Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Гарна була земля»
ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА (1863—1942)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Вже рання творчість Кобилянської була своєрідною і новаторською по своїй суті. Особливості творчого методу, художньої манери письменниці зумовлювалися її світоглядом, ідейними пошуками, естетичними поглядами, характером самої зображуваної дійсності. «…Майже кожний нарис має щось із справдішнього життя в собі. Не менше — і більші оповідання. Мої особисті переживання відігравали немалу роль в моїх писаннях», — визнавала Кобилянська. Особливо це стосується одного із найвидатніших творів Кобилянської — повісті "Земля», в основу якої покладено дійсні факти, зокрема вбивство в ніч з 22 на 23 листопада 1894 р. в с.. Димка Савою Жижіяном брата Михая за землю.

Убивства, пов’язані із землею, не були рідкісним явищем тодішнього життя, про що красномовно свідчать і періодика, й акти судових процесів. Ці факти знайшли відображення й у художній літературі. Досить згадати нескінченні процеси за землю, відтворені в оповіданнях Л. Мартовича «За межу», «Ось поси моє», В. Стефаника «Межа», аналогічні події в дилогії Б. Грінченка «Під тихими вербами» і «Серед темної ночі».

Трагедія ж у Димці мала дещо інший характер. Костянтин Жижіян (прототип образу Івоніки Федорчука) був найзаможнішим селянином, найповажнішим господарем села. Тяжкою працею здобуте господарство, навіть поділене на двох синів, не загрожувало бідністю ні Михаю (в повісті — Михайло), ні Саві. Родина жила в мирі і праці. Нічого не передбачало фатального конфлікту. Тому злочин, вчинений Савою, справив ураження вибуху бомби не лише в селян, а й у родині Кобилянських, які проживали в Димці (1889 -1891).

Батько письменниці купив у селі невеликий маєток (30 десятин), побудував хату, що мала напівселянський вигляд, і був єдиним у селі дідичем (він став прототипом образу пана в повісті). Як людина душевна, він ставився до селян з повагою, допомагав їм, чим міг. Костянтин Жижіян часто заходив до Кобилянських (навіть у Чернівцях) у різних справах: консультувався щодо кращих способів обробітку землі, просив допомогти у звільненню старшого сина від військової повинності. Ю. Кобилянський сприяв визволенню Сави з тюремного ув’язнення.

Кобилянська спілкувалася з прототипами повісті й після трагедії. Костянтин Жижіян поховав свою дружину в 1915 р., а в 1927 р помер сам. Нещасливо склалася доля й у Сави. Розлучившись з Маріукою (у повісті — Рахіра), емігрував до Канади і там помер v злиднях. Маріука дожила до 1949 р і все життя носила біль у серці на Кобилянську. «Я з нею рідко зустрічаюсь, — розповідала письменниця, — а коли випадково і зустрінемося, то вона відвертає голову і вдає, що не бачить мене. Вона моєї «Землі» не читала, бо не письменна, але знала від людей, що саме її я взяла як прототип до «Землі», скаржилася перед ними на мене. Ви ж знаете що її молодість була невтішна. Вона не знає, що в другій частині «Землі» я написала про добру ґаздиню, якою вона й дійсно була, коли одружилася зСавою»1.

Анна служила в Кобилянських. Знала письменниця і родину Чоп’яка (у повісті Василь Чоп’як). «Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з’явиськом тих фактів, і коли писала ох, як хвилями ридала! […] Написання тіє повісті дало мені рівновагу, вдоволення і гнало до дальшого творення»

Художнє ocвоєння соціальних проблем села, його тривог, бідувань і мрій давня традиція української літератури. У селянстві, його моральних ідеалах українські реалісти XIX ст. бачили основу національного життя і запоруку майбутнього. Доля селянина не була байдужою і Кобилянській. Зображенню життя селян вона присвятила новели «Час» «Банк рустикальний», "У св. Івана», «Некультурна», «На полях» та ін.

Димківська подія давала письменниці багатий матеріал для нового висвітлення проблеми влади землі над селянином-хліборобом, проблеми, яка впродовж XIX ст. хвилювала мистецькі уми світу («Земля» Е. Золя, «Влада землі» Г. Успенського, «Селяни» О. Бальзака, «Селяни» В. Реймонта та ін.)

Першу згадку про Димківську подію знаходимо в «Царівні» (розповідь наймички Домни про вбивство її молодшим сином старшого). А з листа Кобилянської до чеського етнографа Ф. Ржегоржа довідуємося, що письменниця розпочала роботу над повістю з народного життя ще в 1895 р.

Перерви в написанні «Землі» зумовлені великою зайнятістю письменниці, спричиненою підготовкою збірника українських оповідань німецькою мовою (Кобилянська перекладала твори І. Франка, О. Маковея, В. Стефаника, власні та ін.). «Питаєте мене, чи я викінчила свою довгу повість? Ні, але думаю упоратись з нею на другий місяць, — писала вона болгарському письменнику і критику П. Тодорову 25 березня 1901 р. Я маю стільки іншого заняття, що хіба вечорами пишу; а се поважна повість. Окрім того, в мене багато різних клопотів. [ ... ] Добре каже Стюарт Мілль, єсли жінка пише або малює, або що інше таке ділає, що виходить поза круг її звичайного заняття, то вона се робить все в незвичайний час».

Кобилянська закінчила «Землю» в квітні 1901 р і надіслала до «Літературно-наукового вісника», в якому її й було опубліковано на початку 1902 р. Повість викликала низку захоплених відгуків в Україні і за кордоном. «Я звичайно багато читаю, писав М. Коцюбинський, але признаюся, що давно читав щось таке гарне, таке захоплююче, як «Земля». Я просто зачарований Вашою повістю все, і природа, і люди, і психологія їх все це робить таке сильне враження, все це виявляє таку свіжі[с]ть і силу таланту, що, од серця дякуючи Вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу»2.

Висока оцінка такого геніального майстра не була ні даниною «світському етикету», ані перебільшенням. «Земля» справді стала знаменним явищем в українській літературі, а її авторку поставила в ряд найвидатніших художників світу.

Епіграфом до «Землі» авторка взяла з німецької літератури: «Всюди навколо нас безодня, що її вирила доля, але тут, у нашому серці, вона найглибша». Справді-бо, персонажі повісті — душі сліпі, без ідеальних поривів, ціпком залежні від примх долі, раби землі, носи безодні, виритої долею, — «дикі якісь, бездонні характери, які для нас незглубимі страшні. Насліпо йдуть, ведені якимись силами, німі»3.

Письменниці вдалося проникнути в українську душу, осягнути її глибини, зробити аналітичний зріз усіх прошарків буковинського села. Художній світ Кобилянської панорамний і багатогранний. Життя Буковини подано кількома важливими пластами, в кількох вимірах, що утворюють вражаючу картину. Крім фабульної лінії, повість багата на описи природи, землеробської праці, обрядів і церковних свят, народних вірувань і забобонів. Усі вони є важливими компонентами структури і мають самостійне естетичне і філософське значення.

Події в повісті відбуваються на селі й охоплюють кілька років. Потік часу спливає за своїми споконвічними законами. У суворій послідовності змінюються пори року, чергуються день і ніч, народжуються і помирають люди, змінюється вигляд села і долі його мешканців. Та найбільшим і незмінним скарбом залишаються земля і праця. «Доки мені Бог сил дасть і доки буду жити буду робити. Бог сам покличе нас уже, аби ми відпочили. Наша доля працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця» — така життєва філософія селянина, вкладена в уста Івоніки Федорчука.

Великою заслугою Кобилянської є порушення в повісті теми праці як головного чинника в оцінці людини, у визначенні й права на місце в житті, на його блага. Глибше осмислюючи сутність народного світогляду, Кобилянська показує роль праці не тільки як вимушену необхідність, як умову матеріального існування, а й як внутрішню потребу людини, що забезпечує повноту морального, духовного буття її.

Івоніка з Марійкою матеріально забезпечили своїх дітей, та праці не полишають. «Доки мене земля носить та й доки дивлюся своїми очима, та й доки я не каліка не забуваю і про зерня коло хати», — запевняє батько Михайла. І до кінця днів своїх живе за цим законом.

Правильно зазначаючи вплив хліборобської праці на світогляд і побут селянина, Кобилянська не ідеалізує селянство, його працю і зв’язок із землею. Прикутість селянина до землі історично складалася в умовах кріпосного права. Й у капіталістичному суспільстві земля залишалася соціальним і етичним статусом селянина. Чесна і працьовита людина без землі — ніщо, зате кожний, хто має землю, — все. Природно, що найзаповітнішим бажанням, кінцевою метою кожного селянина була земля. Вона вимоглива й примхлива, жорстока й ненаситна, вона висисає з селянина всі соки, забирає силу. «Вона підпливла нашою кров’ю і нашим потом. Кожда грудка, кождий ступінь може посвідчити, як наші крижі угинатися тяжко, дороблюючися її, як часто голодом і холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочки її». Земля — володарка селянина від його народження й аж до смерті. Проблема влади землі — головна в повісті. У ній сфокусовано всі інші: класове розшарування, зародження капіталістичних відносин на селі, становище селян-рекрутів в австро-цісарському війську, морально-етичні проблеми.

Земля сама є головним героєм повісті. Чеський критик Г. Турнерова відзначала, що Кобилянська «...не тільки людську душу вміє знайти і в неї заглибитись, знає також душу природи, перебуває з нею в постійному зв’язку, розмовляючи з нею як з близькою істотою, з якою росла від самого дитинства і якій стала незмінною подругою. Прислухається до й подиху, шуму, смутку, знає й в хвилях достигання, життєвого розквіту і умирання...»4

Притаманне письменниці тонке відчуття і розуміння природи допомогло їй правдиво змалювати землю в різні пори року і доби, наділити її рисами живої істоти, проникнути її правічні таємниці:

В деяких днях, коли небо прибиралося у синявий шовк, а сонце розходилося самим блискучим золотом, коли тепло все переймало і розпирало, добувало все неначе силоміць (з землі наверх, — жилося прегарно). Такі дні були милі для Івоніки. Тоді він сам до себе усміхався та приязно розглядався. Переживав сам стан землі й був із нею одним. Знав се, що було любо і збіжжю, і всьому, що піднімалося з неї, особливо ж як по дощі. Неначе чув і бачив, як земля з задоволенням розходилась, розкошувала, як її соки відсвіжувались, і як вона, насичена, віддихала важкими пахощами».

Письменницька концепція землі і людини на ній пройнята своєрідним настроєм світлого пантеїзму. Кровна єдність із землею визначає духовний світ героїв, мораль і закони, вона є неусвідомленою основою уявлень селянина про життя, смерть і вічність. «Гарна була земля. У своїх барвах жива й свіжа, шкода лиш, що не говорила. [воніка любив її. Він знав її в кождій порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловіка й жадала жертви»

Сотні поколінь приносять їй жертву: працю і піт, силу і думку, життя і тіло. І жертви ті нескінченні, як саме життя. Селянин, підкоряючись усевладній силі землі, йде на її поклик, бо любить її понад усе і кров’ю пов’язаний з нею тисячами ниток: і тоді, коли працює на ній, і тоді, коли доглядає худобу — для неї ж, і в час відпочинку, коли набирається сил — для неї ж, і навіть насильно відірваний від землі не забуває її, як не забуває чоловік кохану жінку. Оця поважна любов до землі облагороджує душу селянина, й любов ця його до неї, не слабне, не іржавіє.

«Ми люди, що знаємо лиш землю! Вона чорна та й руки наші почорніли від неї, та проте вона свята. Крізь наші руки йде і білий хлібець, а як не соромно тим, що називають нас псами, той хлібець із наших рук побирати та їсти, то най буде їм соромно, шо вони делікатні та топчуть нас пусто та дурно, як землю, шо годує їх» —

так філософськи мудро відповідав Івоніка на скарги свого сина-рекрута. «Колись заважить вона тяжко на їх грудях і не будуть вони відтак годні відкинути її від себе» Так буде. Івоніка вірить у це. Не можуть же люди, що називають себе делікатними, залишитися безкарними за наругу над найсвятішим.

Розповідь сина про знущання над ним у війську вразила батька своїм патологічним дикунством У свідомості ніяк не вкладалося таке звірство. Він, що не міг покласти руку навіть на Саву, він, для котрого законами життя була справедливість, честь і праця, не ми того збагнути. Вперше в душі Івоніки Федорчука, чоловіка витриманого, спокійного і доброго,

«заграло обурення з невимовною силою […], майже відібрало йому можність гамувати себе. Все знялося в його душі до пімсти Його дитину, над якою дрижав так, тіло і кров його, суть життя його, — над ним так збиткуватися? Хто мав право до того? Хто мав таке право? Був би тут вже вголос ревнув, такий був обурений, так заболіло його серце за дитиною. Його сильні, залізні руки, чорні та тверді, заворушилися незамітно…»

Заради порятунку сина, однак, оту збурену ненависть Івоніка мусів притлумити. Тільки заради нього Івоніка шукає виправдання й підбирає слова розради, відчуваючи всю недолугість їх:

«Ти ще молодий і здоровий… маєш тата й маму… служиш цісареві, се… гонор…

При тім слові йому голос урвався. Він не вмів брехати. Він говорив про честь, а дрижав ще перед хвилею за тяжку зневагу сина. Йому краялося серце за сина. Скільки терпіння стоїла його та честь, і з якими жертвами була вона сполучена, а що найбільше, що сталося з сина!»

При всій ненависті і бажанні Івоніка не може врятувати сина від наруги, змінити стан речей. «Що ж я тобі поможу, синку? У мене мужицькі руки, голова хлопська. Руками кривавлю землю, а головою хіба розіб’ю я сей мур?...»

Розбити той мур Івоніка поки що не може, проте й приймати його беззастережно, покірно, як досі, не буде. Сила народу пробуджується і виливається в прокляття цісарю і мілітаризму. «Ті, що придумали військо на се, щоби сини покидали родичів у найкращому в ці, бодай би і в гробі не найшли супокою, а тих, що видумали війну, нехай Бог скарає, нехай їх тяжко скарає! Землі нехай наїдяться і най подавляться, кров’ю най уп’ються, коли їм уже чого іншого замало на цім світі...»

Земля — сила і любов, ненависть і прокляття. Вона поділяє селян на багатих (Івоніка, родина Тодорики, Іфтемія), середніх (Докія, Онуфрій), бідняків-заробітчан (Анна, родила Григорія та ін. ). Від землі залежить і особисте щастя людей. Цю істину доведено у творі на прикладі кількох людських доль. Докія Чип’як видає заміж єдину дочку, шістнадцятилітню Парасинку, за Тодорику, в якого такий «широкий рот, що може собі сам щось до вуха сказати, а очі в нього лежать так близько… що далі зчіпляються докупи», тільки тому, що батьки нареченого «мають багато землі і він стане колись багатим господарем!» І хоч серце матері краялося від жалю, дивлячись на «недібрану» пару, вона втихомирювала своє сумління: «А хоч він негарний і непоказний, зате він добрий. [. .] До того в нього земля… Незадовжене поле… їй буде добре за ним».

Безчестя веселої Маріцени зразу забулося, бо вона «має поле. Чую, дістане кількадесять пражин поля, грошей зі сотку й телицю. Тому й найшовся борзо жених».

Михайло ніяк не наважується сказати про свій намір одружитися, бо Анна, хоча й вродлива, чесна, працьовита, але бідна наймичка. Конфлікт старого Івоніки з Савою виникає не стільки через гріховне кохання зі своячкою, як через її бідність. Дилему — або земля, або Рахіра — Сава вирішує злочинно, вбивши рідного брата. Марійка Федорчук проймається ненавистю до свого сина, позбавляє себе єдиної втіхи і радості, вигнавши Анну з рідним онуком із хати і причина всьому — земля.

Скільки моральних і фізичних мук довелось пережити Анні. Вигнана матір’ю-відьмою з дому, переслідувана рідним братом, зневажена односельцями, без засобів на існування опинилася серед людей — одна. І першим, хто вигнав її на вулицю, був піп.

Образ панотця епізодичний, однак виконує вагому ідейно-естетичну функцію. Кількома штрихами письменниця змальовує характерний для тогочасної буковинської дійсності образ духовного пастиря. Йому вже за сімдесят. Має чотирьох дочок, старих дів, дружину-п’яницю, яка напивалася так, що й не розрізняла вже, де вона - у корчмі чи в церкві. Онуфрій розповідав «Оноді билася з двома жінками у корчмі за якесь полотно. Казала, що мали принести панотцеві за хрестини, та й не принесли. А раз то таки п’яна напала старенького в церкві Ледве що жінки вивели її з церкви. Тоді була така війна, як в Італії».

Від внесків селян залежав достаток священика, що і зумовлювало його поведінку. Щоб більше парафіяни давали на службу божу, він оголошує в церкві скорий кінець світу. Іншим разом жалкує, що люди не вмирають і він не має доходів. Та найсильніше виявилося єство панотця на похороні Михайла коли він, не дочекавшись до кінця обряду, наказав підняти домовину і забрати вистелений під нею дорогий килим. «Івоніка вжахнувся мов уколений, на такий варварський приказ, не довіряючи своїм вухам, а присутні витріщилися безмовно на нього».

Селянську психологію, зумовлену життям і майновими інтересами, освячену багатовіковими традиціями і звичаями, розкрито в повісті багатогранно і глибоко. Боротьба за існування роз’єднує людей, робить їх глухими до горя інших, несправедливими і злими. Розгадавши таємницю Анни, про котру ніхто й слова поганого сказати не міг, селяни одностайно, як вовки, накидаються на нещасну дівчину і фактично доводять її до божевілля. «Майже кожда господиня в селі, що мала доньку в хаті, числила тайком на Михайла, як на будучого зят.я А тут і показалося нараз, що його вибір упав на бідну наймичку! Розчарування було засильне й несподіване, щоби не потягнуло наслідків за собою. Він не жив уже, не міг посватати наймички, та проте за життя вибрав собі її за свою будучу ґаздиню».

Кобилянська художньо досліджує різні колізії, що виникають між людиною і суспільством, законом, церквою. Людина для письменниці ніколи не перестає бути складовою частиною цілого, але й та складова сама собою важлива і цікава. Цим пояснюються пильна увага Кобилянської до жанрово-соціологічних зарисовок середовища і широкі соціальні узагальнення, втілені в індивідуально-виразних типових характерах: Івоніки, Марійки, Михайла і Сави Фе дорчуків, Анни та Рахіри тощо. Кожний із них у багатоголосому хорі епічної розповіді має свій голос, свій тембр: м’який і сильний Івоніки, нерівний Марійки, щирий і чесний Михайла, сумний і тихий Анни, неврівноважений і запальний Сави, підступний і злий Рахіри.

Суть цих образів — у глибокому розкритті письменницею двоєдиної природи селянина, власника і трудівника; підвладного власницькому інстинкту індивідуаліста і безсмертного хлібороба, працею котрого живе земля. 3 великою художньою силою ця друга і головна риса характеру селянина вимальовується у ліричних відступах, поетичних сценах, пов’язаних з Івонікою. Марійкою, Анною, Михайлом, у всьому гуманістичному пафосі повісті.

Такий підхід до зображення селянина, що не ігнорує згубного впливу приватновласницьких інстинктів і жорстокого вияву в житті села принципу «мого» і «твого» і водночас віддає належне поетизації краси селянської праці, зв’язків селянина з природою, матір’ю-землею, — велике художнє досягнення Кибилянської-реаліста.

І. Франко справедливо назвав «Землю» найвидатнішим твором. «В ньому Кобилянська якнайповніше виявила риси свого таланту […]. Концепція роману задумана тонко і добре викладена, персонажі твору окреслені чітко, і хоч, змальовуючи події, письменниця не виходить за вузькі межі одною села, щоб дати широку картину. культурного рівня буковинського народу, то все ж цілість пройнята таким емоційним настроєм, що це надає «Землі» особливого чару»5.

Індивідуалізм, черствість, байдужість до чужої біди — риси селянина, що насаджувалися йому віками. Цю характерну особливість селянської психологи розкрито в повісті багатоаспектно, в різних життєвих виявах. Декому із рецензентів такий підхід письменниці до зображення селянства не подобався. Авторку «Землі» звинуватили у зневазі до селянина, що, ясна річ, було чистісіньким наклепом. «Я любила народ, і любою його до сьогоднішньої хвилі,- писала Кобилянська в автобіографії «Про саму себе», — і дивлюся на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу часть природи. Одна неестетичність його, будь у словах, будь у поведенні, в привичках, разить мене, але в суті речей — гей, яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний матеріал на будучність!»

Ці захоплюючі відзиви письменниці не були декларативно пустими. Кобилянська довела свою любов до народу, вболівання за його майбутнє і своїм життям, і своїми творами. Вона показала селянську душу, світлі і темні сторони. Показала селянина таким, яким він був насправді, яким створило його тодішнє життя і обставини. Та в усіх творах на селянську тему, особливо в «Землі», вона опоетизувала високе благородство селянина-хлібороба його природжену джерельно чисту душу, його добре серце. Гуманістичний пафос повісті — безперечний.

1 Панчук Е. Гірська орлиця. Спогади — С. 22

2  Коцюбинський М. Твори У 7 т. — К, 1975 — Т. 5 — С. 272-273

3 Євшан М. Цитована праця — С 202

4 Ольга Кобилянська в критиці та спогадах — К, 1963. — С. 297

5 Ольга Кобилянська в критиці та спогадах — К., 1963 — С. 101, 318