Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Формування політичної нації (організації, товариства, партії)
ІСТОРИКО-ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС ДОБИ (1890-1913)
І. УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

Останні десятиліття XIX ст. час шукання нових ідейних напрямів, нових шляхів політичної діяльності, час, коли українська молодь, і передусім студенти, бажаючи позбутися аполітичності культурництва українофілів, утворювали по всіх великих містах політичні гуртки

Починаючи з 80-х років XIX ст. програми організацій вводять, крім соціальних, економічних та культурних, проблеми політичні та національні Так, створена з ініціативи лідера народовців Юліана Романчука (1842-1932) організація «Народна Рада» (осінь 1885 р.) офіційно вписує у програму своє організації «розвій руської народності як самостійної народності слов’янської окремо» від польської і російської, оборона прав руського народу і поширення його інтересів та змагань в усіх політичних, культурних, суспільних і економічних відносинах».1

Через три роки (1888) у Львові на перших зборах «Народної Ради» за участі кількох сотень членів з усієї Галичини доктор права, професор львівського університету, номінальний редактор «Правди» Олександр Огоновський зачитав політичну програму організації в якій галичани, усвідомивши свою національну ідентичність, заявляють про єдність з українцями Росії: «Ми, русини галицькі, первобитні жителі сеї землі, є частиною великого двадцятьмілліонового народу і (малоруського), самостійного посеред громади народів слов’янських, окремого як від народу польського, так і від російського». 2

У грудні 1892 р «Народна Рада» в розширеній «народній програмі» задекларувала рівноправність галицьких українців з іншими народами Австро-Угорської імперії та єдність усього українського народу, незалежно від існуючих державних кордонів Як частина «русько-українського народу, що, утворивши самостійність державну, боровся віками за свої права державно-політичні і ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу, без огляду на час і спосіб здійснення своїх прав національних», австрійські українці мусять зосередити свої зусилля на розбудові просвіти, культури, економіки і політики, щоб «довести наш руський нарід до самосвідомості політичної, щоби цілий нарід руський був у силі берегти і добувати повні свободи»3.

Відгомін національно-визвольних змагань українців виходить за межі України. Так, наприкінці 80-х років, студенти-українці Петербурга створили таємний гурток соціалістів-федералістів. Антимосковська спрямованість їх програми, що передбачала боротьбу проти омосковлення України, домагання повної національної автономії України, самоуправи на демократичних засадах, розрив із культурництвом старшого покоління — співзвучні з програмами товариств та організацій на їх батьківщині, зокрема і в Галичині. Під час літніх канікул галицька університетська молодь збиралася у своїх домівках, влучно названими мініатюрними палатами галицького ренесансу», обмінювалася новинами про політичні віяння, духовні здвиги, читала модні тоді твори Ібсена, Ніцше, Сореля, нові українські поезії новели, повісті, слухала старі пісні Вербицького, Матюка, Воробкевича й новостворені пісні О. Ніжанківського і Д. Січинського. «Проламана догматична дрімота патріархального світу дала почин тому неспокою і тій тузі, що знайшли вираз у літературній творчості О. Кобилянської в музиці С .Людкевича, в пориваннях «Молодої Музи» А над усім тим духовним процесом носився великий дух творця, найбільш випробуваного долею _ і в тому трагічному значенні її обранця, дух І. Франка»4.

Наприкінці 80-х років громадсько-освітній рух вже мав палких прихильників у кожному містечку Галичини, він охопив учнівську гімназіальну молодь, готову в будь-який час піти на беззастережну службу новим ідеям, проголошеним М. Драгомановим та І. Франком. Гімназисти ненавиділи польське панське оточення від якого на кожному кроці вносили наругу, різні форми і наслідки якої так образно описали в автобіографіях та художніх творах Марко Черемшина. В Стефаник. О Маковей, Денис Лукіянович (1873—1965), М Яцків (1873 — 1961) та ін. «(Гімназія, фабрика становищ, ослячий міст до золотих комірів, кар’єр, неробства й дармоїдства, пантеон скастрованих наук, над якими сліпають і нидіють тисячі дітей, містичний, культ протекції, лизунства. Тисячі свіжих душ тремтять і в’януть в ній... Тисячі молодих душ кривляться і ломляться на ціле життя, тисячі голодних, вимріяних мріють про свободу та краще життя, а тисячі ситих пустують безпечно! Сліпа, строга, бездушна, порохнява гімназія, укривана під фальшивими блисками спільною етики», таку характеристику тодішній гімназії дав М Яцків у повісті « Огні горять»5.

Опинившись на незнаному і вибоїстому шляху «самостійного життя», молодь шукає засобів для існування, способів послужити рідному народові. Жадоба до нових знань, яких не давала тогочасна школа, прагнення до активної громадської роботи на користь рідного народу привели поступову молодь Галичини в таємні учнівські товариства Там можна було поглиблювати освіту, «вправлятися завчасу в праці на якім-небудь полі, вчитися спільно, щоби бути на будуче корисним суспільності»6.

«Згода» — перший такий гурток, заснований 1884 р. і ініціативи О.Маковея при Львівській гімназії; трохи пізніше Д. Лукіянович у Станіславській гімназії заснував «Поступ»; у четвертому класі гімназії (1886) Лесь Мартович став членом таємного гуртка, створеного селянським сином з Тулови Іваном Плешканом і сином вчителя в підгірського села Молодятин Теофілом Заборовським у Коломийській гімназії. Пізніше (1895) О. Маковей в автобіографічному оповіданні «Весняні бурі» порушив тему національного виховання учнівської молоді, «котре при пануючій тепер шкільній системі не може найти собі місця в рамках обов’язуючої програми і мусить від часу до часу прибігати до форм так примітивних та недогідних, як тайні зв’язки, сходини і товариства»7.

Гуртківці працювали досить активно. Тут систематично готували звіти з дискусіями, виробляли плани політично-просвітньої агітації, яку гімназисти вищих класів вели по селах. Діяльність молодих людей, «з котрих ніхто майже не має ще виробленого імені в літературі і з котрих кожний бажає більше тріумфу правди, тріумфу чесних, наукою прояснених переконань»8, зачіпала цілу масу справ і питань життя суспільного, політичного, економічного та літературно- наукового.

1896 р. Леся Українка та І. Стешенко (1873- 1918) заснували гурток програмно-пропагандистського характеру під назвою «Українська соціал-демократія». Результатом його діяльності можна вважати видання таких кількох брошур «Програма групи», «Про соціалістичну роботу серед українського селянства», «Оцінка програми Української і Соціалістичної Партії», «Царі, пани та люди». Леся Українка реально оцінювала і свій гурток, і український національний рух, який тільки-но набирав сили («Ми - паралітики з блискучими очима, Великі духом, силою малі, орлині крила чуєм за плечима, Самі ж кандалами прикуп до землі») Проте її художне слово давало силу, славу і крила нації.

1890 р. гуртки гімназистів Станіслава і Коломиї були розгромлені. Найактивніших гуртківців (Д. Лукіяновича і М. Яцкова зі Станіслава, В Стефаника і Леся Мартовича з Коломиї) було виключено з гімназії. Саме в цей час І. Франко, М. Павлик (1853-1915), світогляд яких складали позитивізм і немарксистський соціалізм, очолили молодіжний політико-культурним рух Галичини, мета і напрямок діяльності якого викладеш в програмі задуманою (і нереалізованого) двотижневика.

«В белетристиці (повістях, поезіях і ін.) ми стоїмо за реальне представлення життя сучасного, та глибокий і правдивий аналіз фактів і характерів людських, за гуманну і поступову тенденцію. В науці стоїмо за слідження на підставі фактів, за пізнання правди, тобто причинового зв’язку явищ в світі матеріальнім, а не поза ним, за знання позитивне, а не метафізику. Спеціально в питаннях біологічних стоїмо за признану всіма найбільшими вченими нашого віку теорію десценденції, тобто походження родів і розрядів живих істот одних від других, в питаннях антропологічно-культурних стоїмо за сліження всіх прояв в їх історичнім зв’язку і в порівнянні одних рас людських з другими, в питаннях суспільно економічних стоїмо за принцип колективізму супроти принципу неограниченого індивідуалізму або, що, — як бачимо, — на одно вийде, супроти принципу сили перед правом, приватної користі перед загальною»9.

6 жовтня 1890 р у Львові І Франко, М. Павлик, Є. Левицький (1870-1925), С. Данилович (1861 - 1939) заснували Русько-українську радикальну партію, яка висунула соціально-політичні вимоги, що передбачали повну свободу особи, слова, зборів, товариств, друку й сумління, забезпечення кожному, без різниці статі якнайповнішого впливу на вирішення всіх питань політичного життя; автономію громад, повітів, країв; заміну способу виробництва відповідно до здобутків наукового соціалізму, тобто до колективного устрою праці й суспільної власності, підготовки належних умов для повного культурного розвитку всіх народів Австрійської імперії

Це була перша модерна українська політична організація, головною метою якої стала боротьба за права особи, громади і народу Послідовною працею партія досягла своєї мети — українське селянство Галичини масово залучалося до організованого визвольного політичного руху. Розуміючи проблеми українського села засновники партії включили до своєї програми захист покривджених селянських мас, вимоги економічних і шкільних реформ. У справах політичних програма потребувала такого автономізму, який поєднував би силу монархії з якнайкращим культурним і національним розвитком провінцій ї народностей. Радикальна партія виконала історичне завдання, переформувавши галицький дух і суспільно-політичну організованість. Провід, який досі перебував у руках свяшеничої ієрархії, перейшов до світської інтелігенції, яка направила свій удар проти давньої духовності і давнього укладу як народовецького, так і русофільського, а відтак «…так само з’єднала в свіжі первні і першого, і навіть друюго табору Сам І Франко, спочатку член москвофільською студентського товариства, може бути зразком і доказом. Це була революція проти заскорузлого вже, ворожого життю і його розвиткові консерватизму»10.

Програма радикалів зазнала серйозної критики за ігноранцію проблеми державної самостійності української нації. А саме з нею пов’язували природний політичний розвиток Австрії молоді опоненти цієї програми: Юліан Бачинський (1870-1940), В’ячеслав Будзиновський (1868-1935), Олександр Колесса (1867-1945), Євген Левицький (1870-1925), Володимир Охримович (1870-1931).

1895 р. Ю Бачинський (1870-1940) у брошурі «Україна irreden ta» проголошує «Україна - для себе! От її девіз! Вільна, велика, політично самостійна Україна — одна, нероздільна від Сяну по Кавказу! Се її прапор!»11. Політичну самостійність України Ю Бачинський розглядає як необхідну передумову її економічної та культурної розбудови, а ширше передумову само можливості її існування. Шлях до здійснення політично самостійності Ю. Бачинський бачить у піднесенні самосвідомості українців, насамперед у Роси.

1899 р. І. Франко, М. Грушевський спільно з чільними представниками галицької провідної верстви Є. Олесницьким, Є Левицьким створюють нову політичну формацію — Українську національно-демократичну партію. «Початок XX ст. бачить у Галичині оновлене суспільство завдяки тій духовній революції, відзначає М. Шлемкевич, —— що її пов’язуємо з особою І. Франка. І це оновлене суспільство стає підставою політичного росту. Осередками того суспільства, подібно як і колись у патріархальні часи, часто залишалися заможніші священичі доми, але тепер уже відчинені для нових ідей і примирені з новим порядком речей. Причетність митрополита Андрея Шептицькоги до того нового світу може правити за зразок, і воно було прикладом для наслідування»12

Обрання графа А. Шептицького (1865 1944) на галицький митрополичий престол (1900) спричинилося до великих змін в галицькому суспільстві. 3 його іменем пов’язані заснування нових чернечих орденів, літургійні реформи, ідея існування українського університету у Львові, на підтримку якої він виступив в австрійській Палаті панів (1910). «Той факт, що греко-католицьку церкву тепер очолювала важлива персона й водночас виразна, яскрава особистість, — зазначає І. Лисяк-Рудницький, дав українському національному рухові певності у своїх силах»13.

У кінці листопада 1905 р. уряд легалізував діяльність товариства «Просвіта» затвердженням його статуту. Осередки товариства існували в Одесі, Києві, Житомирі, Чернігові (філія в Ніжині), Миколаєві, Катеринославі, Новочеркаську, Мелітополі, Катеринодарі, Полтаві, Сідлеці, на Холмщині, в Кам’янці-Подільському і філією в Могилеві та ін.

Просвітяни влаштовували благодійні концерти, збір яких ішов на відкриття шкіл, заснування бібліотек, читалень, організацію ювілеїв письменників тощо і т. п. Товариство виділяло кошти на друк часопису «Вісті», брало участь в акції шодо існування в університетах українських кафедр, а також скликання та проведення вчительського з’їзду, ювілеїв В Антоновича, Б. Грінченка проводило збір грошей на допомогу безробітним, хворим письменникам. «Один з найвидатніших наших письменників останнього покоління — Іван Франко — попав у тяжку безвихідну недугу. Українська громада має отже обов’язок прийти тут з підмогою. Обов’язок сей святий; тут мусить замовкнути всяка особиста, партійна і конфесійна неохота до чоловіка, який вже сьогодні належить до історії, який сам єсть визначною частиною історії нашого національно-культурного відродження, який весь величавий талант, все своє велике знання поклав на услуги українському народові.. Своєю 35-літньою невсипущою літературно-науковою працею серед найтяжчих обставин заслужив він того, щоб сей народ не допустив до культурної ганьби — не дав помирати в нужді своєму великому письменникові і не лишив його сім'і на поталу злиднів»14, — клопотався голова Чернігівської «Просвіти» М. Коцюбинський.

Товариство розсилало по селах невеличкі бібліотеки, дбало про видання книжок для народу та заснування часописів. У червні 1907 р. адміністрація після трусів розпустила «Просвіту». Настали чорні часи реакції, уяву про які дають листи М. Коцюбинського

«Опріч того тиснуть нас, скільки можуть… Ходотайство Правления то-ва «Просвіта» в Чернигове о разрешении открыть книжный склад мною (губернатором — Авт.) признано не подлежащим удовлетворению в виду особых вредных украинофильских целей, преследуемых этим о-вом». Той же губернатор піддав забороні й «устройство каких либо лекций», коли ми звертались до поліцмайстра з заявою про вертеп і публічної лекції Стешенка. Я зробив поліцмайстрові такий бешкет, такий підняв галас, шо він, незважаючи на заборону губернатора, дав свою згоду — і хоч вертепу не буде, бо ми вже не знайшли вільної зали, проте лекція Стешенка («Народність в новій українській літературі») одбудеться 4 січня в городській думі і вже наліплюємо афіші. Я дуже радий, що буде лекція, бо цим ми проломлюємо (почасти) мур перешкод у цьому напрямку. Так було і з вечорами «Просвіти». Зате я так розхвилювався тою сценою, шо два дні лежав у ліжку. По правді признаюсь Вам, шо цей рік взагалі важкий для нашого т-ва, дуже дався в знаки мені особисто. Я так перевтомився ( ), що нетерпляче чекаю загального зібрання, щоб мати спромогу вийти з Ради. Жаль мені покидати роботу, а як не кину, то згину, почуваю це. Опріч того у мене є й друга українська робота, яку я занедбав, хоч цього ге слід робити, а з усім справитись не стає сил і часу»1 5

Та зібрання чекати не довелося. «Губернатор беззаконно викинув мене, мою жінку, Шрама й ще кількох з «Просвіти» ( ), справи товариства підупали цілком, одні полякались та поховались так, що про їх і не чути, другі «працюють» язиками або по чужих товариствах. Виявились ще кращі речі. Член відділу «Просвіти» Шульга (тепер він голова Ніженської філії), як показалось, шпиг і доносчик формальний засідав з нами в «Просвіті», а повернувши додому, писав доноси на «Просвіту» і то найпідлішого гатунку…»16 - читаємо в листі М. Коцюбинського до В. Гнатюка.

Таким чином, національний рух знову став об’єктом переслідування га придушування. «Суспільність забита, залякана, втомлена сидить над розбитим коритом й апатично, без мрій дивиться на мур, що стоїть перед нею»17.

Загартована в таємних патріотичних студентських гуртках при університетах, гімназіях, учительських і духовних семінаріях, молода генерація свої творчо-інтелектуальні зусилля спрямовує на створення національної преси.

1 Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. Ha підставі споминів. Львів. 1926 – Т. 1 — С. 217—218

2 Там само С. 219

3 Левицький К. Історія політичної думки галицький українців 1848—1914. На підставі споминів. Львів, 1926 Т.1 — С 258—261

4 Шлемкевич М. Галичанство // Україна Філософський спадок століть.. Хроніка 2000 —К, 2000 — Т.ІІ. — С 298

5 Яцків . Вибрані оповідання. — Львів, 1953 — С. 27

6 Маковей О. Історія одної студентської громади — Львів, 1912 — С. 90

7 Франко І. Конкурс «Зорі» // Франко І. Зібр. творів. У 50 т — К, 1981 — Т. 29 — С. 472

8 Коцюбинський М. Іван Франко // Коцюбинський М. Твори У 7 т. — К , 1975 — Т. IV — С. 97

9 Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1879—1881) — Чернівці, 1910 — Т. ІІІ — С. 39—100

10 Шлемкеич М. Галичанство // Україна. Філософський спадок століть. Хроніка 2000 — К , 2000 – Т. 2. – С. 298

11 Бачинський Ю. Україна irreuenta (по поводу еміграції) // Політологія. Кінець XIX - перша половина XX ст. Хрестоматия - Львів, 1996 — С 118

12 Шлемкевич М. Галичанство // Україна Філософський спадок століть. Хроніка 2000 - К , 2000 – Т. 2 – С. 300

13 Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським пануванням // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе У 2 т – К.- 1994 – Т.1 – С.43

14 Коцюбинський М. Лист до Я. Гнатюка від 30 квітня (за ст. ст.) 1908 р // Коцюбинський М. Твори X.; К, 1931 — Т 7. — С 63

15 Коцюбинський М. Лист до В Андрієвського від 27 грудня 1907 р. // Там само - С 56-58

16 Коцюбинський М. Лист до В. Гнатюка від 6 грудня (за ст. ст.) 1908 р // Коцюбинський М. Твори – X , К., 1931 – Т. 7 — С. 69—70

17 Коцюбинський М. Лист до Є. Чикаленка від 6 грудня (за ст. ст.) 1908 р // Там само