Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Лірика
ЛЕСЯ УКРАЇНКА (1871—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Як поет-лірик Леся Українка сформувалася в бурхливу епоху революцій і воєн, змін в українській і світовій історії, що привело до пошуків нової особистості борця і героя, мислителя, мрійника. Своєрідними особливостями перехідний період позначений і в українській літературі. Тут взаємодіють і оригінально трансформуються художні здобутки і досвід різних часів і поколінь. Водночас «і в творчій практиці, і в теоретичних концепціях виразно окреслюються незмінно-традиційні цінності культурних здобутків нації. В літературі, відповідно до вимог часу, постають незнані досі теми, мотиви, образи, система жанрів, відбувається «дифузія» стильових напрямів і течій, а попри те — даються взнаки, по-своєму проявляються тривалі внутрішні закономірності національного літературного розвитку»1.

Нині вже утвердилась думка, що «паралельно з новаторськими тенденціями зберігається тяглість спадкоємних традицій, які багато в чому визначають особливості такого складного в літературі кінця XIX - початку XX століть явища, як український модернізм» 2.

Найбільш «зримо» ці тенденції виявили себе, безумовно, в прозі. Але не менш притаманні вони були й іншим родам літератури - поезії, дещо пізніше й драматурги. І тут, мабуть, найхарактернішою для простеження таких тенденцій була постать Лесі Українки.

В ліриці и визначає естетика романтизму, яка згодом, особливо у поезії драматичній, трансформується в неоромантизм (в Лесиному визначенні — «новоромантизм»), першим теоретиком якого в українській літературі і стала поетеса. До романтичної естетики вела велика традиція української літератури, суспільні та культурні обставини, і, звичайно, власний поетичний, літературний смак і темперамент.

В кінці XIX ст вплив романтичних ідей (зокрема ідей німецького, польського, українського романтизму) був дуже значним. Саме романтизм і його пізніші модифікації давав можливість пізнати світ цілісно, проникнути в «царство вічних ідей», унезалежнити мистецтво від практичних цілей і злоби дня, утилітарних завдань у творчості. А наскрізна для романтиків ідея свободи особи, а відтак і свободи суспільної, зі зростанням визвольних рухів дедалі більше виходить наперед, посідає провідні позиції.

Другий кардинальний мотив поезії Лесі Українки також пов’язаний з романтизмом, з теоретичними поглядами і поетичною практикою романтиків. У їхній концепції світу мистецтво завжди відігравало першорядну роль, саме тому тема художника, митця, ролі і значення їх, тема творчого натхнення є однією з найчастіше розроблюваних, провідних. Такою ж вона є і в Лесі Українки. Сутність і процес творчості, неосяжні можливості й завдання митця, творчий екстаз, коли поет проникає думкою і почуттям в душу людини й душу світу і робить їх, кращими, ці й безліч інших мотивів творчості завжди в центрі уваги поетеси. Тож від «дитинячої імпресіоністики» (І. Франко) Леся впевнено перейшла саме до романтичної поезії і романтичного лipo-eпocy.

Вважаючи поезію Лесі Українки цікавим та визначним етапом в еволюції української лірики, Б. Якубський окреслив передусім її новаторство — змістове і формальне. «Коли велична й оригінальна, цілком національна постать Шевченкова велетенською тінню лягла на десятиліття української поезії, — писав дослідник, — коли поетичний націоналізм, у найкращому розумінні цього слова, Шевченкової поезії надовго примусив мати його для дальшої української поезії за єдине джерело і незрівнянний зразок, Леся Українка в дуже молоді роки зважилася своєю поетичною школою зробити, головним чином, у першу чергу європейську поезію. Говоримо отже головним чином, бо і Леся Українка в молодих своїх поезіях відчула чималий вплив міцної Шевченкової традиції»3 І. Франко також відзначав у ранніх ліро-епічних творах поетеси («Русалка», «Місячна легенда») «відгомін шевченківських балад»4 Талановитий початок поетичної діяльності побачив у ранніх «романтичних і сентиментальних» поезіях Лесі і Д. Донцов, з оцінкою якого в цілому погоджувався М. Зеров.

Оригінальна тематична лірика, а саме поезії «Contra spem spero!», «Лагідні веснянії ночі», «Якщо прийде журба», «До мого фортеп’яно», цикл «Сім струн» виразно засвідчили вихід української поезії за межі традиційних мотивів і поетичних форм. Значно розширюється строфіка та метрика віршів. Ми знаходимо вже в ранній поезії «такі витончено-класичні форми ліричні, як сонети (у першій книжці їх шість), терцини («Байдара»), рондо («Соловейковий спів ..»), сеттина («Сім струн я торкаю »), нарешті октава незвичайної метричної конструкції, цілком оригінальної («Сосна»). Вона шукала нової, свіжої строфіки шукала особливо старанно»5.

До характерних рис поетичної творчості слід віднести і такий улюблений композиційний прийом поетеси, як поєднання віршів у цикли, циклічність. Так, поезії першої збірки «На крилах пісень» укладено в цикли «Сім струн», «Зоряне небо», «Сльози-перли», цикл спогадів «Подорож до моря». Об’єднання віршів у цикли давало можливість розглянути певну поетичну гему різнобічно, багатогранно, в різній настроєвій тональності.

Франко виділив як кращі серед найбільш ранніх поезій Лесі Українки такі «сконцентровані, сильні і характерні, як «Пісня Brioso», «Rondo», «Сльози-перли», а поряд з ними відзначав «цікаво задумані, але слабо виконані п’єси» («В’язень», «Коли втомлюся я життям щоденним», «Досвітні огні»). Відзначаючи в них окремі «прекрасні строфи», критик найвище оцінює мужній, бадьорий настрій поезії «Соntа spem spero» (Без надії сподіваюсь! (лат.) — Ред) і особливо віншує авторку за те, що вона «не віддається песимізмові». «Вона помалу доходить до того, - констатує Франко, що може виспівувати найтяжчі, розпучливі ридання і тим співом не будити в серцях розпуки та зневіри, бо у самої в душі горить могуче полум’я любові до людей, до рідного краю і широких людських ідеалів, ясніє сильна віра в кращу будущину»6 «Широку скалю почувань», від тихого суму до скаженої розпуки і мужнього, гордого прокляття, що являється природною реакцією проти холодне: зневіри», вбачає критик і в циклі «Сльози-перли» (згодом присвяченому Франкові). Саме цей високопатріотичний триптих викликав ту оцінку, яка стала хрестоматійною: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте». Україна не чула такого сильного, гарячого га поетичного слова, як із уст сеі слабосилої, хорої дівчини. Правда, українські епігони Шевченка на раз «рвали кайдани», віщували «воно», але се звичайно були фрази, було пережовування не так думок, як поетичних зворотів і образів великого Кобзаря Леся Українка не силкується на Шевченків пафос... бо сама має що сказати читачам, у самої наболіло на душі чимало… і сиплеться, мов золота пшениця7. В цілому перша збірка поетеси, нерівнозначна в художньому смислі, засвідчила появу оригінального і свіжого таланту. Її сприйняли кришка і читачі переважно «як пробу поетичного голосу, як передмову до прийдущої поетичної діяльності»8

Другий, зрілий період у творчості Лесі Українки-лірика розпочинається з ліричного циклу «Мелодії» і поеми «Давня казка» (1983-1894). Та до цього ще була тривала, кількарічна праця над перекладами поетичної збірки Г. Гейне «Книга пісень» 1892 р. у Львові книга перекладів німецького поета, здійснена Лесею Українкою (переважна більшість творів) та М. Славинським, вийшла друком. М. Славинський згодом слушно зазначав: «Леся Українка немовби закінчила на них свою мистецьку освіту. Гайневський вірш, простота й органічна ефективність образів у корені переробили техніку, надали її картинам різьбленої виразності, і легкості — її віршеві»9

М. Зеров вбачав «легкі повіви ліричної манери Гайне» в багатьох поезіях цієї пори, зокрема, у віршах «Хотіла б я піснею стати», «Дивлюсь я на яснії зорі» та ін. «. ..А поема «Давня казка», — стверджує критик, — цілком — темою хореїчним своїм складом і навіть сардказмами нагадує гайневські поеми». Спростовує М. Зеров і закиди М. Драгоманова, яким у листі-рецензії на Лесині переклади Гейне писав, шо перекладачка не зуміла передати гейневської злості. «Поема «Давня казка» влучно перейняла всі стріли тієї злості», — запевняє Зеров і на доказ цитує три строфи поеми від слів «В мужика землянка вогка… ». І. Франко високо оцінив цю поему як одне з найкращих осмислень ролі митця й мистецтва в суспільному і людському житті.

Вершинними для цього періоду творчості Лесі Українки стали цикли «Невільничі пісні» (1895-1896) і «Невольницькі пісні» (1899-1901), «Ритми» та «Легенди» (1900-1901), що склали основу наступних збірок поетеси — «Думи і мрії» та «Відгуки».

Збірку «Думи і мрії» відкриває цикл «Мелодії» — короткі поезії настроєво-інтимного плану. В них чути переживання трагічних обставин життя тяжкої самотності, нездійсненності мрій, коли «горить серце», «рвється і плаче душа», «тут гострим ножем проймає». Експресію почуття, його змін і відтінків підкреслює, наскрізна антитетичність: переживання, душевний порух відтіняється явищем природи, зміна настрою — яскравою пейзажною замальовкою: «Пісня в серці у мене бриніла — Вітер сумно зітхав у саду». «Ох яка мене туга взяла! Серце гострим ножем пройняла. Спалахнула далека зірниця»; «Дивлюсь я на яснії зорі. Смутні мої думи, смутні. Сміються байдужії зорі...». Злиття зі світом природи, відтінення її дивною (і байдужою) красою свого душевного стану, переживання природи (але аж ніяк не спокійне пантеїстичне замилування нею) — основа кожної з них поезій. Це справді граційне плетиво мелодій, які передають широку гаму почуттів ніжних, смутних, а часом гнівно-розпачливих, гірких («щоб люди вжахнулись на сльози мої»), що вражають якоюсь особливою стримано-пристрасною тональністю, вишуканою евфонією.

Перехід від сумовито-ніжної поезії «Мелодій», що підсумовує першу книгу, до «Невільничих пісень», своєрідно повторює перехід Шевченка від романтичної ранньої творчості до гнівної, сильної і саркастичної поезії «Трьох літ», що не раз відзначала критика. Про нові теми, новий настрій і, відповідно, нову мелодику лірики говорить епіграф до циклу «Невільничі пісні», «Ти, вічний дух розкутого ума, О Воля! найясніша ти в темниці, Бо там в людських серцях твої світлиці…» (Байрон. Шільйонський сонет).

Виразно постає у віршах циклу гостра суспільна проблема, що хвилювала її, поетеси, покоління чи «докажім, що ми бійці самі», чи хоч матимем «сумну одвагу сказать старим бійцям: не ждіть, не прийдем ми!..». При змалюванні двох поколінь у Лесі Українки знайшлася цілком нова, саркастично-гнівна, войовнича лексика, «ми — паралітики з блискучими очима», «ми — раби, невільники продажні, без сорому, без честі...», вона ганьбить пекучими словами своє кволе, пасивне покоління, протиставляє млявому примиренчеству і терпінню ненависть, якої навчила її любов, — любов того, хто «душу поклала за друзів».

Тема поезії, поета, ролі і значення їх у громадському житті мужньо і звитяжно звучить у вірші «Слово, чому ти не твердая криця…». Декларує свій бойовий, твердий і бадьорий настрій Леся Українка і в поезіях «Ворогам», «Північні думи», «До товаришів».

Поезії «Невільничих пісень» набирають глибини, драматизму, сюжетності («Мати-невільниця», «Поет під час облоги», «Ангел помсти», «Fiat nox!»), в деяких зустрічаємо і прямий драматичний елемент, викликаний політичною неволею, національним гнітом, приниженням — діалоги, палкі монологи-заклики («Грішниця», «Ангел помсти»). «Зимова ніч на чужині», що переходить у діалог ліричної героїні з Музою, драматична сцена «Іфігенія в Тавріді» ніби в зародку містять ряд мотивів майбутніх драматичних поем: втрати батьківщини й родини, молодості, кохання, життя на чужині й болючої ностальгії; мотив самопожертви в ім’я вищих цілей, вічного патріотичного вогню, що вклав у душу героїні Прометей.

Завершує збірку диптих «На столітній ювілей української літератури» — зіставлення гіркої, трагічної долі поетів українських, що «Не оди складали, а думи народу», з долею світових уславлених митців («Богам були рівні співці-лавреати …») Серед трагічних постатей самотніх співців, у країні «Де не сльозами а співом ридають нещасні», віднаходить собі місце і поетеса («Зоря поезії»). Увійшла до збірки, крім «Давньої казки», і поема «Роберт Брюс, король шотландський» (1894) — героїчна сага про боротьбу за незалежність маленької Шотландії проти сильної і агресивної сусідки — Англії, сюжет якої Леся проектувала на історію стосунків України і російською імперією.

У третій і останній оригінальній збірці поезій, названій як один з циклів другої — «Відгуки», поетична тематика розширюється й ускладнюється, зростає тяжіння до «світових тем» і образів. За екзотизмом образів поезії завжди стоїть біль поетової душі, породжений темою України через її напівколоніальне становище, національну і політичну дискримінованість. Про це свідчить диптих «Єврейські мелодії», зокрема перша з поезій — «Як Ізраїль діставсь ворогам у полон… ». В другій — «Єреміє, зловісний пророче в залізнім ярмі!» поєднуються тема пророчого слова з темою неволі («смутні руїни», «і лиш палкі сльози самотнього пророка точать холодне каміння»). Згодом з великою силою експресії обидві теми прозвучать у блискучій поезії-інвективі «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя!»

У збірці «Відгуки» звучить героїчна і трагічна тема революційного народництва, загибелі його героїв, які беззавітно віддали свої молоді життя боротьбі за волю. Картина могутнього сплеску цієї боротьби, цей «дев’ятий грізний вал», вогняні гребені якого «здавались необорні», наскрізь алегорична змістом, постає у вірші «Епілог».

І новою силою тут змальовано і тему зв’язку чи розриву поколінь чи прийде хто на зміну «молоді героїчній» і її «широким розмахом збунтованого валу»? Поряд із захопленням юними звитяжцями, чий подвиг викликає і вражений подив, і жаль та біль, бринить гірке відчуття власного безсилля.

Коли б то так судилося і нам

спалити молодість і полягти при зброї» [1, 185]

Продовжуючи розвивати гему мистецтва, зокрема його всеохопної, самодостатньої сили і значення, створює . Леся Українка свої бадьорі «Ритми» — цикл із VIII поезій. Перша поезія циклу — «Де поділися ви, голоснії слова…», підносить високі вимоги до поетичного слова. Вражайте, ріжте, навіть убивайте, не будьте тільки дощиком осіннім, палайте чи паліть, та не в’яліть!» [1, 191].

Вірш її підносить магічну, казкову силу слова, яке здатне передати все суще. Вірші ІІІ-IV туга за такою красою і гармонією слова-пісні, що перетворила б навіть трагедії й жалі людські на "хори в емпіреях…». Є тут і тема нірвани, і змагання поетеси зі своєю «безумною піснею», «що з туги повстала» та перемога останньої «Летить безумна пісня стережіться!».

В циклі «Хвилини» з думками про чарівну силу творчості сплітаються пейзажні замальовки акварельної краси і ніжності, імпресії-видіння, що постають перед внутрішнім зором авторає Справжньою перлиною світової пейзажної лірики є поетична картина осені, що нагадує, весну, в поезії-елегії «Талого снігу платочки біленькії…». Вияви елегійного імпресіонізму бачимо і в поезіях «Lied ohne Klang», «Свята ніч», «Ви щасливі, пречистії зорі…». Зорові імпресії ніби матеріалізують наскрізний образ творчих вітальних сил, розлитих у природі.

«Звертаючись до себе самої, до внутрішнього свого життя і залишаючи зброю коло ввійстя в боротьбі громадській, — пише М. Зеров, поезія Лесі Українки набуває незвичайної чистоти й прозорості «вічно жіночого»10. Ідеться саме про цикл «Хвилини», про його задумливі і ніжні елегії.

До збірки «Відгуки» увійшли і поезії, написані Лесею Українкою 1901 р. в Карпатах —у Кімполунзі, Буркуті: «Гей піду я в ті зелені гори», «Темна хмара, а веселка ясна...», «Ой здається не журюся, таки ж я не рада…», «Ой піду я в бір темненький, там суха смерека…», а також поезія «Калина», написана в 1901 р. в Кімполунзі, а опублікована лише в 1923 р. Вони тонко передавали евфоніку народнїі пісні, зокрема гуцульської коломийки, її граційний танцювальний ритм. В цілому ж поетична тематика збірки «Відгуки» далека від фольклорної, в ній зростає потяг поетеси до складних філософських тем.

Чимало поезій першорядної ваги залишилось поза збірками, адже поетеса працювала в цьому роді літератури все життя. Серед них створені в різні періоди творчості високі зразки громадянської політичної лірики — такі як «Slavus — sclavus», «Пісні про волю», «Мріє, не зрадь», «Упоєні на бенкетах кривавих»; сатира, філософські медитації «Дим», «Напис в руїні», «Legende des siecles», «Полярна ніч», інтимна і пейзажна лірика.

Тематично близька до Франкової поезії «Наймит», в якій образ героя-українця, фізично могутнього, але не пробудженого духовно, покірного і апатичного щодо самого себе наймита на чужому полі, у Лесі розширюся вся до образу цілої етнічної спільноти — «слов’янщини» («Slavus — sclavus»).

У триптихові «Пісні про волю» («Ось вони йдуть, Корогва у них має...»; «Чого марсельську пісню чути?», «Нагаєчка, нагаєчка!» співають накінець…) відбито драматичний хід подій революції 1905 р.: її героїчний початок, хоча вже і в той час «пісня ридає», «Мов на смерть проводжає», віщуючи поразку, розгортання трагедії, глузливо-танцювальний ритм «Нагаєчки», її завершення, розправа з повсталими.

Клятва поета у вірності своїм вільнолюбивим ідеалам звучить у вірші «Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила…». Палкі надії підкріплюються мріями «невільників-народів», які пробудилися до нового життя, голосно вітали ранок, руки простягали й очі звертали у височінь, до неба та побачили лиш «хвору тьму» і «темряву бліду» се ще не день («Упоєні на бенкетах кривавих…»). Незнищенний, вічний дух свободи, творчого пориву, близький до Франкового з поезії «Гімн», уславлюється в медиіативно-філософські поезії «Legende des siecles».

Окрему сторінку поезії Лесі Українки складає її інтимна лірика, датована 1900- 1901 рр. Це поезія в прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами..», ліричні поезії кохання «Все, все покинуть, до тебе полинуть…». «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…» та ін. Усі вони передають сильне, пристрасне — аж до екзальтації — почуття кохання. Висока саможертовність цього почуття згодом знайшла своє вираження r жіночих образах драматичних творів: Міріам («Одержима»), Мавки («Лісова пісня»), Долорес («Камінний господар»).

Завершують поетичну творчість Лесі Українки, як і починали, цикли пейзажної лірики- «Весна в Єгипті» (журн. «Рідний край», 1909 р) і «З подорожньої книжки» (ЛНВ за 1911 р.). Позначені меланхолічним, смутним настроєм, похмурими враженнями від зимової подорожі морем, поезії цього — другого циклу завершуються афористичним висновком:

Хто не жив посеред бурі,

той ціни не знає силі,

той не знає, як людині

боротьба і праця милі [1, 376]

Поет може передати борцям лише своє слово, думи («…Більш не маю що вам дати»). Та слово поет і завжди стає ділом.

1 Шумипо Н. М. Українська проза кінця XIX — початку XX ст. Проблема національної іманентності Автореф. дис. докт філол наук. — К . 2004 — С 1.

2 Там само

3 Якубський Б. Лірика Лесі Українки на тлі еволюції форм української поезії // Українка Леся. Твори У 12 т — К; X , 1931. — Т. 2 — С. VII.

4 Франко І. Леся Українка // Франко І. Зібр. творів У 50 т — К., 1981 — Т. 31 — С 256-237

5 Якубський Б. Лірика Лесі Українки на тлі еволюції форм української поезії. Вст. стаття // Леся Українка. Твори У 12 т — К, X, 1930 — Т. 2 — С. ІХ

6 Франко І. Зібр. творів У 50 т — К, 1981 — Т. 31 — С. 204

7 Франки І. Зібр творів У 50 т — К , 1981 —Т .31 — С. 265- 266

8 Словинский М. Памяти Леси Украинки — Вестник Европы — 1913 — VIII С. 417

9 Там само — С 414-417

10 Зеров М. Леся Українка // Твори У 2 т — К , 1990 —Т. 2 — С. 379