Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Етюд «Невідомий»
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Етюд «Невідомий» (1907) виконано у формі ліричного монологу-сповіді засудженого на смерть революціонера-терориста. Поштовхом до написання твору послужив замах на чернігівського губернатора Хвостова, зроблений на початку 1906 року.

Із сюжету новели довідуємося, що невідомий терорист бере на себе доручення партії вбити якогось важливого представника влади, що брав участь у придушенні революції. Невідомий приїздить до міста, вивчає всі обставини життя цього урядовця і, кінець кінцем, убиває його в театрі.

Коцюбинський виділив момент найгострішої психологічної колізії — останню ніч у в’язниці, коли молодий, повний сил революціонер чекає смерті. Тільки одна нитка «єднає смерть з життям». Оцей стан на межі життя і смерті визначив всю внутрішню контрастність новели, яка весь час переплітає елементи того й другого. Розкрити психологію Невідомого, почути й відтворити «той голос, що кричить в серці, глибоко в серці» людини, яка йде на страту, -- його завдання.

Майстер глибоко змальовувати тваринний, передсмертний жах людини, натовпу, що стихійно стає жертвою революції або реакції («Сміх», «Він іде!»), у «Невідомому» Коцюбинський показав зовсім нішу психологію, акцентуючи увагу на свідомій сміливості, на ідеї, що веде на страту людину з піднятим чолом. «Я не боюсь її. Я кликав її на праве діло і вона прийшла». Надаючи певні риси героїки прагненням Невідомого вмерти спокійним, «таким спокійним, щоб серце стало, як криця, щоб гордість скувала чоло», Коцюбинський ту далекий від будь-якої романтики. Невідомий знає соціальне значення такої твердої смерті, коли повинно зотліти «від жаху серце катів», бо поодинока смерть, це є запорука майбутньої перемоги, частковий зрив ненависного ладу.

Коцюбинський пов’язує цю справжню подію із зображеним в етюді вбивством царського сановника, котрий живе в жовтому великому холодному будинку з «казенною будкою і казенним сторожем», з персональною охороною козаків.

Увесь твір пройнято величчю духу революціонера, що добровільно погодився покарати ката народу, того, «за ким курились села, за ким люди, як «цьковані звірі, стікали кров’ю». Він виконав свій нелегкий обов’язок і йде на смерть з піднятим чолом і чистим серцем, бо в його серці скипілась кров, невинно пролита, бо в нього зіллялись всі людські сльози і полум’ям знявся народний гнів...» [2, 233]. За допомогою внутрішнього монологу-спогаду, що вилився в форму оповіді від першої особи, письменник оповив образ свого героя щирим ліричним почуттям, наділив його рисами справжньої людяності.

Замкнений у товщу сірих холодних стін, відгороджений від життя тюремними мурами, приречений на смерть революціонер не думає про передчасний кінець, не хоче слухати сіру і вогку тюремну тишу. Перед його очима пливе бурхлива річка життя і нікому цього не відняти, адже ж «ввесь пишний світ, всі барви, весь рух життя» в ньому самому, в його голові і серці.

Позбавлений пера і паперу юнак виливає все бачене й пережите мазками думок. Звідси — уривчастість вражень, несподівані переходи від минулого до сучасного, найвигадливіші асоціації. Тут і думи про товаришів по боротьбі, і болючий спогад про матір, що латає свою чорну одежу при світлі лампи», і напівказкове видиво обмерзших дерев, дрібненьких гіллячок, покритих льодом, якими дзвонить вітер, і мрії про щастя, пересипані найбуденнішими враженнями та спостереженнями. І, звичайно, думки про нього — ненависного всім, і гниючим восковим профілем і білою бородою, якого мусила знайти і якого знайшла невблаганна помста героя.

Юнак-революціонер пристрасно любить життя, всією душею відчуває красу всього земного. Його, що прибув у незнайоме місто з небезпечним завданням, чарують блакитне небо, високе і чисте, «золотий сміх сонця», «прозорі згуки» дзвіночків на конях. Він із вдячністю згадує мимовільну зустріч з незнайомим дівчам, що ловило його погляд «з таким запалом, з таким відданням, на які здатні лиш ті, що стрілись на мить, а розстались навіки. І сей роман на мент — гарний й короткий, немов летюча зірка... Ти кинула кепку у моє серце, а я піймав її і понесу, може до самого гробу» [2, 234]. На нього чигає смерть. Але й з цього, здавалося б, безвихідного становища герой шукає виходу. «Вікно високо? Високо… А підкопатись? Що, неможливо? А може?..» [2. 238] — так закінчується етюд. Ідейну суть Невідомого Коцюбинський розуміє глибоко, хоч живий образ молодого терориста вийшов дещо абстрактним (я був без імені, роду й без племені), як й ідея «гніву народу», втілена в ньому.

«Твій син іде на смерть з піднятим чолом і чистим серцем. Бо в його серці скипілась кров невинно пролита, бо в нього зіллялись всі людські сльози і полум’ям знявся народний гнів... Вбивай мене, кате. Ти забиваєш народ... » [2, 233]

Так само абстрагована й протилежна постать урядовця. «Гарний восковий профіль, навислі брови і біла борода» дають тільки натяк на людину. Не є живим персонажем і мати. Вона чистий символ «Мамо! Се ти у заметах... пливеш у заметах, як сіра тінь муки» [2, 233]. І молоде дівча, того «роману на мент», що символізує молодість Невідомого.

Даючи зразок заглибленого психологічного аналізу, Коцюбинський відкидав усе, крім свідомості Невідомою. На грані смерті героя відбувається естетизація навколишнього світу. Перед революціонером промайнуло усе життя. Все набуває особливої краси й неоціненного значення. Кожна крапля із стріхи у своєму льоті, що грає вогнями, гомонить сяйво матових шибок в крамницях, неначе перлини неповторно прекрасні. «… Ніколи перше не думав, що світ такий гарний, що клапоть неба, дерево, сміх, голос людини — розносять глибоку радість і як повітря потрібні людям» [2, 233]. Проте всієї цієї краси герой змушений зректися. «Сяють матові шибки на крамницях, неначе перли, й стоїть над містом сріблястий німб, як над святим. Святий, бо мученик» [2, 233].

Однак герой Коцюбинського — не жертва, не мученик. Він жертвує життям, щоб звільнити інших від мученицької смерті. Невідомий борець до останньої хвилини. Приречений на страту, у камері смертників, він шукає виходу, порятунку. «Вікно високо? Високо…. А підкопатись? Що, неможливо? А може… » [2, 233]