Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«В неділю рано зілля копала...»
ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА (1863—1942)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

У 1909 р. в «Літературно-науковому віснику» було надруковано повість Кобилянської «В неділю рано зілля копала…», в основу якої покладено буковинський варіант народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Висока поезія почуттів, вкладена Чураївною в пісню, приваблювала О. Шаховського («Маруся, малороссийская Сафо»), К. Тополю («Чары, или Несколько сцен из народных былей й рассказов украинских»), Л. Боровиковського («Чарівниця»), Г. Бораковського («Маруся Чурай — українська піснетворка»), В. Александрова і М. Старицького («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), В. Самійленка («Чураївна») та ін.

Але не сама пісня і не її літературні інтерпретації наштовхнули Кобилянську написати повість. Справжнім творчим імпульсом була розмова української письменниці з болгарським літературним діячем П. Тодорови, яка відбулася у Чернівцях 1903 р. Саме в той час болгарин виношував задум написати драму «Самодива» на основі народних переказів та легенд. Болгарські легенди так захопили Кобилянську, розбурхали її творчу уяву, що й не давали спокою впродовж кількох років. «Те все, що Ви мені оповідали, — пише під враженням Кобилянська у листі до П. Тодорова в червні 1903 р., — таж воно таке увлекательне і нове, таке поетичне і свіже, таке оригінальне, своєрідне! А от се вже два дні по Вашім від'їзді, а я не можу жодну книгу в руки взяти, мені запала так глибоко в душу Ваша … драма (та — про пастуха і лісну русалку) і Ваш «Гусляр», що мені чомусь інші праці виглядають бліді і безжизненії. Слухайте, Тодоров! Як коли я пишу нарис або ідилію з мотивом народних символів або легенд, то знайте, що се Ваша заслуга» [5, 550],

Вже стало традиційним у літературознавчих працях не зовсім правомірне твердження про те, що П. Тодоров відкрив Кобилянській красу і свіжість народної творчості. Кобилянська виростала у фольклорній стихії, любила і знала сотні народних пісень, глибоко розуміла ідейно-естетичну суть і значення їх в житті народу. Ще далеко до знайомства з П. Тодоровим у статті «Малоруські новели Осипа Маковея» (1897) вона писала: «Страждання і радість нещасного народу відображені в його піснях, думах і шумках, багатство яких таке велике, що жоден із інших народів, кількісно як український двадцять мільйонів, їх не має»1.

Поетику народної пісні, її ремінісценції подибуємо майже в кожному творі Кобилянської, особливо в «Землі». Та використання письменницею багатств уснопоетичної творчості було таким органічно-природним. шо радше мало інтуїтивним, допоміжний характер. Болгарські легенди і повір’я викликали бажання написати про свою, буковинську лісову русалку. Проте реалізувати це бажання Кобилянська поки що не була готова

У 1904 р в німецькому журнал Кобилянська прочитала дві новели . Тодорова «Мати музики» і «Серце друга», які назвала піснями в прозі. Вони знову «нагадали» їй про творчий задум «Я перша піду за Вашим приміром, — писала вона Тодорову в листопаді 1904 р., — лиш не маю доволі наших легенд народних і мушу по-перва і ними познайомитися»

У який спосіб вона ознайомлювалася з ними — невідомо, але, що знала їх досконало — факт безсумнівний. Уже в квітні 1905 р вона пише: «Я все маю в душі намір взятися в тім самім напрямі до праці, лиш мені ще замало знайомі легенди і поезія нашого народу (а писати щось половинчасте не хочу.— Ред)…» [5, 572].

Через кілька місяців матеріал було зібрано, про що Кобилянська повідомляє П. Тодорова: «Коли справді подужаю, візьмуся зимою до нової праці до котрої маю вже нотатки і матеріал» [5, 580].

У 1907 р., під час роботи над повістю, Кобилянська побачила в Чернівцях виставу М. Старицького у виконанні акторів товариства «Міщанський хор». «Пишучи це оповідання, я цілком не знала «Не ходи, Грицю, на вечорниці» Старицького, — писала Кобилянська в «Автобіографії». То є, я хоч бачила це на сцені, не відібрала глибшого враження з тієї п’єси, не знала, що це Старицького. Та зате самі слова пісні зробили своє» [5, 240].

У листопаді 1908 р. повість було завершено і прийнято до друку. "Оповідання обробляє знану пісню «Не ходи, Грицю, на вечорниці». Однак цілком, цілком інакше, як обробив се М Старицький, — пише вона Лесі Українці у грудні 1908 р. — і далеко обширніше, та, по правді кажучи між нами, «тонше».

Кобилянська, як видно з листа, вказує на одне з джерел повісті — пісню, скромно приховавши інше, не менш важливе завдяки якому її повість вигідно відрізняється від попередніх літературних обробок. Про це «інше» вона сказала аж у 1922 р. в автобіографії. «Особи — це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронатого, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака гуцула, а решту домалювала фантазія. Почування плили з власних грудей, чар природи робив своє, а думки укладалися самі з себе на папір» [5, 239 -240].

Народна пісня, справжні люди, власні почуття — три рівнозначні джерела повісті, що зумовили і вибір матеріалу, і його зміст. Як і в народній пісні, Гриць кохає двох дівчат синьооку Настку і чорнобриву Тетяну, що призводить до трагічного кінця; життєві прототипи збагатили повість ідейно і композиційно, надали їй інтернаціонального характеру; особисті почуття і переживання набрали загальнолюдського звучання.

Вибір Кобилянської, що впав саме на цю пісню, не випадковий. Загальновідомо, що в народній пісні ліричне «я» завжди збігається з авторським. Виконуючи пісню, співак «перевтілюється» в ліричного героя, а почуття і настрій, відтворені в ній, засобом коректи та імпровізації пристосовує до власних. «В неділю рано зілля копала» — це пристрасна пісня-балада, в якій Кобилянська виступає і творцем, і виконавцем.

Повість має дві сюжетні лінії, які перетинаються, взаємодіють, взаємодоповнюють одна одну: життя Маври та її батька, старого Андронаті, і доля Гриця. Обидві вони співають гімн коханню, його всеохоплюючій, непереможній силі. «…Люди не даром стільки пишуть про любов. Вона творить чудеса і буде їх творити, доки люди будуть по світі ходити і я її знаю, писала Кобилянська П. Тодорову у березні 1901 р. Але я її поважно трактую і в любові я поважна і глибока як смерть. Знаєте, що се значить?» [5, 474].

Відповідь на це питання дає повість Кобилянської, в якій марно шукати соціального підгрунтя чи, тим більше, докоряти письменниці у «відході від реалізму», «гріхах перед дійсністю», «слабості»2. Безпредметні, думаємо, і жалі деяких дослідників, які чекали від Кобилянської якогось рецепту на «здобуття» справжнього людського щастя», так само, як і намагання «оправдати» її. «Зрозуміло, — читаємо в «Історії української літератури кінця XIX — початку XX ст.», — що в час написання повісті Кобилянська не бачила шляхів до щастя. Саме цим можна пояснити недостатнє розкриття соціальних причин, що лежали в основі сумної долі її героїв. Але письменниця вірила, що настануть кращі часи, коли люди будуть щасливими»3

По-перше, тих шляхів до щастя, на жаль, ніхто не знає і, як цвіту папороті, ніхто не бачив. Та й навряд чи колись побачить, бо вічно люди ревнуватимуть і зраджуватимуть, кохатимуть і страждатимуть. Недаром у пісні співається «Хто в коханні не знається, той горя не знає». І сила особистих емоцій, радості чи жалю, щастя чи недолі не залежить від соціально чи національної приналежності. Тому «ластівки літають, бо літається, і Ганнуся плаче, бо пора» (М. Рильський).

По-друге, Кобилянську цікавлять винятково родові стосунки між чоловіком і жінкою, як і в народній пісні «Темою народної пісенно лірики є показ душевного стану героя чи героїні як постійне й характерне для його соціального становища або біологічної його природи і побутових взаємовідносин з навколишніми. При цьому соціальне становите тільки називається в найзагальнішому плані»4.

З цих очевидних причин Кобилянська робить своїх героїв рівними за соціальним станом і віком (всі вони багаті й однолітки). Різниця в силі почуттів і здатності кохати.

Навіть циганка Мавра дочка-одиначка в найславнішого музики, а згодом дружина Раду, керівника табору, суспільний і соціальний статус якого був найвищий. Доля щедро обдарувала вродою і талантом, але ще більше карала її. Маврине життя можна схарактеризувати гегелівськими словами: «Душа розбита журбою і тугою, німа і замкнена, дає знати про себе за допомогою суто зовнішніх рис і все ж крізь них звучить невисловлена концентрована глибина почуття»5

Кобилянській вдалося створити образ матері-страдниці воістину шекспірівського звучання, безпрецедентного до того в історії української літератури. Проте основа її трагедії, знову ж таки, не соціальна. Мавра зрадила Раду і полюбила пана-боярина не з примусу чи матеріальної безвиході, а тому що, як вона сама щиро зізнається, «став він потай цілувати мої очі; мене голубити і називати Мавру своєю чорною звіздою — аж доки не збожеволіла вона за ним». І Мавра вже не в змозі противитись почуттю, що охопило все її єство. Надто гарний був боярин: «… Красний як місяць, що носився на коні, як вітер, і — чому не мала я його любити?». І вона любила по-справжньому, щиро, безтямно. Навіть втративши дитину, батька і матір, зазнавши пекельної кари від Раду, забута і принижена, вона згадує. «Доньцю! Хто бачив таку любов правдиву і щиру, і палку, таку, як бачила молода Мавра в його, той… Господи Боже, змилосердися над бідною жінкою, що все-таки согрішила на світі, — застогнала Мавра і, кинувшись лицем до землі, вмовкла».

Усе життя вона спокутує свою любов сама, зносить наругу як належне, заслужене, за подружню зраду. Та не забуває жорстокої відплати боярина за її любов. Він не тільки не захистив її, а й свиснув, мов на собаку, вийшов собі з хати»

Можливо, що боярином керували соціальні мотиви. Очевидно, чималу роль зіграв і національний чинник, адже проти одруження з циганами були навіть найбідніші селяни, не то що пани. Зрештою, «котрий чоловік у нас, — як писав І. Франко, — чи з-між простих, чи з-між освічених, може показатися вповні гідним великої жіночої любові? Котрий з нас не обмане її ожидань, не зранить її серця, не витисне сліз з і очей не тих блаженних, щасливих, але прикрих, пекучих сліз? Чи ж диво, що найчесніша, найкраща женщина у нас кидається в обняття чоловікові ледачому і зовсім її не гідному, коли й всі другі такі самі, або майже такі самі? А з-між сотні зовсім негідних вишукувати одного, котрий би, може, о один процент був гідніший то годі і не виплатиться Так от вона і віддається першому-ліпшому, зразу своїм гарячим темпераментом і своєю любов’ю приглушуючи всі сумніви, щоб опісля, коли доочне їй покажеться ледачість любого чоловіка щоб опісля бути тим більше нещасливою»6.

Повість Кобилянської — чудова ілюстрація до наведених слів І. Франка. Ані Раду, ані боярин, ані Гриць не гідні такої «великої жіночої любові». Наділені фізичною силою вони слабкі духом і жорстоко-егоїстичні в коханні. Раду не задовольняється фізичним катуванням дружини, що народила білу дитину, а наказує вбити обох. «Всі знали, що в них за зраду карано дуже тяжко, але таке не бувало ще між ними ніколи, як сеі ночі, таке ні. Скільки бійок і розбоїв не лучалося між ними! Скільки не лучалося, але щоб оце сам рай станув і наказував усунути свою жінку, платячи за те самим чистим золотом. між ними ще не бувало. Отаке могла лиш така завзята, із зависті збожеволіла голова, як Радова, придумати»

«Гоноровий пан» свиснув і більше ніколи не згадував Маври. Гриць розв’язав дилему просто і безболісно для себе. Наська виконає неприємну для Гриця місію, поговорить з Тетяною і тим самим відверне від нього гнів і прокльони зрадженої дівчини. «Нехай тепер роблять собі лад між собою, коли так вже склалося. Настка нехай зробить. Вона так казала. Вина вигадлива, на все раду знає, вона його любить, про Туркиню знає, нехай тепер робить Убити не уб’є її… Що він тут поможе? Здійме бучу? Дівчата всі однакові, до лиха причиняються, а відтак плачуть і голови засушують».

Гриць настільки зайнятий собою, своїм слокоєм і благополуччям, що і не думає про інших, навіть близьких йому людей. Одружуючись із Насткою, він бажає зустрічі з Тетяною і прикро дивується, що його бажання не задовольняється. «І зітхає скорбно Гриць морщить хмарно брови Повинна була вийти, бажає його серце: він же тут. Щоправда, він її не сватав, як обіцяв, він її і не візьме, наведе на неї смуток, та хто саме тут винен? Він один лише? Обоє винні..»

Оця постійна роздвоєність Гриця, що призвела його врешті-решт до смерті, зумовлена легковажним ставленням до життя (йому все дозволено) і несерйозністю в коханні (за ним всі дівчата гинуть). Українська класична література, починаючи від «Наталки Полтавки» І. Котляревського (Петро) і завершуючи «Лісовою піснею» Лесі Українки (Лукаш), дала чимало образів героїв, інфантильних у своїх почуттях, які не в силах «своїм життям до себе дорівнятись». Чи не найбільше це стосується і Гриця, душевний світ і поривання якого значно бідніші від Тетяниних. Тому він і обирає Настку дівчину гарну, працьовиту, надійну, затишну, вигідну для себе, але ж господиньку не більше.

Красива й душевно багата, горда і чиста почуттями Тетяна трактує любов «дуже поважно». Кого вже любить, то навіки щира і бездоганно чесна в коханні, вона не знаходить належного відгуку в серці Гриця і в тому її трагедія

Справжнє велике кохання не терпить щонайменшого дисонансу. Повна гармонія світосприймання почуттів, розуміння краси можливі тільки в рівноцінно-споріднених душах. Брак — пік гармонії призводить до трагедії і Гриця, і Тетяну.

Через тонко досліджені душевні переживання героїв, глибоке проникнення в їхній внутрішній світ через психологічний аналіз сердечних радощів і болів, Кобилянська подає свою інтерпретацію загальнолюдських «вічних» тем: вірності і зради, ревнощів і кохання. Тому, як зазначає Є. Кирилюк, і підхід до трактування образів повісті має бути інший. «Людина і природа. Людина і кохання. Виводити якусь мораль з поеми (не любити двох, бути вірним у коханні) абсолютно неможливо, це було б спрощенням, вульгаризацією великого художнього твору. Поема будить чисті почуття, торкається струн нашої душі, хвилює нас, дає задоволення і примушує розважніше дивитися на життя»7.

1 Радянська Буковина — 1963 — 19 жовт.

2 Див. Сінченко Г, Коржупова А. Народопісенна основа повісті «В неділю рано зілля копала» // Ольга Кобилянська. До 100-річчя з дня народження — Вінниця, 1963 — С. 91

3 Історія української літератури кінця XIX початку XX ст. — К , 1978 — С. 264

4 Акимова Т. О поэтической природе народной лирической песни — Саратов, 1966 — С. 129

5 Гегель Г.-В-Ф. Эстетика В 4 т — М , 1968. — Т. 1 — С. 301

6 Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних // Франко І. Зібр. творів У 50 т — К., 1980 — Т. 26 — С. 251

7 Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. — К. 1963 — С. 208