Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Драматургія.Драматичні поеми
ЛЕСЯ УКРАЇНКА (1871—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Першим твором Лесі Українки в жанрі драматичне поеми була «Одержима», написана 18 січня 1901 року в Мінську біля ліжка помираючого від туберкульозу її друга і коханої людини Сергія Мержинського, написана за одну ніч, в ситуації екстремальній і трагічній. Згодом у листі до І. Франка (від 13 січня 1903 р.) поетеса писала: «Ви он кажете, що в моїй «Одержимій» епічний тон не витриманий, що навіть і вона лірична. Діло сьогодні пішло на щирість, то признаюся Вам, що я її в таку ніч писала, після якої певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогеї. Якби мене хтось спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти «і’еп аі fait un drame...» («Я з того створила драму» (франц ) — Ред .) [12, 18]..

Поема створена на біблійному сюжеті — історії останніх днів земного життя Іісуса Христа. Месії перед його захопленням римськими легіонерами і розп’яттям на горі Голгофі. Цей короткий період вміщує відвідини Месії одержимою жінкою, яка приносить йому духмяну олію, миро, що використовували лише царі, але не прості смертні — ця жертва не потрібна Месії.

Але в «Одержимій» Міріам приносить не миро і не інші дари матеріальні, а свою любов і відданість, свою душу живу, своє бажання підтримати, порятувати Месію від його трагічної самотності серед юрби («Яка була юрба зa ним, як він ходив по Галілеї…»)

В розмові-діалозі, що згодом відбувся, її спроба наблизитись до Учителя, допомогти з любові, а не з користі, з палкого бажання розділити його самотність, Месія відштовхне одержиму, закріпивши назавжди своє жахливо-трагічне відчуження словами: «Яке тобі до мене діло, жінко?». А раніше прозвучать з уст Месії ще більш гіркі слова: «Ти дорівнятись хочеш?. .» І це саме тоді, коли Міріам говорить про спільне в них, у їхніх неспокійних душах, їхніх прагненнях («Але ти, учителю, покинув той спокій, що був у тебе в тихім Назареті?..») Можливо, в тій гіркій репліці звучить і не презирство до жінки, не підкреслення своєї вищості чи обраності, а розуміння Месію тієї трагічної істини, що свою місію він має здійснити сам, бо він покликаний для цього. І ніхто не повинен нести його ноші, ділити з ним його страждання...

Більш прозорий, психологічно та ідейно послідовний центральний образ «одержимої духом» жінки — Міріам. Саме вона «відкриває той ряд героїв драматичних творів Лесі Українки, — пише лесезнавець Л. Масенко, — які стануть носіями й виразниками її світогляду, пройнятого духом вільнолюбства»1. Для Міріам неприйнятні ідеї всепрощення, рівної любові до друзів і ворогів, непротивлення злу, рабської покори. Вона змагається з Месією, бореться з ним за нього самого. Міріам «узброєна в свою ненависть». Обурення й ненависть охоплюють жінку у Гефсиманському саду, коли вона бачить (дія 2-га), як глибоким і спокійним сном сплять учні Месії, — вони не вберегли, не захистили вчителя перед ув’язненням і стратою.

Уся 3-тя дія це пристрасний монолог Міріам на Голгофі, під хрестом, на якому розіпнуто Месію. Вона ридає, оповідаючи (можливо, це і є голос волаючого в пустелі), як умер він, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. Згадує боязких друзів, «що тричі одрікалися від нього», родину, «що ніколи не бачила в ньому пророка», не розуміла і його людські страждання. Закінчується монолог словами, в яких звучить потреба духовної єдності, довіри, відданості — всього, що несе справжня любов: «Де ж ще більше горя, як не могти віддать за друга душу?» В них — головна ідейно-поетична думка твору, її емоційний стрижень.

Серед багатьох прочитань «Одержимої» вирізняється визначення ідейного змісту твору, зроблене видатною поетесою сучасності Ліною Костенко. «…B «Одержимій», — пише вона, — є нечуване морально-етичне відкриття, котре могло б бути актуальним для духовного життя людства. Адже тут, може, вперше в історії світової літератури піддається сумніву доцільність такої жертви в ім’я такого людства Міріам вважає, що Христос — властиво єдиний, за кого варто йти на муку… Вона подолає ту страшну реальність, що Месія помер за всіх, а за нього ніхто померти не здатен… Христос — це спокута за людські гріхи перед Богом.

Міріам — це спокута за людські гріхи перед Христом... Образом Міріам Леся Українка захистила людство від звинувачення, що воно не варте, щоб за нього іти на Голгофу»2

Поетичні і філософські проблеми, порушені в «Одержимій», — ненависті до рабського духу, героїзму самопожертви, що постає з любові до людини, людей; одвічна моральна проблема страху владик перед вільним словом і думкою — і викликаної цим страхом нечуваної жорстокості знаходитимуть свій розвиток і поглиблення у драматурги поетеси й далі.

Вже в наступних творах цього жанру, таких, як «Вавілонський полон» (1902) і «На руїнах» (1903), вони розкриваються в картинах національного поневолення народу. Давньоєврейська історія, як і Біблія оповідають про поразку Ізраїльського царства у війні і Вавілоном, перемогу останнього, перший і другий вавілонський полон. Леся використала ці трагічні події давньої історії, спроектувавши їх на українську історію, українське суспільне і політичне життя, на свою сучасність.

Жанрову своєрідність поеми «Вавілонський полон» поетеса окреслила в листі до І. Франка 1902 року «Свою «поему» я вже скінчила, вийшло то, властиве, не поема, а лірико-драматична сцена а lа «Одержима», навіть в них обох є дещо спільне» [3, 383]

Розпочинається твір, як і «Одержима», як і наступні драматичні поеми, розлогою ремаркою — імпресіоністично виразною, криваво-тривожною — описом місця подій та і учасників. Роль ремарки не лише експозиційна: вона дієво готує зав’язку, накреслює ті складні конфліктні, драматичні моменти, які розгортатимуться далі.

Численні трагічні штрихи (намети бранців замість будівель, обшарпані, змучені жінки, голі діти, що шукають у баговинні їжу, загальні злидні і занепад) зумовлені однією ситуацією, колоніально-рабським становищем народу, який перебуває в полоні у нещадного й сильного ворога.

Серед озлобленої, змученої маси вирізняється світла постать молодого співця Елеазара. Психологічний малюнок образу поданий у розвитку. Юнак - талановитий співець, і його забрано у Вавілон, де він співає ворогам чудові пісні рідного Сіону. Виникає дивна ситуація: одноплемінці-земляки, що теж працюють у Вавілоні, обурюються поведінкою Елеазара. В осудженні молодого співця об’єднуються всі старий і малий, прості люди, пророки, левіти. За що ж його ганьблять, проклинають адже працюють у Вавілоні вони всі? Вражений герой звертається до земляків: «...Чого я став між вас, мов прокажений?». І чує у відповідь:

…Бо шнур, лопата, рало та сокира

в руках людських — людські раби, а слово

в устах пророчих мусить тільки Богу

служити — більш нікому [3, 156]

Так, поет — це голос свого народу, виразник його душі, і людей боляче вражає, як зрада, його перехід на чужу мову, «співи для ворогів». «З його образом, —зазначає Л. Масенко, — пов’язаний ключовий у творчості Лесі Українки мотив особливої міси митця в житті народу. У цій поемі Леся Українка ставить і осмислює в художньо-філософському плані одну з найболючіших проблем України свого часу (на жаль, не менш актуальну й сьогодні) — проблему втрати своєї мови»3

Елеазар поступово прозріває, він починає краще розуміти, чого під нього чекають, розуміти свою місію, значення свого співу. Розумієте чим викликане загальне і ніби стихійне обурення.

Монолог героя в кінці драматичної поеми, який не перериває вже жодна репліка, виражає впевненість, що душа його рідного народу — жива, як жива й душа співця, вони спільно болісно переживають неволю. В афористичних висловах герой підсумовує: «Гнітить нас ганьба тяжче від кайданів, гризе нас гірше, ніж залізні пута. Терпіть кайдани — то несвітський сором, забуть їх, не розбивши — гірший стид» [3, 165-166].

Ідея особистої, а відтак і суспільної свободи є центральною і для наступної драматичної поеми «На руїнах» (дата за автографом — 11 вересня 1904 р.)

Продовжуючи розвивати тему національного пробудження і визволення народу, Леся Українка включає в неї тему ролі митця, духовного вождя — пророка у цьому процесі. Коли Елеазар шукає порятунку з вавілонського полону, «як газель води в пустелі», інтуїтивно, то пророчиця Тірца чітко і ясно говорить своїм уярмленим землякам, що робити і як діяти. Від людей зневірених і занепалих, байдужих, апатичних у своїх злиднях і бездуховності, вона вимагає рішучих дій, активності. Головне для неї — розбити кору байдужості у свідомості людей — байдужості насамперед до себе, звільнити їх своїм гнівним, палким, навіть пекучим і злим словом від прокляття: почуття приреченості, занедбаності, безвиході. Ось чому її слова-заклики, спрямовані до земляків, набирають імперативної твердості, відточеності афоризму:

Лежачим краю рідного немає

Чий хліб і праця — того і земля

Хто раб? Хто подоланий? Тільки той,

хто самохіть несе ярмо неволі [3, 171—172]

Філософії пристосуванства, що панує серед еліти, дрібним чварам і суперечкам про те, хто ж буде володіти «жертовником священним» на священній горі, як і настроям безнадійної, сумної покори серед простолюду Тіпца протиставляє іншу правду — правду дії, праці заради нового життя. Недаремно на запитання Старого «Для чого? Нащо маю я вставати?» вона пристрасно відповідає:

Для праці! для поради! для життя!

Щоб сонце не зійшло в твоїм лінивстві,

щоб час визволу не застав тебе

у сні ганебнім, соромнім безділлі [3, 173]

Іудейські пророки хочуть за нехтування святошами втопити Тірцу, а самарійський пророк пропонує їй інший шлях — піти у вигнання, стати пророчицею в Самарії, туди ж перенести святиню з Єрусалима. Характерно, що в трагедії І. Карпенка-Карого «Сава Чалий», написаній за чотири роки до драматичної поеми Лесі Українки (1899), центральний герой — відступник Сава — теж закликає «стару Україну покинуть» і будувать нову в далеких південних степах. Та й символічна назва твору «На руїнах» повертає нас до історичного періоду «руїни» в українській історії. Так художня умовність неоромантичного письма дає можливість поетесі відтворити загальний стан неволі, колоніального рабства, духовного й економічного занепаду народу, нації. В кінці твору Тірца закликає будувати новий храм, підніматися з руїни: «Душа моя вже бачить ту будову, і знає серце, як її назвати, в новім Єрусалимі храм новий» [3, 181].

У січні 1905 р., в розпалі революційної боротьби в країні. Леся Українка пише фантастичну драматичну поему «Осіння казка», задум якої був їй навіяний бурхливими подіями політичного життя. В листі від 6.02.1905 р. до матері поетеса зазначає, що її «мислі зайняті не такими спокійними темами під впливом щоденних перемін «весни» і «зими. Не до спокійних тем при таких обставинах…» [12, 127].

Злободенним політичним змістом сповнені алегоричні й казково-символічні образи твору, такі, як кришталева неприступна гора, яку увінчує королівський палац; боротьба за звільнення таємниче-прекрасної Принцеси; загорожі для бидла, безрогих, яких доглядає брутальна и цинічна Служебка; і сам Король, і трагічна постать зламаного самотнього Лицаря, і робітників на чолі з Будівничим, які опановують урешті-решт гору, звільняючи Принцесу. Але саме ця злободенність до певної міри знижувала художній рівень твору, а окремі образи зводила до рівня простих і прозорих алегорій. Це найкраще відчувала сама Леся Українка, яка за життя не намагалася публікувати твір.

Актуальною проблематикою позначена і наступна драматична поема Лесі Українки — «В катакомбах», завершена 4 жовтня 1906 р. Сюжет твору взято з історії раннього християнства, виникнення нової віри та її поширення в старому світі. Для цього переламного періоду в історії культури Європи характерний глибокий внутрішній трагізм, що ліг в основу багатьох драматичних творів письменниці: «Одержима», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан» та ін. «Леся Українка, зазначає Л. Костенко, — ніби реконструює психологічні етапи трагедії. До Голгофи. Голгофа. Після Голгофи. І якщо досі це була трагедія віри, то далі вже наступний етап. Часи раннього християнства. Проблеми експропріації віри, коли віра перетворюється на ідеологію. Коли проростає «зерно рабського духу» Отут починається новий виток людських трагедій.

Досі ми бачили характери сильні, цілісні. Йшлося про вибір віри, про сумніви, питання, що становлять суть життя особистості. А коли віра вже набула форм ідеології, відбувається тиск на особистість. На перший план виходить соціум… Соціум, община, громада, в якій углибає особиста доля, підпорядкована непереборній владі приписів і догм. Все менше бунту індивідуального, все більше різних форм протистояння. Лише Неофіт-раб іще спроможний на бунт»4

Поетеса обрала тут просту, природну і винятково вдалу художню форму, до якої зверталася і раніше, хоча й не розробляла так широко ї і герой-правдошукач (неофіт, новонавернений) приходить у катакомби під Римом, де таємно збирається громада християн, щоб збагнути суть нової віри вчення, згідно з яким всі мають бути рівні в правах отже, вільні.

Логічно зав’язується тривала розмова-діалог між Неофітом і Єпископом, ідеологом громади, до якої залишаються й інші християни. Володіючи винятковим почуттям художньої правди, Леся Українка не перетворила цей діалог на філософсько-теологічний диспут. Сутичка протагоністів, набираючи дедалі більшої гостроти, переростає в діалог-агон і завершується схвильованим, палким монологом, що звучить як заклик до дії і боротьби, як радісне утвердження істини, яку людина відкрила, знайшла для себе. Проте духовне прозріння відбувається не зразу.

На початку розмови Єпископ спокійно-поблажливий, самовпевнений; Неофіт-раб — до краю схвильований, усім серцем чекає так потрібного йому слова істини, відповіді на питання, як стати вільним. Він уражений словами «раби Господні», що їх так звично й природно вимовляє пастир.

Єпископ впевнено повчає, нанизуючи софізми, а раб «тремтить од збентеження», говорить «розпачливо», «після тяжкоі задуми». Він болісно шукає правди, визволення зі своєї темниці, а його протагоніст щедро проголошує як найвищу істину ідею покори, смирення, безсумнівного прийняття існуючого світопорядку.

Пастир відповідно «коригув» слова інших християн, що втручаються у розмову: одним владно наказує мовчати, інших «підправляє», доповнює, заохочує. Це вправний проповідник-ідеолог.

Урешті, Леся Українка сама схарактеризувала цей тип у листі до А. Кримської від 9 лютого 1906 р., говорячи про свій : «Відколи з’явився на світ єпископат і перші початки церковної ієpapxiї, відтоді єпископи заговорили мовою мого єпископа, і задержалась ся традиція аж до сучасною нам архірейства. Я не приймаю теорії Толстою і багатьох інших, ніби теперішнє християнство є аберацією, хоробою сеі релігії. Ні! В найдавніших пам’ятниках, в «подіях апостольських», в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердого квієтизму (тут — пасивність, непротивлення, «уляглість» до властей — Авт.) політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві. Як хочете, але недарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово «раб» і антитеза «пана і раба», яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством» [12, 155]

І додає, вживаючи політичні терміни: «Комунізм першого християнства се фікція, його ніколи не було, або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще «комунізмом» добродійного багача, що кидав «крихти від свого столу комуні «псів, що сидять під столом пана свого». От і все» [там само].

А що ж християнська громада? Як поставилась вона до Неофіта, і як він сприйняв її? Змальовуючи своє становище, нестерпні умови життя, Неофіт чує численні обіцянки допомоги. Анціллодея береться доглядати й годувати «його дитину, коли дружина піде на панську оргію служити», патрицій пропонує дати одежі «не нової, але порядної», християнин-купець — мила безкоштовно, старий диякон — годувати задарма щонеділі, бо ж він — «отой дивак-богач, що любить годувати всю голоту». Та пропозиції викликають у Неофіта лише біль і розпач.

Неофіт-раб:

(нічого не відповідає дияконові і стоїть якийсь час мовчки, вхопившись за голову) До чого я дожився! Лихо тяжке!

Жебрущим дідом замолоду став! [3, 250]

І розпач виливається в експресивний монолог відповідь що розкриває всю принизливість, аморальність полаянь і жебрацтва («Ой, та поміч! Вона мені вразила серце вкрай ...») Раб піднімається тут навіть до сарказму.

Від цього моменту змінюється вся тональність розмови. Зникає поблажливість Єпископа. Він говорить «ще тихим, одержаним голосом, але вже суворо», далі «спалахує», гнівається... Слова ж Неофіта-раба набирають дедалі більшої певності і врешті-решт навіть зневаги («Я маю жаль по вас, великий жаль. Я досі був рабом, невільником, запроданим в неволю, забраним силоміць, а ви тепера й жебраком мене зробити хтіли…») Він прагне дії, зрозумівши, що тільки шлях активної боротьби — повстання — може допомогти.

Афористично-чітке закінчення підсумовує думки героя:

Я честь віддам титану Прометею,

що не творив своїх людей рабами,

що просвітив не словом а вогнем

боровся не в покорі, а завзято [3, 261-262]

Горді, незалежні герої Лесі Українки, що відкидають благодійність, визволення з чужих рук, месіанство і меценатство, завжди прагнуть знайти однодумців, друзів, — знайти людську солідарність. Так, Неофіт-раб у духовно й психологічно чужому йому середовищі (покірна громада християн) теж знаходить прихильників в особах старого раба і Анціллодеї, що яскравіше поставало в першій редакції твору

«Старий раб… стискає похапцем руку неофіта-раба і поспішно старечою дрібною походою віддаляється» [3, 394]. Анціллодея теж не покинула байдуже Неофпа. Вона серцем сприйняла його думки й поняття у сфері, найближчій їй, — почуттєвій моральній. Коли Неофіт запитує, які слова привернули її, жінка пояснює:

«Чистая любов»

Мені здається, хто його промовить

від серця, щиро, той для мене брат,

хоч би й не був він однієї віри [3, 395]

Про те, що вона надавала загалом нешироко виписаному образові Анціллодеї глибшого значення, свідчить уже згадуваний лист до А. Ю. Кримського, в якому Леся зазначала: «Коли що надається до щирої ідеалізації в первісному християнстві, то не його qvasi анархічні доктрини, а хіба ота грація почуття його «жен мироносиць», до яких належить і моя Анціллодея, і те нове для античного аристократичного світу почуття всепрощаючої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників (ні один класичний філософ не простив би в такому становищі своїм друзям), ну, і ще два-три елементи в сфері почуття, але не теорії» [12, 155-156]

Для драматичної поеми «В катакомбах» особливо характерна лірична манера викладу запитання, відповіді, повтори, роздуми вголос, увесь час зростаюча емоційна сила думки. В самому виборі слів виявляються прагнення до підвищеної образної виразності, емфази і нагнітання однорідних або різко контрастуючих художніх ефектів.

Поетико-філософську драматичну поему «Кассандра», один з найвизначніших творів поетеси в цьому жанрі, Леся писала кілька років з 1903 по 1908 р. (опублікований у «Літературно-науковому віснику»). У поемі використано античний міф про греко-троянську війну і загибель Трої. «Культура модернізму пори її становлення на зламі XIX i XX ст., відзначає сучасний дослідник Я. Поліщук, — великою мірою завдячує естетичному потенціалові міфу. Література і мистецтво цієї доби звертаються до міфу в пошуках внутрішньою досвіду людини, на противагу досвіду зовнішньому, профанному, яким обтяжила людину попередня епоха раціоналізму й позитивізму XIX ст. Обираючи сюжет твору із античного міфу про загибель Трої, Леся Українка використала його як.. модель, придатну для індивідуально-авторсько, літературної версії»5.

Центральним образом драматичної поеми є дочка троянського царя Пріама трагічна пророчиця Кассандра, яка знає й віщує правду, хоча не може донести її до людей — так покарав її бог Аполлон за спротив його волі.

Слід відзначити, що в європейській літературі існувала значна традиція використання античного міфу про Кассандру в трагедіях Есхіла, Софокла, Евріпіда, згадується образ пророчиці в «Іліаді» Гомера й «Енеїді» Вергілія, безперечно, знала Леся Українка і баладу Ф. Шіллера, а можливо, й поему російського поета Я. Полонського під назвою «Кассандра», що припускав О. Біленький у своїй передмові до твору у 12-томнику творів поетеси 1931 р.

Полемізуючи з попередниками у цій темі, поетеса створює свій неповторний образ, який докладно характеризує в листі до О Кобилянської від 27 березня 1903 р. «…Ся трагічна пророчиця, — писала вона, — з своєю ніким не признаною правдою, з своїм даремним пророчим талантом, власне такий неспокійний і пристрасний тип: вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє, вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо, вона сама боїться свого пророцтва і, що най трагічніше, сама в ньому часто сумнівається, бо не знає, чи завжди слова її залежать від подій, чи, навпаки, події залежать від її слів. І пророчий дух не дар для неї, а кара її ніхто не каменує, але во на гірше мучиться, ніж мученики віри і науки. Така моя Кассандра» [12, 55]

І справді, саме в образі Кассандри поєднуються, сплітаються всі ідейні лінії твору, перша з яких — лінія трагічного пророка, який бачить правду, відчуває лихо, але не може його відвести, пророка, який сам інколи сумнівається у своїх пророцтвах, подібно до Франкового Мойсея Леся Українка (і це відповідає античному міфу про Кассандру) послідовно, і устами своєї героїні, і її численних протагоністів говорить про її віщий хист як про нещастя, прокляття, трагедію людини Так, характеризуючи міфічну дочку троянського царя, болгарський літературознавець Г. Гачев зазначав «Кассандра саме була покарана хистом передбачення, знанням прийдешньої долі. І тому вона просто жити не могла, була паралізована у своїх бажаннях — кроку ступити не могла, бо наперед бачила довгий ряд його наслідків. Але це не означало, що в ній людина виконувала роль божества: всерозуміння здається людині понадсили, і тому біблійний мислитель Екклезіаст говорив: «У великій мудрості багато печалі, і хто помножує знання, помножує скорботу»6 Згадана стаття О. Біленького промовисто названа «Трагедія правди»

Як же розвиваються події у творі? Кассандра напередодні війни троянців з греками передбачає загибель Трої падіння, Пріамового дому .У першій, експозиційній дії наголошується на двох моментах: силі правди й силі слова. Переплітаючись, вони утворюють той феномен, який у Лесі Українки стоїть найвище — сила правдивого слова. Це й духовна зброя, і об’єднуюча ідея, вирок усякій ницості, утвердження величі духа. За допомогою висловленої правди сучасники можуть побачити себе, осмислити минуле, прозрівати майбутнє. З кожним поворотом сюжету поняття правди, якій важко дивитися у вічі, набирає глибшого значення: йдеться вже про історичну правду, ту вищу закономірність життя, логіку історичного поступу, якому підлягає все. У драматичній поемі це поняття втілене в образі міфічної могутньої Мойри — богині долі.

Йдеться, проте, не про фаталістичну приреченість, понадособовий фатум, а про закономірність саме такої долі для певної людини і певного суспільства. То чому ж вони, горді й величні троянці, зазнають поразки? Чому цю поразку добре бачить і віщує Кассандра?

В першій дії відбувається кілька діалогів-сутичок головної героїні з домочадцями Пріамового дому, близькими їй людьми Геленою (прекрасною Єленою), дружиною брата Паріса, сестрою Поліксеною, дружиною брата Гектора —Андромахою, Долоном. Ономаєм — царем лідійців, братом Геленом — також віщуном, пророком.

Тональність діалогів різна: гостро й презирливо звучать слова Кассандри, звернені до «богорівної, непереможної» красуні Гелени. Сила її краси, що скорила юного Паріса і призвела до війни, — згубна, вона позбавляє волі й розуму, сіє розбрат і ворожнечу. Кассандра наприкінці розмови з Геленою скаже про ту прірву, яка лежить між ними: вони спадкоємиці різних духовних, етичних цінностей, різних поглядів на світ, які втілюють боги — саможертовність — Прометей і байдужість — Еніметей.

Протистояння морально-етичних позицій егоїзму й альтруїзму, вічну антиномію добра і зла Леся Українка використовуватиме неодноразово як глибинну психологічну і філософську основу драматичного конфлікту в своїх творах

Сутички-діалоги Кассандри з Поліксеною і Андромахою мають не такий антагоністичний характер. Пророчиця співчуває юній Поліксені, її наївним мріям про щастя в одруженні з вождем ахейців Ахіллесом, хоча добре бачить, що в ситуації війни воно нездійсненне. «… Шлюб дочки Пріама з Ахіллесом, червоним від крові троянських мужів, ганебний шлюб не врятував би Трої».

Андромаха — сильна і вольова жінка, для якої, проте, вся слава Трої і троянців — це слава й велич її чоловіка Гектора.

В короткій сцені з Долоном, юнаком, який піде на подвиг заради вітчизни, Кассандра постає у ліричному світлі — як жінка, що вміє кохати, вміє й стримувати свої почуття. Героїня розуміє, що поняття честі, воїнської патріотичної доблесті непохитні у Долона і тому й не намагається відвернути його трагічними віщуваннями від виконання обов’язку.

Прямою протилежністю Долонові виступає в поемі найстарший брат Кассандри — Деїфоб, «одважний тільки словом». Це він змушує Кассандру погодитись на шлюб з Ономаєм — за обіцянку військової допомоги лідійців. Егоїзм, боягузливість, турбота про власний спокій — ось що керує ним під час складання угоди. Навіщо воювати, коли можна запродати сусідньому цареві сестру? І що тут важать її почуття? В гострій відповіді героїні розкривається вся аморальність подібних акцій: «Мій брате, це була б потрійна зрада, себе самої, правди і лідійців». І ще раз у драматичнім поемі прозвучить, як і в «Осінній казці», тема аморальності сподівань на визволення чужими руками, шо закономірно приведе до залежності, упокореності неводі.

Кульмінаційний момент драматичної поеми — ідейний двобій, що завершується діалогом-агоном, Кассандри з Геленом. Зіткнення думок і почуттів переростає тут у боротьбу світоглядних, а відтак і життєвих позицій.

У літературознавстві філософія Гелена не раз трактувалася як прагматизм — принцип, основу якого становить практична вигода, користь. І справді після зруйнування Трої Гелен «у Дельфах волю Божу провіщає», — провіщає ворогам, загарбникам батьківщини. Руїна завжди сприяє всілякій ницості.

Якщо окреслити суть конфліктів драматичної поеми, особливості групування персонажів у ній, то по один бік ми бачимо неоромантичну героїню Кассандру з її безстрашним пошуком і віщуванням правди, високими моральними й етичними поняттями, патріотизмом. 3 іншого — юрбу домочадців Пріамового дому — самозакоханих, егоїстичних, честолюбних, що й в годину випробувань для вітчизни дбають лише про власний спокій і благоденство, їхню моральну байдужість і духовну деградацію, відсутність об’єднуючої патріотичної ідеї. Можна не володіти містичним «хистом провидіння», щоб передбачити загибель прогнилого Пріамового дому. Роз’єднана дріб’язковими інтересами, де кожен лише сам за себе, Троя закономірно гине. У статті «Трагедія правди» О. Біленький зазначив: «Антитеза, чітко вимальовуючись у словесних змаганнях дійових осіб («агонах» античної драми), в киданих мимохідь сентенціях… розкрита з усією певністю і переконливістю. Ми бачимо, що оточує Кассандру. І все вище підноситься в своїй… самоті образ центральної героїні поеми», —зазначав О. Білецький у вступній статті «Трагедія правди» до 5 т. дванаднятитомного видання (К., X.)

«Кассандра» в інтерпретації Лесі Українки — філософський, психологічно обгрунтований (і опоетизований) міф про падіння держави, занепад її народу. Саме таке витлумачення йому дає сучасне літературознавство. «В цілому концепція Лесиної «Кассандри», зазначає дослідник Я. Поліщук, — органічно сприймається у контексті катастрофізму модерної літератури на зламі двох віків. Українська письменниця великою значення надає всебічній, органічній характеристиці катастрофи, цю характеристику можна послідовно простежити на різних рівнях поетики твору. Але змальований у червоно-чорних барвах крах Трої, хоч яке б сильне враження викликав, проте не є картиною тотального апокаліпсису. Це образ локальної катастрофи, поза межами якої автор лишає людям шанси для порятунку»7

І це справді так. Адже в самому апогеї трагедії (падають будівлі Трої, все заливає заграва пожежі, чути страшні ридання матері) Кассандра пророчо вигукує:

Кассандра все неправду говорила

Нема руїни! Є життя! Життя! [4, 93]

В цій типовій драмі fin de siecle з її трагічними візіями звучать і суто Лесині теми — непочутого пророка, теми виходу з громадянської і політичної пасивності, байдужості. Заклик до активної боротьби за незалежність і волю рідного краю. Ці проблеми суспільно-політичного характеру згодом прямо, а не художньо- метафорично, підніматиме В. Винниченко у своїй тритомній праці «Відродження нації».

В 1909 р. була опублікована одна з найглибших за проблематикою драматичних поем Лесі Українки — «У пущі» (первісна назва — «Скульптор») твір, який представляє новий, ширший порівняно з попередніми творами зріз проблеми: митець і суспільство, роль мистецтва в житті людини, і громади.

Твір писався довго, замислювався ще в 1898 р. Тему англійсько го пуританства, очевидно, навіяла авторці книга М. Драгоманова про англійських пуритан «Євангельська віра в старій Англії» (1893, Женева). В дослідженні було подано біографію одного з визначних діячів протестантизму Роджера Вільямса, який 1631 р. прибув до Америки і мав конфлікт з массачузетською протестантською громадою.

Центральне місце у творі займає кардинальна для письменниці проблема свободи творчості і психології творчості. Проте висвітлено її по-новому: йдеться не лише про завдання, потребу митця служити людям своєю творчістю, як це звучало, наприклад, у «Давній казці» та інших творах, а про необхідність підтримки, розуміння пошанування своїх геніїв-митців суспільністю. Про вміння осягати мистецтво, заглиблюватись у його значення. Про повагу до праці митця. Нарешті як палкий заклик не шельмувати художника і не нищити його працю.

Неоромантична фабула твору виявляється через своєрідне, екзотичне тло подій, юнку психологічну індивідуалізацію кожного характеру, наскрізну ідею свободи особи, яка протистоїть, і то дедалі виразніше, колективній загальноприйнятій несвободі.

В центрі твору образ неоромантичного героя - Річарда Айрона. молодого скульптора, що навчався секретам свого мистецтва у Beнеції і повернувся додому, до родини, в невелику колонію пуритан, які мешкають у Північній Америці, провінції Массачусетс — «у пущі», і, несподівано для себе, опинився в опозиції до громади, якій палко прагнув служити. Серед пуритан запанували ідея покори, релігійний фанатизм і фарисейство, що виявляється у фальшивій лагідності й доброті, підкресленій благочестивості. За цим лицемірним смиренням ховається — насамперед у духовного пастиря, проповідника Годвінсона егоїзм і жадоба влади. Це він, спритно маніпулюючи словами з Біблії, підкорює собі громаду, на тих же хто не кориться, нацьковує покірних і слухняних, виганяє у пущу, як інакомислячого Ріверса, робить опальними його жінку й дітей. Річарда, який не скорився пастиреві, позбавляють роботи — найтяжче покарання для митця.

Кілька монологів-тирад дають змогу побачити постать центрального героя-митця об’ємно. В його словах виявляються волелюбність і сила духу, гордість і мужність. Він — парость, нащадок високого роду, де «всі кревні волі домагались від короля, від церкви, парламенту, а я — від них самих. Така вже кров».

В кінні першої частини твору Річард змушений покинути пуританську громаду. Старійшини, добре «підготовлені» Годвінсоном, звинувачують його у створенні «ідола» прекрасної скульптури дівчини-індіанки. Вони розгромили майстерню, знівечили його роботи. Річард, відходячи, кидає гнівно й гордо. «Я слухав тільки вищого натхнення, а ви кого? (Показує на Годвінсона) Повапленого гробу? Ви ідола створили, а не я? Себе кляніть!» [5, 91].

Деспот і тупа громада, проте, не зломили митця. Його знищили, позбавили натхнення інші сили. Це — міщансько-утилітарне ставлення до мистецтва, яке панує в провінційному містечку, нерозуміння його творчих завдань. І трагічна самотність, коли немає з ким і через що сперечатися, дискутувати, вивіряючи себе самою. Друга частина драматичної поеми переважно монологічна. Для монологів героя характерне повторення слів з різним, дедалі багатшим, повнішим смисловим наповненням (не розуміють, не зрозумів, нащо розуміти їм, вогонь попалив, палить, великі жертви всепаління, вічний спокій, спокій, та й годі, я колись не хтів спокою; сурма янгола, янгол смерті та ін.), що передає живу мову схвильованої людини, яка вступає в суперечку із самою собою, з уявним співрозмовником, з усім своїм оточенням. Така форма якнайкраще передає і внутрішні страждання, і боротьбу Річарда, і його незламність як людини. Він втратив або втрачає хист, але не втрачає гідності. Він вільний і незалежний. І, можливо, одну іскру свого таланту він залишив людям — його успадкував малий племінник Деві.

За характером композиції твір «У пущі» монодрама, де всі сюжетні лінії ведуть до центральної постаті неоромантичного героя — «подоланого артиста» і неподоланої людини. Виразно виявлена й інша риса «новітньої» суспільної драми», коли кожна, навіть епізодична постать постає як яскрава індивідуальність зі своїм характером, способом мислення, мовою. Все виразнішою ознакою драма гич ного характеру стає психологізм.

Драматичну поему «Бояриня* було створено в 1910 р в Єгипті, у м. Гелуан (Хельван). Сюжет твору вперше було побудовано на матеріалі української історії. Можливо, це була відповідь критикам, які дорікали поетесі за екзотичні сюжети, що сприймались надто буквально. Так, з приводу відгуку на «Кассандру», Леся з гірким гумором писала в листі до матер: «Ах, сміхота була мені читати відзиви на мою «Кассандру»! Люди очевидячки прийняли її за драму з троянського життя».

В «Боярині» відбито один з найскладніших, найтрагічніших часів історії України — добу Руїни. Настала вона після визвольної війни українців проти Польщі під проводом Богдана Хмельницького, коли ослаблену кількома роками спустошливої боротьби націю, народ, край поділили навпіл: Правобережжя одійшло полякам, на Лівобережжі укріплявся протекторат Москви. Після Переяславських угод багато дітей козацької старшини переїздили до Москви і ставали на службу російському цареві, поповнюючи ряди боярства. Цей драматичний період історії цікавив багатьох письменників: його відбито в романі П. Куліша «Чорна рада», повісті М. Костомарова «Чернігівка», драмах В. Пачовського «Сонце Руїни», і. Карпенка-Карого «Гандзя», Л. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко». Основним же історичним джерелом для письменниці послужила монографія М. Костомарова «Руїна». Від Костомарова взяла вона ідеологічні засади й увесь побутово-психологічний та історичний фон твору М. Драй-Хмара, автор статті-передмови до «Боярині», так пояснює вибір теми. «… Вона взагалі брала для своїх творів не епохи розквіту і слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів, неволі, полону тощо ... Їй добре була відома психологія людей, що жили після розгрому, «на руїнах». Вона змалювала те, що бачила й чула»8.

Перша дія драматичної поеми (всього їх п’ять), яка відбувається на Україні, в садибі Оксаниних батьків, «значного козака і старшини» Олекси Перебійного та його дружини, «старої Перебійнихи» — містить водночас експозицію і зав’язку твору. До своєї старосвітської родини батько запросив гостя — молодого московського боярина Степана з посольства. Запросив як сина загиблого у війні друга («Таж зо мною небіжчик батько твій хліб-сіль водив, укупі ми й козакували»). Виявляє симпатію до юнака й Оксана, дочка Перебійних; цей взаємний потяг швидко переростає у почуття кохання. Інші стосунки виникають між Степаном і старшим сином Перебійних молодим козаком Іваном. Зневага Івана до боярина спалахує нестримно й гостро, у короткий розмові розкриваються складні й наболілі стосунки України з її підступними сусідами Москвою і Польщею. Пояснюючи свою позицію, Степан говорить:

На раді Переяславській мій батько

подавши слово за Москву, додержав

те слово вірне

Іван

Мав кому держати!

Лихий їх спокусив давати слово!

Перебійний

Тоді ще, сину, надвоє гадалось,

ніхто не знав, як справа обернеться

а потім присягу не кожне врадить

Іван (іронічно)

Та певне! Краще зрадити Вкраїну

Степан (спалахнув. але стримався)

Не зраджував України мій батько!

Він їй служив з-під царської руки

не гірш, ніж вороги його служили

з-під польської корони

Іван

Та,звичайне,

однаково, чиї лизати п’яти.

чи людські, чи московські!9

Показуючи трагедію українців, які опинилися між двома небезпеками, Леся не робить такого, як Степан, свідомим зрадником батьківщини. Увесь характер образу доводить, що він — слабовільна жертва обставин. Батько своєю присягою Москві вирішив його долю, а Степан з тих м’яких, нерішучих, пересічних натур, що воліють краще пристосовуватись і діяти «по возможности», ніж протестувати чи боротися. Його мрія — одружитися з любою дівчиною- українкою, щоб мати вдома, в Москві, свій маленький, затишний куточок України.

Перша частина Степанової мрії здійснюється: герой одружується з красунею-козачкою, однак створити «тихий рай» у своєму боярському теремі йому не щастить..

У II, III і IV діях («В Москві», «Терем») повільно й психологічно глибоко розкривається трагедія жінки, яка потрапила у справжню пастку, в неволю. Передусім Оксану вражають принизливі звичаї: жінка не вільна в своїй поведінці — їй не довіряють; не може брати участі в розмові чоловіків, а лише частувати, а під час зустрічі й частування гостя має цілувати його в уста… Ворожість оточення відчувається і з боку московських матрон, які зневажливо насміхаються і пліткують з приводу «черкашенок» і «хохлушей» (матері й дружини Степана) навіть у церкві…

Вражають і сумні звістки з України: братовбивча війна, що її розпочав Дорошенко, закликавши на поміч татар. Переляканий Степан боїться нести до царя супліку, яку привезли люди з України, жаліючись на утиски, на кривди, забороняє Оксані посилати листа й гроші до подруги-братчиці — щоб їх не запідозрили у співчутті Дорошенкові.

Щоправда, згодом, коли виступ під проводом Допошенка було придушено, він пропонує Оксані поїхати додому, бо «там уже все втихомирилось». І у відповідь почує:

Утихомирилось? Зломилась воля,

Україна лягла Москві під ноги,

Се мир по-твоєму — ота руїна?

З болем, гіркотою, презирством жінка додає: «А я дивую, ти з яким лицем Збираєшся з’явитись на Вкраїні?» [62]

Зміст поеми у передмові 1930 р. поет і критик М Драй-Хмара трактував так: «Поетеса відтворила, з одного бику, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби, за суверенітет української державності, і, з другого бику, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради «панства великого, лакомства нещасного» зрадила українські традиції, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо».

Оксана, придивляючись до коханого чоловіка в московських палатах, його життя, поведінки, розуміє, що він дедалі більше втрачає свою людську, а відтак і національну гідність, упокорився, вірно служить цареві й московській державі. Для нього вже не існує трагедії розриву з батьківщиною. І, помираючи, Оксана з болем порадить Степанові: «Як я умру, ти не бери вже вдруге українки, візьми московку ліпше..».

Весь твір пронизаний почуттям ностальгії. «Образ Оксани, — пише Л. Костенко, це безконечно печальний образ молодої жінки, яка тихо танула, як свіча, у своїх важких боярських одежах з туги за батьківщиною» І додає: «Не треба ж забувати, що ностальгія стала означенням певного емоційного стану вже десь у кінці XIX століття, а раніше вона вважалася хворобою, коли болить все тіло, не тільки душа, коли це може звести в могилу, як зводить воно бояриню»10

У фіналі драматичної поеми виразно розкривається, що і Степан, і Оксана розуміють свою фатальну помилку, але в глибині душі вірять, що Бог можливо простив би їхню провину. Бо спокутують вони її так само тяжко, як і ті, хто боровся відкрито:

Степан …Хто кров із ран теряв, а ми із серця,

Хто засланий, в турму замкнутий був,

а ми несли кайдани невидимі.

Хто мав хвилини щастя в боротьбі,

а нас важка, страшна душила змора. [65]

Йому вгорить дружина.

Оксана: Ми варті одне одного Боялись

розливу крови, І татар, і диби,

і кривоприсяги, й шпигів московських,

а тілько не подумали, шо буде,

як все утихомириться [61]

Тепер для них — і Степана, і вслід за ним Оксани — життя «втихомирилось», а заодно втратило сенс і радість. І в цій зловісній тиші упокорення перед ними постав їхній тяжкий гріх — гріх національної зради.

«Руфіна і Прісціллу» - наступну драматичну поему (початкова назва «Великі роздоріжжя») було розпочато поетесою ще 1907 р., а завершено наступного, про що писала Леся Українка до сестри Ольги (лист від 7 вересня 1908 р.). «Дописала я свою величезну драму “Руфін і Прісцілла” і дуже з того рада, бо чогось мене все страх брав, що я и не кончу через що-небудь (се ж я перед Берліном про неї сокрушалась). Тепер виправляю, вигладжую і буду лагодити до друку. Тільки хто її прийме таку довжезну?» У 1910 р. драму було надіслано до «Літературно-наукового вісника», де й опубліковано у скороченому, за визначенням поетеси, «скаліченому» варіанті (лист до матері 25 грудня 1912 р). Лише через сорок років академік М. С. Возняк у праці «Свідомо скалічена драма Лесі Українки» «опублікував за чистовим автографом вилучені з тексту драми місця та редакційні скорочення» [4, 340-341]

У творі зображено події II ст. н. е. епохи раннього християнства. Античний світ занепадав, на його місці виникла й утверджувалясь нова віра, нова християнська ідеологія. Вже перша, експозиційна дія розгортає широкий спектр поглядів на християнство: патриція, філософа, республіканця Руфіна і новонаверненої християнки, його дружини Прісцілли, її батька, «староримлянина» Асція Панси, фанатика-християнина Парвуса, префекта Риму, людини нової формації Кая Летиція та ін.

Руфін коментує християнські одкровення, апостольські листи з позицій розкутого інтелекту, широкої освіченості, підкреслюючи в них «нелад», «грубу форму» й «забобони всякі»... «Тут доказу ні одного. Ні факту, ні рації поважної все «чуда»… А коли розлючений фанатик-християнин Парвус, не в силі подолати ясної і переконливої логіки супротивника, переходить до грубої лайки, прокльонів — Руфін озброюється тонкою і дошкульною іронією.

Та ця людина твердого характеру має свої слабкі сторони, які розкриваються в ході подальшого психологічного аналізу. В часи занепаду Римської імперії він — можливо, несподівано для себе — опинився в позиції спостерігача, хоча й не байдужого. Руфін одійшов був від державних справ, бо відчував себе ворогом цезаря, — власне, ідеї єдиновладдя. Так, розмовляючи з префектом, людиною однієї з ним культури, він зауважує:

Руфін

«І цезарю, й республіці служити»

У тебе се парується так легко [4, 130]

У Руфіна ці поняття — непоєднувані, ворожі, «ставляться, мов два мечі на герці». Та, на жаль, усі палкі «республіканські» монологи Руфіна - одні лише слова, і це добре розуміє префект, коли заспокоює переляканого батька Прісцілли («Але в життя думки ті не перейдуть, на те занадто наш Руфін філософ…»). У цій бездіяльності — трагедія сильної духом, чесної, мислячої людини. Герой втратив ідейні орієнтири, опинився на роздоріжжі. Він бачить крах старих цінностей. Та високі етико-моральні принципи не дозволяють йому використовувати нову віру з утилітарних міркувань — навіть в інтересах держави.

В епоху Лесі Українки це характеризувало позицію інтелігенції, її сумніви, хитання, «ходіння по муках» у ситуації велетенських історичних зрушень і змін початку XX ст.

Психологічна ліній Прісцілли у творі набагато прозоріша і простіша, ніж лінія Руфіна. Жінка серцем сприйняла лише один, хоча й основоположний, моральний догмат християнства: любові до ближнього. Чиста й ніжна душею, вона відгукнулася на проповідь смирення і покори, жертовного служіння людині, людям.

Вона бачить, як мучиться невирішеними питаннями Руфін, і палко прагне допомогти йому. Але її твердження, що розум не накреслить правильних шляхів, не виведе людину «з океану безбережжя», це зроблять лише любов і віра, — Руфін не сприймає доти, доки Прісцілла не заговорює про друзів, «товариство однодумців».

Тут Прісцілла одержує моральну перемогу. Руфін, спраглий спільної справи, здійснюваної в ім’я вітчизни, на мить повірив, що все це можна здобути й у спілці з християнами. Він не може більші «носити оцю жалобу духу самовільну». Він прагне діла. Це було на часі, це було гостро актуальним.

Росія 1911 року. Країна, яка пережила піднесення і поразку революції і переживала тяжкий час реакції Перед людиною, яка заблукала на перехрестях перехідного, фатального часу, вимальовувалась єдина дорога «дорога до справи» (О. Блок). Позиція «зайвої людини», спостерігача, що підноситься «над сутичкою», стає нестерпною. Нестерпною стала вона і для героя Лесиної поеми. Але поштовхом до переходу в християнство є потреба підтримати й захистити кохану дружину в смертельно небезпечній ситуації, коли громаду християн заарештували в його домі. Говорить у Руфінові й почуття честі: він не хоче, щоб його вважали зрадником.

Якщо III i IV дії структурно близькі до психологічної драми (замкнений простір, у якому перебуває певна кількість дійових осіб, з’ясування їхніх прагнень і взаємин, їхньої людської суті — «хто є хто»), то дія V, заключна, стоїть цілком осібно і в драмі Лесі Українки зокрема, і в українській драматургії в цілому.

У фінальних сценах страти християн на арені цирку виникає та особлива, нічим не пом’якшена, згущена образність, що увиразнює всі суспільні суперечності, накреслені у творі, весь його ідейним пафос. Страхітливі сцени розправи з християнами відтіняє святкова юрба глядачів, яка спокійно, весело коментує все бачене. Репліки, типи юрби виписані саркастичним пером. Ця гігантська панорама-полілог, утворюючи контрастний фон трагедії, поглиблює її сприйняття. (Аналоги подібній драматургічній побудові бачимо у трагедії О. Пушкіна «Борис Годунов» — фінальна сцена на площі; в пізнішій драматурги Б Брехта.)

Виразно підкреслена Лесею Українкою й особливість настрою глядачів: святковою юрбою керує страх. Римські громадяни бояться, щоб у них не запідозрили «сектярів», приховані християни бояться викриття, всі бояться доносів як засобу зведення рахунків… На тлі цього страху пробуджуються і квітнуть ниці інстинкти, ай насильницькі водночас. Леся ніби передбачала страхітливі форми знищення «інакомислячих», в’язниці й тортури, в яких нівелюється, знищується людський дух.

Сюжет із ранніх християнських часів був винятково вдячний. Він дав змогу поетесі змалювати місто рабів і вельмож, над яким владарює тиран, й самітнього філософа-республіканця, трагедія якого криється у громадській пасивності й іншого героя-варвара, що прагне нещадного смертельного бою з тими, хто відібрав йому вітчизну й волю, і силу обивателів, ласих тільки до забави. І на цьому похмурому, трагічному тлі — вічний і незнищенний феномен людяності. Він виражений через ліричне начало твору. Все, що стосується взаємин подружжя, у творі овіяне ліризмом, у якому поетеса виявляє авторське позитивне начало. Взаємна глибока довіра, повага, любов, у Руфіна любов саможертовна, допомагають героям вистояти, не зламатись, не принизитись перед катами. Саме вони і є носіями глибокої віри в людину, в невичерпні можливості її духу, розуму (Руфін), її душі й серця (Прісцілла).

Наступну драматичну поему «Адвокат Мартіан» (1911) Леся Українка побудувала за принципом монодрами, як «Кассандру» чи «У пущі». Всі сюжетні лінії в ній пов’язані з образом центрального героя, допомагають зрозуміти його світобачення й психологію, його внутрішній світ. Однак суть монодрами полягає не лише в цьому. «В поняття «монологічності» художнього ладу, зазначали дослідники, ми вкладаємо не тільки уявлення про архітектоніку твору, а й про глибоку внутрішню єдність, «монологічність» його поетичного настрою»11. Цей принцип є визначальним у творі.

Історичний час відтворений у поемі — та сама доба виникнення й утвердження християнства, але вже пізніший її період — ІІІ ст. н. е. Проблематика твору проте як і в попередніх драматичних поемах, спроектована на складну добу початку XX ст., випливає з політичних, морально-етичних, філософських шукань саме цього складного, переламного часу .«Адже романтики... аж ніяк не ігнорували сучасне суспільне життя, — навпаки, вони прагнули максималыю впливати на нього»12 Ще більшою мірою це стосується неоромантиків.

В центрі твору образ адвоката Мартіана — римського громадянина, високоосвіченої людини старої школи, і водночас християнина, адепта нової віри. Обставини його життя винятково трагічні: Мартіан не може відкрито служити новообраній вірі. За наказом церковного кліру він вдає з себе людину старих поглядів або принаймні безсторонню — щоб мати змогу захищати християн у римському суді. Це змушує його жити подвійним життям, маскуватися, лицемірити — що зовсім не притаманно його чесній, сильній, прямій натурі.

Міра людських страждань героя переповнена вщерть. Духовна втрата дітей, які не можуть знести життя «меживірків» і йдуть від нього, а ще раніше — дружини: неможливість оборонити сина покійного друга Мартіанового — Ардента, якого батько доручив його опіці; хвороба і смерть племінниці Люціли (слабка, вразлива, змучена душа дівчини не виносить атмосфери постійною страху підпілля, як не витримали її юні душі Аврелії, Валента, Ардента) — все це етапи Мартіанових поневірянь. (Пригадаємо, як страх викриття в епоху суспільних, революційних змін опановує душами героїв Коцюбинського, Винниченка, Достоєвського).

Охоплена фанатичним служінням «новій вірі» й Альбіна, сестра Мартіанова. Вона розповідав братові, як «кидала те хворе немовлятко» дочку Люпіллу — «для служби вірі… » Щира, сповнена болю розповідь сестри закінчується не менш гірким признанням брата. «Ти для дитини занедбала віру, я ж — навпаки». Але моральні муки, страх за близьких людей не зломлюють героя Лесі Українки. Поетeca підкреслює виняткову силу духу героя, його високі, ніякими випробуваннями не знищені почуття гідності і честі. Вірності обов’язку. І водночас Мартіан глибоко трагічна постать — без друзів, однодумців, людей одного з ним гарту, оскільки християнська громада, яку тут уособлює брат Ізоген, «підгримує» його лише проповіддю покори, пересторогами, вболіванням за долю кліру, залякуванням. Усе це викликає сумніви у суспільній і морально-людській вартості «нової віри». Перетворившись на ідеологію, вона продемонструвала повне збайдужіння до людини, цілковите своє знелюднення.

1 Масенко Л. У Вавилонському полоні. Тема національної та соціальної неволі в драматургії Лесі Українки // Українська мова та література — К, 2000 — С. 8

2 Костенко А. Поет, що ішов сходами гігантів. Вст. стаття // Українка Леся Драматичні твори — К, 1993 — С. 19-20

3 Масенко Л. У Вавилонському полоні. Теми національної та соціальної неволі в драматургії Лесі Українки // Українська мова та література — К., 2000 — С. 8-9

4 Костенко Л. Поет, що ішов сходами гігантів: Вст. стаття // Українка Леся. Драматичні твори — К., 1993 — С. 31

5 Поліщук Я. Відлуння античного міфу загибелі («Кассандра» Лесі Українки) // Слово і час 1999 — № 8 — С. 18-19

6 Гачев Г. Содержательность художественных форм (Эпос. Лирика. Teатр). —М 1968 — С. 373 С. 4

7 Поліщук Я. Відлуння античного міфу загибелі («Кассандра» Лесі Українки) // Слово і час. — К , 1999 — № 8 — С. 20

8 Драй-Хмара М. Бояриня (передмова) // Українка Леся Твори У 12 т. — К., Х., — 1930 — Т.3 — С.4

9 Українка Леся. Бояриня. Нечуй-Левицький. Гетьман Іван Виговський — К., 1997 — С. 10. Далі, цитуючи твір «Бояриня», зазначаємо в тексті лише сторінку

10 Костенко Л. Поет, що ішов сходами гігантів. Вст. стаття // Українка Леся. Драматичні твори — К., 1993 — С. 45

11 Неупокоєва И. Г. Революционно-романтическая поэма первой половины XIX ст. Опыт типологии жанра — М., 1977 — С. 107

12 Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения, стили — М., 1981 — С. 247