Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Біографія: життя, діяльність, творчість. «Стезя терниста і нерівна» — її терням не видно меж
ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА (1863—1942)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

...Потроху, помалу, крок за кроком одпадало лушпиня чужих форм, особливо чужої мови; література наша формою й змістом усе ближнє ставала до народного життя, тісніше єдналася з ним, його охоплювала і глибше в гущину народних мас зазирала, аж поки ця народна течія зовсім і цілком опанувала літературні змагання...

Можна прийняти навіть за аксіому — що тісніше підходило письменство до народу своєю мовою, то ближче воно брало до серця й народне життя, було живіше духом і і більше талановитих сил до себе притягало...

С. Єфремов

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА (1863—1942)

Ольга Кобилянська пройшла нелегкий життєвий і творчий шлях, одержима мрією про «щастя у краю, щастя у хаті, і щастя на душі». «В її творчости (… ) одкривається нам нова, ідеальна сфера, вигляд на Україну, де дух людський очищується з пороху землі та знаходить собі захист перед бурхливими хвилями життя. Тут зреклися ми всяких надій, всяких поривів, і тільки будиться в нас одна пристрасть, підноситися на вищий щабель досконалости, різьбити свою душу, щоб засіяла красою та западала гарячою любов’ю. Вивертаємося від всього буденного, що нам не раз в’ялить душу, а починаємо прислухатися більш до свого внутрішнього голосу, в якому пробивається пульс вічности. В жертвуванні самих себе не бачимо ніякого пониження, навпаки — щастя, бо в покорі перед ідеалами краси і любові вбачаємо початок нового царства, коли для одиниці почнеться нове життя разом з можливістю на гармонійний розвиток всіх сил душі. Кобилянська — це дійсний жрець мистецтва (штуки), правдиве його святилище…»1

М. Євшан

1 Євшан М. Ольга Кобилянська // Євшан М. Критика Літературознавство Естетика — К, 1998 — С. 199

Біографія: життя, діяльність, творчість

«Стезя терниста і нерівна» — її терням не видно меж…»

Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року в містечку Гура-Гумора на Південній Буковині (нині Румунія) у родині дрібного службовця. Батько, Юліан Якович, українець, людина природно обдарована, любив народну пісню, літературу, був охочий до науки. Дитиною зазнав сирітської долі, та наполегливість, працьовитість і добрі люди допомогли йому засвоїти німецьку мову, яка панувала в усіх інституціях Буковини, підготуватися до складання правничих іспитів, що дало можливість встати посаду судового радника. Суворий і вимогливий у родині, Ю. Кобилянський з любов’ю і повагою ставився до селян, обороняв їх від жорстокості і насильства.

Мати, Марія Йосипівна Вернер, походила з німецько-польського роду. «Скільки то чуття, глибокого, святого чуття. Скільки безграничної доброти, біблійної лагідності, жіночої ніжності мала вона в собі. Чого не докопав батько у вихованні на дітях своєю повагою, строгістю і фанатичною консеквенцією (послідовністю Авт ) — те довершила вона своїм супокійним розумом, лагідним наказом, погодженням, повним любові, рукою по голові і все сповнялося»2.

У зв’язку з переведенням батька по службі вся родина часто переїжджала з місця на місце, що сприяло збагаченню вражень допитливої дівчини від багатобарвної природи Буковини і знайомства з новими людьми. Так, у 1868 р., коли родина Кобилянських переїхала до міста Сучави Кімполунзького повіту, дівчинка здружилася з дочкою М. Устияновича (автора пісні «Верховино, світку ти наш») теж Ольгою. «Це був перший правдивий руський дім, писала в «Автобіографії» Кобилянська, в який ввійшли ми, діти, й почули, крім у рідній хаті, і деінде руську (... ) мову й руські пісні» [5, 229]

Маленька дівчинка з надзвичайно розвиненою художньою фантазією зачудовано дивилась на поета. «Ніколи я не бачила в свому дальшому житті нічого кращого, такого, що подобало майже на святого, поважнішого, достойнішого, як того чоловіка» [5 229].

У домі Устияновичів чула Кобилянська українські народні пісні, там дістала чеські казки від «достойного білоголового поета», там, в особі доньки Устияновича, мала вдячну слухачку і першого «критика» її дитячих фантастичних оповідань, названих нею казками і снами.

З теплотою і вдячністю згадує Кобилянська родину Кохановських, де шанували українське слово, музику, багато читали, де взагалі вміли цінити красу. На все життя здружилася Кобилянська з Августою Кохановською, майбутньою художницею, з якою часто прогулювалася в горах. «Бували місяці, коли я ані одної днини не пропускала, не вийшовши на якийсь шпиль гори, не відкривши якогось нового чарівного закуту між скалами, не сполохавши якого хижуна з-поміж густих смерек і не покупавши босих ніг у розпіненому потоці» [5. 232]

1873 р. родина переїжджає до Кімполунга: цього разу через погіршення стану здоров’я батька, якому лікарі порадили гірське повітря. Тут Кобилянська навчається в чотирикласній німецькій школі (1873-1877). Водночас бере приватні уроки української мови, багато читає. Проте продовжити навчання їй не судилося. У родині було семеро дітей (крім неї, 5 братів і сестра), всіх треба було вивести в люди. Зрозуміло, передусім дбали про освіту для хлопців як майбутніх глав родини, а дівчатам, як вважалося, — достатньо було «господарського знання, знання красного шиття, гафтів; краснопис … знання Святого Письма, читання взагалі, знання французької мови (хоча б лише поверховне), гра на гітарі, на фортеп’яні, танці от і все, що давалось дівчині як духовне віно» [5, 228].

Довелося дівчині поповнювати свої знання принагідно, без певної системи, з книжок, за якими вчилися брати, і позичених у міській та приватних бібліотеках. «Про читання українських книжок не було мови, — пише вона в автобіографічному листі «Про себе саму». Залізниці в той час не курсували, книгарень не було... Все було мов павутиною обсноване Німеччиною, котра, сказавши правду, не була нам несимпатична. Будь то через те, що все таки хоч ледве замітним процентом, обзивалася в нашій крові (по матepi Авт.). будь то через те, що була одиноким джерелом, котре подавало духовну поживу» [5, 232].

Досконале знання німецької мови допомогло Кобилянській пізнати світову літературу, яка ввела її у «широкий світ ідей і штуки»2. На думку Лесі Українки, О. Кобилянська, пройшовши черезнімецьку школу, долучилася до українського слова свідомо, «знаючи, куди і навіщо»3. Отже, цілком природним є вплив німецької літератури, зокрема швейцарця Готфріда Келлера, німецької повістярки «E. Marlitt, до котрої я в запалі листи писала, очарована її чудовим стилем, а Гейне читала я постоянно» [5. 215].

У тринадцятирічному віці Кобилянська вже віршувала німецькою мовою, у чотирнадцятирічному — вела щоденник (також німецькою), в який записувала «поривні поезії німецьких ліриків, українські пісні, і десь-колись польські балади», у 17 років написані оповідання «Гортенза» (1880)

Музична обдарованість, начитаність Гортензії, її прагнення свободи й самовдосконалення, ворожість до міщанської моралі, що сковує людську особистість, — усе це споріднює героїню оповідання з його авторкою. Форма, зміст, художнє виконання далекі від досконалості і це не випадково. «Я не знала, що значить слово література, бо ж в нормальних школах не учили ніякої історії літератури, і я звернулась до неї напомацки, як звертається інстинктивно сліпець до світла, огріваючись в його золотих проміннях [5, 214].

Не писати дівчинка вже не могла, а порадити було нікому та й відваги бракувало. У 1881 р відбулася щаслива подія в житті Кобипянської — знайомство з дочкою повітового лікаря Софією Окуневською, одною з найосвіченіших жінок Галичини. «Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріяла. Вона заговорила до мене українською мовою, переконуючи мене, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу — по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок, стала моєю щирою подругою» [5, 234-235].

Окуневська надсилала їй соціологічні і філософські праці, гапицькі періодичні видання, женевські збірники М. Драгоманова тощо. Тільки з Софією могла говорити про свої літературні спроби. «…З нею почувала себе найгарніше. Всім, що вона знала, ділилась зі мною, чи це були події та настрої нашого суспільства, чи відомості з поля науки, штуки, літератури й соціології, як також і про духовне життя інших народів».

За відсутності подруги, яка студіювала медицину в Швейцарі, звіряла найглибші таємниці серця, найфантастичніші бажання і мрії щоденникові (до нас дійшли записи 1883-1891 рр., опубліковані 1982 р. у видавництві «Дніпро»), «…вертала знов до студій, що були мені доступні через німецьку мову, і пізнавала поважні твори, як Бокля, Дрепера, Локке, Бюхнера, не занехуючи анітрошки вивчення української мови»4

У цей час Кобилянську оточували люди, духовний ідеал яких був переважно бідніший, ніж її. Дівчина почувалася самотньою, незрозумілою для інших, нещасливою. Надто велика духовно-інтелектуальна прірва пролягала між нею й тими, до кого зверталося її благородне серце. Звідси та висока туга за прекрасним, безперервно-вічний потяг до знань і освіченого товариства Звідси відвертий, часом суперечливим осуд усього дріб’язкового, міщанською меркантильного, штучного

Щоденник поповнює наші уявлення про письменницю, яка напрочуд гармонійно поєднувала в собі обдаровання лірика, музиканта і художника. Жінка тонкої душевної організації, закохана в природу, людина квола, вона була горда й сильна духом. Щоденникові записи дають можливість простежити за формуванням і народженням Кобилянської-письменниці, її суспільно-політичних і літературно-естетичних смаків та уподобань. Тут натрапляємо на окремі соціально-психологічні характеристики людей, вдалі портретні замальовки, емоційні стани, поодинокі образи-враження, не зведені ще в якусь концептуальну систему, далекі від художньої досконалості. Прочитані з великої книги життя і зафіксовані в щоденнику, вони тривожитимуть творчу уяву письменниці доти, доки, відшліфовані, потраплять ще раз на папір.

С. Окуневська познайомила Кобилянську із своячкою українською письменницею, активною організаторкою жіночого руху в Галичині — Наталею Кобринською, яка заохочувала дівчину до творчої і громадської праці. Під впливом Н. Кобринської і за її порадою Кобилянська включається у феміністичним рух, починає писати українською мовою.

У 1887 р. Кобилянська надіслала для альманаху «Перший вінок» сповідання «Вона вийшла заміж», пізніше перероблене на повість «Людина». Через низьку художню якість, справедливо відзначену редактором альманаху І. Франком, оповідання не було надруковане. Критика І. Франка вразила ніжну душу Кобилянської, та не вбила бажання писати. «Сама моя фантазія диктувати мені на папір повісті, новели і стихи. Я ж не знала ще тоді, що треба звертатися за сюжетом до живого життя, я була несвідомим, молодим, диким романтиком, замкненим, так сказати б, в лісах і горах, з очима зверненими в гущавину лісу. А той ліс ... скільки б і кликала до нього молода грудь живим тужливим голосом за життям — він мовчав і заєдно шумів» [5, 214].

Життєві сюжети взяла Кобилянська з буковинського села Димка, дворічне перебування в якому (1889-1891) дало «нагоду заглянути глибше в селянське життя, котре й без того було мені добре знайоме, бо я завади і в горах любила заходити в сільські хатки як і взагалі любила мужицтво не менше, ніж мої батьки». Димка дасть письменниці й матеріал, пізніше реалізований у високохудожній повісті «Земля» (1901).

З 1891 р. і до кінця життя Кобилянська жила в Чернівцях, де мала змогу ширше знайомитися із творами українських, російських та західноєвропейських письменників Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Чернишевського, М. Добролюбова, Ф Шіллера, Г. Ібсена та iн. Тут стала членом «Товариства руських жінок на Буковині», підготувала реферат «Дещо про ідею жіночого руху» (ж. «Народ» 1 жовтня 1894) і зачитала його на зборах цього товариства.

Проблема емансипації жінки цікавила Кобилянську давно, про ще свідчить зошит написаний німецькою мовою «Etwas uber die Fidueiifrage» («Дещо про жіноче питання»), а також конспекти праць «Про жіночу емансипацію», «Неволя жінки» Джона Стюарта Мілля і «Становище жінки» Лекке. Ідея емансипації жінки проймає й чимало її творів. Згодом Кобилянська зрозуміла, що жіночий рух хибує на брак інтелігентних, освічених жінок, здатних «правильно і глибоко розуміти «жіноче питання» теоретично», як розуміють його англійські, американські та німецькі жінки. «Отже, - писала вона М. Павликові 11 жовтня 1891 р., наші жінки повинні насамперед усвідомити свої людські права, одним словом, вони повинні знати, чого хотять повинні не відчувати, а поки цього нема, то окремі одиниці мало що зроблять, у крайньому разі їхні успіхи будуть короткочасними, але й не слід, напевно, заперечувати те що вже зроблене, воно корисне» [5, 257].

V 1894-1896 рр. Кобилянська міцно ввійшла із літературу. На цей час було опубліковано повісті «Людина» і «Царівна», новели «Жебрачка», «Природа», «Аристократка», «Час». Твори її перекладатися польською, чеською, німецькою мовами. У 1896 р в німецькому журналі «Die пене Zeit» було опубліковано новелу «Природа». Німецький критик Георг Адам дав високу оцінку твору української письменниці, назвавши її талантом, яким пишався б кожний народ. У 1899 р. у Львові вийшла перша збірка новел Кобилянської під назвою «Покора». Письменниця стає відомою і популярною, нею зацікавлюється Леся Українка. «Я вже давно слідкую за її літературним поступом, пише вона Павликові 10 травня 1899 р., і вона мене дуже інтересує яко талан і яко людину. Їі писання не дилетантство, а справжня література»5.

У серпні цього ж року Кобилянська іде на з’їзд археологічного товариства в Києві, де знайомиться з М. Коцюбинським, М Старицьким, М. Лисенком, відвідує могилу Т. Шевченка в Каневі; гостює в родині Косачів на хуторі Зелений Гай біля Гадяча у Полтавській губернії.

Особисте знайомство з Лесею Українкою, що переросло у щиру дружбу, мало благотворний вплив на формування світогляду буковинки. «При ній (Лесі Українці — Авт. ) я заглянула глибше в акції розвою українізму, цебто націоналізму, і пізнала більше українського світу й поглядів. Вона ж багато оповідала, була образована, і я їй дуже вірила. Поезії її ціню високо і кажу, що її поезії годні лиш справжні інтелігенти розуміти» [5, 240].

Відвідування Киева, Канева, Полтавщини справило на Кобилянську глибоке враження. «Вернувшися відти, я постановила, що коли б мене було й небагато засобів, я б їх ні на що не видавала, а лише одиноко на подорож на Україну держала. Пишучи що-будь, довше чи коротше, я лиш одно мала в душі: Україну ту велику, пишну, пригноблену, сковану Україну, її одну й нічо інше».

1 Кобилянська О. Про саму себе// Кобилянська О. Твори: В 5 т. — К , 1963 — Т. 5 — С. 228. Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо в дужках том і сторінку

2 Українка Леся. Лист до О. Кобилянської від 20 травня 1899 р // Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т — К., 1978 — Т. 11 — С. 111

3 Там само

4 Кобилянська О. Слова зворушеного серця. Щоденники. Автобіографії. Листи. Статті та спогади — К., 1982 — С. 203

5 Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т — К , 1977 — Т. 11 — С. 104