Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Цвіт яблуні» (1902)
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Це витвір імпресіоністичного стилю. Вже сама назва з її елементом мальовничої символізації, назва жанру «етюд» — виявляють близькість до малярного мистецтва, в рамках якого імпресіонізм розвинувся найбільше. Жанрові ознаки, що ними визначає твори сам письменник (акварель, етюд, образок, інтермеццо), виявляють імпресіоністичним стиль. Характерною стильовою ознакою є композиція твору, який складається з швидкоминучих вражень найрізноманітніших гатунків, як у калейдоскопі. Письменник намагається зафіксувати мінливий рух психіки оточення, суміш плутаних і неповторних вражень. Винайти, спостерегти й зафіксувати швидкоплинне — ось головне технічне завдання письменника в цьому етюді. За формальний композиційний стрижень править особа самого автора і творчі процеси, що відбуваються в поетовій лабораторії. В цьому його естетична суть. Як справжній митець, як пильний спостерігач Коцюбинський занотовує у своїй пам’яті життєві факти і враження, образи й малюнки з тим, щоб потім коли прийде слушний час, подати синтетичну картину життя — використати всі попередні спостереження як сировинний художній матеріал.

Використання нових художніх прийомів, пов’язаних із досягненнями імпресіоністичного мистецтва, дало змогу Коцюбинському «схоплювати» весь комплекс внутрішніх побудників поведінки персонажів Тому й впадає в око, що психічний процес особистості постає в Коцюбинського як процес у діалектичній взаємодії свідомості, самосвідомості й підсвідомості. Звідси та настроєвість, глибинний підтекст, які характеризують художній світ великого українського письменника. Невеличкий етюд, який править за автобіографічний матеріал, як показник складаються з кількох моментів. Найголовніші з них — пошук і збирання потрібного матеріалу, класифікація й упорядкування його планування побудови та її деталі, нарешті — сама побудова. Різні фази цього процесу ми і зустрічаємо в етюді «Цвіт яблуні».

У письменника помирає дочка. Дружина побивається й плаче, він страждає як людина, як батько, як чоловік. Серце вщерть наповнене стражданням, як і в кожної звичайної людини, але є в стані його напруженої психіки і незвичайне. Він заглиблюється в переживання і дитини, і дружини, і самого себе, загострює їх, доводить до найвищого нестерпного напруження, але в той самий момент пильно, холодно, з методичною послідовністю спостерігає, вишукує, фіксує. Він раб могутнього письменницького «мушу», яке потребує від нього стати на сходинку вище від звичайного батька, чоловіка, людини, потребує підпорядкувати всі переживання, враження — які б вони не були трагічні, гіркі — одному задуму: оформити цей швидкоминучий відрізок життя в художній витвір. Тут ми констатуємо спостереження і фіксацію попереднього матеріалу (вражень і образів), його впорядкування й остаточне оформлення. І тоді, коли смерть дитини, горе молодої матері та й самого письменника є явищами індивідуального, суто особистого порядку - факт оформлення згаданих психічних проявів у художній твір, що має впливати та організувати емоції, слід розцінювати як соціальний задум, як явище громадською порядку. У ньому прихований соціальний стрижень твору, у самій реалізації задуму — соціальна й творча настанова

Письменник довірливо й мужньо відкриває перед читачами складні процеси, що відбуваються в найглибших закутках людської психіки. Він не хоче постати перед читачем на білому коні — у найвигіднішому світлі, не хоче сказати «подивіться, у мене вмирає маленька дитина, як я страждаю, який я нещасний». Авторове завдання не в тому, щоб викликати співчуття, а в тому, щоб показати складну людську психіку.

Думки письменника плинуть своїм річищем, а життя — своїм, вони то зливаються, то розтікаються у мереживі дрібних і поплутаних гирл, то зливаються в якусь безглузду сумніш.

Він поправляє фотографію, слухає калатало нічного сторожа, думає про те, що слід було б використати цю страшну ніч для якогось роману про Христю, згадує про оселедець і гідрохінон, спостерігає свою втому, ловить себе на тому, що він обнімає дружину… не тільки як друга, а й як привабливу жінку, з його уст «готові зірватись грубі слова лайки», він здатний навіть до гіркої ласкавої іронії... «за поміччю Катерини, лаврових крапель, поцілунків і холодної води мені вдається врешті очутити жінку» [2, 146]. Він здатний до найтоншої символізації природи... «Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?..» [2, 147] — і до протиставлення живого життя мертвому тілу «воно мені чуже, воно не має жодного зв’язку з моїм організмом». Є щось піднесене в цьому письменницькому цинізмі обкраяти власне серце, знайти в ньому сліди бруду і непереможних плотських інстинктів, викрити до дна складні і темні глибини психіки, є щось людяне і зворушливе у цьому проханні до доньки: «Ти не гніваєшся на мене? Воно здається колись як матеріал…» [2, 149].

Віддати на людський суд найінтимніше, найболючіше, найдорожче, щоб воно кожному стало в пригоді, правило за вузол асоціації, збуджувало досвід й унаочнювало життєвий матеріал.

Соціальний стрижень у цьому етюді приховано, є лише вказівка на те, що все здається як матеріал. Мимоволі в читача постає питання: який матеріал? Для чого? Дальша творчість письменника дає відповідь на ці питання. «Цвіт яблуні», як самостійний мистецький витвір, водночас виконує функцію своєрідної літературної вправи, є складовою частиною в ланцюгу безперервного творчого процесу. Різноманітний емоційний комплекс (горе, втома, жах, ласка, ніжність, іронія, гнів), разючі контрасти (яблуні в цвіту — і мертва дитина, сувора урочистість смерті — потяг до дружини як до жінки), загострене, напівхворобливе спостереження — виникають як випробування на фактах особистого життя тих засобів майстерності, якими згодом письменник, поширивши і поглибивши їх, оперуватиме вже на цілком виразному соціальному матеріалі на подіях революції 1905 р, на повстаннях, погромах, подіях царської реакції.

«Цвіт яблуні» виконує своєрідну службову літературну функцію підготовки літературної зброї для дальших переможних боїв у таких творах, як «Сміх», «Він іде!», «Подарунок на іменини», «Іnermezzo», «Fata morgana». Письменник не дійшов іще мистецької зрілості, доба синтезування прийде згодом, а поки що він учиться бачити, віднаходити матеріал, приглядатися, аналізувати, спостерігати. І сама тема (смерть доньки ніжного цвіту яблуні) і самий жанр (маленький етюд) до певно міри примушують письменника вкладатися у вузькій рамці. Головне завдання — спостерігати.

Тут ми маємо ключ для виявлення стилю цього витвору. Стиль етюда має ознаки відриву від етнографічної побутово-реалістичної традиції з її певною тематикою, композицією, жанровими ознаками, народницькою ідеологією, на ньому позначено власні стилістичні шукання, близькі до стильових засобів письменників Заходу, натуралістів та імпресіоністів.

У момент найвищого напруження в імпресіоністичне мереживо вплітається символічний образ цвіту яблуні, непотрібна земна чашечка, що лишилась у руках. У цій символізації —зародки синтетизму, якого прагнув письменник — так само, як ї рефрен «щоб не забути... Щоб нічого не забути… все здається як матеріал».