Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Прозова творчість
ЛЕСЯ УКРАЇНКА (1871—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Прозова творчість

Менш значне місце за широтою проблематики й оригінальністю поетики, ніж поезія і драматургія, але характерне у творчості Лесі Українки займає її проза, яку вона писала починаючи з кінця 80-х і протягом майже всього творчого шляху (про задум написати новелу й дитяче оповідання на «…єгипетські теми але не стародавні, а теперішні», сповіщала вона О. Кобилянську з Єгипта).

Всього Лесею Українкою написано 22 прозові твори різних жанрів образки, ліричні мініатюри, оповідання, повісті. В архіві письменниці залишились незакінчені твори, фрагменти, розгорнуті плани. Проза Лесі — українськомовна, але два оповідання («Мгновение», «Враги») написано російською, а одне, «Em Brief ins Weite» («Лист у далечінь») — німецькою мовами.

Найбільш ранні реалістичні замальовки життя українського села, його бідніших верств, зокрема долі жінки-селянки представлені в «образку з життя» «Така її доля» (1888) і спогаді «Весняні співи» (1889), оповіданні «Одинак» (датується січнем 1894, опубліковане 1947 р. ), повісті «Приязнь» (1905), фрагменті-сценці «Святий вечір» (1889). В цей же ранній період написано і дитячі казки-алегорії «Метелик» (1889), опублікована в дитячому журналі «Дзвінок» (1890 р.), «Біда навчить» (опублікована в журналі «Дзвінок» 1891 р.) та «Лелія» («казка для дітей», надрукована в журналі «Ілюстрована бібліотека для молодіжі, міщан і селян», (1891).

Тему інтелігенції й панства представляють повість «Жаль» (1894), оповідання «Над морем» (1901), «Голосні струни» (1903), «Лист у далечінь» (1900). «Помилка» (датується орієнтовно 1905 р ), «Чашка», трагедію невиліковно хворої, скалічено людини психологічно тонко передають «Сліпець», «Місто смутку», «Голосні струни».

У річищі реалістичної і романтичної прози 80-90- х років XIX ст. (М. Старицького, Б. Грінченка, С. Васильченка, Л. Яновської та інших) постає цілком органічна проза Лесі Українки на тему українського села. Драматичну історію дівчини, в ранніх літах виданої заміж за нелюба та ще й п’яницю, гірке життя її під кулаками чоловіка й кпинами свекрухи, спроба втекти з сімейного пекла до матері і повернення назад в осоружну хату — ось і вся нехитра, багато раз відтворена в літературі історія жіночого поневіряння (оповідання «Така її доля»).

Лірична народна пісня часто вплітається в мову прози Лесi Українки. Пересипано розмову жінок-селянок і виразами-просторіччями, примовками. «Ей, вже її життя!», «Ой, чому ні!», «Вона і радніша», «Не без того», «Хвалити Бога», «Сказано: чужа мати!», «Моя безталанная!», «Я ж думала, як лучче…» тощо. Закінчується образок-сценка словами матері, сповненими селянського фаталізму відчуття приреченості, безвиході, які стали заголовком твору, його ключовою думкою «Хіба я своїй дочці ворог? Така вже її доля» [7, 77]

Більше експресії, динаміки містить оповідання на тему рекрутчини «Одинак» — про віддання в солдати селянського хлопця, сина-одинака (сім’я «зведена», і в ній залишаються ще два сини — батькові діти). Переживання матері передано через традиційно-експресивну поведінку, рухи, часто використовувані у фольклорі, «плакала, припавши синові на плече», «втирала рукавом очі». «Глянула мати, подивилася, руками сплеснула, та й упала додолу як нежива, як підкошена…». У мові матері звучить волинський північний діалект з дифтонгами («Синочку мій», «сокілойку», «дитинойко», «годинойко темноя», «голубойко», «рибойко» та ін.), вводяться в текст уривки народних пісень, широко використовується діалог, пряма мова, просторіччя.

З великою емоційною силою передає письменниця кульмінаційну сцену відбору юнаків до війська (жеребкування), підсилену іншою - напружено-болісним чеканням матерів, батьків: підуть, ідуть хлопці, самий цвіт, молоді парубки. Ідуть, мов стадо, неначе не знають, куди, на що. Одно по одному молоді обличчя з’являються і зникають, томлячи погляд, вражаючи серце» [7, 111].

Тема рекрутчини передана в оповіданні Лесі Українки в природно-реалістичних тонах, а не в підсилено-експресивних, як. скажімо, у новелі Стефаника «Виводили з села» В кінці твору (розташування новобранців у вагоні) звучать і гумористичні, жартівливі ноти.

«Гаразди» сільської церковнопарафіяльної школи і сільського учительства розкриті в одному з «Волинських образків», «Школа». Нужденне становище школи і молодої жінки-вчительки, яка не може «видерти» зароблені за рік гроші у попа (яким, щоправда, годував її обідами зі свою столу), жалюгідне приміщення класу — «голі стіни, полупана стеля, ще більш полупана груба») і кімнатки вчительки, убога навчальна література — все це розкрито реалістично й зримо, з точними деталями, продовжуючи низку подібних малюнків у Б. Гріченка та С. Васильченка.

В традиційній оповідній манері написані й «образочки» з життя «Святий вечір!» — типові реалістичні, навіть натуралістичні замальовки — зустрічі Свят-вечора в багатій родині, в сніжному полі (школярик вертається до сім’ї), в кімнатці молодої дівчини-швачки, яка поспішає закінчити до свят роботу над сукнею «балевою» для багатої панни… «У людей Святий вечір!.. А у неї? Ба! У неї теж Святий вечір!. » — крізь закипаючі на віях сльози думає швачка. Найвиразніше в усіх цих легких, ніби акварельних, замальовках виступає прийом контрасту.

Ліричним роздумом про контрасти у відчуттях героїв починається і волинський спогад «Весняні співи»: «Хто знає, чого йому часом веселого літнього ранку з очей сльоза покотиться або чого його суворого зимового вечора весняний подих згадається? Чого? Хто знає?. » [7, 17] А далі розлогою мелодією звучать спогади про весняні вечорові пісні на селі, різні за настроєм, думкою, пронизані смутком за долею, мрією про щастя, любов'ю. Співають парубок, молодий «москаль», що прийшов «на побивку» в село, дві молодиці, вродлива дівчина в гарному убранні і ясному намисті. У цій мініатюрі Леся Українка виступає не тільки як талановитий оповідач, а й тонкий фольклорист, знавець і цінитель народного мелосу.

З дитячих казок найбільш характерною для письменниці є алегорична мініатюра «Метелик». «Бідний нічний сірий метелик» сидів у темному льоху. Від темноти йому було сумно й смутно. Невиразно мріяв він про світло, яке десь є, має бути — він чув це душею. І ось мрія постає виразніше: до льоху прийшла служниця зі свічкою поставила її якраз прози метелика. Він полетів за свічкою і опинився в кімнаті… Всі відганяють його від згубного світла, але він летить все ближче до вогню, у саме полум’я. «Трісь! отсе ж йому й смерть!».

Хтось із товариства, що мас «здоровий глузд», скаже «Дурне створіння! Хто велів йому лепти на вогонь? І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!» [7, 16].

Але ці «тверезі» думки заперечує романтична позиція авторки: «А хіба розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темному? Те світло спалило його, але він рвався на простір! Він шукав світла!» [7, 16].

Розмаїтніші типи й ситуації, психологічно складніший малюнок образів зустрічаємо у творах Лесі Українки з життя міських верств. Першим серед них є розлоге оповідання «Жаль» — історія жіночої душі, її «злету» і «падіння», історія, яка закінчується вбивством. Оповідання «Жаль» опрацьовувалось досить довго, його читали М. Павлик, І. Франко, О Маковей. М Павликові, який зробив зауваження щодо твору, Леся відповідає: «Пригадала собі те, що Ви писали про повість «Жаль», добре що з Вас такий одвертий критик, бо з такими людьми тільки й можна як слід говорити. Але я не у всьому з Вами згоджуюсь мені здається, що тема не єсть так далека для автора, як Ви думаєте... » [7, 539]

Центральний образ оповідання «Жаль» — молода жінка з «порядної родини» Софія Турковська — гарненька, легковажна й марнославна. 3 іронією письменниця відзначає, що Софія навіть не марить про кохання чи щастя як це властиво дівчатам на виданні, тож без усяких сумнівів і хвилювань «робить пристойну партію» — виходить заміж за підстаркуватого князя-вдівця. Танці, убори, легкий флірт виповнюють життя Софії і в одруженні. Неуважно й байдуже сприймає вона повідомлення чоловіка про банкрутство і навіть його несподівану смерть.

Лише опис і продаж будинку і майна кредиторами змушують цю «пташечку» й «метелика» на хвилю замислитись над своїм життям. Втрата коштів на життя змушує Софію виїхати до батьків на село, але животіння у Ведмежому Куті викликає у жінки жах і огиду. І ось Софія знову в місті, в ролі компаньйонки у баронеси, колишньої приятельки її чоловіка. Постійні кпини, холодна зневага, щохвилинне приниження з боку пані баронеси — ось атмосфера, в якій опиняється героїня. Точно й виразно змальовано «великопанське» перебування «на водах» — безмежно нудне, одноманітне, претензійну й капризну «світську» публіку, серед якої опиняються і наші героїні — баронеса з Софією. Ці замальовки видного курорту, близькі до відтворених Мопасаном у романі «Монт-Оріоль», А. Чеховим в оповіданні «Аріадна», зроблені «з натури», точні й виразні, в українській літературі з’явилися вперше.

Кінець твору трагічний: героїня, дедалі більше страждаючи від свого підневільного становища, яке баронеса зробила нестерпним, не тямлячи себе, у нападі злості й обурення вбиває свою господиню, кинувши їй у голову важку бронзову статуетку — колишню прикрасу зі свого дому.

Критика не вважала таке завершення логічним і виправданим. «Ледве чи можна вважати за конечно потрібний той кінець, який надала Леся Українка своїй повісті, власне — вбивство баронеси. Письменник-реаліст, напевно б, такого кінця уникнув. Вбивство людини, найбільший в житті людському злочин психологічно не вмотивований в повісті ні дріб’язковою уїдливістю баронеси, ні, що є головне, вдачею самої героїні повісті. Взявши на увагу ввесь ідейно-психологічний комплекс цієї вдачі, згадавши, яка й Софія була дріб’язкова та нечесна в своєму поводженні з старим князем, в усьому з початку і до кінця ставленні її до чоловіка, зваживши, як терпляче вона більше року переносила й більші грубощі від баронеси — трудно повірити, що вона пішла на вбивство. Леся Українка, як ми вже бачили, вживши багато сильних художньо-емоційних засобів у розвиткові повісті, наприкінці змальовує Софіїн злочин як ніби «останню краплю», що переповнила вщерть чашу терпіння героїні»2

Атмосферу «кліматичної станції», місця, де лікуються хворі на сухоти, передає й оповідання «Над морем» — твір майже безсюжетний, але з тонкою психологічною замальовкою двох жіночих характерів. Розповідь у творі ведеться від першої особи і має яскраве композиційне обрамлення чудові пейзажі моря і кримського узбережжя, наприклад, імпресіоністично-барвиста картина, що постає перед очима героїні-оповідачки: «Далеко-далеко, на самім горизонті леліло опалове світло — відблиск сонця, для Ялти сонце вже зайшло, але для степу за Яйлою ще світило. От ще хвилина, і горизонт стане фіалковим, ще хвилина, і місяць урочисто випливе з моря і простеле до самого берега широку, золоту, прозору путь, устануть зорі над горами і ясною громадою ітимуть за місяцем, віддалік, немов шануючи його чарівну владу. Я ждала тої хвилини, того тихого, величного тріумфального ходу світачів небесних» [7, 172-173].

Героїні оповідання «Над морем» належать до різних суспільних кіл, мають різні інтелектуальні рівні, різну психологію. Оповідачка — тонка, спостережлива натура (в своїх судженнях, очевидно, alter ego авторки) — випадково знайомиться з молодою дівчиною з Москви, яка також лікується від тяжко хвороби — туберкульозу. Зав’язуються легкі, необтяжливі курортні стосунки. Героїня дізнається, що її знайома Алла Михайлівна — дочка генерала, те, що називають «світська дівчина» з багатої родини, пещена й розбещена. Її спогади й мрії переважно про московські ресторани «Яр» і «Стрельна», циганські хори, нічні гулянки, світське товариство, кавалерів…

Під час спогадів її гарне, з тонкими рисами лице прийняло такий «…«циганський» вираз, що мені стало невимовно шкода її, так як бувало шкода малих дітей в цирку, коли вони показують чужим людям свої тоненькі виламані тільця» [7, 163].

Сумна іронія, а інколи і щирий жаль пронизує ставлення оповідачки до дівчини, надломленої фізично й спотвореної морально. Останнє виявляється у Алли Михайлівни через пихатість і зневагу до людей праці — хоча б до своєї старенької, відданої їй няні, яку дівчина постійно іритує, ображає, змушує даремно працювати. Один яскравий епізод ілюструє цю вульгарну психологію, брутальне панське трактування простої людини-робітника.

У відповідь на окрик панночки робітник так поглянув «...у наш бік, що мені стало ніяково. Не знаю, чи завважила той погляд Алла Михайлівна і чи вміла вона прочитати в ньому і зрозуміти той страшний, фатальний антогонізм, темніший, ніж чорні очі молодого робітника. Не знаю, чи й хлопець побачив той погляд, що панна кинула йому вкупі з презирливими словами. Але я бачила обидва погляди, і мені стало страшно — в них була ціла історія» [7 169].

Розстаються героїні без симпатії і жалю, — короткі курорті стосунки розкрили їхню повну несумісність. Алла Михайлівна шукає нових пригод, гострих вражень, полює за «поклонниками». Героїні-оповідачці «хочеться на який час втікти від людей власне для того щоб не почати ненавидіти їх». Мізантропія не в її натурі, але «лежачи над самісіньким морем, вона уявляє, шо опинилася в країні, де ще не було чи вже нема людей, і природа, пейзаж без людини уявляється їй як «картина — без плями…». Велична краса світу змиває з душі всі неприємні враження, гармонізує потворний, суперечливий світ.

В 90-х — на початку 900-х років з-під пера письменниці. Уявляється ряд прозових мініатюр-замальовок, позначених глибоким і тонким психологізмом. З характерного motto починається оповідання «Сліпець»: «Де та границя, що відділяє нормальне від ненормального? Наукове питання». Письменниця заглиблюється в особливості світосприймання людей з різним характером сліпоти — вродженою й набутою, вникає в різноманітні форми божевілля, відхилень від психічної норми (незавершений шкіц «Місто смутку»), в трагічні любовні переживання горбатої дівчини («Голосні струни»).

У зв’язку з посиленням уваги до внутрішньо-духовних проблем, виникненням психологічної течії в художній літературі, посилився інтерес і до психічних відхилень. Макс Нордау в своїй праці «Entartung» («Виродження»), переклад якої російською мовою вийшов друком 1894 р., навіть доводив наявність таких відхилень у відомих письменників (Толстой, Ібсен, Ніцше, Уайльд, Бодлер, Малларме, Верлен, Золя — всіх їх автор вважає «звироднілими»). А в 1896 р Леся Українка написала свою першу драму «Блакитна троянда», героїня якої, Любов Гощинська стоїть перед примарою спадкового божевілля.

Одним з кращих прозових творів письменниці, який засвідчує поєднання традиційного оповідного стилю і новітнього психологічного, є значна за обсягом повість названа Лесею оповіданням, «Приязнь» опублікована в «Киевской старине» за 1903 р. Історія приязні, товаришування двох дівчаток-підлітків, панночки-шляхтянки Юзі і селянської дівчинки Дарки, — приязні такої сильної і щирої в дитинстві, і поступове розходження, зумовлене становищем і вихованням, передана пластично і психологічно переконливо. 3 Юзі, доброї і щирої по натурі, співчутливо; до гірких обставин життя своєї маленької подруги, виростає і врешті-решт формується типова «панєнка» на виданні. Індивідуалізовано в повісті образ Дарки — натури сильної, самобутньої, гордої, із зародками самосвідомості. Виразний портрет дівчини з прямим, сміливим поглядом сивих очей, усією сильною, мов нап’ята струна, постаттю. Краща робітниця на селі, вона здобувається навіть на похвалу своєї суворої матері, від якої зворушується, але все ж сприймав як належне.

Для повісті характерне і поєднання елементів різних художніх напрямків, якщо при створенні образів селян та гувернанток виступає манера реалістична з елементами сатири й гумору, то в портретах Юзиних родичів, кревних імпресіоністична, і її витончено враженнєвими аспектами. В головному ж образі повісті панни Юзі маємо тип суто романтичний. Її товаришування з Даркою — делікатної панни з грубою «хлопкою», — вся гонка духовна організація героїні засвідчує літературні ознаки романтизму. Така «дифузія» стилів — типове явище для прози межі століть аж ніяк не пошкодила художній цілісності твору.

Повість є одним і найкращих творів прози Лесі Українки, щирість, природність почуття маленьких героїнь (твір має автобіографічні корені), вміння заглибитися у психологію молодої людини, фактично, ще дитини, яка тільки-но починає усвідомлювати себе, своє місце у світі; вдумливе осмислення дитиною-підлітком великого, лихого й прекрасного світу — все це залишає в душі читача незабутній слід.

Окреме місце в прозовій творчості Лесі Українки посідає невелике оповідання-алегорія «Примара», датоване 30 квітня 1905 р. , в якому представлено малюнок психології не індивідуальної, а колективної, психології юрби. Оповідання було відгуком на ганебну російсько-японську війну 1904-1905 років, розв’язану царським урядом за порадою міністра Плеве, щоб цим «очистити небо» від хмар революції, які насувалися. Художню оцінку цій війні і дала Леся Українка в оповіданні, представивши її в символічному образі страхітливого змія-полоза, що "правічний, подоланий, але не покопаний, виліз і тихо в’ється навколо землі, помалу стискає її, хотячи задушити».

Тут ідеться про трагічну долю індивідуума, окремої неповторної людської особистості у зв’язку і кривавим жахом війни «… Кожен з цих людей має цілий світ в очах, і ніхто інший не має такого світу», і «світ той гине навіки, як тільки погаснуть ті очі, і вже ніхто не відбудує його таким, як він був, хоч би настали міріади нових світів». Ясно звучить інтернаціональний мотив: гинуть представники різних народів, у різних убраннях, різномовні. Коли хто тікатиме, то «рідна мова стане для нього прокльоном товариша, що не в свою чергу вступив до брами жаху». Ще одна тема торкається безглуздя «кругової поруки», коли «треба йти йти» «стати не можна», «нема впину нікому», бо «скільки людей, стільки погоничів». Урешті вимальовується страхітливий образ потвори без голови… І звучать розпачливі питання: «Чи, може, оцей змій-полоз був споконвіку безголовий і сліпий, і страшний у своїй сліпоті безнадійній, як сам хаос? Хто може спинити його? Хто визволить видющих людей з тіла сліпої потвори?..» [7, 203].

Кілька незавершених прозових спроб дав 1906 р.: фрагмент майбутнього оповідання під назвою «Утопія» незакінчене оповідання «А все-таки прийди!», мініатюра «Interview», незавершене оповідання «Помилка».

Картину нових родинних форм змальовано у фрагменті «Утопія» сім’ю складають дві жінки і їхня дитина або дівчина і її двоє батьків. Оригінальний романтичний задум залишився проте, незавершеним.

Сатиричний портрет кореспондента-інтерв’юера, що сам вигадує і подає до газети інтерв’ю зі «знаменитостями», дещо нагадує сатиричний образ старого журналіста Сен-Потена, героя Мопассанового роману «Любий друг» — саме в такий спосіб він учив Жоржа Дюруа «брати інтерв’ю» в усіх відомих людей. В оповіданні звучить дотепна думка, що «починаючим письменником» можна бути в двадцять років, а в двадцять один стати «нашим шановним», і навпаки — бути вже «відомим» і зійти на початківця чи такого, що «подає надії». Іронічно, а інколи й сатиричним пером окреслено в уривкові й образи «білялітературних панночок», що полюють на «знаменитостей».

Більш довершеним з художнього боку, хоча й незакінченим оповідання "Помилка» з підзаголовком «Думки арештованого». В цьому оригінальному творі, дуже характерному для свого часу проблематикою (приблизно в цей же час написаний «Невідомий» М. Коцюбинського, дещо раніше — низка оповідань з тюремного життя В. Винниченка), використовуючи «епістолярну» форму, а точніше, форму «потоку свідомості» героя, письменниця змальовує політичного в’язня, розкриває його психологію, думки, почуття. Арештований звертається подумки до своєї товаришки по революційній роботі і водночас коханої дівчини Галі, і це надає його зверненню-сповіді особливої щирості, інтимності, глибини.

Оповідання умовно можна поділити на дві частини. В першій з них — думки героя про свою долю політичного в’язня, про стосунки з товаришами по партійній роботі, які перебувають на волі чи сидять разом з ним у тюрмі, сатиричні випади проти тих, які врятувалися у той час, коли «юрба кинулася врозтіч», коли «навколо бреніли кулі». Тепер вони сидять спокійно вдома, хоча й знають, що він у тюрмі. Він нікого не зрадив, але, взявши на себе небезпечне завдання, провалив його і тепер болісно роздумує, як до цього поставляться друзі? Чи ж не гадають вони, що він навмисне провалив завдання? Герой пильно відшукує факти, які засвідчують довіру однодумців, соратників по партійній роботі.

Та ось настає перелом. Пісня товариша, що лунає раз у раз із сусідньої камери, спрямовує думки героя в інший бік — він починає «думати до Галі», писати їй в уяві листа. Спочатку мова героя звучить мелодраматично: «Я ніколи не скажу тобі в живі очі того, що хочу тепер написати, я й не покажу тобі сього, бо рука моя не здійметься пробити тобі серце тим мечем, що давно вже пробив мені серце». Крок за кроком герой досліджує подумки ту проблему, яка стала їхньою мукою, їхньою спільною трагедією. Вони щиро й віддано кохали одне одного, але не змогли одружитися. І не дозволила цього їхня партійна робота, ті обов’язки, які вони свідомо й добровільно взяли на себе.

Це була актуальна проблема часу, яка постала перед багатьма молодими революціонерами.

Чимало суперечок - словесних «турнірів» точилося між закоханими на тему про те, чи можуть вони бути діячами парні, революціонерами і водночас одруженими. Спливають болючі питання.

Галю, друже мій близький, несуджена мила, бажана й недосяжна дружино, скажи мені, за що і нащо уся оця мука? Чи того ж ти хотіла для мене? Чи провиділа се твоя героїчна душа, твої винозорії очі? Ти свідомо пожертвувала мною, але чи такої ти жертви хотіла?» [7, 312].

І згадується, героїня роз’яснювала — щоправда, не дуже переконливо — чому їм при взаємному коханні неможливо одружитися. Галя не може (і не хоче) бути хатньою господинею, а без цього хата стане пусткою. Скинути господарювання на «білих рабинь» (служниць) вона теж не може — нього не дозволить їм відсутність коштів, а головне моральні принципи. Герой згадує, що батько Галі належав до революціонерів попереднього покоління, «опрошенців», людей суворо-аскетичних. Ховаючи його товариші говорять, що в ньому жила «душа Рахметова», він був «справжнім шестидесятником»3. «Справді, робить висновок герой, єдиній дочці такого батька, рано позбавленій материнського впливу, даремно було б доводити, що її «принципи» утопічні і не годяться в наші обставини». Врешті дівчина виносить тверде резюме: «Волію я, щоб мене саму зруйнувала любов, ніж щоб її зруйнували дрібниці» — «і поважно доказувала мені, що дрібниці життя мають величезну руйнуючу силу» [7, 318].

Та не тільки <хатні» питання стоять на перешкоді тому, щоб героям реалізувати своє «право на людське щастя» Є якась незгода набагато серйозніша, вагоміша. В’язень згадує, думає, аналізує і поступово доходить висновку, що причиною розходження, нерозуміння стала його творчість Його художня творчість, та сфера, де він розкривав своє я до останку, але не в такій формі, як це потрібно було Галі й іншим товаришам, що прагнули бачити його публіцистом, партійним письменником. Та писати на їх замовлення він не міг. Бо ж художня творчість це передусім творчість індивідуальна. І Галя, хоча й плакала над віршами героя, хоч і читала комусь із хвилюванням його повість, проте, не могла зрозуміти його до кінця, зрозуміти як митця.

І тут у проникливому внутрішньому монолозі герой розкриває саму суть творчості, психологію його, тонко й глибоко аналізує процес творення художнього образу. Йдеться про «маскарад душі», який читачеві слід збагнути, — тут звіряється нам не герой, а сама письменниця — Леся Українка. «Я брав навмисне «об’єктивній теми, ніби з історії або з чужого мені соціального осередку, але ж се був тільки «маскарад душі», — люди не пізнавали її, мою «суб’єктивну, індивідуальну» душу, часом навіть приймали її за «колективне сумління», але якби хто знав б до дна, то сказав би «Я пізнав тебе, маско?». Я уділяв своїм героям по часточках своє серце. Те «колективне сумління» — то було моє власне сумління, потолочене, побите на скалки, переломлене сто раз в призмі сліз мого серця і розприснуте на тисячі фантастичних, уявлених душ, рідних-ріднісіньких сестер неврівноваженої, самій собі суперечної душі моєї. І коли «вони (герої — Авт. ) гинули в боротьбі за ідею, се значило: так хотів би я загинути, так, певне, загинеш і ти. І скрізь, і всюди ти і я, ти і я, а таки головно — я, я, я...» [7, 324]

Тонким психологізмом позначене й оповідання «Розмова», написане у 1907 р , тематично близьке до драматичних етюдів «Аиша та Мохаммед», «Иоганна, жінка Хусова». «Оргія». І тема ця — трагічне кохання, не поділене, невижите. кохання сильне й фатальне, як «самум, то заносить піском і великі, спокійні озера, і тихі струмочки в оазах». Героїня «Розмови», актриса, яка свого часу не могла зважитись на нужденне життя з коханим бідним журналістом, веде розмову з молодим поетом, і коли він згадує блискуче виконання нею однієї з ролей, вона з сумом зауважує- «Я тоді була ще живою». Її хист умер разом із втратою кохання.

Піл впливом єгипетських вражень Леся Українка почала писати оповідання «Гкбаль-ганем», в якому хотіла розкрити психологію «тутешнього мусульманського гаремного жіноцтва», — але воно за лишилося незавершеним.

Був задум оповідання про «дітей вулиці», теж нереалізований. Інші задуми збереглися в уривках, розгорнутих планах, чорнових автографах. У цілому ж проза Лесі Українки засвідчує загальну тенденцію літератури (прози насамперед) межі XIX і XX століть: рух від реалістичних побутово-оповідних форм до ускладнено-психологічних модерністських, зокрема декадентсько-символічних. Та далі окремих спроб у цьому напрямі Леся Українка не пішла. Її провідним напрямком залишився неоромантизм, на основі естетики якого творилася її унікальна драматургія.

1 Українка Леся. Лист до О. Ю. Кобилянської від 3 квітня 1913 р. // Зібр. творів. У 12 т — К., 1979 — Т. 12 — С. 456

2 Якубський Б. Леся Українка — белетрист// Українка Леся. Твори У 12 т. — К., Х., —Т.10 — С. XVI

3 Йдеться про революційне народництво 60-х років XIX ст. — Авт.