Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Новела Intermezzo»
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864—1913)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Тематична лінія творів «З глибини», «В дорозі» і «Невідомий» звершується в «Intermezzo» (1908). Написана в роки реакції, новела вразила сучасників небуденністю форми і змісту, філігранною технікою письма. Та й нині вона не перестає дивувати й захоплювати читачів і дослідників. «Поліфонічною за жанровими особливостями є новела «Intermezzo» — один із шедеврів новелістики XX ст., — пише І. Денисюк, — за викладовою формою, яка позначається на внутрішній організації, твору, відносимо його до новел, близьких до реалістичного потоку свідомості. Водночас це соціально-психологічна і навіть політична новела зі своїм запереченням існуючого ладу і закликом засвітити нове революційне сонце, за поліфонізмом складників (співучість барв, лірична патетика, багатство звукових музичних образів тощо) вона симфонічна, за універсалізмом і глибиною осмислення явищ і характером проблематики (людина і суспільство) філософічна. У цій лірико драматичній чи навіть пейзажній новелі є й стріли політичної сатири, хоча сатира в Коцюбинського, як і в Шевченка, вживається поряд із лірикою»1

Розповідь у новелі ведеться від першої особи, що само по собі спонукає до інтимно-ліричного самовираження героя. Водночас новела являє собою суцільний внутрішній монолог, за допомогою якого достовірно передано безпосередній «рух свідомості» в період найбільшої концентрації духовної енергії героя.

Ми не знаємо віку героя, його професії, сімейного стану Перед нами — людина, стомлена життям, в момент внутрішньої боротьби, в момент незадоволення собою і навколишнім світом. Його втомили люди з їхніми клопотами та нещастями, втомили місто і вічне незчисленне «треба». Його серце сповнене людськими стражданнями і болями, нездійсненними надіями і розпачем навіть у сні. Він намагається втекти від утоми і людського горя, що стає для нього головним під час короткого intermezzo.

Перевтома героя у страшні роки реакції, обурення й жах від людей, що не раз кидали в його серце, «як до власного сховку, свої надії гнів і страждання або криваву жорстокість звіра», пояснюють його нинішню байдужість до всього, пов’язаного з людиною, її життям і діяльністю.

Не випадково «Моя утома» і «Людське горе» винесені як дійові особи, що ніби обрамлюють усю амплітуду громадянського статусу героя — від загальнолюдського до особистого і знову до загальнолюдського. Маленьке intermezzo стає багатозначною подією його духовного світу.

Складний психологічний процес, що відбувається в глибинах душі ліричного героя, передано через внутрішню мову. Цей процес ще не зовсім усвідомлює герой, проте відповідний момент він дасть свої результати. А поки що — радість від досягнення мети. Він нарешті позбавиться людського товариства, а разом з ним і того, що мучило йоги, робило невільником вічного «мусиш». Він і природа — і більше нікого. Безлюддя, самотність і спокій. «Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною Воно мені заважає. Що там?» [2, 273].

Розпочинається напружена робота думки, намагання розгадати загадку того «щось», яке з першого дня «волі» і «самотності» героя виявлятиметься в різних іпостасях, переслідуючи його доти, аж поки не з’явиться перед ним зримо в образі бідного селянина. Людське горе.

Та й у перший день, коли герой опинився сам у 10 кімнатах, те «щось» перетворюється на людей, з яких «витекла кров у маленьку дірку від солдатської кульки», і тих, котрих «завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі». Живі і мертві і тут знаходять його. І її чуть «за одним другий і третій і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні — і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі залишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!» [2, 274].

Зіткнення героя з навколишнім світом Коцюбинський-психолог розкриває водночас із відтворенням глибоких внутрішніх зв’язків психологічного процесу, його безперервного самостійного плину. Внутрішня зосередженість, мимовільне підсвідоме бажання героя спілкуватися з людьми передано через дії, що їх не завважує зразу він сам. «Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей» [2, 279] — здивовано запитує себе ліричний герої, хоча сприйняття явиш природи як людей стає для нього звичайним і повсякденним

М/ Коцюбинський виявляє дивовижне вміння проникнути в глибинні таємниці людської душі, куди ніби боїться зазирнути навіть сам герой. Ось чому кількаразове повторення думки про спокій («спокійний, самотній сідав десь на ганку порожнього дому», тепер я можу спокійно спати»; «ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокій»; «благословен був спокій моєї душі») сприймається як намагання ліричного героя переконати caмoro себе. Читач же. всупереч запевненням про тишу, безлюддя і спокій, спостерігає напружену роботу психіки героя, спрямовану на зближення його з людьми.

Навіть у створеному ним світі, де тільки небо, сонце і він, його продовжує мучити «щось». Психічне напруження не спало, героя переслідує відчуття когось третього. «Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні, тільки хмарка» [2. 276]. Неусвідомлена потреба спілкування з людьми спонукає його «олюднювати» навколишній світ, в результаті чого ниви сприймаються, як людське суспільство. Найменша стебелинка наділена людськими якостями. Все довкола, не тільки живе, росте, звучить, а має щось із людської подоби, характеру, звичок. Зозуля б’є молоточком у кришталевий великий дзвін ку-ку! Ку-ку! і сіє тишу на травах». Вона має жіноче контральто. Її й обирає найближчою приятелькою ліричний герой. Вона, як жінка, створює йому приємний настрій, заспокоює нерви. Вівчарки наділені людськими характерами; спів жайворонка «струже дрібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить, і сіє регіт на дрібне сито», навіть «повітря тремтить ви спеки». Злива уособлень і персоніфікацій. Тепер розуміємо незвичність «дійових осіб» новели.

Філософський зміст, жанрова своєрідність твору зумовили функцію пейзажу, який є дійовою особою поряд з особистістю митця. В процесі єднання героя з природою розкривається його багатий духовний світ, характер мислення і корінні зміни його настроїв. Усі етюди степу, в якому герой сподівався знайти спокій і рівновагу, — це вилиті в звукову партитуру і кольорову палітру настрої, роздуми його. Драматизована форма ліричної сповіді, одухотворення природи до ступеня рівноправного людині партнера надає творові надзвичайної експресивності.

Чари природи, її животворні сили, винесено автором як справжні дійові особи в підзаголовок: Ниви у червні, Сонце, Зозуля, Жайворонки — сприяють і фізичному, і моральному оздоровленню героя, очищають його від хворобливої дратівливості.

«І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки. що, може, горе людське десь причаїлось і чигає на мене» [2, 273].

Внутрішня мова передає найскладніші психічні стани, душевні сумніви героя не як моментальні їх «фотографії», а як складову частину безперервного руху внутрішнього світу людини. Вона дає змогу розкрили духовні можливості ліричного героя, прагнення зрозуміти себе і світ: «Так протікали дні мого intermezzo, серед безлюддя, тиші і чистоти...» [2, 281]. У риторичних питаннях героя, звернених до самого себе, чується ствердна, позитивна відповідь.

Останнім імпульсом в одужанні митця стає його зустріч із селянином, через якого і крізь якого герой знову не тільки виразно побачив страждання народу, а й відчув небезпечність своєї «хвороби». Драматична напруженість цієї розмови, що підкреслюється схвильованою повторюваністю слів героя «говори, говори», завершується його виваженим вибором: «Йду поміж люди».

Тут виразно проявляється одна із суттєвих ознак психологічного аналізу Коцюбинського — розкриття зв’язку особистого і загальнолюдського. При зустрічі з мужиком, що уособлює Людське горе, простежуємо за душевним рухом ліричного героя і переконуємося, що прагнення поєднати своє життя із життям народу, віддано служити йому не покидало його ніколи У час intermezzoструни душі «…ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягуються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть... Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...» [2, 282].

Бути з народом, віддати своє життя за нього таке високе призначення людини-революціонера. І. Денисюк справедливо заперечив донедавна існуючу традицію — ототожнювати ліричного героя з Коцюбинським і тим самим зводити проблематику новели до ролі і місця митця в суспільстві. «У тексті жодного слова не сказано про якусь творчість ліричного героя. Він може бути скоріше революціонером, адже в його лексиці є слова «програми і партії», а образ «струни душі» надто універсальний, щоб його тлумачній як символ душі митця. Не конкретизуючи героя, не натякаючи на його професію, автор надає новелі більшої універсальності і філософічності. Людина і люди — суспільство. Людина і місто. Людина і техніка... Людина і природа. Людина і людське горе, а відтак суспільний обов’язок ось у таких аспектах розкривається філософський мотив новели»2.

Переходячи на алегоричну мову, письменник характеризує суспільну позицію, світогляд героя, використовуючи для цього світ природи як джерело образів. Патетична розмова з мужиком передає силу ненависті героя-громадянина до ворогів і його готовність вступити в боротьбу з ними. В такій формі проголошується революційний заклик: «Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавки й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі» [2, 282]. Мажорний колорит і звучання пейзажів збагачують твір додатковим ідейним мотивом: для щастя людині конче потрібна така ж сама гармонія краси і в суспільстві.

1 Денисюк І. Розвиток української малої прози XIX — поч XX ст. — К , 1981 — С. 133-134

2 Денисюк І. Розвиток української малої прози XIX — поч XX ст — С. 134