Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Український жіночий рух 20-х років XX ст. Його ідеологія й завдання
УКРАЇНА У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЇ (1914-1920)
І. УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

Великі події років Національної революції і визвольних змагань дали сильний поштовх для розвитку української національної культури, зокрема красного письменства. Однак обставини українсько-російської війни 1917-1921 рр. не сприяли розгортанню літературної роботи, що відповідала б потенції пробудженої до самостійного життя нації.

Тип української вольової жінки — мужньої, сильної і цілісної особистості — «мужчини у жіночій статі» формувався віками у безмірних стражданнях. Княгиня Ольга, сотничиха, що при облозі Буші вилетіла в повітря разом з бочкою пороху, полковниця Паліїха, що замінила свого чоловіка, командуючи військом, представниці київської шляхти, які, на відміну від чоловіків, уперто дотримувалися української мови, проявляючи при цьому, крім властивого жінці консерватизму, і певний героїзм жінки «активної, лицарської вдачі», що в бою з ворогом лишала «в тіні козацьких полковників та отаманів», ще й вела козаків на собою1.

А скільки болю і страхіть винесли українські жінки сестри-жалібниці, хорунжі, сотниці — у бойових лавах першої світової війни! «Коли в інших народів героїчні чи мужні жінки лише трапляються, то у нас поява їх має якийсь систематичний, у всій неприродності своїй, майже природній характер, — писав Є. Маланюк. — Бо навіть і ті жінки, що залишаються жінками, як владолюбна Ганна, королева французька, як жорстока Ганна Острозька, нарешті, як мстива Любов Кочубеєва, — ця українська Леді Макбет — всі вони вражають чисто мужеською жалобою до влади, до слави, всі вони відчувають патос героїзму, всі вражають чисто мужеською волею до панування, до агресії, до боротьби» 2

По війні українська жінка не лише заправляла господарськими справами, а й брала діяльну участь «в допомозі жертвам нашої визвольної війни, інвалідам Української Галицької Армії. В тій пекучій справі гоєнні кривавих ран у гіді нашого народу»3.

В унікальному контрасті української жінки і українським чоловіком Є Маланюк визнає не тільки перевагу в основному жіночому українському типі елементів М над Ж, а й «взаємне переміщення цих елементів», природну тенденцію до «втілення майже абсолютного мужчини в жіночій формі» в українській спеціес прагнення жінки і чоловіка психічно обмінятися своїми місцями4. Та попри все, тривалий час лише окремі одиниці (переважно письменниці та громадські діячки) брали активну участь у національному русі, в громадському житті, «вносили свою частку в будування української культури й державності»5. Загал же проявляв подиву гідну індиферентність до національно-громадської справи. Та час, коли жінки дбали винятково про «домашнє вогнище», а політика пересічного громадянина впиралася в «ложці страви», минув безповоротно. Саме життя наказувало жінці стати пліч-о-пліч з чоловіками у лави народних робітників не так для того, «щоб разом ударяти», а щоб «припильнувати, чи кожний робить своє діло, щоб підбадьорити слабодухів, щоби збудиш запал до праці, якого в нас так дуже бракує»6

На початку XX ст. поява нового типу жінки: молодої вченої, діяльної парламентаристки, популярної лікарки, відомої «спортової змагунки» не була дивиною. Не меншу переміну бачимо «в тих жінок-фахівців, яким не можна відібрати їхньої праці, не нарушуючи їх духової рівноваги».

Пробуджена суспільними катаклізмами XX ст. національна думка, з одного боку, викристалізувалась у систему ідей під впливом потужних визвольних змагань, з іншого - поразка революції породила сумніви, розчарування, зневіру, роз'єднаність національних політичних сил та принципову розбіжність у поглядах, на майбутній розвиток суспільства, що негативно позначились як на культурному житті людей, так і на економічному становищі їх.

Підпорядкувавши розбіжності «думок та інтересів вимогам Найвищого Національного Ідеалу», українські жінки дали доказ живої єдності нації, ставши «мірилом національної свідомості, громадянськоі зрілості й організованости»7 на теренах Галичини, Буковини, Наддніпрянщини, Підкарпаття, а також Австрії, Польщі, Чехії, Словаччини, Румунії, Угорщини, Бельгії, Німеччини, Канади, Америки тощо

На відміну від своїх попередниць, феміністки досліджуваного періоду свою участь у громадсько-політичному житті трактували як невід’ємну частину загальнонаціонального визвольного руху. Не відокремлюючись від чоловіків, не вступаючи у безпредметну боротьбу обох статей, що «ширять зневіру в народних масах, женуть воду на чужий млин», вони закликали всіх «втихомирювати партійні свари і невзгоди»8, запропонувавши «у всіх наших політичних партіях згідну спільну працю для народнього добра», службу українському національному відродженню, сприяння духовній концентрації сил української культури га зближення східних і західних земель розмежованої штучними кордонами Вітчизни.

Своє родинне й суспільне життя, справи моралі жінка новітньої доби підпорядковує інтересам і добробуту нації. В час трагічного змагання за національну самостійність ніхто не належить сам собі, «а є в чинній службі своєї батьківщини», добро якої для українки-феміністки є найвищим моральним законом. Розбудова власної держави мала стати прапочатком кожного учасника жіночого визвольного руху, кожного кроку громадського, особистого чи родинного характеру і усвідомленням цієї істини пропаганда «за ідею, за віру, за своє переконання, за збереження етноментальної ідентичності» має бути «не лише морально оправданою, але й в найвищій мірі конечною»9.

Зусиллями феміністок було засновано сотні культурно-освітніх, громадсько-політичних осередків, «покликаних до гуртування жіноцтва, підносячи рівень їх освіти, освітлюючи національні наші проблеми, завдання та обов’язки»10 .У травні 1917 р. «об'єдналися благодійні товариства та клуби молодих соціалісток»11. 22-23 грудня 1921 р. у Львові з ініціативи жіночого гуртка Українського педагогічного товариства ім. Ганни Барвінок було скликано Перший

Всеукраїнський жіночий з’їзд, на який приїхали 387 делегаток з Галичини, Буковини, Волині, Наддніпрянщини та з різних осередків еміграції. «Отже своїм територіальним складом це був справді перший у повоєнній добі всеукраїнський з’їзд, на якому об’єднались представники ріжних частин української землі»12.

Створений з’їздом Союз українок виробив нову програму жіночого руху і новою провідною метою. «Збагачені, з одного боку, ідеалами визвольної боротьби і досвідом короткого періоду власної державності, та, з другого боку, повоєнними досягненнями жіноцтва всіх майже культурних країн світу, — згадувала лідер Союзу українок Мілена Рудницька, — ми хотіли достосувати свою жіночу організацію до нових національних потреб і до нової, поширеної ролі жінки громадянки»13. Об’єднуючи головним чином жіноцтво селянське, вони стають прекрасною школою для політичного й національного виховання жіночих мас. Запорукою життєздатності цього руху була його здорова міцна підстава —селянська жінка. Змінивши психологію «хатньої жінки», жінка позбулась ізоляції, відірваності «від бігу суспільної машини»14 і перейнялася палким бажанням віддати свої сили для національно-визвольної боротьби.

1 Рани гоїти ... // Жіноча Доля — 1927 — Ч. 5 — С. 4

2 Маланюк Є. Жіноча мужність // Нова хата — 1931 — Ч. 12 — С. 3

3 Рани гоїти... // Жіноча Доля — 1927 — Ч. 5 — С. 4

4 Маланюк Є. Жіноча мужність // Нова хата — 1931 — Ч. 12 — С. 3

5 Чикаленко Г. Фемінізм і кризи демократії // Жіноча Доля — 1934 — Ч. 12 — С. 15

6 Блажкевичева І. Роль жінки в суспільстві // Там само 1927 — Ч. 8—9 — С. 4

7 Українська Жінко! // Жіноча Доля — 1934 — Ч. 7 — С. 2

8 Блажкевичева І. Жінка та політика // Жіноча Доля — 1927 — Ч. 2 — С. 3.

9 Українська Жінко! // Там само — 1934 — Ч. 7 — С. 2

10 Чикаленко І. Фемінізм і криза демократи // Там само — 1934 — Ч. 12-13 — С. 16

11 Богачевська-Хом’як М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України 1884-1939 — К, 1993 — С. 197

12 Рудницька. М Софії Русовій. В день її 80-ліття // Жінка — 1935 — Ч. 5 — С. 1

13 Там само

14 Струтинська М. На шляху розбудови особистості // Там само —1935 — Ч. 2 — С.1