Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Рано почав пробувати сили на полі літератури
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Не маючи змоги вступити до університету, Коцюбинський неустанно працює над підвищенням свого загальноосвітнього рівня. В інтелектуальному зростанні підлітка велику роль відіграли книги. «Серед тих авторів, яких я ковтав десятками, — писав про свої шкільні роки у листі до М. Мочульського, —найбільше вражіння зробив на мене Марко Вовчок, а потому Шевченко» [6, 42]. Його перше оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884) — це намагання підпорядкувати своїм ідейним задумам окремі художні засоби Т. Шевченка та І. Нечуя-Левицького, зокрема, спосіб використання пейзажу. За композиційною функцією, як і в багатьох творах І. Нечуя-Левицького, початковий пейзаж в оповіданні Коцюбинського виступає частиною експозиції, а отже й фоном життя сільської бідноти.

«Слід» Шевченка бачиться в сюжеті оповідання, яке супроводжується епіграфами. «За що, не знаю, називають хатину в гаї тихим раєм?», «Учітеся, брати мої», «Тяжко, важко в світ; жити сирові без роду», і в ліричній настроєвості відступів-пояснень, у контрасті між зовнішньою красою природи і драмою життя селянина. Авторський коментар сповнений гарячого співчуття до людей, які живуть у «тяжкій нужді», у «безпросвітній темноті». Проте ефект від застосування одного й того самого прийому в учителя та учня різний. Причина не лише в художній невправності автора, а передусім у його світоглядній обмеженості. Молодий Коцюбинський стоїть ще на позиціях абстрактного гуманізму і вболівання за долю народу він висловлює в художньо непереконливій формі. Зрештою ліричний відступ — закономірний ідейно і художньо виправданий в Т. Шевченка в оповіданні Коцюбинського виливається в сентиментальність.

Коцюбинський дав прочитати свій перший твір Цеславу Нейманові, який порадив автору кинути цю безнадійну для нього справу і «не калічити святу нашу мову»1 Критика Ц. Неймана вразила і розчарувала Коцюбинського, хоч, на щастя, не відбила охоти писати. Два наступні оповідання «21 грудня, на Введеніє» (1885), "Дядько та тітка» (1886) Коцюбинський писав «для себе», як літературні вправи i за життя не публікував. Прототипами героїв цих оповідань були рідні і близькі Коцюбинського: мати, сестра, брат, дядько, тітка, навіть сам, під власним іменем, автор — Муся. Такий високий ступінь автобіографізму — ще один знак тою, що вони не призначались для друку.

Дія в оповіданні «21 грудня, на Введеніє» зосереджена навколо образу обездоленої нужденно» баби, де замість властивого просвітянській літературі «сентиментального» співчуття, навмисне підкреслено трагізм селянської долі — голодної, убогої, жебрацької.

Яскраво виражена культурницька тенденційність і дидактизм, переоцінка ролі освіти, слабкість композиційної побудови, засміченість мови діалектизмами — все це засвідчувало «початківство» автора, якому явно бракувало життєвого й естетичного досвіду. Проте в оповіданні «Дядько та тітка» письменник відкрито декларує своє розходження з «установками» народницької прози: «Зовсім мужик не такий ідеальний, яким його малюють теперішні паничі» [1. 462].

Серед початкових спроб Коцюбинського є й віршовані твори (альбомні вірші «Новорічне побажання», «Марусі М », «Шановній пані Н. Г.»). Один із них — вірш «Наша хатка», надрукований у квітневому числі львівського дитячого журналу «Дзвінок» 1890 р., став літературним дебютом Мю Коцюбинськогою За ним з'явилися переклади з польсько оповідання «Тадейко» Е. Ожешко. «Поворот тата» А. Міцкевича, з російської — оповідання «Люди та собаки» М. Вагнера, «Задля хазяйства» Г. Потапенка, «Святий вечір у Христа» Ф. Достоєвського (1890) та ін.

Прагнучи налагодити міцніші зв’язки з галицькими видавцями, Коцюбинський влітку дебютного року побував у Львові, де познайомився з І. Франком, М. Павликом, редактором газети «Діло» (І. Белеєм), редакторами журналів «Правда» (О. Барвінським), «Зоря» (В. Лукичем), «Дзвінок» (В. Шухевичем) та ін. Здійснену подорож до Галичини С. Єфремов називає першим і найважчим шматом дороги М. Коцюбинського до національної свідомості. «Хто знає, якими тоді були обставлені труднотами всякі взагалі зносини з Галичиною та скільки фантастики про неї ходило навіть серед нечисленної української громади, той не може не дивувати на зважливість молодого письменника, що на початку своєї діяльності зв’язав себе особистим із тією близькою й разом фантастичною «землею обітованою» знайомством» [224-225]. Після повернення додому він активно листується з галичанами, інтенсивно публікується у їхніх виданнях.

29 жовтня 1891 р. Коцюбинський екстерном складає іспит на звання народного вчителя у Вінницькому реальному училищі. Недоїдання в семінарські роки підточили здоров’я Коцюбинського (був «худий, блідий, з матовим обличчям, в ті роки вже зовсім лисий…»2). Для покращення здоров’я він, на запрошення бухгалтера цукровальні К. Мельникова, іде в село Лопатинці Ямпьського повіту домашнім учителем.

До одержання диплома народного вчителя Коцюбинський уже був репетитором синів священика А Мончинського, у графа Грохольського; українського та польського фольклориста й етнографа, співробітника «Киевской старины» Цеслава Неймана (м. Вінниця) та ін.

Як учитель, Коцюбинський зарекомендував себе з найкращого боку. Висока освіченість, такт, людяність і культура спілкування, його любов до рідного слова передавалися й учням. «Безмежно люблячи рідну Вкраїну, її народ та мову, — згадував М. Мельников, він знайшов засоби перейняти цією любов’ю й наші дитячі серця, примусив полюбити Україну, довів і переконав, що українська мова це не мужицька мова, а мова, якою говорить великий народ»3

Кінець 80-х початок 90-х років для Коцюбинського є часом наполегливого літературного навчання, періодом закладки того фундаменту, на якому зростала, удосконалювалась художня майстерність одного з найсильніших стилістів в українській літературі. Наріжним каменем цього фундаменту стала творчість Т. Шевченка.

У Лопатинцях, крім педагогічної, Коцюбинський проводить просвітню роботу серед селян, прислухається до живої народної мови, записуючи слова і вирази, почуті від старих людей і дітей, збирає народні соціально-побутові та історичні пісні, легенди про Кармелюка; цікавиться звичаями і мовним багатством сільського люду. «Змушений жити в місті, далеко від народу, — пізніше скаже він, я часом з головою пірнаю в етнографічні записи, в те чисте і свіже джерело народньої творчості та покріпляю тим свої сили» [7, 7]. Лопатинцях написано оповідання «Харитя» (1891), «Ялинка» (1891), «П’ятизлотник» (1892) та повість «На віру» (1891).

Жанрова своєрідність ранніх оповідань поєднувалась з глибокою демократичною ідейністю. В них визначилась і художня манера Коцюбинського: зображення життя героя не лише з побутового, соціального, а й з психологічного боку, вміння помічати найхарактерніше в зовнішності людини, у навколишній природі, у побутовій обстановці; пластика зображення, яскрава образність описів, психологічна настроєність, тонкий мовний смак, мальовничість.

Оповідання мали заслужений успіх серед читачів. Їх вихід привітали такі великі майстри слова, як І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. «У такій невеличкій приповістці та такого багато сказано! Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою, яскравим, як соняшний промінь, малюнком; невеличкими, домірними нарисами, що розторгують перед очима велику — безмірно велику — картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибини думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця! Та так тілько справжній художник зможе писати!»4 — захоплювався «Харитею» Панас Мирний. Окрилений успіхом дитячих оповідань, Коцюбинський прагне на матеріалі села, традиційному для української літератури XIX ст., художньо осмислити важливі злободенні проблеми, що висувало саме життя.

Читання книжок, педагогічна праця надихнули М Коцюбинського на створення позитивного образу людини — тепер уже не інтелігента-просвітянина, а селянина-бідняка з його вічною проблемою якою дорогою йти, де знайти щастя («Ціпов’яз» (1893), «Маленький грішник» (1893), «Помстився» (1893), казка «Хо» (1893). Основними рисами головних персоналов цих творів є розум, чесність, щирість, добре серце, що споріднює їх із Кармелюком (одноіменна казка-повість Марка Вовчка), Василем («Лихий попутав» Панаса Мирного), Опанасом («Бурлака» І. Карпенка Карого) та багатьма іншими, в яких значно посилено мотиви соціального спротиву.

Шукаючи позитивного героя, письменник спиняється па образі людини, що не може змиритися і нестерпними умовами, патріархальними звичаями і, обстоюючи своє право на людське життя, стає на шлях боротьби проти них. В основу сюжету повісті «На віру» покладено нещасливу долю селянина в особистому, подружньому житті. 3 спогадів Гната про свої дитинство постає картина тяжкої праці і напівголодного існування селянського хлопчика, який дуже рано збагнув, що для селянина немає щастя на землі. Селянська доля до знемоги надриватися на роботі, голодувати і змученим без вечері, лягати спати. Мрії про краще, щасливе житія він поєднує з родиною, та мати коханої видає її заміж за багатшого. Їхня спроба жити щасливо «на віру» закінчується трагічно.

Такий аспект художнього дослідження дійсності мав виразну соціальну спрямованість.

Повість хибувала на розтягненість композиції, недостатність соціально-психологічного обґрунтування вчинків героїв, штампи в портретних характеристиках тощо. Через 20 років Коцюбинський сам піддасть нещадній критиці свою першу спробу: «Скільки тут солодкого, ідеалізації селян, яка примітивна техніка і яке все безкраю скучне! Я просто червонію, перечитуючи повість» [7, 103].

У «Ціпов’язі» конфлікт між братами Семеном (наймитом) І Романом (багачем) розглядається як типовий вираз загальних процесів, характерних для селянства 80-90-х років. Семен часто мріє про той час, коли людям стане тісно на своїй землі, коли, збіднілі і голодні, вони на повні груди вигукнуть «Смерть, або земля!». Та землю ніхто не дає, смерть не приходить, а голодні, повні відчаю, зневіри й обурення натовпи змушені будуть кинутися на багатих. І ніяка сила їх уже не зупинить.

Мотив протиставлення «долі панської і долі селянської», оброблений у ранніх оповіданнях — провідний у творах 90-х років, тільки причиною безправ’я і злиднів народу в них є не темнота й неуцтво, а безземелля, економічна залежність від пана, бідність. Тут уперше застовано прийом антитезної соціально-психологічної характеристики Семен — Роман («Ціпов’яз»), Свирид — Лука («Помстився»); сільські пролеіарі, наймити — глитаї.

Соціально-психологічну протилежність цих героїв розкрито по різному: в «Ціпов’язі» поступово простежується все життя братів Семена і Романа, формування їхніх поглядів, смаків, звичок, їх життєві дороги, якими вони йшли спочатку разом, як брати, а згодом розійшлися — як вороги. Стильові пошуки Коцюбинського у цей період відзначено еволюцією наративної манери (від простонародної («Ціпов’яз»), публіцистичної («Хо», «П’ятизлотник») до епіко-ліричної («Помстився»), заміною уповільненого хронологічно-послідовного викладу зовнішніх подій, плавність яких часто переривалася надто великими описами й моралізаторськими сентенціями, на динаміку, жвавість, влучно використану деталь, місткий троп, удосконаленням композиційної майстерності, новизною і неповторністю поетичних барв пейзажного мережива творів; гармонією ліній, барв, звуків, запахів, світла («Хо») тощо.

Вихований на кращих зразках чужомовних літератур, Коцюбинський рано звільнився від притаманних українській прозі 70-90-х років традиційних тилів крючкотворців-писарів, глитаїв, волосних старшин; «сентиментального бідкання над селянським горем», етнографізму. «Натомість він легко ввів у коло своїх художніх спостережень інтелігента, котрому так мало уваги віддавали попередники, «не обмежується селом торкається міста і міського життя; нарешті виходить за межі України і... поширює географічні обрії української літератури, вводячи в поле обсервації життя молдаван, татар, італійців, природу Криму, Бессарабії і того «острова», враженнями якого дише останнє його оповідання»5

Зазнала змін й ідеологія творів Коцюбинського пов’язана не в останню чергу зі вступом Коцюбинського у нелегальне національно-культурне товариство «Братство Тарасівців» (1892). Засновниками і членами Братства були «молоці українці», «сини свою народу» — націонал-патріоти. На могилі Шевченка вони поклялися боротися зa самостійну Україну, в якій не буде місця «ні панові, ні мужикові, ні визискувачеві, ні визискуваному», а буде місце «цілковитій національній родині, що складається з рівних поміж себе правом, національно свідомих братів-працівників»6, любити свою мову і дбати, щоб вона звучала «в нашій родині, у наших зносинах товариських, громадських, у літературі скрізь» [1, 175], бути завжди українцем — «чи то в своїй хаті, чи в чужій, чи то в свому краї, чи на чужині» [там само].

Перший пункт розробленої М. Міхновським програми тарасівців, опублікованої у Львові (1893) проголошував:«… Ми як діти України, як сини свого народу — єсьмо націоналами і передусім дбаємо о те, щоб дати своєму народові волю національну»7. Захищаючи її національну гідність, тарасівці боролися проти імперіалізму пануючої нації в політиці, культурі, літературі — у різних його проявах, різко викривали русифікаторську політику Російської імперії, яка «грубими фізичними заходами» асимілювала інші народи, «нищила живу істоту, націю». Ставлення тарасівців до Росії як політичної субстаніції і російської літератури як культури «хворої на імперіалізм нації»8 в ідеології тарасівців було незмінно послідовним і принциповим.

1892 р. Коцюбинський, виконавши договірне зобов’язання (підготував Лізу й Миколу Мельникових до гімназії), залишив Лопатинці назавжди. У нього багато творчих задумів, реалізація яких потребувала вільного часу і матеріального статку. Ні того, ні другого він не мав.

1 Саликовский А. Из воспоминаний // Украинская жизнь — 1916 — Кн. IX — С. 56

2 Спогади про Михайла Коцюбинського — К., 1962 — С. 36

3 Там само — С. 47

4 Мирний Панас. Лист до М. Коцюбинського від 15 травня 1898 р. // Зібр. творів: У 7 т. — К., 1971. — Т. 7 — С. 431.

5 Зеров М. Пам’яті М. Коцюбинського // Зеров Микола / Упор. М. Сулима —К., 2003 — С 139-141

6 Profession de foi молодих українців // Правда — 1893 — Кн. ІV — С. 207

7 Там само — С. 202

8 Шевчук В. Поезія не живе на смітнику .Михайло Коцюбинський та його проза // Українська мова й література в середніх школах — 2002 — № 2 — С. 13