Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Сергій Олександрович Єфремов (1876—1939)
«НОВІ СТЕЖКИ «МОЛОДОЇ УКРАЇНИ»
І. УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

Панівним в українському літературознавстві початку XX ст. залишається культурно-історичний підхід до аналізу літературного твору, одним з найактивніших представників якого був видатний учений-літературознавець, критик, публіцист, громадський діяч С. Єфремов. За своїми філософськими поглядами учений є послідовником Дж. С. Мілля, тобто реальної школи у критиці, для якої твір мистецтва, як і в поглядах М. Добролюбова, мав «таке саме значення, як явище дійсного життя» (І. Франко).

На сторінках «Літературно-наукового вісника» в перші роки XX ст. розгортаються дискусії з проблем дальшого розвитку української літератури. Так. М. Вороний, намагаючись стимулювати українських письменників до створення художніх полотен, які б ішли у руслі європейських тенденцій, стверджував, що в майбутніх літературних творах мусять бути подолані тенденційні теми та ідеї. Вони мають відзначатися філософською глибиною, художністю, відсутністю побутово-етнографічного зображення, щоб відірвати читача від жахливої дійсності. У них мусило б бути «хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю»¹ і — ніякої тенденції. «Між ідеєю і тенденцією (перед взятістю) лежить величезна різниця, — вважає М Вороний. — От проти псевдо штуки чи штуки тенденційної, проти римованої прози я й виголосив свою девізу», «поезії з патріотичними вигуками та покликами, з не в міру солодким щебетанням та сентиментальним зітханням поробились такими нудними шаблончиками, що годні скоріш відвернути від української поезії, ніж зацікавити нею»².

Заклик М. Вороного набув широкого резонансу й породив усеукраїнську дискусію, в центрі якої опинився С. Єфремов. Дослідники по-різному оцінювали літературознавчі концепції С. Єфремова як «ідеологічні» (Л. Білецький); як суб’єктивно-соціологічні (В. Дорошенко), що виходили зі школи російського народника М. Михайловського .Вплив російського народництва на формування світогляду С. Єфремова був, але надто вирізнялася національна домінанта. Елеонора Соловей вважає, що на С. Єфремова найбільший вплив мало українство спершу стихійне, пізніше — українство М. Драгоманова, а вже потім російська критика, публіцистика і література. Справді, у працях російських критиків можна було знайти багато співзвучних своєму часові ідей і «найважливіший вислід того впливу те, що слідом за Михайловським молоді українські адепти стали в опозицію до марксизму»³

Чи можна говорити про вирішальний вплив російського народництва на С. Єфремова? Справді, ідея служіння народові, як основна, вплинула на українського вченого і літературознавця. Проте С. Єфремов, як вчений і літературознавець, захищав свої ідеали, що зводилися до обстоювання і плекання національних святинь українського народу.

Не заперечуючи певного впливу російського народництва на українських культурних діячів, С. Єфремова зокрема, не можна не звернути уваги на те, що вирішальним в українському народництві було живе спілкування та спільна праця С. Єфремова на громадській ниві з ровесниками-однодумцями, а також із О. Кониським, В Антоновичем та Б.Грінченком, які набували життєвої конкретики та відповідності злободенним проблемам. «Багато зобов’язаний народництву, Єфремов переріс його достатньо, щоб у «Карпенку-Карому» вже міг назвати саме народництво швидше релігійною сектою, аніж громадським рухом з широким розумінням та ясним теоретичним світоглядом»⁴. Має рацію Е. Соловей, стверджуючи, що в чомусь, ясна річ, С. Єфремов залишався в полоні народницьких ідей, що виявилося передусім в обстоюванні народних святощів. Водночас і О. Кониський, і С. Єфремов, як і їхні однодумці, намагалися підтягнутий простий народ до передових ідеалів епохи, при цьому молоді на той час діячі українського руху стали в опозицію до марксизму.

Намагання деяких сучасних дослідників принизити народництво є штучним, як і штучними є спроби довести примітивізм мислення тих, хто обстоював національні святощі у літературі. Молоді діячі українського національного руху (В. Антонович, О Кониський, пізніше С„ Єфремов) значною мірою сприяли зверненню літератури до нових тем, нових проблем. Такі ідеї характерні і для народництва в інших літературах. Леся Українка у відомій статті «Два напрями у новітній польській літературі» писала про те, що польське народництво оновило польську літературу.

Соціологічна концепція літератури не заперечувала оцінки естетичних цінностей твору. Взяте від російського філософа XIX ст. Г. Плеханова, збігається з поглядами Е. Канта: «Можна сказати, що не людина для краси, а краса для людини». А це вже утилітаризм в його справжньому, широкому змісті, тобто в змісті, корисному не для окремої людини, а для суспільства, племені, роду, класу. Але саме тому, що ми маємо на увазі не окрему особу, а суспільство (плем’я, народ, клас), у нас залишається місце й для кантівського погляду на це питання; судження смак, безумовно, передбачає відсутність будь-яких утилітарних міркувань у індивідуума, який його висловлює Тут теж повна паралель із судженнями які висловлюються з погляду моралі: якщо я оголошую цей вчинок моральним тільки тому, що він мені корисний, то я не маю ніякого морального інстинкту»⁵.

Для Г. Плеханова немає абсолютного критерію прекрасного, а об’єктивний є — гармонія між змістом і формою Той самий критерій є об’єктивним і для С. Єфремова.

Г. Грабовим, погоджуючись і думкою дослідників про народницьку основу літературознавчої концепції С. Єфремова, говорить все-таки про низку особливостей, які значною мірою відрізняються від, поглядів М. Михайловського: «Центральна концепція народництва, себто концепція літератури на службі народу, випливає і тривалої панівної течії в російському й українському письменстві — від Бєлінського й Чернишевського, Франка і Грінченка. Йдеться тут не так про романтичну спадщину та нашарування позитивістських ідей (віра в прогрес, постулат наукової бази, зокрема дорогою впливів Драгоманова і Франка), як про те, що в контексті російської імперії література була чи не єдиною альтернативою до існуючої політичної системи вона, як і літературознавство, стала сурогатом політичної дійсності або радше — полем її дії»⁶

На жаль, дослідник одним розчерком зараховує до народників письменників, дуже різних за своїми ідейно-естетичними уподобаннями. Адже народництво у Росії в Україні мало різні настанови. Сам С. Єфремов вкладає у поняття «народне» зміст «національне». В Україні не існувало «ходіння в народ», як це було в Росії. Отже, за термінологією С. Єфремова, «народний» письменник асоціюється з поняттям «національний».

Сучасні дослідники Т. Гундорова та Н. Шумило вважають, що зріле літературне народництво було неодностайним у відповіді на питання про сутність літератури і культури. Воно «включало в свої рамки відмінних Шевченка і Куліша, Франка і Нечуя-Левицького. Основним положенням політичного народництва була концепція народу як селянства, яке підтримувало багато ідеологів, зокрема І. Франко. У творчості І. Франка народ став об’єктом зображення й найвищою метою літературної творчості. Інтелігенція має значення постільки, поскільки виконує суспільну та літературну роль для народу»⁷.

Справді, різними були Т. Шевченко і П. Куліш, ще більшими антиподами були І. Нечуй-Левицький та І. Франко. Якщо І. Нечуй-Левицький створив певну естетичну формулу, якій відповідали його етнографічно-селянські твори, то І. Франко виходив далеко за межі традиційного народництва і об’єктом зображення, і метою літературної творчості. Безсумнівно, інтелігенція у творах І. Франка виконує суспільну і літературну роль для народу, проте це аж ніяк не відповідає традиційним приписам народництва. Адже своєю творчістю, може не стільки художньою, як літературознавчою, І. Франко виходив далеко за межі традиційного народництва.

Звернення до народниці ва дослідниця Соломія Павличко пояснює тим, що за відсутності державності в Україні література замінювала цю державу, що тягло за собою бажання і потребу писати у відповідному стилі і напрямі. «Тісний зв’язок з ідеєю відродження мала ідея про славне минуле, втілена в романтизмі. Під кінець століття абстрактна, романтична ідея суспільного виродження звузилася до відродження літератури, що означало творити літературу за певною ідеологічною схемою та засобами народної мови. Відбувалося творення певної ідеальної реальності»⁸. У цьому випадку маємо трактування народництва як певного політологічного поняття. Та роль, що й виконували літературознавство і критика, справді сприяла їхній національній заангажованості. Зрештою, і література, і літературознавство у кожній країні були національно спрямованими.

Розуміння завдань літератури початку XX ст. викладене у статті С. Єфремова «В поисках новой красоты» (1902), в якій ви явилося негативне ставлення до Г. Хоткевича, О. Кобилянської, Н. Кобринської, К. Гриневичевої, А. Крушельницького, В Стефаника, О. Авдиковича, у чиїх творах автор побачив сліди декадансу та символізму, не інше надмірне захоплення естетизмом, а й антигромадську позицію, що, на думку критика, було неприйнятним для української літератури. Українські письменники не мають права заради естетичної насолоди жертвувати інтересами народних мас, як вважав С. Єфремов, прискіпливо оцінюючи паростки нового літературного напряму, що згодом став іменуватися модернізмом

І. Франко застеріг молодого критика від спроби поверхово кваліфікувати явища досить відмінні за своїми естетичними принципами. Такими, зокрема, відмінними за своєю суттю були декаданс, що характеризував кризові явища у літературі та мистецтві кінця XIX — поч XX ст., і символізм що є однією з характерних рис мистецтва від початку його існування. З іншого боку, І. Франко не радив й абсолютизувати соціологічні критерії в аналізі літературного твору, шо збіднює аналіз художнього твору. Зрештою, мистецька вартість твору визначається глибиною та тонкістю психологічного аналізу, а не громадсько-політичними позиціями митця. Антимодерністські погляди С. Єфремова проглядаються й у статті «На мертвой точке» (1904), предметом критики якої став збірник «З-над хмар і долин» (М. Вороний, О. Кобилянська, В. Щу-рат, Г. Хоткевич, І. Липа, П. Карманський та ін.).

Саме ці статті створили імідж С. Єфремова як адепта соціологічного напрямку та ворога модернізму. До цього спричинилася згадувана уже полеміка С. Єфремова з Б. Лепким 1912 р. Б. Лепкий у своєму «Начерку історії української літератури» (1909) задекларував намір написати істерію літератури, в якій би художні твори були схарактеризовані насамперед як іманентні, суто мистецькі явища. З цього приводу він зазначав «Признаюсь, що найбільше промовляло би мені до серця завдання розслідити, як почуття естетичне об’являлося з нас в творах словесних (говорених і писаних), як розвивалося у них те чуття, та як росла уява, — значиться, безумовним постулятом літератури покласти красу, до котре рветься дух людський, а котрої докази дав наш народ в своїх прекрасних піснях»⁹

Продекларувавши естетичний принцип, Б. Лепкий так і не здійснив його, бо «принципом краси не можна охопити ні всіх потреб людського духа, які має задовольняти і задовольняє письменство, опонував С. Єфремов Б. Лепкому, — і навіть спеціальної сфери людської творчості. Естетичні емоції — то тільки частка, і дуже невелика частка того духовного надбання, що дає нам кожне письменство поза естетичною втіхою лишається ще величезна гама інших пережидань од творів мистецтва»¹⁰.

Сам С. Єфремов, до речі, аналізуючи, ні декларативно, ні практично не відкидав естетичного принципу, проте вважав неприпустимим обмежувати ним літературознавчий аналіз. Цікавим здобутком літературознавчої думки на зламі століть є запропонована С. Єфремовим в «Історії українського письменства» (1911) періодизація літературного процесу в Україні, в якій виокремлено три періоди розвитку українського письменства:

1. Доба національно-державної самостійності, що тривала від початків письменства і до кінця XIV ст.

2. Період національно-державної залежності що тривав віл кінця XIV і до кінця XVІІІ ст.

3. Період національного відродження від І. Котляревського і до 20-х років XIX ст. У межах кожного окремого періоду, як вважав С Єфремов, існували окремі етапи розвитку

«Історія українського письменства» С. Єфремова свідчила про його мітко виражену соціологічну концепцію. М. Зеров вважав, що соціологічний принцип дослідження, яким толерував С. Єфремов, мав право на існування у літературознавстві 20-х років, хоча він не заперечував і суто формального підходу до аналізу літературною твору у цей час. На його думку, літературні дослідження без соціологічних спостережень, без зв’язку з суспільно-економічними характеристиками, ризикують залишитися мертвосхоластичними, з іншого боку, формальний (морфологічний) метод дає в руки дослідникові точні відомості, які не дають йому впасти в суб’єктивізм під час оцінки твору.

М. Зеров зауважив надмірний оцінно-критичний і публіцистичний характер «Історії українського письменства» С. Єфремова, брак історично-літературного аналізу, побіжність «легких, як мереживо», ідеологічних етюдів замість «докладних, опертих на біографічні дані» характеристик письменників тощо. Та попри усе «Історія…» С. Єфремова «і досі зостається єдиним суцільним, перейнятим однією ідеєю оглядом української літератури, прекрасною і сильною композицією, яка довго ще служитиме вихідною точкою нових історико-літературних дослідів». «Справжнім вінцем критично-публіцистичної манери» назвав М. Зеров «Історію українського письменства»¹¹ С. Єфремова.

Важливим у концепції С. Єфремова було те, що завдання літератури полягало не у пропаганді етнографізму, гердерівського Volkstum, а у відтворенні духу народу в його порівнянні з іншими народами. «Письменство кожного народу величезну має вагу як вираз творчої сили нації, з одного боку, та межинародного єднання і впливів, з другого. Кожне національне письменство, годуючись помітними і непомітними впливами од інших письменств, все таки органічно переробляє і перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали і змагання, її інтереси й потреби»¹²

В. Дорошенко закидав С. Єфремову, що його близькість до російської суб’єктивістичної школи в соціології призводила до того, в сусідніх літературах йде перестрілка на нових позиціях, виробляються в літературних лабораторіях нові комбінації та елементи, то в нас письменники пережовують стару патріотично-романтичну жвачку і вперед не хотять зробити кроку. А коли хто і зробить, то його сіпнуть за полу, не послухає — назвуть безбатченком і пустять на чотири вітри»¹³

Намагання критиків-модерністів будь-яким чином заперечити те, що створив С. Єфремов, були очевидними. Естетичні уподобання М. Євшана, як і переважної більшості критиків «Української хати», були не цілком усталені їх літературно-естетична концепція найрельєфніше виявилася у трьох книгах М. Євшапа. «Тарас Шевченко». «Під прапором мистецтва», «Куди ми прийшли», кількох десятках статей та рецензій, друкованих у «Літературно-науковому віснику», «Українській хаті» та інших виданнях. М. Євшан часто сперечайся, в запалі суперечки втрачав почуття міри, що стало причиною багатьох непорозумінь із тодішнім суспільством, а іноді і його повного несприйняття. На жаль, в українському літературознавстві осіннім часом відбулася певна глорифікація модернізму (праці С. Павличко, Г. Гундорової). Модернізм видається як найвищий вияв української літератури, причому іде його протиставлення іншим напрямам у літературі того часу. Намагання показати критика, який у двадцятип’ятирічному віці висловив естетичну програму цілого покоління, виглядають дещо перебільшено.

М. Євшан, М Сріблинськии не мали у цей час чітких літературно-естетичних орієнтирів. Уже сам перелік імен багатьох теоретиків та істориків літератури у статтях М. Євшана свідчив, що він черпав знання і естетики авторів, які стояли на діаметрально протилежних ідеологічних та естетичних позиціях. Ніцше, Фіхте, Луначарський, Гійо та ін. У світогляді та критичній спадщині М. Євшана тісно переплелися з суб’єктивізмом позитивістичні філософські ідеї. Сучасна література, на думку критика, має відійти від застарілих стереотипів, мусить дати Україні культурні цінності справжньої вартості. «Творчість це зовсім не форма, не догма, не відповідь не позитивний ідеал, який лишається вже тільки для вигоди всіх терплячих і упосліджених. Хто поводиться з творчістю як з наймичкою, той не знає, де лежить правда і свобода чоловіка. За кожним твором перш усього криється чоловік. Творчість це скарга на недостаток життя, це протест проти упокорюючої буденщини, економізму»¹⁴, це протест проти сірятини буднів, проти утилітарного підходу до творчості. Заперечуючи теорію «мистецтва для мистецтва», він наголошує. що ця теорія — всього лише «глупа формалістична манера». Справжня жива поезія не покликана служити живому естетизмові. Митець мусить мати свободу творчості, яку ніхто не може скувати, і бути глибоко національним. Для Богацького, Сріблянського, Євшана, нарешті для Товкачевського — головного соціолога, політолога і філософа журналу, для деяких інших авторів «Української хати» націоналізм означав розбудову нації з метою її майбутньої самостійності, а також розбудову того, що тепер називається національною ідентичністю, національною свідомістю одиниць, які склали загал, українське громадянство. В основі націоналізму, як і в основі культурологи журналу, передовсім Євшана і Сріблянського, лежав індивідуалізм. Не народ, а вища одиниця, яка своєю діяльністю або мистецтвом може повести загал, змінити його, поставлена у фокусі всієї критичної діяльності «Хати»¹⁵. Апеляція до поняття «народ» як абстрактного поняття, до якого начебто апелювали попередники М. Євшана і проти якого виступали критики «Української хати», тут надто абстрактне. Зрештою, націоналізм як ідеологічна доктрина був основою того українського загалу, найвидатнішими представниками якого були І. Франко, і Єфремов.

Особливо гострими були виступи М. Євшана проти тенденційності у літературних творах. Скажімо, коли В. Винниченко у «Спостереженнях непрофесіонала» стверджував, що марксизм має рацію у претензіях на свою літературу, свою етику, свої розуміння краси, то М. Євшан стверджує, що краса ( тільки одна для всіх. «Правда, єсть література народницька, пролетарська, католицька, українофільська, — але це власне література, але не творчість. Соціальний демократ може бути творцем, але з хвилею, коли він творець — він перестав бути соціальним демократом»¹⁶.

Такі ж виступи М. Євшана проти твердолобої тенденційності, пустопорожньої фрази звучать майже в усіх статтях критика, що містять аналіз української літератури початку XX ст. Підносячи літературну творчість на небувалу височінь, він вважає, що сучасна література мусить відійти від заскорузлих стереотипів, мусить придбати Україні справжні культурні цінності. У статті «Суспільний вплив і артистичний елемент в творчості» дослідник писав: «Хай мистецтво буде мистецтвом, краса красою, то й уся їх роль в житті буде сповнена. Мистецтво є самоціль — хоч грунт, на якому виростає мистецтво, це очевидно — життя»¹⁷

М Євшан добре усвідомлював, що справжню літературу можна творити тільки високим артистичним творчим змаганням, а стара українофільська традиція вбила його в зародку. Якщо подолати українофільську тенденцию, засиджену хранителями «народних святощів», то з’являться справжні художні полотна. Високу культуру українського слова засвідчують, на думку дослідника, такі твори, як «Земля» Ольги Кобилянської, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Лісова пісня» Лесі Українки та новели Василя Стефаника.

Отже, М. Євшан, як і інші критики «Української хати», уособлював в Україні одну з великої кількості течій, шкіл, індивідуальних явищ у модерній літературі, які не зводилися до одного художньо-стильового знаменника. Творча думка в українській літературі на той час почала йти за яскравими досягненнями світової культури, іноді не зауважуючи своїх культурних надбань. Водночас для критиків «Української хати» найважливішою була культура рідного слова, той природний ґрунт, без якого будь-який твір вийде штучним і невдалим. Цю тенденцію самокритично визнавав М. Євшан «Ми занадто хапаємося до «ласощів», навіть не знаючи ще, чи вийдуть вони нам на здоров’я, беремося їх смакувати та прицмокувати устами. А література — се не ласощі і не смакування окремих лише одиниць, а вислів укритих сил, вислів його найкращих почувань, поривів — тої стихійної сили слова, в якому єсть і краса, і естетика, і філософія, і естетичний зміст»¹⁸.

Критики «Української хати» завершили перед Першою світовою війною ті концепції у літературознавстві, що були народжені на початку XX ст. М. Євшаном.

¹ Літературно-науковий вісник — 1901 — Кн. 9 — С. 14

² Цит. за Життя і революція — 1925 — Кн. 10 — С. 73-75

³ Соловей Е. Сергій Єфремов: доля і спадщина // Єфремов С. Вибране — К , 2002 —С. 6

⁴ Соловей Е. Сергій Єфремов доля і спадщина // Єфремов С. Вибране — К. 2002. —С. 6

⁵  Плеханов Г. Избр. философских произведений: В 5 т. — М., 1958 — Т. 5 — С. 434

⁶ Грабовий Г. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка —К, 1997 — С 428-429

⁷  Гундорова Т., Шумило Н. Тенденції розвитку художнього мислення (Початок XX століття) // Слово і час. — 1993 — № 1 — С. 33.

⁸ Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1999 — С. 34

⁹ Лепкий Б. Начерк історії української літератури —Коломия, 1909 — Кн. 1 — С 21- 22

¹⁰ Єфремов С. Історія українського письменства — Киів, 1924 — Т.1 —С 15

¹¹ Зеров М. До 25 літнього ювілею С. О. Єфремова // Зеров М. Українське письменство // Упор. Н. М. Сулима — К. , 2003 — С.316

¹² Єфремов С. Історія українського письменства. — Київ, Ляйпціг, 1924 —Т. 1 — С 13-14

¹³ Сріблянський М. Pro domo sua // Українська хата — 1909 — С. 428

¹⁴ Євшан М. Листи з Галичини // Українська хата — 1913 — С. 36

¹⁵ Павличко С. Від «модернізму» до модерности: Теоретичний екскурс «Української хати» // Сучасність — 1995 — № 10 — С. 99

¹⁶ Євшан М. Українська література в 1913 році // Українська хата — 1914 — С. 40

¹⁷ Євшан М. Суспільний вплив і артистичний елемент в творчості // ЛНВ. — 1911 — С. 547-555

¹⁸ Євшан М. Suprema lex // Українська хата. — 1914 — С. 277