Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Зіткані з поезії прози
ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА (1863—1942)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Крім повістей, Кобилянська залишила нам сорок творів малої прози, написаних у період із 1880 («Гортенза») по 1934 р. («Жарт»). Все, чим жила письменниця, і все, що її хвилювало захоплювало і боліло впродовж життя, відбилося в новелах. «Я писала, коли любила, писала, коли терпіла, писала, коли не находила вдоволення знадвору бажань своїх особистих, коли бачила кривду, заподіяну так людям, як звірятам, цвітам і птахам, писала, коли переймалася великими ідеями про визволення жінки, ідеєю соціалізму, ідеєю націоналізму, патріотизмом, який зміцняла в мене Леся Україника», — признавалася Кобилянська в автобіографії «Про саму себе».

Кобилянській судилося започаткувати й очолити плеяду видатних новелістів, вихованих на європейській літературі. Починати завжди нелегко, бути новатором — у стократ важче, тим більше Кобилянській, котра не мала спеціальної освіти, елементарних умов для літературної праці, не знаходила відповідних «зразків» у рідній літературі. В Стефаник, Л. Мартович, М Черемшина в часи творчих пошуків Кобилянської були гімназистами молодших класів, С. Васильченко мав усього рік, коли Кобилянська написала перший свій твір. А. Тесленко ще не народився Дебют М. Коцюбинського в «Дзвінку» (1891) засвідчив появу талановитого письменника, але поки що прихильника традиційної манери письма.

Ідейно-художній розвиток Кобилянської позначений не тільки постійними пошуками, а й відкриттями, не тільки розширенням творчого горизонту, а й глибокими змінами її ідейних поглядів, принципів художнього узагальнення життя. І в цьому проявилася величезна внутрішня сила письменниці її сміливість, бажання йти вперед. Кобилянська збагатила жанрові й тематичні образи української літератури, урізноманітнила засоби відтворення дійсності.

У визначенні жанру письменниця не завжди була точна, бо навіть такі великі твори з ознаками романів, як «Земля», «Ніоба», «В неділю рано зілля копала...», вона називала оповіданнями. Це було зумовлено тим, що Кобилянська не дотримувалася жанрових стандартів. Навіть малі за обсягом твори, що могли б називатися новелами, мають свою, лише їм властиву жанрову форму: новела- портрет, новела-медитація, новела-лист, оповідання, нарис, фрагмент, шкіц, драматична сценка, поезії в прозі тощо.

Те ж саме стосується і проблематики її малої прози, вона різноманітна, злободенна, наскрізь сучасна. Письменницю цікавлять зазвичай проблеми, що досі не порушувалися в українській літературі. Насамперед це тема емансипації жінки, широко опрацьована в розглянутих повістях, а також у новелах «Valse melancolique», «Impromptu phantasie», «Він i вона» та ін.

Уперше в українській літературі прозвучав схвильований голос письменниці на захист природи («Битва»). Не обминула Кобилянська і таких проблем, як жінка-митець і суспільство, доля поета («Жебрачка», «Покора», «Поети»); людина і природа, людина і середовище («Природа», «Некультурна»). Чимало творів присвячено зображенню життя буковинського села до і після імперіалістичної війни («Банк рустикальний», «На полях», «Вовчиха»). Є в Кобилянської антиклерикальні («У св. Івана», «За готар») та антимілітаристські твори («Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Юда», «Приснилось», «Зійшов з розуму») та ін.

Чимало нового внесла письменниця у спосіб письма. Насамперед це стосується образу оповідача (наратора) в новелах, де виклад ведеться від першої особи. Наративна манера далеко не нова в українській літературі. Від Г. Квітки- Основ’яненка до І. Франка і Панаса Мирного письменники часто користувалися нею.

Наратор Кобилянської — інтелігент, що надає новелам нової настросвості і певної інтелектуальності. Він не обов’язково є свідком (як у Г. Квітки-Основ’яненка) або учасником (як у Марка Вовчка) зображуваних подій. Основним для наратора Кобилянської є дотримання певного психологічного ракурсу як вихідного пункту під час висвітлення життєвих явиш і людей. Він може знайомити читача з найрізноманітнішими явищами, навіть маловідомими йому, оскільки головне для нього не достовірність, а емоційний колорит; співвіднесення його з матеріалом дійсності,переданої в новелі, надзвичайно різноманітні. Так, у новелах «Жебрачка», «Покора», «Поети» оповідь лине безперервним потоком вражень, спогадів, міркувань про кpacу і потворність, про гідність людини і приниження її, про становище українських поетів у тогочасному суспільств. У новелі «Жебрачка» увагу оповідача-митця зосереджено на передачі емоцій, викликаних красою природи. «Я відчував сю препишну красу природи кождим нервом, їв її очима, упивавсь її існуванням, а до того всього і знав, що сили, котрі становили мою душу, збудила вона, що викохала її сама-саміська вона… »

Ця краса чарувала і надихала поета, і він був щасливий. Та не всі могли милуватися нею. Недалеко від будинку сиділа жебрачка. Її скигління вривалося страшним дисонансом у гармонію краси і дратувало митця. Обурений, він біжить подати їй милостиню і припинити те нестерпне скигління. Виявилося, що жебрачка була сліпою, не могла бачити сонця. «Несказанно гидке чувство заволоділо» ним. Подібна ситуація розгортаються і в «Покорі». І тут на фоні прекрасної сонячної природи артист зустрівся з двадцятилітньою жебрачкою-циганкою і двома дітьми. «Говорила побожні, покірні слова, а малі наслідували її, простягаючи ї собі рученята до нього вгору. Сумовито, а заразом лакомо були звернені всіх очі на нього. Великі, жадібні очі, в котрих тліла несвідома пристрасть полудневих рас».

Діставши милостиню, циганка пішла далі Артист мимохіть замилувався її ходою. Тільки що він бачив її, таку покірну і принижену, а тепер скільки гідності було в її рухах, які шляхетні була в неї лінії, яка струнка і ніжна її стать, котрої краси не могли лишити і мізерна одіж, а зраджувала при кождім руху грацію і красу!»

Та з появою пана краса вмить зникла. До неї повернулася покора. І вже не огида і обурення виявляються в митця (як у «Жебрачці»), а глибокий сум і жаль. Минув час, а очі дітей і покора матер не забуваються.

Краса і покора не сумісні. Але ж вони насправді існують зараз і, напевно, будуть і в майбутньому. Серце проймається болем від усвідомлення того, що й діти виростуть, навчаться «руки навхрест складати і при кождім хаті і кождім порозі в просьбі о зношену одіж оставляти щось зі своєї покори.

Емоційний колорит оповіді в обох новелах досягається засобом контрасту чарівна природа і жебраки, гарний профіль і сліпота, жіноча врода і покора, піднесений настрій артиста і скигління жебрачки. Контраст у Кобилянської виконує різноманітну функцію, емоційну, ідейну, композиційну.

У формі контрасту побудований і нарис «У св. Івана» (1890), написаний під свіжим враженням відвідування авторкою монастиря св. Івана у місті Сучаві на Буковині. Нарис не має розробленого сюжету і нагадує репортаж з місця події, ведений самою письменницею. Одержимі вірою в чудо, люди сходилися з усіх усюд до Сучавського монастиря Св. Івана — з своїми недугами, щоб зцілитися, зі своїми гріхами, щоб очиститись. Тьма народу тиснеться до тіла святого Виносять знепритомлену дівчину. Сімнадцятирічний хлопець, що шукав ліку на грудну хворобу, впав мертвий. Ледве дихають жирні ченці, втомлені сповіддю. Проте вигідно — до Святого Івана ніхто з порожніми руками не йде.

Під монастирем зовсім інший світ. «Около звичайного тихого дому божого торгували, ошукували і крали, тепер зовсім свобідно і без розбору». А там десь у куті церковного подвір’я лунав беззвучний голос лірника і опановував масою, «немов демонічною силою:

«Нема правди і не буде,

Неправдонька між верхами,

Розважайте, добрі люди!

Свята правда під ногами!»

Вже у цьому ранньому творі Кобилянська порушила важливу соціальну проблему, де правда? Чому немає правди? — цікавиться дев’ятилітня дитина у бабусі. Та відповіді не одержує. «Дівчатко, очікуючи відповідь, зморщило чоло і само задумалося...».

Застосований письменницею улюблений прийом Schlucsakkord (кінцевий акорд) спонукає і читача замислитися разом із дівчатком.

Schlussakkord-ом завершується також і новела «Мужик» (1895). Це спогад оповідача, навіяний військовою музикою. Таку саму музику він чув давно в товариств, двох польських дам. Усі троє дивилися з балкона, як під музику марширували солдати. Один, фізично слабший від своїх колег, шкутильгав і відставав. Ця картина вразила оповідача до глибини душі. Згадав свою службу у війську, згадав «бругальність поведення деяких наставників, брутальність майже казочну, а до тою неописану муку простою, до військової’ служби непривченого, до свободи привикшого селянина, його жаль і тугу за твоїм тихим і простим світом. І мене зацікавило обличчя нездатного вояка».

Зовсім по-іншому відреагували на це обидві панни нe приховуючи своєї відрази, вони назвали його кульгаючим хамом, який псує всю картину. І це говорила пані Ванда, котра так любила філософствувати про освіту, гуманність почуття. Обурений оповідач кидає товариство і чує слова: «То chlop, Jadwigo ... Rusin, Wando!»

Тема новели не була такою новою для Кобилянської, як вважають деякі дослідники. Відомо, що в 90-х роках Кобилянська займається жіночим рухом. Тоді деякі українські інтелігентки, наслідуючи польок, підрізували волосся і говорили по-польськи, їх іронічно називали Вандами. Це ім’я стало прозивним і широко використовувалося в українських гумористичних газетах, коли треба було висміяти жіночий «патріотизм». Новела Кобилянської і була відгуком на вияви цих нездорових явищ, тому і назвав й О. Маковей «глумом над польками».

Складні психологічні колізії, пастельність портретного малюнка, зовнішня стриманість оповіді і величезне напруження почуттів характерні для новели. «Природа» (1887). «На наші звісні товариські поняття, — писав О. Маковей, треба було доволі відваги, аби написати для русинів «Природу» і я зовсім не дивуюся авторці, що вона держала цю новелу сім чи вісім днів дома, потім надрукувала її перше по-німецьки, і аж опісля (1897) по-руськи. Признаюся до гріха, що, бувши редактором «Буковини», я. з огляду на передплатників, не мав відваги друкувати сю новелу в своїм часописі, хоч з артистичного боку вважав її дуже гарною»1.

Про громадянську сміливість О Кобилянської говорила і Леся Українка. Справді-бо, стихійна широта людського характеру, шо приваблювала письменницю як щось протилежне практичному розрахункові, дріб'язковості і фарисейству цивілізованого суспільства, шокувала міщанську публіку Чернівців.

У новелі виведено двох героїв (не враховуючи природи), панночку й гуцула. Спочатку подається характеристика панночки, що включає розкриття тих станових ознак героїні, які єднають її з групою схожих людей. Не намагаючись привернути увагу читача інтригою, письменниця зразу ж «прояснює» характер героїні. Дочка адвоката, що знала життя тільки з книжок, прихильниця Толстого і Шевченка, «була не дуже охоча до праці і жила, мов ті сторонські рослини в тепліннях, що їм хіба що лиш у сні привиджуються бурі, які лютують знадвору». Фантазії, мрії, природа займали панну щоденно. Неробство й одноманітність породжували меланхолійну тугу, тоді йшла на природу. Там набиралася сили й терпіння «Там святкувала свої золоті години побіди, наприклад, коли вилізла на високий, небезпечний верх, на стрімку скалу, придивлялася зблизька вірлові, його чорним, іскристим, ворожим очам, його чатуючій, наперед нахиленій поставі … [1, 378].

Коріння любові до природи — в природі панночки. Хоч виростала вона в освіченому середовищі, успадкувала вироблену багатьма поколіннями вроду матері, все ж була онукою селянки-гуцулки — дитини природи. Голос крові, хоч і зрідка, давався взнаки.

Чи природа справді нездоланна?

Її бабка по батькові власне була гуцулка. Гарна, а проте мужичка. В них бувають непомітні хвилини, коли інстинкти прориваються і греблі не знають.

Одного разу той інстинкт прорвався в панночки під час зустрічі з молодим, сильним і гарним гуцулом. Це справжнє, чисте дитя природи, котрого не зачепила цивілізація. Його спосіб мислення, бачення світу, емоції, поведінка — природні, не підвладні ніяким умовностям.

«Цивілізовані» пани оцінюють вчинки людей свого середовища і представників інших соціальних груп за давно усталеними нормами, але ці норми, і сам спосіб життя панів гуцул сприймає як щось чуже і незрозуміле йому. «Чорт би їх ухопив! […]. Таж Бог сотворив ліс для всіх людей, се вони не можуть заперечити та й не переконають мене, най собі будуть і сто раз панами і вміють писати й читати. Що мене найшло нещастя, що мене ймили, та, сьому винна тільки нещаслива година, коли я втяв смереку!» [1, 383].

У гуцула свої погляди на життя, на людські стосунки, погляди, які здаються панночці примітивними, дикими, що проте, не заважає їй надто цікавитися ним. Характерною особливістю «Природи» є напрочуд сильне відтворення стихійного, природного в людині, пристрасних захоплень і поривань. Тут маємо найрельєфніше втілення стихійних сил природи, що разом і голосом крові пробудили в панни природний інстинкт.

Ніхто з українських письменників досі не ставив із такою глибокою художньою вмотивованістю високі етичні вимоги до людини, як Кобилянська в «Природі», де природне, моральне і психічне постає в своїй неподільній єдності.

Сила і чарівність героїв Кобилянської невід’ємні від їхньої свободи, незалежності й органічних зв’язків і природою. Не випадково всі нюанси почуттів і настрою героїв Кобилянська зіставляє з вічним рухом життя, що відбувається в природі. Власне, природа, її краса пробуджує в панночки жагу до справжнього життя, вириває (хай тимчасово) з полону світського етикету і фарисейських умовностей цивілізованого світу. Природа Карпат увійшла у внутрішній світ героїв як символ могутності життя, його принади.

В описах природи і героїв Кобилянська використовує улюблений нею засіб паралелізму, коріння якого сягає глибин народної творчості. Загальновідомо, яку важливу роль у народній пісні відіграють сонце, місяць, зорі, захід, коли оспівуються людські переживання. На відміну від народнопісенного паралелізму, у Кобилянської цей прийом набуває складного аналітичного характеру. Завдяки цьому «Природа», як тонко помітив 3. Штолба, «є якимсь втіленням двох світів — світу мрій, любові, а при цьому й пристрасного потягу до природи, що приваблює дівчину з міщанського середовища, любительку пригод, до жителів із світу гір, світу, що уособлений у гарному, простому і здоровому хлопцеві. Їх зустріч серед дикої гірської краси закінчується так, як мусить закінчитись відчаєм, марною спробою дівчини позбавитись від пут міщанської моралі і обдуренням закоханого в неї хлопця»2.

Інший тип дитини гір дає Кобилянська в новелі « Некультурна» (1896). В автобіографічних листах «Про себе саму» читаємо «Некультурну» знала я особисто, і ніяк не могла побороти охоти написати про ту чудову ланку, вірну, чисту дитину природи, що, мов сестра смерік, поміж котрими проживала, жила, розвивалася. Коли вмирала, бажала собі мене бачити — вповідали мені люди, окружаючі її в той час, — та, на жаль, я жила тоді в Чернівцях і не мала, що моя гірська цвітка згасла» [5, 238].

У новелі два головних герої: гуцулка Параска і природа Доля не надто пестила жінку, навпаки, була немилосердна з нею: раннє сирітство, тяжка праця на людей, заміжжя із старим чоловіком-удівцем, що позбавило її радості материнства, незавидна доля молодої вдови, зрадливо-жорстокий чоловік-пияк, котрого змушена була вигнати; знову самотність всього цього вистачило би по вінця на всіх, разом узятих, героїнь-інтелігенток. І кожна зігнулася б (у кращому випадку) або пропала від них. Параска ж мужньо і гордо сприймає навіть смертельні удари долі і виходить переможцем. Вона вірить у себе природжене щастя, у його вічність і непорушність, ніколи не втрачаючи оптимізму «Жури не знаю. Вже що, а щастя див мені Бог! Смуток вивернули судільниці від мене і, як кажуть, кого полюбили, душу золотом позолотили — щаслива!» [1, 480].

Кобилянська наділа свою героїню багатим внутрішнім світом, розвиненим почуттям особистої гідності, мистецьким нахилом, високою культурою серця. Назва новели іронічна, бо вишукану інтелігентність гуцулки зображено не тільки у високому духовному діапазоні життя Параски, а й у її зовнішності. «Якою гарною мусила вона бути! І не лише лицем, що свідчило ще тепер о колишній майже інтелігентній між тим простим народом незвичайній красі, але ще якоюсь іншою, внутрішньою красою, повною дикого, невиробленого артизму і вічної молодості, що пробивалася ще дотепер однаково сильно в кождім її слові, в погляді її мудрих блискучих очей, в кождім руху її стрункої постаті, а найбільше в живих рухах її голови, що все прибрана кокетливо в червоно-квітчасту хустку, приковувала несвідомо погляд до себе. Не мала ні крихти в собі з тої грубості, що п’ятнується словом «мужицтво», і котрим ніяк не може ані погодилися, ані зіллятися тонке чувство» [1, 474]

Зберігаючи специфічні соціальні особливості Параски, письменниця звертає увагу на загальнолюдські риси її характеру, які вона бачить в народному середовищі. Тут, за Кобилянською, закладено справжні людські, а отже, національні цінності. У народному середовищі, під зовнішньою темнотою і забитістю, нуртують здорові людські . Заглиблюючись у духовний світ селянки, Кобилянська бачить природну обдарованість, ознаки глибокого, хоча й не усвідомленого до кінця, незадоволення загальноприйнятим і звичайним, прояви людяності і культури поведінки Параски. З теплотою і любов’ю пише Кобилянська про душевний склад героїні, що створює загальну ліричну атмосферу новели, її своєрідний поетичний світ.

У новелі «Некультурна» найвиразніше виявилася характерна риса стилю письменниці, відзначена ще О. Маковеєм — поєднання реалістичною і романтичного способів відображення дійсності. З одного боку, майстерно відтворено аксесуари побуту селянки-гуцулки, обставини і спосіб її життя, вірогідно точно передано її мовлення інтонації, характер фраз; з іншого поетизуючи сильний, не буденний характер героїні, Кобилянська ставить її інколи у виняткові обставини. Досить згадати опис подорожі до Чортового млина, в якому авторка виявила геніальний талант пейзажиста. «Вірте чи ні, а ми зеленої Буковини більше прагнемо, ніж паризької вистави, надто як начиталися Вашої «Некультурної». Що то за пишне оповідання, ота «Некультурна»! Я не вмію розказати Вам, яке чудове враження справила вона на мене, — писала із захопленням у листі до О. Кобилянської Леся Українка. Які типи, які пейзажі!»3

Звання неперевершеного співця зеленої Буковини закріпилося за Кобилянською ще за життя. Та й не випадково. «Прекрасна і сильна, дико-романтична природа моєї батьківщини,— писала Кобилянська в «Автобіографи», стала яким-то світом моїм, котрий голубив і годував заразим голодну душу мою». Художня техніка Кобилянської-пейзажиста була наскрізь новаторською. Її уроки досконало засвоїли і пізніше реалізували Марко Черемшина, Г. Хоткевич, М. Коцюбинський, Леся Українка (в «Лісовій пісні») та ін.

Уміння проникати в душу природи, «читати» її, відчувати найтихіший подих, розуміти й радість і сум, найвиразніше проявилося в новелі «Битва» (1895), де вперше в українській прозі пейзаж став головним героєм. В основу новели, як і в переважній більшості творів, покладено дійсний факт, про який Кобилянська розповіла в «Автобіографії».

«З одної т таких дальніх прогулок я привезла з собою з великого лісу здобуток, а це — «Битву», котру бачила я власними очима, перебувши більше, як день, у лісах, де зрубували ліс, і де мала нагоду бачити боротьбу робітників з столітніми великанами, соснами та смереками, й подивляла фізичну силу і сприт одних та опір та маєстат природи з другої сторони, між тим як від поодиноких, що залишилися тут і там, нетиканих, тонко гнучих ялиць ішло несене вітром жалісне скрипіння й уявлялося моїй тоді молодій душі, мов плач полишених вдовиць» [5, 222].

«Битва», — художньо довершена і наскрізь оригінальна новела. Тут все незвичне: жанр, композиція, художнє виконання. Леся Українка віднесла «Битву» до «симфонічного» жанру, де «самые реальные картины она постоянно сопровождает лирическими отступлениями, которые напоминают симфонии, где впечатления пейзажа й движения души сливаются в одну неразделимую гармонию»4.

У новелі відсутній сюжет, а збережена традиційна схема фабули (підготовка події подія — після події) набирає ціпком нового забарвлення. Центральним персонажем є праліс, а не люди. В поетичному тлумаченні — праліс — казково могутня жива істота. Звідси таке багатство уособлень. «Гора біля гори стоять разом в німій величі. одягнені в смерекові ліси. Різко сформовані, вганяються під небеса стоять так нерухомо тисячі літ; кепкують собі з кождої зміни, що перед їх очима відбувається, розкопують у власній красі свідомі своєї довічної тривкості»

Життєва доля пралісу — трагічна. І не тому, що він постійно перебуває в оточенні ворожих йому стихій. Тисячоліття гарту зробили його мужнім і твердим. Він не боявся ні бурі ні грому. Тривогу, страх і передсмертний настрій принесли з собою люди. Вони порушили споконвічну церковну тишу пралісу, його непохитний супокій, бо прийшли вбити його. Кобилянська передає психічні стани лісу: спокій і тишу, тривогу і розпуку, несказанний сум і жах. «Природу розуміла Кобилянська, вміла бачити і говорити з нею, - відзначав Д. Павличко, але за кожним пейзажем письменниці відчувається образ людини або малюнок її душевного стану. Чи не в описах природи виступає Кобилянська більшим психологом, ніж у безпосередніх аналізах людської душі»5.

Справді-бо, подиву гідна передача психології й перебіг емоцій кожного дерева перед, під час і після битви. Філігранно відтворено титанічні зусилля пралісу протистояти жменьці озброєних людей, які зазіхнули на його натхнення, творчі сили, жагу життя. У боротьбу з ворогом вступає все: бридко-зелений мох, крем’яниста земля, колючі куші дикої рожі, буйна ясно-зелена папороть, молоді ялинки разом із гидкими комахами, гаддям, горбатими павуками і мурависьками. Вони кусали найманців, ранили, кололи, дряпали в лице, «рвали волосся, чіпалися вороже одежі». Однак цей відчайдушний порив оборони закінчився поразкою для пралісу. «Довгий, тяжкий час — і столітні полягли. Прості, повбивані, лежали, умощені у власній зелені».

Казкові тисячолітні Богатирі, оте безцінне багатство буковинського краю — знищені. В трагічній долі пралісу знаходить свій поетичний розвиток головна тема руйнівна сила збагачення, що проникає вже у най глухіші закутки буковинського села. Його мешканці, що гармонійно виростали в своїй красі і звичаях, без панів і наймитів (як і праліс), «...ще не відчували жодної дрожі при приході і відході того страховища, що неприязно сичить, що приносить своєю появою світло, але і несказанне горе! Ще не мали жодного почуття о тій глибокій розкладаючій тузі з хорим усміхом на устах, яку викликує лиш образовання й культура. Вони жили, не дбаючи о будучність і її безнадійність, їх бажання були прості й прозорі, а умова їх щастя — блиск сонця й синє небо...» [1, 459]. Проти варварського знищення колонізаторами народного добра, проти «своїх» панів, не здатних вберегти багатство краю, виступає тартачний робітник. Та його протест приглушується ляпасом майстра і шумом пил, що ріжуть дерева на дошки.

«Фанатична поклонниця природи», виплекана її розкішною багатобарвною красою, Кобилянська підняла голос на захист зеленого друга. Написану кров’ю серця, «Битву» одразу було високо оцінено демократичною критикою в Україні і за кордоном. «В «Битві» описується звичайна історія, писав О. Маковей, як зрубують праліс у горах, але проте се не є звичайна історія, се дійсна трагедія, повна такого щирого поетичного чуття і величі, що ми мусимо жаліти за погиблими смереками, як за хоробрими вояками, що лягли на полі битви. Все на тім бойовищі живе, стогне, плаче і кров’ю підпливає — вся природа, почавши від столітньої смереки, аж до стоптаної трави та роздавленої ягоди. «Битва» останеться в нашій літературі надовго взірцем описів природи»6.

Майже півстоліття віддала Кобилянська літературній праці. Палко виступаючи на захист честі і гідності людини, її високого призначення на землі, Кобилянська відкрила так багато цікавого, прекрасного і повчального, що і понині залишається одною з найулюбленіших письменниць у читачів різного віку і національностей.

1 Маковей О. Ольга Кобилянська (Літературно-критична студія) // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах — К , 1963 — С. 62

2 Штолба З. Ольга Кобилянська // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах — К., 1963 — С. 321

3 Українка Леся. Лист до О. Ю. Кобилянської 30 січня, 3 лютого 1900 р // Зібр. творів У 12 т — К, 1979 — Т.11 — С. 160

4 Українка Леся. Малорусские писатели на Буковине // Зібр. творів У 12 т. — К, 1977 -— Т 8 — С. 70

5 Павличко Д. Туга і непокора // Магістралями слова — К , 1977. — С. 49

6 Ольга Кобилянська в критиці та спогадах — К., 1963—С. 64.