Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Зведись, народе, простягни руку по свою правду». Творчість 1905-1912 рр.
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

«Сміх» (1906) — перший вигук Коцюбинського на події революції 1905 р.

У центрі уваги новеліста родина демократично налаштованого адвоката Чубинського. Сам пан Валер’ян, його дружина, а також їхня наймичка Варвара опинилися віч-на-віч и смертельною небезпекою. У місті відбувається погром «ворогів» уряду, які підлягають знищенню. Списки жертв стали відомими у місті. Завбачливі покинули місто раніше. Чубинські залишилися вдома.

Уже перші фрази оповідання створюють тривожний настрій: пані Наталя налякано наказує наймичці «не одчиняти віконниць, бо сьогодні десь неспокійно в городі». Схвильованість дружини адвоката небезпідставна «їй мимохіть пригадались брудні, безглуздо складені, брутальні відозви, якими від кількох днів засипувано місто. Скликали бити та різати всіх ворогів уряду. Там виразно стояло і їх прізвище».

У розвитку конфлікту твору, у створенні високої емоційної напруженості неабияку роль відіграє майстерне композиційне розташування епізодів, організоване за принципом градації. Тривога адвоката за себе і родину, викликана неприхованими погрозами чорносотенців, увесь час посилюється. «Вже кілька днів помічав він якихсь непевних людей, що стежили за ним, куди б він не йшов. По ночах біля вікон бовваніли якісь темні фігури і тислись попід паркани, коли на них звертали увагу. А вчора, проходячи по вулиці, виразно почув позад себе лайку, що напевне відносилась до нього. «Оратор, оратор», — злісно шипів якийсь здоровенний чорний хлоп і блимнув на нього очима, коли він озирнувся» [2, 211]. Спочатку повідомлення наймички про якихось людей, що «питали пана», потім розповідь студента Горбачевського про наміри чорносотенців знищити «раторів» та «демократів», доповнена схвильованими словами вчительки про вже здійснювані криваві розправи на вулицях, збуджений крик доктора, якого обурює безпорадність адвоката і йому подібних, напружують дію до краю. Тепер на Чубинського напав ганебний, підлий страх... «…Звірячий жах ганяв його по хаті, од дверей до дверей, а він намагавсь гамувати його і весь тремтів» [2, 217]

Кульмінаційним моментом сюжету стає несподіваний для Чубинських вибух сміху в наймички Варвари. «Той дикий регіт один скакав по хаті і було од нього так болісно і лячно, як од шаленого танцю гострих ножів, блискучих і холодних. Немов дощ блискавок сипав той сміх, щось було убійче й смертельне в його переливах і наводило жах. Чубинський аж ухопився за стіл щоб не впасти. Той сміх бив його просто в лице Що вона говорить? Щось неможливе, безглузде…» [2. 210]

Несподіваний сміх Варвари прошибає душу Чубинського і робить там цілу психологічну революцію. Раптом він побачив те, біля чого щодня проходив, як той сліпий. Чубинський здивований. Як Він досі не помічав того, що день-у-день проходило перед його очима?! — «Ті босі ноги, холодні, червоні, брудні й порепані як у тварини. Дранку на плечах, що не давала тепла, землистий колір обличчя... Синці під очима… (..) Зламану силу, що йшла на других… Сумне каламутне життя, вік у ярмі… Вік без просвітку, вік без надії… Робота… Робота… Робота... І все для других... Щоб їм було добре…. їм, тільки їм…, а він хотів ще від неї приязні» [2, 219].

Чубинському стало душно. Він задихався «Чом вона не страйкує?» Стало соромно за себе, за свій страх і короткозорість. Незважаючи на благання переляканої пані Наталі, хутко відчинив віконниці. «Ловив грудьми холодне повітря і не помічав навіть грізного клекоту вулиці» — готовий іти назустріч небезпеці.

Письменник не ставить перед собою завдання показати революцію в усій її багатогранності й динамічності. Юрба — маса, що чинить погром, в композиції оповідання винесена за куліси. На першому плані психологічний епізод, зумовлений революційними подіями. На психологічну домінанту вказує заголовок — «Сміх» — один і найдинамічніших творів щодо розвитку сюжету й найбільш соціально насичений.

Новела відбиває певні риси психоідеології Коцюбинського в її еволюції сприйняття революційних подій: від споглядання і зосередження уваги на суто індивідуальній психіці революції — до широких революційних картин, героями-учасниками яких є великі групи з їхньою соціальною психікою й прагненнями.

Стиль новели «Сміх» виявляє головні риси імпресіонізму лаконізм і яскравість форми передачі думки, настрою, комплексу складних переживань, заміну детальних описів системою безпосередніх вражень, що в кількох яскравих коротких штрихах малюють цілу картину. Проте на противагу імпресіонізмові, засадничою стильовою рисою якого є аполітизм, асоціативність. Коцюбинський добирає спосіб передачі вражень, вся сума яких утворює настрій, скерований у відповідне ідейне, соціальне русло, як в образку «Він іде» (1906).

Тут, як і в попередньому творі, прямої, безпосередньої картини погрому немає. Та жах майбутньої кривавої різанини і великою психологічною силою передається через ту тривогу, якою охоплене єврейське населення містечка напередодні погрому. Образ страху стає центральним у творі. Загальний неспокій, зумовлений тривожними повідомленнями про можливість використання чорносотенцями завтрашньої церковної процеси в погромницьких цілях, поступово переростає в жах то конкретизується головним чином, через образи Абрума й Естерки, а також майстерно передається за допомогою специфічних стилістично-синтаксичних прийомів в організації розповіді.

Суть очікуваної трагедії розкривається в двох пейзажних малюнках: захід сонця і суб’єктивне сприйняття Абрумом шляху, обабіч якого цвіли червоні маки. Картина заходу сонця [«сонце росло, палало і тихо спускалося додолу»] написана інтенсивною червоною фарбою, що само по собі навіває тривожне передчуття трагедії, яке швидко переходить в усвідомлену думку про неминучість погрому.

Нарада в різника Абрума нічого не з’ясувала, а лише посилила неспокій, безпорадність перед страшною невідомістю. Розповідь сліпої Естерки про жахи різанини, в якій загинули обидва сини, вкрай збуджує психіку беззахисних людей.

Абрум, крізь призму сприймання якою знову подаються події, тепер, уранці, збагнувши смертельну небезпеку, закликає до оборони, до організації самозахисту, не знаходить ніякої підтримки. До нього благально простягали руки, «його оточили бліді, зжовклі обличчя, червоні од нічниць очі. І всі благали. «Ша! Тихо... не клич біди...» [2, 226]. І різника знову охоплює нелюдський жах, бо в очах усіх він бачив безнадію, бо «відчув серцем той крик розпуки, що глибоко таївся в серці його народу, боячись навіть вирватись звідти». Кульмінацією психологічного напруження дії стає удар церковного дзвону на зорі нового дня.

Абрумові стало страшніше серед людей, ніж у своїй хаті, і він безтямно, разом з усіма тікає від чого гупоту, гамору, крику, який насувається з майдану.

Підхоплений страхом своїх єдиновірців, Шохат Абрум тікає з гострим бажанням заховатися в полі. «Аби добігти, аби добігти… Ось уже й шлях. І на нім кров? Дві довгі річки з обох боків? Ах, ні, то ж маки, такі страшні червоні… як людська кров… Коли б добігти, коли б сховатись, щоб вже не чути дзвонів, червоних дзвонів, що мчать навздогін, б’ють у саме серце, скачуть й регочуть, як божевільні» [2, 227].

Страх і безпорадність конкретизуються новелістом у тонко спостережених подробицях, вихоплених із загальної картини й висунутих на передній план. Це і розхристана, в одній сорочці жінка, що «притискала до грудей кривий семисвічник із старого срібла» [2, 224] і і напівбожевільна дівчина, яка «кидалась поміж люди з тхоревим хутром і всіх благала, щоб заховали» [2, 225].

Схвильований, неспокійний гомін, зітхання і ойкання мешканців доповнюються пейзажним малюнком вечора у криваво-червоних барвах і чорної, гнітючої ночі. Червоний колір включений в контекст душевного стану героя. Він увиразнює кривавий характер чорносотенних походів та поглиблює емоційну насиченість твору, а відтак і гострий осуд кровопролиття освяченого церквою та урядом.

Дисонансом у драматизовану розповідь твору вриваються сатиричні рядки, в яких письменник викриває ганебну роль прислужників царизму в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Гротескні образи гладких, з розмаяними на вітрі довгими косами святош, що «грубими нелюдськими голосами ревіли як з бочки», співаючи славу Богові «од повного черева», чітко контрастують з картинами розпуки нещасних беззахисних людей.

Емоційний вплив на читача збільшується багатьма стилевими засобами, мінливим ритмом (піднесеним у пророцтві Естерки, добірною лексикою вживання колоритних жаргонних висловів («шахат», «балабуста», «гой», «судний день» тощо), синтаксичними особливостями (повтор дієслів, епітетів, анафори, рефрени тощо).

У стилі цього твору позначається й натуралістичний стильовий струмінь («повне черево», «пеньки жовтих зубів» та ін.), що згодом, у творах пізнішої доби, пошириться, відбиваючи впливи західно-європейського натуралізму (особливо Золя).

Тематично новели «Сміх», «Він іде!», «Persona grata» стоять в одному ряду з творами російських письменників (Л. Толстого, Гаршина, Вересаєва, Короленка, Горького та ін.), що виступили свого часу з активними протестами проти смертної кари, цього неодмінного атрибуту царської влади.

Манерою писання та способом трактування психологічних тем Коцюбинський, на думку Агапія Шамрая, найближчий до Леоніда Андрєєва. Звичайний у Л. Андрєєва спосіб символізації громадських подій в образі якогось «ірраціонального фатуму жаху, що панує над хворобливою психікою персонажу, домінує і в новелах Коцюбинського»1, і найсильніше «цей містичний жах змальовано в «Persona grata» у візіях ката Лазаря, якого переслідують очі замордованих революціонерів»1 2

1 Шамрай А. Творчість Коцюбинського в літературному оточенні // Критика 1928 Ч. 4 С. 8

2 Там само