Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Малі» драматичні форми (діалоги та етюди)
ЛЕСЯ УКРАЇНКА (1871—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Характерною формою для драматургії Лесі Українки були короткі поетико -драматичні форми: динамічні, гострі діалоги і психологічні етюди. «Діалог, суперечка — писав болгарський дослідник художніх форм В. Гачев, — це розчленування духу, мислення, слова, виявлення в ньому істин, сентенцій, принципів, які керують людьми в житті. І знову ж катарсис, через страх і співчуття — як співчуття жертвеним агнецям сцени — власне очищення»1.

Жанри драматичного діалога чи етюда в естетичній системі поетеси не слід розглядати як уривки, фрагменти, щось художньо не завершене. Це — особливий тип будувати й завершувати ціле, притому завершувати суттєво, тематично, а не обривати умовно-композиційно Головні ознаки цього жанру — лаконізм, сконцентрованість провідної думки, глибокий психологізм.

Перу письменниці належать блискучі зразки малої жанрової форми, такі як «Прощання» (1896), «Три хвилини» (1905), «В дому роботи, в країні неволі» (1906), «На полі крові», «Айша та Мохаммед» (1909), «Йоганна, жінка Хусова» (1911), в яких розкриваються проблеми психологічні, соціальні, філософсько-моральні, політичні.

Як і в О. Пушкіна в його «маленьких трагедіях», в етюдах і діалогах Лесі Українки досліджуються «протиріччя пристрастей, складна і суперечлива діалектика людської психіки» (В. Жирмунський) — і не з самодостатньою метою, а щоб розкрити глибинні корені формування й утвердження тих чи інших світоглядних позицій героїв. Так, у написаному в 1909 р., в період найсильнішої реакції в країні, діалозі «На полі крові» піднято поетесою тему зради, тему Іуди Іскаріотського, розгорнуту на традиційному біблійному сюжеті. Ситуації «герой і маса» тут не існує, у творі ведуть тривалий діалог лише два персонажі — Прочанин і Чоловік, якого згодом буде названо на ім’я — Юда. Як і завжди, Леся Українка виявляє гострий інтерес до внутрішнього світу людини, до моральних, духовних аспектів її буття. Водночас ще помітнішою стає тенденція до поглибленого, філософського осмислення ряду важливих проблем сучасності (зокрема, політичного зрадництва ренегатства).

На початку твору немає драматичної колізії — вся експозиційна частина спокійна, погідна. Природною, звичайною є зустріч подорожнього з людиною, яка в самотині працює на полі, і зав’язка розмови. Лише окремі штрихи насторожують, злегка привертають увагу — зокрема у ремарці, де описане місце зустрічі, і людина, що обробляє поле: «Глуха містина в околиці Єрусалимській. Попід глинищем, серед колючих хащів та червонястого бур’яну, що росте на солонці, розчищено невеличку нивку, але скільки кривих дерев з червоною корою зоставлено зрідка по ній. Чоловік, худий і зниділий... копає ту нивку великою мотикою і часто викидає каміння з землі» [5,135].

Непривабливий, понурий пейзаж з наскрізним відтінком червонястої барви («поле крові»), понурий працівник на цьому тлі. Помітна різниця в тональності мови персонажів: дідок-прочанин — втілення доброзичливості, щирої приязні до співрозмовника, який дав йому напитися, а сам так тяжко працює; чоловік, який обробляє ниву знервований, насторожений, далі — роздратований. Говорить він «постійно, мов з острахом», «неохоче», «з понурим глузуванням», «злісно», «шорстко», «збентежено». Він відмовляється від благословення, тоді як Прочанин «говорить добродушно», «радісно», щиро», хоче поблагословити співрозмовника, «як батько сина рідного» і т. п. Нарешті відбувається сцена пізнання, і після репліки Прочанина «Тепер я бачу добре: ти той Юда, що вчителя продав». Юда «з одвагою безвихідності зміняє свою дотеперішню понуро-потайну гутірку на рішучу, до нахабності одверту».

Монолог Юди розкриває і приховані побудники його вчинку, і ниці корисливі підвалини його зрадництва. Тема зради постає тут без усяких романтичних прикрас і ускладнень, як, наприклад, тема містичної «любові-ненависті», «надмірної любові», небажання ділити учителя з кимось іншим в оповіданні Л. Андреєва «Іуда Іскаріотський», написаному у цей же період. Іуда пішов за Вчителем з власницькими прагненнями, а далі з мрією про почесті й славу, владу — аж до панування над світом («Боже царство» — і він у ньому один з владик). Але обманувся у своїх мріях, і щоб не залишитися ні з чим, зрадив Учителя.

Мотивація його зради має у діалозі знижено-гротескний характер. Здається, Леся Українка не хотіла лишити жодного моменту, який дав би підстави витлумачити вчинок Юди інакше, ніж це зробив дідок-прочанин. «Отаке плюгавство» не може мати виправдання в людській свідомості. Останні слова Прочанина — «Тебе убити мало!»

Цікаво трактує цей твір Ю. Шевельов у статті-відгуку на вистави Львівського музично-драматичного театру 1943 р. Постановники, зокрема, включили у виставу діалог «На полі крові» фінал закінчення яке Леся Українка зняла в остаточному варіанті. Ю Шевельов пише: «Чим стало «На полі крові» з відновленням фіналу? Індивідуальною драмою зрадника, подоланого ідеєю всепрощення .Ілюстрацією до християнської моралі. А в скороченій редакції «На полі крові» конфлікти куди глибші, змістовніші, загальніші і найменше зв’язані вони з конкретно-християнським Юдою. Зраду ще можна виправдати як помсту, як вияв ненависті. Але коли в Юді заговорила любов до Христа — тут зрада стає остаточно нестерпною. Такий зрадник — тільки огидний, тільки проклятий. Але хіба це не є тема національної, української зради?.. Так зраджували певні прошарки нашого народу свою націю й культуру. І вони не завішувалися, а продовжували копирсатися й далі в своїй далеко не завжди солонцюватій — нивці»2

Наскрізній у Лесі Українки темі митця, етичних засад творчості, що виявляються, зокрема, в бажанні служити чи не служити поневолювачам, колонізаторам рідної країни, присвячено етюд «Оргія», що розвивав і продовжував проблематику «Вавілонського полону». Наштовхнули Лесю Українку на цю тему цілком реальні події українського культурного життя. Для позиції скульптора Федона в «Оргії» був реальний прототип. К. Квітка у спогадах про Лесю Українку відзначав, що задум, генезис твору «мав безпосередній зв’язок з поводженням Винниченка». А саме: поетесу схвилювала «підробка під російського читача в трактуванні українського елемента в російському романі «На весах жизни»…3 Вона мала антипатію до такої позиції в національній справі, яку посів Винниченко4. Довге і болісне вагання було розв’язане тим, що вона написала «Оргію», яку і послала до журналу «Дзвін» (там працював Винниченко)5

Герой твору скульптор Антей упевнений, що батьківщина вітатиме свого митця, якщо вона сама вільна, незалежна, а одержувати лаври з рук ворога — це «оганьбити свій хист». «Авжеж, Федоне, відколи безславна сама Еллада — елліни повинні жадобу слави в серці заглушить».

До проблеми свободи творчості як однієї з граней свободи суспільної звертається поетеса і в діалозі «В дому роботи, в країні неволі» (1906). Обидва протагоністи твору — раби. Суспільне становище їх також однакове (робітники на будівництві піраміди), та не однакове ставлення до роботи. Гебрей прагне позбутися її, хоче їй ще спокою («Спати, спати, спати хоч хвилину...»), просить у Бога помсти тим, хто змушує його до праці. Вершина його мрій зруйнувати, знищити все довкола («Загородив би Ніл і затопив би увесь цей край неволі!»). Інша позиція єгиптянина. Він з упевненістю говорить, що став би будувати і по власній волі, й «не раз, мені здається, я робив би незмірно краще, якби я був вільним». Говорить він і про високий сенс цього малозрозумілого для Гебрея будівництва, не призначеного для практичного використання. Висловлює і погляди на те, як і кого слід прославляти у віках, увічнювати в пірамідах, статуях «...Не царів, а всіх, що добрії діла робили, всіх, що жили по правді...» [3, 267] Вперше саме тут (драматична поема «У пущі» ще не була написана) заперечуються поетесою спроби утилітарного підходу до мистецтва і підноситься його висока одухотворююча роль.

Малі драматичні форми, цей рідкісний жанровий різновид, є справжніми художніми перлинами як у творчості поетеси, так і в українській драматургії в цілому. Поетична думка постає тут «сконденсованою до краю», «унятою в короткі енергічні риси», постає як викарбуваний «напис на базальті», користуючись словами самої поетеси, сказаними пізніше і про інший твір. Вони розкривають той художній ідеал, якого прагнула Леся Українка.

1 Гачев Г. Содержательность художественных форм (Эпос. Лирика. Театр) — М., 1968 — С. 249

2 Шерех Юрій. Театр Лесі Українки чи Леся Українка в театрі? // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя У 3 т — X., 1998 — Т .1 Література. Мистецтво. Ідеології — С. 382-383

3 Роман В. Винниченка «Рівновага» вперше був опублікований російською мовою в авторському перекладі

4 Йдеться про імовірність переходу письменника на російську мову, стати російським письменником — що спростував сам Винниченко.

5 Спогади про Лесю Українку — К., 1971 — С. 231