Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005


«НОВІ СТЕЖКИ «МОЛОДОЇ УКРАЇНИ»
І. УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

Кінець XIX — початок XX ст ознаменувався появою в українській літературі нової генерації митців, які швидко зрозуміли, що «наївне, самоділкове писання банальних історій або віршів нині не поплачує. І письменники, і публіка тепер більше рафіновані. Двадцятилітня праця над збагаченням і очищенням мови, над виробленням літературної техніки не може пропасти марно, і жоден молодий письменник не може ігнорувати її»1, тому активно шукає нових ідейних напрямів, нових шляхів розвитку української літератури. Діяльність молоді, її служіння громаді якісно змінює суспільне, політичне, економічне та літературно-наукове життя суспільства. За словами І Франка «ця генерація навіяла бурю в нашім національнім життю та рівночасно прочистила повітря, проложила не в однім напрямі нові стежки. Бо на розбудила пристрасті там, де вперед була байдужість і рутина, оживила пульс народного життя. Се був той запас свіжих сил, який віднайшла в собі наша нація в хвилі тяжкого пригноблення. Я називаю ту генерацію, тих людей, що своєю працею збудували той замітний ступінь, який визначається у нас між роком 1880 і 1900, «Молодою Україною» 2.

Літературна молодь шукає нового змісту, форми і засобів зображення людини, її буття, тривог, надій і реальних перспектив на гуманніше майбутнє. Відображення життя у формі самого життя вже не задовольняло вимогливого читача. «Різнобарвна китиця індивідуальностей» (І. Франко) вносить зміни в свою літературну програму, ставлячи цілі в літературній праці давати життю глибший смисл та красоту. Елементи нової дійсності дедалі настійніше утверджуються у житті Якщо раніше нова українська література обмежувалася, за малими винятками, поезією й белетристикою з селянського побуту, то характерною ознакою літератури кінця XIX ст. є широке узагальнення дійсності, зображення її в історичному русі, в закономірних зв’язках з минулим і майбутнім. Молодь «вступила на літературне поле з новими окликами, з новим розумінням літератури і її задач», що потребувало видозміни, збагачення й уточнення самого реалізму, зовсім інших художніх картин, інших образів, прийомів, інших слів і виразів, а також поглиблення самої сутності драматичного конфлікту. Діяльність «Молодої України» Франко порівнював із сильним подувом вітру «на полум’я нашого духового життя». Наслідки тої праці відчували всі, у всіх галузях, особливо у збагаченні мови та розширенні меж її функціонування. «З одного боку, — зазначає письменник, нові наукові праці з обсягу філології, історії, права, природничих наук, математики і медицини вносять до неї величезне багатство нових ідей, нових зворотів, термінів. З другого боку, опубліковано велику силу не звісних досі матеріалів, пам’яток чи то народної творчості, чи давнього письменства, що відкрили нам цілі верстви, цілі духовні літературні течії, незвісні донедавна»3.

Головним принципом діяльності «нової» людини стає служіння громаді, прагнення «зробити з мужиків народ» (В. Стефаник). Письменники, вчені кооператори, народні учителі, фельдшери, агрономи виборюють право українців на окремішне існування за межами держави і імперії із своїми релігійними, культурними, мовними відмінностями, письменники дбають про розкриття внутрішніх творчих можливостей нації та її культури. Загартована в таємних патріотичних студентських гуртках при університетах, гімназіях, учительських і духовних семінаріях, молодь сприяє піднесенню національної свідомості народу, визріванню загальнолюдської моральної цінності, що стала об’єднувальною духовною силою, могутнім чинником інтеграцій суспільства, орієнтації його на творчість.

Досліджуючи людину в найрізноманітніших проявах індивідуальних якостей, література прагне передати насамперед її психологічний і моральний стан, ті риси характеру, які виокремлюють індивідуальне в суспільному, вичленовують його із загального, оскільки, крім чіткої світоглядної основи, для усвідомлення самого себе соціальною особистістю, людина емоційно причетна до всього суспільного, виявляючи свою моральну вразливість і духовний неспокій до того, що діється навколо. Не приймаючи «особу взагалі» і не розчиняючи її ні в соціальному, ні в національному, ані в природному, письменник бачить її в комплексі, у складній взаємодії людини з навколишнім середовищем, в якій беруть участь і генетичні, і біологічні і психологічні, і, що найважливіше, соціально-суспільні її якості як поступово виховні, так і спонтанно зароджувані. Біологія, психологія давно вже сприймають людину не лише як онтологічно дану єдність, але розглядають ті чи інші її сторони як результат дії комплексу причин. У літературі рух характеру людини, навіть задуманої автором як аналог реального соціального і психологічного феномена даної епохи, потрапивши в силове поле його ж художньої системи, неминуче змінюється.

На зламі XIX і XX ст. реалізм значно збагатив, розширив свої формальні можливості, зрозуміло, не без участі майстрів слова. Історія і людина, людина і суспільство, людина і спосіб життя, людина і свобода — на цих та деяких інших генеральних проблемах життя концентрують свою увагу письменники початку XX віку. Всі світоглядні питання (за всієї їхньої невичерпної різноманітності) спираються на відповіді як людині жити і в чому шукати сенс свого життя. І сходяться в остаточному підсумку в одному питанні — про природу людини, що є людина і яке її місце у світі.

До нових літературних сил, що виступили «відразу з дозрілими плодами», Франко відніс Василя Стефаника, Марка Черемшину і Леся Мартовича, до письменників, які «подали дуже гарні надії», М Яцкова, А. Крушельницького та ін. «Коли мати на увазі, що ті писателі, вступаючи на літературну арені звичайно приносять уже добре (не раз дуже гарно) вироблену мову і вироблену (не раз аж рафіновану) літературну форму і техніку та високе розуміння задач і змагань літератури, то не без певної основи можемо з сього приросту надіятися дійсного збагачення нашої літератури. Живе почуття дійсності, відраза до шаблону, пристрасне і конвенціональне шукання правди в обсервації і вислові ось що характеризує майже всіх тих молодих писателів і велить нам покладати на них найкращі надії»4

Надії І. Франка справдились. І появою таких письменників, як М Коцюбинський, В Стефаник. Марко Черемшина. Леся Українка, С. Васильченко, В Винниченко й інші, літературу вже не можна було вважати за суто «народну». Вона почала виконувати соціологічну функцію літератури «національної», спроможну задовольнити різноманітні духовні потреби здиференційованого модерного суспільства, доносячи національну ідею до всіх прошарків його, зокрема до робітництва і селянства.

Характерними ознаками художньої манери письменників цього періоду є насиченість створених ними образів матеріалами політичної сучасності: національно-патріотичний пафос, художнє осмислення інтелігенції як чинника соціального і національно-визвольного руху. Її ролі в суспільстві, вирізнення ментальних особливостей українського народу.

У художньо-публіцистичному дискурсі молодої генерації літераторів Україна, як доля-воля рідного краю, уособлена в образі народу, втрачала характер абстракції і вимислу «Європеїзм» народу як якість, як елемент культури, вливався в живу плоть світового розвитку і набував природної життєвої цілісності.

Символом, уособленням національної ідеї залишається козацтво і Т. Шевченко, його невмирущий культ предків, до авторитету яких завжди зверталися нащадки, щоб освятити нову справу і почин: оборону віри, законодавство, звичаї тощо . Проте державно-політичне становище в теперішньому часі співвідносилось письменниками з прогнозом майбутнього України, наповненим новим змістом. Традиційний для української поетичної думки образ України набирає нових ознак, найвиразнішою з яких є відсутність узагальнено-трагічного сприйняття її як частини всесвіту

У художньому слові з’являється багато нового, зокрема увага до філософських проблем, спроба розкрити феномен людини у загальному і конкретному. Боротьба, протистояння людини і суспільства у творах видозмінювалася, розкривалась не тільки як революційна, а й як національно-визвольна, досліджувалась пасивно-споглядацька позиція. У творчості молодих поетів і інтелігенції виникають настрої гнітючості, зневіри, безнадії, які вимагають іншої мистецької форми. Перед письменниками всіх поколінь постає проблема оновлення художнього слова. Експериментально-пошукова за своїм пафосом, творчість письменників цього періоду не вкладається в рамки одного якогось методу чи естетичного напряму. Поруч з новим матеріалом ми бачимо нові методи художнього зрозуміння дійсності: письменники не просто протоколюють все побачене, а пильно вглядаються в речі, заміняючи поверховий натуралізм психологізмом, витісняючи етнографічний інтерес психологічним.

1 Франко І. 3 остатніх десятиліть XIX в // Франко І. Зібр. творів: У 50 т — К., 1984 — Т. 41 — С. 523

2 Франко І. Провідні ідеї й епізоди // Молода Україна — 1910 — Ч. 1 — С .111

3 Франко І. Українська література за 1898 р. // Франко І. Зібр. творів У 50 т — К, 1981 — Т. 32. —С. 466

4 Франко І. Українська література за 1898 р. // Франко І. Зібр. творів. У 50 т — К . 1981 — Т. 32 — С. 467