Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

«В дорозі»
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Поразка революції 1905 р. призвела до тотальної реакції. Все прогресивне — придушене, все мисляче демократичне — загнане в підпілля, здеморалізували окрему частину інтелігенті. Художня література зазнала нечуваних утисків цензури. У настроях письменників запанували розумування, хитання, внутрішні конфлікти, переосмислення свого ідеологічного кредо а відтак — копирсання у власній індивідуальній психології. Спектр таких настроїв доби знайшов відбиток в оповіданні «В дорозі» (1907).

Центральною постаттю в оповіданні є Кирило — активний діяч революції та борець за її ідеї в пореволюційний період. Кирило вже пройшов весь шлях гарту революціонера. Постійне перебування в напруженій і неспокійній атмосфері заслоняло йому весь зовнішній світ, незв’язаний безпосередньо з активною роботою.

Ось шлях Кирила. «Атмосфера гаряча, тривожна, вся — небезпека і боротьба, вічний упад і підойма, розквіт надії й розпука, почутій сили і знесилля, і безконечно довга дорога, на якій стільки вже полягло…» [2, 256]. А головне вічне «мусиш», що звало завше тупі, де потрібно було розігріти й розпалити те, що пригасло. В офіру того «мусиш» приніс Кирило все: родину, зовнішні принади молодого життя, особисті звички і навіть прізвище (його заступило узагальнене «товариш»).

Гаряча, тривожна атмосфера боротьби, «те вічне мусиш», що мало зв’язувать там, де розірвали, розжевріти те, що пригасало», докоршно змінили його сприйняття світу жінка — товариш чи ворог, пісня — лиш те, що дає натхнення й кличе до боротьби. Природа — час — зручний або незручний задля роботи.

Відірваний від рідних, позбавлений усього того, що скрашує молодість, Кирило не тільки втратив «колишні звички й потреби молодого життя», а навіть змінився зовнішньо. «Двадцять три роки, подвоєні в тінях на худому обличчі, у зморшці на чолі, немов зреклись своїх прав, зсушили молодість...» [2, 256].

Сюжет оповідання побудований на показі внутрішньої боротьби й душі героя, на гострому антагоністичному конфлікті між почуттям вірності революційному обов’язку і природними для людини, та ще молодої, потягами до краси природи, чарів музики і слова, принадності жінки. З цією метою Коцюбинський ставить свого героя в такі уміти, за яких мають якнайвиразніше виявитися його принциповість, громадянська стійкість, відданість своїй нелегкій справі. Чекаючи нового партійного доручення, Кирило на певний час підпадає під вплив тих імпульсів, природних для молодої людини, але несумісних із революційною боротьбою.

Насамперед Кирила зачарувала краса природи. Досі природа — «се були день або ніч, зима чи літо час зручний або незручний задля роботи». І от перед ним розкрилася її багата, животрепетна краса дихання літньої ночі, «золотий напій повітря», кипіння молодого жита під подувом вітру, гойдання кошлатого гілля дерев, «тіні летючих хмар» на зелених луках. Тепер він цілими днями «лежав над берегом річки і дивився на небо», де його особливо приваблювали хмари — «ся неспокійна небесна людність, вічно жива, вічно рухлива». «Красу природи і її спокій пив хтиво, як спраглий воду, без думки і без сумніву Як щось належне, загублене щось і знайдене знову» [2, 261].

Вимушена бездіяльність змусила Кирила по-іншому глянути й на жінку. Досі вона існувала для нього тільки як «товариш чи ворог». Та ось він зближується з хазяйською дочкою Устею. Несподівана зустріч з дівчиною ранком, банальні розмови за вечерею, а потім прогулянки на луки, до лісу — і перед юнаком розкривається жіноча принадність Усті, і в його серці зароджується кохання.

Та ось хазяйка сама подала Кирилові листа, якого раніше він чекав з таким нетерпінням, але тепер йому не до цього. Коцюбинський тонко розкриває кожен найпотаємніший рух думки свого героя, безперервну змінюваність його почуттів, психологічно пояснює цю еволюцію Так, коли на другий день після його приїзду листа не було, Кирило обурився. 3 його вуст зривалися прокльони і докори. Прийом невласне прямої мови, часто застосовуваний новелістом, дає змогу читачеві відчути справжній внутрішній стан героя. Кирило намагався полумінь злості «роздути в пожежу. А разом з тим, десь з глибини, сочились підземні джерела і гасили вогонь. Ловив нещирість і чув знеохоту, що блукала у ньому, як тінь бистроплинної хмарки. І се викликало у ньому гнів» [2, 259]. Розбурхані почуття героя, в житті якого почали переважати імпульси вузько особисті, переконливо підтверджуються його повсякденною поведінкою. Про це свідчить один із багатьох фактів: чекаючи доручення, Кирило хотів піти у місто розпитатися, з’ясувати, «швидко зібрався, вийшов на вулицю і. повернув в поле».

Психологічною правдою, логічною вмотивованістю позначено репліки Кирила під час вручення йому листа- «Ага! Хіба се до нього? Ну, добре, добре. Взяв машинально і, не глянувши навіть, поклав у кишеню Що вона каже? Приходив до нього і не застав? Се панна Устя склала той гарний букет? Що? Прохав зайти і конче сьогодні? Ну, добре, добре. Чудесні квіти — і який смак має та панна Устя...». Ясно, що тепер у Кирила на першому плані не якесь там доручення, а ... панна Устя [2, 260]..

Глибина психологізму у Коцюбинського основана на розумінні думок і почуттів людини, на правдивому показі її нерідко суперечливого стану. Вагання Кирила, його боротьбу з самим собою, його прагнення виправдатися перед власним сумлінням прекрасно передано в картині нічних роздумів, коли «справжні і невгомонне «я», «Я», що так ясно горіло у ньому, палило в полум’ї все особисте, нечисте, звіряче» [2, 264], кинуло прямо у вічі, кинуло голосно і виразно «Зрадник». Щоправда, тоді Кирило ще відбився філософствуванням про «право на повне життя», «право двадцяти літ», «право чистого життя, що не повториться більше».

Це «право» заявляє про себе й у першій зустрічі і Іваном Кирило, пам’ятаючи «того «бандита», що гримів на зібраннях, кликав до бою», опирається налагодженню тісніших взаємин з ним: « Він чув якусь нехіть А! Знову газети…. і ті розмови… знов чорніш привид, то потребує, як жертви, крові і сил» [2, 265]. Та, як відомо ні Іван, ні «товариш» Марія вже не були такими, як раніше, вірніше, вони тепер скинули машкару, і зустріч з ренегатами, побачене в усій одворотності їх сучасне життя стали поштовхом до морального одужання Кирила.

Показ зрадників революційної справи, що погрузли в ситому міщанському животінні, що заїдають борщем похапцем вимовлені слова про засуджених на смерть людей, про криваві розправи на селах, подано з великою узагальнюючою силою сатиричного викриття: «Марію цікавили часом деталі — одірвані бомбою ноги, скаліені діти, місце смертельної рани, але все се вмить витісняла турбота, що перепікся пиріг. Забувала одірвані ноги, мертвих дітей, повішану молодь і бігла до кухні сваритись» [2, 267].

Корова, свині, каченята, кури, капуста — ось до чого звелося життя цих «революціонерів». А коли й заводилися розмови про політику, то Іван збирав «всю погань сучасних відносин, брудне й криваве шумовиння життя — і в тому чулась зла радість». Іноді до них на дачу заходила «курсистка, заслана звідкись», і тоді за лампою починалось читання розслаблюючої декадентської мазанини, «де кохання гнило як рана, а «я» розцвіталось пишним отруйним цвітом: оргії духа і тіла, надприродні інстинкти і той протест всього проти усього…» [2, 268].

Викриття ренегатства завершується сатиричним образом виняткової сили, тим образом, що все перевернув у душі Кирила, знову навернувши його на шлях революційної боротьби. Після сварки схвильований Кирило хоче побачити Івана, заспокоїти його, адже ж той, певно, дуже страждає. І він побачив його і Марію, зігнутих за прополюванням грядки: «На зеленій низині, облитій вечірнім сонцем, серед капусти, виднілись тільки їх круглі зади, великий чорний і менший синій, що нерухомо тулились рядочком, як емблема спокою. І було в образі тому таке гидке щось, таке противне, що Кирило здригнувся» [2, 269].

Як справжній «поет українсько інтелігенції», Коцюбинський проявив тонке розуміння психіки, настроїв і світогляду діячів революції в їх різних спрямуваннях. Барвиста й соковита мова; лаконізм, наповнений глибоким змістом, гармонійність природи з настроєм персонажів (природа становить для Кирила органічну частину його єства, вона — джерело прекрасного радісного, бадьорого — полонить, вабить, п’янить) є головними ознаками імпресіоністичної манери оповідання.

Відзначимо й своєрідний, особливий, ритм оповідання, тісно пов’язаний із настроями й переживаннями персонажів. Оповідання багате на описи природи, що створюють спокійно-повільний плин життя, що контрастує з динамікою психології персонажів. Звідси прийоми градації в композиції, що відбивають нахил автора до психологічного аналізу, до відтворення найтонших нюансів людських переживань, і загальне зниження динамізму в розвитку сюжету.