Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Для загального добра
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Саме в цей час вся Західна Європа потерпала від ненажерливої філоксери (шкідника винограду. — Авт.), яка, спустошивши виноградники Франції, Німеччини, Угорщини, Румунії, невблаганно наближалась до кордонів Російської імперії. Виділених урядом грошей ледве ставало на роботи з вогнищами та на розвідування садків у деяких селах. Боротьбу з філоксерою проводили військові команди (по 200 осіб), зовсім непідготовлені до цієї роботи, яка, фактично, не оплачувалась. «Ходилося, значить, як у темній хаті, напомацки. В одному місці на боротьбу видавались усі гроші, в другому філоксера спокійно жерла виноградники. Одною рукою здержувано її в межах, другою — пускано на всі чотири сторони» [1, 231].

Стало зрозумілим, що краще доручити справу державної ваги 20 підготовленим особам, ніж військовій команді з 200 осіб. Міністерство земельних справ при товаристві сільського господарства Південної Росії боротьби з філоксерою змушене було формувати комісії філоксеристів з цивільних людей. Комісії хазвичай очолювали випускники природничих факультетів Одеського, Харківського чи Київського університетів. В одну і них, створену в Одесі під орудою академіка О. Ковалевеького, за співпраці видатною ученого І. Мечнікова, на посаду розвідувача, а пізніше помічника експерта було зараховано (з протекції М. Комарова) і М. Коцюбинського.

11 червня 1892 р. помічник експерта філоксерної комісії Коцюбинський, а слідом за ним і В. Боровик, прибули до Бессарабії, впевнені, що їх праця послужить «для загального добра». Проте байдужі до долі селян-виноградарів високопосадовці Міністерства державного майна і вищої місцевої адміністрації іменем закону санкціонували радикальним спосіб знищення філоксери корчування і спалювання виноградників до тла, позбавляючи селян єдиного засобу існування. Це викликало шалений опір у населення і великим сумнів у користі таких дій в Коцюбинського. «Закон! Закон! Вони вже чули те слово. Як тільки яке здирство, як тільки кривда яка громаді зараз закон. А хіба закон насадив їм виноградники, що дає право нищити їх? Хіба закон працював на тих виноградниках до поту кривавого? Закон, він каже! А хіба ж на світі є такий закон, щоб відбирав хліб від їхніх дітей, робив їх жебраками! Ого! Вони мають свій закон, забалакає він з рушниць до кожного, хто насмілиться хоч пальцем ткнути садки їхні! Тоді хай судять їх!» [1, 200]

Філоксерну службу та її наслідки Коцюбинський показав в образку «Помстимся» (1893), етюді «На крилах пісні» (1895). Декоративним тлом зображуваних подій стала Молдавія. Щоправда, тематично ці твори ще не торкалися життя молдаван: у першому з них підносилося благородство моралі трудівника, а другим, жанрово визначений як «Картка із щоденника», показував багатство і красу чумацької пісні, своєрідно перевтіленої в уяві оповідача. Лише в оповіданні «Для загального добра», присвяченому В. Боровикові, тема життя сусіднього південного народу вперше зазвучала на повний голос. На конкурсі журналу «Зоря» воно одержало третю премію (першої не удостоївся ніхто — Авт.). І. Франко, розглядаючи в 1895 р оповідання «Для загального добра», відзначив свіжість, оригінальність теми, пластичність у зображенні життя молдавських селян і водночас наголосив на розтягнутості твору і надто публіцистичній його тенденційності.

Наступного року (1896) його видано окремою брошуркою у Львовi. Царська цензура (в особі графа Головіна і Петербурзького цензурного комітету) заборонила ввозити брошуру в Росію, мотивуючи це тим, що «в душі селянина вона може збудити лише ненависть до влади, яка діє для його користі, бо, за брошурою, наслідки старань комісії виявляються жахливими: розладнується ціла родина» [1, 400].

Головний герой оповідання має багато автобіографічних рис Тихович, як і Коцюбинський, з охотою береться до роботи, «для загального добра». Обидва мріють про корисну працю для народу. Дарма, що для чужого, не важливо, що це лише врятування виноградників. Проте і цей мізер того грандіозного плану не виконано: філоксерну епідемію не локалізовано, кількість виноградарів з новим соціальним статусом жебрака невпинно зростала. Тепер кожний зрубаний Тиховичем виноградник накладав тягар на його сумління. «В шипінні сирової лози вчувалась йому скарга хазяїв, що тратили в вогні не тільки хліб щоденний, а щось більше, чого не можна ані зміряти, ані купити за гроші. В чорному димі, що здіймався до неба, як дим офіри, ввижались йому довголітня, тепер змарнована праця, ряд важких голодних днів в будучині, безсонні ночі, втрачені надії. Тиховичеві було сумно. Коли б хоч певність, що така офіра потрібна для загального добра, що робиш справді пожиточне діло, а не зайву жорстокість» [1, 255].

Та певності вже не було ні в Тиховича, ні в його прототипа — Коцюбинського, до болю охопленого сумнівами, розчаруваннями і нестримним бажання покинути «мандрівне життя».

У грудні 1894 р, завітавши до Б. Грінченка, Коцюбинський познайомився з Вірою Устимівною Дейшею (1863-1920) колишньою слухачкою Бестужевських курсів у Петербурзі, викладачем математики і французької мови Чернігівської єпархіальної школи, арештанткою чернігівської тюрми (3 місяці) та Варшавської цитаделі (4 місяці), куди її вкинули за зв’язок із народницькою терористичною організацією і вислали до Чернігова під поліційний нагляд як «політично неблагонадійну». Тут вона працювала на різних посадах у губернському земстві та земському статистичному бюро. «Прекрасне жіноче чоло, темне стрижене волосся до плечей і величезні сині очі, серйозні, що вдивляються уважно»1, такою запам’яталась Віра Устимівна В. Вересаеву. Незабутнє враження справила вона і на Коцюбинського, який через рік назвав її своєю нареченою, а 12 січня 1896 р , вітаючи з новим роком, «виключив з свого лексикону займенники «я», «моє», «мені», а почав уживати «ми», «наше», «нам» і т. д. Отож з новим роком побажаю я нам долі тихої, погожої та роботящої, обопільного розуміння, поважання та пошанування, єдиної стежки і мети та ще... Юрка! Голубонько, такого маленького-маленького Юрка, щоб він простягав до нас рученьки та лепетав: «тато», «мамо» [5, 61].

Вони одружилися 24 січня 1896 р. Усі новорічні побажання, як в казці, справдилися. В особі Віри Устимівни Коцюбинський знайшов ідейного однодумця, товаришку, музу і літературного критика, люблячу жінку, турботливу дружину і виняткову матір його дітей. Юрка (1896-1937), Оксани (1898—1920), Романа (1901-1938), Ірини (1899-1977). «Жив з любою і духово близькою людиною» [232], скаже сучасник Коцюбинського, один із перших його біографів Сергій Єфремов. «Був центром своєї сім’ї, її душею. Багато він давав сім’ї, але й багато мав од неї. Все було пристосовано, щоб таткові, щоб «Мусі», як взивали його мати і дружина, Віра Устимівна, було гарно жити, щоб не заважати йому не турбувати дрібницями, коли він сам не захоче того. Правда, він дуже любив свою сім’ю й інтереси кожного члена її дорослого й малого, їх горе й радощі він завжди носив у своїй душі. Але його інтереси, інтереси вищого порядку, як людини вищих здібностей, письменника й поета, свято зберігались сім’єю» 2

1895-1897 рр. Коцюбинський працює на виноградниках у Криму (Ялта, Сімеїз, Алупка, Алушта, навколишні села). У травні 1896 р висланий зі Львова в Алупку авторський примірник «Для загального добра» потрапив у поліцію. 20 травня начальник Таврійською жандармського управління рапортував департаменту про тенденційність зображення «згубних наслідків дій осіб, що борються з філоксерою за дорученням уряду». За Коцюбинським поновлюється поліцейський нагляд. Проте і під недремним оком поліції Коцюбинський-тарасівець веде активну національно-просвітню роботу: допомагає створенню та комплектації сільських бібліотек, виданню українських книжок для народу з різних галузей знань, багато перекладає світової літератури; виступає на захист української мови, літератури тощо.

У площині національно-політичної ідеології тарасівців Коцюбинський виступив з різким протестом проти спорудження пам’ятника цариці Катерині II в Катеринодарі (1896). Скульптором пам’ятника був М. Микешин (1835-1896), росіянин з «ореолом великого приятеля України», портрети якого було вміщено у львівській «Зорі». Надрукована в газеті «Буковина» стаття вирізнялася національною зрілістю світогляду автора, чіткістю оцінки факту Коцюбинського обурив цинізм задуму «паразитів народних», що, «захоплені вакханалією безкарного злочинства в сучасній абсолютичній Росії, здобуваються на найобразливіший глум над народом, здвигаючи на трудові мужицькі гроші пам’ятник кривдникові того ж таки народу»3.

Його обурення цілком поділяв О. Маковей, редактор «Буковини». «Отже, добре, що з Микешина здерли Ви ореол приятеля України, — писав він Коцюбинському... — Господь там збагне «українофілів» Ваших — се якась дуже смішна порода людей. 3 великого українофільства як вструже котрий «патріотичне діло», то хоч сядь та й плач, коли б се на що здалося… А я хотів Вам сказати, щоб Ви віри в себе і в свою роботу не тратили і, як почали, так далі і вели. Що потрафите, мабуть, не треба Вам сего компліменту казати. Так ото по Святому Писанню працювати у винограді (хоч не Христовім), згадайте мої слова»4

Архівні матеріали та листи спростовують міфи дослідників, які трактували членство Коцюбинського в товаристві як підсвідоме, тимчасове, випадкове, короткочасне і т.д.: що начитавшись російської літератури та праць класиків марксизму-ленінізму, він зразу ж відмежувався від програми і вийшов з товариства. Насправді ж, у трактуванні національного питання, національної ідеї та втілення їх у життя Коцюбинський був незрадливо-послідовним аж до останніх днів. Усі cвої інтелектуально-творчі зусилля він спрямовував на виконання програми-максимум, основу якої сформульовано так: «Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був можливий вільний розвій і цілковите вдоволення усім моральним, просвітним, соціальним і політичним потребам українського народу»5

Його оцінка безправного політичного й соціально-економічного стану українського народу, критика русофільства й українофільства, відстоювання ідеї єднання всіх українських земель, самостійного, вільного розвитку української мови, літератури й історії збігаються і програмою «Братства тарасівців», у чому переконують нас усі етапи його життя і діяльності.

Часті переїзди з місця на місце, безуспішна боротьба з філоксерою, остаточна втрата ілюзій щодо користі зусиль «для загального добра» завдавали Коцюбинському, крім фізичних, нестерпних моральних мук: «Як блискавка, —писав дружині Коцюбинський, — як табун диких коней, мчимось ми по виноградниках… І знов день минув. Блідий, одноманітний, немов вчорашній день. Тільки втома, перевтома навіть і більш нічого... Здається, радіти б, що минув день (…), а якось тужно, якось сумно робиться, коли згадаєш, що марне пропав день короткого життя, пропав без користі для других і для себе. Почуваєш нічим не нагороджений мінус -- і живий жаль мимохіть обгортає тебе. Коли ж буде інше? ( ...) Мені часто здається філоксерист одним з паразитів на винограді» [5, 101, 103].

Робота в комісії виснажувала здоров’я (безсоння, хвороба серця), не залишаючи часу для творчої праці. Дається знати і розлука з родиною. Проблема влаштування стає не лише актуальною, а й нагальною.

У березні 1897 р. Коцюбинський знову домагається посади діловода в Чернігівській земській управі. Проте «доля, мов з мішка, сипала на мене всякі лиха, — скаржився Коцюбинський Г. Коваленку-Коломацькому, — втративши через слабість посаду, я довго не міг знати собі служби через непорозуміння з адміністрацією, яка довго не хотіла мене затвердити на службі в Черьнівському губ.земстві. Я мусив жалітися на губернатора, а поки що подався на Волинь, до Житомира»6, де кілька місяців працював в газеті «Волинь» (з листопада 1897 р. по лютий 1898 р.).

Водночас Коцюбинський розумів, що авторитет рідної літератури може зростати лише завдяки перекладам кращих її творів іншими мовами. Він високо оцінює діяльність І. Белоусова за переклад росїйською мовою «Кобзаря» Т. Шевченка. Вітаючи перекладача, Коцюбинський підкреслює його заслуги як поета, котрий «ніжно і любовно» приніс у дар братньому народові велике слово Т. Шевченка. У другій половині 90-х років Коцюбинською вже знають і шанують у Львові і Києві, Одесі і Чернівцях, Херсоні і Чернігові: люблять «молодомузівці» і «вся … краківська громада» (О Луцький); сприймає старше покоління (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О. Кониський, Д. Маркович) і молодь (Б. Лепкий, В Винниченко, М. Яцків, Г. Хоткевич) — за безсумнівне сповідування модерністичної поетики, за незгасаючу увагу до психологічних тем.

1 Вересаев В. Спогади / Вітчизна — 1956 — № 9 — С. 116

2 Чернявський М. Червона лілея. Спогади про М. Коцюбинського — Херсон, 1920 — С. 6

3 Коцюбинський М. Допис з України (Про пам’ятник Катерині II в Катеринодарі // Буковина. — 1896 —12 (24) вересня — № 201

4 Маковей О. Лист до М. Коцюбинського від 20 вересня 1896 р //Листи до Михайла Коцюбинського / Упоряд. та ком. В. Мазного — Ніжин, 2002 — Т. III — С. 323-325

5 Profession dе foi молодих українців // Правда — 1893 — Кн. ІV — С. 207

6 Коваленко-Коломацький Гр. В дні журби і печалі — К., 1918 — С. 22