Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Теоретико-естетичні пошуки в українському літературознавстві кінця XIX — початку XX ст.
«НОВІ СТЕЖКИ «МОЛОДОЇ УКРАЇНИ»
І. УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

Події на рубежі XIX- XX ст. спричинили до появи не тільки нових надій на майбутнє української нації у новому XX ст., а й до утвердження нових ідей у літературознавчому дискурсі, передусім у літературно науковій критиці (дефініція, шо її вперше застосував Л. Білецький). Процес народження критичної рефлексії Л. Білецький уподібнює науковій творчості. «1) інтуїтивне відкриття нових обріїв у тій ділянці науки, у якій він (дослідник. — Авт.) працює; 2) таке методологічне обґрунтування цих нових винайдень, щоб вони зі свого захованого

стану, обов’язкового інше для автора їх, перейшли до конкретного життя, до об’єктивного існування, приступного для широких кіл учених і суспільства»1

Особлива роль у цьому процесі належала І. Франкові — письменникові і вченому виняткові заслуги якого не тільки в узагальненні українського літературознавства останніх десятиліть XIX ет,, а й в окресленні перспектив літературознавчих пошуків початку XX ст.

У 90-x роках XIX ст. наукові праці І. Франка з проблем історії української, польської, російської літератур, порівняльного літературознавства набувають всеслов’янського, і зрештою, всеєвропейського резонансу. До оцінки його праць, насамперед наукових, звертаються Агатангел Кримський, Ватрослав Ягич, Йозеф Іречек. В особі цих видатних філологів літературознавча діяльність І. Франка мала суворих і вимогливих дослідників.

У своїх студіях над історією української літератури І. Франко за декларував вимоги культурно-історичної школи як основні. У синтетичних працях «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року», «Южно-русская литература», «Із секретів поетичної творчості» та інших традицій культурно-історичного підходу до аналізу виявилися домінуючими, хоча у них не зайвими були традиції порівняльно історичною літературознавства, як і біографічного та психологічного методів. Жодна зі згаданих розвідок І. Франка не обходилася без ґрунтовного аналізу естетичних особливостей художнього твору.

Літературознавчі концепції кінця XIX початку XX ст. найповніше відображають статті І. Франка «Слово про критику» (1896), «Із секретів поетичної творчості» 1898), «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» (1898). Самі назви проблем, що їх порушує автор у праці «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах», дають змогу відчути Франкове бачення тих нових ідей, що дискутувалися у європейській літературознавчій науці. «Літературні моди Корифеї, формули і школи. Чергування натуралізму, символізму і декадентизму в Франції. Патологія і дегенерація. Посмертні вірші Верлена і пам’ятник Гі де Мопассана. Ювілей Детлефа фон Лілієнкрона. Доля Арно Гольца. Декадентизм у поляків. Чеська «модерна» і Я С. Махар». Інтернаціоналізація літературного процесу на зламі XIX- XX ст. вела до тієї ситуації, коли найвищі досягнення національної літератури стають набутками культурної скарбниці всього людства Досягненням української літературознавчої думки став вислів І. Франка про літературу, яка уподібнюється до дерева, що своїм корінням впивається в національний ґрунт, а кроною сягає інтернаціональної сфери.

Під впливом літературознавчих розвідок І. Франка в Україні формується когорта молодих учених, які беруть до уваги методи наукової праці свого вчителя, передусім систему понять зі сфери літературознавства і літературної критики. Торкаючись проблем теорії критики, І. Франко з’ясував різницю між способами аналізу поточної літературної критики і наукової критики, яка намагається відшукати усі секрети творчості. Якщо перша ставить своїм завданням розглянути ідеї твору, то друга аналізує передусім мистецьку вартість твору. Наукова критика повинна, читаючи літературний твір, не заглиблюватися в ньому так, аби дослідник не бачив нічого за межами світу, створеною фантазією автора твору «Він (літературознавець - Авт.) не обов’язаний до такої об’єктивності як критик науковий, він може супроти авторового суб’єктивізму висунути свій суб’єктивізм, звісно, без фальшування автора, без підсування йому того, чого автор не говорив, без злобної несправедливості»2. У вивченні літературного твору не може бути шаблонного підходу, опертого на якісь вічні і незворушні формули. Дослідник має право допускати й елементи суб’єктивного підходу до аналізу, які, проте, не можуть виходити з перекручування фактів, навмисного спотворювання всього того, що відобразив автор у творі.

Своєю працею «Слово про критику» І. Франко започаткував «професійну» розмову про літературознавчі виступи, які формують естетичний смак. З’явившись у кризовий для українська теоретико-естетичної думки момент, Франкове «Слово про критику» увібрало тогочасну літературну проблематику, піднесло її на рівень сконцентрованого програмного осмислення. Як в поетичній творчості збірка «Зів'яле листя» була виявом нової, модерної естетики, так і стаття «Слово про критику» визначила перехід українського літературознавства від доби позитивізму до епохи модерну.

І. Франко не сприймав позицій суб’єктивізму в критиці французького критика Ж. Леметра, висловлені ним у статті про П. Бурже, вбачаючи небезпеку поширення суб’єктивізму у європейській критиці. Безпринципність в оцінюванні літературних творів призводить до морального виродження, що ілюструє галицький вчений на прикладі знаного німецького критика Германа Бара. Суб’єктивна, безпринципна і ненаукова критика доведена у нього до того, що робиться виразом примхи, вибухом ліричного чуття і не є жодним тверезим, розумно умотивованим осудом.

Шлях літературної критики, на думку І. Франка, не є самостійним, тому термін «критичний» набував тут чисто риторичного характеру, адже критика «повинна бути якомога науковою, тобто основаною на певних тривких законах — не догмах, а узагальненнях, здобутих науковою індукцією, досвідом і аналізом фактів»3. Отже, роль чуттєвих аргументів у науковому мовленні надзвичайно мала. Критика М. Драгоманова «неполітичної» літератури; перші публікації поезії Лесі Українки, дискусії навколо них, листування між М. Драгомановим, Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, О. Огоновським та ін. змушували І. Франка до науково-теоретичного обґрунтування категорій ідейності та тенденційності в літературі. У статті «Леся Українка» (1898) він пише про зв’язок ідейною змісту з поетичною красою художнього твору: «Поетичний твір я називаю ідейним тоді, коли в його основі лежить якийсь образ, факт, враження, чуття автора. Вглибляючися фантазією в той образ [...] автор силкується сконцентрувати його, віднайти, відчути його суть, його значення, його зв’язок з цілістю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а піднести те, що в нім є типове, ідейне»4. Міркування І. Франка підкріплені конкретним аналізом поезій Лесі Українки та висновки про саме поняття поетичної краси: «Поетична красота се не є красота поетичної форми, ані нагромадження якихсь нібито естетичних і гарних образів, ані комбінація гучних слів. Усі ті складники тільки тоді творять дійсну красоту, коли являються частями вищої цілості — духовної красот, ідейної гармонії. А тут, як і на кожнім полі людської творчості, головним рішучим моментом є власне та душа, індивідуальність, чуття поета»5. І. Франко не мислить поетичної краси поза ідейністю, відкидав аполітичним індивідуалізм. На думку вченого, тільки високі вимоги «поетичні», перетоплені у чутливій душі поета з ідейною гармонією, можуть розбуджувати «почуття політичне». Для літератури однаково важливими є її «утилітарні» функції, як і «функції політики однак література є функцією суспільною, утилітарною в високім значенні того слова.. »6.

У трактаті «Із секретів поетичної творчості» І. Франко чітко вирізняє три типологічні відміни літературознавчого аналізу: а) згадана уже «суб’єктивна» критика, що прагне стати артистичною, творчою, чи тільки репродуктивною, мистецтвом смакування літературних творів. Така критика не оперує науковими аргументами, а навіює свою думку засобами «поетичної сугестії» (до європейських літературознавців такого типу Франко зараховує Г. Бара, Ж. Леметра, П Бурже, у творах яких імпресіоністські мотиви стали основними. Для дослідників цього типу традиція зайва. Головним у їхніх критичних матеріалах є мистецтво насолоди); б) «реальна» критика М. Добролюбова, для якої твір мистецтва «має таке саме значення, як явище дійсного життя», «се була переважно пропаганда певних суспільних та політичних ідей під маскою літературної критики»7; в) «наукова» критика насамперед «естетична», яка орієнтується на методи наукового дослідження, що їх використовує сучасна психологія.

Літературознавчі концепції І. Франка на зламі XIX—XX ст. значно вплинули на дальший розвиток усього українського літературознавства, особливо перших десятиріч XX ст., коли українська література стає частиною загальноєвропейського літературного процесу, коли вся європейська культура чітко означила потребу радикального оновлення світоглядних орієнтацій та естетичних засад творчості. «Саме у цей період складаються нові концепції героя в різних національних культурах, що постулює зміні системи художньо-естетичних вартостей. Характерним образом нової епохи стає герой підкреслено індивідуалістичної свідомості, нерідко схильний до епатажу громадської думки та традиційних естетичних смаків. Водночас у ньому пізнаються риси фаустовської душі європейської культури, тобто органічний зв’язок з інтелектуальним духом попередніх культурних епох, зокрема просвітництва та раціоналізму XIX віку»8.

В українському літературознавстві вироблялися принципи оцінювання літературних творів відповідно до злоби дня. Органічний зв’язок літературознавства, й українського зокрема, з інтелектуальним духом попередніх епох виявився передусім у дискусіях того часу. Скажімо проблеми, порушувані раніше М. Драгомановим у його теорії «літератури для домашнього вжитку», тою чи іншою мірою виникають наприкінці 80-х — на початку 90-х років. Такі приклади маємо, зокрема, у полеміці М. Драгоманова — Б. Грінченка «Листи на Наддніпрянську Україну», як і «Листи з України Наддніпрянської», торували шляхи подальшому розвитку української літератури.

Традиції порівняльно-історичного літературознавства, культивованого у другій половині XIX ст. у працях О. Котляревського. М Драгоманова. І Франка та інших, наприкінці XIX — на початку XX ст. знайшли своє продовження у дослідженнях Олександра Колесси (1867—1945), праці якого були виявом пізнього компаративізму в українському літературознавстві, де «відбувся різкий поворот від спільного вивчення багатьох літератур до окремішнього спеціального вивчення інше однієї національної літератури, що значно звузило сферу прикладання порівняльного методу і обмежило предмет порівняльно-історичного літературознавства, звівши його до реєстрації літературних контактів і взаємин. Разом з тим, ці контакти внаслідок стрімкого формування всесвітньої літератури наростали і вимагали до себе підвищеної уваги»9. У праці «Шевченко і Міцкевич (Про значінє впливу Міцкевича в розвою поетичної творчості та в генезі поодиноких поем Шевченка)» (1894) О. Колесса, торкаючись проблеми впливу Міцкевича на Шевченка, віднаходив цей вплив навіть там, де його не було. Не випадково критика закидала О. Колессі дещо штучне вишукування слідів впливу А Міцкевича на творчість Т Шевченка. Хоча можемо стверджувати, що О. Колесса показує оригінальність Шевченкової творчості, що постала на міцній національній основі. Зрештою сам І. Франко цінував ранні праці О. Колесси зокрема і фольклористичні розвідки.

Л. Білецький вважав, що у передмові до згаданої студії О. Колесса виявив добре знання європейських літературознавчих шкіл (Тен, Еннекен, Брандес, Фаг’є) та праць російських дослідників (Добролюбов, Веселовський).

Однією з хиб аналізованої студії було те, що деякі теоретичні судження, пов’язані з порівняльно-історичним аналізом, не містили глибокого наукового обґрунтування, властивого працям попередників О. Колесси (М. Драгоманов, І. Франко).

Концепція О Колесси-компаративіста проявилася у його праці. «Погляд на сучасний стан історичних розслідів українько-руської літератури». Беручи до уваги найдавніший період, О. Колесса тісно пов’язує його з тодішнім станом національного придушення українців царським урядом. Дослідник стверджує амбівалентність розпитку української літератури на той час. «Чим більше пропиралася в руському письменстві індивідуальність українсько-руського народу — тим менше беруть на увагу відповідний період літератури російські учені у своїх загальних оглядах»10.

Прихильник порівняльно історичних студій у літературознавстві, О. Колесса у статті «Наукова діяльність І. Франка» (1913) намагається показати місце письменника в історії європейської думки. Визначаючи роль М. Драгоманова у формуванні літературно-естетичних уподобань письменника, автор надто прямолінійно говорить про вплив позитивізму Конта і Спенсера, еволюціонізму Дарвіна та Геккля, суспільних теорій російських, французьких та німецьких соціологів, у тому числі Лассаля і Маркса, які мали вирішальний вплив на формування світогляду та ідеологи І. Франка. Вже пізніше, в радянські часи, такий погляд дослідників на творчість І. Франка став домінувати, а світогляд письменника практикувався однобоко як суто марксистський. Але тоді, у 1913 р., О. Колесса лише частково міг торкнутися світоглядних позицій І. Франка, зрештою питання цілісної оцінки світогляду письменника О. Колесса не ставив.

О. Колесса писав про знання І. Франка у сфері європейської літературної критики від Буало, Лессінга до Тена, Гійо та Леметра, Брюнетьєра та Геннекена, від Геттнера до Брандеса, від Бєлінського і Добролюбова до Веселовського, Пишна, Михайловського, твори яких письменник перекладав. Такі надто поверхові спостереження О Колесси знайдуть своє глибше трактування у пізніших працях дослідників початку XX ст.

Важливим внеском у розвиток теорії літератури були аналізовані О. Колессою статті І. Франка «Із секретів поетичної творчості» та «Теорія і розвій історії літератури». О. Колесса бачить близькість літературознавчої концепції до естопсихології Е. Геннекена. І Франко, як зауважує О. Колесса, завжди виключає з естопсихологічних дослідів будь-який суб’єктивізм при аналізі художньою твору, спричинений індивідуальним смаком, водночас гостро виступав проти усякого догматизму. На думку О. Колесси, у літературознавчих студіях І. Франка іноді відчувається відхід від європейських літературознавчих шкіл, зумовлений передусім нагальними потребами, як і напрямом формування власної суспільної ідеології.

Певного уточнення потребувала думка О. Колееси про ставлення І. Франка до модерних явищ у літературі, зокрема до теорії «мистецтва для мистецтва». Термінологічно незвичним для нас є визначення О. Колессою критики І. Франка як ідейно-естопсихологічної чи естетично-ідейної. «У своїй літературній критиці, так само як і поезії і повісти, не І. Франко поклонником засади штука для штуки, але штука для життя і суспільності у зв’язку з нею як сконцентрований відблиск її соціальної будови та духовних устремлінь свого часу. Але ся штука для суспільності мусить бути дійсно штукою, мистецтвом відповідати всім вимогам новітньої естетики»11.

В історико-літературних працях І. Франка, на думку дослідника, проявилася історично-прагматична точність О. Пипіна, поєднана з багатством порівняльного матеріалу, властивим О. Веселовському, М Дашкевичеві або Г. Брандесу. І. Франко як історик літератури, вважав О.Колесса, не дотримувався у своїй творчості якоїсь однієї літературознавчої методи.

1918 р., після закриття кафедри української філологи у Львівському університеті, О. Колесса, професор української літератури, викладає, а згодом стає ректором Українського Вільного Університету у Празі. У праці «Генеза української новітньої повісти» що була прочитана як інавгураційний виклад ректора, автор бачить головну динамічну пружину літературної еволюції українського народу у взаємодії «між місцевою культурною суспільною та національною сферою а посторонніми течіями загальноєвропейських чи світових літературних прямувань і визначних літературних витворів особливо сусідніх і споріднених народів, — взаємоділане між елементами традиційними того ж народу, його літературної й колективної, людової творчості та особистими індивідуальними імпульсами, помислами та прикметами творчого таланту поодиноких письменників»12. Праці О. Колесси продовжили порівняльно-історичні студії М. Драгоманова, М. Дашкевича, І. Франка і стали важливим чинником розвитку української філологічної науки.

1 Білецький Л. Основи літературно-наукової критики — К., 1998 — С. 37

2 Франко І. Слово про критику // Франко І. Зібр. творів: У 50 т — 1981 — Т. 30 — С. 216

3 Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. творів: У 50 т — К , 1981 — Т. 31 — С. 51

4 Франко І. Леся Українка // Там само. — С. 272

5 Там само — С. 273-274

6 Франко І. Переднє слово [До видання Шевченко Т.І. «Перебендя» Львів, 1889] // Там само — 1980 — Т. 27 — С. 289

7 Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. творів: У 50 т — 1981 — Т. 31 — С 52.

8 Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму — Івано-Франківськ, 1998 — С. 30

9 Папуша І. До методології літературознавчої компаративістики // Наукові зап. Терноп. держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Серія Літературознавство — 2001 Вип. 1(9) —— С. 72

10 Колесса О. Сучасний стан розслідів українсько-руської літератури — Львів, 1901 — С. 3-4.

11 Колесса О. Наукова діяльність Івана Франка // ЛНВ, 1913 — Т. 63. — Кн. 9 — С. 264

12 Колесса О. Генеза української повісті — Прага, 1927 — С. 3