Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Розвиток журналістики
ІСТОРИКО-ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС ДОБИ (1890-1913)
І. УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ. В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

Загальний напрям українського руху вказував на те, що проблема самостійності буде, скоріше чи пізніше, поставлена на порядок дня. За відсутності українського друкованого слова, яке могло б протидіяти русифікації, українство опинилося в небезпеці. Саме з цією метою, скориставшись з «потепління» суспільної атмосфери після замаху на царя, в Києві було засновано журнал «Киевская старина» (1882— 1906), в якому надруковано велику кількість матеріалів з історії України, козацьких часів. Вдягаючи в одежу минувшини сучасну українську ідею, журнал зайвий раз підтверджував справедливість слів І. Нечуя-Левицького про те, що російська мова, загнана по всій імперії сотнями тисяч російського війська, Сибіром і казематами, і усіх нацменшин не зробить москалів, бо мова мовою, а думка думкою. Її ж, тобто думку, і по-російськи висловити можна. Публікуючи матеріали про козаччину, цвіт українського історичного життя — журнал відкривав перед письменниками широке, багате і зрозуміле поле для творчості, поле слави, завзяття і лицарства. Своєчасно актуально и об’єктивно реагував журнал на явища українського літературного процесу, дбаючи про високий рівень української літератури. Численними літературознавчими статтями і рецензіями «Киевская старина» стверджувала закономірність права українсько літератури на розвиток рідною мовою Цій меті було підпорядковано матеріали з історії давньої літератури, документи, матеріали, дослідження про Т. Шевченка; першоджерельні матеріали, листи, щоденники, спогади, першодруки тощо

В час заборони української мови журнал друкував твори, зберігаючи українську мову в діалогах. Так були опубліковані в журналі «Старосвітські батюшки і матушки» І. Нечуя-Левицького (переклад редактора «Киевской старины» Ф. Лебединцева – Авт.), «Скарб Довбуша» Ю. Федьковича (1886), «Оповідання Мирона» І. Франка (1890), етнографічно-побутові етюди Ганни Барвінок, оповідання Д. Марковича, Ю. Левицької-Пащенко, А. Смоктія та ін.

До співробітництва в журналі було залучено такі науково-мистецькі сили Київського університету й духовної академії, як М. Костомаров, П. Житецький, В. Горленко, П. Єфименко, М. Петров, М. Дашкевич, М. Сумцов, М. Чалий; активно співпрацювали у ньому І. Франко, М. Драгоманов, А. Кримський.

У різний час членами редакційного комітету були О. Лазаревський, П. Житецький, О. Левицький, В. Антонович, С. Тригубов, К. Михальчук, М. Лисенко, І. Нечуй-Левицький, В Науменко, та зміна співробітників не впливала на напрямок журналу, задекларований у зверненні редакції до читачів. Першочергове завдання журналу полягало в наближенні старовини до інтересів і світорозуміння сучасного читача, з’ясуванні сучасності за допомогою історичного висвітлення минувшини півдня Росії. Публікуючи відомості з рідного краю, журнал обґрунтовував думку про національну рівноправність українців, право народу на розвиток своєї культури. Царська цензура пильно стежила, щоб на його сторінки не потрапили не лише українські твори, а й цитати із спеціальних українських мовознавчих наукових досліджень.

Журнал було засновано саме в той час, коли царська імперія, не зважаючи на свій декаданс, здавалася усе ще безмірно могутньою порівняно з молодими українськими силами. Та це не лякало молоде покоління в пошуках шляхів і способів консолідації суспільно-культурних сил Наддніпрянської України, Галичини, Буковини, Закарпаття, у з’ясуванні проблеми ідентичності українців державної самодостатності України

17 жовтня 1905 р у межах Російської імперії було покінчено з найгіршими формами легальної дискримінації селянства. Село пробуджувалося до модерної політичної свідомості і віднаходило себе в українській національній ідеї «Страйки, маніфест 17 жовтня, чорносотенні погроми, в кінці (псевдо) ліберальний курс і нові постанови про пресу змінили зовсім ситуацію на першу чергу виступило заснування українських газет, що закладаються з початком 1906 р. по різних містах, а брак усякого порядку, урядовий терор і т ін. та повна непевність завтрашнього для не дають ще можности ніякої тривкої організації»1

З 1905 р у Східній Україні з’являється кілька періодичних ви дань українською мовою: газета «Хлібороб», видана, як зазначалося, «явочным порядком» коштами і заходами Лубенської української громади», призначена для селян. У Лубнах на Полтавщині тижневик «Рідний край» видавали М. Дмитрієв, Панас Мирний і Грицько Коваленко (1905-1907); у Києві (1908-1914) і Гадячі (1915-1916) Олена Пчілка. На сторінках журналу публікували свої твори Леся Українка, Панас Мирний, Христя Алчевська, Грицько Григоренко, Надія Кибальчич, Дмитро Яворницький, Олександр Олесь, Яків Мамонтов, Павло Тичина та ін.

На початку 1906 р. у Києві засновано місячник «Нова громада» (О. Леонтович, І. Чикаленко, С. Єфремов) і щоденне газету «Громадська думка» (В. Леонтович, потім Ф. Матушевський, Є. Чикаленко). Восени 1906 р. багатьох співробітників заарештовано й ув’язнено, вихід газети припинено.

Через кілька місяців перерви після розгрому «Громадської думки» у Києві почала виходити щоденна газета «Рада» (1906-1915), видавцями редакторами якої були послідовно шість осіб, серед них – Б. Грінченко, В. Галевич та Є. Чикаленко, який фінансував видання. Відчутну фінансову допомогу газеті надавав і В. Симиренко. Штрафи в 300- 500 крб та арешт стали нормою для редакції «Ради». Й так нелегке життя газети ускладнювали внутрішні партійні, групові чвари, уяву про які дає лист Є. Чикаленка до М. Коцюбинського.

«Для нас дуже-дуже важно, щоб люди бачили, що Ви приймаєте участь у газеті, що Ви нічого не маєте проти нашої газети і проти людей які її ведуть. Ви людина з чистою, незаплямованою репутацією (я вже й не кажу про репутацію Вашу, як найкращого нашого художника) своєю участю в газеті піддержали б нас морально в боротьбі., не з байдужістю, ні, а з ворогуванням, з глухою інтригою проти «Ради», яка ведеться нашими «Кулешиками». Вони не тільки не хотять приймати участь в «Раді», а ще й впливають і на інших. Такому ж бойкоту підпав і «ЛН Вісник», власне через його попали й ми в немилость, яко созвучний йому (т є Віснику) голос Всякі Ханенки, Суховієнки, Самойловичі лютують на Дорошенка, що приїхав з якоїсь Галичини і хоче вирвать «булаву» у їх і об’єднати Україну, а «Рада» ще й підтримує сього зайду, зробилась його послушним органом і Ви не можете собі уявити, голубе, які я терплю душевні муки! Мене гнітить, що люди не можуть стати вище інтересів свого я, та ще й люди, з якими думалось працювати вкупі, які, здавалось, готові життя своє покласти за Україну»2

«Громадська думка» (31 грудня 1905 — 18 серпня 1906) та «Рада» (15 вересня 1906 — 20 липня 1914), які виходили в Києві, стали, власне, першими східноукраїнськими щоденними громадсько-політичними, економічними і літературними газетами Суспільно- політичні поди туї часом висвітлювалися і ліберальних позицій. У першій з газет активно працював Б. Грінченко, і це надавало їй загальнонаціонального характеру.

В обох газетах докладно висвітлювалося культурно-мистецьке життя, значне місце відводилося літературним творам Тут опубліковано чимало злободенних фейлетонів, сатиричних поезій В. Самійленка, оповідання і нариси Б. Грінченка, А. Тесленка, сатиричні твори М. Левицького. статті М Вороного, С. Васильченка, який завідував у «Раді» відділом театральної хроніки постійно друкував у ній свої оповідання, етюди, рецензії на вистави. В окремі роки передплатники газети одержували як додаток до неї «Кобзар» Т. Шевченка та інші твори класиків

Такі газети, як «Народна справа» (Одеса), «Запоріжжя» (Катеринослав), «Слобожанщина» (Харків), вийшли на початку 1906 р. тільки першим номером і були заборонені властями. Дещо довше протримався тижневик «Світова зірниця» (Могилів-Подільський).

Наприкінці 1906 на початку 1907 р. сталися значні події у роз витку української преси, в Києві утворилося Наукове товариство, яке провело низку лекцій з української історії та літератури і видало 4 томи праць, редакція «Літературно наукового вісника» переїхала зі Львова до Києва.

1906 р. М. Міхновський випустив газету «Слобожанщина», яка закликала на виборах у Думу голосувати за українських кандидатів (газету було заборонено, проте від Полтавщини пройшли всі кандидати українсько-кадетського блоку). У тому ж році М. Міхновський намагається випускати у Катеринославі «Запоріжжя», але й цю газету після випуску декількох номерів було заборонено У 1912 р. в Харкові М Міхновському вдається випустити газету «Спін», в якій він продовжував друкувати статті з національного життя, переслідуючи мету: піднести національну самосвідомість читачів

За 1905-1916 рр. вийшло 1920 найменувань, що становить 0,5 % від загальноросійської продукції. Книжки видавали як окремі видавці, так і кооперативи. В Кам’янці-Подільському «Світова зірниця» (з лютого 1906 р ) — редактор І. Волокшновський, в Києві (з 1907 р.) «Слово». Нарешті, в 1907 р українська громада в II Державній думі мала свій власний друкований орган «Рідна справа (Думські вісті)». Ця газета була надзвичайно гарно видана й мала величезний успіх На жаль, вона мусила припинити свою діяльність після розгону II Державної думи.

Деякі українські періодичні видання закрилися через брак сил (ілюстрований тижневик «Зоря» в Москві, місячник для селян «Хата» в Хотині (ред. Немаловський), ілюстроване видання «Украінська хата» (1909), місячник «Україна» (1907) замінив «Киевскаю старину» щомісячний історико-етнографічний і літературно-критичний журнал «Україна». Серед матеріалів, присвячених літературним питанням, виділяються розвідки М. Доманицького «Українська преса в 1906 році», і Нечуя-Левицькото «Сьогочасна часописна мова на Україні», І. Стешенка «Історія української драми». Як продовження цього журналу впродовж 1908 -1913 рр. видавалися «Записки Українського наукового товариства у Києві» та ін.

В тяжких умовах довелося жити новонародженій українській пресі, і не скрізь виходило так добре, як у Києві, де замість закритої газети з'являлась нова. Виходив у Києві сатиричним журнал «Шершень», але згодом перестав, чекаючи кращих часів (ред. В Лозинський). По інших містах теж взялися до видання часописів.

1 Грушевський Михайло Автобіографія // Україна. — 1989 Вип. 23 - С. 212

2 Лист Є. Чикаленка до М. Коцюбинського від 30 грудня 1907 р. // Коцюбинський М. Твори — X., К, 1931 — Т. 7 – С. 239