Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«Persona grata»
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

«Persona grata» (1907) становить одну з окрас революційних новел письменника, в яких відбито рух соціально-політичних сил в часи столипінськоі реакції. Змальовуючи масові страти революціонерів, письменник показує, що навіть колишній розбійник нині тюремний кат — темний, обмежений Лазар — усвідомлює злочинність дій, на які його штовхнули тюремники і підноситься до розуміння необхідності знищення самодержавства як найголовнішого лиха. Така ідейна настанова твору свідчила про справжній громадянський подвиг письменника, який і в часи розгулу царських опричників мужньо обстоював принципи революції, продовжував боротьбу проти кривавих злочинів самодержавства.

Центральний герой твору — декласованим елемент, з лінивою і мутною пам'яттю, із затуманеним мозком, з утраченим, здавалося б, навіки, людським обличчям поступово починає прозрівати. Невидимий рух цього морального пробудження Лазаря передано до зримості переконливо за допомогою нейтральної розповіді, зорієнтованої на таку форму психологічного аналізу, як авторська розповідь про думки і почуття героя. В такому разі це ціпком виправдано, оскільки Лазар, позбавлений аналітичного методу мислення, простежити самостійно чи пояснити причинно-наслідковий зв’язок між враженнями, мислями, переживаннями неспроможний.

Форма авторської розповіді дала змогу Коцюбинському без об межень увести читача у внутрішній світ персонажа й показати його детально і глибоко. Автор коментує самоаналіз героя, розповідає про ті таємниці душевних порухів, про які сам герой і не підозрює, або не хоче визнавати їх, як наприклад, в такому епізоді:

«Часом на нього нападав страх, усього боявся, все було вороже, все проти нього, закрадалось, чигало і не давало спокою.

Чогось йому здалось, що за ним стежать Іванові очі. Підкрадуться стиха, ляжуть на шию або на спину й шукають місця, щоб влізти всередину. Лазар притихне, причаїться і раптом крутнеться на місці. Але очі встигли втекти вже і сміються в Івана під лобом та переказують, що вони бачили.

Лазар тоді приходив у лють і кричав на Івана

— Не дивися на мене! Забери свої очі. чуєш, бо видеру з лоба!

Але очі верталися, лазили по обличчю по шиї, грудях і, злегка лоскочучи, вертіли дірки углиб. Се дратувало, приносило втому. Взагалі було важко. І все докучало» [2, 249]

Водночас оповідач може психологічно інтерпретувати зовнішню поведінку героя, його міміку і пластику, як, наприклад, в такому епізоді:

«Іван і Каленик поклали що Лазар, мабуть, перепився. Се вони вивели з того, що він якось чудно поводивсь. Став невеселий, тихий і все шось дума. Ходить по хаті і раптом, ні з того, ні з сього, простягне руки, огляне долоні пальці й сховає в кишені. Потім знов ходить, зирне, чи не стежать, виймає руку, огляне уважно і зараз ховає Що він там бачив?» [2, 252}

Якщо раніше, починаючи і епохи романтизму, література створювала ті почуття й емоційні стани, які легко і природно можна було описати, то на зламі століть і допомогою розвинутої системи композиційно-наративних форм створюються складні стани й відчуття, психологізм засвоює сферу підсвідомого, іраціонального. Ці психологічні явища потребують доволі складної техніки — психологічного відтворення, якою так бездоганно володів М. Коцюбинський, доказом чого є застосування в новелі сюжетних форм снів. В українському оповіданні XIX ст. форми снів виконували функцію сюжетних епізодів, що впливали на хід подій. В такій якості вони пов’язувалися з іншими епізодами сюжету, але не з іншими формами відтворення думок і переживань, як це спостерігаємо в Коцюбинського. Наділені іншою функцією, вони мають й іншу внутрішню організацію. Підсвідомі, позасвідомі форми внутрішнього життя людини розглядаються і створюються письменником власне як психологічний стан. Ці композиційні фрагменти нарації співвідносяться вже не з епізодами зовнішньої, сюжетної дії, а з іншими психологічними станами героя, створеними за допомогою інших методів психологізму. Сни Лазаря зумовлені не попередньою подією сюжету, а попереднім емоційним станом. Лазар, що без жалю вбивав людей, для якого, здавалося, не існувало професійної проблеми, на першій зустрічі з дівчино, своєю черговою жертвою, спантеличився до шоку. 3 нього моменту починаються його сни. Перший з них сон наяву. «Руки тремтіли, зачіпляли волосся, а потім сковзнули по теплій і м’якій шиї. Той дотик, його опік, стрепенув усім тілом. А проте Лазар був як у сні. Щось в йому спало й не прокидалось. Сонний, напівсвідомо, накинув на шию зашморг, поправив і, замахнувшись, вибив з-під ніг у неї дошку» [2, 246].

Всі інші сни це підсвідоме пробудження в ньому людського. Воно проходить у страшних муках, незрівнянно болючіших, ніж у повішених ним жертв, муки яких, завдяки його професіоналізму, закінчувались разом з їх життям, моментально. Його ж кати-сни мучили щоденно. Число катів пропорційно зростало, відповідно числу повішених.

«Кожний з «клієнтів», стрічаючись з Лазарем в останню годину, лишав йому дещо на спомин: погляд, якийсь особливий і незвичайний, голос, колір волосся і форму шиї рухи слова. Всі сі дарунки прилипали до нього, жили у ньому своїм таємним життям. Се те живе, що лишалось по мертвому. І дивна річ — усе те спливало на пам’ять лиш у сні, а не увіч» [2. 247-248].

Якщо до «роботи» Лазар «спав вволю» і в ньому все спало: мозок, злість, кров, то після неї все мінялося. Вночі «злітали до нього десь з темряви очі карі, сірі і голубі, а з них роздумливим криком кричали смерть і життя. Розцвітались, як квіти, гарні слова і, мов будяки з пилом, прокльони. З’являлось все, все що лишалось йому на спомин, всі подарунки смерті які прилипли до нього і жили в ньому своїм окремим, таємним життям. І се будило знеохоту і втому» [2, 250].

Свідомі і підсвідомі стани стають ланкою в ланцюгу внутрішнього розвитку героя. Він постійно шукає свою моральну «правду», в муках намагається вгадати: «хто причина зла?» «Зустрічі» з нічними гостями стають для нього бажаними. Він чекає їх зі страхом і надією. Страх докорів безвинно повішених і надія довідатись від них дещо таке, до чого сам не може дійти, але без чого йому вже не мати спокою. Вони приходять, ведуть діалог, допомагаючи йому зрозуміти себе.

«Він. Ні, буду дивитись на тебе. Приліплю очі на твої груди і буду крутити ними, аж поки не влізуть у серце. Бо ти ще кращий за тих, що тебе спокусили і веліли вбивати... Ти темний, ти невидюший. ти, може, з нужди йшов на погане, а вони книги читають, у них достатки.

Лазар. Ти думаєш — легко мені? Втомився я дуже… Душею і тілом. І ссе мене шось коло серця. Не дивися ж на мене. Забери очі. Чуєш, що кажу забери очі »[2, 250].

Лазар дедалі більше прислухається до свого серця, задумується й аналізує. Інертність думки зникає, зникає і навмисна жорстокість. Пробуджується жаль до інших і до себе. Пробуджуються приспані моральні сили і народжується душевний бунт. Та надто сильні були ті, проти кого він повстав, тому й вимушений підкоритися. Проте покора була тільки зовнішньою. Внутрішньо Лазар готувався до боротьби зі злом. І коли усвідомив метод його знищення, заспокоївся. «Потім він би його повісив. Не так, як других, ні, без запинала. Щоб видко було обличчя і всі на йому муки, щоб корчився довго, без краю, щоб тіпали плечі, зчорніло лице і вилізали з ямок неситі очі» [2, 255].

Він уже не запиває докучливі думки і не спить, бо «знає, як се зробити- його навчили І перший раз після утоми і знеохоти, після огиди до своєї роботи уперше почув він смак душогубства Почув ненависть у серці і розкіш муки» [2, 255].

Коцюбинський уникає докладних описів. Глибокий психологічний аналіз внутрішнього світу людини виходить на композиційно художні знахідки, що позначились на концентрації подій, їх максимальному ущільненні. Ці якості І. Франко вважав найприкметнішими рисами стилю «нової белетристики». Він зазначав, що генерація молодих письменників відкинула «широкі малюнки зверхнього окруження, головну увагу творчості поклала на психологію», на «розбудження в душі читача певного настрою»1.

Саме «душевні конфлікти» в психіці ката й цікавлять новеліста. З усієї розмови в тюремній конторі письменник дослівно відтворює та й то в думках Лазаря, лише короткий, але дуже ясний і недвозначний діалог: «Справишся, братєц?» — Будьте спокійні…», але читачеві зрозуміло, що саме якості вбивці й мучителя прийшлися до смаку тюремному начальству), щоб штовхнути злочинця на ще страшніші злочини.

Професія ката зробила Лазара «поважною особою», «паном» В іншій тюрмі, куди його перевели, для нього виділили окрему камеpv і чепурно засланим ліжком, м'яким, щоправда, обдертим іззаду, кріслом, на стінці приліпили «царський портрет, трохи засиджений мухами». «З того, як оглядали його ззирались та щось шептались, Лазар виводив, що він не проста особа». Йому для компанії і послуг було виділено два наглядачі — Іван та Каленик, він їв і спав досхочу, пив горілку, грав з наглядачами у карти.

Перша страта дівчини-революціонерки все перевернула в психиці Лазарі. Він, людина незвичайної фізичної сили, щиро вважав, що при страті знадобиться його дужість. І тому, коди несподівано між купою чорних солдатів, попом і наглядачем побачив якесь дівча, то «одвів од нього очі і став шукати іншого — того, для кого зійшлися сі люди й поставили стовп».

Та виявилось, «злочинцем» була саме ця маленька дівчина з ясним, як льон, волоссям. Лазар помітив зразу ж і те, що ніяк не в’язалося зі «злочином» щирість і відвертість її погляду, і запам’ятав, що вона гукнула щось «твердо, голосно, ясно, так наче крикнула чайка», тоді як усі «пани й солдати стояли бліді, винуваті», а після страти, проведеної наче ві сні, «почув тишу, якусь незвичайну, смертельну тишу, що ссала серце».

Письменник показує масовість кривавих репресій царизму. Лазаря потім часто будили серед ночі, і на свою «роботу» йшов він «байдуже, холодно, без цікавості». Та масові вбивства пробуджують проблиски свідомості навіть у темній голові ката. Це стало виявлятися в його бешкетах, вередуванні і злості, яку він згонив на наглядачах. Проте часом на нього нападав страх. Розкриваючи сум’яття в душі Лазаря, показуючи боротьбі його суперечливих думок, письменник звертається до так званого діалогізованого монологу, коли внутрішня мова ніби розпадається на окремі «голоси». Так відбувається в уяві Лазаря розмова між ним і одним з повішених тим, що «залишив на спомин великі очі», розмова, яка зробила яснішим злам, що почався у психіці ката. У болісній боротьбі думок, у нічних кошмарних видіннях остаточне слово сказала «та, перша, з русявим волоссям». Кинувши йому пекучі слова докору («за що ти вбив?»), розповівши про себе, «бліде, як хмаринка, дівча немов вгадало його бажання. «А все ж ти кращий за тих, що звеліли вбивати, бо не сокира рубає, а той, хто її держить...» [2, 252]

У формі літературних снів М. Коцюбинський заповнює аналіз психологічних станів і характеру Лазаря. Болісне пробудження людського в цій людині., що досі жила інстинктами, відтворено новелістом з винятковою силою художньої психологічної правди Лазар став ховати від людей свої руки, боятися брати ними хліб, бо «він святий», то вчиняв справжній розгром у камері, вимовляючись іти вбивати. Прозріння супроводжується шуканням того головного, хто наказує страчувати невинних, чесних людей; «Ну, от смотритель або жандар — вони ж не самі, хтось є над ними. Так. А у тих старших є знову начальство. А там знову є хтось, хто каже: хай буде — і так усі роблять, як каже він...» [2, 254-255] Усвідомивши, що зло виходить з одного місця, втілене в комусь одному, він пройнявся бажанням розправитись з ним.

Створений Коцюбинським образ ката Лазаря — це жертва кривавого часу, що настав по революції 1905 р., продукт певних соціальних стосунків, «сокира в чужих руках». Кат Лазар («Persona grata»), гімназист Доря («Подарунок на іменини»), Невідомий терорист («Невідомий») — це три варіанти протесту проти смертної кари. Хвороблива, гнила психіка злочинця-ката шукає відповідь на доцільність і потребу свого ремесла і знаходить її в знищенні царя. Гімназист Доря — випадковий свідок страти — проймається ненавистю до всіх учасників цього процесу, особливо до рідного батька.

1 Франко І. 3 остатніх десятиліть XIX віку // Зібр. творів. У 50 т. — К., — Т. 41 — С. 525