Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Ранні повісті
ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА (1863—1942)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Над повістю «Людина» (перша назва «Вона вийшла заміж») Кобилянська працювала кілька років. Отримавши відмову в альманасі «Перший вінок» (1887), Кобилянська дещо переробила твір і надіслала його до віденського журналу «An der sclmnen blauen Donau» («На прекрасному голубому Дунаї»), на сторінках якого друкувалися головним чином «легкі», гостропікантні речі, проте й тут оповідання не прийняли до друку. Щоправда, редактор Мамрот написав листа, в якому дав найціннішу на той час для Кобилянської пораду «писати під кожним зглядом і не покидати пера», а причину відмови пояснив великим обсягом твору і серйозністю його теми, що не може подобатися широкій публіці, яка «любить солодощі». «Я не сердилася, що мою роботу не прийнято, - писала Кобилянська братові Степанові 21 жовтня 1888 року, але скорочувати її також не буду, бо не могла б у такому випадку сказати те, що я саме сказала. «An dei blauеп…» приймає тільки дуже легенькі і пахучі речі, але є ще й інші журнали, які охоче приймуть серйозні речі».

Отже, шлях «легкої» літератури не приваблював Кобилянську. І вона продовжує працювати над твором, збагачуючись життєвими враженнями, знаннями соціологічних праць Спенсера, Лассаля, займаючись матеріалістичною філософією. Ідейне зростання Кобилянської позитивно позначилося на оповіданні що було остаточно завершене 1892 р. (як повість «Людина» надрукована в ж. «Зоря» (1894) з посвятою Н Кобринській).

Повість «Людина» етапний твір у творчості Кобилянської. У ній порушується надзвичайно важлива і злободенна проблема емансипація жінки. Вже на початку 80-х років феміністичний рух у Галичині набуває широкого розмаху. Очолює його письменниця і громадська діячка П. Кобринська. З її ініціативи було створено «Товариство руських жінок» (1884) і викладено його програму на зборах цього товариства у Станіславі (надрукована в «Першому вінку», 1887).

Одноманітне життя у глухих провінційних містечках, середовище, основною мораллю якого було приниження людської гідності, тупість, лицемірство, викликали в Кобилянської відразу. Не дивно, що, познайомившись з Кобринською, її діяльністю в царині жіночого руху, вона теж стала активною учасницею його, тим більше, що становище жінки-інтелігентки в буржуазному світі аж надто добре відчувала на собі Кобилянська. Всім серцем прагнучи до знань, вона закінчила всього чотири класи, наділена непересічним письменницьким талантом все життя займалася хатньою роботою, сповнена гармонією духовної краси не знайшла її в жодного чоловіка й так і лишилася неодруженою.

Жінка в тогочасному суспільстві від народження була приречена на довічне рабство, чекаючи на ласку «пана», котрий ощасливить її одруженням і дасть її «смисл». Але «горе тій, котрій не вдасться здобути того пана! Окрім того, що остається без кормильця, без товариша й оборонця тратить вона в теперішнім устрою суспільнім і вартість, і значення, бо і яким значенням тішиться тепер незамужня жінка» [5. 152]. Справді-бо, ніяким. Тягар у рідному домі і предмет насмішок міщанської юрби.

Про це говорила Кобилянська в 1894 р на зборах «Товариства руських жінок на Буковині», закликаючи жіноцтво боротися за свої права на освіту, працю, рівноправність: «Берімося до різнородної праці, щоб могти стати гординею наших батьків, братів, мужів і стати підпорою нашому народові, підвалиною нашої нації, і щоб вона могла славитись своїм жіноцтвом, як своїм найкращим цвітом.

Просвіщаймося, щоб представляти якусь силу, щоб не давати себе вічно, а вічно топтать, корити, щоб доля наша не була вічно доля служебниці — жебрачки» [5 756].

Ця ідея значно поглиблена знайшла відображення в повісті, де проблема емансипації жінки розглядається в аспекті становища людини в суспільстві взягалі. Повість складається з двох частин, кожна з яких має епіграф: «Всюди панує брехня, як ще ніколи дотепер. А правда відважується виповзати зі свого кутка не інакше, як закутана в привабливо-яскраві ганчірки ...» [1. 67].

Світ брехні, лицемірства, духовної ницості представлений у повісті низкою образів цісарсько-королівського лісового радника Епамінондаса Ляуфлера, його дружини, сина — Германа-Євгена-Сидора, старого майора, доктора та ін. Характеризуючи Ляуфлера, письменниця не приховує свого іронічного ставлення до нього. Багатий, а через те й поважаний, радник «мав ту слабу сторону, що любив одушевлятись гарячими напитками» [1, 67]. Поступово та слабка сторона посилювалася і призвела до повної його деградації. Людина слабкого духу, консервативних переконань, Ляуфлер, як, зрештою, люди його кола, сприймає жінку як придаток і прикрасу чоловіка. Не випадково, маючи п’ятьох дітей, він покладав великі надії лише на сина: «Се буде гординя мого життя, світило цілої родини, се чоловік будучини!» — мовляв він часто до своєї жінки й добрих знакомих» [ 1, 67]. Про майбутню ж чотирьох дочок не журився Позабезпечуються самі.

Щоправда, одна із них, Олена, добре-таки дратувала його, бо завжди жила своїм розумом. Мало того, що всупереч здоровому глузду вона відмовляє завидному женихові, начитавшись усяких книжок. Аж цього пан радник не тільки зрозуміти, а й пробачити не міг. Сором на весь світ. Годі «порядним людям в лице подивитись, коли згадаю, що моя донька своїм дурним поступуванням дає причину до всяких поговорів, що відкидає поважного чоловіка, а замість того, наче бідолашний писар, маже ноти за гроші; що безчестить моє ім’я, цілу мою родину».

Така позиція дівчини — нечувана річ для всього «вищого» світу. Зрештою, чи вона, молода, має право вирішувати свою долю? Любов? А що таке любов? Дурниця! Химера! Люди побираються і прекрасно живуть без любові, — докоряв радникові контролер, а старий майор підтримував.

«Жінка — то молодий кінь. Почує сильну, залізну руку, так і подається і вліво і вправо. Я не кажу, поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнути батіжком. Перед трапом трохи острогів, перед бар’єром — удар і остроги, поводи свобідно, тоді летить! Надто замучувати не варто, особливо спочатку: се ж моя теорія» [1, 97].

Така «теорія» в цілому є нормою буржуазно-міщанської моралі. Люди, загалом добре забезпечені, міщани з претензіями на людяність, вони вважали працю безчестям, натомість пияцтво, картярство, лінивство двацятидвохлітнього сина радника сприймали як норму поведінки.

«Лишіть його лиш, най вибуяється, — заспокоював радника податковий чиновник — Я вам ручуся, шо вийде з цілої історії такий чистий, такий нетиканий, як лиш того треба! Буде ще найліпшим мужем, найліпшим батьком, у нього бистрий розум і духу чимало! Думаєте, шо я був інший у молодих літах?» [1. 78].

Пані радникова теж покладала великі надії на свого сина-улюбленця. Часто у мріях бачила його в чині надвірного радника або міністром судівництва. Те, що Герман Євген-Сидір не вчився, а байдикував, матінку не хвилювало і не ображало. Бо хто науку коли любив! Претензії професорів пояснювала собі у свій спосіб. «Однак висушені тверезі професори (вона їх ненавиділа), котрі з пожовклими щоками, наче мумії, проходжувалися й молодості, мабуть, зовсім не розуміли, вони не могли його зрозуміти!» [1, 63].

Ні, вона була спокійна за долю свого сина. Зате, як і чоловіка, її лякала поведінка Олени. Адже вона стільки зусиль витрачала на виховання своїх доньок. Навчала музики й французької мови, в господарстві завдячуючи її старанню, дочки розумілися краще, ніж перша-ліпша жінка. Та й пильнувала, щоб не марнували час на читання «безбожних любовних дурниць, чи інших пустих діл». І все таки не догляділа. Розмови Олени про соціалізм, натуралізм, дарвінізм, «питання жіноче, питання робітницьке» разили материнські душу, нервували, позбавляли сну. Вона дожилася до того, що її донька «розвивала нежіночі, хоробливі, безбожні погляди та говорила про якусь рівноправність між мужчиною і жінкою!!! В таких хвилях була би вона найрадніше з сорому та лютості в землю запалась» [1, 69]

Письменниця з тонкою іронією висміює обивательські уявлення міщан. Вродлива, вихована і забезпечена дівчина, за якою впадає не один хлопець, ще потребує сама на себе заробляти?! Так компрометувати поважний дім. Це ж можна всіх женихів перелякати. А тут ще якийсь студент медицини, Стефан Лієвич, зводив нанівець її боротьбу проти «модної божевільної, деморалізуючої» хвороби доньки. Як вона ненавиділа його! І за те,що Олена слухала, як апостола правди, і за його бесіду, і за його манери ментора, але чи не найбільше за те, що «одного разу роззухвалився навіть він до того ступеня, що вичитав йому (синові — Авт.) в брутальний спосіб літанію. Вона лиш припадком зачула остатні тслова плебейської проповідь, але забути їх вона ніколи не зможе!» [1, 72]. І не забувала, весь час даючи зрозуміти, що його присутність в їхньому домі ненависна, допікала йому нестерпно і дивувалася, чому він мовчав, бліднув., і приходив знову.

Такі погляди дружини чиновника не були чимось винятковим у міщанському середовищі. Студента ніхто не хотів розуміти, адже він думав, говорив і діяв не так, як «цвіт» інтелігенції провінційного містечка, яка, маючи печерний рівень свідомості, не визнавала найменшого проблиску нової думки. Тупі і ліниві, вони вороже сприймали потяг до знань і праці; ситі і самозакохані — не хотіли знати нічого, крім «жолудкових» інтересів.

Образ Лієвича епізодичний, але за своєю ідейною наснагою він виконує важливу смислову функцію. Студент був неподібний до своїх ровесників, поглядами, настроєм і поведінкою. Він «був дійсно цілою людиною, не дробився в кусники для всіх і нікого, не гнувся, а прямував безвзглядно до єдиного, до праведного; […] задивлювався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної .» [1, 72].

Побачивши світ (студіював медицину в Швейцарії), озброївшись знаннями природничих і філософських наук, Лієвич доходить висновку: «Доки сучасний устрій суспільності існуватиме, доти остануться вони (жінки. Авт ) малолітніми; однак і сей лад не вічний. Будучина жіноча лежить в їх руках … варто по ню сягнути!! Се — знання Олено!» [1, 77]

Що ж потрібно для реалізації цієї сміливо-оптимістичної думки? Лієвич пропонує єдину зброю — знання. І все ж аналіз суспільного становища жінки, критика затхлого міщанського середовища, нарешті, намагання пробудити жіноцтво з летаргічного сну і вселити віру в краще майбутнє робить oбpaз Лієвича змістовним і цікавим. Епіграф до другої частини повісті Кобилянська взяла з твору німецького письменника-реаліста Ф. Шпільгагега «Завжди вперед»: «B мені живе любов до свободи і непохитна рішучість не дати нікому себе поневолити, ніколи не схилити своєї голови, коли проти цього протесту і моя совість, жити так, як сам життя я розумію, і йти лише тим шляхом, що я його собі обрав, яким би він трудним не був, не даючи нікому ніяким підлещуванням, ніякими погрозами звести себе з цього шляху» [1, 89].

Епіграф повісті є своєрідною програмою Олени Ляуфлер — жінки-інтелігентки, натури цільної, яка не йде протореною стежкою своїх батьків, а ерудицією і світоглядом піднімається вище жінок свого середовища. Письменниця з любов’ю ставиться до своєї героїні, наділивши її прекрасною зовнішністю, критичним розумом, тонкою душевною організацією, здатністю не тільки відчувати а й творити гармонію краси.

Бути рівноправною з чоловіком, працювати для добра свого народу, бути людиною такі бажання Олени, «відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а властиво відповідно до мого знання, котрим мене мій батько і теперішній устрій суспільний вивінували, хочу собі сама заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитись з родичами» [1, 84]. Бажання Олени, здається, невибагливі і цілком природні. Та в тому-то й річ, що навіть вони нездійсненні в тодішньому суспільстві, де жадоба до знань і високі пориви душі вважаються божевіллям, нісенітницями, а людина трактується з позицій біологічного раціоналізму: «Адже людина - лиш людиною! — доказував лікар І чим, властиво, більше? Нічим більше, ні менше як .. звіриною і то товариською, розумною звіриною. Спосіб відживлюватися, боротьба о існування, спосіб розмножуватися — все те вона має таке саме, як звірина. Сього годі заперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму» [1, 81].

Всупереч економічним і соціальним перешкодам Олена обирає свій тернистий шлях/ Читає багато наукової літератури, самовдосконалюється. Не раз вона раниться на ньому, та перемагаючи біль, йде далі. Гордо і прямо. Ніхто не зверне її з обраного шляху, шляху Людини/ Вона не самотня — з нею любов Лієвича, її нареченого, гармонія поглядів на життя, взаєморозуміння душ. Та зі смертю нареченого пропала єдина підпора. Щоправда, залишилася ще вчителька музики, старша улюблена товаришка. Але судження Маргарети, яка так по-мистецьки виконувала «Impronte phantasie» Шопена, нічим не відрізнялося від батьківських і докторових. Вона. Маргарета. вважає особу К. вигідною партією і переконує дівчину:

«Оглянься лиш у житті і скажи сама, чи подружжя, котрі лучились без любові в тисячних случаях не щасливіші від таких, що справді не лиш любов мали за підставу? Думала було, що ти якраз скорше вступиш у так зване «розумне подружжя», а ти замість того любуєшся в романтичних засадах і не хочеш в те вірити, що ми не в силі кермувати нашою долею, що на те є вища сила. Правду сказавши, світ висміє тебе, що через те відмовила К у, бо його не любила» [1 95]

Думкою такого «світу» Олена знехтувала, бо «подружжя без любові, се […] брудні відносини. А я не хочу в ніякі такі входити». І вона відмовила К , вистояла, мужньо ставши на поєдинок з оточенням. Доля посилала їй тяжкі випробування, її брат — надія всієї родини, ледве закінчивши матуру, виїхав на рік на військову службу, звідки дедалі частіше приходили додому векселі на оплату боргів, зрештою, застрілився через неподілене кохання. А батько тим часом розпиячився ще більше, втратив посаду і всі родинні турботи переклав на тендітні плечі Олени.

Родина змушена була перебратися у глухе село. Господарська праця, повна безвихідь, духовна пустота потрохи вбивають в Олени почуття до себе як людини. Тому, коли родина опинилася в катастрофічному стані, вона рятує її своїм одруженням з нелюбим Фельсом. «В ті хвилі бачила вона перед собою попросту мужчину, котрий не був їм під ніяким згдядом під пару, котрого не могла ні полюбити, ні поважати котрого ограниченість її дратувала. Була, отже, до нього немилосердна і поводилася супроти нього в спосіб, котрого несправедливість помічала лише опісля»

Олена тяжко страждає, усвідюмлюючи всю гидоту того шлюбу-купівлі. Проте її добре серце здатне на самопожертву заради порятунку родини. Вона виходить заміж. У день весільний, фатальний день її морального краху, йде, може остання, боротьба почуттів. «Всі нерви напружені. Якесь незнане доти упряме, дике чувство обгорнуло її — одне лише чувство. Вона ненавидить. Ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку. Чи його? Адже вона винувата! Сама, саміська вона ... І чим вона оправдається? Що вона людина?» [1. 119].

Оправдання, як писав О. Маковей, домислює сам читач. «…Цілі століття життя, все виховання женщини ціла суспільність винна тому, шо бувають такі поступки, що падуть такі характери, зломані тягарем життя, засуджені на ласку і неласку мужчин, а самі без способу життя в руках»1

Вимушеним одруженням Кобилянська підкреслює трагізм, безвихідне становище жінки. Драма Олени переростає в драму соціальну. Олена — тип нової жінки в українській літературі. Вперше створено образ інтелігентки, яка бореться за ім’я і становище людини, але, по суті, гине.

Новим, вагомим словом в українській літературі була наступна повість Кобилянської «Царівна». «Вона писана кровією мого серця. Банда (капела. — Авт ) циганів-музиків — із чудовим капельмейстром Хрістофом дала почин до написання цієї повісті. Я шаліла внутрішньо від музики. До того неустанна туга вирватися з зачарованого кола домашнього одностайного життя, де я мало що знаходила для своєї душі і фантазії, допровадила мене до того, що я, замкнена, дуже маломовна, не маючи що з фантом» у своїм нутрі починати, писала — це оповідання» [5, 236].

Над «Царівною» (перша назва «Лореляй») Кобилянська працювала сім років (1888-1895) у Кімполунзі, Димці, Чернівцях. Повість була зразу прихильно зустрінута рецензентами-видавцями. Велику силу правди життєвої і почуттів побачив М. Павлик у повісті. А власне йому як редактору журналу «Народ» вислала Кобилянська твір у 1891 році для публікації. Павлик ознайомив з повістю Лесю Українку, яка проїздом за кордон перебувала у Львові.

«...Мені дуже сподобалась «Лор[елея]», щось є у ній свіже, молоде та оригінальне, в сій повісті я бачу правдивий літературний талант, а не дилетантизм літерацький…»2

Олена, Наталка вступає в конфлікт із середовищем. Однак станови ще Наталки значно гірше. Вона сирота і живе в дядька, професора гімназія Івановича, на правах бідної родички. Безвольний, консервативний, обмежений, переконаний у незмінності суспільного лазу Іванович живе за гегелівською формулою: «Все дійсне розумне», тому так вороже сприймає нові ідеї. «Нехай би мені виїхав котрий з моїх синів з новомодними ідеями, я би їм дав!» [1, 159], — хвалився він професору Лордену.

Найбільше знущань і принижень дівчині довелося терпіти від тітки Павлинки, жінки деспотичної, заздрісної, цинічної. «Ні, нема на цілому світі гидшого з’явиська, як жінка без тонкості чуття, з cухими, чисто практичними поглядами», — говорить про неї Орядин. Власне таким гидким з’явиськом і була «пані професорова»

Засліплена любов’ю до власних дітей, вона всім серцем ненавиділа своячку чоловіка, докоряючи їй кожним шматком хліба. Позбавлена духовною світу, не визнавала його в жодній жінці. Меркантильна, вона найбільше цінила в людях багатство За її поглядами, бідна дівчина та ще й сирота не мала права голосу. Тільки себе вважала зразком, гідним наслідування.

«З соціалістами я не вдавалася, - докоряє вона Наталці, а писати також не бралася. Я бралася за голку, за варення, за прятання, за молитвенники — за того бралась я, але за ніякі питання та ідеї...» [1, 175)

Її погляди і ставлення до Наталки як до зайвого рота успадкували і діти. Ніхто з них не «хворів на родинну недугу» і свою двоюрідну сестру вважали за щось нижче, плебейське. Викриваючи міщанську зарозумілість обивателів, Кобилянська характеризує цю суспільну недугу як природну, зумовлену всім способом життя дрібної буржуазії, відсутністю в ній будь-яких духовних інтересів, запитів. Поведінка, вчинки, умонастрої братів і сестер Наталки відбивали тіньову атмосферу жинотіння інтелігенції, її спотворену мораль.

«Мужчина — то «все», а жінка то «нічо» — самовпевнено заявляє старший син професора Муньо. Ви, дівчата, від нас залежні, як ті рослини від сонця, від воздуха. Чуєш? ти! Ми надаєм вам смислу, поваги, значення, одним словом, все» [1. 132].

Такої узаконеної моралі дотримувалися й освічені люди. Професор гімназії Лорден, як і Іванович, — ворог будь-яких поступових ідей. «Пролетарі такі, як він, множаться в страшенний спосіб а він напр., то саме відповідне medium (середовище) до соціалістичних експериментів» [1, 158], — злорадно говорить Лорден про свого колишнього студента, перейнятого соціалістичними ідеями. Без сумніву, такий «професор» притлумлював усякий поступ cвоїx учнів. Його погляди на жінку також не відзначаються оригінальністю. «Що до мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замість соціалістичних книжок Чокові «Stunden der Andacht» («Години молитви»). Оце пристоїть жінкам ліпше, підносить духа, я сказав би навіть — чистить душу» [1, 159].

У такому філістерському болоті брехні і лицемірства, торгу людськими душами молода дівчина із природними здоровими засадами задихалася і шукала виходу. Наталка займається самоосвітою. Чим більше читає, тим більше цікавиться жіночим питанням. «Ніхто не відчував так глибоко зависимою, нужденного положення жінки, як я. Ніхто, здавалося мені, не думав стільки над рішенням його, як я. […]. Я постановила собі будь-що-будь осягнути вищу освіту. Я була завзята, горда, честолюбива і не хотіла ні за що в світі бути тим «нічим», о котрім говорив Муньо з такою погордою» [1, 135].

Якась внутрішня сила поривала дівчину до дії, але обставини сковували, паралізували. «Культом примхи і романтики» назвала тітка її ідеї і суворо заборонила розповсюджувати такі «легенди». Наталку не розуміли у цьому світі. Ані порадитись і ким, ані поговорити. Самотня серед людей, чужа серед рідних.

«Світе широкий! Який ти для мене, молодої, недоступний, яким муром обведений!.» виривається крик зболеної душі. Хотілося б поділитися думками про прочитане, розказати про дивовижні хвилини, коли душа сонячно усміхається, якоюсь радісною мелодією укладається. «В серці так і заворушиться щось сильне, сміле. І я забуду все довкола себе. Гадки летять вперед проваджені буйною уявою, аж слово якесь нараз вимкнеться впівголос з уст. Тоді я з переляком пригадую собі, хто я і між ким я » [1, 135]

Навідалося і до неї щастя. Вона покохала. Не за багатство і вроду. Її ідеалом був «свобідний чоловік з розумом». Таким в очах дівчини постав студені Василь Орядин, соціал-демократ, палкий прихильник К. Маркса. Як він умів просто і переконливо говорити про вплив обставин на характер людини! З якою вірою казав про те, що «з царством соціалістичних догм зросте правдивий поступ, що світло знання і краси поллється широкою струєю скрізь і що аж тоді виб’є для всіх досі гнетених, невислуханих і слабих година дійсно людяного щастя, розвинеться цвіт правдивої любові!» [1, 156].

Як вона хотіла піднятися до нього духом, іти одною дорогою до щасливого «полудня» свого і народу.

«З ним враз хочу здійматися почерез усі перепони, усі труди, почерез весь бруд життя, хочу летіти дібратися до щастя, до «полудня»…» [1, 775].

Минають дні, минають ночі, одні до одних подібні. Чутки про те, що Орядин залишився без засобів на існування, крають її серце. Вона, його царівна, не в змозі допомогти. Сум і розпука охоплюї дівчину. Життя ще раз боляче батожить її, коли довідується, що Орядин здеморалізувався, не витримав життєвого іспиту, зійшов з дороги, по котрій мали йти разом. «Ліпше смерть, як життя, опутане неміччю і брудом», каже вона твердо.

Тяжко переживав Наталка моральне падіння коханого. Сердечна драма, тиск обставин спонукають її до страшного кроку. Вона дає згоду на одруження з Лорденом. Здається, зламалась ця сильна дівчина, втратила віру в людей, у життя, проте знову підводиться, вже більш загартована. Вона відмовляє Лордену, пориває зв’язки з ріднею, вивільнюється з ненависного їй оточення, що стільки років виснажувало сили, які могли б згодитися для більш високої цілі, для народу. Горда й незламна, вона відмовляє й Орядину. Не хоче буденного щастя, не хоче, щоб тільки для неї змарнував він свою силу «Орядин, я так вірю в ваші спосібності! Врешті подумайте над нашим народом, над тим бідним народом! Мене неустанно гризло би сумління, що я відірвала йому перед часом одну силу для себе і вона змарнувалася, не живучи в спосіб, відповідний її характерові» [1, 233]. Наталка хоче вірити у його моральне відродження, сподівається, що він принесе користь народові. Та марне, Орядин уже не спроможний переступити ту прірву, що лягла між ними. Більше того, раз зламавшись, він «пірнув у бруд і погань», «весло сили загубив», «човен розбився», а сам потонув. Захоплення ідеями соціалізму це лише «комедія». Любов до народу? Він ніколи не любив «тої грубої, необтесаної, хоч і добродушної, не зіпсованої ще маси, котрої не розуміє цілковито тонше думаючий ум». Орядин нічим вже не відрізняється від лорденів-івановичів та їм подібних, бо не зумів піднятися над обставинами, дійти до «полудня». Він не виконав високого призначення людини і став ретроградом, зрадником. Натомість Наталка, пройшовши через життєві бурі і незгоди, через страшні випробування, зуміла лишитися Людиною, царівною своєї долі. Щасливо вийшла заміж за чоловіка шляхетного, духовно багатого. Стала письменницею, яка літературною працею наближуватиме сонячний «полудень» для народу.

Критики і літературознавці зазначали, що в другій частині повісті надто багато ідилістичних випадковостей: служба в пані Марко, умови для літературних вправ, надмірне копання в своїй любові; деклараційні вигуки Наталки про служіння народу, часте «роздвоєння» почуттів тощо. Та попри всі ідейно-композиційні прорахунки, «Царівна» «будить душу до життя, будить змагання до досконалення, вчить у праці поринати, купатися в ній і пити з неї, мов з тої золотої чаші щастя та цілковите вдоволення»3

Історія любові Наталки з Орядином та доктором Марком, — писав О. Грицай (Відень), «не має для читача тої ваги, того інтересу, що мають всі її думки, почування та пориви по лінії великого ідеалу нашої письменниці — освіченої, вольної та розумної жінки, здібної до життя при власних силах та під власною кермою. Все, що про те в «Царівні» Кобилянська каже, це золоті слова нашого письменства, і одно з найкращого, що сотворила Кобилянська»4

Боротьба жінки-інтелігентки за життєву незалежність, проголошену її першими героїнями, зображена і в повісті «Ніоба» (1904), в якій героїня Зоня відміняє заручини з чоловіком, що хоче повністю підкорити її своїй волі. Повість присвячена лікуючому доктору Кобилянської — Фрідріху Майєру (надрукована в «Киевской старине», 1905 р ). Про героїв «Ніоби» Кобилянська розповіла у своїх автобіографічних листах «Про себе саму»: «Ніобу» написала я просто з причини, коли полюбила одного «чужинця». Скажу Вам щиру правду, дорогий пане доктор, що не «наш», навчив мене, що це таке прадива, щира, чиста, свята любов, — а чужий, німець. За границею пізнала я його. Та описана мною «Ніоба» існувала справді, і всі її діти були нещасливі і спонукали мене написати ту новелу. «Ніобу» знала моя мати особисто, а кількох з її дітей я також. Сьогодні вони вже всі мертві, та винятком одної дитини, в котрої я все перебуваю в Відні, коли мене туди доля заносить. У їх жилах плила українсько-німецька кров і та послідня дитина оповіла всю «Ніобу», котру, обробивши, я поставила на наш ґрунт» [5, 241]. Годинна героїня Зоня «списана» з самої авторки й наділена її автобіографічними рисами.

1 Маковей О. Ольга Кобилянська (Літературно-критична студія) // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах — К, 1963 — С. 52

2 Українка Леся. Лист до М. І. Павлика від 16 березня 1891 р // Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т — К., 1978 —Т. 10. — С. 81

3 Євшан М. Ольга Кобилянська Альманах у пам’ятку її сорокалітньої письменницької діяльності (1887—1927) / Зладив д-р Лев Когут — Чернівці, 1928 — С 279

4  Др. Остап Грицай. Ольга Кобилянська. 3 приводу ювилею її сорокалітньої письменницької діяльності // Жіноча Доля. — 1927 Ч. 20 — С. 4