дивилися як на уособлення старої гнобительської буржуазної держави, а голова уряду Винниченко називав їх “найгіршими і найшкідливішими людьми»1.

Така політика в галузі військового будівництва дуже дорого коштувала українській державності й Українській Центральній Раді. Тендітні й беззахисні, вони обидві були зметені другим наступом російських більшовиків нечуваним за своєю жорстокістю і руйнівною силою. «Ми пережили цілу вакханалію знищення усіх ознак української нації, — писала газета «Червоний прапор» 14 лютого 1919 р., — топтання портретів Шевченка, розстріли за українське посвідчення і за українську мову. Ми добре пам’ятаємо плакати з написом «смерть буржуям й украинцам», ми маємо факти, як місцеві совдепії закликали по себе учителів українознавства в середніх школах і обвинувачували їх у тому, що вони викладають «контрреволюционную дисциплину». Ми не забули тієї російської шовіністичної свистопляски, яку торік пережила українська нація»

Під тиском наступу Червоної армії Директорія вимушена була 2 лютого 1919 р. вдруге покинути столицю і переїхати до Вінниці. Шукаючи виходу з глухого кута, Директорія просить підтримки в Антанти. Полковник Фрейденберг висунув умови: звільнення з в’язниць гетьманських міністрів та владик Антонія і Євлагія; право контролю Антанти над фінансами України, «Голову Директорії В. Винниченка й Голову Ради Народних Міністрів В. Чеховського «вигнать, як собак!» (...), бо вони большевики. С. Петлюру усунути, бо він — бандит» [3, 259].

Винниченко вийшов із складу Директорії. Головою її і Головним Отаманом війська став (11 лютого 1919 р.) С Петлюра, попередньо вийшовши з партії соціал-демократів. Становище Директорії було дуже скрутним «Ми вмираємо, а Антанта, мов Пилат, вмиває руки», з розпачем констатує він нестабільність в суспільстві, розлад і хаос в економіці, дії червоних партизанських загонів, наступ з півночі і сходу більшовицької армії, окупацію Антантою півдня України та Криму. Впродовж десяти місяців Петлюра шукає способів подолати безвихідне становище. Припускається помилки своїх знаменитих попередників — Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. У квітні 1920 р. укладає угоду з Польщею, за союзництво з якою в боротьбі з радянською Росією жертвує Західною Волинню і Східною Галичиною. 7 травня 1920 р. українські війська під проводом С. Петлюри разом з польськими зайняли Київ, а через півтора місяця Польща і радянська Росія встановили мир. Петлюра не втрачає надії визволити Україну і ще в кінці 1920 р. дбає про забезпечення свого війська боєприпасами, амуніцією, теплим одягом. Та після вимоги Росії до уряду Польщі про видачу Петлюри змушений був емігрувати. Будапешт, Відень, Женева і — Париж. Тут він організовує видання тижневика «Тризуб», веде активне листування і багатьма українськими діячами. Тут, в Парижі, 25 травня 1926 р загинув від семи куль більшовицького агента С Шварцбарда.

1 Субтельний О. Україна історія К, 1991 С. 303