Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Напрями і течії в українській літературі кінця ХІХ — початку XX ст
«НОВІ СТЕЖКИ «МОЛОДОЇ УКРАЇНИ»
І. УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

У своєрідному віддзеркаленні сприйняли українські митці філософію екзистенціалізму як об’єднання прагнення особистості до волі і простору з естетизмом. Значний вплив (не завжди був буквальний і безпосередній) на українських письменників мали філософські концепції Шопенгауера і Ніцше. Вважають, що саме Шопенгауер допоміг письменству звільнитися від етики співчуття, яка виразно характеризувала попередні, традиційні літературні напрямки. 3 особливим захопленням сприймались ідеї Ніцше, який, як здавалося модерністам, знав усю могутність і велич людини, сприймався як проповідник нового життя. Глибокий скепсис і особистісна агресія ніцшеанства не відповідають ментальним засадам українського світогляду, проте окремі складові були творчо засвоєні О. Кобилянською, С. Черкасенком, В. Винниченком, Г. Хоткевичем, М. Яцковим, О. Плющем, Б. Лепким та ін.

Окремою проблемою є тематична пов’язаність української новітньої літератури з творчістю Ф. Кафки, сформованою на межі трьох культур: іудейської, германської і слов’янської. Домінуючий мотив його прози приреченість людини на поразку в зіткненні з владою. За Кафкою, людина має визнати свою провину і добровільно прийняти за неї кару, а очищення душі можливе через самопізнання як усвідомлення своєї гріховності. Теза «життя не варте того, щоб жити» відтворює загальний песимізм декадентської літератури.

На формування філософського підгрунтя літературного процесу вплинули не тільки європейські школи і течії. Захоплення представників нових течій в літературі орієнтальними мотивами сприяло ближчому знайомству письменників й східними філософіями, зокрема буддизмом з його спрямуванням до самопізнання і самовдосконалення.

Філософська основа літератури кінця XIX — початку XX ст. досить різноманітна, часто суперечлива, як і сама література, але вона дає можливість змінити сприйняття і життя і творчості, і особистості. Власне, кожна течія або напрям мають певні конкретні світоглядні засади. Для митців цього періоду очевидно, що творчісгь грунтується не на пізнавальній, а на емоційно-моральній грані свідомості. Тому об’єктом їхнього аналізу стає рефлексуюча свідомість, яка повернута вглиб себе, передає ірраціональні конструкції, а не реальні картини життя. Модерністи наголошують на первинності підсвідомого, тому у їхніх творах розвиток і логіка емоцій не залежить від зовнішнього світу. Філософізм їх ґрунтується на онтологічних категоріях, осмислення яких посідає особливе місце в творах.

Для письменників внутрішнє духовне життя наскрізь індивідуальне, неповторне, тому митець утверджує цінність і значущість кожної індивідуальності з її окремим неповторним світом. Індивідуалізм став однією і визначальних складових світогляду декадансу. Можна з упевненістю знаходити окремі риси декадансного мистецтва у творчості окремих письменників незважаючи на суперечливу думку О. Черненко, що «декадентство ніколи не існувало як літературно-мистецький напрямок, ні як школа»1. Декадентство демонструвало становлення таких модерних історичних змін ціннісного світу, коли відбувається процес психологічного народження нової людини XX ст., людини, яка повинна була з’явитися і в українській культурі, а разом і нею і декаданс, шо формував сферу самопсихоаналізу. Декаданс як сукупність світоглядних, психологічних і художніх явищ демонстрував процес самореалізації, нехай і негативної, тих представників молодого покоління, що були близькі до мистецьких кіл, зокрема демократичної інтелігенції, активної як суспільна і мистецька сила.

Цікавим явищем цього періоду став модернізм як світоглядно-художня система, раніше розкритикований за антигромадськість, індивідуалізм, песимізм, пропаганду теорії «чистого мистецтва», прагнення до беззмістовного формалістичного штукарства, зневагу до широких народних мас тощо.

Історичні передумови, що спричинили формування модернізму, стосувались передусім філософійко-світогляди их засад творчих процесів. Прагнення до осмислення екзистенційних проблем не суперечило громадянській позиції українських письменників, що дбали насамперед про духовне і державне відродження Вітчизни.

Тривають гострі дискусії щодо імпресіоністського напряму в українській літератур. В 1911 р. М. Сріблянський в «Українській хаті» проголосив імпресіонізм «зовнішньою прикметою нової літератури». Суттєвою ознакою експресіоністичного мистецтва є заперечення будь-яких раціональних побудов, стрункості форми, окресленості змісту. Цей напрям певною мірою деструктивний, руйнує зміст, форму, проте утворюючи при цьому нові структури.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. повнокровно існують напрямки, які раніше домінували в літературі (реалізм, натуралізм). Їх звичність і усталеність не заперечували для них можливості розвиватися і видозмінюватися. Класичне визначення реалізму — «наслідування життя в формах самого життя», є цілковито умовним, і вже не так просто уявити собі літературознавчий аспект поняття «форми самого життя». Ні на якому етапі розвитку реалізму не відкидалися всі умовні форми, виражальні засоби, оскільки вони притаманні літературі як мистецькому явищу, а белетристика не наукова література. Справді, реалістам властиво достовірно відтворювати образи-персонажі, пов’язавши особистість і епоху, вони відтворили її соціальний ґрунт, вписали героїв у життєві обставини, обумовили їхні вчинки внутрішніми процесами, тобто грунтовно показали психологію людини. Мета реалістів відповідне зображення життя, вона визначає стиль, орієнтований на функціональну підпорядкованість художніх засобів ідейній специфіці твору. Образ як єдність типового та індивідуального, виразність деталі, лаконізм і економність у використанні художніх засобів — риси художнього письма не стільки окремого напряму, скільки або окремих літературних жанрів, або конкретних індивідуальних стилів.

Досить довго вважалось, що провідним методом на той час був критичний реалізм з течіями, виокремленими залежно від тематичної і художньої своєрідності творів, зокрема, етнографічно-побутова, соціально-психологічна з яскраво виявленими нахилами до імпресіоністичного стилю. Тож реалізм В. Стефаника, М. Коцюбинського, багатьох інших представників красного письменства нібито є тим самим реалізмом, але позначений деякими відмінностями.

Серед відгалужень реалістичного мистецтва вирізняють соціально-психологічний, філософсько-психологічний реалізм. Спільним критерієм виокремлення реалістичних течій є посилена увага до внутрішнього життя людини, яка не може вважатись принциповою характеристикою літератури. Змінюються тільки художні засоби і прийоми відтворення психічного життя людини, причому письменники передають не лише психологію окремих станів, а й психологію як процес, як еволюцію або деградацію особистості. Тому глибокий психологізм є досягненням усього процесу розвитку літератури, сплеск якого відбувся в кінці XIX на початку XX ст.

Як відповідь на потреби часу виникають нові течії і напрямки, які об’єднують складність, суперечливість, а часом і драматизм художніх шукань, новаторство на різних етапах пошуку, який мав власну специфіку в українській літературі, оскільки письменники відчували застарілість форм, але дозволяли собі звертатися до традицій у використанні художніх прийомів, тому український модернізм може розглядатися як результат взаємодії і органічного поєднання реалістичного і романтичного типів художнього світосприйняття. Головним естетичним об’єктом уваги митця стає його внутрішній світ, тобто сам митець. Усі об’єктивні елементи твору (пейзаж, портрет, фабула) в зображенні суб’єктивізуються, а все суб’єктивне (психічні процеси) опосередковуються.

Показовим у цьому плані є звертання модерністів до образу Т. Шевченка, який не стільки як художник слова, скільки як національний символ відповідав історіософським уявленням про минувшину як територію національної трагедії і концепції українського відродження. Справді, суперечливі філософські і мистецькі позиції модерністів поєднали гуманістичні традиції попередньої культури і відчай та безнадійність сучасності. Вони декларували прагнення бути вищим від натовпу, що призвело до значної амплітуди коливань автопсихоаналізу та самоствердження від самовдосконалення до самознищення.

У цій системі декадентство функціонує як новий тип умонастроїв, якому властиві амбівалентна чуттєвість, дисгармонійні почування, сум, неспокій духу, еротизм, культ артистизму, руйнування традицій, суспільних, звичаєвих і моральних норм, зростання урбаністичних елементів у новій психології, увага до психопатологічних явищ. Декаданс є не так кризою, як новим етапом у розвитку культури, в Україні він виник у рамках народництва і представлений такими митцями, як А. Кримський, І. Липа, О. Плющ. Декаданс проступав лише окремими елементами у творчій манері та світогляді, спричиняв спонтанні прояви особистості всупереч нормі, розуму, традиції, що могло бути досягнуто через абсолютний аналітизм. Для українських декадентів не був властивий аморалізм європейських поетів і письменників, радше це був вибух затиснутої і замкнутої в підсвідомості моральної і психологічної рефлексії людини. У настроєвій палітрі творів декадентів спостерігаються раптові взаємопереходи від шаленства до самознущання, від ейфорії до депресії, перепади то меланхолії, то негативізму, непристосованість до побуту та надмірна чутливість героїв. Розщеплення духу і тіла виливається в стражданнях і викривленнях свідомості, а головна лінія декадансу — свобода мистецтва — інтерпретується як свобода від дійсності і як одна з початкових стадій модернізму за своєю суттю є новочасним трагічним світовідчуттям.

Український модернізм початку XX ст, на думку М. Бондаря, був односторонньою реплікою у розгорнутій упродовж епох суперечці колективних та індивідуалістичних цінностей, соціальної значушості і внутрішньоособистоі інтровертованості, об’єктивного і суб’єктивного способів викладу2. Не варто недооцінювати і митецький аспект протистояння модернізму і реалізму, тому що модерністи декларували прагнення до удосконалення і оновлення художньої форми, дискутуючи тим самим з реалістичним, недосконалим, на їхню думку, художнім стилем. Суперечливість і невизначеність деяких теоретичних позицій українського модернізму дають підстави для сумнівів навіть в його існуванні. Так, Л. Гаєвська вважає, що модернізм, як поняття, в українській культурі паразитує на категоріальній недосконалості концепції реалізму, але не здатний їй протистояти як цілісна концепція нового світовідчуття, як нова культурософія, оскільки не має рівноцінних талантів, і може сприйматися лише як вторинне явище в еволюції світового поступу3. С. Павличко, досліджуючи комплекс явищ української літератури кінця XIX — початку XX ст. крізь призму доль і творчості окремих митців4, з різних причин відмовляє їм у праві вважатися модерністами.

Модернізм в українській культурі відрізняється від європейського зв’язком із національним духом, однак тотожні їх пошуки в художньо-естетичному освоєнні дійсності, екзистенційне трактування проблем буття, протест проти загальновизнаного реалізму, тобто проти заполітизованих (для України народницьких) тенденцій в літературі з їх утилітаризмом та моралізаторством. Створення нової у європейському розумінні української нації стало метою модернізму, але, безумовно, українські митці орієнтувалися і на новітні досягнення західноєвропейських філософії та літератури, прагнули до художнього експериментаторства. Реалізація цих настанов декларується в альманахах «За красою» (1905), «З-над хмар і з долин» (1907), найвиразніше вони проявились у творчості В. Стефаника, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, М. Яцкова, П. Карманського, А. Кримського.

Якщо розглядати модернізм як новий тип мистецтва, який заперечує традиції, усталені норми, системи цінностей, то найближчі аналогії можна знайти у відповідних російських і польських течіях перших десятиліть XX ст., однак у польській збереглись і громадські ідеї, і традиції.

І. Денисюк виділив в українському модернізмі такі три напрями: ліричний з його манірністю, сентиментальністю, зневірою, приреченістю (О. Плющ); натуралістичний, який шокував зображенням фізіологічних питань, нової моралі, цинічними деталями (В. Винниченко, С. Черкасенко), сюрреалістичний з інтересом до таємничого, філософічного (М. Яцків).

Однією з найяскравіших течій модернізму в українській літературі був символізм, філософською основою якого стало уявлення про два світи: матеріальний та ідеальний, тож мистецтво цінується вище за житія Символ стає головним серед зображувальних засобів. тексі є багатовимірним. Видатними європейськими представниками символізму (П. Верлен, М. Метерлінк, та ін.) визначені його загальнолюдська проблематика, позачасовість зображення, збезособленість персонажів, культ Великого мовчання (спілкування «мовою душі»), визнання існування трансцендентального, пристрасть до будь-яких виявів містичного. Творець і твір у символістів поставлені на одному рівні особливе місце посідає ритм образності, мораль ставиться вище за пізнання. Єдність форми та змісту досягається через символ, в якому митці вбачають єдність думки, творчості й переживань. Український символізм або звужували до стильової течії, або невиправдано розширювали до меж мало не всього модернізму, включаючи до нього і О. Кобилякську, і поетів — січових стрільців. Символізм як напрям ставить собі завдання показати феноменальність української національної психології, культури, де в чому навіть у перебільшених формах відобразити своєрідну ментальність, значущість у світовій культурі через символ художній образ, внутрішня структура якого організована як багатозначна цілісність. Людина постає як істота, підвладна своїй долі, тому не розуміє, а швидше усвідомлює, передчуває всю трагічність, безперспективність життя, переживає абсурдність зовнішнього світу, тому особистість звертається до свого внутрішнього «я».

У символістів розвинена тема дисгармонії особистості, її внутрішніх складових, коли освоєння духовної іпостасі нового героя відбувається через співвіднесення з «пересічною людиною», отже символістська інтерпретація людини з моделлю, яка має ті самі риси, але тлумачені значно складніше, для чого поети звертаються до підсвідомих явищ, змальовуючи сон, передчуття, передбачення.

На відміну від символізму, який розвивався в усіх літературних родах, поширення лірико-імпресіоністичних форм відбувалося насамперед в українській прозі. Світоглядною основою імпресіонізме стало прагнення до утвердження індивідуально неповторного, а в художньому розумінні — повне відтворення подій і явищ передусім психологічного характеру. Письменник більше малює настрої, а не типи, проявляючи безпосередність і щирість відчуття. Вже у першому десятилітті XX ст. імпресіонізм сприймався як прикмета нової літератури, властива їй мадера творчості і як засіб світовідчування, що досягається і через специфіку психіки митця. Підсвідомі імпульси проникають у свідомість моментальним враженням від них і реалізуються в смисловій дійсності. Це поширило спрямування до психологізму в літературі,, враження залежали від душевного тремтіння, від освітлення, від хвилевих настроїв. Така ескізність, штриховють зображення призвела до декомпозитивності творів, демонстративної наявності відкритої авторської позиції, своєрідності використання прийомів ретроспекції при моделюванні внутрішнього світу персонажів, багатофункціональності художньої деталі, досить оригінальних експериментів у стилістичній сфері емоційно забарвлене зображення, звукопис, настроєве зображення пейзажа чи портрета але головне - образ, який передає настрій. У звязку з цим виникає такий художній прийом, як підтекст настрою, мета якого викликати його у читача, нібито здобутий в безпосередньому процесі перцепції для чого використовувались часто формальні засоби- повторення, ритм фраз, монотонні асонанси, відокремлені члени речення, неповні обірвані речення, фігури замовчування, паузи, ритмічність і музикальність. За уявленням імпресіоністів, життя складається з безлічі скороминущих хвиль і треба навчитись їх фіксувати, передаючи многомірну гру настроїв, оскільки мета мистецтва є пізнання дійсності, яке наука задовольняє недостатньо. Власна естетична концепція імпресіоністів ґрунтується на тому, що краса і бридота є завжди індивідуально відмінною властивістю в кожній окремій людині, вони по-різному наповнюють структуру всієї природи, світу, життя. Мистецтво спроба зображення в уривчастих миттєво зафіксованих штрихах, яка може здавалися безладдям, але насправді є прихованою єдністю.

Жанрово імпресіонізм тяжіє до фрагментарної прози, мішаних жанрів. Для імпресіоністів не може бути канонічних форм, оскільки немає непорушного життя Найяскравішою постаттю українського імпресіонізму став М Коцюбинський, у наступні десятиліття — Г. Михайличенко, М. Хвильовий.

Експресіонізм виник як художній напрям на засадах різко вираженого суб’єктивізму естетичної концепції, звільнення системи формальних прийомів від реально-зображапьного змісту твору, підкреслено епатуючої виразності. Для експресіоністів властиві відраза до будь-якої гармонії, врівноваженості, душевної і розумової ясності, спокійної образності, він тяжіє до всього нестійкого, неврівноваженого як в духовно вираженому образі, так і в формі, то припускається навмисної грубості, то намагається оперувати настільки тонкими нюансами, що вони вже втрачають будь-який реальний сенс і духовну змістовність. Світ образів експресіонізму часом легко розпізнається, вони іноді загострені у своїй емоційній виразності, часто нечіткі, наче сомнамбулічне бурмотіння, або зовсім вже втратили будь-який зв’язок із предметною дійсністю (В. Стефаник, деякі твори Б Лепкого, О. Плюща, Г Хоткевича). Світогляд експресіоністів характеризують конфліктні стосунки зі світом, пошуки природних основ буття. Мистецтво експресіоністів - це крик з приводу людських страждань, недосконалої дійсності. Експресіоністам притаманні домінанта вираження над зображенням, схематизація образів, посилена експресія та її узагальнення, прагнення дійти до інтуїтивного пізнання на тлі нерозривно-вічного плинного руху, тому всі герої зображені в дії, у монологах, автор майже відсутній. Упередження щодо реалістичного сприймання дійсності та відповідного психологізму призводять до того, що психологізм експресіоністів є контрактивним, завжди позначеним елементами ірраціонального, і ці елементи перебувають поза контролем свідомості. Зображення сфери передчуттів, снів, марень із максимальною повнотою відтворюють такі властивості людської душі, які неможливо дослідити, вивчити їх, можна осягнути лише опосередковано, за допомогою інтуїції, творчої уяви, про пускаючи всі ці вияви душі через власну розумово-емоційну сферу. Улюблений прийом експресіоністів — створення якоїсь нестійкої предметності, зображувальності що балансує на грані реального та ірреального нe досягається за допомогою особливої поетичної мови. в якій поєднуються біблійні звороти з вульгарними словами, технічними термінами, схильність до гротеску, спотвореності форми, принциповий настроєвий неспокій, викликаний передчуттям грандіозних катаклізмів. пристрасною реакцією на сучасність. Суперечливість експресіонізму у тому, шо він дає містифіковане, ілюзорне сприйняття дійсності, по суті незмінної, але захованої під мінливою зовнішністю. Реальність є невидимим духовним світом, який не можна пізнати, існуюче зло віднаходиться в глибинах буття, тому митець виявляє не сприйняття світу в ім’я внутрішнього ідеалу, який включає всі сторони буття, оскільки без зла і бридоти люди не сприймуть добра і краси. Письменник прагне показати світ таким, який він є, неприкрашеним, розбитим на різні суперечності, висвітлює глибинну сутність буття, заховану під поверхнею. Художня цінність твору полягає в тому, щоб передати експресивно-динамічне зображення усіх тих психологічних конфліктів, які роздирають суперечностями людську душу через емоційний підтекст предметності мовлення, надчуттєву свідомість, оскільки речі, слова, поняття підлягають деформації немовби крізь призму індивідуальних станів.

Відповідно до змін у структурі літературного процесу трансформувалась і тематика творів, наприклад, сільська тема стала своєрідною екзотикою, в якій авторів цікавлять стосунки між людьми або зіткнення людини з природою, її неможливими для пізнання і тому моторошними законами. Естетичні ідеали поступилися етичним, як у реалістів (Б. Грінченко, Олена Пчілка), так і у модерністів (О. Плюш, М. Чернявський) пропагується необхідність «малих справ», а позитивними героями стають люди, які вміють «діло робити».

Гострим на початку XX ст. є питання про зображення народу, співвідношення маси і особистості, натовпу і героя, юрби і вождя (І. Франко, Леся Українка, О. Олесь та ін.). Поряд з цим звертаються до теми пропащої сили, оскільки багато талановитих людей не змогли самоствердитися, не маючи можливості протистояти гнітючій буденщині (М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, В. Винниченко).

Представники кожного напряму по-різному розглядають проблему добра і зла натуралізм пояснював їх біологічною зумовленістю, імпресіонізм відтворював враження від дійсності, де за зовнішньою ілюзорністю видимих явищ постає внутрішня сутність людської психіки, а саме полярність й структури. Людина несе відповідальність за власну долю, тому модерністи переважно не примушують своїх героїв отримувати заслужені чи незаслужені кари або винагород. Для експресіоністів прояви психічної дихотомії — підсвідомі імпульси, а життя можливе лише в структурі полярності добра і зла, де страждання і радість існують у взаємодії і є його неодмінними складниками, в яких одна частина породжує іншу або постійно перетворюється на свою протилежність.

Важливою проблемою є зображення страждання, яке спонукає особистість пізнавати сенс буття, але естетизація страждань не рівнозначна тенденціям антигуманізму, тяжінню до жорстокості, тому що радість і біль не можуть існувати одне без одного, відчувати інтенсивність існування можна лише в абсолютному і неподільному бутті.

Досить складно і різнопланово сприймають модерністи і проблему співвідношення життя і смерті, яка містить в собі містичну мандрівку людини до свого «Я», до зближення з абсолютом. Якби людина знала, що смерть є початком нового життя, незмінною частиною існування, вона не переживала б страху перед смертю, — цю істину не можна збагнути інтелектом, лише відчути і пізнати інтуїцією. У новелах В. Стефаника «Шкода» і «Стратився» відбувається віталізація смерті5, властиве для письменника заглиблення в явища життя і смерті, страждання і радості, він відкидає емпірично-зовнішнє пізнання моментальних вражень. Для усвідомлення повного уявлення про життя страждання і смерть не с абсурдом, вони розкривають його зміст, усвідомлення їх неминучості потрібне для духовного зростання людини. Смерть для експресіоністів — частина життя, його незмінне природне явище, новий початок вічного становлення. Окремим тематичним мотивом ( боротьба життя зі смертю, причому смерть перемагає (О. Плющ, Грицько Григоренко). Оспівуючи смерть як єдиний вихід для знесиленої, стомленої, розбитої життям людини, ці автори підкреслювали самотність людини в суспільстві. Тема смерті і самогубства характерна для декадентів (Г. Хоткевич «Життєві аналогії», М. Могилянський «Ягуба», Н. Кибальчич «На хуторі»).

Філософською проблемою є співвідношення свідомості з підсвідомістю, яке сприймається як сполучення всіх суперечностей цього світу у процесі пізнання безсмертя, тому суперечливі душевні переживання та вияви людської активності повинні реалізуватися в творчості у вигляді цілісної системи життя людей. Митець, відтворюючи болі, радощі, пристрасті, невдачі га прагнення, не випускає з уваги їх соціальної вмотивованості або для загострення контрастності невмотивованості у вигляді слабкості, зламаності, безсилля, нездатності до дії або ж жагу боротьби, прагнення діяльності, вдосконалення себе і світу. У декадентів прояви підсвідомого і свідомого виявляються в боротьбі інстинктів і моралі, для підтвердження чого здійснюється вівісекція своєї чи чужої душі, звертання до містичного підсвідомого, незрозумілого в людській психіці, підкреслення самотності людини, ізольованості п від суспільства.

У модерністів зростає інтерес до індивідуальності як самовартісного суб’єкта, до з’ясування походження звичок, комплексів, — усього того, що різнить одну людину від іншої, від психічних ушкоджень до спадкових недуг (Леся Українка, А. Кримський, поети «Молодої Музи», О. Плющ).

У малій прозі А. Кримського спостерігається зображення неврастенічного стану, людей вразливих, схильних до видінь, простежується болісний процес народження власної людської самоцінності (на стадії неусвідомленого протесту). У П. Карманського в різних тематичних аспектах зустрічаються мотиви зневіри, самотності і втоми, а кохання є однією з форм невпинноїомани.

Проблема знедоленого дитинства розглядається по-новому: дитинство руйнується, але це не катастрофа, а шлях до пізнання реального світу (В. Стефаник, М. Могилянський, О. Плющ). Погляд дитини прояснює підтекст, передбачений автором, використовується прийом удаваної об’єктивності, умовності. Дитина потрапляє в екстремальні обставини і в реальних умовах так не мислить, не говорить, не діє, не аналізує свій внутрішній світ. Підхід до тематики, вибір головного героя, добір художніх засобів є критеріями своєрідності художнього твору.

Властиву для української літератури злободенну соціальну проблему молода генерація письменників висвітлює по-новому, через зображення складного психологічного життя персонажів, їх почуттів, настроїв, роздумів. Життя всіх верств суспільства передавалося вже не крізь призму етнографії і побутописання, а через поглиблений психологічний аналіз.

У символістів персонаж іноді позасоціальний, тому його структурі притаманна відсутність імен, абстрактність, неконкретність, своєрідність хронотопа (поза простором і часом. Персонажем виступає або знервована і слабка або сильна і виняткова людина. Жінка постає як символ людської любові, щирих взаємин, землі, життя. При зображенні маленької людини письменники звертають увагу на буденні повсякденні явища і події (Є. Ярошинська, М. Чернявский, Б Лепкий), проте пересічна людина гине, адже сили її недостатні для протистояння суворій реальності. Так, герої А. Тесленка часто зламані, знесилені, морально спустошені, однак це явище соціально вмотивоване, обґрунтоване певними обставинами.

Автори звертаються до біблійних образів, асоціацій, християнської символіки як до освяченої віками можливості надати думкам більшої вагомості, піднести їх до філософського рівня (О. Кобилянська, В. Пачовський, Г. Хоткевич та ін.). Поширюються сюжети апокрифів, ідеї відмови від ортодоксальної релігії, повернення до чистоти «першохристиянської» моралі (М. Левинький «Тяжкий хрест», «Коляда»; Г. Хоткевич «Смерть поета»).

Своєрідга у модерністів і концепція гуманізму, оскільки вагомими є переживання людини взагалі, незалежно від соціального стану дій та інших об’єктивних ознак. У ракурсі гуманістичних ідей особливого значення набуває конфлікт «людина і суспільство», протиставлений проблемі «людина і світ», класове розчиняється у загальнолюдському, а тема взаємин особи й дійсності сприймається як утвердження особистості, й індивідуальної своєрідності, неповторності й самоцінності. Тому досить часто письменники звертаються до безпосереднього показу дії, переживань вчинків людей через вразливу душу того чи іншого персонажа. Використовуються різні форми нараціі, одна з найпоширеніших: оповідач зливається з автором, що сприяє інтелектуально розвиненій та емоційно багатій оповідності.

Попри існування чітких критеріїв виокремлення конкретних художніх течій і стилів, у творчості більшості письменників спостерігається переплетення рис різних напрямів, стилів. На початку XX ст. поширювалась символіка, зокрема символіки кольоропису (властивий для створення тривожного емоційного тла жовтий «Сміх» М. Коцюбинського, червоний — Леся Українка). Поет, як і художник, може знаходити змістовий аспект в передачі кольорів, їх нюансів і вражень від них. У багатьох авторів спостерігається символічний пейзаж, для якого властиві уривчастість, емоційність, наснаженість і змістовна інтенсифікація тронів (Панас Мирний, О. Кобилянська. В. Пачовський). Якщо, за Е. По, символ сприймається такими трьома гранями психіки, як серце, уява, інтелект, то, коли деталь набуває символічного значення, вона допомагає проникнути у світ почуттів і думок, підкреслює зміст подій, утворюється поетична атмосфера, передається філософський підтекст, який викликає глибокі і різноманітні асоціації, сприяє лаконічності викладу. Речова деталь є організуючим центром, концентруючим образом, у якому зосереджено драматизм ситуації її надзміст.

Образна структура твору сповнена асоціативного ускладнення, підтексту, розрахунку на домисел читача, письменники припускають вільне оперування часом. Імпресіоністи застосовують такі мистецько-філософські прийоми, як диференціація (через деталізацію) й інтеграція (через художнє осмислення), при цьому домінуюче місце посідає передача об’єкта через ураження (живописання, малювання словом).

Художнім творам імпресіоністичного, іноді реалістичного напряму притаманна ескізність, спрямована на один епізод, враження, настрій або ж прагнення письменника передати свої почуття, настрій читачеві (М. Коцюбинський, Марко Черемшина, Г. Хоткевич, Є Ярошинська та ін.) Ті самі автори використовують стиль ущільненого письма, який безпосередньо дотичний і до композиції твору, в якому дія концентрується у часі і просторі, а замість докладного опису зовнішності героїв подаються окремі характерні деталі.

Не менш важливим для архітектоніки є створення відповідного емоційного тла, що досягається різноманітними художніми прийомами — від добирання епітетів до розгорнутих психологізованих пейзажів чи словесної реконструкції творів інших видів мистецтва. Внутрішній психологічний конфлікт також створює напруженість, динамічність, емоційну наснаженість. Його майстрами є О. Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник. Так, стан тривоги, напруження у новелах В. Стефаника відтворено через схвильовані інтонації, динамічним плин думки, через синтаксичну структуру монологу, розбитого на короткі абзаци.

Такі прийоми, як оповідь від першої особи, внутрішні монологи, потік свідомості, зміщення послідовності, символізація, художня парабола, асоціативна метафоризація, притаманні і реалізмові, і модернізмові. Видозмінюються тропи, які мають вагоміший аксіологічний зміст, зазнають психологізації, крім безпосереднього зображального призначення, проте для кожного стилю іноді властиві специфічні риси художніх засобів. Експресіоністи звертаються до гіперболи, вона набуває динамічності, щоб відтворити перебіг подій, також поширене вживання гіперболи для матеріалізації психічних переживань. Подекуди у символістів, крім повнозначного символа, виділяється слово-імпульс до розгортання асоціацій, певною мірою емоційно або раціонально насичений образ.

У модерністських творах своєрідно побудовано хронотоп. Якщо для передачі часу імпресіоністам властива рухомість, то у символістів він здається непорушним. Відповідно до художнього топосу предметний світ характеризує героя, через нього (інтер’єр топоніми, найменування вигадані і реальні) розкривають стосунки між героями або від імені героя до дійсності, вони несуть авторську оцінку змальованих обставин. Використовуються тропи з морально- психологічної сфери, які надають проблемі відповідного забарвлення, відтак краще підкреслюють, увиразнюють психічну палітру твору, залежно від стану персонажа посилюється елемент переносності, метафоризація епітетів, порівнянь.

Сюжет є стрижнем ідейної структури твору: досить часто в експресіоністів та імпресіоністів дія починається з найтрагічнішої події. Автори вдаються до засобу контрасту, за змістом постають напружені конфлікти і суперечності, гострі психологічні проблеми. Майстерність композиційних засобів реалізується у побудові як сюжету, так і позасюжетних елементів. У імпресіоністів сюжет розвивають душевні нюанси, їх накопичення або спад, що грунтується на концепції плинності часу і дійсності взагалі, результат чого є мінливість світу духовного. Особливості сюжету в експресіоністів: несподіваний початок, досить часто і кульмінації побіжний тимчасовий настрій та несуттєві внутрішні зрушення впливають на колізії, психологічний конфлікт ущільнюється. Вищий синтез сюжету — його параболічний зміст, паралель духовного сенсу і побутового змісту, який передбачає кілька планів зображення.

Серед особливостей стилістичних характеристик з’являється інтелектуалізм не стільки як раціоналістичне, скільки як мисленнєве напруження (О. Кобилянська, В. Стефаник). Інтелектуалізація творчості сприяє поглибленню людської сутності, підкреслюючи аналітичне і синтетичне начала особистості. Почуття, внутрішні переживання передано через щось побічне, другорядне, якимись окремими деталями, натяками, що ґрунтуються на глибокому чутті психологи.

Особливу увагу приділено елементам, які перебувають поза контролем свідомості, для адекватного зображення їх використовують різноманітні прийоми від буквальною опису (Б. Лепкий, Г. Хоткевич) до натяків, емоцій і оцінок автора. Розгортається боротьба між об’єктивною манерою авторської розповіді та опису і розмовними інтонаціями оповіді. Характерно, що в одного автора можуть зустрічатися амплітуди коливання від першого до другого (О. Кобилянська, В. Стефаник).

Нова техніка психологічного аналізу включає внутрішнє мовлення, монологи, невласне пряму мову, письменники простежують процес мислення, плинність свідомості, відтворюють автопсихоаналіз героя. Цим прийомам психологізації також притаманна своєрідність втілення внутрішній монолог у реалістів та імпресіоністів відділяє оточення від внутрішньої сфери, в експресіоністів оплавляє їх, збурюючи течію переживань. Психологізація в літературі на межі століть не фактографічна описовість, а моделювання психологічного переживання, акцент в якому переміщується з соціального аналізу суспільства в особі його представника на аналіз духовного світу індивіда у його ставленні до суспільства, внаслідок чого зображення не конкретно-історичне або предметно-аналітичне, а містить глибокий аналіз психологічного стану персонажів. Письменники-реалісти початку XX звертаються до висвітлення насамперед морального внутрішнього обґрунтування вчинків героїв, тобто мотивування поведінки йде від внутрішньої логіки характеру персонажа. Для декадентів у психологічній структур твору властивий самоаналіз і аналіз справжніх чи вигаданих хвороб.

Отже, небувалу увагу виявляють до людської сутності в інтелектуальній та емоційній сфері, психологічний аналіз настільки поглиблюється, що змінює обличчя літератури, створює новий тип ліричний, напружено-емоційний. Стиль викладу також змінюється, побудова сюжету, композиція, зовнішній вияв сюжету змінюється на внутрішній. Такий тип аналізу душевних явищ вже є дослідженням психологічного процесу як об’єкта зображення.

На мікрорівні письменники звертаються до таких художніх прийомів, як динамічний пейзаж, коли пейзаж і подія взаємодіють, проникають одне в одне (М. Коцюбинський, Олександр Олесь, Леся Українка), ускладнений тип асоціативності, алогічної, з елементами фантазійного деформування звичних образів (М. Яцків, В. Пачовський), індивідуалізація образу, поетизація буденного, романтизація звичайних явищ природність і щирість відтворення почуттів, яка спирається на конкретно-чуттєвий образ, прагнення до узагальнення. Художній стиль збагачується термінологією (філософською, політичною), розширюється коло власне лінгвістичних асоціацій, тому оновлюється емоційний вплив зображення на героя.

Відбувається перенесення акцентів у наративній системі творів, зокрема по-різному реалізується авторська позиція. Вона відтворюється через різноманітну емоційну палітру, уривчастість, схвильованість, емоційність стилю викладу. Еволюції авторської позиції відбувається від її активного емоційного виявлення у експресіоністів до прихованого співчуття автора до персонажів у імпресіоністів. Спостерігаються різні типи нараторів, які функціонують через самоаналізи, ліричні щоденники, деякою мірою літературні містифікації (П. Карманський, О. Плющ), хоча це твори не про самих себе, а про людину того часу взагалі. Оповідач моделюється опосередковано, не описуються його реакції на зовнішній світ, натомість відбувається їх безпосередню зображення. Експресіоністи тоді вважають за доцільне надавати слово власне дійовим особам, констатуючи їхні переживання і враження, близький до цього властивий імпресіоністам прийом — подавати дійсність, побут, пейзажі очима персонажа, тобто через його сприйняття. Дійсність може відтворюватися через свідомість кількох персонажів (у прозі С. Васильченка через збуджену з якихось причин фантазію (або дитячу уяву). Домінує монологічний тип художнього мислення, завдяки якому автор має можливість безпосередньо розкрити душу героя зсередини, показати його найпотаємніші думки, ідеали, прагнення, що досягається через прямий монолог, невиголошену репліку, невласне пряму мову, односторонній діалог, ліричну сповідь від першої особи, розповідь від третьої особи з використанням описів, ускладнених монологами та невласне прямою мовою, драматичними діалогами та полілогами.

Тому літературний характер переставав бути копією індивідуального характеру, проте не перетворювався й у персоніфіковану ідею. Кризові явища в реалізмі пов’язані з проблемою відокремлення героя від натовпу, залежності характерів від обставин, заглиблення у сферу почуттів і думок. Літературного втілення набуває невротичний стан як відбиття декадентського світовідчуття (А. Кримський, О. Плющ).

Настроєвість і намагання вплинути на відчуття й емоції читачів приводять до ліризації прози, коли митці використовують підтекст настрою. У центрі твору і епічного, і драматичного з’являється конкретне людське переживання. Ліричний твір в основі має почуття або послідовну зміну почуттів і настроїв, моментальних чи нетривких відчуттів, схоплених свідомістю або пам’яттю, втілюючи безпосередній емоційний порив, якесь почуття чи настрій, процес роздумів лірична поезія відтворює конкретний або швидкоплинний душевний стан, хвилинну емоційну настроєвість, певну моментальну реакцію індивіда. Епіка кінця XIX — початку XX ст. запозичує й особливості лірики зображення психологічного стану, відсутність сюжету, змалювання переважно одного переживання людини, підкреслену емоційність. Для цього варіативно використовуються такі формальні засоби ритм фраз, монотонні повторення, асонанси, алітерації, відокремлення, неповні і обірвані речення, фігури замовчування, паузи, цитати (зокрема з народних пісень), образи-лейтмотиви, обрамлення, вплив і враження явищ природи на персонажів, персоніфікація.

Емоційна оцінка художником життя проявляється не тільки в змалюванні почуттів, емоцій, а й у загальній емоційній характеристиці зображуваного, в ліричному підтексті твору, яке може набувати самостійного значення, використання сугестивної сили образу. Цьому сприяє і звертання до художніх засобів суміжних мистецтв насамперед музики і живопису, становлення синтетичності мистецтва. У експресіоністів колір стає самостійним виразником експресії, подібно до стрижневого образу, кожній художній деталі притаманна фіксована локальність фарб. Споріднює літературу і музичним мистецтвом потреба надати реченням ритму, знайти переливи гармонії, передати нюанси думки. Музичні образи і переживання стали для багатьох письменників засобами розкриття психології персонажів, а прагнення до зближення з живописом породжувало жанрову розмаїтість (акварель, образок, нарис, етюд, малюнок). У «Лісовій пісні» Лесі Українки спивається колір і музика, набуваючи глибокого символічного значення. Доречно згадати твори І. Хоткевича, які мають музичний сюжет або окремі фрагменти, присвячені музиці, в окремих з них навіть мова музична і відповідає психічному стану персонажів («Торжество музики», «Aria passionatа», «Cersensc Shopen»). Серед малої прози белетриста не можна оминути й окремих фрагментів, присвячених музиці: «Пісня пісень», «Дівчині-українці», «Романс». Музичною термінологією, емоційністю і філософською проблематикою новели Г. Хоткевича співзвучні із загальномистецькою тенденцією до споріднення художніх прийомів різних видів мистецтва. Його твори психологічно тонко нюансовані, композиційно неоднорідні, тяжіють до таких жанрових різновидів, як шкіц, етюд, образок. Художня проза виокремлює той аспект відображення, який був властивий до того лише музиці (окремий стан чи конкретне переживання). Творові властиві відсутність традиційного сюжету, дії, напружено-ліричний стиль, музикальність, символіко-імпресіоністична живописність, шо не заперечує соціально-психологічного проникнення в суть (В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Черемшина). У зв’язку з музичністю форм відбувається скорочення описових моментів, збагачення поетичної семантики, урізноманітнення ритмічної структури, що є характерним для багатьох напрямів модернізму.

В українській літературі початку XX ст. такі течії модернізму, як декаданс, символізм та імпресіонізм, ще не були чітко окреслені і виступали в суміші. Такі ж течії, як дадаїзм, імажинізм, футуризм, сюрреалізм, абстракціонізм, у літературах світу сформувалися дещо пізніше періоду, який ми розглядаємо. Однак елементи деяких із них можна знайти і в українській літературі того часу

1 Черненко О. Експресіонізм у творчості Василя Стефаника — Мюнхен, — 1989 — С. 31

2 Бондар М. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів — К., 1986 —С. 291

3 Гаєвська Л. Коли обриваються пута // Слово і час. — 1992. — № 6 — С. 6

4 Павличко С. Дискурс українського модернізму. — К., 1999

5 Черненко О. Експресіонізм у творчості Василя Стефаника. Мюнхен, 1989 — С. 31







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.